Текст книги "Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів"

Автор книги: Владимир Владко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 31 (всего у книги 37 страниц)

– Дивіться, дивіться, Артеме! – шепотів археолог. – Я не певен, що будь-коли в житті ви ще побачите таке!..

– Я теж не певен цього… бо не знаю, чи довго триватиме моє життя… так само, як і ваше, – сердито буркнув Артем.

– Га?.. Що?.. – неуважно перепитав Дмитро Борисович. – Ні, ви тільки погляньте, яка урочистість! Яка бучність!

Іван Семенович уважно вивчав становище. Група вчених разом з Варканом була вже оточена помічниками віщуна. Вони тримали напоготові свої кинджали й мечі. Далі, між ученими й мисливцями, стояли старшини й інші знатні скіфи, а навколо них їхні служники й прибічники. Коли раніше ще можна було сподіватися пробитись назовні, то тепер сама така думка була безглуздою. Шукати захисту не було в кого. Дорбатай встиг вплинути на скіфів, встиг упередити їхні думки. Тепер на допомогу кожному з помічників віщуна зведуться мечі й списи багатьох мисливців і воїнів. Це було ясно. Розум Івана Семеновича гарячково працював. Де шукати порятунку? Що може допомогти? Правда, був ще – цей малесенький шанс: вони вважалися гостями Гартака. Але цього було надто мало. Дорбатай не зважить на це, він щось вигадає…

– Артеме, чи немає у вас при собі ще пістонів?

– Ні.

– Чому?

– Частину я витратив там, біля жертовника, як ми умовились…

– А решта?

– Решта в сумці… я поклав туди… адже я не знав…

Юнакові не можна було докоряти. Якщо сам Іван Семенович не подумав про це, як міг бути ще більш завбачливим Артем?

Пісня закінчилася. Скіфи підводились. Тепер Дорбатай міг бути певним: жоден з мисливців не насмілиться висловити незадоволення тим, що Гартака обрано вождем. Недаремно віщун спритно перевів діло на молитву. Після молитви Гартак був для скіфів уже повновладним вождем. Тепер лишалося тільки якось закінчити з полоненими чужинцями. Дорбатай був готовий до цього. О, ні, старий віщун зовсім не мав на меті просто вбити своїх ворогів! Це було б негідно його ефектної гри. Вони помруть, звісно, ці чужинці, але не так просто!.. Вони помруть, за винятком цієї вродливої дівчини, яка ще потрібна буде Дорбатаєві, щоб тримати в руках Гартака.

Голосно, щоб його було чути навіть в останніх лавах скіфів, Дорбатай звернувся до Гартака, звернувся з підкресленою пошаною:

– Тепер, благородний Гартак, могутній вождь сколотів…

Він спинився на мить. Це була ледве помітна іронічна пауза, яка ще підкреслювалась навмисне урочистим тоном звернення. Цю жалюгідну іграшку в руках своїх, що покірно, як пес, з готовністю прислужитись, дивилася в очі віщуна, – Дорбатай називав «благородним і могутнім вождем»!.. Так, це була майже неприхована посмішка; проте вона була зрозуміла тільки для вчених.

– Тепер благородний Гартак, могутній вождь сколотів, тобі треба виконати веління богів. Слухай мене, Гартак! Ім’ям богів і неба я вимагаю від тебе проклятих чужинців. Чи погоджуєшся ти віддати їх?

Ще раніше, ніж Дорбатай закінчив, Гартак відповів:

– Так, погоджуюсь!

– Але вони зараз твої гості, – продовжував Дорбатай з жорстокою посмішкою. – За священними звичаями, ми мусимо потурбуватися про гостей, поки вони залишаються гостями. Ми потурбуємося про це. Жоден волос не впаде з їхніх голів, доки вони наші гості. Але ми не залишимо їх на волі, бо ці чаклуни можуть покликати своїх богів і пошкодити нам. Ми зв’яжемо цих чужинців. І завтра, коли вони вже не будуть нашими гостями, ми вирішимо їхню долю. Чи чуєте ви мене, мисливці і воїни? Чи погоджуєтеся зі мною?

Безладний гомін відповів йому, гомін, в якому найгучніше чулися голоси знатних багатіїв:

– Так, так! Твоя воля, Дорбатай!

Віщун віддав наказ своїм помічникам:

– Зв’язати їх!

