Текст книги "Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів"
Автор книги: Владимир Владко
Жанр:
Научная фантастика
сообщить о нарушении
Текущая страница: 35 (всего у книги 37 страниц)
Минали дні – одноманітні, схожі один на один. Великий похід скіфів повільно рухався до легендарних Гер, розтягнувшись більше як на кілометр. Ця повільність процесії дуже дратувала Артема, який, нетерпляче ждав вирішальних подій.
Варкан і Роніс заспокоювали його. Дмитро Борисович перекладав їхні слова:
– Ця повільність нам допомагає. Ваші товариші перебувають у безпеці. Сили Дорбатая й старшин потроху зменшуються, а наші сили, навпаки, весь час зростають. Все йде гаразд!
Роніс ще додав:
– Можу сказати, що нам навіть корисніше було б, якби подорож затяглася ще на деякий час. Нам значно легше було б тоді добитися справжньої перемоги… і бій був би коротший…
Артем здивовано глянув на нього.
– Так, так, – посміхнувся Роніс. – Пам’ятаєте, я казав вам, що вся ця подорож послабить сили Дорбатая й знатних старшин? Я мав на увазі ось що. Раніше старшини й їхні воїни трималися разом, вони були весь час зв’язані. Тепер, коли скіфські воїни втомилися, коли процесія так розтяглася, все змішалось. А наші сили, навпаки, зросли. Ми не марнуємо часу. Ми багато чого навчилися!..
Роніс стиснув кулак і стукнув ним по стовбуру:
– Цього разу старшинам не буде так легко! Ми добре пам’ятаємо пролиту ними кров наших пригноблених братів!
Варкан спокійно додав:
– Коли б Дорбатай та старшини знали щось про нашу діяльність, – вони не поводилися б так з бідними мисливцями. Адже останніми днями Дорбатай наче навмисне збуджує проти себе мисливців і скотарів. Разом із знатними старшинами він ставиться до них так само, як до своїх рабів. Отож частина мисливців і тікає до нас; а решта теж на нашому боці й допоможе нам під час повстання. Саме тому я й вирішив не приймати до нашого загону нікого з мисливців, починаючи з вчорашнього дня. В нас сили вистачить; краще хай вони залишаються там і готують інше…
Артем з насолодою слухав усе це. Наближається, наближається час повстання! Ще день-два – і воно спалахне. А тоді!.. Тоді розв’яжеться все-все!
Загін Варкана невпинно слідкував за походом племені. Поступово в загоні Варкана опинилися всі молоді дружинники. Після смерті Сколота вони швидко пересвідчились, що Дорбатай та його спільники не збираються нічого дарувати наближеним небіжчика Сколота, своїм старим ворогам.
Сколот умер, його оточення втратило підтримку. Кожен, хто якоюсь мірою свого часу підтримував його, кожен, хто навіть просто висловлювався колись проти віщунів або старшин, відчував тепер небезпеку, що нависла над ним.
Дорбатай не дарував нічого. Його зіркі очі немов завжди бачили перед собою довгу чергу людей, яким треба було помститись. Щодня він проклинав когось із своїх ворогів, відбирав їхнє майно, яке б мізерне воно не було.
Проте відібрання майна й прокляття – було не найстрашнішим із вчинків Дорбатая. Старий віщун охоче влаштовував ефектні сцени, щоб ще більше залякати народ.
Троє мисливців, друзів Варкана, вже загинули протягом кількох найближчих днів після того, як Дорбатай отруїв Сколота. Всі троє раніш виступали проти віщунів, глузували з них. Вони без пошани ставились і до старшин. Дорбатай розправився з ними з холодною жорстокістю.
Перший з них був обвинувачений у неповазі до священних звичаїв і в глузуванні з віщунів. Його привели під охороною до Гартака. Новий вождь сидів на пишному підвищенні. Біля нього стояв холодний і суворий Дорбатай. Старшини стіною стояли круг підвищення. А навколо юрмилися скіфи, розуміючи, що обвинувачений заздалегідь приречений.
Гартак, який виконував волю старого віщуна, запитав молодого мисливця серед мертвого мовчання натовпу:
– Чи визнаєш ти свою провину? Чи визнаєш, що зрадив священні звичаї? Чи визнаєш, що образив святого віщуна?
