Текст книги "Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів"

Автор книги: Владимир Владко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 37 страниц)

Артем вийшов з дверей і попростував на узгір’я. Він не вибирав шляху, а йшов навпростець. Рішуче продирався він крізь високий бур’ян, час від часу зрубуючи товсті стебла киркою, немов бур’ян був його особистим ворогом. Безперечно, Артем мав на меті щось важливе.

Ось і вхід до печери. Артем спинився, запалив карбідку і ввійшов. Знайомий вхід, знайомі стіни. Але де ж той завал, що про нього говорив Дмитро Борисович? Проте довго шукати не довелося. Невеличкий отвір указував шлях. Добре, Артем нікого не ждатиме. Його участю вчора ніхто не цікавився, а сьогодні він не цікавився нічиєю участю. Якщо справа обернулася так, – він піде сам. Ось піде і, безумовно, знайде щось дуже важливе, цінне. Отже, вперед!

Хід у печері став ширший і вищий. Кам’янисті стіни були мов відшліфовані і відбивали яскраве світло карбідки. Це була велика печера, справжня печера, не досліджена й невідома. Артем задоволено вигукнув:

– Ого!..

Голосна луна відгукнулася спереду, завмерла вдалині і знов виникла десь далеко-далеко. Здавалося, її відгуки побігли вздовж ходу, розсипались на окремі звуки, збудили десь далеко якісь інші, дивні й не схожі на вигук Артема. Печера немов розмовляла сама з собою дивною, не відомою нікому, таємничою мовою.

«Ні, не буду більш кричати. Якось воно моторошно», – подумав Артем.

Аж ось хід поширшав. Ґрунт став м’якший. І несподівано Артем побачив, що опинився на роздоріжжі. Хід роздвоювався. Куди йти? Артем озирнувся. Справді, куди? А що це на стіні? Немов малюнок…

Так, це був той самий вирізаний на камені малюнок, що його старанно скопіював Дмитро Борисович. Артем пізнав малюнок одразу. Глибокими грубими рисами на камені була зображена людська голова в профіль, з чимсь подібним до башлика, з-під якого виднілося коротко підстрижене спереду волосся. Обличчя було суворе, з прямим носом і з маленькою борідкою.

З хвилину Артем дивився на цей малюнок. І вирішив: треба йти туди, куди дивиться людина на малюнку. Чому так – Артем не знав. Але так вирішилося.

Цей хід був вужчий. Він звивався; здавалося, шлях йому перетинали скелі – і він обходив їх, повертаючи в різні боки. Ще метрів п’ятнадцять – і Артем спинився, здивований. Хід кінчився, його перетяла положиста стіна з м’якої землі.

«Мабуть, теж завал», – подумав незадоволено Артем.

Так чи інакше, а далі йти нема куди. Артем повернувся. Не щастить! Що ж робити далі? Може, де є боковий отвір? Освітлюючи стіни карбідкою, Артем уважно оглядав їх. Ні, немає ніде жодного отвору. І раптом йому перехопило дух.

В стіні перед собою він побачив ледве помітні сліди ніби кам’яного мурування. Присвітивши карбідкою і придивившись пильніше, він справді побачив, що камені покладені були один на один і скріплені темною глиною. Стіна з каменів виходила, здавалося, з самого ґрунту і підносилась до стелі ходу. Як він не помітив її відразу? Мабуть, тому, що ця стіна була не впоперек ходу, а в бічній стіні.

Справжнє мурування. За ним щось сховане. Інакше навіщо було б його робити? Проте, чому немає входу? Чому стіна замурована наглухо?

Артем не встиг дійти якогось висновку, як почув глухі звуки. Він прислухався: може, це лише вчувалося йому? Але ні. Тепер він навіть відрізняв звук чиїхось кроків. Хтось наближався сюди повільною, неквапливою ходою.

Це було неприємно. Головне, нема куди сховатися. Артем швидко озирнувся навколо. Ні, немає жодної заглибини! А звук кроків наближався. Як пояснить він свою присутність тут?

Ось долинув ще й легкий свист. Людина, що наближалася, видно, була в доброму настрої, вона висвистувала веселу мелодію. А ще за кілька секунд з’явилося світло, яскраве світло карбідки.