Обережно, пильно стежачи за рухами вчених, помічники стали наближатись до них. Вони все ще трохи боялися дивних чужинців, що вміли викликати полум’я з-під землі. А може, помічники побоювалися, чи не з’явиться страшна поскіна, самий вигляд якої жахав їх?

Проте Діана не могла з’явитися, вчені знали це добре. Адже ще перед тим, як відряджатися на огляд становимща, Артем власноручно прив’язав собаку в своєму наметі. Вчені вирішили тоді, що вигляд собаки може лише дратувати скіфів. Ось чому Діану не взяли з собою. А перед бенкетом уже не було часу одв’язати її.

Помічники віщуна наближалися повільно, але невпинно. Схвальний гомін старшин підбадьорював їх. Вони тримали напоготові мотузки, вони посувалися, наставивши наперед кинджали й короткі мечі.

Вчені тулилися один до одного. Вони були беззахисні.

Артем глянув на Дорбатая. Його люте обличчя посміхалося, посміхалося зловісно й глузливо.

Старий віщун святкував перемогу!

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

14. ТІКАТИ, АРТЕМЕ, ТІКАТИ!

Помічники віщуна наближалися. Вони тепер неприховано загрожували чужинцям своїми кинджалами. Ліда, що була найближче до них, повільно відступала назад. Але відступати далеко не доводилось, бо позаду вчених була така сама суцільна лава кинджалів.

– Товариші! – повторила дівчина. – Що ж це буде? Що це буде?..

Один з молодих віщунів спробував схопити Ліду за плече. Вона рвучко відсахнулась. Артем стрибнув наперед і опинився між віщуном і дівчиною. В ту ж мить він відчув коло себе ще чиєсь плече. То був Іван Семенович. Геолог стояв поруч з Артемом із стиснутими кулаками. Юнак почув його напружений голос:

– Треба захищатися… гаразд, дужче, Артеме!

Про який захист можна було говорити? Що могли вони вдіяти проти численних ворогів, не маючи ніякої зброї?

Віщуни спинилися. Вони не сподівались такого впертого опору. Двоє з них озирнулись на Дорбатая. Артем використав цей момент. Він заклав пальці в рот і з одчаєм, що мав сили, свиснув, кличучи Діану.

Дорбатай владно й уривчасто сказав кілька слів. Мабуть, це був наказ схопити чужинців будь-що. Мечі блиснули в повітрі, готові впасти на товаришів. Тепер зникла всяка наді на порятунок. Значить, здаватися?.. Виходить, кінець?..

Ось між озброєними віщунами з’явилися ще двоє – без зброї, але з довгими шворками, зав’язаними петлею. Наближалася хвилина безнадійної поразки. І в цю саму мить Артем почув якийсь звук – ще далекий, але виразний. Це вона, вона!.. Не може бути сумніву!..

– Іване Семеновичу, вона!

Тепер почулося вже зовсім виразне уривчасте, загрозливе гакання. Вона, вона! Що мав сили, Артем закричав:

– Сюди, сюди, Діано! Поскіна! Поскіна! Сюди! Поскіна!

Мечі здригнулися в руках віщунів. Поскіна?.. Страшний білий дракон?

– До мене! Поскіна! Діана! Поскіна! – гукнув Артем.

Гавкання змовкло. І зараз же злякано загув увесь майданчик. Скіфи відсахнулися в сторони, не встигши навіть вихопити зброю. А між ними, як метеор, пролетів великий білий бульдог. Діана бачила тепер своїх друзів, вона не гавкала більше. Блискавичним стрибком вона промайнула над головами враз скам’янілих віщунів і опинилась біля Артема та Івана Семеновича. Очі її вмить знайшли і інших друзів, вона зразу ж помітила небезпеку, яка загрожувала її хазяям.

Коротко загарчавши, Діана кинулась на віщунів. Вона ніби не помічала піднесеної зброї, вона наїжилась і напосідала на них. І знов повторилася вже знайома товаришам картина. Віщуни злякано відступали перед собакою. Вони не наважувались навіть замахнутися на Діану кинджалами або мечами. Вони відступали, вони перелякано вигукували:

– Поскіна!.. Поскіна!..

Іван Семенович мовив Артемові:

– Вона перервала мотузку, почувши свист…

Дійсно, на шиї в собаки метлявся уривок шворки, завдовжки сантиметрів десять.

– Чудесна, люба Діано! – гукнула Ліда. – Вона врятує нас.

