Текст книги "Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів"

Автор книги: Владимир Владко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 36 (всего у книги 37 страниц)

Пронизливі вигуки примусили Артема припинити дихання. Невже почалося?

Ще вигуки, ще… Тепер чути загальний гомін. І пісня увірвалася. Ось уже її немає! Шалені, люті вигуки лунають у повітрі. Почалося! Раби підняли повстання!

– Вперед! Вперед! – вигукнув Артем.

– Вперед! – відгукнувся Дмитро Борисович.

Разом схопившись на ноги, вони бігли між деревами в напрямі до місця поховання. Але хоч би як швидко вони бігли, воїни Варкана були попереду. Артем бачив тільки списи, що миготіли між деревами; він біг щодуху, він вимахував мечем і кричав:

– Вперед! Вперед!

А позаду нього мчав Дмитро Борисович, який остаточно забув про свої археологічні спостереження і перетворився на бійця. Артем чув вигуки Дмитра Борисовича, але до його свідомості це не доходило.

Гайок кінчався. Вони бігли полем. Артем бачив воїнів Варкана, чув шалені вигуки, що лунали над полем. Ось уже близько могила. Невже їм пощастило без бою наблизитись до своїх? Невже Роніс привернув до себе всю увагу старшин і їхніх воїнів?..

Ліворуч і праворуч по полю розбігались перелякані жінки й діти. Ними ніхто не цікавився. Вони тікали геть від несподіваних воїнів, що з’явилися в гайку. Ближче, ближче до могили!..

Тепер Артем побачив. Передні лави воїнів Варкана врізалися в коло ворогів – воїнів старшин і віщунів, що швидко вибігали з могили. Забрязкотіла зброя, мечі вдарились об мечі. Але найбільша небезпека минула – вороги не встигли вжити луків, не зустріли несподіваних гостей з гайка дощем метких стріл!.. А тепер можна битися, віддаль від гайка до могили пройдена без ускладнень.

Артем почув гарчання. Так, це була Діана. Він зовсім забув про неї. Навіть не озираючись гукнув:

– Вперед, вперед, Діано! Нас ждуть!

Передні лави воїнів Варкана завзято билися. Але де ж сам Варкан? А, он де. На нього напало відразу кілька старшинських воїнів. Він одважно б’ється проти них сам-один. На допомогу!

Але Артема випередили. Кілька чоловік напали на ворогів Варкана зразу з двох боків. Два ворожі воїни впали з порубаними головами, третього зарубав сам Варкан. Наступ тривав!

Звідусіль лунав брязкіт зброї, стогнали поранені, голосно перегукувались бійці. Воїни Варкана напосідали, вони тіснили ворогів. Віщуни відступали. А де ж Ліда? Де Іван Семенович?..

Головний фронт бою розтягся від могили вбік. Віщуни й воїни старшин повільно відступали перед натиском загону Варкана. Вони відкривали могилу. Артем спинився. Чомусь йому здавалося, що віщуни відступають надто швидко. Чому це? Адже з другого боку на них, це він знав, напосідають раби? Чи, може, наступ рабів ще не дійшов сюди, може, щось затримало там сили Роніса?.. Нічого невідомо, все змішалося в метушні, в брязкоті зброї та вигуках! Де товариші? Невже віщуни встигли забрати їх з собою?

Виступ могили… ось вхід до могили… перші вози… он велика червона колісниця, на якій був труп Сколота… товариші мусять бути десь поблизу!.. Швидше туди, треба скористатися з відступу віщунів!

Щось свиснуло біля самого вуха Артема. Ще… ще…

– Ах! – скрикнув Дмитро Борисович.

Стріла вдарила його в шолом.

– До могили! – крикнув Артем.

За виступом могили ховалося кілька віщунів з луками. Позад них Артем помітив червоний плащ Дорбатая. Чи не там Ліда й Іван Семенович?.. Віщуни повільно відступали до середини могили. Як перетяти їм шлях? Чи там товариші?

Раптом Артем почув дзвінкий голос Ліди:

– Діано! Діано! Сюди!

Собака затремтіла. Вона дивилась на Артема, наче запитуючи дозволу.

– Так, так, біжи, Діано! Мерщій!

Собака покаже, де товариші! Діана приведе Артема до них! Голосно, що мав сили, він закричав:

– Поскіна! Поскіна!

Дмитро Борисович здивовано дивився на нього. Але Артем усе кричав:

– Поскіна! Поскіна!

