Текст книги "Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів"

Автор книги: Владимир Владко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 37 страниц)

«Коли ми повернемось…» Проте ми ще й не думаємо вертатись, перед нами ще стільки роботи! Однак я знов відхилився.

Красиве видовище відкривається в телескопі Сокола, та не менш чарівну картину спостерігаємо в наш телескоп і ми з Гуро. Правда, тут немає таких жахливих вогняних бур, у нас все значно спокійніше. Зараз я спробую описати те, що ми бачимо ось уже другу добу.

В окулярі телескопа велике коло, немов запнуте густим чорним оксамитом. Воно лежить нерухомо. Якісь далекі-далекі вогняні іскорки сяють у глибині його. І, лише пильно придивившись, бачиш, що той оксамит іде ще далі в неймовірну глибину, за ті різнокольорові малесенькі іскорки-зорі. Але це коли придивишся. А на перший погляд – коло ближчає; оксамит ніби заволікає об’єктив телескопа. І на глибокому чорному фоні цього кола, як дорогоцінний блискучий камінь, нерухома й спокійна лежить Венера. Це вже не та вечірня чи ранкова яскрава зоря, яку ми звикли бачити на земному небосхилі. Це велике світило, що його ми зараз, на жаль, бачимо освітленим далеко не повністю. Через те воно має вигляд серпа з великими й довгими рогами, повернутими в бік, протилежний Сонцю. Серп охоплює зліва Венеру; ми бачимо її всю, але більша її частина не освітлена.

Ми стежимо по черзі за виглядом Венери. Микола Петрович якось зауважив нам:

– Темна частина Венери не менш цікава, ніж освітлена. Прошу не забувати і про неї.

Досі ми не помітили на темній частині нічого. Вона вся зовсім однакова – попелястого кольору. Рівна сіра поверхня – і більш нічого. На блискучій частині поверхні, на серпі, я помітив якийсь непевний рух. Здавалося, що там пливли якісь тіні. Думаю, що це пересуваються великі масиви хмар в атмосфері Венери. Гуро приєднується до моєї думки. Але, крім цього, протягом першої доби ми не помітили нічого цікавого.

Після вечері, повернувшись до телескопа і змінивши Гуро, я знов припав оком до окуляра, намагаючись роздивитись найменші дрібниці. І майже тієї ж хвилини я здивовано протер собі очі: може, це мариться?.. Ні, не мариться. Це факт!

На верхньому ріжку серпа Венери виникло ніжне блакитнувате сяйво. Наче тендітна квітка з найтоншими світлими пелюстками розквітла на густому кінчику ріжка. Вона коливалася, вона гойдалася на чорному фоні неба, немов боялась доторкнутись до попелястої поверхні темної частини Венери. Як зачарований, спостерігав я дивне видовище… Ще кілька секунд – і знов нічого немає. Сяйво зникло. Воно зникло так само раптово, як і виникло.

Я хотів був бігти до Миколи Петровича, щоб розповісти про це явище, та згадав, що від телескопа не можна відходити, коли немає заміни. Я стояв на науковій вахті. І як добре, що я згадав про це! Бо за півхвилини нове, так само дивне видовище прикувало мою увагу.

Внизу, праворуч, біля самого краю темної попелястої поверхні Венери, в напрямі, діаметрально протилежному тому, де виникло й зникло перше сяйво, щось неначе засвітилося. Спочатку я помітив, ніби під сірим попелом щось зажевріло, як це буває з багаттям, де під попелом залишаються жарини. На сірій поверхні виникла невеличка червона пляма. Вона світилася зсередини, немов просвічуючи крізь попіл. Ось вона стала яскравішою, ось поширшала. Наче червоний вогник спалахнув у центрі плями. Далі пляма вже не яскравішала. Залишаючись однаковою по силі свого світла, вона коливалася і по ній бігли темні тіні і світлі відблиски, як від пожежі.