Мисливець сміливо відповів:
– В мене немає провини, в якій мене обвинувачують. Я ніколи не зраджував звичаїв. Я не ображав святих віщунів. Я лише заступився за дівчину, яку обдурив віщун, відібравши в неї худобу. Віщун сказав, що відбирає худобу з волі богів. А потім зарізав коня на м’ясо і з’їв його сам. Якщо він зробив таке – хіба він святий?
Натовп загув, бо чимало скіфів знало, що це правда. Але Дорбатай знав, що йому робити. Загрозливо піднявши руку, він мовив:
– Віщун виконав волю богів. Ти образив його, а разом з тим образив і богів. Мовчи, не сперечайся! Ми спитаємо великих богів, вони скажуть нам усю правду. І так, як вони скажуть, ми вчинимо з тобою. Гей, ворожбитів сюди! Хай вони запитають великих богів!
Троє дідів у чорному одязі з пучками лозинок у руках підійшли до підвищення. Вони поклали лозинки на землю, помолились. Потім почали одну по одній перекладати лозинки й ворожити. Натовп мовчав. Обвинувачений глузливо дивився на ворожбитів: що можуть додати їхні лозинки, коли про ганебний вчинок віщуна знало чимало скіфів?..
Але ось ворожбити закінчили. Найстаріший з них виступив наперед:
– О великий вождь Гартак! О мудрий і святий Дорбатай! Боги сказали нам усе. Вони сказали нам усім однаково: цей чоловік винний. Він образив святого віщуна, він образив богів. Боги гніваються, бо він зрадив священні скіфські звичаї, як зраджував їх і до того!
Обвинувачений зблід. Але коли Гартак знов запитав його, чи визнає він тепер себе винним, скіф відповів уперто:
– Ні! Вони брешуть, ці ворожбити! Я не винний!
– Привести інших, – наказав Дорбатай спокійно. – Виконаємо наш звичай!
Тепер прийшло шість ворожбитів, – вдвоє більше, ніж першого разу. Так вимагав звичай, якщо обвинувачений опирався й не визнавав того, що сказали перші троє ворожбитів.
Ці шестеро, повороживши, сказали:
– Він винний! Він цілком винний, – так кажуть боги! І боги вимагають суворо покарати його!
І знову скіф відкинув обвинувачення. Тоді прийшло дванадцять ворожбитів – знов удвоє більше. І ці дванадцять підтвердили:
– Він винний! Так кажуть боги. Боги вимагають кари!
Цього було вже досить. Звичай був виконаний. Дорбатай махнув рукою, і віщуни підвезли заздалегідь приготований віз, наповнений сухим хмизом. У віз запряжені були люті бугаї. Молодого скіфа поклали зв’язаного у віз, заткнули йому рота, накрили хмизом. Потім запалили хмиз і вдарили бугаїв. Злякані тварини побігли в степ, увозячи за собою рухоме вогнище, де в горящому хмизі лежала жива людина, яка не могла ні крикнути, ні ворухнути зв’язаними руками й ногами…
А Дорбатай, простеживши поглядом вогняний шлях воза, підвів руки вгору й наказав молитися богам і дякувати їм за те, що вони вказали злочинця.
Двоє інших мисливців загинули не так урочисто. Одного з них уночі зарубали віщуни. Вони сказали потім, що то був злочинець, який потай молився грецьким богам. Другий загинув під час полювання від списа, який, мовляв, сам упав з неба. Так говорили перелякані учасники полювання. Але Дорбатай добре знав про цю участь богів… бо він сам віддав наказ одному з віщунів сидіти на дереві і ждати наближення мисливця, щоб кинути в нього списа…
Не мали в цьому сумніву й Варкан з його товаришами. Зрозуміло, що загін у лісі весь час збільшувався. До нього приходили всі ті, кому безпосередньо загрожувала небезпека помсти Дорбатая і старшин. Поодинці Дорбатай міг повбивати їх усіх – своїх ворогів; а тут, усі вкупі, вони створювали вже значну силу, яка, крім того, спиралася на багатьох мисливців і скотарів, що потай нарікали на вчинки віщунів.
Проте поповнення загону не обмежувалося цим. Щоправда, Варкан твердо вирішив уникати будь-яких сутичок з силами Дорбатая і старшин до слушного моменту. Треба було берегти свої власні сили і приспати пильність старого віщуна. Єдине, що дозволяв собі Варкан, це час від часу відбивати вночі коней від табунів та худобу з отар.