Він попередив скіфів, що на них мчить страшна поскіна. Цими вигуками він захищав Діану від стріл: віщуни не могли стріляти в священного дракона, вони мусили тікати від нього!

Діана великими стрибками мчала до купи віщунів, що залягла за виступом могили. Товариші там! Туди, мерщій!

– Вперед! – вигукнув Артем.

Випереджаючи Дмитра Борисовича, він біг до могили. Тепер він не боявся стріл, не боявся нічого. Тільки мерщій! Скіфи мусили відступити від страшної поскіни, Артемові залишається не відставати від Діани. Поскіна захистить і його.

Артем біг і бачив, як Діана опинилась біля віщунів, як вона вп’ялася зубами в горло одному з них, звалила його, кинулась на другого. Віщуни побігли, вони не витримали. Поперед них біг Дорбатай у довгому червоному плащі. І ще одна постать, кумедна й огидна, шкутильгала вслід за Дорбатаєм: Гартак!

Але не на них дивився Артем. Він з радістю побачив, як з-за виступу могили назустріч йому біжить струнка дівчина, простягаючи до нього руки. За нею чоловік, Іван Семенович…

– Лідо! Лідо!

Ще мить – і вона опинилась біля нього. Руки її обвились навколо його шиї, гарячий поцілунок обпалив йому губи.

– Артеме! Любий!

– Лідо!

– І мерщій до скель! Мерщій! – пролунав голос Івана Семеновича. – Нам дорога кожна секунда. Подивіться назад!

Звідси, з підвищення, було видно, що повсталі раби не гаяли часу. Вони безупинно натискали з свого боку. Воїни старшин і віщуни відступали звідти до могили. Але, відступаючи, вони в той же час загрожували вченим.

Швидко глянувши, Артем оцінив становище. Вони з Дмитром Борисовичем надто захопилися і одірвались від загону Варкана. Тепер вони були майже відрізані. Віщуни й воїни старшин, відступаючи під натиском рабів, перетяли шлях до людей Варкана. Дорбатай і Гартак уже не тікали за могилу; навпаки, вони посувалися всередині своїх воїнів сюди, ближче до вчених. Ось Дорбатай вказав віщунам на чужинців. Враз кілька стріл свиснуло в повітрі і впало біля товаришів.

– Діано! – гукнув Іван Семенович. – Назад! Сюди!

Тепер лишалося тільки відступати назад, до скель: можливо, воїни Варкана в свою чергу нападуть на віщунів і примусять їх спинитися.

Учені швидко бігли назад, до скель. Віщуни й воїни старшин не відставали. Головні їх сили билися з повсталими рабами, якими керував Роніс; але й тут їх було досить, щоб знов захопити, якщо не вбити чужинців. Стан значно ускладнювався. Не можна було й думати про опір – ворогів було надто багато.

Несподівано нові звуки домішалися до вигуків віщунів. Артем озирнувся. З правого боку, з флангу віщунів показався Варкан з десятком товаришів. Хоробрий скіф згадав про своїх друзів, про свого побратима. Він зрозумів усю небезпеку, в якій опинились відрізані друзі. Варкан пробився крізь щільну стіну ворогів і тепер, разом з своїми товаришами, біг до вчених на допомогу.

– Варкан з нами! – гукнув Артем. – Тепер буде легше!..

Учені на хвилинку спинились. Ось він, Варкан! Важко дихаючи, він спинився на мить і зразу вказав рукою на скелі:

– Відступати! Треба вигадати час, поки ворогів розіб’ють в тилу! Там для них немає порятунку, вони мусять посуватися тільки сюди!..

Іван Семенович, Дмитро Борисович і Ліда знов побігли до скель. Артем з Варканом і його товаришами прикривали відступ. Артем охоче спинявся через кожні кілька кроків і випускав стрілу з лука, який він підібрав на землі. Так само відстрілювався й Варкан з його товаришами. Проте це допомагало мало: віщунів і воїнів старшин було набагато більше.

«Так тобі! – думав Артем. – Треба ж, щоб отаке трапилось: опинитись на шляху, яким відступають ці чортові віщуни й старшини… адже в них, дійсно, іншого шляху немає… і тому вони переслідують нас… ну, добре, ось уже гайок. Зараз, зараз, ще випущу кілька стріл…»

Артем бачив знов червоний плащ Дорбатая, бачив жалюгідну постать Гартака серед віщунів і дорого дав би за те, щоб влучити в них.