Не відриваючись від окуляра, я закричав:

– Миколо Петровичу! Миколо Петровичу! Ідіть-но сюди!

– Що трапилось? – почув я біля себе голос Риндіна.

Микола Петрович кілька хвилин уважно дивився в телескоп. Потім він повернувся до мене. Обличчя його було замислене. Він знизав плечима:

– Не знаю, що й думати… Досі наука не мала відомостей про такі явища. Схоже на те, що на поверхні Венери відбувається вибух вулкана. Ми бачимо цей вибух крізь атмосферу планети, крізь хмари… А втім – перевіримо це!

Микола Петрович покликав Сокола:

– Вадиме, візьміть, будь ласка, інфрачервоний екран. Давайте його сюди. Так. Побачимо, побачимо. Я сподіваюся, що на такій відстані він уже працюватиме.

Я знав: інфрачервоний екран дає можливість бачити речі, які віддалені від спостерігача водяним туманом або хмарами. Але він діяв лише на певній відстані. З Землі, скажімо, Венеру крізь нього спостерігати не можна було. Виходить, Микола Петрович гадає, що тепер, коли ми наблизились до Венери, можна при допомозі екрана побачити, що ж саме світиться під хмарами.

Та ось Микола Петрович відірвався від спостережень. Обличчя його було збентежене.

– Ні, – сказав він, – ні. На жаль, і звідси нічого не виходить. Те жевріння стало лише трохи яскравішим – і все. Василю, – додав він, звертаючись до мене, – я, здається, не помилився. Вам належить честь бути першою людиною, якій пощастило побачити вибух вулкана на Венері!

IV

…Як часто ми шкодуємо, що в нас увірвався зв’язок з нашою рідною Землею! Проте я забув, що й досі ще не записав до мого щоденника, як це сталося. Заповнюю цю прогалину.

Конструюючи свій міжпланетний ракетний корабель, Микола Петрович Риндін, певна річ, думав і про радіозв’язок, який весь час з’єднував би нас з Батьківщиною. Зрештою, з того часу, як було встановлено, що ультракороткі радіохвилі можуть відносно легко линути в міжпланетний простір, це завдання не було надто важким. Адже ще в п’ятдесятих роках нашого сторіччя вчені, використовуючи радар, кілька разів відправляли радіосигнали з Землі до Місяця – і навіть одержували відповідь. Звісно, ніхто на Місяці не відповідав, а просто радіохвилі віддзеркалювалися від поверхні Місяця і приходили назад на Землю, де їх і вловлювали чутливі радіоприймачі. Якщо радіохвилі дійшли до Місяця, – чому б їм не доходити і до нашої ракети під час її космічної подорожі?..

Отож, з самого початку нашої небесної подорожі потужні радари на Землі весь час надсилають у простір, у напрямі нашого ракетного корабля безперервні повідомлення на коротких радіохвилях. Ці повідомлення мусив приймати наш спеціальний чутливий радіоприймач – і зв’язок був би сталим і постійним, принаймні, в тому розумінні, що ми чули б голос Землі. Так передбачалося…

Але зовсім не так сталося. Чому? Знов-таки через це кляте космічне проміння…

Повідомлення з Землі ми приймали дуже недовгий час. Вже на другу добу нашого польоту ми ледве чули голос диктора крізь безперервний дрібний стукіт – немов якийсь невгамовний барабанщик весь час безнастанно бив у маленький барабан, заглушаючи такий рідний голос, що дедалі слабше долинав до нас з Землі.

Спочатку ми не розуміли, що сталося. Довго шукали причину того тріску й стукоту в самому приймачі. Але він Працював добре. Вже наприкінці третьої доби польоту голос диктора з Москви остаточно зник у тому тріску. І все ж таки ми ще не знали остаточно, в чому річ.

