Текст книги "Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів"
Автор книги: Владимир Владко
Жанр:
Научная фантастика
сообщить о нарушении
Текущая страница: 29 (всего у книги 37 страниц)
Великий утоптаний майданчик перед наметом Сколота був укритий килимами й циновками з конопляного прядива. Великі вози й менші розміром криті повстю кибитки оточували цей святковий майданчик суцільною стіною. Далі поза ними підносились інші намети, більші й менші. Все разом нагадувало дивний амфітеатр, краї якого дедалі ставали вищими.
Посередині, на підвищенні, вкритому повстю та різнобарвними килимами, сидів сам Сколот. Поруч нього напівлежав на килимі Іван Семенович. Геолог розмовляв з старим вождем з допомогою жестів. Що кожен з них розумів з тієї бесіди, було невідомо; але зовні вони обидва були цілком задоволені один одним. Недалеко від Сколота сидів Гартак. Він був пишно одягнений. Але ніщо не могло прикрасити цю людину.
І не тому, що Гартак був калікою. Це було найменшою причиною.
Неприємне, лихе його обличчя, завжди чимсь незадоволене, скривлене в презирливу і разом з тим заздрісну гримасу; очі, які ніколи не дивились прямо в обличчя людині, а завжди бігали по сторонах, уникаючи зустрічі з поглядом співбесідника; сухі, стиснені губи, з-під яких іноді визирали нерівні дрібні зуби; нещира, вимушена посмішка, яка іноді з’являлася на зеленувато-сірому його обличчі, щоб одразу по тому знов перетворитись на звичну неприємну гримасу, – всіх цих рис не могло приховати найкраще вбрання.
Навколо підвищення Сколота розмістилися найстаріші уславлені його дружинники й мисливці. Довге сиве пожовкле волосся спадало з-під їх високих шкіряних шоломів, оздоблених золотими прикрасами. Тільки вони, довговусі й сивобороді воїни й мисливці, мали право перебувати поруч з Сколотом на його килимах.
Трошки далі сиділи старшини та знатні скіфи-багатії. Вони трималися осторонь, не змішуючись з воїнами й мисливцями, так само, як і з простими скіфами. Вони гордовито дивились навкруги і тихо розмовляли між собою.
Ще далі розмістилися звичайні, прості скіфи. Вони сиділи тісно, один поруч одного. Ті, хто встиг відзначитися під час останнього полювання, хто виявив себе кращим мисливцем, – займали ближче до центра місце. А позаду на кінських шкірах або просто на землі, далеко, аж біля возів та кибиток, містилася молодь, нічим не уславлена, яка тільки мріяла про подвиги та славу…
Жінки стояли окремо, осторонь. Вони не мали права брати участі в бенкеті. Вони стояли окремими купками, прислухалися до розмов, але не втручалися в них.
Стриманий гомін пробіг по майданчику, коли з’явились чужинці. Всі розступилися перед ними, утворюючи широкий прохід, який вів прямо до підвищення Сколота. Сам старий вождь трохи підвівся, вітаючи прибулих. Він вимовив кілька слів, указуючи на місце коло себе.
– Сколот запрошує нас усіх зайняти місце, – сказав археолог.
– А як урочисто! – мовив Артем, оглядаючись.
– І тому нам треба бути досить серйозними й поважними. Майте на увазі, що сотні очей стежать за кожним нашим рухом. Зокрема ота купка, – непомітно вказав на знатних скіфів Іван Семенович.
Справді, якщо дружинники, воїни, мисливці й прості скіфи лише з цікавістю дивились на чужинців, то купка знатних багатіїв була настроєна явно вороже. В цьому не було нічого дивного. Адже чужинці недоброзичливо поставились до Дорбатая. А це віщувало погані взаємини і з тими, на кого він спирався. Кожен з товаришів добре розумів це.
На товстому пухкому килимі було дуже зручно сидіти. Артем з насолодою випростав ноги: справді, тут приємно було відпочити. Від сп’янілості вже майже нічого не залишилося, голова знов була свіжа.