Іван Семенович мовчки знизав плечима: він був зовсім не певний цього…

Дійсно, радіти було передчасно. Знов почувся владний голос Дорбатая. Видно було, що старий віщун виробив собі певний план дій. Тепер він був підготований до всього, ніщо вже не могло захопити його зненацька. Він вигукнув кілька слів. І внаслідок цього наказу становище знов змінилося. Це був уже знайомий прийом.

Знов довгі списи висунулися з-за віщунів. Скеровані проти Діани, ці списи не давали їй тепер змоги кидатись на скіфів, треба було відступати. Але куди?..

Артем хутко озирнувся. Що це?.. Вони були вже не в колі мечів і списів. За їх спинами відкривався прохід до возів і наметів. Віщуни й мисливці розступилися. Це був своєрідний коридор, з живих стін якого стирчали вістря списів. Намір скіфів був зрозумілий: під загрозою списів учені мусили відступати вздовж цього коридора. Що ждало їх там? Яка нова пастка?

Списи насувалися. Товариші відступали крок за кроком: Ліда з Дмитром Борисовичем, за ними Іван Семенович і Артем. І перед самими вістрями списів, спиняючись на кожному кроці, відступала відважна Діана.

Тим часом зовсім смеркло. Куди віщуни примушують відступати вчених? Адже в темряві боротися з озброєними віщунами буде зовсім неможливо… Знов чути голос Дорбатая: що він говорить, що наказує? Хоч би Варкан переклав, краще вже знати, що чекає на них. Але де ж Варкан?..

Артем збентежено озирнувся. Варкана не було!

– Дмитре Борисовичу, де Варкан?

– Тільки що був тут…

– Ви не бачили, куди він подівся?

– Ні…

Це було зовсім незрозуміло. Коли б Варкана схопили віщуни, то цього не можна було б не помітити. Значить, не те. Що ж тоді? Варкан кинув їх, утік?

– Невже він злякався і втік? – почув Артем нерішуче запитання Ліди.

– Цього не може бути, – відповів він.

– Але де ж він тоді?

Звісно, цього не знав ніхто. Варкан зник непомітно. Ніхто не звернув на це уваги, бо сам Варкан, мабуть, вибрав такий момент, коли ніхто на нього не дивився. Становище робилось зовсім безнадійним. Довгі списи відштовхували товаришів назад і назад, уздовж коридора з озброєних роздратованих скіфів. Суворі бородаті обличчя під металевими й шкіряними шоломами дивилися на вчених вороже. Куди поділися дружні обличчя, дружні погляди, які зустрічали товаришів ще годину-дві тому? Підступна промова старого віщуна, отруєне шепотіння впливових багатіїв зробили своє. Залякані богами, запаморочені віщуном, пригнічені наглою смертю вождя, мисливці й воїни бачили тепер у чужинцях своїх ворогів. Вони, вони, ці чужинці, зневажали скіфські звичаї, вони були причиною того, що суворі боги вбили Сколота, який підпав під їхній вплив! Хіба мудрий Дорбатай не сказав цього? Чужинці – чаклуни, вороги, вони мусять умерти! Мудрий Дорбатай наказав не вбивати їх зразу, але порятунку їм не буде!..

Все це можна було прочитати на кожному обличчі. Неприхована ворожість оточувала вчених, що відступали далі й далі під натиском списів. Опиратись було недоцільно, це відчував кожен. Тільки Діана все ще уривчасто та непримиренно гавкала щоразу, коли до неї наближались вістря списів, примушуючи її відступати. Лише це уривчасте гавкання, та ще голос Дорбатая, що стежив за подіями з підвищення в центрі майдану, порушували тишу, сповнену загрози й небезпеки.

– Тримайтеся разом, товариші! – пролунав голос Івана Семеновича.

– Вони зв’яжуть нас! – збентежено мовила Ліда.

– Не дамося! Будемо боронитися! – запально відповів Артем.

– Чим? – коротко зауважив Дмитро Борисович.

Справді, чим битися? Якщо раніше в товаришів були хоча б їхні кирки, які можна було використати як зброю, то тепер єдиною зброєю можна було вважати хіба що кишеньковий ножик Артема. Чим боронитися?

Артем лютував. Найбільше на експансивного юнака впливало загадкове зникнення Варкана. Не хотілося припускати й думки, що Варкан міг просто втекти. Не таким він здавався. Але коли б Варкан не втік, він мусив би щось сказати, якось попередити… Ах, Варкан, Варкан, ти забув навіть про те, що став недавно побратимом юнака!..