І тільки після жахливого випадку з впливом космічного проміння, про який я вже розповів, – Микола Петрович якось увечері (звісно, вечір ми відзначаємо тільки за годинником, за звичкою, і тоді говоримо, що ми вечеряємо!) сказав:

– Здається, тепер можна знайти пояснення й дивній поведінці нашого радіоприймача…

– А саме? – підвів на нього запитливі очі Гуро. Адже саме йому, що мав доручення стежити за радіозв’язком, було найбільш неприємним те, що ми нічого не чули з Землі.

– Певна річ, я не можу ручитися, – вів далі Микола Петрович, – бо це тільки моє припущення. Але іншого в мене немає, це поки що єдине можливе пояснення. Винне космічне проміння! Ми летимо у дуже інтенсивному потоці того проміння. І воно своєю силою зводить нанівець всі спроби земних коротких радіохвиль дістатися до нас… Заглушає радіохвилі і замість них немов насичує наш радіоприймач отими трісками й барабанним стукотом… Така, на мою думку, причина того, що ми не чуємо Землю…

Всі ми мовчали. Пояснення було досить переконливе. Але воно неспроможне було щось виправити. Кляте космічне проміння обірвало можливість чути Землю, чути Батьківщину!.. Хто знає, що воно може ще принести нам, які неприємні несподіванки…

Проте я не закінчив ще про всі засоби нашого зв’язку з Землею. Якщо потужні земні радари могли випромінювати такі міцні радіосигнали, що вони линули далеко у всесвіт, у глибини космосу, то зрозуміло, що ми не мали можливості надсилати на Землю подібні сигнали. Де ж ми на нашій ракеті взяли б такі потужні джерела електрики?.. Для цього не вистачило б ніяких наших запасів мініакумуляторів.

Отож, з свого боку ми мусили подавати повідомлення про себе іншим засобом, не за допомогою радіосигналів. Микола Петрович розробив дуже цікаву систему.

У нас є чотири маленькі ракети-листоноші. І ці невеличкі прилади ми бережемо, як скарб. За планами Миколи Петровича, першу ракету-листоношу маємо відрядити на Землю тоді, коли будемо наближатися до Венери. Другу ми надішлемо до Землі після того, як опинимося на Венері. Третю – перед поворотним вильотом. І четверту – з міжпланетного простору, по дорозі до Землі. Четверта ракета пережене нас і сповістить про точний час нашого прибуття.

До пуску першої ракети-листоноші залишилося ще день-два. Ми наближаємося до Венери. Перший етап нашого шляху закінчується. Венера сяє, як ніколи. Вибух вулкана давно закінчився – і вся поверхня темнішої частини планети знов стала однаковою, попелястою.

Я знаю, Миколі Петровичу хочеться скоріше надіслати на Землю ракету з відомостями про наш політ. Але він людина суворої дисципліни і терпляче чекає строку, коли випуск ракети передбачено планом. А поки що ми розмовляємо на різні теми, зокрема, і про зв’язок з Землею.

Людині на Землі навіть трудно було б уявити собі, як болісно ми тут, у ракетному кораблі, відчуваємо відсутність повідомлень з Землі, з рідної нашої Москви! Я вже сказав якось? – напівжартома, звісно:

– Яка шкода, що на Землі не знають про цю нашу неприємність! Ну що б їм не випустити слідом за нами отаку саму ракету-листоношу? Наздогнала б вона нас, привезла б нам свіжі газети, листи… От весело б було!..

Так само жартуючи, Сокіл відповів мені:

– Цікаво довідатися, як би ви ловили в космосі ту ракету-листоношу, Василю? Наш корабель здається тут мізерною порошинкою, а що ж казати про таку ракетку!..

