Текст книги "Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів"

Автор книги: Владимир Владко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 37 страниц)

19. ЩО ТАКЕ ІНФРАРАДІЙ

Все пливло і гойдалося перед стомленими очима Миколи Петровича. Ніби він у ракеті, ніби біля нього Сокіл, що тривожно поглядає на нього, і Гуро… Але що робить Гуро, навіщо він тягне його руки, якось дивно розправляє їх?.. А он і Василь… значить, він повернувся? Але чого він лежить і теж так тривожно дивиться?..

– Почекайте, – кволим голосом сказав Риндін. – Що таке?

Думки плуталися. Проте Риндін згадав:

– Василю, друже мій, – скрикнув він схвильовано, намагаючись підвести голову й простягти руки до Рижка. – Ви тут? Значить, усе гаразд? Як хороше!..

Він знову заплющив очі. В усьому тілі почувалася така кволість, така втома, яка буває хіба що після важкої хвороби.

Заспокійливим голосом Гуро промовив:

– Все, все гаразд, Миколо Петровичу. Ми з Василем щойно повернулися. Зустрілись в одній печері, куди він упав.

– А чого ж так довго? – втомлено спитав Риндін.

Гуро всміхнувся:

– Там, знаєте, були деякі неприємності. Трохи довелося побитися з однією твариною. Ну, ми її подолали і ось повернулися.

Риндін ворухнув кінцями пальців. Лагідна усмішка з’явилась на його стомленому обличчі.

– І в нас з Вадимом було дещо подібне… і в нас… Мабуть, він уже казав вам про того павука…

Василеві вперше довелося бачити Миколу Петровича в такому стані. Юнак забув про свій біль, який дедалі дужчав. Він ледве стримував себе, щоб не кинутись до Риндіна – так хотілося допомогти старому, полегшити його страждання. Але Василь пам’ятав слова Гуро:

– Микола Петрович дуже втомився – такі пригоди не минають легко для людини похилого віку. Будь ласка, поводьтеся з ним так, ніби нічого й не трапилось.

Так сказав Гуро ще тоді, коли старанно розтирав нерухоме тіло Риндіна. Перед тим мисливець суворо мовчав, енергійно роблячи Миколі Петровичу штучне дихання. Василь пам’ятав, як тремтіли руки Сокола, що подавав Риндіну кисень з балона. Лише часом Гуро коротко кидав:

– Більше кисню! Так. Ще! Так, будь ласка, швидше. Треба було думати про можливість цього раніше. Хіба я не просив вас не виходити з ракети без зброї? Ще кисню!

Так тривало довго. Здавалося, що вже не пощастить повернути Миколу Петровича до життя. Василь боявся дихати, бачачи перед собою синє, з заплющеними очима обличчя академіка. Про свій біль він забув. Та й що таке був цей біль, коли перед ним, не дихаючи, лежав любий Микола Петрович.

Він пам’ятав ще, як раптом йому довелося зібрати всі сили, щоб перемогти конвульсійне тремтіння підборіддя й не дати ринути сльозам. Але потім…. Як хотілося Василеві стрибати, танцювати й співати, коли з обличчя Миколи Петровича повільно почала зникати зловісна синява, коли вперше ворухнулись його губи, ледве помітно розплющилися очі… Микола Петрович оживає!

Потім радісна мить, коли Гуро полегшено зітхнув і промовив:

– Досить кисню. Годі!

Ще кілька хвилин – і ось Микола Петрович заговорив.

На обличчі академіка грала втомлена посмішка. Все, все було гаразд! Всі живі, здорові, всі тут. І головне – Василь.

– А я мало не задихнувся був, товариші, – сказав він після того, як впевнився, що Василь вдома.

Гуро подумав: «Мало не задихнувся!..» І це говорить людина, якій майже протягом години довелося робити штучне дихання!

– Зате тепер усе йде чудово, Миколо Петровичу, – відповів він.

І задумався: про що б таке нейтральне поговорити із старим? Про таке, що не турбувало б Миколу Петровича, а, навпаки, примусило б його забути про всі небезпеки?