Сколот плеснув у долоні – раз і другий. І враз з усіх боків з’явилися служники. На високо піднятих руках вони несли їжу – варене й смажене м’ясо, від якого здіймалася густа пара. Інші служники несли великі казани з паруючою юшкою. Все це вони ставили на циновки й килими, серед груп скіфів. Здавалося, вже не залишилося місця для страв, а служники все несли й несли їжу. Уже молоді скіфи почали їсти м’ясо, жадібно розриваючи його на шматки; але старші воїни й мисливці, довговусі поважні діди й батьки не починали їсти, чогось ждучи. Ще незалежніше трималася купка старшин-багатіїв, які навіть і не дивилися на їжу. Вони тихо перемовлялись, спідлоба поглядаючи на чужинців.
– Чого це у вас, Артеме, перев’язана нога? – спитав геолог.
– О, Іване Семеновичу, це ціла історія, яка досить дивно закінчилася, – жваво відповів Артем. – Внаслідок усіх сьогоднішніх пригод я став братом Варкана!
– Що таке?
– Ну, як не братом, то, принаймні, побратимом.
– Не «принаймні», Артеме, – втрутився археолог. – Бо брати можуть стати ворогами. От як, скажімо, Сколот і Дорбатай. А побратим для скіфа – це більше, ніж брат. Це людина, з якою ви зв’язані на все життя. От що.
Артем задумливо відповів:
– Так мені й Ліда казала… Чудно якось…
– Нічого чудного немає. Це витікає з усього ладу такого племені, яке ще перебуває на родовому ступені розвитку. Родинні зв’язки – дуже важливі в таких умовах. І коли скіф братається з вами, він цим підкреслює, що ви стаєте для нього найближчим, кревним родичем. Розумієте?
– Розумію, – зітхнув Артем.
– І ще одне. Тепер ви мусите не рискувати своїм життям.
– Чому?
– Тому, що за законами побратимства, коли вмирає один побратим, то мусить умерти й другий. Такий звичай, який ще більше підкреслює важливість цього обряду.
– Ну й ну, – розвів руками Артем. – Оце так зв’язали мене!
– Як сіамські близнята! – пирснула Ліда.
Артем сердито глянув на неї. Проте Іван Семенович спинив його:
– Тихше, тихше! До речі, он служники несуть останню страву!
Чотири служники внесли на майданчик смаженого дикого кабана – того самого, якого сьогодні вбили в лісі. Артем одразу пізнав довгу голову й великі ікла. Але тепер кабан утратив свій лютий вигляд. Він мирно лежав, підібгавши під себе ноги і простягти голову, як і личить підсмаженій туші.
Кабана поклали на килим перед Сколотом. Очевидно, це була найулюбленіша скіфська їжа, бо тепер сивоусі воїни й мисливці присунулися ближче, видно, цікавлячись кабаном. Сколот подав знак Варканові. Молодий скіф вихопив з ножен широкий і короткий кинджал і спритно розкраяв смажену тушу на великі шматки. Служники розносили їх гостям. Але вечеря все ще не починалася.
Лише коли сам Сколот узяв у руки кусень м’яса і почав його їсти, тільки тоді почали їсти і всі інші. Вони їли жадібно, розриваючи м’ясо руками, лише дехто розрізував його ножем. Гарячий сік стікав по обличчях, плямував одяг, бруднив килим. Але цього ніхто не помічав, всі були надто захоплені їжею. Навіть пихаті скіфські багатії на цей час забули про свою гордовитість. Вони їли м’ясо так само жадібно, як і всі інші.
А служники все бігали й бігали. Тепер вони носили міхи з вином, клали їх перед гостями. Задзвеніли чаші. Запашне вино, вже знайома ученим скіфська оксюгала, лилося з міхів.
І знов Сколот подав знак починати пити. Він узяв дві зв’язані докупи золоті посудини, служник налив у них вина. Сколот високо підніс цю дивну подвійну посудину і простягнув її до чужинців, вітаючи їх.
