Текст книги "Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів"

Автор книги: Владимир Владко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 37 страниц)

Зацікавлений цією картиною, Василь проговорив ще раз:

– Товариші!..

Каміння знов спалахнуло, хвилі блакитного світла пронеслися по печері, освітивши всі її закутки. Василь ясно побачив те, що робилося в середній її частині.

Там лежала велетенська потвора, розкинувши лапи. Вона повільно ворушила довгими тонкими вусами. А біля неї було з десяток створінь, завбільшки з велику собаку. Вони трохи нагадували ведмежат – такі ж жовтуваті, гладкі, округлі. Але ось хвилі світла зникли – і дивна родина потвор знову вгорнулася в пітьму, ще більш непроглядну після блакитного світла.

– Товариші!.. – голосно повторив зацікавлений Василь. Він забув про небезпеку, йому хотілося ще подивитися на тих тварин.

Знов яскраве світло залляло печеру, блакитні хвилі, затремтівши, прокотились по ній і затихли. І, мов у відповідь на це, величезна потвора тривожно заворушила вусами. Василь почув її грізне гарчання. Потвора підвела голову, оглядаючись.

– Е, ні, досить, – вже тихо сказав Василь, забувши, що кожне його слово спричиняється до нового бурхливого випромінювання із стін і стелі.

Камінці знов відповіли на ці слова неспокійними світловими хвилями. Здавалося, що каміння світилося не все зразу, а по черзі, плавними поштовхами, як хилиться під подувом вітру пшениця в полі.

Із лютим ревом чудовисько підвелося. З хвилину воно ворушило високо піднятими вусами, потім повільно повернулось і поплазувало вздовж стін печери. Потвора обмацувала стіни вусами. Широкі лапи страховища загрібали під себе крихкий ґрунт. Василь помітив, що одна з задніх лап потвори безсило тяглася за тулубом; огидна тварина не ступала на неї.

Становище ставало безнадійним. Посуваючись вздовж стін печери, потвора відрізувала Василеві останні шляхи відступу. Ще кілька хвилин – і вона наблизиться до юнака.

Дивний спокій огорнув Василя. Зникло хвилювання, мов рукою зняло страх, який відчував раніше Рижко. Він добре розумів, що порятунку не можна чекати нізвідки. Ну, що ж! Життя він продасть недешево.

Розміреними, спокійними рухами, як у тирі, Василь ліг зручніше, підклав під дуло гвинтівки плоский камінь, прицілився. Ні, він не збирався стріляти, доки потвора далеко від нього. Треба заощаджувати кулі. Треба чекати зручного моменту.

Потвора посувалася. Здавалось, вона починала відчувати наближення до чужої істоти. Вуса її ворушились ще загрозливіше, широкі лапи енергійно прогортали ґрунт, з-під них летіло каміння. А щелепи… Вони весь час рухались, немов силкувались щось схопити, розчавити, розтерти на порох.

«Щоб отака гидота схопила і вбила? Ні, цьому не бути!»

Василь прицілився ще уважніше. Він обрав собі точку посередині голови потвори, між лютими її очима. Юнак розраховував: коли йому пощастить влучити в голову тварини, буде найкраще. Гвинтівка в усякому разі дозволить протягом кількох секунд випустити не менш десятка куль… А тоді…

Потвора наближалася – її віддаляло від юнака всього метрів з п’ятнадцять. Василь завмер. Око його спіймало пряму лінію, що з’єднувала мушку гвинтівки і обрану точку на голові страховища. Тепер хай стане трохи світліше, під час пострілу треба добре бачити.

– Стривай, чортяко! – гучно крикнув він.

Яскраві світлові хвилі попливли по печері. Так, ціль вибрано вірно. Все добре видно.

Як на навчальному стрілянні, Василь акуратно натиснув на спуск. Сухий постріл пролунав раз – і відгукнувся незчисленними лунами в печері. Щось ударилося об брилу поруч із Василем, впало біля нього разом з відбитими скалками каменя.

Василь озирнувся і похолонув. Це була його куля! Деформована, сплющена, – але це була вона. Значить, куля не пробила голови потвори, вона відскочила від неї… На страховищі – панцир?..

Будь-що-будь! У нього є ще кулі, він знайде, куди їх всадити. Не може бути, щоб потвора була вся в панцирі!