– А ви, Дмитре Борисовичу, казали, що побратим – ще більше, ніж брат! – з докором мовив Артем.

Археолог зрозумів, про що думав юнак. Він знизав плечима:

– Я просто не знаю, що сказати…

– А я не вірю, що Варкан злякався і тому зник! – рішуче зауважила Ліда. – Цього не може бути. Він не може зрадити!

– То де ж він?

– Чому він нічого не сказав? – додав Артем.

Живий коридор закінчився. Тепер учені опинились поза межами майдану. Тут вони не були вже гостями Гартака: ось, мабуть, чому віщуни за наказом Дорбатая відтиснули їх сюди, Іван Семенович розумів це. Але що тепер лишалося робити?..

Далеко позаду, десь біля підвищення запалав великий факел. Ще через хвилину кілька факелів запалало ближче. Безнадійно, безнадійно!.. Зброя віщунів виблискує в цьому хиткому полум’ї, віщуни наближаються, наближаються… ось уже знов між ними з’явилися ті двоє з шворками, готові кинутись та в’язати. Артем стиснув кулаки. Голос його задзвенів одчаєм, коли він запитав:

– Що робити? Іване Семеновичу, що робити?..

Він і сам знав, що Іван Семенович безсилий дати якусь пораду. Але так хотілося до когось звернутися, почути бадьоре слово, знайти якийсь вихід!

– Що робити, Іване Семеновичу?..

Діана гавкнула ще раз. Тепер вона стояла біля геолога. Розумна Діана теж ніби ждала наказу. Ось вони, віщуни із шворками! Вони ждуть слушного моменту, вони напоготові!

Загрозливі вигуки пролунали з-за наметів. Почулося кінське тупотіння. Все ближче, ближче, здається, кілька вершників мчало сюди. Ще вигуки, нові голоси. І тупотіння ближчає… Чий це голос? Знайомий, гучний голос…

– Варкан! Варкан! – вигукнув Артем.

Розпихаючи найближчих віщунів своїм вороним конем, Варкан влетів у коло мечів і списів. Він тримав за поводи кількох коней без вершників. За ним примчало ще кілька молодих мисливців із списами в руках. Вони рішуче розштовхували віщунів конями. Безладні вигуки залунали над натовпом. Але в галасі почувся гучний голос Варкана:

– Ратман! Ратман!

Його товариші повторювали:

– Ратман! Ратман!

Незрозуміле слово безупинно лунало в повітрі. Тим часом Варкан виразним жестом показав Дмитрові Борисовичу й Артемові на коней. Перепитувати не було чого. Цілком ясно: Варкан пропонував сідати на коней! А його товариші, звиваючись, мов в’юни, відштовхували віщунів, не давали їм наблизитись до вчених. У безладному гаморі лунало те саме слово:

– Ратман! Ратман!

Дивно, чому тепер натовп мисливців і воїнів знов завмер? Здається, віщуни спиралися на весь натовп; здавалося, що всі, рішуче всі скіфи були проти чужинців. Але ось Варкан з його кількома товаришами явно відбиває чужинців у віщунів – і ніхто з великого натовпу не допомагає віщунам. Що змінилося? Адже Варкан був би безсилий щось зробити, коли б не помітне мовчазне співчуття натовпу, не ця пасивна допомога мисливців, які не втручалися до справи і тим самим допомагали Варканові. Що сталося?

– Ратман! Ратман!

Артем швидко глянув на Івана Семеновича. Той кивнув головою. І юнак вмить опинився на коні. Він кричав:

– Сюди! Лідо, Дмитре Борисовичу! На коней! На коней!

Ближче за всіх до нього був археолог. Артем схопив його рукою за комір і допоміг видряпатись на коня. Тримаючись обома руками за шию коня, Дмитро Борисович напівлежав на ньому. Тепер черга була за Лідою та Іваном Семеновичем.

– Сюди! На коней! – гукнув ще раз Артем.

Його вигук потонув у безладному гомоні. Віщуни опанували себе: адже їх було принаймні вчетверо більше, ніж спільників Варкана. Тепер вони нападали на них. Молоді скіфи захищалися, б’ючи віщунів мечами плазом. Чомусь вони не хотіли по-справжньому вживати зброю. Тим часом віщуни напосідали. Ось чути голос Дорбатая – владний і пронизливий. Коли старий віщун встиг опинитись тут? Він підбадьорював своїх помічників, командував їхнім наступом.