Так чи інакше, а відсутність зв’язку з Землею на нас впливає дуже неприємно – тим більше, що ми на. нього твердо сподівалися. І мушу зізнатися, що мені просто не хотілося вірити поясненням Миколи Петровича відносно того космічного проміння. Адже виходило, що ми аж до самого повернення нічого не знатимемо про справи на Землі, в нашій рідній Радянській Країні…

Ось чому час від часу я на дозвіллі (хоч, правду кажучи, його в мене було дуже обмаль!) порався біля радіоприймача, намагаючися відшукати в ньому ще якусь причину, якусь несправність, – не вірив, що знайду, а все ж таки шукав…

Гуро (я помітив це) іноді з співчуттям придивлявся до того, як я крутив ручки приймача. І одного разу навіть сказав мені:

– Ану, давай, Василю, попрактикуємося. Ти лишайся біля приймача, а я, скажімо, з навігаторської рубки буду подавати тобі сигнали нашим радіопередавачем. Слухай мій голос і відзначай, в якій мірі його глушитиме цей наш ворог, космічне проміння!..

Сказано – зроблено. Ми з Гуро дістали радіостанцію, і він пішов з нею до навігаторської рубки, подавати звідти сигнали. А я лишився біля приймача, тримаючи якнайточнішу настройку на встановлену нами коротку радіохвилю – ту саму, на якій працювали земні радари, що надсилали нам повідомлення, заглушені космічним промінням.

Вже через кілька хвилин довелося визнати, що припущення Миколи Петровича було правильним. Перебуваючи від передавача на відстані всього метрів шість-сім, я ледве приймав на навушники сигнали, які надсилав мені Гуро. А в умовах земної атмосфери цей передавач забезпечував зв’язок на відстані до тисячі кілометрів…

Покрутивши ще кілька хвилин ручки настроювання, я хотів уже зовсім кинути цю марну справу і вимкнути приймач. Але Гуро продовжував подавати сигнали. Я розбирав його слова, що ледве чутно дзижчали в навушниках:

– Алло… алло… говорить… говорить… слухайте… слухайте… раз-два-чотири-п’ять… слухайте… слухайте…

Голос то зовсім зникав, то, навпаки, дужчав.

– Слухайте… слухайте… говорить… слухайте… слухайте, ракета… слухайте, слухайте, ракета… говорить Земля… ракета Риндіна, слухайте нас…

Що за жарти? Чому Гуро говорить так, ніби він не з нами разом, не в ракеті!? І ще – чому передавач раптово почав так змінювати його голос? Це ж просто дивно, це зовсім не його голос…

– Слухайте, слухайте, ракета Риндіна! Говорить Земля, говорить Земля! Алло, говорить Земля…

Може, я збожеволів? Може, це якийсь новий прояв впливу того страшного космічного проміння?.. Адже це не голос Гуро, це… це – Земля!..

– Василю, що з вами? Ви зблідли! На себе стали не схожі!

До. мене підійшов стурбований Микола Петрович. Не відповідаючи ані жодним словом, я ввімкнув другу пару навушників і подав йому. Микола Петрович здивовано глянув на мене, але надів навушники. Я з острахом дивився на нього: може, мені все це примарилося, може, це й справді жарти космічного проміння…

Але ось на обличчі Миколи Петровича з’явився вираз безмежного здивовання. Обома руками він щільніше притиснув навушники до вух. Він жадібно слухав. Значить, мені не мариться? Так, я й далі чув:

– Говорить Земля, говорить Земля! Ракета Риндіна, слухайте нас, слухайте. Дуже турбуємось за ваш стан. Найпотужніші телескопи загубили вас з поля зору. Побоюємося, що ракета змінила напрям. Перевірте напрям польоту, перевірте напрям. Надсилайте негайно ракету-листоношу. Алло, говорить Земля з допомогою потужних радарів… Алло, говорить Земля. Ракета Риндіна, слухайте нас…

Це повідомлення повторювалося знов і знов. Адже на Землі не знали, чи почули ми його. Вони повторювали весь час те ж саме. А ми слухали, як зачаровані, голос Землі, не маючи сили відірватись від навушників…

– Що ви слухаєте? Адже я вимкнув уже передавач, – здивовано мовив Гуро, з’явившись у каюті.