– Артеме, що ви тут робите? – почув він здивований голос Дмитра Борисовича.

Так, це був археолог. Він підійшов до Артема, підозріло оглянув його (чи, може, так лише здалося Артемові?) і запитав ще раз:

– Як ви опинилися тут? Адже ми вирішили почати дослідження завтра? Що це означає?

Артем відчув, як червоніє і як гаряча кров повільно заливає йому обличчя, шию, вуха і навіть потилицю. Він спробував перевести розмову на жарт:

– Але й ви теж тут, Дмитре Борисовичу…

Але це не допомогло, бо археолог просто розсердився:

– Що це за відповідь? Я тут, бо це моя справа, моя спеціальність. А як ви потрапили сюди? З чийого розпорядження, дозволу? Здається, ви, товаришу, нікому про це не доповідали?

Очі Дмитра Борисовича вдивлялися в Артема суворо й невблаганно.

– Шукачем скарбів, може, вирішили зробитись, товаришу? – продовжував Дмитро Борисович. – Схотілося потай від усіх відшукати якісь скарби? Та відповідайте ж, нарешті!

Це було вже образливо. Він, Артем, шукач скарбів? Шукач для самого себе? Артем – корислива людина?

Та даремно він шукав якихось доказів, потрібних слів, щоб відкинути від себе обвинувачення. Як навмисне, всі слова здавалися несерйозними, непереконливими. Що скажеш, як виправдаєшся?

Дмитро Борисович помітив, як великі чорні очі Артема безпорадно закліпали. Ніби він готовий був заплакати. Це трохи пом’якшило гнів археолога, його тон став лагіднішим.

– Розповідайте, Артеме. Ви самі розумієте, що виходить не зовсім добре… Ну, що я мушу думати про причини, які занесли вас сюди?

Нарешті Артем зважився:

– Я, Дмитре Борисовичу… я дуже… Мені дуже неприємно було вчора, коли я взнав… що ви й Ліда ходили… Адже я так цікавлюся всім цим… І от я вирішив…

– Ну?

– Вирішив піти сюди, щоб відплатити…

– Кому? Мені чи Ліді?

– Обом… і вам, і Ліді… Я сподівався знайти щось…. і тоді – тоді довести, що я теж можу…

– Що можете?

– Можу знайти щось… і щоб Ліда не дуже задавалася, ось що! – несподівано для самого себе палко закінчив своє зізнання Артем.

Він відчував і сам, що пояснення вийшло невдале, але відповідь археолога остаточно вразила його.

Дмитро Борисович голосно зареготав, наче почув щось надзвичайно смішне. Він сміявся довго, витирав очі і знов сміявся.

– Ой, не можу! Ой, насмішив! І це – доросла людина, студент!

Від цього Артем ще більше засоромився. Справді, якось воно не так… і навіщо він про Ліду згадав?..

Дмитро Борисович зняв тюбетейку і обмахнувся нею, наче йому стало дуже жарко. Він усе ще реготав; здавалося, досить йому було поглянути на зніяковіле обличчя юнака, як новий напад сміху душив його.

Але ось Дмитро Борисович перестав сміятися так само раптово, як і почав. Очі його враз стали серйозні. Мабуть, тепер щось скаже…

Артем опустив очі й чекав, його становище підсудного було, дійсно, незавидне. Що він скаже, цей невблаганний археолог?

2. НЕСПОДІВАНА ЗНАХІДКА

Дмитро Борисович ще раз уважно глянув на Артема:

– І це все?

– Дмитре Борисовичу!.. – уже зовсім жалісно почав благати Артем. – Чесне комсомольське…

Археолог усміхнувся. Так, більше нема про що питати. Засоромлене обличчя Артема, на якому часто, по-дитячому кліпали його великі чорні очі, говорило більш, ніж усі найпереконливіші слова.

– Ну, гаразд, – махнув Дмитро Борисович рукою. – Помиримось. Але невеличку нотацію вам все ж таки доведеться вислухати. Та не ображайтеся, це зовсім ні до чого. Ось вимені краще скажіть: чи розумієте ви, якої шкоди могла завдати ваша легковажна екскурсія? Так, так, шкоди – і серйозної до того ж!