При світлі факела Артем побачив, як звилася в повітрі зашморгом шворка і оповила Івана Семеновича. Другий зашморг обплутав Ліду. Віщуни використали свою перевагу, вони відтиснули і розділили чужинців: Ліда й Іван Семенович залишилися самі.

– Іване Семеновичу! Лідо!!! – гукав Артем, намагаючись пробитися до товаришів конем.

Та це були марні спроби: віщуни щільною стіною оточили їх. Ось вони кинулися вже на самого Артема і вхопили за поводи його коня. Раптовий удар гарячим болем пронизав ногу юнака. В’юнкою гадюкою повз його обличчя майнув мотузяний зашморг. Артем ледве встиг одхилитися від нього Ще мить – і його стягли б з коня…

– Діано! Діано! – гукнув юнак.

Він ледве почув гарчання Діани. Вона кидалася то на одного віщуна, то на другого, вона кусала, рвала їх, збивала з ніг. Проте ніхто не наважився вдарити її. Віщуни відбігали, вони падали, збиті собакою, підводились і знов обступали відрізаних учених. Артем побачив, як збентежено озирався Варкан. Ось він схопив за поводи коня Дмитра Борисовича, гукнув товаришам. Звівши свого коня дибки, він врізався в натовп віщунів. Не до Івана Семеновича, не до Ліди, а в бік, геть від них.

– Варкан! Куди ти? – закричав Артем.

Варкан озирнувся. Він крутнув головою. Це могло означати тільки одне: «Геть звідси!»

– А товариші?

Варкан пробивався крізь натовп, не випускаючи з руки поводів коня Дмитра Борисовича. Два його товариші відбивалися од віщунів, захищаючи Артема. Юнак розгубився: он Іван Семенович і Ліда в руках ворогів, їх схопили, їх в’яжуть… Варкан з Дмитром Борисовичем тікають… що робити йому?.. Адже він безсилий допомогти… Знов зашморг звився над ним. Він уже падав йому на голову, коли ближчий до Артема молодий скіф, Варканів товариш, схопив і відкинув його геть. У гаморі Артем почув голос Івана Семеновича:

– Артеме… тікайте… негайно… тікайте… це єдиний шанс!..

– А ви, Іване Семеновичу?

Юнак не міг наважитись тікати. Товариші, його товариші в небезпеці, а він тікатиме?.. Іван Семенович, Ліда…

– Тікати… Артеме… Тікати… Наказую… тікати…

Це був уже наказ. Артем сіпнув за поводи коня. Той звився дибки. Хтось упав, хтось залементував. Кінь Артема всією вагою впав грудьми й копитами на ближчих віщунів. Вперед, вперед!..

Чиясь рука схопила була Артема за ногу. Він бачив при світлі факела, як звився над ним спис. Брязнув метал об метал. Молодий скіф, що пробивався разом з ним, відбив своїм мечем той спис. Ось уже віщуни залишилися позаду. Далеко спереду Артем ледве розрізняв обриси темної фігури. Він міг тільки догадуватись, що то Варкан. Двоє на конях мчали перед ним, двоє були позаду, товариші Варкана. Чути було ще розлютований голос Дорбатая, чиїсь іще вигуки, гавкання Діани… і ось знову наче голос Іван Семеновича – далекий, уривчастий, але виразний:

– Візьміть Діану… Артеме!.. Візьміть… Діану!..

Не спиняючи коня, Артем пронизливо свиснув. Ще раз, ще… Він знав, що Діана не може не послухатись, вона мусить негайно ж бігти до нього, як і до Івана Семеновича, коли він так свище. Але озирнутись назад не було часу. Молодий скіф, що скакав поруч з ним, раптом пригнув голову Артема вниз. І майже в ту саму мить над головою юнака з легким свистом пролетів спис. Він просвистів над Артемом і встромився у землю недалеко попереду.

«Спасибі!» – подумав Артем.

Тепер він озирнувся. Метрів за п’ятдесят позаду він побачив світло багатьох факелів, рухливий збуджений натовп у тому світлі, що гудів і метушився, наче роздратований рій бджіл. І від того натовпу до нього щодуху мчала Діана. І ще побачив Артем, як метушились люди, сідаючи на коней.

– Погоня!

