Текст книги "Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів"

Автор книги: Владимир Владко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 37 страниц)

Микола Петрович звертався до всіх по черзі. Очі його сяяли, з обличчя не сходила радісна усмішка. Старий академік, забувши про всі неприємні переживання, про все, що трапилося з мандрівниками за останні дні, радів і сміявся, як дитина.

Гуро затягся з люльки й поклав її на стіл.

– Ну, радий ти, хлопчику? – спитав він Василя.

– Та хіба ж ви не бачите самі? – відповів Василь, стискаючи мисливцеві руку.

– Одну хвилинку, Борисе, – недовірливо сказав Сокіл, що уважно розглядав карту. – Я не розумію лише одного. Здається, майже весь час ми були вкупі…

– Добре, що ви згадали оте «майже», – зауважив Гуро.

– Жодної розвідки ми не організували, – продовжував Сокіл. – Звідки ви довідалися і про те озеро, і про річку, і про нагромадження великих скель у вершині нашого міжгір’я?.. Звісно, я дуже радий почути про все це. Але я не розумію, не уявляю собі тих джерел, якими ви користувалися, рисуючи цей план.

– А ви подумайте, Вадиме, – всміхнувся Гуро.

Василь і собі замислився: справді-бо – звідки Гуро міг довідатися про все це? Навіть Микола Петрович із сумнівом подивився на мисливця.

– Я сподіваюся, що ви не жартували, Борисе? – стривожено спитав він.

– Ні, ні, – весело заперечив Гуро. – Я охоче поясню все. Тільки ось, може, Сокіл догадається сам? Ану, Вадиме, доведіть свою догадливість. Це ж так просто, що не можна не догадатися.

– Мені нема чого доводити. Я не знаю. Здається, тут, на Венері, немає ще довідкових агентств, де ви могли б розпитати про все. І карт Венери я в продажу ще не бачив. Навіть не певний, що їх устиг тут хтось скласти до нашого прильоту…

Гуро голосно засміявся:

– Так, так. Я думаю, що оця карта, – він поклав руку на свій план, – поки що перша… Що ж, на вашу думку, я даремно літав у пазурах цієї бабки? Мені ж однаково не було чого робити в повітрі. А коли людина вільна, вона завжди шукає розваги. Ото я й роздивлявся з пташиного… чи, пробачте, бабчиного польоту, з висоти в двісті-триста метрів на все, що було внизу. Ну, я бачив і міжгір’я, і ті скелі, і озеро, і річку. А з того зробив, як ви бачите, деякі висновки…

Він лукаво посміхнувся, додавши:

– Не міг же я, справді, не використати такого чудового спостережного пункту! Слово честі, це було б злочином!..

24. РИСКА ЗНИКАЄ В ХМАРАХ

Минали дні, і ніколи ще мандрівники не працювали з такою наполегливістю за весь час подорожі й перебування на Венері. Добування ультразолота відібрало всього три дні. Сокіл з допомогою Гуро підірвав велику кам’яну скелю далі й розкрив чимале залягання ультразолота. Тут його було більше, ніж могли з собою повезти мандрівники.

Так само, як раніше Василь і Гуро були мобілізовані на добування інфрарадію, так і тепер вони разом працювали на покладах ультразолота. Робота значно полегшувалася ще й тим, що ультразолото не доводилося носити здалека. Адже поклади його були біля самого ракетного корабля.

Микола Петрович тимчасом перевіряв розрахунки Гуро. Але цього замало: треба було вивчити річку, рівень води в ній, всі природні умови скелястої греблі, що не давала досі воді текти міжгір’ям. Залишалося нерозв’язаним головне питання: чи вистачить у річці води, щоб підняти ракету й винести її до великого озера?