– Це він п’є за наше здоров’я, – шепнула Артемові Ліда.
Потім Сколот повільно підніс посудину до рота і, не відриваючись, спорожнив її, кинувши потім на землю. Вітальні вигуки залунали на майданчику. Гості підносили свої чаші і спорожняли їх одну за одною. Від кибиток долинула пісня, її співали жінки. Урочиста й протяжна, ця пісня, здавалось, розповідала про якісь сумні події.
Тим часом Варкан подав Сколотові велику золоту чашу. Служник, що тримав обома руками міх, налив у неї вина… Найстаріший, найуславленіший з мисливців з сивою головою підійшов до вождя. Він узяв у нього з рук чашу й випив вино. Це була особлива честь – пити вино, взяте з рук вождя. Таку честь діставали тільки ті з гостей, хто мав найбільші заслуги перед вождем, кого вождь шанував. По черзі до Сколота підходили його воїни й мисливці й пили вино з тієї чаші.
Тепер вино пили вже всі. Безладний гамір знявся над майданчиком. Раз по раз спалахував громоподібний регіт. Але ось старий Сколот підвів урочисто руку.
– Дивіться, дивіться, який старезний дід! – вигукнула Ліда.
Підтримуваний двома молодими скіфами, серед юрби повільно проходив, наближався до підвищення Сколота старий-старий дід. Він був у білому довгому одязі, очі його нерухомо дивилися вгору. Він ішов мовчки, обидві його руки лежали на плечах супутників. І там, де він проходив, замовкали розмови. Скіфи з пошаною дивились на старого, відсувалися, звільняючи йому шлях. А він повільно йшов і йшов; видно було, що він ледве мав силу рухатися, цей старий дід у білому одязі й білому башлику.
– Та він же сліпий, – тихо сказав Артем.
Очі діда все ще дивилися вгору, коли він наблизився до Сколота, який дружньо і шанобливо вітав його. Старий відповів. Дивно, його голос був міцний і глибокий. Дідові допомогли сісти на килим на підвищенні. Старий не опускав очей, губи його беззвучно рухались. Враз пролунали тимпани, їх дзвін пронісся над майданчиком і змовк. На зміну йому залунав свист кістяних дудок. Всього кілька нот, що нагадували воєнний сигнал. Майданчик залляла тиша. Вщухли розмови, припинився сміх. Скіфи повернулися всі до підвищення, на якому сидів старий. А він так само беззвучно ворушив губами, ніби читав йому одному відому молитву.
Дмитро Борисович нахилився до Варкана:
– Хто цей дід?
– Це найстаріший і найповажніший серед усіх скіфів чоловік. Ім’я його Ормад. Коли він народився – ніхто не знає, бо живе він дуже давно. Він сам пам’ятає наших батьків і дідів, коли вони були ще хлоп’ятами. Ормад був великим воїном і мисливцем. А тепер він живе в пошані в своєму наметі. І лише на свята виходить з нього, щоб розказати народові про минуле.
– Оце він і зараз розповідатиме? – спитав археолог, і очі його заблищали.
Варкан кивнув головою:
– Тимпани й дудки сповіщали всіх, що старий Ормад незабаром почне.
– Варкане, друже мій, я попрошу вас негайно перекладати мені все, що говоритиме Ормад. Згода? – з благанням мовив археолог.
Варкан охоче погодився, як погоджувався досі робити все, що цікавило його друзів.
В кількох словах Дмитро Борисович пояснив товаришам, зацікавленим не менш від нього, що сказав Варкан.
– Хм… значить, Варкан перекладатиме вам, Дмитре Борисовичу, а ви негайно будете перекладати нам, – усміхнувся Іван Семенович. – Так?
– Це досить важко, – пробував сперечатися археолог. – Адже так я потім не згадаю всього для себе, розпорошиться увага…
– Нічого, ми всі потім нагадаємо вам те, що ви забудете. Адже все це залишиться відразу в чотирьох головах замість одної, – заперечив геолог.