– Я йшов дуже обережно, Дмитре Борисовичу. Якщо ви маєте на увазі несподіваний завал, то я…

– Та не в завалі справа, – відмахнувся археолог. – Ну, завалило б вас, мов те мишеня… Одним запальним юнаком на світі було б менше… Ні, ні, не ображайтесь, я жартую. Проте я маю на увазі зовсім іншу шкоду: не мені, не вам, а нашій загальній справі. Так от, коли не знаєте, не можете відповісти, слухайте. І, будь ласка, уважно, щоб мої слова добре запали у вашу нерозсудливу голову.

Дмитро Борисович сів на камінь, дістав цигарку, прикурив від білого язичка карбідки.

– Закурюйте, Артеме. Не хочете? Ну що ж, поговоримо й так, без люльки миру. Дивіться сюди.

Археолог поставив карбідку біля своїх ніг. Коло неї він поклав коробку цигарок, праворуч – олівець, з другого боку – свою маленьку кирку. Артем навіть зацікавився: що таке вигадав археолог?

– Увага! Уявімо собі, що всі ці речі є археологічні цінності. І лежать вони в такому самому порядку десь у печері, в могильнику, – ну, одне слово, там, де їх помітило спостережливе око молодого шукача. Такого, як, скажімо, ви. Ну от, лежать ці археологічні дорогоцінності. Лежать саме так, як їх колись поклали наші пра-пра-предки. І ось приходить молодий шукач. Він бачить: перед ним дивовижна ваза.

Дмитро Борисович хутко схопив коробку цигарок, підняв її.

– Молодий шукач схвильований. Він оглядає вазу – і в його запальній голові вже майнула думка про те, як він уразить всіх своєю несподіваною знахідкою. Хм, усіх, а в тому числі й певну, найбільш цікаву йому особу… іноді буває й так! Але ось шукач помічає, що поблизу лежать ще й інші речі. Він збуджений. Він ставить вазу назад на землю, хапає меч, хапає глек та інше.

Дмитро Борисович хуткими рухами ілюстрував своє оповідання, хапаючи з землі то олівець, то карбідку, то кирку. Артем стежив за ним, не зовсім розуміючи, до чого це йдеться.

– Так, хапає, схвильовано розглядає, обмацує й робить багато інших жестів, цілком в дусі його експансивності. Він відкидає меч, щоб помилуватися глеком, відставляє його вбік, згадавши про вазу. Нарешті він вирішив повертатися із знахідками. І ось тут молодий шукач згадує, що, крім самих цінностей, самих речей, великий науковий інтерес має й порядок, в якому ці речі знайдено. Адже саме так їх поклали колись наші предки. І цей порядок багато про що може розповісти, коли зважити на всі побутові обставини предків, характер речей тощо. Та, на жаль, порядок той вже було порушено, ще тоді, коли молодий шукач почав обмацувати вазу… І, крім того, підстрибуючи від захвату, він, цей запальний юнак, утоптав весь ґрунт навколо знайдених речей. Так, а там, у цьому ґрунті, були ще, можливо, уламки посуду, які-небудь дрібниці. І, вивчивши їх, можна було б установити знов-таки цікаві побутові деталі…

Дмитро Борисович зиркнув скоса на Артема. Той схилив голову й похмуро розглядав свої чоботи. Тепер він остаточно зрозумів, куди гне археолог.

– Дмитре Борисовичу, але ж я нічого не знайшов, ніякого порядку не порушив, нічого не потоптав, – нерішуче мовив Артем нарешті.

– Я щиро дивуюся, Артеме! Яка ви прониклива людина! Адже я жодного слова не сказав, що мав на увазі саме вас. А ви – раз! – і догадалися. Ну, добре. Ви нічого не знайшли, нічого не затоптали й порядку не порушили… крім, скажімо, порядку в розумінні дисципліни. Гаразд. А от коли б ви знайшли щось? Чи не трапилося б тоді чогось подібного до того, що я розповідав? Чи можете ви ручатися за це?

– Ні, – чесно зізнався Артем.

– І тоді?

– Тоді, можливо, вийшло б по-вашому. Але я, Дмитре Борисовичу, нічого не знайшов, крім хіба…

Археолог підвів голову:

– Крім чого?