Він недбалим рухом витяг з кишені люльку й запалив. Дим тютюну цього разу здався йому надзвичайно смачним і приємним. Нічого дивного: адже він не курив цілу добу. Спочатку не до куріння було, потім подорож під землю, в примарному світлі тих загадкових блакитнуватих камінців… Ага, ось вона, тема для легкої і цікавої розмови з Риндіним.

– Миколо Петровичу, – почав Гуро, з насолодою пихкаючи люлькою й випускаючи клуби диму, – я щось хочу розповісти вам. Тільки чи не втомить це вас? А, може, вам заважає дим?

– Ні, ні, прошу. Я охоче послухаю. Мені навіть приємно чути запах вашого тютюну, він такий ароматний. – Микола Петрович ще раз усміхнувся: як, справді, приємно відчувати цей солодкуватий дим, чути голос людини!..

– Так от. Коли ми з Василем були в тій печері, нас дуже вразила одна річ. Уявіть собі, що там, у глибині, зовсім не темно. Власне, не всюди, а лише там, де в стіну чи в ґрунт повкраплювані отакі маленькі камінці. Вони сяють блакитним світлом, як світляки.

– Флуоресценція, – мовив Риндін.

– Я теж так думав, але Василь звернув мою увагу на одне цікаве явище. Ви знаєте, ми з ним розмовляли. І от, коли хтось із нас говорив, то камінці по всій печері, мов відповідаючи, світилися значно яскравіше. Мені здавалося, що печерою пропливають яскраві світлові хвилі. Змовкнеш – і хвилі зникають, почнеш говорити – з’являються. І тоді печера дуже добре освітлюється. Що воно таке – я так і не розумію; Василь так само не спромігся пояснити цей факт.

Риндін зацікавлено поглядав на обох. Не менш зацікавлений був і Сокіл: що за дивне явище?

– Кажете – світилося під час розмов? Дивно, – пожвавішав Микола Петрович. – Це дуже своєрідне явище. Значить… хм…

Він задумався. Каміння світилося інтенсивніше під час розмов. Значить, тоді, коли випромінювання передавача на шоломі було найсильнішим, коли воно було дуже активним… Цікаво, цікаво!

Микола Петрович глянув на товаришів. Тільки тепер він помітив, що Василь лежить у гамаку. Ця спокійна поза так не пасувала взагалі до жвавого характеру юнака, що Риндін здивувався. Так, Василь лежить у гамаку, немов хворий.

– Що з вами, Василю? У вас щось болить?

Гуро стурбовано глянув на Василя, на Миколу Петровича: ну, от і не вийшло спокійної розмови. Старий академік обов’язково хвилюватиметься, довідавшись про стан Рижка.

– Трохи болить бік, Миколо Петровичу, – відповів Рижко. – Щось пече шкіру, мов вогнем… Почервоніло…

– Це ви забилися, падаючи?

– Ні, Миколо Петровичу, – озвався Гуро, – це зовсім не від того. Я думаю, що то наслідки укусу кліща. Пам’ятаєте, як кліщ укусив Василя за ногу? Мабуть, отрута розійшлась і піднялася вище.

Риндін недовірливо похитав головою.

– Скільки я пам’ятаю, кліщ укусив Василя біля коліна. А болить в нього не там… Друже мій, ідіть сюди. Покажіть мені це місце. Хоч я й не лікар, але нам треба згадати старе морське правило: під час подорожі капітан корабля в разі потреби мусить бути і лікарем. Хіба я не капітан нашого корабля? Ідіть сюди, показуйте.

Рижко насилу виліз із гамака і пошкутильгав до Миколи Петровича, ледве стримуючи стогін. Біль розливався ширше й ширше, немов на боці у юнака лежали жарини.

Старий академік уважно подивився на шкіру. Вона була червона і трохи припухла.

– Нагадує сліди свіжого опіку, – задумливо сказав він. – Ви твердо пам’ятаєте, друже мій, що ви не вдарилися цим боком?

– Твердо.

– А куди вас укусив кліщ?

Василь показав. На тому місці була лише маленька темно-червона цяточка – і більш нічого. Не можна було й думати про зв’язок дивного червоного опуху на боці юнака з цією цяточкою. Це зрозумів і Гуро.

Обличчя Миколи Петровича стало похмурим.