Куди мчали вони з Варканом, Артем не знав. А втім, зараз це було байдуже. Головне – втекти від розлютованих віщунів. Артем пригнувся до шиї коня. Повітря свистіло в вухах, било в груди. Кінь мчав щодуху, стелячись над землею. Поруч з Артемом скакали молоді скіфи. Їх було двоє. Вони не випереджали юнака і не відставали. Повернувши голову вбік, Артем помітив недалеко від себе силует Діани. Вона догнала й скакала тепер поруч.

«Як там Дмитро Борисович почуває себе на коні? – подумав Артем. Але турбуватися за Дмитра Борисовича не доводилося. Поруч із ним був такий чудовий вершник, як Варкан. – Де вони? Чи не зіб’ється Артем з шляху? Адже нічого не видно…»

Проте коні йшли певно, та й молоді скіфи, мабуть, добре знали шлях.

Ззаду долинули гнівні вигуки. Молоді скіфи як по команді озирнулися і вдарили коней. Так само зробив і Артем. Тепер він розумів, що все залежить від швидкості коней. Безумовно, погоня була численніша за втікачів; ясно, що скіфи не спиняться перед тим, щоб убити і Артема, і Дмитра Борисовича, і Варкана, і його товаришів.

«А коли кінь спіткнеться, тоді що? – майнула в Артема думка. Він враз одігнав її. – Звісно, тоді кінець. Але про це не треба думати. Головна небезпека була позаду них, але вона могла й наближатися. Чи не доганяє їх погоня? Скільки там людей?»

Артем озирнувся, але не побачив нічого. Ніч сховала все. Було тільки чути вигуки та тупотіння коней по сухій землі. Час від часу те тупотіння мов зникало – і Артем радів, гадаючи, що погоня відстала. Але через хвилину тупотіння лунало знов і, здавалося, вже ближче. Це створювало враження, що погоня наближається, наздоганяє. Тоді Артем щільніше пригинався до шиї коня і стискав його боки ногами, зливаючись з конем в одне ціле.

– Давай!.. Давай!.. Давай!.. – у такт галопові шепотіли його губи.

Кінь мчав щодуху. Ось Артем і його супутники злетіли на невисокий пагорок, копита коней зацокотіли по камінні. І знов степ, знову висока трава. Її не було видно, але вона безупинно била Артема по колінах. Одна тільки думка залишилася тепер в голові юнака: куди вони мчать? Адже в степу не було безпечного місця, де не знайшли б їх віщуни. Значить, залишається тільки тікати й тікати, сподіваючись, що втомлена погоня спиниться, відстане й загубить їхні сліди…

На це було мало надії, бо погоня не відставала. Ось зацокотіли копита коней на тому пагорку, на якому Артем із супутниками був лише хвилину тому. І чому б, справді, погоня мала відстати? Коні ж були такі самі свіжі, як і в них. Заморяться вони не раніш, ніж кінь Артема. Тоді… до чого ж усе це?.. Адже, крім усього іншого, погоня, що мчала за ними, була добре озброєна. В неї були, напевне, мечі й списи… саме списи, що їх скіфи так спритно вміють кидати і влучати в ціль. Ще добре – ніч, темрява…

Артем згадав, як Варкан проштрикнув списом зайця, і неприємний дрож пробіг по тілу. Він озирнувся назад: ні, погоні не видно, чути лише невпинне глухе тупотіння коней. А попереду?.. Уважно придивившись, Артем, помітив спереду два темні силуети. Здавалось, відстань до тих силуетів зменшувалась. Що це означає? Варкан з Дмитром Борисовичем спиняли коней. Щось затримувало їх.

Ні, вони не спинилися. Вони просто чомусь їхали тепер риссю, а не галопом. Але ж так і їх і Артема незабаром наздожене погоня! Що сталося?

Ось уже дві постаті на конях зовсім близько, вони мусять почути Артема, якщо він гукне. Здається навіть, що один вершник озирнувся.

– Дмитре Борисовичу! – гукнув Артем. – Що таке? Чому ви спинилися?

– Мій кінь зашкутильгав, він не може далі скакати галопом.

– Але ж погоня… – почав Артем і раптом змовк: навіщо було говорити про це археологові? Адже все одно не допоможе. Проте було пізно.

– Яка погоня? – збентежено запитав Дмитро Борисович.

– За нами женуться. Мабуть, віщуни. Вони недалеко, – пояснив Артем.