– Зажди, зажди, може, ось зараз! – шепотів він, націляючись з-за дерева.

Але до ворогів було не близько. І значно більше було шансів, що якийсь з віщунів поранить Артема, раніше ніж Артем дострелить до ворогів з лука.

– Не затримуйтесь, Артеме! – гукнув Іван Семенович.

Варкан незадоволено говорив щось своїм товаришам-воїнам. Він указав на могилу, звідки сунули ще й ще віщуни. Вони відступали. Було цілком зрозуміло, що Роніс перемагав. Але в цих умовах ученим це тільки шкодило, бо віщуни відступали сюди, до скель, до урвища. Куди відступати ученим?..

Іван Семенович на ходу сказав Артемові:

– Воїни Варкана… ті, що лишились там… надто захопилися бійкою і дозволили відрізати себе, замість напасти самим на віщунів звідти… от і ускладнилося становище!

Мабуть, саме тому був незадоволений і Варкан. Артем озирнувся на нього і відповів геологові:

– Все одно, перемога буде за Варканом і Ронісом! І ми ще відсвяткуємо ту перемогу….

– Не поспішайте з висновками, Артеме! Ще невідомо, чи братимемо ми участь у тому святкуванні…

– Чому?

– Чи не пощастить віщунам знов захопити нас… і тоді вони вже не подарують нам життя… Адже нам нема куди тікати від них…

– За скелями є коні.

– Туди треба ще добратися. Швидше! Вороги не відстають!

Новий дощ стріл, випущених віщунами, просвистів у повітрі. Впав один з воїнів Варкана. Артем почув стриманий стогін. Це стогнав Варкан. Не спиняючись, він витяг стрілу з свого лівого плеча. Кров стікала по його руці.

– Варкан поранений!

Але скелі були вже перед ними.

– Вгору!

Це відібрало всього півхвилини. Проте за цей час і вороги опинилися зовсім близько. На щастя, тепер скелі закривали вчених від стріл. Іван Семенович спинився:

– Де коні?

– Ліворуч, під боковим спуском, прив’язані до дерева, – відповів Артем.

– Заждіть хвилинку. Треба пересвідчитись, чи немає там когось.

Обличчя Варкана було бліде, йому пощастило витягти стрілу, але кров бігла цівкою. Він туго перев’язав руку ременем, але й це не допомогло. Прикусивши від болю губу, він оперся на скелі.

Артем уважно шукав щось у своїй сумці. Він не бачив, як над скелею тихо підвелась голова у шоломі. Вусатий скіфський старшина, тримаючись іще руками за край скелі, озирнувся. Ближче до нього був Артем, який не помічав його. Так само тихо старшина підвів довгий спис, націлився. Це тривало якусь невловиму мить.

– Артеме! – скрикнув Дмитро Борисович, що помітив небезпеку.

Юнак підвів голову. Прямо перед собою він побачив спис, що націлювався на нього. Артем здригнув.

«Кінець!» – майнуло у нього в голові.

Але майже водночас він побачив, як щось велике й темне промайнуло перед ним. Це був Варкан. Самовідданий скіф помітив небезпеку, що загрожувала його побратимові. Блискавичним рухом він стрибнув на воїна, який націлявся списом. Проте Варкан не встиг.

Спис відірвався від руки і полетів. Він описав у повітрі дугу. Артем бачив його літ – і враз Варкан опинився між юнаком і списом.

Пролунав важкий стогін.

Варкан упав на землю перед Артемом. У той самий момент блискуча сокира Дмитра Борисовича впала на голову старшини в шоломі, що не встиг ще сховатися назад, за скелю. Махнувши руками, старшина з розрубаною головою впав униз.

Та ніхто не дивився в його бік. Варкан, хоробрий Варкан, лежав на землі! З грудей у нього стирчав довгий спис, призначений ворогом Артемові. Кров широким струменем стікала з рани.

– Варкан, Варкан, навіщо?.. – ледве вимовив Артем.