– Ні, здається, я помилився, – сказав Гуро. – Я хочу вас заспокоїти, Миколо Петровичу, – раптом жваво додав він, бажаючи відвернути увагу академіка. – Все це дрібниці. Василь виявив себе дуже мужньою людиною; він не тільки добре дійшов до ракети, але йому навіть на думку не спало позбутись додаткового тягаря, який він ніс із собою. І це все для того, щоб порадувати вас новинами.

– Якими? – зацікавився Риндін.

– Та я все про ті ж таки камінці. Василь набрав їх із собою повну сумку, щоб показати вам і Вадимові. Він сподівається, що зробив якесь відкриття в печері.

– Ви принесли ті камінці, Василю? – жваво спитав Сокіл.

Гуро засміявся:

– Нашого геолога хлібом не годуй, тільки покажи якесь камінюччя!..

Мисливцеві, очевидно, дуже хотілося розважити Риндіна, хоч би з допомогою жартів. Але обличчя академіка не веселішало. Він стурбовано подивився на Гуро, на Василя і спитав:

– Ви несли ці камінці в сумці, Василю?

– Так. У сумці, – відповів юнак.

– І сумка була на лівому боці?

– На лівому.

Риндін повільно підвівся, сів на ковдрі, спираючись на одну руку. Другу він підняв і вказав нею на бік юнака:

– Ваш біль, друже мій, є наслідок різкого впливу якоїсь радіоактивної речовини, очевидно, тих самих камінців, що їх ви несли в сумці. Це було дуже необережно…

Гуро тихо свиснув: мовляв, он як обертається справа! Василь здивовано перевів погляд із свого червоного опуху на Миколу Петровича, на Гуро: значить, він обпікся радіоактивною речовиною?..

Раптом Сокіл підстрибнув і ляснув себе руками по стегнах. Це вийшло так кумедно, що навіть Риндін посміхнувся:

– Вадиме, що трапилося? Чого це ви стрибаєте?

Але Сокіл, забувши про все, кинувся до Василя й Гуро:

– Світло блакитнувате? Камінці невеличкі? Повкраплювані у ґрунт? Кожен окремо?

Гуро, вдаючи, що він перелякався, відступив на крок і простяг до Сокола руки, немов боронячись:

– Блакитнуваті, невеличкі, в ґрунт, кожен окремо. Будь ласка, не підходьте ближче, я людина нервова, можу злякатися. Ви, товаришу геолог, здається, знову потрапили під вплив космічного проміння? Заспокойтесь!

Сокіл схопив сумку, не слухаючи нічого. Він витяг з неї камінці, глянув на них і, здавалося, зовсім збожеволів. Він підбіг до Риндіна:

– Миколо Петровичу, це, мабуть, він! Він! Дивіться!

На його долонях лежали невеличкі зеленувато-сірі камінці неправильної форми, схожі на малесенькі картоплинки. Нічого незвичайного не було в їх вигляді. Відзначалися вони лише порівняно великою вагою.

Дивно, але й Микола Петрович помітно хвилювався. Він через силу сидів на ковдрі, тримаючи обома руками один з камінців, взятий у Сокола. Обдивившись його з усіх боків, він віддав камінець геологові:

– Перевірте, Вадиме. Мені здається, що ви не помиляєтесь. Спробуйте зробити розріз і проаналізувати.

– Друзі мої, – сказав Микола Петрович, звертаючись до Василя й Гуро. – Ви й самі ще не розумієте, яке величезне відкриття ви зробили. Василю, ви постраждали, вам, напевно, дуже боляче, але…

В цей час в каюту повернувся Сокіл. Він ніс один із камінців, що його він встиг розрізати надвоє. Зсередини цей камінець був зовсім інший, ніж ззовні. Темно-синій зріз, здавалося, тремтів і мінився. По ньому виникали й зникали дрібнесенькі золотисті іскорки. Зріз повільно затягався такою самою зеленувато-сірою плівкою, якою був укритий і весь камінець.

Гуро низько нахилився над камінцем: йому дуже сподобалися оті золоті іскорки. Але враз відхилив голову й заплющив очі, потираючи їх рукою. Василь здивовано глянув на нього.

– Не знаю, що воно таке і з чим його їдять, – сказав мисливець, відходячи вбік. – Може, це й надзвичайно цінна знахідка, але впливає вона дуже неприємно. В мене відразу заболіли очі, наче хто перцю насипав.