Микола Петрович рішучим рухом скинув із своєї голови навушники і простяг їх Борисові. Очі Гуро полізли на лоба. Він завмер, прислухаючись до голосу Землі. А Микола Петрович уже розпоряджався:

– Вадиме, готуйте листи! Через півгодини випустимо ракету.

Яка це радість – слухати далекий голос з рідної радянської Батьківщини! Голос у навушниках повторював те ж саме повідомлення. Проте в спокійному, чіткому голосі диктора іноді вчувалася стурбованість. Вони кажуть, що найпотужніші телескопи загубили нас з поля зору… це, мабуть, у зв’язку з тим, що метеорит збив нас тоді з шляху… Любий дикторе! Коли б ти знав, з якою насолодою ми слухаємо тебе тут, у міжпланетному просторі.

Микола Петрович і Гуро внесли до каюти невеличку ракету-листоношу. Це була блискуча металева сигарка з отвором на довгому вузькому хвості. Гуро відкрутив гвинти в її боці. Відчинилися невеличкі дверцята, за якими видно було скриньку. Микола Петрович тимчасом перевіряв механізм ракети, розправляючи малесенькі металеві крила на товстій частині сигари.

Вадим приніс заклеєну й перев’язану пачку паперу. Це були приготовлені заздалегідь листи і доповіді для Землі.. І тут я наважився.

– Миколо Петровичу, дозвольте мені… – звернувся я до Риндіна.

– Що таке?

– Дозвольте мені покласти туди невеличкого листа… до матері… щоб вона заспокоїлася…

Лагідна усмішка осяяла обличчя Миколи Петровича:

– Гаразд, пишіть, тільки швидше. А я поки що перевірю розрахунки напряму.

– Та мені всього кілька рядків.

Ось що я написав:

«Любі мої, мамо й сестро! Все гаразд, не турбуйтеся, ми тут з Миколою Петровичем не пропадемо. Передайте хлопцям, що привезу їм з Венери подарунки, яких вони ніколи не бачили. Подорож іде чудово. Наближаємось до Венери. Міцно цілую. Ваш Василь Рижко».

Листа мого було покладено разом з великим пакетом… Гуро знову загвинтив кришку. Ракета була готова до польоту.

– Борисе, одягайте скафандр! – пролунав голос Миколи Петровича, що й собі почав одягати скафандр.

Через кілька хвилин вони разом вийшли через люк, виносячи з собою ракету. А ще через кілька хвилин ми відчули ледве помітний поштовх: то від нас відірвався листоноша й полетів на Землю.

Протягом півгодини ми ще бачили в телескоп маленьку блискучу зірку, яка швидко віддалялася від нас. Листи летіли до Землі. Там, влетівши в найрозрідженіші шари стратосфери, ракета автоматично випустить з себе парашут і повільно опуститься на Землю. Наш листоноша не може не влучити, – все одно його притягне до себе Земля, навіть Коли б він, відхилившись убік, пролітав повз неї.

Але ось зникла наша зірочка. І лише приймач на столі нагадував нам про несподівану й дивну подію, що трапилася сьогодні. Та в навушниках все ще звучав голос диктора, який передавав те ж саме повідомлення. Ми по черзі слухали цей голос, що став уже знайомим. Милий, любий голос рідної Землі, голос нашої Батьківщини, Москви!..

Вже лягаючи спати, я запитав Гуро:

– Товаришу Гуро, скажіть, будь ласка, як ви пустили ракету-листоношу? І як ви самі не відірвалися від корабля? Адже можна було той… залишитись десь там у просторі!..

По його голосу я відчув, що Гуро посміхається.

– Ну, винесли ракету через зовнішній люк… Розумієш, це було досить легко, бо ракета нічого не важить. Поклали її там…

Сокіл насмішкувато зауважив:

– У світлі попередніх повідомлень не зовсім зрозуміло. Як можна було покласти її, коли вона нічого не важила.