Він нахилився до голови свого відважного побратима. Рожева піна показалась на губах Варкана. Він ледве посміхнувся, його рука знайшла напомацки руку Артема. Скіф стиснув її. Сльози виступили на очах Артема. Допомогти, допомогти Варканові!.. Але як?.. Юнак почув похмурий голос Івана Семеновича:

– Пробито легені… Ми нічого не зможемо зробити…

Знизу доносились люті вигуки віщунів. Здаля було видно, як посуваються сюди, напосідаючи на воїнів старшин, озброєні раби та залишки загону Варкана. Безумовно, вони розіб’ють ворогів. Але чи не встигнуть віщуни за цей час дістатись до вчених?.. Ось голос Дорбатая. Він щось наказує. Що вони готують?..

Товариші Варкана зайняли місця на краю скель. Їх не можна було вразити знизу, а самі вони були в дуже вигідному становищі. Знизу можна було вибиратися сюди лише поодинці, потрапляючи при тому під удар тих, хто був нагорі. Віщуни вже спробували зробити це. Двоє чи троє з них лежали внизу з порубаними головами. Решта не насмілювалась лізти вгору.

Іван Семенович тихо сказав Артемові:

– Вважайте, що коней у нас немає…

– Чому?

– Віщуни встигли пройти туди раніш за нас… поки ми сиділи тут… чи, може, ще раніше. З того боку теж вороги!

Тепер учені були ніби в пастці. Спереду і з боків були непримиренні вороги. Ззаду височіло урвище. Воно загибалося ще й праворуч. Правда, в такій самій пастці опинилися й віщуни з старшинами, бо шляхи відступу були їм відрізані повстанцями. Але для вчених це була подвійна пастка, бо вороги навіть випадково не могли послабити своє коло, не могли кудись відійти самі. До того ж Дорбатай, мабуть, уже й собі оцінив вигідне розташування цієї кам’яної гряди, за якою переховувались чужинці. Коли б віщуни опинилися тут, вони мали б змогу краще опиратися проти повстанців…

Ліда підтримувала голову Варкана. Хоробрий товариш, щирий друг знесилювався з кожною хвилиною. Він не міг уже тримати рівно голову. Очі його напівзакрилися. Він важко, уривчасто дихав.

– Ах, Варкан!.. Навіщо ти…

Скіф почув ці слова свого побратима, його рука ще раз стиснула руку Артема. Ледве помітна посмішка ще раз з’явилась на його обличчі. Очі шукали Артема.

– Я тут, Варкане, тут!..

Артем тримав руку скіфа. Він не знаходив слів і тільки безпорадно і жалісно кліпав, дивлячись другові в очі:

– Варкане! Любий Варкане!..

Варкан застогнав, його рука безсило підвелась до чола. Він побачив Ліду, побачив її сумне обличчя, почув її голос:

– Як, Варкане? Може, вам краше?..

Варкан, видно, напружував усі сили. Очі його шукали інших друзів. Ось він побачив Дмитра Борисовича з його сокирою в руках; Івана Семеновича, що пильно вдивлявся в скелі, які круто обривалися вниз. Подивився ще раз на Артема: юнак не зводив з нього очей. Любов і щирість світилися в цьому погляді. Тепер уже справжня посмішка з’явилася на обличчі Варкана. Всі його друзі були тут, ніхто навіть не був поранений. Губи його ледве чутно прошепотіли:

– Я радий… радий, що ви… ви всі…

Далі він говорити не міг. Голова його закинулася назад, обличчя враз зблідло, рожевувата піна знов з’явилася на губах. Груди рвучко піднялися, і це було останнє зітхання відважного молодого скіфа. Він завмер. Голова безсило і нерухомо лежала на сагайдаку. Він був мертвий…

Ліда мовчки закрила лице руками. Вона відчула, як гарячі сльози потекли між пальцями. Дівчина плакала і не соромилася своїх сліз, бо перед нею лежав мертвий вірний, благородний друг її товаришів, хороший Варкан, що не пошкодував свого життя заради Артема, заради їх усіх!.. Витирав очі, відвернувшись, і Дмитро Борисович. Артем намагався не дивитись на нерухоме тіло скіфа. Він весь час повторював:

– Тільки увага… не можна розкисати… увага… вони можуть з’явитися з хвилини на хвилину.

І йому здавалося, що якась важка рука стискає його серце, гарячі хвилі заливають голову, очі. Але він уперто казав:

– Увага… тримати себе в руках… увага… не може цього бути… ні! Невже ж можливо, щоб цей хоробрий воїн, цей чудовий товариш отак і не сказав більше нічого, вмер тут, на цих скелях, не підняв більше голови?.. Це неможливо, неможливо…

Але Варкан не рухався. Артем перевів безпорадний погляд на Івана Семеновича. Той опустив очі. Дмитро Борисович відвернувся теж. Обом було важко дивитись на Артема.