Ця програма виконувалась бездоганно. Правда, Варканові допомагали й інші обставини. За священними звичаями скіфів, не можна було воювати ні з ким, доки тіло померлого великого вождя не буде поховане. Скіфи мали право тільки захищатися в разі якого-небудь нападу. Але загін Варкана не поспішав нападати.
Артем жартував:
– Все одно, як у тій легенді, що її розповідав на бенкеті Сколота старий Ормад. Цей великий похід скіфів – як великі юрми перського царя Дарія. А ми тут – як тодішні скіфи, що уникають бою і обмежуються тільки наскоками… Бачите, Дмитре Борисовичу, як допомагає досвід? Обов’язково треба було б віддячити старому Ормадові…
Артем і Дмитро Борисович вже трохи навчилися орудувати скіфською зброєю. Артем зацікавився луком і стрілами. Йому дуже подобалася ця зброя. На дозвіллі, коли загін відпочивав, Артем безупинно тренувався. Тепер він влучав у стовбур дерева на віддалі п’ятнадцяти метрів. Це був успіх, але юнакові було ще далеко до вправності Варкана або когось із скіфських мисливців чи воїнів. Вони без промаху влучали в той самий стовбур з віддалі тридцяти і сорока метрів. Крім того, Артем стріляв влучно лише тоді, коли ніщо не заважало йому. Досить було юнакові хоч трохи хвилюватися, бачачи перед собою не стовбур дерева, а якусь живу мету – зайця чи лисицю – як стріли його починали летіти далеко від цілі.
Дмитрові Борисовичу подобалася сокира. Та сама сокира на довгому держаку, яку він уперше взяв у руки перед несподіваним нападом воїнів Дорбатая на лісовий табір. Тепер Дмитро Борисович рубав нею майже бездоганно, його худорлява постать, його довгі сухі руки ще подовжували держак сокири. Коли археолог, виблискуючи окулярами, викликав на учбовий бій Варкана, той примушений був захищатися цілком серйозно. Блискуча сокира в руках Дмитра Борисовича була справжньою й загрозливою зброєю.
– Тільки одне мені не подобається, Дмитре Борисовичу, – жартував Артем. – Надто ви з цією сокирою подібні до славетного рицаря Дон-Кіхота Ламанчського… того самого, що захищав прекрасну Дульцінею.
– Що? – образився археолог.
– Та ви не сердьтеся, це ж правда. Такий самий ви довгий, як Дон-Кіхот, такий самий незграбний… ні, ні, пробачте… я не те хотів сказати, слово честі, не те! – враз змінив Артем свій тон, бо побачив, що довга й суха рука Дмитра Борисовича ладнається схопити його за вухо. Це було б надто образливо: перед очима у всіх товаришів – і ось тобі, за вухо!..
Тому Артем замовк і тільки глибше насунув шолом. І він, і Дмитро Борисович носили тепер металеві скіфські шоломи. На цьому наполіг Варкан; і Роніс підтримав його:
– Навіщо рискувати? Найулюбленіший скіфський удар – це в голову. Треба носити металевий шолом, тоді буде набагато менш небезпеки… адже не знати, що може трапитися.
День у день великий скіфський похід посувався до Гер і день у день загін Варкана посувався слідом за ним. Загін то йшов позаду, то виходив убік і йшов паралельно великому походові, схований у високій рожевій траві. Це було потрібно зокрема й для того, щоб не переривати налагоджений зв’язок із спільниками Варкана й Роніса в процесії. Та й Артем радів, що не уривався його особистий зв’язок з Лідою та Іваном Семеновичем.
Тепер цей зв’язок здійснювався без допомоги Діани. Не варт було посилати страшну для скіфів поскіну й нагадувати їм про себе. Зв’язок підтримували раби. Гартак приставив до Ліди двох рабинь. Він і гадки не мав, що ці рабині значно уважніше прислухалися до наказів Роніса та його помічників, ніж до його власних. Раби брали листи Ліди від рабинь і передавали їх в лісовий табір уночі. Зв’язок був сталий і певний.