– Крім цієї стіни з каменю.

– Що?..

Археолог миттю схопився.

– Де? Яка стіна? З якого каменю?..

Артем вказав на муровання, освітивши його карбідкою. З темряви виринули нерівні обриси каменів, звивисті, ледве помітні шви скріплень.

– Стіна? Так, стіна. Муровання!.. Безперечно, стародавнє, – шепотів Дмитро Борисович, обмацуючи камені. Він то ставав на носки, то присідав, то нахилявся праворуч, слідкуючи за звивом шва, то, мов згадавши щось, повертався раптом назад, ліворуч, оглядаючи, освітлюючи стіну своєю карбідкою.

Артем дивився на нього спочатку з подивом, потім зацікавлено. Нарешті, він хитро усміхнувся і примружив очі. Надійшла його черга!

– І ось цей запальний гм, не зовсім молодий шукач знайшов щось. Чи йому навіть указали на щось, знайдене іншою людиною, все одно. Головне, він побачив щось цікаве, – говорив Артем, явно копіюючи Дмитра Борисовича. – Він схвильований, цей немолодий, скоріше, підстаркуватий шукач… Він розглядає знайдене, скажімо, стіну. Він обмацує її, обнюхує, він майже танцює від захвату. І, витанцьовуючи отак, затоптує весь ґрунт коло знахідки, зовсім забуваючи, що в тому ґрунті… Ой Дмитре Борисовичу, не буду, їй-право, не буду! Я пожартував!..

Артем звивався, як в’юн, силкуючись звільнити своє вухо, яке несподівано опинилося в міцних пальцях археолога.

– Дмитре Борисовичу, не буду! Пустіть!

– Пробачаю лише тому, що ви вказали мені цю стіну. Артеме, як смієте ви передражнювати старших? Негоже, юначе. Втім… Це надзвичайно! Як же ви мені відразу не сказали про муровання? Чому ви мовчали стільки часу?

– Дмитре Борисовичу, але ж весь час говорили ви, – відповів Артем, розтираючи почервоніле вухо.

– То ви ще й обвинувачуєте мене в тому, що я не давав вам говорити?

– Ні… просто я не мав часу.

– Негоже, повторюю, негоже. Але про це потім. Беріть мерщій карбідку і світіть мені!

Протягом кількох хвилин спритні пальці Дмитра Борисовича знов обмацували всі шви скріплень муровання. Це скидалося на впевнені й швидкі рухи хірурга під час огляду хворого. Нарешті археолог переможно свиснув і спинився.

– Артеме, ця стіна обіцяє нам чимало важливих відкрить. Я певний, що це буде так. І ми підемо з вами далі!

В Артема перехопило дихання: невже? Проте археолог уже продовжував:

– Насамперед – треба сфотографувати стіну в тому вигляді, в якому ми її побачили. Без цього не можна.

Вже зовсім діловито він вийняв свій малесенький фотоапарат, установив його, приготував магній для спалаху. І коли фотографування було закінчене, коли зовнішній вигляд стіни був зафіксований кілька разів, археолог знов підійшов до муровання.

– Артеме, – наказав він коротко, – беріть вашу кирку!

– Єсть!

– Так. Підсуньте її вістря під оцей камінь і підіймайте його. Обережно! Так. А я підчеплю його з цього боку. Так. Обережніше. Натискайте!

Камінь легко піддався і сковзнув униз.

– Легше! Допоможіть мені опустити його.

Вони вдвох обережно поклали камінь на землю. У стіні зяяв чорний отвір. Дмитро Борисович підніс до нього карбідку, зазирнув.

– Дивіться, Артеме. Там, за стіною – порожнява. Там – невідоме, яке зараз відкриє нам свою таємницю. Ага! Ви зацікавлені? Саме це я й мав на увазі. Вам хочеться вже лізти туди? Ні, зачекайте! Поспішати не можна. Ще один камінь.

Скажімо, ось цей.

Другий камінь піддавався значно важче. Закам’яніла глина чи щось подібне до неї затримувало його. Але й він, нарешті, ліг поруч з першим на м’яку землю. Тепер в отвір можна було пролізти.

