Текст книги "Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів"

Автор книги: Владимир Владко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 37 страниц)

Володимир Владко
Аргонавти Всесвіту
Нащадки скіфів

Художники А. Бондарович і О. Фаєрчук.

Аргонавти Всесвіту

1. РАКЕТА ВИХОДИТЬ НА ОЗЕРО

– І все-таки, яка вона гарна, наша прекрасна Земля! – задумливо мовив інженер Вадим Сокіл. – От дивишся, можливо востаннє, на ці наші неозорі краєвиди… Згадуєш: багато щасливих хвилин дала вона мені!..

Він стояв на високій метеорологічній вишці, тримаючись обома руками за поруччя. А навколо справді було чудово.

Ліворуч, на заході – ліси, які раптово обривалися, звільняючи місце для великого майдану, де стояла велетенська споруда, що підносилася вгору розлогими своїми стінами, нагадуючи гігантський намет. На сході, за кілька десятків метрів від головних воріт споруди, починалася срібляста поверхня великого Іван-озера: спокійне й тихе воно розляглося, поки око сягало, зливаючись з далеким обрієм. Крізь відчинені ворота споруди видно було опуклі контури своєрідного літального апарата, трохи схожого на дирижабль. Очевидно, цей апарат стояв на рейках, що виходили з воріт і йшли далі, до озера, зникаючи там під його сріблястим дзеркалом.

Весь майдан навколо великої споруди і вздовж рейок був оточений вартовими; охоронялася й частина озера. А поза рівною лінією вартових шуміли, гомоніли люди, тисячі глядачів, що з’їхалися сьогодні до цього мальовничого кутка.

З самого ранку спеціальні поїзди і нескінченні потоки автомобілів привозили сюди делегації робітників, колгоспників, наукових діячів з усіх республік і країв Радянського Союзу. Люди були радісні і схвильовані тим, що вони стануть свідками нечуваної в історії людства події.

Високий, спокійно зосереджений мандрівник і мисливець Борис Гуро відповів Соколові не зразу. Він глянув на геолога гострими й холодними очима, акуратно прим’яв попіл у своїй незмінній коротенькій люльці, глянув удруге, і ледве помітна усмішка пробігла по його енергійному обличчю.

– Щодо надр Землі, – мовив він, нарешті, – заперечень немає. Їх ви добре знаєте, Вадиме. Здається, вас можна привести з зав’язаними очима до першої-ліпшої печери, будь-якого провалля у найглухішому закутку земної кулі, – і ви навпомацки визначите, що то за місцевість, які є там породи, шари й прошарки.

– Дякую!..

– Чекайте, я ще не скінчив. А ось щодо пригод і досвіду на поверхні нашої Землі, мені здається, я знаю більше вас. Що може бути різноманітнішим, ніж тваринний світ великого нашого Радянського Союзу?.. Білі ведмеді Арктики, дикі кабани Закавказзя, вовки середньоросійських степів, росомахи сибірської тайги, велетенські тигри Уссурійського краю… Слово честі, чимало мені довелося побачити на своєму віку! Мабуть, тільки з вашими допотопними чудиськами не мав нагоди зустрітися досі…

– От і матимете, нарешті…

– Сподіваюся принаймні. І, дозвольте знову пообіцяти вам, я охоче пополюю на тих страховищ, що їх, як ви запевняєте, ми здибаємо на нашій далекій сусідці. Ніколи ще, смію сказати, не доводилося мені влучати кулею в груди якогось там ігуанодона чи бронтозавра…

Вадим Сокіл повернувся до Гуро. Очі його під круглими окулярами палали, він пригладив рукою пасмо волосся, що спадало йому на лоб.

– Не про те, зовсім не про те мова, Борисе! – заговорив він. – Справа в тому, що ви аж ніяк не відчуваєте всієї краси цієї надзвичайної хвилини! Зрозумійте, нарешті, що сьогодні ми прощаємося з нашою Батьківщиною! Розлучаємося з нею хтозна на скільки! І перед довгою розлукою востаннє спостерігаємо ці розкішні краєвиди нашої Радянської Країни, її прекрасні ліси й гори, бачимо рідні обличчя наших товаришів, братів, сестер, які залишаються тут… Зрозумійте, нарешті, які це неповторні, урочисті хвилини! Адже весь радянський народ проводжає нас!..