Постріл… ще й ще… І щоразу кулі відлітали від потвори, бризкали кам’яними скалками навколо Василя. А жахлива тварина з грізним ревом посувалась уперед, украй роздратована, розмахуючи вусами й розкидаючи лапами ґрунт. Її щелепи загрозливо клацали, хапаючи повітря. Ось вона вже на віддалі якихось трьох-чотирьох метрів…

Одна з широких, мов закутих у панцир, лап піднеслася високо в повітря, ніби замахуючись на Василя. Ще мить…

Руки юнака похолонули. Гвинтівка здалася важкою, такою важкою, що він не мав сили підняти її і націлитись знову на ворога. Це було надто жахливо – страховище, одягнене в панцир, який не може пробити куля автоматичної гвинтівки!

Василь знесилено схилив голову на руки, на непотрібну тепер гвинтівку. Глухий стогін вирвався з його вуст.

І, відповідаючи на нього, неспокійними, тремтячими, сяючими хвилями засвітилося каміння по стінах і скелі печери, освітлюючи нерухому постать людини в скафандрі і піднесену над нею панцировану лапу потвори….

16. СЛІДАМИ ВЕЛЕТНІВ

Борис Гуро в задумі стояв перед отвором у ґрунті. Сюди чи не сюди? Він озирнувся. За кілька кроків виднівся другий отвір. Обидва вони вели кудись у надра Венери. Здавалося, це були початки великих підземних ходів. Але – куди йти? Де шукати Василя?

У розмові з товаришами Гуро намагався втішити їх, вселити в них упевненість в тому, що Василь живий і непошкоджений і перебуває десь у невідомому ще їм місці. Можливо – він ховається від якоїсь небезпеки, можливо – він не має сил, щоб повернутися. Так думав Гуро, коли він ще не знайшов на краю провалля Василевого переносного передавача.

Тепер становище здавалося трохи іншим. Гуро не хотів говорити про це Риндіну і Соколу, щоб не позбавити їх останньої надії, але сам він бачив речі у дуже невтішному світлі. Василь упав у цю яму. Це було ясно. Коли б він не розбився, він почув би, як гукав його Гуро. Коли б він був унизу, навіть непритомний від падіння, – і тоді його можна було б побачити згори, освітивши дно ями прожектором. Куди ж зник юнак?

І знову Гуро згадав про висловлену Соколом думку відносно потвори, яка нападала на ракету. Василь упав, на дні ями його немає – лишається припустити, що його схопила й понесла з собою та потвора. Адже і її сліди – поламані дерева і папороть – кінчилися біля одного з отворів у ґрунті.

Тривожні думки позбавляли мисливця спокою, так потрібного саме тепер. Але Гуро добре володів собою; отже, і цього разу він розігнав неприємні думки і знов почав міркувати.

Передавача він знайшов тут, біля цього отвору. Але цей хід менш глибокий, ніж другий. І сліди потвори зникли не тут, а біля другого – ширшого. Спробувати хіба ще раз гукнути? Зазирнути ще раз, освітивши прожектором?

Нахилившись над отвором, Гуро гукнув:

– Василю! Де ти? Відгукнися!..

Але, як і весь час перед тим, він не дістав відповіді. Сліпучо-яскравий промінь прожектора забігав по стінках у темряві провалля. Ні, там нічого не видно. Проте гостре око мисливця помітило неглибоку ямку у дні провалля – немов слід від якоїсь важкої речі, що впала згори. Цей слід міг залишити Василь. Але куди ж він зник?

Треба було зважуватись. Гуро перевірив ще раз свою зброю, прилади. Гвинтівка з розривними кулями, запасний резервуар з оксилітом – отже, йому вистачить кисню на вісімнадцять годин: дванадцять – в основних резервуарах і шість – у запасному. Три ручні гранати на поясі – це добра зброя. Запасний мініакумулятор. Переносний передавач на спині, який дасть йому змогу тримати радіозв’язок із ракетою. Нібито все гаразд. Вперед!

– Я рушаю на розшуки у підземний хід, – сповістив він голосно, ввімкнувши мікрофон передавача.

Потім Гуро прив’язав до стовбура ближчої пальми тонкий міцний мотузок і з допомогою його почав спускатись у провалля.

Ось воно, м’яке, вкрите гнилим листям і поламаним гіллям дно. Нагорі вже сутеніло, а тут яскравий промінь прожектора відбивався від стін, від каміння, що виступало з ґрунту, і освітлював все так добре, що Гуро навіть зменшив силу його світла.