За чотири дні озброєний загін вирушив у похід до горішньої частини міжгір’я. Рада аргонавтів, як жартуючи назвав загальну бесіду мандрівників Василь, вирішила:

– Не відкладаючи, вивчити нагромадження скель в міжгір’ї і, якщо умови будуть сприятливі, негайно зробити в скелях щілини для атоміту. Протягом тижня мусять бути закінчені всі роботи і зроблені вибухи. Інакше взаємне положення двох планет – Землі й Венери – вже не буде сприятливим для старту.

Спостереження Миколи Петровича свідчили про те, що в цьому поясі Венери незабаром мусив початись період злив. Зміна пір року на цій планеті нагадувала зміни під земними тропіками. Наближалася пора злив, коли з ракети просто не можна буде вийти, не рискуючи життям.

Щодня важко хмарилося небо, вже кілька разів проходили невеличкі грози.

Звичайно, на дні міжгір’я ніяка блискавка не дістала б ракети. Проте Микола Петрович таки турбувався:

– Кожна блискавка – це не тільки красиве, ефектне видовище. Кожна блискавка – це складне й загрозливе електричне явище. Самої блискавки я не боюся. Але під час грози з’являються вільні блукаючі електричні заряди. Вони проносяться в повітрі й можуть спричинитися до неприємних несподіванок. Адже наш склад, товариші, повний інфрарадію…

– А ваше ультразолоте панцирування, Миколо Петровичу? – спитав Гуро.

– Зайва обережність ніколи не завадить, Борисе, зокрема, коли ми не знаємо остаточно всіх властивостей наших нових елементів. Хіба ми можемо передбачити, що скаже наш інфрарадій в зоні найбільшого впливу космічного проміння? Ні! Отже, треба вжити всіх заходів.

Ультразолоте панцирування було новою ідеєю академіка. Риндін вирішив, що цей важкий метал може не менш, ніж свинець, захищати від шкідливого впливу космічного проміння. А що ультразолото було дуже м’яке, то відповідна обробка його не завдала мандрівникам ніяких труднощів.

Біля корабля встановили невеличке ковадло, на електричні молотки приладнали широкі наконечники. Кожен самородок ультразолота розбивався, розплющувався молотком, перетворювався на плоский диск. І Микола Петрович обкладав тими дисками скриньки з інфрарадієм. Тепер космічне проміння мусило пройти крізь товстий шар ультразолота, шар електрично обробленого свинцю – і лише після того могло досягти інфрарадію. Безперечно, це значно зменшувало небезпеку активізації інфрарадію в міжпланетному просторі.

Перша подорож до вершин міжгір’я дала якнайкращі наслідки. Насамперед мандрівникам пощастило не здибати на своєму шляху жодного страховища, якщо не зважати на зустріч з велетенським дощовиком, який сам дуже злякався й поспішив утекти від невідомих і страшних для нього істот у скафандрах.

Гуро не помилився.

Дійсно, шлях великій і бурхливій річці перетинало нагромадження скель. Мабуть, землетрус, що відбувся давно, зруйнував у цьому місці гору, вона розсипалася і загатила річку. Але воді треба було знайти собі шлях. І річка, зробивши велике півколо і створивши широке озеро, обминала високу греблю і протікала стороною, пробиваючись між горбів.

Василь вперше бачив на Венері таку кількість води. Він у задумі сидів на березі глибокого озера і дивився в прозору чисту воду. Навіть на якесь запитання Гуро він відповів не в лад, чим дуже здивував мисливця.

– Що з тобою, хлопче? Чого це ти замислився?

Як міг пояснити Василь, що вигляд цієї води, цього широкого озера викликає у нього бажання викупатись, поплавати. Згадалися часи, коли він завойовував першість на шкільних змаганнях плавців!.. Він схилив голову й мовчав. Гуро розсміявся:

– Ну, нема чого критися! Мені й самому хотілося б поплавати. Але доведеться потерпіти до повернення на Землю. Тут не можна.

– Чому?