– Весь радянський народ надсилає нас у цю відповідальну подорож, – підкреслено значуще зауважив Гуро. – Радянський народ довірив нам велике й складне завдання. І мені здається, з цього приводу не зітхати треба, а радіти, дорогий мій! Більше того, на мою думку, розумнішим було б думати не про розлуку, не про прощання, а про майбутнє повернення з перемогою, з блискучими наслідками. Отак я думаю, хоча певен, що такі думки дещо не відповідають вашому лірично-поетичному настроєві…

Здавалося, Сокіл не чув мисливця. Він захоплено роздивлявся навколо. Зрештою, він поглянув на Гуро майже з жалем:

– Ні, Борисе, ви суха людина! Немає в вас ліричності! Інакше б ви не проголошували тут отакі холодні фрази, а були б захоплені, як і я, красою рідної землі… яку ми надовго залишаємо…

Сокіл навіть глибоко зітхнув. Але Гуро тільки посміхнувся:

– А я сподіваюся ще завтра й позавтра спостерігати цю саму Землю, правда, з трошки іншої точки зору, – відповів він іронічно. – Чи ви забули про це, дорогий мій? Скажіть, хіба скло у вікнах нашої ракети не прозоре? Хіба, віддаляючись, ми не дивитимемося на нашу рідну Землю? Хіба… хм, хіба не слухатиму я ще багато ліричних зітхань одного мого доброго приятеля, зітхань за милою старою Землею, яка, мовляв, залишилася десь у глибинах космосу?..

– Можливо, і зітхну ще, і не один раз. Бо я всюди відчуваю красу. А ви, ви…

Гуро насупив брови:

– Можна було б і не розпалюватися так, Вадиме. Адже я погодився з вами, коли мова зайшла про друзів, товаришів. І коли б ви замість таких загальників, як ліси, небо і всякі там краєвиди, згадали, крім товаришів і роботи, ще, скажімо, вашу наречену, я ніколи не наважився б…

– І не рекомендую наважуватись. Я вам ось що хочу сказати…

Борис Гуро спинив геолога:

– Зачекайте, Вадиме. Відкладімо нашу розмову. Ви ще матимете час досхочу вилаяти мене. Ось Микола Петрович. Акуратний, як завжди. Зараз, мабуть, будемо починати.

Вітальні вигуки долинули до них знизу. Люди на березі побачили академіка Риндіна, який вийшов з автомобіля і поспішав до вишки. За ним ішов чоловік з фотоапаратам, на ходу щось записуючи у блокнот.

Микола Петрович швидко зійшов крутими східцями на вишку. Очі академіка задоволено спинилися на постатях двох його майбутніх супутників.

– Привіт, товариші! Здається, я не запізнився? Починаймо спробу! Вадиме, дайте сигнал!

Сокіл поклав руку на панель, натиснув на одну з кнопок. І зразу ж пронизливо завила сирена. Спинився всякий рух. Люди внизу застигли на своїх місцях, не відриваючи очей від великої споруди з широко відчиненими ворітьми. Навіть Гуро, завжди спокійний і стриманий мисливець, трохи захвилювався.

Сирена змовкла. Над майданом запанувала тиша. Не чути було жодного звуку внизу. Була хвилина урочистого мовчання. Мовчання це порушив тонкий сюрчок. Потім заскреготав якийсь механізм на березі озера.

Від рейок, що з’єднували розлогу споруду з озером, підстрибнули вгору сталеві троси. Досі вони непомітно лежали на рейках, а тепер лебідки натягли їх, як струни. Здавалося, троси мали тягти до озера всю споруду, бо йшли кудись в її широку пащу.

Тиша тривала, напружена тиша чекання. Її порушив глухий стукіт, немов велетенський вагон пройшов колесами по стику рейок. І знову тиша – глибоке мовчання багатотисячного натовпу, в якому, здавалося, кожен боявся не тільки промовити слово, а навіть дихати.

Ще один глухий стук. І десь далеко внизу, з натовпу, пролунав схвильований дзвінкий вигук:

– Іде!.. Іде!..