І Дмитро Борисович примушений був скоритися.
Так почався цей подвійний переклад повільної, неквапливої урочистої розповіді старого Ормада. Дід перестав без звучно ворушити губами. Він підняв кволу руку, провів нею по довгих своїх пожовклих від часу вусах. Всі замовкли. І він почав.
– Слухайте мене, старого Ормада, слухайте, що я розповідатиму вам. Слухай, уславлений вождь Сколот, слухай молодий син вождя Гартак! Слухайте мене, старі й молоді воїни й мисливці, знатні й незнатні, багаті й бідні. Слухайте мене й ви, дивні чужинці, що прийшли сюди з невідомих країв. Слухайте й знайте, бо ніхто, крім мене, старого Ормада, не розкаже вам про славетні подвиги народу сколотів. Ніхто не знає про них, ніхто не пам’ятає, крім старого Ормада…
Він спинився, мов пригадуючи. Артем шепнув археологові:
– Чому він називає скіфів сколотами? Що це за назва така?
– Тому, що так, сколотами, називав себе сам цей народ, Артеме. Це його справжня назва. А скіфами називали їх греки. І від греків наша мова перейняла цю назву. А Ормад вживає своє слово, свою назву – сколоти. Але тихше. Він знов починає.
Справді, Ормад уже говорив:
– Я розкажу вам сьогодні про славетну війну народу сколотів проти війська могутнього перського царя Дарія, що пішов великим походом проти сколотів. Слухайте мене, старого Ормада, згадуйте разом зі мною про славу сколотських воїнів!..
Голос Ормада, урочистий і глибокий, лунав над майданчиком. І дивно було думати, що цей свіжий, міцний голос належав старезному дідові, який не міг уже рухатися без сторонньої допомоги…
– Великий і грізний цар Дарій завоював майже весь світ. Він вогнем і мечем підкорив собі чимало країн – і ніхто не наважувався стати проти його волі. Залишалася тільки одна країна, яка не була підвладна цареві Дарію – і та країна була сколотська. Бо хоробрі й відважні були її воїни, і ніякий народ не міг її подолати. Тоді Дарій вирішив оголосити війну сколотам і підкорити їх. Його полководці були проти цієї війни, бо чували про силу й відважність сколотських воїнів. Але цар Дарій був засліплений успіхами, він не слухав полководців. Зібрав цар Дарій величезне своє військо і сунув проти сколотів разом з підвладними йому народами. Ішло перське військо – і небо тьмарилось, бо огортала його курява; ішло перське військо – і річки зникали за ним, бо випивало їх військо до самого дна; ішло перське військо – і гола земля залишалася за ним, бо з’їдали коні всю траву і все зело…
– І цар Дарій оглядав з гордістю своє військо й говорив: «Якщо кожен з моїх воїнів візьме камінь і кине його в сколотів, і коли четверо не влучать, а тільки п’ятий камінь упаде на сколота, – і тоді не залишиться їх жодного живого!» І він дивився вперед і шукав сколотський народ, щоб розбити його і підкорити…
– А сколотські вожді бачили, що замало в них воїнів, що не сила їхня ставати на відкритий бій з великими перськими полчищами. Тоді вирішили сколотські мудрі вожді розділити своїх воїнів на два великі загони і відступати з своїми отарами й табунами все далі й далі. А щоб перському війську важче було посуватися, то вирішили сколотські вожді засипати після себе землею всі криниці й джерела, знищувати, спалювати траву й рослини…
– На північ відступали сколоти; поперед них ішли отари й табуни, вози з старими дідами, жінками й дітьми. Воїни йшли за ними, прикриваючи відступ. Так діяв один із сколотських загонів…
– А другий загін виступив на південь, назустріч персам, затримати їх і вигадати час, щоб устигли відступити безпечно на північ ті, хто йшов з жінками, дітьми й худобою. Відважні сколотські воїни знали, яке дуже військо царя Дарія, знали, що з ним боротись нелегко. Але вони напали на персів уночі – і перси подумали, що, нарешті, вони зустрілися з сколотами, що ось тепер буде бій. Тоді цар Дарій спинив своє військо, і воно стало готуватися до бою. Сказав цар Дарій: «Один день бою – і ми підкоримо сколотів, і владі моїй тоді не буде краю!»