– Вхід, правда, не зовсім зручний. Але, друже, ми все одно використаємо його. Увага!

За мить Дмитро Борисович зник в отворі, тримаючи перед собою карбідку. А ще за кілька секунд з отвору долинув його веселий, трохи приглушений голос:

– Артеме, лізьте! Я жду вас…

Артем стояв у низькій тісній печері, до стелі якої можна було дістати рукою. Груба стіна з великих каменів відділяла їх від головної печери, вірніше, від бокового ходу тієї головної печери. Стіна, складена руками стародавньої людини! Але навіщо вона була зроблена?

Стіна наглухо відрізала цю тісну печеру, в ній не було ні дверей, ні інших отворів. Може, це склеп? Але в печері було порожньо. Нічого, крім товстого шару багатовікового пороху на долівці та виступах кам’яних стін.

Разом з Дмитром Борисовичем Артем пильно оглянув стіни, сподіваючись відшукати на них якісь сліди. Були ж у головній печері на стінах оті малюнки, чому б їм не бути й тут? Але на стінах загадкового приміщення не знайшлося нічого, подібного до будь-яких малюнків.

– Безумовно, перед нами природне заглиблення печери, – тихо робив висновки Дмитро Борисович. – Воно відокремлене від ходу цією стіною. З якою метою? Склад? Ні, бо тут немає нічого, крім пороху…

– А може, тут уже побував хтось до нас і забрав усе, що в печері було? – висловив гадку Артем.

– Ні. Муровання стіни було зовсім ціле, до нього ніхто не торкався. Немає жодних ознак, жодних слідів. Я ж оглядав стіну дуже уважно. Дивно… навіщо було замуровувати цю заглибину наглухо?

Дмитро Борисович замислився. Артем дивився на нього з прихованою надією: ось зараз археолог вирішить щось, ось зараз він знайде розв’язання. Вони повернуться до товаришів з важливими новинами, Ліда здивовано підведе брови… у неї це виходить дуже гарно, просто хоч малюй! Втім, при чому тут Ліда? Набагато важливіше зацікавити Івана Семеновича. Тоді вже він не матиме сумнівів щодо археологічної лінії досліджень… Прямо отакими рівними лініями й піднімаються брови над ясними насмішкуватими зеленуватими очима Ліди… От, знов про Ліду! Та що це таке? Ось, ось, зараз Дмитро Борисович розв’яже задачу – і тоді…

Але сподіванки Артема не справдились. Дмитро Борисович різким рухом поставив на землю свою карбідку.

– Не знаю. Треба порадитися, обміркувати й не поспішати, – сказав він рішуче. – Артеме, ми зараз повертатимемось. Давайте, друже, зберемо зразки ґрунту, цього пороху. Ось вам конверти. Зберіть зразки біля цієї стіни, потім біля тієї. А я візьму посередині.

– А що він дасть нам, той порох?

В голосі Артема бриніло розчарування. Такий цікавий, багатонадійний початок – і ось, якийсь порох! Нічого собі, цінна знахідка!

– Ой, Артеме, – посміхнувся Дмитро Борисович, – не буде з вас археолога, не буде! Вам би хотілося тільки скарби знаходити, золоті келихи й корони. От тоді ви говорили б веселіше. Друже мій, цей порох теж може допомогти нам. Не розумієте? Збирайте, збирайте, а я тим часом доведу це вам. Ми дослідимо цей порох, проаналізуємо його. І раптом узнаємо, що він складається з зотлілих решток, скажімо, одягу, збіжжя або ще чого-небудь. Тоді ми просто відповімо на наше запитання: загадкове приміщення було, припустімо, складом. Зрозуміли тепер, яке значення має порох?

– Страшенно інтересно, – незадоволено пробурмотів Артем. – Якщо так, то сюди й лазити не варт було. Тільки одяг псували та трудилися.

– О ні, мій друже, ні! Все потрібне, кожна крихітка знання. Саме наша наука, археологія, майже цілком складена з таких-от крихіток. Треба лише вміти їх помічати, вивчати, систематизувати. У ставленні до таких дрібничок і мусить виявити себе археолог. Так, так, зовсім не в захопленні, не в запальних вигуках з приводу якої-небудь матеріальної знахідки. Я вам більше скажу. Численні дрібниці, отакі крихітки, коли їх систематизувати, для справжнього археолога важать більше, ніж окрема знахідка навіть коштовної речі, ось що!