Підземний хід не йшов на велику глибину. Мабуть, він тягся весь час не більше як метрів з п’ять від поверхні. Про це свідчив і пухкий вогкий ґрунт, і численне коріння дерев, що звисало із стін.

Даремно Гуро шукав сліди юнака. Їх тут не було: на ґрунті коридора безконечно тяглися широкі сліди чогось подібного до величезної мітли, що замела всі сліди.

«Безперечно, нора якоїсь тварини, – подумав Гуро. – Добре, якщо хід не матиме розгалужень, бо інакше я не знатиму, куди йти».

Він ішов швидко, але не кваплячись. Так ходить людина, що звикла багато ходити, не витрачаючи ні крихітки енергії марно. Коли б зараз хтось спробував іти поруч з мисливцем, то скоро відстав би. Але спокійний крок Гуро дозволяв йому добре роздивитися й помітити всі дрібнички, що, безумовно, лишилися б поза увагою іншої людини, йому стали в пригоді звички досвідченого мандрівника і мисливця.

Ось Гуро на хвилинку зупинився і підійшов до великого кореня, що звисав, мов обірваний, із стіни. Він похитав головою і мовив сам до себе.

– Таку тваринку я зовсім не бажав би здибати…

Досвідчене око мисливця зробило висновки з слідів, що виднілися на перегризеному корені. Невідома тварина не точила грубий корінь, вона просто перекусила, перервала його. Так рвати дерево могли лише щелепи велетня.

Через хвилину Гуро спинився перед кількома дивними камінцями, що стирчали з ґрунту біля стін. Він аж присів, уважно розглядаючи їх. Потім вимкнув прожектор на грудях і присвиснув від здивовання.

– Оце так світляки… Цікаво, цікаво!..

Але час не ждав. І, ввімкнувши знов прожектор, Гуро рушив далі.

Його пильне вухо насторожено ловило найтихші звуки. Проте мікрофон на шоломі не міг впіймати нічого, крім легкого шуму кроків самого Гуро.

Найбільше турбувала мисливця відсутність слідів на ґрунті. Коли б тут не було все так чисто заметене якимсь підземним двірником, сліди були б помітні. Адже от сліди самого Гуро ясно позначаються на пухкому ґрунті. Їх можна легко помітити на відстані кількох метрів. Невже потвора дійсно несла з собою бідолашного хлопця?..

І знову Гуро відігнав від себе такі думки.

Хід тягся без краю. Вже двічі Гуро поглядав на годинник. Подорож під землею тривала близько години, але вигляд ходу не змінювався.

Ті ж самі стіни з пухкої землі, з подекуди повкраплюваними камінцями, таке ж коріння, що утворювало іноді на стіні складне мереживо. І ніяких слідів, крім одного гігантського сліду величезної мітли. Але тепер Гуро вже твердо вирішив, що саме ця мітла була вірним слідом. Безперечно, це слід потвори, що тягла за собою свій тулуб і ним згладжувала м’який ґрунт.

Що це за тварина? Що обіцяє зустріч з нею?

Спокійним, розміреним кроком Гуро простував уперед. Вже два рази йому траплялося розгалуження підземного ходу, але щоразу в пригоді йому ставав слід тварини. Цей слід повертав завжди тим ходом, що вів униз.

Раптом Гуро спинився і прислухався. Якийсь неясний тихий звук привернув його увагу. Ніби щось пересипалося, ледве чутно шипіло. Ось впало кілька камінців, вони покотилися по землі. Кожен звук розповідав про щось, а все сплетіння звуків малювало перед його уявою таку картину:

«По норі десь попереду повзе якась тварина. Повзе повільно й обережно. Поки що важко сказати, щоб вона повзла від мене, бо звуки не слабшають. Не можу сказати так само, що вона наближається до мене, бо звуки не посилюються. Значить… вона повзе дуже повільно».

Думки ці вмить промайнули в його голові. Гуро вимкнув прожектор і, користуючись непевним туманним світлом загадкових світляків-камінців, повільно рушив уперед, тримаючи гвинтівку напоготові. Тепер Гуро немов забув про звичку ходити швидким вільним кроком. Він пробирався вздовж стіни, ховаючись за її виступи.

Гуро повинен був урятувати Василя і хоча б завдяки цьому мусив бути обережним і не мав права на будь-який необґрунтований риск.