– Але зовсім не так думали відважні й мудрі сколоти. Ще перед ранком вони швидко відступили назад, на північ, засипаючи землею криниці і підпалюючи суху траву. Прокинулось перське військо, готове до бою, але не побачило перед собою сколотів. І сумно каркали ворони, марно шукаючи поживи.
– Розгнівався цар Дарій і пішов з військом слідом за сколотами. А сколоти відступили на північ і не хотіли ставати на бій з персами. І тепер уже не позаду перського війська висихали криниці й річки, а попереду, бо сколоти засипали їх землею; і не позаду персів зникала трава, а попереду, бо сколоти палили її за собою… І тільки небо так само тьмарилось у куряві, що її здіймали перські великі юрби…
– Сунуло перське військо на північ – і не бачило перед собою ворогів. Шукало перське військо бою – і не мало з ким битися, бо весь час відступали сколоти. Розпалювалося люттю перське військо, готове було знищити все на своєму шляху – і не мало чого нищити, бо проходило пустинною землею…
– А сколоти обійшли всі землі з півночі й вернулися назад, до своїх країв, уникнувши сутички з військом Дарія. Грізний перський цар вирішив відступити на захід, бо чимало його воїнів померло в поході від голоду та спраги, не дочекавшись бою. Дарій ішов на захід – і не знав, що поперед нього, за два дні дороги, посувалися сколотські загони. Аж через кілька днів узнав про це Дарій і віддав наказ гнатися за скіфами, щоб примусити їх до бою…
– Проте мудрі сколотські вожді мали свою мету. Вони відступали так само швидко, як поспішали за ними перси. І круки відлітали від перського війська, не діждавшись їжі, бо не сталося й тепер бою…
– Тоді вже зовсім розлютився грізний цар Дарій і надіслав вершників на кращих царських конях до сколотських вождів з такою мовою:
«Чого ви, дивні люди, весь час тікаєте від мене? Адже ви можете вибрати одне з двох. Коли ви вважаєте, що маєте силу стати на бій зі мною, то спиніться, не тікайте і ставайте на бій. Коли ж ви вважаєте себе слабшими за мене, – так само спиніться й підкоріться, і зустрічайте свого володаря Дарія, якщо не хочете, щоб я, Дарій, зруйнував цілу вашу землю і знищив усе на ній!»
– Але найстаріший сколотський вождь Іданфірс відповів йому таке:
«Отакий у мене звичай, персе, і я поясню його тобі. Ніколи я ні від кого не тікав з переляку, ні від кого не тікаю й тепер. Мій народ робить те саме, що робив і до того, як ти сюди прийшов, і що робитиме, як ти звідси підеш. Мій народ кочує, як робить це завжди. І я зовсім не поспішаю битися з тобою, бо в мене і без тебе є чимало діла. В нас, сколотів, немає міст, немає засаджених деревами земель, нам нема чого захищати і побоюватись, що ви, перси, щось знищите. Чого ж нам поспішати битися з тобою? Коли ж ти хочеш прискорити бій, то ось тобі моя порада. Єдине, що в нас, сколотів, є – це гробниці наших предків. Спробуй, розшукай їх, щоб знищити. От тоді побачиш, чи станемо ми на бій з тобою. А до того й не шукай бою, його не буде!..»
– І ще додав сколотський вождь:
«Незабаром я тобі, персе, надішлю такі подарунки, яких ти гідний. А за те, що ти в образу називаєш себе моїм володарем, я ще розквитаюсь!»