Фотограф, що стояв на вишці біля академіка Риндіна, клацнув затвором. Микола Петрович пробурмотів:

– Так… іде рівно…

З велетенської розлогої споруди повільно, – так повільно, що його хотілося підштовхнути руками, – виповзав гігантський літальний апарат, його довге тіло виблискувало, немов шліфоване срібло. Тупий опуклий ніс вийшов з споруди цілком. Він ніби ширшав, затуляючи широчезні ворота споруди. На його блискучій поверхні можна було розгледіти круглі великі вікна, які дивилися вперед, немов очі. З боків апарата відходили суцільні металеві виступи, що тримали на собі кожен по великій блискучій сигарі, скерованій тупим кінцем уперед.

Це була ракета, великий радянський ракетний корабель, який завтра мусив відірватися від Землі і полинути у всесвіт. Міжпланетний корабель академіка Риндіна!

Борис Гуро з погаслою люлькою в зубах дивився на ракету так само схвильовано, як і ті, що бачили її вперше. Навіть сам Микола Петрович Риндін, творець ракети, відчував якийсь неспокій, йому самому це було трохи дивно: адже все йшло саме так, як було передбачено, він уявляв не лише кожен рух ракети в майбутньому, він знав її до дрібниць, до найменшого гвинтика. Але видовище було таке грандіозне, що примушувало хвилюватись кожного.

Ось уже ракета повністю вийшла з ангара. Її довге сигароподібне тіло помітно звужувалося до кінця. Дві менші сигари по обох боках ракети закінчувалися великими отворами. Три рівні стабілізатори, як поплавці, закінчували головний, корпус. Один з них стирчав угору, два витикалися з боків, з помітним нахилом униз. Ракета, підтягувана сталевими тросами, повільно посувалася по рейках до озера.

– Мені здається, що вона зараз потоне, – дещо розгублено звернувся до Риндіна фотограф, який прийшов разом з ним, не перестаючи, проте, клацати апаратом. – Вона, напевно, така важка… Як може вона триматися на поверхні води?

Риндін усміхнувся:

– Цього не легко було досягти. Тому й довелося робити ракету з нового цікавого сплаву металів – супермагнію. Цей сплав легший від усіх знайомих нам досі металів і сплавів… Ось чому мій корабель не може потонути у воді, – звісно, якщо він не наповниться водою цілком. Але така можливість, як ви самі розумієте, мало ймовірна.

– Проте, чого вам обов’язково летіти з поверхні води? – не вгавав співбесідник. – Адже можна було б вирядити ракету, скажімо, з високого помосту, з естакади… ну, от як ту ракету, що ви виряджали на Місяць…

Академік Риндін не встиг відповісти. Вадим Сокіл обернувся до незнайомця:

– А там, на Венері, нам так само хтось збудує естакаду? Чи, може, на вашу думку, нам краще просто залишитися там, без найменшої можливості повернутись назад?

Гуро доторкнувся до руки Сокола і тихо сказав:

– Вадиме, чого ви так нервуєтесь? Незручно…

Сокіл знизав плечима і повернувся знову до поруччя. Микола Петрович тим часом з’ясовував:

– Перші ракети ми виряджали порожні. Вони не повинні були повертатись назад, крім останньої. Але ця остання облетіла навколо Місяця і, не спускаючись на нього, повернула назад і прилетіла знову на Землю. А тепер перед вами радянський пасажирський ракетний корабель. Ми спустимося, як ви знаєте, на Венері. Потім нам треба буде знову-таки вилетіти, щоб повернутися на Землю. А на Венері, як сказав ось товариш, естакади немає, ніхто її, на жаль, для нас не приготував. Отже, ми гадаємо стартувати й на Венері з водяної поверхні… якщо нам пощастить знайти її. А не буде води – тоді, звісно, доведеться стартувати просто з суходолу. Хоча це й не так безпечно, але ми готові й до цього. Мій корабель має сховані всередині механізми, які дозволяють поставити ракету на колеса. Розумієте? Щоб не було потреби в естакаді, ми й зробили наш ракетний корабель якнайлегшим.

– Он як!.. – вигукнув фотограф. Він подумав хвилинку і потім додав: – Ви знаєте, я так захопився вашою справою, що навіть провів кілька вечорів у обсерваторії… роздивлявся в телескоп Венеру. Чарівна зірка!.. Я не відривав очей, розглядаючи кожен її промінчик!..