– Хлопче мій, після того, як я побачив у невеличкому ставку отих страховищ, вони мені всюди ввижаються. Хто знає, які істоти ховаються під цією сріблястою поверхнею… Ходімо, ходімо! Подивимось, як працює Вадим!

Сокіл старанно вибрав місця для зарядів атоміту. Три щілини зробили мандрівники в самому підніжжі скель. За підрахунками Сокола потужні заряди атоміту мусили розбити скелі на дрібненькі уламки.

– Саме на дрібненькі, – підкреслив він. – Ці скелі дуже тверді. Бачите, як важко бере їх перфоратор?.. Значить, вони становитимуть великий опір для атоміту. А він відповідає на опір збільшенням розривної сили. Така властивість цієї вибухової речовини. Все це тільки на користь нам, бо після вибуху вода рине тут з велетенською силою і понесе з собою всі уламки, рештки скель. Ці уламки битимуться об нашу ракету. І врятує нас тільки те, що прототротил розтрощить камінь на найдрібніші шматочки. Інакше, звісно, якась брила, кинута бурхливим потоком, могла б дуже пошкодити наш корабель. А маленькі уламки не страшні ракеті. Висновок: треба не шкодувати атоміту!

Микола Петрович, вислухавши ці міркування, теж погодився з Соколом.

Друга подорож до вершини міжгір’я відбувалася умовах надзвичайної обережності. Кожен із мандрівників ніс за плечима металеві циліндри з атомітом. Це був небезпечний і грізний вантаж.

Василь цілком довіряв Миколі Петровичу, який заспокоював їх перед виходом. Атоміт, казав Риндін, можна підпалити тільки електричною іскрою. Інакше він не вибухне. Але поштовхи й удари не були страшні лише до певної міри. Недаремно ж, міркував Василь, у ракетному кораблі запаси атоміту були ізольовані від поштовхів особливими гумовими подушками. А тут ця жахлива атомна речовина висить за плечима Василя в металевому циліндрі. І хоч як вірив Василь Риндіну, – однаково він не міг позбутись якогось неприємного почуття.

Нарешті атоміт був перенесений до скелі. Сокіл мовчки перевірив щілини. Він узяв перфоратор, щоб розчистити їх востаннє. Василь сидів, відпочиваючи, на березі озера і дивився на його дзеркальну поверхню. Облямоване високими скелями, що надавали місцевості дикого й суворого вигляду, озеро було спокійне, жодної хвильки не з’являлося на його поверхні. Дивно було б припустити, що це – та сама бурхлива річка, яка кипить і мчить свої води між горами. В цій широкій луці не помітно було навіть течії.

Василь думав: невже ж і під цією сріблястою поверхнею існують якісь потвори? Невже й вода на Венері населена неймовірними й жахливими страховищами? Який це сповнений небезпек, дивний світ…

Красивий метелик пролетів над його головою, тріпочучи в повітрі широкими барвистими крилами. Василь стежив за його польотом. Метелик покружляв біля берега, мов не зважувався вилетіти на озеро. І потім полетів-таки над водою, то здіймаючись вище, то спускаючись майже до води. Він летів далі й далі. Ось він став уже ледве помітним.

– Красиве створіння! – промовив Василь, дивлячись услід метелику.

І раптом Василь випростався, йому здалося, що там, далеко від берега, де летів ледве помітний метелик, на воді з’явилися жмури. Що таке?

Розбризкуючи воду, над озером з’явилася плеската голова з рогом між очима. Вона блискавично вистрибнула з води, клацнула в повітрі щелепами – і метелик зник.

– Товариші! – вигукнув Василь. – Товариші!

Вадим Сокіл, не випускаючи з рук перфоратора, яким він працював, глянув у бік Василя. В руках Гуро враз опинилася гвинтівка. Тихо клацнув запобіжник.