– Тим часом воїни царя Дарія вмирали від хвороб і втоми, вмирали від голодування. І знов перед великим перським військом з’явились жадібні круки. Чорними хмарами кружляли вони над перським військом і не покидали його, бо тепер вони мали вдосталь їжі. Але це були не трупи забитих персами ворогів, а самі мертві перси…
– Саме тоді сколотські вожді надіслали подарунки цареві Дарію. І цар Дарій зрадів. Він готовий був уже помиритися з сколотами, аби тільки повернутися додому без ганьби. Він подививсь на подарунки – і гнівно відштовхнув їх і розгнівався ще більше. Бо сколоти надіслали йому птаха, мишу, жабу і п’ять стріл. І цар Дарій не знав, що це означало…
– Довго міркував цар Дарій над подарунками і, нарешті, сказав:
«Сколоти віддаються під мою владу разом з своєю землею, водою й табунами коней. Ось що означають ці подарунки. Бо миша живе в землі й живиться земними плодами, тими самими плодами, які їсть людина. Жаба живе у воді, без якої не обходиться ні людина, ні тварина. Птах швидкістю свого льоту подібний до коня. А стріли – то знак, що сколоти передають володареві Дарію і його війську свою воєнну відважність!»
– Але наближені та воєначальники не погодилися з царем Дарієм. Вони розтлумачили подарунки так:
«Якщо ми, перси, не відлетимо, як птахи, в небо, або не сховаємось, як миші, в землю, або, наче жаби, не поскачемо до озер, – тоді ми не повернемось додому й загинемо від сколотських стріл!»
– Тим часом цареві Дарію доповіли, що невловимий досі ворог, нарешті, перестав тікати. Дарій вийшов сам подивитися. І з горба він побачив, що сколоти справді вистроїлись до бою недалеко від табору персів. Озброєні сколотські воїни загрожували здаля персам списами й мечами і викликали їх на бій. І цар Дарій вирішив прийняти цей бій, бо його військо ще було численне і міцне.
– Але як тільки він почав віддавати наказ своєму війську, то зразу помітив якесь безладдя серед сколотів. Він дуже здивувався й, нарешті, побачив, що недалеко від сколотів пробіг заєць. І всі сколоти забули про персів і про майбутній бій – і кинулись полювати на зайця…
– Тривога пойняла серце перського царя Дарія. Він покликав своїх полководців і сказав їм у розпачі:
«Тепер я пристаю на вашу думку, мої наближені, що нам треба поспішати звідси. Дійсно, подарунки сколотів означали те саме, що ви казали. Сколоти ставляться до нас зовсім зневажливо. Вони настільки певні своєї перемоги над нами, що навіть забули про нас, коли побачили маленьку тварину – зайця. Якщо вони такі дужі, то хіба можемо ми вийти битися з ними? Давайте швидше повертатися додому!»
– Так сказав цар Дарій – і тієї ж ночі перське військо потай вирушило на захід, кинувши своїх поранених і хворих, кинувши напризволяще всіх слабих воїнів.
– Слухайте мене, старого Ормада, слухайте! Так тікав від сколотів великий і грізний цар Дарій з залишками свого незчисленного війська. Йому пощастило врятуватись, бо втікав він, як наляканий заєць. Але всю свою славу залишив він у сколотських широких степах. І сколотські воїни дістали багату здобич, і стали сколоти уславленими серед усіх народів, бо вони перемогли грізного царя Дарія, володаря майже всіх країн на землі. Слава хоробрим сколотським воїнам, слава!..
Старий Ормад закінчив свою розповідь. Він ще хитав стомленою головою, ще шепотів, а вже з усіх кінців лунали радісні вигуки, дзвеніла зброя. Захоплені героїчним оповіданням, збуджені скіфи нестримно виявляли свій запал. І знов піднеслися вгору чаші з вином, задзвеніли тимпани, засвистали кістяні дудки. Буйна веселість охопила всіх.