…Розмова тривала далі. Тільки що Варкан закінчив переговори з двома мисливцями, які розповідали йому про те, що робиться в таборі Дорбатая. Варкан вислухав їх, порадився з Ронісом, віддав накази. Обличчя його було похмурим. Але ще похмурішим був Роніс. Мисливці розповіли, що Дорбатай готує нову велику відправу з жертвами. Тепер він влаштовував такі відправи майже щодня, і щодня гинули раби, яких віщуни приносили в жертву.
Роніс з сумом дивився в багаття, де спалахували рухливі вогники. Варкан підійшов до нього, поклав руку на плече:
– Заспокойся, друже, – сказав він. – Вже не довго лишилося ждати. Ще день-два. І тоді не буде більше такого. Чи віриш ти мені?
Роніс підвів голову. Великі очі його блиснули.
– Я вірю тобі, Варкане, інакше не був би тут з тобою! І я твердо вірю в те, що ми переможемо. Але іноді я відчуваю, що в мене надто багато ненависті до Дорбатая і його віщунів!..
– Хіба це погано, Роніс? – здивовано запитав Варкан.
– Це заважає мені, Варкане, – зітхнув Роніс. – Я забуваю тоді про загальну справу і мрію лише про жорстоку помсту Дорбатаєві… помсту за всіх моїх братів, яких він закатував. І я думаю… коли Дорбатаєві пощастить врятуватися від моєї помсти… Тоді я не буду задоволений!
– Він не врятується, Роніс!
– Так, не врятується… поки я живий!
Роніс рвучко випростався. Голос його задзвенів:
– А якщо я загину?.. Ні, ні, Варкане, я не боюсь нічого! Проте може трапитись так, що мені не пощастить зустрітися з моїм старим і найненависнішим ворогом. Це може бути. Випадкова стріла… чи сокира… і я, вбитий чи поранений, не зможу здійснити те, що палить мені груди. Такі думки лякають мене, я втрачаю спокій, мені хочеться негайно ж власними руками розірвати горлянку старого злочинця!.. Слухай, Варкане! Чи друг ти мені?
– Навіщо ти питаєш? – з докором відповів Варкан.
– Слухай! Я ніколи ні про що не просив тебе. Але тепер я хочу, щоб ти урочисто обіцяв мені виконати моє прохання. І коли я помру, а ти не виконаєш, – хай покарає тебе доля! Чи згодний ти, Варкане?
– Я слухаю тебе, Роніс.
– Єдине в мене є прохання до тебе, єдина вимога! Якщо я впаду в бою поранений чи вбитий, якщо не пощастить мені стати месником за всіх убитих моїх братів… якщо доля не дозволить мені самому вбити моєю власного рукою кривавого, лютого звіра, наймерзеннішого хижака й ката, Дорбатая, – вбий його ти, Варкане! Убий його! Виконай моє найпалкіше бажання!
Непримиренна ненависть бриніла в голосі Роніса. Він потрясав у повітрі стисненими кулаками, він перейшов на палкий пристрасний шепіт, і той шепіт уривався з судорожними зітханнями, наче грекові бракувало повітря.
– Убий його!.. Убий, Варкане! Поклянися мені!..
Варкан поклав руку на держак меча. Обличчя його було суворе й рішуче:
– Клянусь тобі, Роніс, що це буде так! Я ненавиджу Дорбатая не менше, ніж ти. Всі мої товариші ненавидять його. І тільки тоді ми заспокоїмось, коли, нарешті, сконає наш спільний ворог! Клянусь тобі, Роніс!
Хвиля запального збудження помалу сходила з Роніса. Здавалося, він сам трохи соромився своєї нестриманості, такої незвичайної для нього. Він витер долонею чоло, глянув на вогники в багатті. Потім міцно стиснув руку Варкана.
– Я вірю тобі, Варкане! Більше я не думатиму про це. Ти благородна, чесна людина. І я щиро хочу, щоб ти став вождем скіфів.
Варкан знизав плечима, але не відповів нічого.
До вогнища підійшло кілька скіфів. Вони вирушили в нічну подорож – по коней, по худобу. Варкан віддав короткі накази, скіфи зникли в темряві. Здалека пролунали звуки тимпанів. Вони долинули звідти, де на ночівлю спинився великий похід племені.
– Останні ночі, – тихо мовив Роніс. – Мабуть, уже післязавтра будемо в Герах… Так кажуть старі люди, що бували тут.
Всі мовчали. Наближався вирішальний час. Незабаром кожному, хто сидів біля вогнища, доведеться важити своїм життям.