Величезна істота пливла над озером. Довга-довга шия мов складена з окремих кілець. Широкий тулуб був схований під водою. Чудовисько пливло спокійно, роздивляючись навколо себе своїми великими очима. Тонкий хвіст із відростками здіймався часом над поверхнею води. Та ще можна було помітити широкі товсті плавці.

Гвинтівка Гуро повільно підіймалась. Та Сокіл, підскочивши, схопив мисливця за руку:

– Не треба, Борисе, не треба стріляти!

– Чому?

– Наша робота наближається до кінця. Невідомо, може ваш постріл викличе з води ще якихось тварин… це завадить нам… не дасть закінчити сьогодні… не стріляйте, хай вона собі пливе!

Сокіл мав рацію. Гуро поклав гвинтівку на скелю. Він з жалем стежив, як неквапливо пливла далі й далі дивна тварина. Гарний об’єкт для полювання, гарний!..

Дивна істота зникла. Гуро повернувся до Василя:

– Так що, хлопчику, викупаємось? Побавимось з цими симпатичними тваринками? – рука його показала на озеро…

Сокіл закінчив розчищати щілини. З допомогою товаришів він заклав у щілини циліндри з атомітом і забив їх кам’яними пробками. Тільки чорний просмолений шнур, в якому ховався тоненький провід, виходив із щілин і, в’ючись поміж скелями, показував шлях до циліндрів.

Товстіший шнур, що увібрав у себе тонші, тягся дном міжгір’я щось із півтора кілометра до самого ракетного корабля. Цей шнур увіходив всередину ракети і кінчався біля пульта керування – командирського місця академіка Риндіна.

Лише одна ніч відділяла тепер мандрівників від найвідповідальнішої хвилини, яка могла принести їм визволення або поховати ракету під водою. Про цю небезпеку Микола Петрович чесно розповів товаришам.

– Я не хочу нічого ховати від вас, – сказав він увечері. – Безперечно, сподіваюся, що вода винесе ракетний корабель із собою і ми випливемо в озеро. Ракета легша від води, скелі не так міцно стискають її, щоб вода не могла підняти наш корабель. Особливо – перший, найміцніший поштовх велетенської хвилі, що рине міжгір’ям. Все це так…

Три пари очей дивилися на старого академіка з німим запитанням: так що ж?.. І Микола Петрович почував ці погляди, розумів усю свою відповідальність, коли закінчив:

– Але не виключена, строго кажучи, й інша можливість. Можливість того, що вода не зможе викинути на поверхню наш корабель і ми залишимося внизу, під водою. Тоді… тоді буде погано… доведеться, мабуть, скориставшись з скафандрів, підривати скелі, які триматимуть ракету.

Він змовк. Загальну мовчанку обірвав дзвінкий голос Василя:

– Гірше не буде, Миколо Петровичу! Ми не маємо інших засобів визволитися. Ми готові рискувати.

– Василь правильно сказав, – підтримав Гуро. – Нам нема на що чекати, Миколо Петровичу, ми з вами!..

Але довго ще ніхто з мандрівників не міг заснути тієї ночі. Кожен думав про своє. Соколові ввижалися далекі краєвиди любої, рідної Землі – ті самі краєвиди Іван-озера, якими він милувався з вишки перед стартом. Чиєсь миле рідне обличчя вимальовувалось перед ним. Хай небезпечна буде спроба визволитись з кам’яних обіймів міжгір’я, хай це риск! Та він же наближає їх повернення, прискорює зустріч з тими, кого вони покинули на Землі!.. Швидше б минала ніч, швидше б ранок!

Гуро чомусь згадував свій невеселий політ у пазурах велетенської бабки, – політ, під час якого він побачив річку за міжгір’ям і надумав цей рискований план визволення ракети. Думки його весь час поверталися до зустрічі з дивними гігантськими бактеріями. Як шкода, що він не зміг сфотографувати їх!..

А Василь?.. Василя весь час непокоїла одна думка, вона цілком оволоділа ним і зараз не давала йому спати. Нарешті, він кашлянув і звернувся до Гуро.