Кінь Артема теж перейшов на рись, як тільки наздогнав передніх коней. Тепер вони бігли поруч. Артем не бачив обличчя археолога, але відчув збентеженість у голосі Дмитра Борисовича:

– Що ж робити? Мій кінь не може…

Артем не відповів. Він прислухався до рівного голосу Варкана, який про щось радився з товаришами і показував рукою наперед. Артем почав придивлятися, йому здалося, що він бачить спереду якусь чорну смугу. Невже ліс?

– Що ж робити, Артеме? Чому ви мовчите? – перепитав археолог.

Замість Артема, йому щось сказав Варкан. Всього кілька слів. Артем ще прислухався: тупотіння виразно наближалося. Треба щось робити!

– Що вам сказав Варкан, Дмитре Борисовичу?

– Він сказав, щоб я їхав до лісу. І ви теж мусите їхати зі мною. Варкан затримає погоню.

– Е, ні! – заперечив юнак. – Ви мусите їхати, бо ваш кінь зашкандибав. А я наздожену вас разом з Варканом.

– Але, Артеме…

– Зараз не час сперечатися, Дмитре Борисовичу. Їдьте!

– У вас немає зброї, Артеме…

– Помиляєтеся, є. Їдьте!

З задоволенням Артем побачив, що археолог виконав пораду Варкана. Постать Дмитра Борисовича помалу розтала в пітьмі, він поїхав до лісу. А тупотіння ближчало, ближчало…

Рука Варкана торкнулася плеча Артема. Скіф легко підштовхнув його вслід за археологом.

– Ні! Я залишаюся тут! – рішуче й виразно відповів Артем.

Він відчув, як його кінь нервово затупцював на місці. Почувся брязкіт: Варкан і його товариші добули мечі з ножен. Зовсім близько пролунали загрозливі голоси: мабуть, віщуни помітили втікачів.

Наближався нерівний бій. Незважаючи на всю свою відважність, Варкан і його товариші неспроможні були битися з численним загоном віщунів. А чим міг допомогти Артем?

Діана? Ні, добра Діана, безумовно, захищатиме Артема – і тільки його одного. Навряд чи вона може зрозуміти різницю між Варканом і іншими скіфами, щоб допомагати одним проти інших… Зброї у Артема не було. Проте юнак теж готувався до зустрічі з ворогами.

Вже кілька хвилин тому він вирішив, як буде захищатися. У нього таки була деяка зброя. Правда, вона мало чим нагадувала меч або спис. Швидше це була зовсім не бойова річ, цілком мирна. Але Артем покладав на неї більше надії, ніж на меч Варкана і списи його супутників. В усякому разі, зараз він не проміняв би її на меч.

Коні їхні ішли рівною риссю. Два рази вже кінь Варкана нетерпляче переходив на галоп, але скіф стримував його. Треба було вигадати час для кривого коня Дмитра Борисовича, але скільки можна уникати бою з погонею. Така була тактика Варкана.

Артем заждав ще кілька секунд. Голоси ворогів лунали зовсім близько. Тоді юнак рішуче спинив коня. Враз спинив свого коня й Варкан, придивляючись до Артема. Він не розумів вчинку побратима. Чому він спинився?..

Артем сказав, ніби Варкан міг його зрозуміти:

– Чекай! Я спробую сам!

Варкан, мабуть, зрозумів виразний помах руки юнака, що визначав «чекай!» і залишився на місці. Тоді Артем хутко зскочив з коня, не звертаючи вже уваги на здивування Варкана і його товаришів. Він пригнувся, щоб сховатися в траві, і швидко пробіг кілька кроків назустріч погоні. І спинився.

– А, ви звикли битися на конях? – збуджено бурмотів він. – Ви гадаєте взяти нас мечами й списами? Чекайте, чекайте, я вам покажу!..

Він притаївся в траві й ждав. Він виразно бачив уже передніх вершників, які скакали просто до нього. Мабуть, вони бачили перед собою вершників, які нерухомо стояли. Бо ось вони звели мечі. Люті вигуки розтинали повітря. Це було те саме, чого сподівався Артем.

Він виставив руку наперед. В руці була невеличка річ.

– Маєте!

І враз вигуки обірвалися, змінилися здивованим мовчанням. Не тільки Артем, а й Варкан з товаришами ясно бачили тепер, як раптово спинили коней здивовані вершники. Проте, якби вони не зробили цього, злякані коні спинилися б самі.