Гуро пихнув, згаслою люлькою; в очах його промайнула посмішка:

– Уважно розглядали, товаришу?

– Певна річ, уважно.

– І як воно, за вашими спостереженнями, не помітно на поверхні Венери якихось штормів, бур тощо? Мені дуже цікаво було б довідатися про це. Боюсь, як би не завадили нам тамтешні атмосферні ускладнення.

Чоловік з фотоапаратом зніяковів, не знаючи, жартує чи серйозно говорить Гуро, бо обличчя мисливця було цілком спокійне. Микола Петрович розсміявся:

– Киньте жарти, Борисе! Дивіться краще: ракета вже наближається до води!

Справді, спідня частина корабля вже торкнулася до води. Поверхнею озера побігли широкі півкола. А ракета повзла далі. Ось вона вже зсунулася передньою частиною в озеро, ось заколивалася, гойднулася. Сталеві троси тягли її далі. Почувся плескіт.

– Пливе!.. Пливе!..

Це був той самий схвильований, молодий, дзвінкий голос, що сповістив уже всіх про вихід ракети з ангара. Борис Гуро підніс до очей бінокль і подивився туди, звідки лунав голос. Мисливець побачив невисокого хлопця в напіввійськовому одязі захисного кольору. Він торкав за плече дівчину, що стояла поруч нього, і вигукував:

– Дивись! Дивись! Пливе!..

Гуро опустив бінокль: ще один захоплений юнак серед тисяч таких самих ентузіастів, що недосипали ночей, мріючи про майбутній старт ракетного корабля… Скільки їх у цьому натовпі? І кожен мріє про те, щоб узяти участь у польоті, кожен пише захоплені листи Риндіну, Соколові, йому – Гуро, вимагає негайної відповіді, надсилає свої власні пропозиції і поради… Молодь, чудесна, життєрадісна, сповнена благородних поривань, радянська молодь!..

Чоловік з фотоапаратом перестав, нарешті, клацати затвором. Він дивився тепер на Риндіна, обмірковуючи, очевидно, ще якесь запитання. За всіма ознаками, йому дуже хотілося ще про щось запитати вченого, чиє ім’я повторювалося тепер по всіх країнах світу. Але академік не відривав очей від ракети, і чоловік звернувся до Бориса Гуро:

– Пробачте… кхм… кажуть, ніби там, на Венері, живуть всякі потвори… Мені… мені дуже цікаво було б довідатися, як саме ви озброєні на випадок зустрічі з страховищами, що їх ви, можливо, побачите там? – Він непевно показав рукою у небо.

– На Венері? – переклав люльку в другий куточок рота Гуро. – Можу вам сказати. Я особисто завжди віддавав перевагу автоматичній зброї. Отже, і в цьому разі я покладаю свої надії на таку тридцятизарядну гвинтівку. Коли додати, що в її магазині лежатимуть до того ж не звичайні, а розривні кулі, то…

Він посміхнувся і поклав руку на поруччя, його дужі пальці стиснули метал. Поруччя захиталося. Співбесідник з цікавістю і повагою глянув на руку, перевів погляд на самого Гуро, знову на його міцну руку. Мисливець тимчасом додав:

– Там, де треба, візьме розривна. Можливо, вживатиму і бронебійні. Взагалі, я думаю, якось упораємося…

Розкотисте «ура!» пролунало над озером. Ракета спинилась. Вона несподівано легко погойдувалася на поверхні води. Сталеві троси послабшали й упали у воду. Погойдавшись трохи, міжпланетний корабель спокійно застиг на воді.

– Якщо ми так само спокійно вилетимо завтра в ефір, я нічого більше не бажатиму, – сказав академік Риндін, обертаючись до товаришів. – Борисе, як вам здається? Вадиме, чого це ви посмутнішали? З Землею не хочеться розлучатися, чи що?

В голосі Риндіна прозвучала лагідна нотка.

– Ні, Миколо Петровичу, – відповів Сокіл.

– А що ж тоді?

– Так, настрій якийсь такий… – Сокіл вагався.