Артем не відчував ні страху, ні навіть побоювання. Навпаки, почуття певності охопило його. Якщо в юнака й були досі якісь сумніви, якісь побоювання, то вони зникли сьогодні ввечері. Вперше за весь час перебування тут він виразно побачив усю силу великої людської ненависті!
Артем знав і раніше, що Варкан – смілива, відважна, щира людина. Він знав, що Роніс має глибокий, тверезий і гнучкий розум, що цей чоловік по праву став ватажком – так само, як по праву Варкан очолив повсталих мисливців, воїнів і скотарів.
Але вперше сьогодні вони з такою повнотою розкрили перед враженим юнаком свої найглибші почуття, всю силу своєї лютої ненависті до спільного ворога. Так, вони любили один одного, Варкан і Роніс! Злютовані тривалою дружбою і взаємною пошаною, вони стали тепер перед Артемом на весь свій зріст. І він поважав їх. Він поважав глибоку, правдиву й непоборну ненависть Роніса до кривавого ката Дорбатая. Артем захоплений був прямотою Варкана, який щиро прийняв пристрасну вимогу Роніса й поклявся здійснити її.
Це були справжні люди, що вміли глибоко відчувати, гостро ненавидіти й гаряче любити. І з цими людьми Артемові не страшне було ніщо. Вони мусили перемогти, вони не могли не перемогти! Бо за ними була правда пригноблених, правда рабів і бідняків. За ними була чесність і відважність.
Ніколи ще все це не було таким виразним для Артема, як зараз, коли він побачив пристрасність Роніса, серйозність Варкана. Вперше за весь час стриманий Роніс вибухнув і не міг оволодіти собою. Велика ненависть спалювала цю людину, прекрасна ненависть!
Так, Артем гордився своїми друзями – і тому не здивувався, коли Дмитро Борисович схвильовано сказав йому:
– Ми переможемо, Артеме! Правда?
Археолог протирав окуляри. Але обличчя його було ясне й сповнене рішучості.
– Інакше не може бути, Дмитре Борисовичу! – відповів Артем.
Роніс підвівся:
– Ну, я вирушаю до табору, – мовив він.
І голос його знов був цілком спокійний, тверезий, навіть трохи насмішкуватий. Наче це зовсім і не він тільки що хвилювався, не знаходячи потрібних слів для своєї пристрасної мови; ніби це зовсім не він тільки що задихався від збудження, закликаючи свого друга до помсти, якщо йому не пощастить здійснити її самому.
– Довідаюся востаннє, як почувають себе шановні Дорбатай та Гартак, – казав Роніс з неприхованою посмішкою. – Мабуть, не побачуся з вами, друзі, аж до самого бою. Здається, ми все вияснили, Варкан? Ти пам’ятаєш всі умовні сигнали?
– Так, – ствердив Варкан.
– Тоді бувайте.
Він зник.
Кілька хвилин панувало мовчання. Вогнище потроху згасало, звідусіль насувалися глибокі нічні тіні, ледве чутний вітрець час від часу пробігав по густій високій траві. Артем підвів голову.
Холодні вогкі хмари низько пливли над землею. Ось одна з них мов опустилася ще нижче. Вона повільно йшла на захід. Артем мовчки стежив за хмарою кілька секунд. Він думав: може, й Ліда так само цієї хвилини дивиться на небо, бачить оцю хмару, стежить за її рухом?.. Ліда, Ліда, як хотілося б Артемові почути зараз її голос, побачити її очі, відчути дотик її руки – так, як клала вона руку на плече Артема, коли просила його зробити щось для неї!..
19. ЧАС ВЖИТИ ЗБРОЮ!
Звідси, з верхівок невисоких скель біля підніжжя урвища, все було видно чудово. І загальна відстань до місця, де розгорталися події, була не більша від кілометра, в цьому Артем був певний. Разом з тим, вони самі залишалися непомітними для тих, хто був унизу. Хоча, коли б навіть скелі й не прикривали їх так добре, все одно скіфи внизу були так заклопотані своїми справами, що навряд чи роздивлялися б по боках.
Прозоре повітря не тільки відкривало для очей спостерігачів кожну деталь видовища, а доносило до них і звуки. Артем чув, як лунала журлива пісня, що не замовкала вже кілька годин.