– Хм… ну, не те, щоб просто поклали. Я притиснув її до стінки корабля, а Микола Петрович трохи поправив напрямок, включив ракетний двигун, і вона полетіла від нас… назад, у зворотному від нашого корабля напрямі. Оце й усе.

Він трохи помовчав. Потім додав:

– А чи знаєш, Василю, мені трохи моторошно стало, коли та ракета штовхнула мене хмарою газу, що вирвався з її дюзи… До речі, це й є відповідь на друге твоє запитання. Розумієш, я похитнувся, мене відштовхнуло від корабля. І я почув, що потроху віддаляюся від нього. Немовби хтось відтяг мене від нього. І не падаю я, а потроху відпливаю… і схопитися нема за що, і пливти – не впливеш! Бо це ж тобі не вода, а ефір… Це було страшно! Правда, ми вийшли з люка прив’язані, і мене тримав біля ракети міцний тонкий трос. Отже, віднести далеко від ракети мене не могло. Проте одна справа розуміння цього, а інша – почуття. Ні, мабуть, ніколи я не забуду цього!..

Дивно, але цього разу Сокіл не відповів жартом чи дотепом. Він одверто сказав:

– Мені теж здається, що це страшно. От, уявляю собі: я там, зовні. Щось штовхнуло мене… і обірвався чомусь цей трос…

– Такого не може бути. Адже це конструкція Миколи Петровича, перевірена ним, – зауважив я.

– Та ні, я певний, що трос не обірветься, але припустімо, що він обірвався. І ось людина в скафандрі все віддаляється від корабля, падає в чорну холодну безодню… без найменшої надії врятуватися…

Це було й справді страшно. Самотня людина в безмежному холодному й темному просторі… Фу, навіть виступив піт на лобі! Ні, краще подумати про щось інше. І я голосно запитав Гуро:

– Але все ж таки – чому ми раптом почали чути Землю? Чому цей наш лютий ворог, як ви кажете, те космічне проміння, тепер не заглушає земні радіохвилі?.. Чи, може, на Землі збільшили потужність радарів?..

Гуро знизав плечима:

– Важко відповісти, Василю… Може, Микола Петрович якось пояснить це. Миколо Петровичу, що ви думаєте з приводу цього? Чи ви вже спите?

Голос Миколи Петровича звучав задумливо, коли він відповідав:

– Ні, Борисе, не сплю… Не спиться мені щось після того радісного хвилювання, коли ми так несподівано почули голос Батьківщини, яка невтомно піклується про нас. Чи зрозуміли ви, друзі мої, що радянська людина навіть у безмежних просторах космосу не може відчути себе відірваною від своєї великої країни, від свого народу?.. Де б ми не опинилися, Батьківщина турбується про нас, думає про нашу долю, пам’ятає про нас… Як це прекрасно, друзі мої!..

Він змовк. Ніхто з нас не насмілювався порушити мовчання, завадити думкам старого академіка. Та й ми самі були не менше схвильовані, ніж він. Батьківщина знайшла нас у космосі, ми почули її голос!

Але ось Микола Петрович заговорив далі:

– А відносно вашого запитання, Василю, то відповідь на нього не така вже складна, як вам здається.

– Як так? – не витримав я.

– А ось як. Потік космічного проміння, до якого ми потрапили, вилетівши з Землі, поширюється, очевидно, не всюди. Довгий час ми були, так би мовити, в його гущавині. А тепер, як я гадаю, ми вилетіли з найбільш інтенсивної частини потоку. Тут, у цій частині міжпланетного простору, космічне проміння вже не таке міцне. Воно менш заважає земним радіохвилям. Хоч космічне проміння і продовжує тріскотіти і чи не на половину заглушає голос диктора, але все ж таки земні радіохвилі можуть доходити До нас. Ну, можливо, й на Землі збільшили потужність радарів, як ви самі щойно припустили… Власне, це все мої здогадки: хіба хтось з нас може сказати тут щось певне?.. Так чи інакше, а ми чуємо голос Батьківщини – і це найголовніше для нас, чи не так? А тепер – спати, друзі мої, спати! Досить розмов!