Артем акуратно збирав порох у конверти і слухав цю імпровізовану лекцію. Але в ньому кипіла досада. Що б там не казав Дмитро Борисович про ці самі крихітки знання, все одно, куди цікавіше було б відшукати який-небудь меч або глек, не кажучи вже про якусь там золоту корону… ех!

Раптом Артем спинився. Він дивився в одну точку. Що це таке? Звичайно, виступ. Але він не такий, як усі інші. Наче засипаний землею кам’яний куб… Артем озирнувся.

Дмитро Борисович насипав у паперовий конверт порох і не дивився сюди. Два кроки – і Артем уже відкидав землю з кубічного виступу стіни. Тверда, нерівна поверхня… ні, це не камінь, не виступ… Артем відчув, як закалатало його серце. Швидше, швидше!

– І знов я примушений відзначити, що у вас не все гаразд з дисципліною, Артеме, – почув він немов звідкись здаля голос археолога. – Хіба там я казав вам брати зразки? Який ви неуважний, друже мій!

Артем оглянувся. Дмитро Борисович тримав у руці повний конверт пороху і з докором дивився на Артема.

– Чого це у вас такий збентежений вигляд? – говорив далі археолог, – Неначе стрибнути кудись збираєтесь?

Артем передихнув і трохи опанував себе. Проте голос його тремтів:

– Тут, Дмитре Борисовичу, ще одна… одна крихітка знання знайшлася. Тільки боюся, що вона… вона може й не влізти в конверт!

Дмитро Борисович і гадки не мав, чого вартий був Артемові цей нібито байдужий тон.

– Яка крихітка? Який конверт? Про що ви?

– Весь час ви говорили про крихітки знання, а тут іще одна виявилась. От, якийсь ящик чи що.

Дмитро Борисович враз підскочив до Артема:

– Що? Де? Який ящик?..

– Дивіться!

Артем показував на річ, з якої він щойно зчистив землю. Невеличка квадратна скринька грубої роботи, вкрита різьбленими візерунками, стояла біля стін, напівсхована в заглибині. Здавалося, вона була металічна. Темна, зеленувата бронза виблискувала де-не-де з-під пороху під яскравим світлом карбідок.

Артем переможно дивився на Дмитра Борисовича.

Але археолог уже не бачив нічого, крім скриньки. Він присів коло неї, обережно торкнувся кришки, мов боявся обпектися. Його пальці тремтіли, губи щось шепотіли. Він був збуджений до краю. Артем відчув, що тепер не час жартувати. Це було б святотатством!

– Дмитре Борисовичу, це вже справжня знахідка? – схвильовано, тихим голосом запитав він.

Про це можна було не питати. Досить було подивитися, на археолога. Він намагався стримуватися, але це виходило в нього погано. Видно було, який він схвильований. Так, Дмитро Борисович робив, звісно, все те, до чого він звик протягом багатьох років своєї роботи. Він знов вийняв фотоапарат, старанно кілька разів сфотографував таємничу скриньку – з різних боків. Але вже з того, що він двічі розсипав магнієвий порошок для спалаху і не сказав жодного слова з приводу своєї незвичайної незграбності, навіть із цього можна було зробити висновок про його велику збудженість. Артем, не зводячи очей з археолога, мовив з готовністю:

– Може б, я допоміг вам?

Дмитро Борисович не чув нічого. Тепер він підняв скриньку, тримаючи її в напружених руках, мов налиту по вінця посудину. Подержав кілька секунд у повітрі і обережно поставив на землю. Підійшов до скриньки з другого боку. Волосся його розпатлалося, тюбетейка ледве трималася на голові, окуляри криво сиділи на носі. Але він нічого не помічав, ні на що не звертав уваги.

Артем чув, як Дмитро Борисович уривчасто вимовляв слова, наче відповідаючи самому собі:

– Так… Скіфська доба… Бронза… Неймовірно! Схована тут… Пам’ятка… Надзвичайно! Справжня пам’ятка!