Микола Петрович не звернув уваги на слова Гуро.

– Бачите? – схвильовано звернувся Сокіл до академіка. – Це безумовно – він!

Микола Петрович урочисто сказав:

– Вітаю вас, друзі мої! Вітаю вас, мої товариші, що знайшли на Венері той самий загадковий інфрарадій, по який ми подорожували сюди!

– Інфрарадій?.. Це він? Оці камінці – інфрарадій?.. – Василь і Гуро розгублено дивилися то на Риндіна, то на Сокола. – Інфрарадій? Не може бути, щоб ці скромні камінці були могутнім і невідомим інфрарадієм, який ховає в собі незліченні запаси енергії.

– Так, це інфрарадій, – продовжував старий вчений. – Друзі мої, я навіть мріяти не дозволяв собі, що ми так швидко знайдемо його, та ще в такій кількості. Ви ж кажете, що там, у печері, чимало такого каміння? – спитав він у Гуро.

– Скільки хочете, – підтвердив мисливець, його люлька погасла, але він не помічав цього.

Василь все ще дивився розгублено на скромний камінець, зріз якого вже затягся зеленувато-сірою плівкою. Зникли золоті іскорки. Камінець знову став цілком звичайним.

Василеві було і радісно і водночас шкода чогось. Чого? Звісно, дуже добре, що інфрарадій знайшовся так швидко і несподівано. Перша частина завдання, що стояло перед ними, виконана, але… Хіба це той інфрарадій, що про нього мріяв Василь?.. Оці непоказні камінці?.. Ах, яким чудесним, красивим і навіть страшним ввижався Василеві цей інфрарадій ще на Землі. Тоді фантазія хлопця малювала чудесні картини.

…Вони довго, цілі місяці копають шахти. Вони пробивають скелі, вони в скафандрах спускаються в підземні озера.

І знов копають ґрунт. Складні прилади показують, що шукачі на певному шляху. Дедалі підвищується в шахті температура. Ось уже не можна працювати через спеку. Мабуть, вони наблизились до центрів підземного вогню, – тільки там можна знайти загадковий інфрарадій, тільки там, у глибині надр Венери, ховається він від наполегливих людей. І спека, спека… Хтось падає, непритомний, його виносять з шахти, а Василь не кидає роботи. Він знає, що саме він мусить вести перед і бути зразком відмінної, ударної роботи. Він умивається потом, у голові в нього невпинно гуде, очі заплющуються від утоми, але він уперто працює. Ще хтось знепритомнів, Василь залишився один. Від нього, і тільки від нього, залежить успіх дальшої роботи. Він знає це – і працює. І ось лунає щось подібне до вибуху. Золота розтоплена рідина, вогненна й блискуча, сліпуча й дорогоцінна, ллється по шахті. Це – інфрарадій, який здобув Василь!..

Або ще не так – інфрарадій може бути і не рідиною. Хай! Тоді перед очима юнака виникає інша картина.

…Знов робота в шахті. Обов’язково в шахті, бо загадковий інфрарадій мусить ховатися десь глибоко в надрах. І знову втомлені товариші кидають роботу, вони змушені відпочити, їм не вистачає сил, це обов’язково: ніхто не може бути таким упертим і витривалим, таким наполегливим і стійким, як він, загартований, рішучий юнак. І звісно, таки він, Василь, робить останній удар киркою. Відкривається велика-велика печера. І по середині її, заливаючи все своїм чарівним світлом, як велетенський самоцвіт, що в ньому буяє розтоплене золото й вогонь, граючи всіма барвами райдуги, лежить ясний і блискучий інфрарадій. До нього не можна наблизитись, він обпікає вас, блискавки пролітають в усі боки від нього, сині, зелені, червоні блискавки… Ось яким мусить бути інфрарадій!

– Чого ви так дивитесь, Василю? – звернув на нього увагу Риндін. – Не задоволені, що знайшли інфрарадій? Що таке?

Хлопцеві стало ніяково. Проте він не звик ховатися з своїми думками від Миколи Петровича. Він розповів Миколі Петровичу все, що думав. Риндін усміхнувся:

– Зовсім не обов’язково, щоб наш інфрарадій був таким, як ви його собі уявляли, Василю. Навпаки, це було б дуже погано. Ну, як тоді б ми повезли його з собою?