Повільно Артем відсунувся від тіла свого друга. Він подивився на його обличчя ще раз.

– Прощай, Варкане! – сказав він похмуро, але твердо. – Прощай, самовідданий товаришу мій!..

Над скелями з свистом пролетів спис. Він, розгойдуючись, упав і брязнув об камінь між Артемом і Варканом. Вороги переходили в наступ. Мабуть, вони вимушені були наступати, щоб, вибивши звідси вчених, зайняти самим цю зручну позицію й захищатися далі від повсталих, що наближалися сюди?.. Так чи інакше, це був наступ. Ще два списи впали біля друзів, на щастя, не зачепивши нікого.

Кілька воїнів Варкана, що охороняли підступи, нерішуче озирнулися. Вони дивились на нерухоме тіло Варкана. Вони перемовились між собою й кинули свої місця та зникли в тому напрямі, де стояли коні. Один з них, обернувшись, покликав учених, махнувши рукою: мовляв, ідіть за нами!

Артем нерішуче дивився їм услід: може, й справді, варт було б спробувати ще раз пробитися?.. Але Іван Семенович поклав руку йому на плече:

– Недоцільно, Артеме, – мовив він, мов розуміючи думки юнака. – Припустімо навіть, що нам пощастило б захопити коней. А далі?.. Це ж значить дати можливість Дорбатаєві та віщунам зайняти наше місце тут і, можливо, відбитися від повстанців. Хіба ми можемо припустити це?

– Звісно, ні. Це було б зрадою з нашого боку.

– Так от, – говорив далі Іван Семенович, – нам треба затримати тут старшин і Дорбатая, навіть відбити їх можливу атаку. Немає сумніву, що повстанці, впоравшись там, – він махнув рукою в напрямі могили, – поспішать сюди. І коли вони затиснуть тут, під скелями, Дорбатая з віщунами, – ми сумлінно допоможемо нашим друзям завершити перемогу… до речі, звільнимося остаточно й самі, – додав він весело.

Очима геолог тим часом вивчав місцевість.

– Думаю, що це розуміють і наші вороги. Ось чому я певний, що вони зроблять спробу атакувати нас, щоб захопити нашу дуже зручну для оборони позицію. Так. Напасти вони можуть тільки звідси й звідси, – показав він два напрямки. – Я беру собі цю точку. А ви, Артеме, беріть цю. Закуримо, Артеме! І щоб у вас була напоготові запасна цигарка. Настав час вжити нашу зброю!

20. СКАРБНИЦЯ ПРОНІСА

Майданчик серед скель, на якому засіли науковці, мав завдовжки метрів п’ятнадцять. Товариші скупчились на одному його краю, де скелі утворювали щось подібне до своєрідної колиски з кам’яними стінами. Перед товаришами, за невисокою стіною, була круча, під якою юрмилися вороги. Позаду височіло кам’яне урвище. Єдиний шлях відступу, на який раніше сподівався Артем, похилий боковий спуск, був відрізаний. Коней, приготованих для поранених, захопили вороги. Мабуть, так само захопили вони й кількох воїнів Варкана, що намагалися пробитись тим боковим спуском.

Вороги знизу не нападали. Чекали і вчені нагорі. Для них кожна хвилина затримки була корисна. Вдалині, внизу, в напрямі до могили, було видно, як шалено захищалися проти повстанців воїни старшин. Тепер доводилось визнати, що повстання відбувалось не так, як бажалося. Старшини встигли згуртуватись і билися на всю силу, бо бачили, що інакше загинуть. Повстанці повільно тіснили їх, старшини з своїми воїнами відступали сюди, до скель, під якими зібралися віщуни. Свята армія Дорбатая не билася разом з старшинами і їхніми воїнами; вона воліла краще відсиджуватись тут, далі від жорстокого бою – і лише в крайньому разі нападати на чотирьох чужинців…

– Думаю, все ж таки, що вони підуть на штурм, – сказав Іван Семенович. – Давайте, Артеме! Діано, лежати. Тихо!

Собака лежала, поклавши голову на лапи. Вуха її безнастанно ворушилися, вона прислухалась до звуків бою, що доносились здаля, та до голосів віщунів під скелею.