Крок за кроком мисливець просувався вперед. Загадкові звуки не зникали. Вони тепер були трохи виразніші, бо Гуро наблизився до того місця, де вони виникали. Таємнича тварина й справді немов лишалася на одному місці. Ось знов виразно чути: упав камінь, покотився. І знов те ж саме, ледве чутне, шипіння. Що ж це таке?

За поворотом ходу Гуро, нарешті, помітив якесь велике тіло, що перетинало тунель. Мисливець спинився. Палець його правої руки упевнено лежав на спуску гвинтівки. Очі вивчали ціль холодним, спокійним поглядом.

Перетинаючи тунель, лежало якесь округле тіло. Воно ніби складалося з окремих кілець, що невпинно ворушилися. Це тіло було схоже на обрубок великої колоди, вкопаний своїми кінцями в обидві стінки тунелю. Але цей обрубок був живий, весь час вібрував, рухав своїми коричнево-червоними кільцями. І від цього руху з стіни зривалося, падало каміння, котилося вниз.

Очі Гуро не відривались від дивної тварини. Що вона робить? Що за незрозуміле положення впоперек тунелю? Звикаючи до напівтемряви, Гуро помітив, що кільця, з яких складалось тіло тварини, немовби повільно виходили з однієї стіни і входили в другу. Але, може, це лише помилка зору?

Та мисливець помітив на одному боці тварини невеличку чорну пляму. Ця пляма повільно рухалась разом із своїм кільцем. Ось вона наблизилась вже зовсім до стіни. Ось доторкнулася до неї… зникла.

Так, помилки не може бути. Гуро бачив лише невеличку частину довжелезної потвори, що плазувала, вилазячи з одної стіни тунелю і зникаючи в другій. Кільцювате тіло було, очевидно, дуже довгим; воно загороджувало шлях.

Гуро опустив дуло гвинтівки, ввімкнув прожектор. Яскраве світло залляло дивну тварину, вірніше, ту частину її тіла, що була в тунелі. Так ось вони, ті кільця! Тепер видно дуже добре. Можна підійти ближче.

Ніжне, прозоре, червонуватого забарвлення тіло. Воно, здавалося, невпинно пульсувало, пересуваючись, і з помітним зусиллям підтягало свої кільця. Всередині цього тіла, в зворотному напрямі, рухалася якась чорна маса. Правдивіше, ця маса не рухалася – вона немов стояла на місці, а прозоре тіло посувалося по ній, ніби натягувалося на чорну палицю.

Гуро доторкнувся дулом до потвори. Її бік здригнувся, вздовж нього пробігли жмури. Відступивши на крок, Гуро замислився, спостерігаючи, як повільно проповзала потвора.

Дивні речі спали йому на думку. Перебування мандрівників на Венері приносило їм несподівані зустрічі з дивовижними тваринами. Це не були страховища юрського періоду, про які стільки розповідав Сокіл. Досі вони не бачили ніяких бронтозаврів, археоптериксів, ігуанодонів. Може, тут, на Венері, життя розвивалося іншими шляхами, відмінними від земних? Цілком можливо. Дивно лише, що передбачення Сокола відносно рослинності на Венері, цієї багатющої флори юрського періоду, – здійснилися цілком, а припущення відносно фауни, світу тварин, не ствердилися ні в якій мірі. Ось тепер ця зустріч із живою прозорою колодою завдовжки з десятки метрів, що все ще плазує від стінки до стінки. Що це за тварина?

І раптом Гуро підморгнув хитро самому собі. Йому відома ця тварина! Мисливець ще раз легенько торкнув червонувате тіло потвори дулом гвинтівки. Вздовж тіла знову пробігли жмури, тварина немов намагалася уникнути дотику невідомої речі. Гуро засміявся хрипким, трохи нервовим сміхом:

– Я знаю, що ти таке, – сказав він, звертаючись до мовчазного, вібруючого тіла. – Ти – черв’як. Ти – дощовик, ось хто ти!

Це звучало неймовірно. Оця потвора, завтовшки півтора метра, черв’як-дощовик?.. Дощовик такого химерного вигляду?

Проте мисливець не вагався більше. Він ударив гвинтівкою напівпрозоре тіло. Кільця, що складали його, заворушилися швидше;. потвора намагалася якнайскоріше сховатися в землю, втекти.