– Миколо Петровичу, все це, звісно, так, – погодився Василь. – Але як можуть такі-ось камінці давати, як ви говорили, енергію цілому заводові? Де та енергія? Звідки візьметься вона в цій каменючці?

Риндін пояснив:

– В цьому непоказному камінці ховаються незліченні запаси енергії. Деякий вияв цієї енергії ви вже відчули на собі, мій друже. Ваш опік – наслідок величезної активності інфрарадію. На щастя, ви не дуже довго перебували під його впливом, і цей опік легко буде вилікувати. Ви змажете його маслом і лежатимете в гамаці добу-дві…

– Ой! – скрикнув незадоволено Василь. – Аж дві доби?

– Можливо, доведеться полежати й більше, бо опік від радію дуже небезпечний, – продовжував Риндін, ніби не помічаючи незадоволення Василя. – І ваше щастя, друже мій, що ви несли ці камінці, коли були в скафандрі. Металева сітка, що вкриває його гумову тканину, трохи нейтралізувала вплив інфрарадію… Власне, не інфрарадію навіть, а якоїсь його солі, цебто значно менш активної речовини. Бо ці камінці, безперечно, не є чистий інфрарадій, а лише якась його хімічна сполука.

– Тільки сполука?

– Цього нам цілком вистачить. Сполуки інфрарадію для нас навіть безпечніше, бо вони, повторюю, менш радіоактивні. Я не знаю, яким способом могли б ми нейтралізувати чистий інфрарадій.

Він змовк, немов обмірковуючи цю можливість. Але, згадавши про запитання Василя, продовжував.

– Щодо енергії, то в цих непоказних камінцях стільки її, що ви, Василю, просто не можете собі уявити. Та навіщо я говоритиму все це? Вадиме, – звернувся він до Сокола, – принесіть, будь ласка, з хімічної шафи пробірку з слідами радію. Так, так, ту саму, що нею ми користувалися, вивчаючи інтенсивність космічного проміння. Давайте її сюди.

Старий академік насилу підвівся, спираючись на Гуро. Він узяв один з камінців, відділив від нього малесеньку, ледве помітну оком крихітку й поклав її на мармурову дошку.

– Зараз я, друзі мої, активізую цю хімічну сполуку інфрарадію з допомогою слідів звичайного радію. Ми поставимо їх один коло одного. Тільки… як би це найти спосіб вмить роз’єднати їх, якщо буде потреба? Ага, ось що! Борисе, ви можете пожертвувати для нашого досліду один з ваших шомполів? Скажімо, оцей?

Риндін показав на тонкий мідний прут.

– Прошу, звісно, Миколо Петровичу, – з готовністю озвався Гуро.

– Добре! Тут, у цій пробірці, навіть забагато залишків радію для нашої мети. Нам вистачить і такої порції…

Під зацікавленими поглядами товаришів Риндін занурив кінець мідного прута в пробірку і зразу ж витяг її назад.

– Це все. Будь ласка, Вадиме, покладіть пробірку на місце. Не варт залишати її тут, у небезпечному сусідстві з солями інфрарадію. А ми зачекаємо на вас.

Коли Сокіл повернувся, Микола Петрович наказав винести стіл з ракети назовні.

– Тут провадити дослід небезпечно, – пояснив він.

Мандрівники одягли скафандри і вийшли з ракети. Сокіл схотів вийти без скафандра, і Микола Петрович дозволив це йому.

Микола Петрович став на віддалі від мармурової дошки, тримаючи в руці довгий мідний прут.

– Увага, товариші! Прошу відійти всіх подалі.

Скоряючись йому, всі відійшли, зацікавлено поглядаючи на стіл, де на мармуровій дошці лежала загадкова крихітка. Голос Риндіна набув звичної владності.

– Увага!

Риндін простяг прут до мармурової дошки і приклав його до крихітки.

Враз наче сонце спалахнуло на столі. Блискуче сяйво, як від найпотужнішої вольтової дуги, засліпило очі Василеві. Мимоволі він підніс до обличчя руки. Сухий жар, як від розтопленого чавуну, проник крізь скафандр.

– Досить, Миколо Петровичу! – вигукнув Гуро. – Дивіться, стіл займається!