– Звідси вони спочатку не бачитимуть нас, – указав Артем на край майданчика. – Нас захищають скелі. Може, хай наблизяться?.. Тоді буде певніше, Іване Семеновичу…

– Тсс! – прошепотів геолог. – Тсс!.. – Він вказав рукою на той самий край майданчика, про який казав щойно Артем.

Над ним повільно висувався металевий шолом. Ніби хтось хотів зазирнути на майданчик.

Дмитро Борисович схопив свою сокиру. Але Іван Семенович спинив його:

– По-перше, це тільки шолом. Не варт бити його. По-друге, Артем має рацію. Хай вони підійдуть вище. Ви готові, Артеме?

Артем показав кілька динамітних шашок, що лежали біля нього. До шашок були прикріплені коротенькі шматки бікфордового шнура.

– Добре. Обережно з цигаркою, але щоб вона була напоготові.

– Єсть!

Металевий шолом, що висувався з-за краю майданчика, зник.

– Вони хотіли дізнатись, чи ждемо ми їх, чи вартуєм біля краю скель, – пояснив Артем. – Хай думають, що ми зникли або не бачимо їх… Ех, коли б швидше наступали повстанці!

– Навряд чи це буде для нас легше, Артеме, – зауважив Дмитро Борисович. – Бо тоді проти нас будуть не лише віщуни, а й розлютовані воїни та старшини.

– Це вірно, – погодився й Іван Семенович.

Гомін внизу вщухав, його змінило загрозливе мовчання, яке порушувалось тільки брязкотом зброї та вигуками бійців удалині. Там бій не вщухав. Іван Семенович невідривно дивився на крайні скелі. Брови його зсунулися.

– Тепер потрібна увага і спокій, – попередив він. – Ні в якому разі не поспішати. Артеме, ждіть моєї команди!

Артем ждав. Він уважно дивився на скелі. З хвилини на хвилину можна було опинитися під новим дощем стріл і списів. Віщуни, очевидно, приготувалися. Наближався час одчайдушного нападу: віщуни хотіли вибити чужинців з кам’яної колиски і зайняти цю позицію самим. Раптом Іван Семенович простягнув руку до Артема:

– Тсс!.. Увага!..

З-за краю скелі показалося відразу кілька шоломів. Потім міцні руки вхопилися за каміння. З-під шоломів визирнули обличчя віщунів – бородаті, люті й загрозливі. Віщуни обережно заглядали на майданчик, готові першої-ліпшої хвилини зскочити назад.

Діана тихо загарчала. Але рука Івана Семеновича притиснула голову собаки до землі.

Віщуни оглядали майданчик. Вони не бачили на ньому нічого, крім трупа вбитого воїна. Втікачі, що ховалися в кам’яній колисці, були для них не помітні

Ось один з віщунів, мабуть, пересвідчився остаточно, що небезпеки немає. Він перегнувся назад і гукнув до своїх. І враз десятків два віщунів у шоломах і башликах з’явились на краю майданчика. Вони були озброєні не лише своїми короткими й широкими кинджалами; у них були списи, мечі, сокири і луки. Вони спинились на краю, але не наважувались рушити вперед. Видно, їх дивувало незрозуміле зникнення чужинців…

Раптом знизу пролунав рипучий голос Дорбатая. Можна було зрозуміти, що старий віщун про щось питає. Той самий віщун, що гукав раніше, відповів йому. І за кілька секунд над краєм скель показалась голова самого Дорбатая в його своєрідному священному головному уборі. Так само, як і інші, старий віщун оглянув майданчик. Холодні й жорстокі його очі пильно придивлялись до кожного камінця, до кожного виступу.

Артем уважно стежив за Дорбатаєм. Йому здалося, що очі старого віщуна на хвилинку спинилися на стінках їхньої кам’яної колиски. Тільки на хвилинку – і потім перейшли далі. Але Артем не міг позбутися враження, що Дорбатай устиг побачити його і всіх товаришів.

– Дуже хочеться покінчити з ним… – шепнув він Іванові Семеновичу. – Ви не знаєте, Варкан дав Ронісу клятву вбити Дорбатая… але він умер… а проклятий Дорбатай…

– Тсс!.. – спинив його геолог.