З самого ранку юнак разом з Дмитром Борисовичем і Варканом лежали тут на скелях, дивилися, чекали. Позаду розташувався напоготові весь загін, в якому нараховувалось тепер понад півтораста воїнів. Було вирішено, що Роніс подасть умовний сигнал: час його залежав від того, коли ватажкові рабів пощастить зібрати свої сили так, щоб ударити на воїнів Дорбатая і старшин з тилу.
Дмитро Борисович знов забув про свою сокиру, забув що має брати безпосередню участь у наступних подіях. Вся його увага була там, унизу, де відбувалися сцени, при спогляданні яких серце старого археолога мало не розривалося з досади: ну, як так вийшло, що він загубив там, у печері, фотоапарат!.. Це ж просто злочин – не зафіксувати всього цього на знімках, залишити тільки туманні спогади в пам’яті.
Поховання скіфського вождя, справжнє поховання за всіма звичаями! Це видовище було надзвичайно цікавим для нього, для археолога, що ніколи в своєму житті не міг і мріяти про такий випадок.
Артем, як відомо, не був археологом. Але і його захопило це грандіозне видовище.
Похорон відбувався на великому майдані, який однією своєю стороною наближався до скель урвища, а з другого боку замикався великою й широкою річкою. Це, на думку скіфів, і був легендарний Борісфенес. Та Дмитро Борисович пояснив Артемові:
– Справжній Борісфенес – це наш Дніпро. А те, що ми бачимо тут, – просто велика підземна річка, яка мусить вливатися в якесь теж підземне озеро, можливо, дуже велике. Проте звісно, що це не Понт Евксінський, не Чорне море, рівень якого, як ви й самі розумієте, лежить значно вище цієї річки…
Це було цілком зрозуміло. Археолог пояснював далі:
– Стародавнє плем’я скіфів-кочівників, яке випадково потрапило сюди, під землю, і примусово лишилося тут жити (нам доводиться тільки приєднатися до думки Івана Семеновича!), відрізане завалом від земної поверхні, зберегло, мабуть, свої скромні географічні знання та уявлення. Стародавні скіфи знали про Борісфенес. Їхні нащадки пам’ятають давню легенду про казкову річку. І вони готові вважати за Борісфенес підземну річку, на яку вони колись тут натрапили. От і все. А перебравши собі також звичаї урочистого поховання, наше плем’я кочівників почало здійснювати цей звичай тут, на березі підземної річки.
– Все це дуже добре. Я цілком певний, що так воно і є, – відказав Артем. – Але мене непокоїть зовсім інше…
Проте, поглянувши на Дмитра Борисовича, він вирішив не продовжувати своєї думки. Археолог не чув його, не слухав, захоплений спостереженнями.
Правда, зовсім інше турбувало Артема. Ну, добре, припустімо, що внаслідок цього повстання, якого він там нетерпляче ждав, Ліда й Іван Семенович будуть звільнені. Гаразд. А далі? Варкан дуже хороша людина. І Роніс теж. Науковцям, звісно, нічого не загрожуватиме. Проте… чи не час буде подумати про повернення на землю?.. Чи не досить цих напівказкових пригод, цього жовто-рожевого оточення?..
Як знайти зворотний шлях? Це кляте урвище всюди було однакове. Усюди підносилось воно вгору, усюди стирчали його кам’яні скелі, ховаючись верхівками аж у сірих хмарах. З якого боку доведеться штурмувати його? Де знайти найтонше місце стіни, яка відокремлювала вчених, вимушених мандрівників цього світу, від сталактитової печери?..
З люттю Артем ударив ногою по скелі. Кляте каміння! Проте цей рух примусив юнака повернутися до більш невідкладних справ. Насамперед – визволення товаришів, а всякі інші думки потім.
Юнак знов придивився до великого майдану, де мало відбутися поховання. Все населення становимща зібралося навколо величезної могили. Її оточили віщуни на чолі з самим Дорбатаєм. Тільки Гартак і з ним найзнатніші старшини були коло самої ями. Тут-таки на вільному місці стояла велика червона колісниця з тілом Сколота, віз його вдови та інші вози з майном померлого вождя, яке мали поховати разом з ним. Чудовий вороний жеребець Сколота в багатій золотій збруї стояв теж біля могили. Він нервово перебирав ногами, тупцював, неспокійно підводив голову, витягуючи довгу шию.