Сколот власноручно налив вино в золоту чашу й підніс Ормадові. Дід поважно прийняв чашу, підніс її до губ. Руки його тремтіли, вино розхлюпувалось. Але він випив цілу чашу, не відриваючись. Аж потім голова його безсило впала на груди, він схилився набік і задрімав, ніби й не чув гомону й вигуків круг себе.
Дмитро Борисович, збуджений не менш за скіфів, говорив:
– Старий Геродот був правий! Він усе записав правильно, крім кількох дрібниць. А дехто сперечався, брав під сумнів цю сторінку історії, цей нещасливий похід Дарія… Товариші, це надзвичайно! Чуєте, Артеме, Лідо, тепер ясно все. Ви розумієте?..
– Розумію, Дмитре Борисовичу, – співчутливо ствердив Артем.
Але археолог уже забув про нього й Ліду. Він знов звернувся до Варкана, про щось запитував його й жадібно вслухувався у відповіді молодого скіфа.
Івана Семеновича не захопила ця атмосфера веселості. Щось непокоїло його. Що саме – він не знав. Але він мав довгий і багатий життєвий досвід. Він умів якимсь шостим чуттям відчути наближення небезпеки. Проте, звідки все ж таки вона, та небезпека, могла взятися? Становище вчених було нібито певне. Їх поважали, особливо – після змагання біля священної купи хмизу. Дорбатай – хитрий і підступний старий віщун – утратив свій вплив, його навіть не було тут, на бенкеті. Сколот добре ставився до вчених. Залишався тільки Гартак та ще оця купка старшин, багатіїв-скіфів, що, очевидно, була одної думки з Дорбатаєм…
Вже не перший раз Іван Семенович крадькома придивлявся до сина старого вождя. І щоразу він пересвідчувався, що Гартак поводиться не так, як інші. Він ледве доторкався до їжі, випив маленьку чашу вина – від цього його сіре обличчя трохи порожевіло, очі забігали ще швидше. Здавалось, що Гартак когось шукав тими очима – і не знаходив ніде. Але він не кидав своїх шукань. Навіть під час розповіді старого Ормада Гартак весь час неспокійно оглядався. Один раз його погляд потрапив на Івана Семеновича. Очі Гартака миттю сховалися, він схилив голову, вдаючи, що уважно слухає Ормада. Але через кілька секунд він знов крадькома позирнув на чужинців. В очах його була прихована лють, хоч він і маскував її якоюсь жалюгідною подобою посмішки.
«Ворог, ворог… і дуже небезпечний… – подумав Іван Семенович. – Але ж він не насмілиться нічого зробити тут… ми його гості…»
Сумніви й підозріння турбували Івана Семеновича. Проте зараз не можна було нічого вирішити. До речі, увагу його привернули нові вибухи гуркітливої скіфської, музики – тимпанів і дудок. Тепер це була весела, бистра мелодія, що час від часу переривалася брязкотом мечів. Найближчі до підвищення Сколота скіфи поспішно відсувалися, звільняли місце. І зараз же троє скіфських юнаків хутко пробігли між ними, спинились на вільному місці перед підвищенням і почали своєрідні танці.
Спритні танцюристи змагалися: вони то легко й граціозно наче пливли по килиму, ледве торкаючись його носками своїх маленьких чобіт, то високо підстрибували в повітрі, то йшли навприсідки. Грали тимпани, свистіли дудки, лунали вигуки глядачів, які в такт мелодії вдаряли чашею об чашу або мечем об меч.
Ліда, яка спочатку була захоплена цим видовищем, запитала:
– Дмитре Борисовичу, а чому не танцюють жінки? Бачите, вони весь час стоять осторонь і тільки дивляться…
Але археологові було не до розмов. Захопленими очима він дивився на танцюристів, не слухаючи Ліду. Дівчині відповів Іван Семенович:
– Я думаю, що все це традиції, Лідо. І, можливо, тут відбилися ознаки походження скіфів.