Дорбатай знов уважно подивився на скелі, за якими ховалися вчені, його обличчя скривилося, і Артем, не вірячи своїм очам, побачив, що старий віщун, дійсно, показує рукою в їх сторону. Це було так несподівано, що створювало враження, наче Дорбатай справді побачив чужинців крізь каміння…

Так чи інакше, але озброєні віщуни вже сунули до кам’яної колиски, тримаючи напоготові свої мечі й списи… Артем відчув, як напружились його руки. Увага, увага! Чи не забув він про цигарку? Ні, вона горить. Віщуни посувалися повільно й обережно, але рішуче. Чому мовчить Іван Семенович? Чому не подає команди? Віщуни наближаються, ось уже до них залишилося всього метрів десять…

– Кидайте, Артеме!

Одна лише мить потрібна для того, щоб піднести кінець бікфордового шнура до цигарки. Шнур зашипів, заіскрився. І шашка разом з ним перелетіла через кам’яну стінку.

Але Артем кинув її надто сильно. Шашка пролетіла над головами віщунів і впала десь позаду них… чи, може, навіть за майданчиком.

– Ще одну!

Знову ті ж самі рухи, тільки ще швидші. Шашка звилася в повітрі і впала безпосередньо біля ніг передніх віщунів. Вона диміла, бікфордів шнур іскрився. Віщуни спинилися і злякано дивилися на цю дивну незнайому їм річ, що нагадувала маленьку сердиту тваринку.

– Лягати! – гукнув Іван Семенович, оглянувшись на товаришів. – Хіба ви самі не розумієте цього?

Почувся стривожений голос Дорбатая: старий віщун пізнав це шипіння, воно нагадувало йому його поразку біля священної купи хмизу. Артем побачив, як Дорбатай відстрибнув назад, плутаючись у своєму довгому червоному плащі. Але було пізно.

Страшенний гуркіт струсонув скелі. Хмара чорного диму звилася вгору. Десь угорі майнула постать віщуна, що летів у повітрі, розмахуючи руками. Велика брила каменя зірвалася з місця і впала на майданчик, розбившись на дрібні скалки. Мов у відповідь цьому гуркоту, знову пролунав новий, другий вибух. То вибухнула перша, кинута Артемом шашка.

Ще одна хмара диму повільно звилася над краями майданчика. І Артем побачив, як на ній, мов на шапці чорного велетенського гриба, пливла фігура людини в червоному широкому плащі. Фігура перевернулась, безпорадно розкинула руки. Щось дивне й страшне було в тій постаті.

Артем відчув, як кров відливає в нього з обличчя. Чомусь стало зразу холодно. Так, це була постать Дорбатая, віщун не встиг утекти, вибух знизу підкинув його мертве вже тіло знов на майданчик.

Знов і знов перевертаючись у повітрі, тіло віщуна почало падати. Червоний плащ звивався на ньому, як крила химерного птаха. Кам’яні скалки посипалися згори на вчених. Але ховатись не було часу. Артем почув голос Івана Семеновича:

– Ще шашку! Артеме, ліворуч, ліворуч!

Зліва показались ще голови віщунів. Вони штурмували майданчик з усіх боків. Розмахуючи мечами й списами, віщуни видряпувались на кам’яний майданчик. Ще кілька секунд – і вони кинуться в атаку. Тоді…

Але протягом цих секунд Артем запалив і кинув одразу дві шашки. Залишаючи по собі димний слід, шашки полетіли до віщунів і впали серед них.

– Зараз… зараз… – стугоніло серце Артема.

Шашки диміли. І раптом один з віщунів нахилився, схопив одну з шашок, широко розмахнувся й кинув її назад, на майданчик.

– Ах! – скрикнула Ліда.

Цього не сподівався ніхто. Кинута товаришами зброя оберталась проти них же самих. Закам’янілі, вони дивилися, як той самий віщун знов нахилився. Він уже простягнув руку за другою шашкою. Але цього разу він не встиг. В хмарі диму й кам’яних скалок віщуни, як неживі речі, злетіли з скель униз… А перша шашка?..

Товариші бачили, як вона пролетіла над ними, повільно падаючи на скелі урвища. На мить шашка зникла за скелями. Тільки димок указував місце, де вона лежала. І враз гримнув вибух. Скелі розсілися. Вони хитнулись, наче застигли на секунду в повітрі.

Широко розкритими очима дивились товариші на картину руйнації. Кожен боявся ворухнутися. Ось зараз, зараз скелі впадуть униз, вони роздушать, поховають усіх під своїми важкими уламками!..