– Товаришу Гуро, – несміливо спитав він, – я хотів би дещо у вас спитати. Можна? Звичайно, якщо ви не дуже хочете спати.

– А що саме?

– От ми не раз говорили про тваринний світ Венери. Ми всі сподівалися здибати тих допотопних страховищ – ігуанодонів, бронтозаврів тощо. Одне слово, подібних до вимерлих земних. А вийшло не так.

– Зовсім не так, хлопчику.

– Замість тварин юрського періоду ми зустріли тих страшних і химерних сколопендр, бабку, дощовика, всяких комах. Саме комах – і нічого іншого. Так?

– Звісно, так. Ну, далі?

– Навіть ота тварина, що випливла з озера, і вона була величезною комахою. Це не був ящер.

– Правильно, Василю, зовсім не ящер, – підтвердив і Сокіл, що прислухався до розмови.

– От я й думаю, чому це на Венері рослинність зовсім така, яка була на Землі за часів юрського періоду, а тваринний світ такий своєрідний і не подібний до земного. Це ж ціла проблема.

– Яку не так легко розв’язати.

– І от я думаю…

– Цікаво. Товариші, – сказав Гуро, і голос його зазвучав урочисто, – слово надається практичному дослідникові, товаришеві Рижко. Увага!

– Ні, я не жартую, товаришу Гуро, я серйозно.

– І я серйозно. Ми слухаємо, товаришу Рижко.

– Я думаю, що все це від вуглекислоти…

– Що?

– Через те, що в повітрі Венери забагато вуглекислоти…

– Та з’ясуй, будь ласка, як слід!

– Ну, от. Тут забагато вуглекислоти в повітрі. Так багато, що цим повітрям не можуть вільно дихати теплокровні тварини. Не можемо дихати ми – значить, не можуть дихати й теплокровні тварини, які так само потребують для свого життя багато кисню. Адже так?

– Поки що правильно. Далі.

– Я колись бачив і сам робив такі досліди… ще коли хлопчиком був… ми клали в банку з вуглекислотою мишу й таргана. Миша вмирала, а тарган жив. Він робився трохи млявішим, але все-таки жив і не вмирав. Вони, ці комахи, можуть жити в повітрі, де забагато вуглекислоти для миші або якоїсь ще тварини.

– Хм… Ну, закінчуй.

– От я й думаю, що зайвина вуглекислоти в повітрі Венери не давала вільно розвиватись тваринам взагалі, крім багатоніжок і до них подібних. Ці істоти, навпаки, розвивались, пристосовувались добре… як ота підземна потвора пристосувалась до інфрарадію. Комахи плодились, жерли одна одну. Частина, сильніші, зростала. Ну, от вони й набули таких розмірів. А, може, їм таке вуглекислотне повітря навіть корисне? Ми ж цього не знаємо… Ну, от і все!

Тепер, згарячу висловивши свій погляд, Василь раптом зніяковів: а що, коли він заплутався і наговорив нісенітниць?.. Але Сокіл сказав:

– Знаєте, Борисе, хлопець правильно міркує. Адже інших пояснень цього дивного явища в нас немає. І, як гіпотезу, я погоджуюся прийняти цю дотепну думку нашого молодого дослідника.

Гуро засміявся:

– Приймайте, приймайте, Вадиме. Але ви мусите визнати, що Василь вигадав її самостійно, без будь-чиєї допомоги. Честь відкриття належить йому – більш нікому. Не намагайтеся навіть увійти в компанію, – в моїй особі Василь має живого свідка свого відкриття. Ой, Василю, Василю, бути тобі колись академіком!..

Але Василь, зніяковілий, вже сховався під ковдрою.