– Тобто як? – здивовано підвела на геолога очі дівчина
– Відомо, що скіфи – азіатського походження. Ну, а на Сході жінки завжди грали пасивну роль. Вся ініціатива, вся активність належала чоловікам. І це відбилося на танцях.
– Мушу заперечити, Іване Семеновичу, – раптом заявив Дмитро Борисович. – Ви забули, що таке матріархат, і який він міцний був саме серед азіатських народів.
– Будь ласка, – знизав плечима Іван Семенович, – не заперечую, це тільки моє припущення…
Музика раптово увірвалася. І разом з останніми звуками тимпанів танцюристи застигли, мов прикипіли до місця. Це був своєрідний ефект: підкреслена нерухомість після бурхливого танцю! Сколот подав знак, і служники піднесли танцюристам чаші з вином. Молоді скіфи, ще важко відсапуючись, випили вино, знов уклонились і побігли з майданчика.
Іван Семенович ще раз подивився на Гартака. Той тримав у руках чашу з вином, але не пив. Геолог помітив, як здригають руки Гартака. Ось він опустив чашу; очі його пильно дивилися кудись ніби за межі майданчика. Іван Семенович простежив за його поглядом: між двома кибитками відбувався якийсь рух. Наче якась група наближалась сюди. Хто це?
Він ще раз пильно глянув на Гартака, і в нього не лишилося жодного сумніву: то наближались люди, яких Гартак ждав весь час. Він нервово стискав пальці, на перекривленому обличчі його нестримно сіпався м’яз. Він не відривав погляду від людей, що йшли сюди.
Почувся стурбований голос Ліди:
– Товариші, сюди йде Дорбатай!
– І його помічники, – додав Артем.
– Що їм тут потрібно? – запитав Дмитро Борисович.
Старий віщун поважно проходив поміж скіфами. Він не звертав уваги на вигуки, на сміх сп’янілих мисливців. Він ішов прямо до підвищення Сколота. Довгий його червоний, плащ волочився по землі, високий шолом, оздоблений фігурками звірів і птахів, насунутий був до самих брів. У руках віщуна був довгий посох з золотою фігуркою сови зверху.
Сміх і розмови вщухали там, де проходив Дорбатай. А за ним ішли його помічники, одягнені в святкові короткі плащі з оздобами.
Ось пролунали вітальні вигуки. Купка знатних скіфів, старшин та багатіїв, вітала віщуна. Варкан, який збентежено дивився на прибулих, сказав:
– Це дуже дивно. Дорбатай дуже рідко з’являється на святах. І тут його ніхто не ждав… хіба лише оті пихаті…
Сколот гордо випростався; спершися рукою на килим, він ждав, коли наблизиться старий віщун. Дорбатай ніби не помічав, як збентежилися скіфи. Він пішов до Сколота, низько вклонився і заговорив. Варкан зараз же переклав його слова Дмитрові Борисовичу.
– Славетний і улюблений богами Сколот! Привіт тобі! І разом з тим – привіт вславленим і могутнім чужинцям, які: сидять поруч з тобою. Вони могутні і всесильні – інакше не могли б вони зайняти почесне й священне місце поруч з вождем, яке за законом не сміє зайняти ніхто, крім найхоробріших найуславленіших сколотів. Вони могутні, ті чужинці, бо разом з ними поруч тебе сидить дівчина, хоч ніяка дівчина не має, за законом, права сидіти на підвищенні поруч з вождем сколотів. Це – образа богів! Але боги мовчать. Значить, чужинці могутні і можуть робити, що забажають. Вони можуть ламати наші закони і звичаї. Гаразд, я, скромний віщун Дорбатай, вітаю могутніх чужинців…
В голосі віщуна легко було помітити приховану загрозу. Дорбатай не здався, він прийшов сюди боротися!.. Це було ясно.
Іван Семенович тихо сказав Артемові:
– Пам’ятайте: жодного необережного руху. Але будьте напоготові, бо над нами збираються хмари. Увага, Артеме, увага! Небезпека може захопити нас зненацька!