– Він хоче сказати, Миколо Петровичу, що він лірично настроєний, – кинув з посмішкою Гуро. – Він і мені на це скаржився. Така вона, каже, наша мила Земля лагідна, така ніжна… просто лягай на неї і спочивай, замість летіти кудись там… Я спробував довести, що ми маємо надію не тільки побачити знов усю земну красу, а навіть милуватися і іншими, досі небаченими краєвидами. Та куди там!

Риндін спинив його:

– Не розумію вас, товариші, друзі мої. В такий відповідальний момент, напередодні нашого вильоту в невідомі міжпланетні простори, і ви… Не про це треба зараз думати…

І Борис, і Вадим зніяковіло переглянулись. А Риндін, як завжди, м’яко й лагідно, ніби не помітивши цього, говорив далі:

– Хто знає, в кому раніше прокинеться поет, коли ми опинимося в міжпланетному просторі. Відкладімо ж поки що ці маленькі сперечання, друзі мої. Ходімо! Треба ще раз все перевірити.

Вони вже спускалися східцями, як чоловік з фотоапаратом знову звернувся до академіка:

– Пробачте, Миколо Петровичу, я ніяк не зрозумію, як саме ваша ракета відірветься від землі. Крил у неї немає… як же?..

Вадим подивився на Гуро; той підморгнув йому. Але Микола Петрович обняв фотографа за стан і терпляче відповів:

– Навіщо нашому кораблеві крила? Адже це не літак. Ви, мабуть, забули про направляючу дію наших реактивних двигунів. Ми відштовхнемося від води так само, як могли б відштовхнутися від землі чи від повітря. Точніше сказати, нас відштовхнуть гази вибухової речовини. Ну, як діє звичайна ракета – ви знаєте. Спочатку ми попливемо по воді, як глісер, потім підстрибнемо над водою і полетимо в повітрі по геометричній дотичній лінії, потроху віддаляючись від Землі. А потім… потім випередимо Землю в її русі навколо осі – і все!

Бачачи, що співбесідник все ще не зовсім розуміє, Риндін додав:

– Про мету цієї подорожі, ви знаєте, я сьогодні доповідатиму всьому нашому радянському народові. А завтра… завтра прийдете сюди зафіксувати своїм апаратом наш старт. От і побачите на власні очі. Ну, бувайте! Я мушу поспішати.

І він, поплескавши співбесідника по плечу і всміхнувшись іще раз майбутнім своїм супутникам – Соколові і Гуро, швидко збіг східцями на майдан, де вже нетерпляче сигналили в машині, що чекала на нього.

Вітальні вигуки прокотилися по лавах людей, що стояли на березі. Мабуть, тут не було жодної людини, яка не знала б академіка Миколи Петровича Риндіна, творця радянського міжпланетного корабля, сміливого ініціатора цієї першої в історії людства міжпланетної подорожі. І сам він, академік Риндін, уславлений радянський учений, буде очолювати цю подорож між зірками!..

Автомобіль повільно їхав у широкому коридорі, утвореному натовпом. З усіх боків летіли квіти.

Гуро глянув на годинник:

– Еге, вже пів на дванадцяту! Ану, Вадиме, швидше! Маємо всього півгодини до початку доповіді.

2. ДОПОВІДЬ РАДЯНСЬКОМУ НАРОДОВІ

Радіохвилі оббігли навколо всієї земної кулі й повернулися назад. Їх повернення відзначили найточніші й найчутливіші прилади потужної Московської радіостанції. Черговий технік поглянув на годинник: так, до останнього сигналу залишилось ще п’ятнадцять хвилин. І хоч радіохвилі донесли всюди лише короткий, різкий звук дзвоника, не було, мабуть, на всій Землі людини, яка б, сидячи біля радіоприймача, не сказала собі те ж саме:

– Ще п’ятнадцять хвилин!

По всіх країнах, по всіх містах і містечках люди чекали на цей сигнал, що облетів Землю рівно о дванадцятій без чверті. Ті, хто був дома, востаннє старанно підстроювали приймачі на хвилю Московської станції. Люди, що проходили вулицями, шукали найближчий репродуктор, щоб спинитися біля нього й послухати.