Скоро він заснув, йому снилося, що він гордо й спокійно йде по Венері. Всі ці страховища виглядають з-за дерев, з повагою дивляться на нього. Він іде гордо і впевнено, він указує рукою на тварин і визначає:

– Ти – комаха, і тобі корисне повітря з вуглекислотою. Ти – багатоніжка. Ти – дощовик. Ти – сколопендра, і знай своє місце. Хоч ти й зросла дуже великою, але однаково залишалася тільки сколопендрою. Ану, хто там ще? Виходьте – я подивлюся!..

Але хто це кличе його? Чий це голос повторює:

– Вилазьте! Вилазьте з гамаків, друзі мої! Вставайте! Час не жде!

Василь розплющує очі. Біля нього стоїть Микола Петрович. Він командує:

– Швидше снідати, друзі мої! Сьогодні вирішується наша Доля! Швидше, швидше! Василю, не ховатися під ковдру. Ану, вилазьте!..

Сніданок пройшов в урочистому мовчанні. Василь поглядав крізь вікно на скелі, папороть, пальми. Йому згадувалося, з яким подивом він дивився на цей краєвид у день прильоту. Яке тоді все було нове, незвичне, цікаве! А тепер… тепер хотілося якнайшвидше вибратись з цієї планети потворних комах, повернутися до рідної Батьківщини!..

Сніданок закінчився. Голос Миколи Петровича пролунав особливо урочисто, коли він сказав:

– По гамаках, друзі мої! По гамаках! І прошу прив’язати себе якнайміцніше.

Потім він додав так лагідно, як міг говорити тільки він один, старий Микола Петрович Риндін:

– Не знаю, що жде нас за кілька хвилин. Будемо готові, любі друзі мої!..

Його пильний погляд перевірив усе в центральній каюті: чи все на місці, чи все прив’язане й зачинене. Він ще раз глянув на товаришів і вийшов до навігаторської рубки.

Мандрівники мовчали. Просто перед Василем був широкий екран перископа. Крізь нього було видно скелі, шматочок неба, пальми, що похитувались під подувами вітру, два великі кипариси… і прапор, червоний прапор на високій щоглі!

Почувся легкий скрегіт. Підкорюючись автоматичному механізмові, вікна закривались металевими віконницями. Міцні сталеві щити висувалися з стін і закривали вікна. В каюті стало темно. Тільки великий екран перископа світився в центрі скелі перед очима мандрівників.

Скелі на екрані ніби пересувалися. Очевидно, Микола Петрович регулював перископ. І ось картина застигла. Василь пізнав ці скелі. То була вершина міжгір’я, звідки мусила прийти велика водяна хвиля.

– Увага! Вмикаю струм! – пролунав суворий голос академіка.

Задзеленчав сигнальний дзвоник. Починається!

Та було все так само тихо. Жодного звуку, жодного руху. Очі мандрівників невідривно дивились на екран. Василь мимоволі лічив нишком:

– Раз, два, три… п’ять… вісім… дванадцять…

І хоч цього всі чекали – якось зовсім несподівано, раптово над скелями з’явилась чорна хмара. Вона швидко розходилася в усі боки, закриваючи небо. Василь догадався: то був дим і порох від страшного вибуху атоміту.

Але юнак не встиг промовити й слова, як між скелями, там, де міжгір’я звертало праворуч, – блиснула вода, яскрава, як срібло. Майже вертикальна водяна стіна виросла в міжгір’ї від одного боку до другого.

Ця стіна на мить завмерла на близькому обрії – і враз ринула до ракетного корабля, ринула з неймовірною швидкістю. Василь забув рахувати. З завмиранням серця він дивився на екран. Ось верхня частина водяної стіни, заввишки метрів з десять-п’ятнадцять, наче обвалилася кипучим водопадом униз. Але не встигла перша хвиля водопаду впасти й до середини водяної стіни, як та стіна знову вигнулася вперед і з іще більшою швидкістю стрибнула, здавалося, на екран.

– Ой! – не стримав вигуку Василь.