– Пролазь, пролазь, – промурмотів Гуро, – не заважай. В мене часу немає. Дощовик, хм… та скільки ж ти ще тягтимешся?..

Велетенський дощовик, здавалося, не мав кінця. Він загороджував своїм тілом шлях, між ним і стелею тунелю залишалося всього з півметра.

Гуро виставив уперед гвинтівку і швидко, не цілячись, вистрелив. Сухий звук розтанув у повітрі, його поглинули пухкі стіни. Куля пронизала тіло дощовика. На ньому залишилася малесенька крапка та й годі. Кільця посувалися вперед з такою самою швидкістю. Гуро закусив губу:

«Може, я помиляюся, – подумав він, – Може, я зарядив гвинтівку не розривними кулями?»

Він перевірив магазин. Ні, там лежали саме розривні кулі. Що ж трапилося? Чому куля не розірвалася? Так… так… Куля не розірвалася тому, що не зустріла достатнього опору. Вона пройшла крізь тіло дощовика, не завдавши йому шкоди, як пройшла б крізь кисіль.

Гнів охопив мисливця, йому треба поспішати, кожна секунда запізнення може коштувати життя Василеві, а він стоїть тут, не знаючи, коли звільнить шлях цей мерзенний дощовик. Розрубати його, знищити!.. Рука мисливця вже намацала ручку короткого гострого кинджала, що висів у ножнах на його поясі. Але Гуро роздумав:

«Ну, добре, я розрубаю цю гидоту надвоє. Але це ж дощовик. Він однаково не спиниться, плазуватиме, ще більш загороджуючи шлях. Ні, рубати не можна».

Залишався тільки один спосіб – перелізти через огидне тіло, протиснутись між ним та стелею тунелю. Гуро відступив на кілька кроків назад, розігнався і стрибнув угору. Руки його потрапили на тіло дощовика, він упав на нього грудьми, ноги його коліньми вдарилися об бік слизького холодного тіла. Мисливець відчув, як дощовик затремтів від удару. Дощовик напружився, звиваючись і намагаючись скинути з себе тягар.

Проте Гуро уже злазив на нього. Ще мить – і він легко зіскочив, протиснувшись під стелею над тілом дощовика, що люто звивався. Не озираючись, він швидко пішов тунелем уперед, примушуючи себе не слухати легке шарудіння позаду, що нагадувало йому про гидкого черв’яка.

Але ось нові звуки, значно гучніші й загрозливіші, притягли до себе увагу Гуро. Якийсь рев, хрипкий і жахливий, долітав здалеку, йому відповідали тонші звуки, що нагадували скавучання цуценят. Забувши про небезпеку, Гуро прискорив крок. Рев дужчав. Так могла ревти лише якась вкрай розлючена потвора, нападаючи на ворога.

«Швидше, швидше, – вистукувало серце мисливця. – Як я міг затриматися біля дощовика?.. Швидше, швидше!..»

Йдучи навпомацки, Гуро перевірив свою зброю. Рев усе наближався і дужчав. Тунель ще раз круто повернув – і перед Гуро відкрився темний отвір. Промінь прожектора потонув у глибині його, нічого не вихопивши з мороку. Це була велетенська печера.

Гуро почув, як пролунав постріл. У відповідь на постріл рев розлігся з новою силою. Потім пролунало ще кілька пострілів з різними проміжками часу між ними. І знову грізний рев.

Далі виразно почувся глухий стогін. Гуро вже вбіг у печеру, що чорним проваллям лежала нижче тунелю. Мов у відповідь на стогін, велетенська печера наповнилася мінливим; блакитним сяйвом, яке лилося з усіх боків. Промінь прожектора Гуро вихоплював з пітьми окремі шматки скель, брили землі, якихось дивних тварин. І нарешті Гуро побачив те, що шукав.

На віддалі десяти-п’ятнадцяти метрів від нього внизу, коло стіни печери, на брилі лежала людина в скафандрі. Вона безсило схилила круглий шолом на руки, поруч із нею лежала гвинтівка. Людина лежала нерухомо, як мертва. Це був Василь.

І вздовж тієї ж стіни до завмерлого, мабуть, непритомного юнака підповзала велетенська потвора. Довгі, тонкі вуса звивалися в повітрі над Василем. Ось піднялась передня лапа з гострими страшними зубцями, схожа на велетенський гребінь.

Тонкий, довгий вус торкнув нерухому постать у скафандрі.