Безперечно, за найщасливіших слід було вважати тих, хто мав можливість увімкнутися у велетенський людський потік, віддатися йому цілком аж до тієї секунди, коли цей потік внесе людину до гігантського Палацу Рад, посуне щасливця до місця на одному з незчисленних концентричних кіл найбільшої у світі головної зали і залишить його там. Проте для цього треба було бути в столиці великого Радянського Союзу, у славній Москві, де височів Палац, увінчаний велетенською сталевою постаттю Леніна.

Хвилини текли нестерпно повільно. Здавалося, вони обернулись на години. Вже не було жодного вільного місця в головній залі, від стола президії і до верху, до найвищих рядів крісел. Незвичайна тиша панувала в залі, дарма що тут зібралося близько п’ятдесяти тисяч чоловік, така тиша, яка панувала і біля кожного приймача, настроєного на Москву.

І ось минули останні секунди. Хвилинна стрілка накрила годинникову. Обидві разом вони вказали на цифру «12». І вся зала, весь радянський народ, усе людство, що чекало біля приймачів, біля репродукторів, – почули ще один різкий звук дзвоника. Останній сигнал!

За ним пролунали дванадцять гучних і протяжних ударів годинника. І поки було чути ці удари, засяяли екрани телевізорів, чіткими і ясними рисами виникли на них обриси великої зали Палацу.

В напруженій тиші розтанув останній удар годинника. І, мабуть, ніколи ще не вслухалася так Земля в тихе шарудіння атмосферної електрики, що долітало з гучномовців. Ще секунда… дві… три…

– Збори всесоюзного товариства міжпланетних сполучень оголошую відкритими! Слово має академік Микола Петрович Риндін.

Буря оплесків розірвала тишу. Люди в залі, люди по містах і містечках, люди, яким досі секунди здавалися нестерпно довгими, забули про час, намагаючись якнайгучніше, якнайдовше плескати в долоні.

І в цій бурі потонули всі інші звуки, і люди побачили, як твердими рішучими кроками на трибуну в центрі зали пройшла людина, як вона спинилася й уклонилась.

Майже водночас із різних боків спалахнуло біле проміння прожекторів. Проміння схрестилося на трибуні, залило своїм світлом малесенький здалеку силует людини. І вмить цей силует неймовірно зріс, перетворився на велетня, що сягав головою майже до стелі Палацу. Силует трохи вібрував у повітрі, він був ніби в якоїсь напівпрозорої речовини, придивляючись, можна було бачити крізь нього протилежні стіни, що танули в далині. Це було останнє досягнення оптичної техніки: освітлювані прожекторами дзеркала на трибуні відкидали вгору велетенський світовий силует, рельєфне зображення промовця.

Тепер уже кожний бачив знайомі риси обличчя академіка Миколи Петровича Риндіна, збільшені до гігантських розмірів. Ось характерна шапка його волосся, ось енергійні, навислі брови, рівний ніс, вуса і підстрижена борідка. Нова буря оплесків пронеслася по залі!

Але ось академік Риндін спокійно підняв руку. Вона, здавалося, пронизала стелю й зникла за нею. Академік вимагав тиші. Цього було досить: за кілька секунд зала змовкла так, що кожен міг чути дихання свого сусіда. Академік сперся зручніше на край трибуни.

– Шановні товариші! Моя місія сьогодні не дуже складна, і я спробую виконати її якнайшвидше – я мушу коротко й стисло? розповісти вам про те, що всі ви вже читали. Ви знаєте, що сьогодні ми зустрічаємося востаннє перед розлукою на довгий час.

Коротка, насичена тривогою пауза примусила всіх здригнутися. Невідомі небезпеки й труднощі чекають відважних радянських мандрівників у незнаних просторах космосу; а що чекає на них на далекій сріблястій планеті Венері?..

– Для чого ми покидаємо завтра нашу Землю, навіщо надсилає, нас Батьківщина у безмежні простори всесвіту? Відповідь дуже коротка, всього два слова: корозія і енергія! Спочатку про перше, – про корозію. Що таке корозія? Як ви знаєте, корозією називається руйнування металів під різними фізично-хімічними впливами. Іржа на залізі, зелений оксид на міді – все це корозія. Це великий злодій, що краде у нас неймовірну кількість металів. Людство щороку втрачає від корозії близько 30 мільйонів тонн різних металів… Тільки уявіть собі цю велетенську кількість втрачених металів: щороку з світового господарства зникає близько 30 мільйонів тонн металів! Ми боремося з корозією, ми винаходимо різні стійкі сплави металів, – з нікелем, з хромом тощо. Але цього мало. Злодій однаково краде метал: він підстерігає нас усюди. І ми хочемо остаточно перемогти його. Як?