Сліпуче біле світло засяяло перед приголомшеними віщунами. Воно заливало їх своїм промінням – і вони не бачили нічого позаду цього проміння. Яскрава сліпуча точка загорілася над травою, нічого не запалюючи, але ховаючи за своїм сяйвом тих, за ким гналися віщуни. І темрява за сліпучою вогняною точкою враз стала глибокою і непроникною…

Віщуни вражено й розгублено дивилися на несподіване загадкове холодне світло, що таємничо виникло на їхньому шляху. Вони бачили один одного, як удень, бачили своїх коней, бачили траву перед собою. А далі все зникло за загорожею з цього блискучого чарівного світла.

– Ага, спинилися? – зловтішно шепотів Артем. – Спинилися? А що ви робитимете далі, хотів би я знати?..

Рука його тремтіла. Але він невпинно натискав кнопку свого електричного ліхтарика. Яке щастя, що він згадав про нього!

Раптом розгубленість змінилася люттю. Передній, літній віщун у шкіряному шоломі щосили вдарив коня, штовхаючи його вперед. Але зляканий кінь лише звівся дибки і не рушав. Вершник знов ударив його. Кінь не йшов. Тоді скіф швидким рухом вихопив свій спис, підніс його вгору, прицілився в сліпучу точку й кинув. Разом з цим залунала люта лайка чи закляття.

– Не вийде! – бурмотів Артем, відхиляючись. – Коли б ти не націлився, то, можливо, я й не встиг би… а так… будь ласка!

Спис пролетів недалеко від юнака. На мить Артем відпустив кнопку ліхтарика і стрибнув убік. Потім він знов натиснув кнопку. І знов віщунів залило біле холодне світло. За інших обставин Артем, напевне, посміявся б з роздратованих і розгублених облич віщунів. Але зараз йому було не до сміху.

– Можете кидати ще, – тихо мовив він. – Тільки не забувайте націлитися. Це мені дуже потрібно, бо інакше я не встигну відбігти. Тихше, Діано! Лежати спокійно, бо вони можуть влучити випадково в тебе!..

Одразу два списи полетіли в його бік. Артем упав на землю. Списи просвистіли над ним.

– Ах, так? – зловісно мовив він. – Гаразд, зараз я вам…

Він швидко відступив назад і намацав один з списів, що стирчав у землі. Не перестаючи світити, Артем хутко перекинув ліхтарик у ліву руку, розмахнувся правою і кинув спис у віщунів:

– Ловіть! Зараз буде й другий!

Спис вилетів із пітьми в світло, мов викинутий самою землею. Артем не націлявся. Але віщунів було багато, влучити було легко. Вороги не встигли й поворухнутися, як спис долетів до них і встряв у плече одному з віщунів. Вони дивилися на спис з тривогою і здивуванням. Пролунали злякані вигуки. Поранений повернув коня й поскакав геть від страшного холодного вогню, що кидає списи. Це було надто страшно!

– Маєте другий! – веселіше сказав Артем, кидаючи ще списа.

Тепер уже юнак не боявся нападу.

Другий спис влучив у груди коневі переднього віщуна, того самого, що першим кинув спис у страшний вогник. Цього було досить. Списи, що самі повертаються назад з пітьми і влучають у людей та коней… чаклун, що ховається за таємничим незрозумілим світлом, від якого відскакують кинуті списи, – цього віщуни не могли витримати. Як по команді, весь загін повернув коней і щодуху помчав назад. Артем бачив, що ніхто з віщунів навіть не оглядався. Вони пригнулися до коней – і тікали, тікали!

Юнак нервово засміявся:

– Я ж казав, що в мене є зброя! І непогана зброя в таких умовах!..

Він ще дивився вслід наляканим втікачам. Вони вже зникали за пагорком. Артем погасив ліхтарик і повільно рушив до товаришів. Після ясного світла темрява здавалась тепер ще густішою. Але через хвилину він уже бачив свого коня, що мирно пасся в траві. А ось і Варкан з товаришами.

– Ну, все гаразд!

І Варкан і його товариші дивились на Артема з пошаною, його незрозумілі для них вчинки вразили їх. Вони чудово бачили все, що відбувалося в смузі світла, не маючи уявлення про самий ліхтарик.

Артем скочив на коня:

– Поїхали, друзі! А то Дмитро Борисович може ще заблудитись. Діано, до мене! Що, собако, цього разу обійшлося без твоєї допомоги? Нічого, нічого, ти ще станеш мені в пригоді!

Сказавши це, юнак замовк. Велике нервове збудження давалося взнаки. Артем тепер відчував страшенну втому. Боліла поранена нога.