І широка гребенеподібна лапа з блискавичною швидкістю майнула в повітрі…

17. БІЙКА БІЛЯ РАКЕТИ

Микола Петрович, нарешті, підвів голову від складного рисунка, який він довго й старанно креслив на папері. Сокіл, що весь час уважно стежив за рухами руки Риндіна, перевів погляд на академіка.

– Отже, – непевно проговорив він, – виходить…

Риндін задумливо поглянув на нього, на рисунок, знов на Сокола. І лише після цього повільно відповів:

– Нічого втішного не виходить, дорогий Вадиме. Нічого втішного!

Він неуважно зробив олівцем кілька широких рисок біля рисунка, немов випробовуючи олівець. І продовжував, водночас проводячи олівцем по паперу такі ж самі риски, наче підкреслюючи свої слова:

– Ось мої висновки. Ракета стояла раніше непогано. Василь… – Академік важко зітхнув. – Василь правильно помітив, що з того положення стартувати було просто. Дати кілька вибухів, почати рух – і ракета пішла б угору. Правда, тут був би певний риск, старт не можна було б назвати безпечним, але в усякому разі це було можливо. Тепер, після візиту потвори, що надумала бавитись нашим кораблем і перекидати його з боку на бік, ракета змінила положення. Вона загрузла носом у ґрунт, підняла хвіст угору. Дюзи дивляться в небо. Зробити вибухи – значить загрузнути ще більше в ґрунт. Розумієте?

Сокіл мовчав.

– Звісно, нам ще рано думати про відліт. Ми нічого поки що не знайшли… хіба що загубили. Поживемо – побачимо. Може, ще якесь страховище побажає погратись кораблем і поставить його як слід, – пожартував Микола Петрович. Але Сокіл навіть не всміхнувся.

Він сидів нерухомо і крутив пасма волосся, що спадало йому на лоб. Ось він взяв свої окуляри, протер їх, надів і уважно подивився на Риндіна.

– Миколо Петровичу, – мовив він, нарешті, – а чи не можна буде, скажімо, підкопати ґрунт під ракетою… розбити його, щоб ракета стала рівніше? Хочете, я подивлюся?

Риндін уважно поглянув на Сокола.

– Чи не завчасно, Вадиме? Повторюю, нам поспішати нема куди. Ще встигнемо. Чи вас уже назад, на Землю тягне?

Сокіл завагався:

– Ні, не те… не те, Миколо Петровичу.

– А що ж?

– Я скажу вам відверто. Мені здається, що я не роблю всього, що міг би зробити. Ну, так би мовити, працюю не на повну потужність… Ви скажете – наукові завдання? Знаю, розумію… Але цього замало тепер, коли Гуро зайнятий розшуками Василя, і на вас звалилося стільки різних обов’язків… хіба я не бачу?..

Сокіл помітно хвилювався. Він підвівся, пройшовся по кімнаті, знову сів на місце – і знову підвівся:

– Ну, от, скільки ви, Миколо Петровичу, вже не спите ночей, шукаючи засобів звільнити ракету з-під скель? Ні, Миколо Петровичу, не заперечуйте, не треба, адже я прекрасно бачу, як вам трудно! А мені – здоровому, міцному, молодшому від вас, ви залишаєте тільки наукову роботу?..

– Хіба вона не важлива, Вадиме? – лагідно зауважив Микола Петрович. – Хіба це не найголовніше наше з вами завдання – відшукати й привезти на Землю інфрарадій і ультразолото?

– Та хто ж заперечує, Миколо Петровичу! Все дуже важливе! Але, скільки я розумію, вся наша наукова робота може стати марною, якщо ми не знайдемо засобу звільнити ракету, відкрити їй шлях у небо, щоб вона могла привезти додому, на Землю, на Батьківщину те, що ми знайдемо тут для нашої країни, для нашого народу. А становище з ракетою дуже складне, тут не може бути двох думок. І я хочу, прошу вас, наполягаю, щоб ви, Миколо Петровичу, використали й мою допомогу, цілком і повністю використали мої сили – від розрахунків до практичних спроб. А наукова робота – будьте певні, з нею все буде гаразд, я не послаблю її! Я ж не на курорт прилетів, встигну ще відіспатися… ну, благаю вас, Миколо Петровичу, навантажуйте мене чим завгодно!

Риндін слухав Сокола уважно і спокійно. Він помовчав хвилинку.