– І його теж? – не повертаючи голови, запитав Артем.
Варкан мовчки кивнув, йому було шкода цього красеня, найкращого коня з скіфських табунів, якого чекала смерть. Проте Варкан знав, що це неминуче: за повір’ям скіфів, старий Сколот і на тому світі мав їздити на своєму улюбленому коні…
Велике коло простих скіфів і представників підвладних невеличких племен стояло круг могили. Воїни, мисливці, скотарі, жінки, діти – всі змішалися в одну юрбу. Майже нікого не лишилося біля возів та нашвидку поставлених наметів становимща. Тільки раби були ще там. Але й вони потроху сходились позаду юрби скіфів. Раби збиралися купками, одна недалеко одної. Здавалося, вони були чимсь збуджені. Але хіба не зрозуміло це було в таку годину, коли відбувалося поховання вождя? Та й хто звернув би на це увагу?..
Артем все-таки помітив, що купки рабів збиралися чомусь з одного боку юрби, далі від скель. Виходило так, ніби випадково вони опинилися на стороні, протилежній тій, звідки мав ударити загін Варкана. Юнак посміхнувся: Роніс чудово орієнтувався! Крім того, саме звідти було ближче до центра могили, де скупчились віщуни та старшини…
Варкан теж з задоволенням дивився на скупчення рабів, його зірке око помічало навіть, що плащі рабів не звисали так вільно, як завжди. Немовби кожен з рабів мав при собі якийсь вантаж… Це свідчило про те, що Роніс встиг роздати зброю. Поки що вона була захована…
Молодий скіф повернувся до Артема. Мовчки він узяв камінець і накреслив на скелі між собою й юнаком коло. З одного боку він намалював стрілу, що впиналася вістрям у коло. Потім швидким помахом він нарисував ще одну, з другого боку. І раптом наче схопив обома руками те коло і стиснув його. Очі його гостро дивились на Артема.
– Правильно. Так і буде! – ствердив юнак.
Журлива пісня гучнішала. Тепер її, здавалося, співали всі. Дорбатай підвів руки вгору, як і завжди робив під час відправ. Але цього разу то був сигнал. Відразу віщуни підійшли до колісниці Сколота, підняли набальзамоване тіло небіжчика й понесли його до могили.
Вони спустилися в яму й поклали там тіло на розіслані килими. Пісня то гучнішала, то вщухала, але не змовкала. Дорбатай застиг з високо піднесеними руками. Широкі рукава його одягу звисали з боків, як крила великого зловісного птаха.
Інші віщуни безупинно несли до могили майно Сколота: золоті чаші, оздоби, шолом, зброю – в тому числі і великий його меч з золотим держаком. Все це клалося навколо тіла старого вождя, на килими.
– Скільки дорогоцінностей! – прошепотів Дмитро Борисович.
– Для археологів готується, – відгукнувся Артем.
Тим часом до могили несли й несли інші речі. Великі казани з їжею, цілі туші забитих овець і кабанів, великі міхи з вином – все знаходило собі місце в надрах велетенської могили. Сколот і на тому світі мусив мати гідне себе майно й запаси харчів і зброї – так вірили скіфи.
Нарешті, перенесення майна ніби закінчилось. Вже не було вільного місця навколо тіла небіжчика, вже, здавалося здаля, не можна було й підійти до нього через велику кількість дорогоцінностей, зброї та їжі.
Варкан легенько підштовхнув Артема і вказав йому на той бік юрби. Тепер майже всі раби зібралися там. Може, це тільки здалося Артемові, але він ніби помітив в натовпі рабів виблиск зброї…
«Наближається, наближається, – подумав він. – Чому ж Роніс не подає сигналу?.. І де все ж таки Ліда з Іваном Семеновичем?..»
Нова думка майнула йому: видно, Роніс тому й не подає сигналу, що товариші Артемові перебувають десь у незручному місці.
Раптом Артем почув, як коротко і схвильовано гавкнула Діана, що лежала на скелі поруч з ним. І в той самий час його схопив за руку Дмитро Борисович:
– Ось вони! Ось!
Кілька віщунів привели до могили Ліду й Івана Семеновича. Вони йшли вільно, ніщо не заважало їм, крім, хіба, того, що вони бачили навколо себе вартових віщунів. Ліда оглядалась на всі боки, мов шукаючи когось. Іван Семенович кілька разів глянув поверх голів вартових сюди, в бік скель, де лежав загін.