…А вранці ми знову почули веселий голос Миколи Петровича:

– Годі спати, годі, друзі мої! Ось вона, наша красуня! Ось планета Венера! Можете по черзі підходити до телескопа. Я встановив інфрачервоний екран, і тепер він діє. На ньому видно якийсь великий океан. А втім, навіщо зараз екран, коли планету видно просто у вікно навігаторської рубки? Ходімо, ходімо! Аргонавти всесвіту, перший етап нашої мандрівки в космосі закінчується.

Аргонавти, цебто ми, – швидко одяглися й поспішили до навігаторської. У великому вікні просто перед нами застигла Венера. Велетенський диск стояв перед нашими очима. Майже третя частина його сяяла білим світлом, немов укрита суцільною сніговою хмарою. Це – ліворуч. Дві третини диску були іншого кольору. Над цією частиною планети снували густі хмари. Раз у раз з них утворювалася суцільна глуха, непрониклива для людського ока ковдра, яка вкривала таємничу планету. Що ховають під собою ці хмари?..

Я підійшов до інфрачервоного екрана подивитись на поверхню Венери. Микола Петрович мав рацію. Екран, правда, діяв, але хмарна ковдра на планеті залишалася і була помітна на екрані як легкий туман. Через хмари було видно великі темні плями. Одна з них займала майже половину Венери. Мабуть, про неї і думав Микола Петрович, кажучи про океан. Океан на Венері!

Проте годі було й думати побачити щось таке, що сказало б мені про життя на Венері. Для цього ми були ще надто далеко від неї. Які ж страховища, які дивні тварини існують на поверхні Венери під загадковою завісою цього туману?.. І мимоволі перед моїми очима проходили образи страшних потвор, про яких я багато чув ще на Землі і до зустрічі з якими готувався безстрашний Борис Гуро. Ігуанодони, бронтозаври, птеродактилі… археоптерикси… Ах, хоч би на кілька хвилин зазирнути туди… тільки б одним краєчком ока!..

Але ще надто далеко. Пересуваються суцільною завісою густі білі хмари, не залишаючи жодного просвіту… І даремно ми намагаємось побачити щось на інфрачервоному екрані, крім тих великих плям. Наша ракета мчить. Скільки ж залишилося ще до Венери?

Микола Петрович подивився на прилади. Узяв олівець, записав щось у журналі спостережень. Виключив автоматичний апарат, що фотографував Венеру з цієї відстані. Потім його погляд спинився на нас.

– Час почати гальмування. За годину влетимо до зони притягання Венери, почнемо знову відчувати вагу.

А й справді, дивно, що доведеться знов ходити, як усі люди, робити зусилля, піднімати щось, міркувати, чи важка ця річ, чи не важка… Микола Петрович розпорядився:

– До гамаків, друзі мої, до гамаків! Ви, Василю, лягайте в мій. Він вільний.

Ми вийшли з навігаторської рубки. Я виходив останнім, і, оглянувшись, побачив, як Микола Петрович поклав руки на важелі й рукоятки керування ракетою. Постать його випросталася, і тільки сиве волосся свідчило, що перед пультом керування сидить не молода людина, а старий вчений.

Я трохи заздрив його спокоєві. Зараз ми троє були лише пасажирами небесного корабля. Ми могли тільки чекати, коли наш корабель прибуде на Венеру. А Микола Петрович вів корабель. В його руках була доля всіх нас. Правда, Сокіл міг би замінити його, скажімо, коли б Микола Петрович захворів. Таку можливість Риндін теж передбачив. Але – навряд чи хтось зумів би залишатись таким спокійним і витриманим біля пульта міжпланетного корабля під час наближення до Венери, наближення до спуску, коли почався найнебезпечніший етап нашої подорожі.

Микола Петрович тримався спокійно і впевнено. Наближався час спуску на Венеру!