– Сідайте, Вадиме, – відповів він. – Я розумію вас. Ви – щира, хороша людина. Справжній товариш. Але хвилюватися немає підстав. Я поділюся з вами своїми думками. Можливість звільнити ракету є!

– Яка?

– У мене є свої плани. Пізніше я познайомлю вас із ними. Треба ще поміркувати, зважити все. В усякому разі у своїй доповіді, що її ми мусимо надіслати на Землю, я не пишу, що наше становище безнадійне. Навпаки, я певний, що ми щасливо повернемось назад. А якщо вже говорити про те, що є головнішим у нас на сьогодні, так це розшуки нашого Василя! До речі, після того, як Борис сповістив, що спускається під землю, ви нічого більше не прийняли від нього по радіо?

– Ні.

– Оце найбільше турбує мене. І все ж таки я твердо вірю, що Борис знайде Василя. А тимчасом давайте відправимо другу ракету-листоношу. У нас уже готові листи для неї. Одягайте скафандр, виносьте ракету. Я вийду слідом за вами. Тільки спробую відшукати Сонце. Сподіваюсь, що хоч на цей раз наш інфрачервоний екран допоможе нам.

Вже виходячи, Сокіл запитав:

– Ви сказали, що вийдете слідом за мною? А як же ви підете? Адже у нас нема четвертого скафандра. Чи ви хочете без нього?

– Авжеж, я піду без скафандра, – відповів Риндін, дивуючи Сокола. – Не хвилюйтесь, одягайте ваш. Шкода тільки, що я не зможу вас чути. Ви-то будете чути мене, а я вас – ні. Ну, нічого, як-небудь порозуміємось. Одягайтесь.

– А коли нападуть летючі комахи?

– Вони, як ми вже встановили, нападають лише в глибокій тіні. А зараз сонце ще високо. Одягайтесь!

Сокіл не пробував сперечатись далі. Якщо Риндін сказав – треба було виконувати. До того ж, і час мине швидше. Як важко чекати, поки повернеться Гуро… і які звістки він принесе?.. Ах, Василю, Василю, невже ж Гуро повернеться без тебе?..

Микола Петрович провів Сокола до дверей у коридор.

– Прошу виходити. Трохи почекайте на мене. Та не забувайте прислухатись до моїх слів.

Сокіл чудово чув усе, що говорив Риндін. Він зачинив за собою двері, пройшов до камери, де лежали ракети-листоноші, взяв одну з них і через силу потяг її до виходу. Тепер ця робота була значно важча, ніж тоді, коли вони випускали листоношу в міжпланетному просторі. Через кілька хвилин люк знову відчинився і з корабля вийшов старий академік. Він спинився на порозі люка.

– Яке чудове, напоєне пахощами повітря, Вадиме! І яка шкода, що ним не можна дихати довго. Який чудесний краєвид, різноманітні фарби, мальовничі рослини! І скільки таємниць ховається під красою цього краєвиду!..

Він замовк. Згадка про Василя, про бідолашного юнака виникла в його голові, як тільки вирвалися в нього слова про таємниці Венери. Що з ним? Де він?

Свіжий, холоднуватий вітер розвівав його сиве волосся і торсав поли піджака. Просто перед ним розкинулися буйні хащі, що піднімалися схилом вгору. Далеке скрекотіння, якесь мелодійне цвірінькання долинуло до слуху Миколи Петровича. Він повернув голову до Сокола:

– Чуєте, Вадиме? Це – звуки тутешнього життя.

Риндін зійшов на ґрунт, витяг свої записки і, поглядаючи на них і на компас, встановив у потрібному напрямі на міцній тринозі ракету-листоношу. Перевірив, чи щільно зачинені дверці сигарки.

– Відійдіть, Вадиме… Я пускаю.

Він пересунув маленький важіль, що був на ракетці, і відстрибнув убік з несподіваною жвавістю. З дюзи ракети виринуло полум’я і синій газ. Металева сигара з гуркотом злетіла в повітря і, оповита димом, зникла в хмарах. Тільки густа синя хмарка залишилась від неї.