Академік Риндін оглянув притихлу залу.

– Згадаймо відому таблицю елементів великого російського хіміка Дмитра Івановича Менделєєва, ім’ям якого пишається наш народ, як красою й гордістю передової російської науки. І, згадавши періодичну таблицю Менделєєва, ви відразу побачите, що вона закінчується в її теперішньому вигляді на елементі номер дев’яносто вісім, на так званому каліфорнії. Нагадаю вам, що відносно дуже недавно, на початку нашого сторіччя, таблиця Менделєєва була ще коротшою, вона закінчувалася на елементі номер дев’яносто два, на урані. Так, так, саме уран був тим останнім елементом, який вчені аж до цього часу спромоглися знайти у природному вигляді в корі нашої Землі, у вигляді хімічних сполук з іншими речовинами. Але після того наука широкими й переможними кроками посунулася вперед. Ви знаєте, що наука навчилася розщеплювати атомні ядра, звільняти внутріатомну енергію. Світ капіталістів намагався використати атомну енергію для війни, для руйнації. Наш світ, світ побудови комунізму, – поставив атомну енергію на служіння народу, його розвиткові, його мирним потребам. Ми збудували велетенські гідроелектростанції, ми зросили сотні тисяч гектарів посушливих земель, а останніми роками одержали нечувану в історії людства перемогу – повернули течію сибірських річок на південь! Проте я дещо ухилився від моєї теми, пробачте…

Академік Риндін щиро посміхнувся, почувши, як лагідним, привітним рокотанням відповіли йому тисячі слухачів, що жадібно ловили кожне його слово.

– Так от, відносно розширення таблиці Менделєєва. Працюючи з розпадом урану, вчені створили нові хімічні елементи, до того часу невідомі людству: плутоній, америцій тощо… як я вже сказав, таблиця Менделєєва на сьогодні закінчується елементом номер дев’яносто вісім, каліфорнієм. Все це – штучно створені людиною елементи. Чи означає це, що вони ніколи не існували раніше в природі? Аж ніяк. ЦІ елементи могли існувати – тоді, коли наша Земля була значно молодшою, коли вони не встигли ще розкластися, зруйнуватися. Давайте зробимо подальший висновок, чи поки що припущення. Чому нам не можна припустити, що таблиця Менделєєва ще ширша! Чому не подумати про можливе існування не тільки так званих трансуранових елементів від дев’яносто третього до дев’яносто восьмого, а й ще важчих, які ми можемо назвати умовно понадважкими елементами! Хто візьме на себе сміливість заперечити, що такі елементи не існували колись на нашій Землі, або не існують і на сьогодні десь у природі всесвіту?.. Ніхто не має права заперечувати таке. Чому ж наука їх не знає? А тому, що подібні елементи або самі повільно розкладаються, бо вони нестійкі (це стосується радіоактивних елементів), або, можливо, вони існують у надто малій кількості, та й то в зовсім неприступних поки що для нас у глибоких сферах земної кулі, скажімо, в її розпечених надрах. Подивіться сюди!

У блискучому світлі зі стелі спустилося велике полотнище, на якому кожен міг пізнати знайомі графи таблиці Менделєєва. Але ця таблиця мала трохи незвичайний вигляд. Її рівні рядки не закінчувалися каліфорнієм, елементом номер дев’яносто вісім. Ні, останній звичний рядок сьомого періоду йшов далі праворуч – аж до клітинки елемента номер сто вісімнадцять, останнього в цьому рядку. І одна клітинка, на якій червоними цифрами було позначено номер сто одинадцять, світилася, немов освітлена зсередини потужним променем. Академік Риндін показав на неї:

– Дивіться! Ми продовжили сьомий період таблиці елементів Менделєєва! Наука твердить, що в ньому, як і в попередньому, мусить бути тридцять два елементи, отож, він має закінчуватися елементом номер сто вісімнадцять, оскільки починається цей період францієм, елементом номер вісімдесят сім. Зараз нас не цікавлять всі елементи, з яких має складатися весь сьомий період таблиці. Але звернімо увагу на елемент номер сто одинадцять, який ми внесли б до отієї освітленої клітинки. Придивіться уважніше, який то мусить бути елемент? Якщо ви поглянете на верхній рядок, рядок шостого періоду, то в ньому якраз над клітинкою нашого невідомого ще елемента номер сто одинадцять – ви побачите давно знайоме нам золото, елемент номер сімдесят дев’ять! Отже, які висновки, чи які припущення ми можемо зробити відносно властивостей цікавого для нас елемента номер сто одинадцять? Якщо ми знаємо основні принципи побудови таблиці Менделєєва, то ми знаємо й те, що цей елемент мусить повторити в собі властивості елемента попереднього періоду, цебто – золота, тільки всі ці властивості в ньому мусять бути виявлені значно яскравіше. Ми маємо всі підстави гадати, що елемент номер сто одинадцять мусить бути найблагороднішим металом, який не лише сам не піддається корозії, але й врятовує від неї всі інші метали, якщо його домішати до них хоча б у найменшій кількості. Оце – наша можлива чудесна зброя проти корозії, цей надзвичайний елемент номер сто одинадцять, який ми умовно називаємо ультразолотом.

По залі пролинув тихий гомін. Ультразолото! Таємничий, загадковий, невідомий досі метал… І саме ультразолото дає, як каже академік Риндін, можливість надавати всім металам властивості благородного золота – не піддаватися корозії…

– Проте, де ж взяти цей уявлюваний метал, це ультразолото? Я вже казав, що на Землі нам досі не пощастило його знайти. Якщо воно й є на ній, то, виходить, воно ховається від нас десь у глибині Землі, в її розжарених, розтоплених надрах. Дістати його звідти ми поки не можемо, навіть озброївшися нашою могутньою сучасною технікою…

Аудиторія відповіла глибоким зітханням:

– На жаль, поки що не можемо…

– Втім, облишмо на хвилину ультразолото. Є ще одна дуже важлива для життя людства проблема. Це-винайдення нових і нових джерел енергії. Справа в тому, що людству потрібно дуже багато різної енергії. Ви знаєте, що з кожним роком ми вводимо в дію нові й нові джерела енергії. Таким чином, до старих джерел – вугілля, нафти, торфу тощо, – ми широко додали нові: біле вугілля – енергію води, блакитне вугілля – енергію вітру, жовте вугілля – енергію сонячного проміння. Але це далеко не все. Ми, радянські люди, з гордістю можемо сказати, що саме наш великий Радянський Союз уперше в світі розв’язав проблему мирного використання велетенської сили внутріатомної енергії. Згадайте, друзі мої, ще раз, який вражений був хижацький капіталістичний світ, коли атомна енергія почала покірно служити нашому мирному соціалістичному народному господарству! Там, у капіталістичних країнах, учені винаходили атомні бомби, призначені руйнувати, приносити смерть людству. А у нас, у Радянському Союзі, наука працювала для того, щоб атомна енергія служила народові, його щастю, його майбутньому. І ми досягли цього! У нас атомна енергія допомагає будувати гігантські канали, повертати течію річок, змінювати карту нашої країни. Проте все це ви добре знаєте, знаєте, як використовується в нашій країні для мирних потреб енергія урану і плутонію. Але це ще не все. Енергія урану і плутонію для свого мирного використання потребує великих промислових устаткувань, в яких ми руйнуємо атомне ядро. Між тим, коли б ми могли використати енергію якогось елемента, що сам, без нашого втручання, виділяє свою атомну енергію, – як це було б зручно! Ну, от, скажімо, коли б ми могли використати енергію чудесного елемента радію. Весь час руйнуючися, – але руйнуючися протягом тисячоріч! – радій звільняє свою внутріатомну енергію. На жаль, ми неспроможні широко використати її для наших потреб, бо, як ви знаєте, радій розкладається надто повільно і ми не володіємо засобами прискорити його розкладання. Енергію радію ми використовуємо лише для медичних потреб. Чи ж не може бути в природі якогось елемента, який розкладався б сам по собі як радій, але значно швидше? І де його шукати?..

Академік Риндін усміхнувся і знову вказав на велике полотнище з таблицею Менделєєва.