– Так це скіфська? – знов боязко запитав Артем.

Археолог ще раз обійшов навколо скриньки. Він смішно нахиляв голову, як курка, що збирається клюнути зернятко, придивлявся до скриньки то одним оком, то другим, примружуючи їх. І ось він раптом помітив Артема, ніби юнака досі зовсім і не було тут.

– Артеме, голубе, це надзвичайно! – скрикнув він, хапаючи його за рукав. – Ну, звідки ви взялися? Як ви догадалися, що вона саме тут?

Артем ніяково знизав плечима. Він ні про що не догадувався, ні про яку скриньку. Звісно, було б дуже прикро повертатися з порожніми руками, з якимсь там порохом. Але скриньку, він щиро признається, що помітив зовсім випадково. Що ж відповісти археологові?

Проте Дмитро Борисович і не ждав відповіді. Він палко говорив далі:

– Друже мій, Артеме, це ж, безумовно, пам’ятка скіфської доби! Різьблення на кришці нагадує малюнки на стінах печери. І тепер абсолютно ясно: цю скриньку колись поставили сюди, сховали тут. А потім наглухо замурували вхід до печери. Ось в чому секрет глухої стіни! Розумієте? Та це ж ясно як… як те, що ми з вами стоїмо тут!

Тепер Артем дивився на скриньку вже не просто з цікавістю. Зовсім інші думки виникали в його голові.

Віки минали на поверхні землі, народжувалися і вмирали покоління одне за одним, як минають дні й ночі. А маленька скринька, поставлена сюди стародавніми скіфами, що колись жили тут, спокійно стояла в наглухо – замурованій печері… Сутінки довгих віків огортали скриньку, тиша й німотність чуйно охороняли її. І ось аж тепер люди нової, молодої Радянської Країни знайшли цю пам’ятку сивої старовини. Вони винесуть її на поверхню, вони відкриють її…

– Дмитре Борисовичу, а що в цій скриньці може бути?

– На це запитання, Артеме, вам міг би відповісти, та й то невірно, хіба що якийсь оракул. Бо вони вгадували що завгодно – і завжди однаково брехливо. Можливо, дорогоцінності, можливо… та ні, навіщо гадати? Тим більше, що я, при всьому моєму бажанні, не можу згадати аналогічних випадків з археологічної практики. Траплялися знахідки в курганах, знахідки в місцях поховань, знахідки під час розкопів стародавніх селищ. Але така скринька…

Дмитро Борисович лагідно погладив рукою скриньку.

– Така скринька сама по собі, в замурованій печері – такого не траплялося, якщо мене не зраджує пам’ять. Ну, гаразд, рушаймо! Кажуть, ранок від вечора розумніший. Для нас, в усякому разі, сонячне світло буде тепер зручніше, ніж світло карбідок.

Археолог з великою обережністю підняв скриньку й попрямував до виходу.

– Світіть, Артеме, світіть! Я боюсь спіткнутися і впасти.

– Єсть, Дмитре Борисовичу!

Артем бачив поперед себе високу постать археолога, що ступав обережно, тримаючи загадкову скриньку, закриту багато віків тому, скриньку з її таємничим змістом. Дмитро Борисович казав: «Можливо, там дорогоцінності, можливо, ще щось…» Що ж саме? Які скарби, які несподіванки ховає в собі ця невеличка скринька з напівстертими візерунками на кришці?

Хоч би скоріше опинитися дома, показати скриньку всім – і відкрити її! Перед очима запального юнака вже поставали дивні речі, що їх вони, безумовно, знайдуть у скриньці. Золота корона скіфського вождя, наприклад. Чи носили скіфські вожді корони? Ясно, що в скриньці мусять бути тільки дорогоцінні речі! Інакше – навіщо було б так далеко ховати її та ще замуровувати в окремій печері?

Ой, як же повільно йде Дмитро Борисович! Корона скіфського вождя! Це буде гідним внеском навіть до славнозвісної золотої скіфської колекції Ермітажу, про яку говорив Дмитро Борисович. Мерщій, мерщій! Артем не може більше ждати, його серце готове вистрибнути з грудей від нетерпіння. Що всередині загадкової скриньки?

Що в ній?