– Полетів наш другий вісник, – задумливо промовив Риндін. – Чи скоро доведеться виряджати третього? Адже його черга наступить перед нашим поворотним стартом… Втім, я маю небагато часу. Ходімо, Вадиме, оглянемо ракету…

Вони йшли поруч – Сокіл у непроникному скафандрі, в круглому шоломі з великими скляними вікнами, чистісінько водолаз, якому не вистачало лише важких свинцевих підошов та грузила на шиї, і Риндін, у звичайному сірому піджаку і довгих штанях, без шапки, з срібним своїм волоссям, що маяло під подувами вітру, із схвильованим обличчям. Він був першою людиною, яка хоч і важко, але дихала повітрям Венери!

Вони обходили навколо ракети. Висновки Миколи Петровича були цілком вірні. Ракета зарилася в ґрунт носом, піднявши вгору хвіст. Дюзи дивилися в небо. Не можна було й думати про те, щоб вирівняти її за допомогою вибухів. Це тільки погіршило б становище.

Сокіл уважно стежив за Миколою Петровичем, що не пропускав жодної дрібнички. Ось Риндін підійшов ближче до ракети і помацав рукою подряпини, зроблені потворою, яка намагалася перекинути корабель.

– Непогані пазурі, га, Вадиме? – сказав він.

І зразу його обличчя посмутнішало. Мабуть, він знову згадав про Василя.

Вони йшли далі. Сокіл бачив, що старий академік дихає не так, як завжди. Він робив глибокі вдихи й видихи, немов дуже втомлений. Жестом Сокіл показав йому на обличчя, розкрив широко рот, копіюючи дихання Риндіна. Микола Петрович махнув рукою:

– Ну, так, трохи не вистачає кисню… чи, вірніше, забагато вуглекислоти. Але це дрібниця. Хвилин на п’ять ще вистачить. А потім треба повертатись, потім стане небезпечно. Ходім, ходім!

Тепер Сокіл поглядав весь час на Риндіна: його непокоїло важке дихання академіка. Він думав: «Нам Микола Петрович не дозволяє виходити без скафандра, а сам… ні, треба стежити, як би чого не сталося».

А Риндін ішов далі, закінчуючи огляд ракети. Ось він спинився перед великою кам’яною брилою, що схилилася над кораблем, затиснувши його. Між нею та ракетою тільки знизу залишався просвіт, де можна було пройти. Риндін доторкнувся до брили:

– Цікава порода! Як вам здається, Вадиме? Ану, відбийте вашою киркою скалку. Вивчимо в каюті.

Сокіл виконав бажання Риндіна. Відбитий спритним ударом кирки уламок брили заграв на зламі різнокольоровим блисками.

– Цікава порода, – повторив Риндін, задумливо ховаючи уламок в кишеню. – Ну, тепер ходімо додому, Вадиме. Мені стиснуло груди. Більше не можу…

І він легким рухом протиснувся у просвіт поміж скелею і ракетою. Сокіл зачекав, поки Риндін звільнить прохід, щоб пройти й собі слідом за ним, і почув здивований вигук Миколи Петровича:

– Це що таке?

Сокіл кинувся в прохід. Його кирка зачепилася за брилу, впала на землю. Поспішаючи, Вадим не підняв її. Він глянув туди, куди дивився Риндін, і почуття огиди охопило його.

Просто на стіні ракети, на зовнішньому її люці, через який вони виходили й мусили повернутись назад, сиділа страшна потвора, схожа на велетенського павука. Завбільшки вона була з вівцю. Округлий, кошлатий тулуб її буй вкритий чорного шерстю, по якій проступали білі й жовті смуги. Волохата голова потвори, простягнута вперед, насторожилась: спідлоба дивилися холодні, злі очі; щось подібне до двох дзьобів, злитих в одну хижу пащу, стирчало на тій голові. Паща загрозливо розтулялася, показуючи зубчасті свої краї. П’ятьма парами волохатих ніг цей велетенський павук міцно тримався на стіні ракети. Так, це безперечно був павук. Він люто дивився на людей, його ноги ледве помітно тремтіли від напруження. Здавалося, він першої-ліпшої секунди готовий був кинутись на мандрівників.

– Яка огидна… тварина… Ой! – почув Сокіл голос Риндіна.

Старий академік насилу говорив. Здавалося, він задихався. Сокіл швидко глянув на нього. Микола Петрович хитався. Обличчя його, перед цим почервоніле, тепер набуло якогось зловісного синюватого відтінку. Сокіл розумів: Риндіну немає чим дихати, він помалу отруюється вуглекислотою. Але – що ж робити? Адже він, Сокіл, не виконав прохання, суворої вимоги Гуро – не виходити з ракети без зброї…