Почувся дзвінкий тріск: то луснула мармурова дошка, не витримавши жару. Від стола підіймалася синя цівка диму: навіть у вогкій атмосфері Венери дерево почало жевріти.

Різким рухом Риндін відсмикнув мідний прут. Сяйво враз погасло. Здавалося, надворі відразу стало темно. Тільки світився розпечений до білого кінець мідного прута, з якого стікали розтоплені важкі краплини, та гарячим жаром пашіло від розколотої дошки.

– От тобі й жар! Оце так крихітка! І надовго її вистачить, Миколо Петровичу, якщо вона так палатиме, отака крихітка? – спитав Гуро.

Риндін задумливо відповів:

– Вона не палає. Тут відбувається інше. Я не сказав би навіть, що інфрарадій розжарюється сам. Можливо, він лишається холодним і нагрівається лише механічно від речей, які розжарюються навколо нього.

– Лишається холодним? А ця спека, це сяйво?

– Наслідок звільнення енергії. Під впливом радію інфрарадій починає розкладатися бурхливіше, ніж звичайно. Радій: активізує його. І ми бачимо, як звільняється його внутріатомна енергія. Через те, що ми наблизили до нього лише наймізерніші сліди радію, то в даному випадку ми мали лише скромний світловий і тепловий ефект. Коли б ми наблизили більшу кількість залишків радію (я не кажу вже про можливість наблизити чистий радій), то ми мали б жахливий по силі та наслідкам ефект. І чим тісніший буде контакт між інфрарадієм та радієм, цими двома радіоактивними елементами, тим активніше інфрарадій розкладатиметься. Щодо вашого запитання, Борисе, то я думаю, що в умовах контактування з цими мізерними слідами радію наша крихітка інфрарадію сяяла б отак років із сто…

Василь не стримав вигуку здивовання.

Всі стояли біля стола. Василь поглядав на почорнілу мармурову дошку. Ну, й сила!

– Так, так! Це дуже тривалий процес, – спокійно продовжував Риндін. – Ну, досить експериментів. Внесімо стіл до ракети. Бачите, як важко дихає Вадим. Там я скажу вам дещо.

– Вадиме, – сказав академік, коли всі ввійшли до ракети, – будь ласка, зберіть всі ці «каменючки», як їх зневажливо називає Борис, і покладіть до якоїсь із наших свинцевих шаф. Я зовсім не хочу, щоб хтось із нас наслідував приклад Василя і примушений був лікувати опіки.

– Першу частину нашого завдання виконано, – промовив Риндін, коли всі знову зібрались навколо стола, – інфрарадій нам пощастило знайти. Пригоди, що їх пережив Василь, дали несподівано щасливі наслідки. Справа тепер у тому, щоб зібрати потрібну нам кількість інфрарадію і скласти його в шафи ракети. Не хочу ховати від вас, все це досить небезпечно. Переносити інфрарадій доведеться в свинцевих скриньках, які нейтралізуватимуть його шкідливий вплив на людський організм. Цілком зрозуміло, що зайва вага свинцевих скриньок дуже ускладнить роботу. Але іншого способу я не бачу. Скляні вікна в шоломах наших скафандрів зроблені з свинцевого скла. Отже, це нам допоможе. На роботу доведеться одягати додаткові свинцеві рукавички…

– Так, не зовсім зручно, – зауважив Гуро, пихнувши люлькою.

– Нічого не поробиш. Це все стосується збирання інфрарадію. Але не менш небезпечне і його зберігання. Згадайте про те, як інтенсивно світилося каміння під час ваших розмов у печері. Це на інфрарадій впливали радіоколивання з малесеньких передавачів шоломів. Нам доведеться вжити заходів, щоб найкраще ізолювати наші запаси інфрарадію. Інакше можуть трапитися різні неприємні несподіванки… Ще раз вітаю вас, друзі мої, – інфрарадій у нас є. Чи швидко нам пощастить знайти ультразолото? Не знаю, але певен, що ми знайдемо. Отже, до роботи, товариші! І ось ще одне моє побажання: давайте надалі будемо обережнішими! Щоб не траплялося у нас таких випадків, як з Василем… Добре?

– Єсть, – відповів за всіх Гуро. – Єсть обережніше, єсть до роботи!..