Скелі почали падати. Вони схилялися, вони розходилися в сторони, обсипалися по краях майданчика, оточуючи вчених безладним колом уламків. І видно було, що вибух пошкодив скелі не тільки зовні. Якийсь процес відбувався ще всередині урвища.

Спочатку відкрилася темна розколина. Урвище ніби розпалося на дві половини, відкриваючи за собою глибоке провалля. Потім ця розколина поширилася, дві великі скелі, що утворювали провалля, зійшлись верхівками, і каміння перестало падати. Перед товаришами відкрився темний отвір, що нагадував початок печери.

Іван Семенович швидко озирнувся. Знизу лунали люті вигуки. Ясно було, що віщуни не спиняться, що вони підуть знов атакувати майданчик. А далека бійка між старшинами й повстанцями все ще тривала. Сподіватися на допомогу не доводилось. Що ж, вибирати не було з чого!

– Товариші! – гукнув геолог. – За мною!..

І він кинувся першим до темного отвору. Що б не чекало на них там, все одно, це буде краще, ніж потрапити в руки розлютованим віщунам.

Артем бачив, що скелі, які підтримували склепіння отвору, хитаються. За секунду вони могли не витримати, звалитися, і тоді товариші навіть не встигнуть пробігти під ними… Мерщій, мерщій!..

Попереду біг Іван Семенович, за ним Дмитро Борисович з Лідою. Артем з Діаною замикали відступ. Вони бігли щосили, спотикаючись об каміння, перестрибуючи через великі уламки.

Ще мить, і темний отвір мов проковтнув товаришів. І якраз вчасно, бо позаду, по краях майданчика вже показалися нові купки віщунів. З дикими вигуками, несамовито вимахуючи списами й мечами, віщуни видряпувались на майданчик і бігли за вченими.

Але ті були вже в темній печері. За ними тьмяно світився великий отвір, його стіни підносилися вгору майже вертикально, сходячись десь далеко вгорі. Але ж куди бігти далі? Чи не наздоженуть їх вороги?

Першим спинився Іван Семенович, ударившись з розгону об великий камінь. Ні, бігти далі було безглуздям! Віщуни наздоженуть їх і спіймають, як у пастці!

Засапавшись, ледве вимовляючи слова, Іван Семенович сказав:

– Артеме, давайте… давайте мені останню шашку!.. Товариші, пробирайтеся далі… залиште мене тут…

– Але як же… – почав був Артем.

Проте геолог гримнув на нього:

– Ви чули, що я сказав? Вперед! І без балачок!

Він вихопив шашку в Артема з руки й побіг назад, до отвору, з-за якого вже лунали вигуки віщунів. Шашка диміла в його руці. Він спинився на мить і озирнувся: так, товариші вже далеко. Тоді Іван Семенович розмахнувся й кинув шашку в отвір. Простежив, як вона летіла в повітрі – малесенька чорна крапка, повернувся й побіг в глиб печери, навздогін товаришам.

Вибух страшної сили штовхнув його. Геолог мало не впав. Він біг, стрибаючи через каміння, аж поки не звалився на якийсь камінь.

А позад нього немов грім перекочувався серед скель. Уже зникло світло, яке пробивалося до того крізь отвір. Чорний дим і порох закрили його. Скелі, що стримували тиск верхньої частини урвища, впали, зрушені вибухом. Вони впали, закривши собою отвір, а на них падали інші, створюючи безладну велетенську купу уламків, що накопичувались більше й більше. Тепер печера, в якій опинились товариші, була відрізана. Віщуни залишилися зовні. Небезпека нападу минула. Гуркіт від падіння скель потроху вщухав. Тільки далека луна ще котилася під склепінням печери.

Нарешті стало тихо. Жодного звуку не долинало ззовні, цілковита тиша запанувала всередині печери. Темрява огорнула Івана Семеновича.

Він звівся на ноги, витер піт з чола, зітхнув. Де товариші?..

Годі було придивлятися. У чорній густій темряві не видно було нічого, не можна було помітити навіть власної руки перед очима… Де товариші?..

І враз вдалині спалахнув яскравий язичок полум’я. Карбідка! Її світло освітило скелі, що підносились високо вгору… та це ж не скелі! Ні, ні, це зовсім не звичайні скелі!..

Блискучі і стрункі підносились навколо геолога вгору конусоподібні сталагміти. Зверху звисали велетенські сталактити. Що це? Сталактитова печера? Така сама, як та, в якій вони опинилися перед зустріччю з газом, на початку всього цього?..