– Знає, знає, звідки ми прийдемо! – з радістю відзначив Артем. – От молодець Роніс! Встиг повідомити!..
Ліда й Іван Семенович спинилися недалеко могили. На щастя, вони були недостойні стояти всередині, там, де скупчилися всі віщуни й старшини. Це полегшувало визволення: так, принаймні, подумав Артем.
Два старі воїни вели тепер до могили вороного жеребця Сколотового. Кінь ішов неохоче, він кидався в сторони. Але його міцно тримали за поводи. Ось він спинився внизу, біля майна Сколота. До нього підійшов поважний віщун з кинджалом. Блискавичним ударом він увігнав кинджал у струнку шию коня. Бризнула кров, кінь упав на передні ноги й забив задніми.
– Такий красень, такий чудовий кінь! – прошепотів Артем.
Ще кілька ударів – і кінь залишився лежати нерухомим.
Старий Сколот міг вільно їздити в царстві тіней верхи на своєму улюбленому жеребці!..
Віщуни підійшли до колісниці, на якій сиділа стара вдова Сколота. Вона тремтіла, вона не віднімала рук від обличчя. Так, з закритим обличчям її й повели до могили.
– Як? Живу жінку? – спалахнув Артем.
Сумніву не було. Віщуни вели нещасну жінку зовсім так, як тільки що воїни вели любимого коня небіжчика. Вони міцно тримали її під лікті. А слідом за ними йшов ще один віщун з мотузкою в руках. Це був священний кат, який мусив задушити вдову померлого вождя, щоб і вона пішла за своїм чоловіком на той світ.
Раптом Артем побачив, як біля одної з кибиток вгору звився сивий димок. Мовби хтось розклав там маленьке вогнище, і димок від нього звився в тихому повітрі.
– Сигнал Роніса! Час вирушати!
Але юнак спізнився. Варкан уже подав знак своєму загонові. Спритно, як мавпи, воїни почали повзти по скелях униз, до маленького гайка, що був на дорозі до юрби скіфів, до місця, де відбувалось поховання.
– Ну, Дмитре Борисовичу, почалося. Я пішов униз! – сказав Артем.
– А я що ж?..
І археолог, захопивши свою сокиру, теж рушив униз, його довге тіло через силу зберігало рівновагу, очі його ніяк не могли відірватись від поховання. Але обов’язок був над усе. Товариші ждали допомоги там, унизу!
Одчайдушний жіночий крик долинув до них. Обидва разом здригнулися. То кричала стара вдова Сколота. Вона крикнула востаннє в житті…
Вони швидко спустилися вниз. Воїни Варкана були вже в гайку. Артем знав: це був лише перший сигнал, тепер треба ждати, доки раби в тилу скіфів не почнуть бою. Тільки це дасть можливість силам Варкана наблизитись. Інакше їх зустріне дощ стріл і списів, зірветься весь напад! Роніс з озброєними рабами мусив відтягти на себе увагу, прийняти перший бій.
З гайка натовп біля могили видно було значно гірше. Але чути було навіть краще. Тужлива пісня не вщухала. Проте тепер до неї домішувались жіночі вигуки. Артем з острахом прислухався, йому вчувалося, що то кричить Ліда…
Воїни Варкана лежали в гайку, вони ховалися поза деревами і ждали. Найменша необережність могла зіпсувати все.
Тиша. Тільки від могили долинає та пісня та ще дратуючі жіночі крики. Якби не було цього, то можна було б почути удари власного серця. Воно стукотить, воно, здається, заповнило цілі груди… Ні, не можна хвилюватися, треба бути цілком спокійним! Це легко сказати і важко виконати.
Тиша. Чому не чути нічого? Чому Роніс не починає?.. Артем чув, як важко дихає поруч з ним Дмитро Борисович. Руки археолога стискали сокиру на довгому держаку. Ледве чутний голос Дмитра Борисовича прошелестів над вухом юнака:
– А ваша зброя, Артеме? Не з голими ж руками йти в бій!..
Артем показав на свій меч. Проте хіба на це покладав надії Артем? Звісно, ні. Головна його зброя була тут, у кишені. Вона готова, треба тільки заждати слушного моменту, коли саме її вжити.