Міцний удар струснув ракетний корабель. Немовби хтось ухопився за його хвіст і дужими поштовхами намагався підняти ракету, поставити її сторч, на голову. Вже нічого не було видно на екрані. Туман вкрив його.

Ракетний корабель увесь тремтів. Гумові троси, що тримали гамаки з мандрівниками, товсті амортизатори то розтягались, то скорочувались. Гамаки виписували в повітрі криві. З буфету в стіні випала й покотилася пляшка. А корабель гойдався, він ніби напружувався, намагаючись стрибнути.

«Невже не виштовхне вгору?» – подумав Василь.

І ось почувся неприємний тягучий скрегіт. Ракетний корабель повільно рушив з місця. Він терся металевими боками об скелі, він продирався між ними. Рвучко зупиняючись і знову посуваючись, ракета повільно повзла. Припинилися різкі поштовхи знизу вгору, замість них з’явилися інші – ззаду наперед.

Раптом корабель спинився. Оглушливий скрегіт перейшов у гуркіт. Ракета не посувалася далі. Вона тремтіла, кожна річ у каюті вібрувала і дзвеніла. Вода не виштовхнула корабель, він знов лежав, затиснутий скелями…

– Під водою… під водою… – дзвеніло у вухах Рижка.

І знову важкий удар. Щось грюкнуло по стінці ракети – десь біля бічної дюзи. Цей удар гучним дзвоном пролунав у каюті – і стих.

Василь почув стурбований голос Сокола:

– Таки вдарив якийсь уламок скелі!..

Ракетний корабель знов гойднувся. Мабуть, цей міцний удар зрушив ракету з місця. Знову почулися повільні поштовхи ззаду наперед. Поштовх, зупинка, знов поштовх… Немов жива істота, повзла ракета між скелями, шукаючи собі у воді шлях. Раптом вона різко шарпнулась, ще раз спинилась, немов ударилась об щось. А потім усе змішалося перед очима Василя.

Каюта крутнулась, стеля її раптом стала підлогою. Гамак виписував плавну дугу. Потім Василь відчув, що він висить униз головою і догори ногами. Ракета обернулася хвостом угору… З секунду вона стояла так, ніби чекаючи чогось – і важко впала знов, уже на спину. Тепер її мчало хвостом уперед, розгойдуючи дедалі більше.

На екрані перископа щось майнуло. Блиснуло світло.

– Небо! Небо! – радісно гукнув Василь.

Так, це було сіре, хмарне небо. Невисоко над водою проносились важкі хмари, з яких готова була щохвилини ринути злива. Але це було справжнє небо. Ракета визволилася з кам’яних обіймів скель, вона пливла поверхнею нової бурхливої ріки, що котила хвилі давнім своїм руслом – міжгір’ям, у якому ще недавно лежала ракета.

– Ура! Ура! Ура! – вигукував Василь, не пам’ятаючи себе від радості. – Пливемо, пливемо, річкою пливемо.

Сокіл і Гуро схвильовано потиснули один одному руки.

Гойдання ракети почало зменшуватись. Корабель заспокоювався на поверхні річки. Василь відчув, що його груди розпирає радість. Їй треба було знайти вихід, треба було щось зробити. Він не витримав.

Забувши про суворі накази Риндіна, про сталеву дисципліну на ракеті, Василь відстебнув ремені, що прив’язували його до гамака, стрибнув униз, на підлогу, і, ледве зберігаючи рівновагу, широко розставляючи ноги, як роблять матроси на палубі пароплава під час качки, кинувся до навігаторської рубки, вигукуючи «ура!»

Услід йому лунали вигуки здивованих Сокола й Гуро:

– Василю, куди ви?

– Хлопчику, ти що?..

Але Василь не чув нічого.

Як куля, він влетів до навігаторської рубки, підбіг до здивованого Риндіна, який даремно намагався зробити суворе обличчя, ухопив його за шию обома руками і міцно поцілував у щоку гарячим дзвінким поцілунком. Риндін, усміхаючись, похитав головою:

– Ой, пустун! Ой, недисциплінований хлопчисько! От я тобі…

Але в нього самого очі стали вологими. Він не вичитував хлопцеві, а обняв його за шию рукою і разом з ним дивився на екран перископа, на якому швидко пропливали незнайомі скелі й кручі берегів, увінчані зеленими кущами, мережаним листям папороті й дивовижними розлогими деревами.

Ось береги почали відступати. Річка, здавалося, ширшала.

Ракетний корабель, тихо погойдуючись, плив уже поверхнею величезного озера, срібло якого зливалося з далеким обрієм.

Лагідні хвилі м’яко гойдали ракету, що пливла вперед і вперед, гордо піднявши ніс. Дюзи її дивилися під кутом у воду. Хід ракети помітно повільнішав. І ось вона спинилася зовсім.

Риндін обернув до себе схвильоване обличчя Василя:

– Хлопчику мій, іди до каюти. Скажи товаришам, що я даю старт. Я не знаю ще, в який бік ми полинемо – на північ чи на південь, на захід чи на схід. Однаково, хмари надто густі, навіть інфрачервоний екран неспроможний нам показати, де зараз Сонце. І ми не можемо виконати наш обов’язок: надіслати на Землю третю ракету-листоношу. Бач, які хмари?

Він показав на небо. Непроникна темно-сіра ковдра обгорнула його від краю і до краю.

– Нічого, Миколо Петровичу, ми випустимо листоношу з міжпланетного простору, відразу, як вилетимо з Венери! – бадьоро відповів Василь.

– Гаразд, гаразд, там побачимо. Так от, іди до каюти, кажи товаришам, що ми піднімемось наосліп. Будемо шукати шлях, орієнтуватись уже понад хмарами, в міжпланетному просторі. Іди до каюти, хлопчику! Ми починаємо нашу подорож до Землі!

Коли Василь відійшов на крок і озирнувся, академік Риндін сидів біля пульта, знову такий самий зосереджений і серйозний, його рівна постать свідчила про силу й енергію. І тільки сиве волосся виказувало, що в кріслі перед пультом керування сидить не юнак, не молода, сповнена сили людина, а старий академік.

Повільно, з легким скреготом, відсунулися вбік і сховалися в стіні металеві віконниці. У вікна вдарило фіолетувате світло Венери – примарне, тьмяне світло планети, населеної химерними страховищами. Чи ж востаннє зазирнуло це світло до ракетного корабля?..

Голос академіка Риндіна пролунав знову суворо:

– По гамаках, друзі мої, по гамаках. За хвилину даю старт!

– Миколо Петровичу, попрощатися треба з планетою, – зауважив Гуро. – Чи побачимо колись її ще?

– Як не побачимо ми, побачать наші товариші. Наша подорож не остання, а перша. На планеті майорить наш рідний радянський прапор. Шлях до Венери відкритий радянською експедицією – і цим шляхом полетять десятки міжпланетних кораблів, – відповів Риндін. – На місця, товариші!

Руки Миколи Петровича лежали на важелях і рукоятках пульта керування. Все було готове, щоб ракетний корабель рушив у політ. Микола Петрович глянув востаннє на сіре, важке, хмарне небо Венери. Пальці його натиснули кнопку.

– Даю старт!

…Стривожена громоподібними вибухами, що лунали над великим озером, знепокоєна хвилями, що буйно билися в береги, над верховіттям вічнозелених дерев, над незайманими хащами піднялася плеската голова дивної потвори.

Великими булькатими очима голова подивилася на озеро, глянула на небо, безтямно подивилася на малесеньку чорну риску, що блискавично мчала небом, поринаючи в свинцеві хмари, і, нічого не зрозумівши, сховалася знову за дерева в хащі, в темряву вологого первісного лісу…