Текст книги "Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів"

Автор книги: Владимир Владко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 37 страниц)

21. НАД ХАЩАМИ ВЕНЕРИ

«Гвинтівка… моя гвинтівка лишилася біля ракети!» – це було перше, про що згадав Гуро.

Схоплений міцними жилавими лапами впоперек стану, він висів під самим тулубом бабки. Руки й ноги його були вільні, він міг рухати ними – зовсім як людина, яку почепили за пояс до стелі кімнати. Гуро робив руками й ногами непевні рухи плавця, наче намагаючись зберегти рівновагу. Звісно, це було ні до чого; бабка міцно тримала його.

Як трапилось, що бабка схопила його без будь-якого опору? Гуро визнавав, що не чекав на напад летючого хижака. Йому думалось, що бабка просто пролетить над міжгір’ям і зникне. Потім ці постріли Василя… Мисливець вирішив, що юнак влучив у бабку, і вона падає, поранена.

Вийшло ж зовсім не так!

Він зрозумів своє становище лише тоді, коли побачив згори ракетний корабель, міжгір’я, червоний прапор на високій скелі, товаришів. Вітер віяв йому назустріч, він знав це, чуючи невпинний свист у мікрофоні на шоломі, свист, що змішувався з набридлим дзижчанням бабки. Хижак співав якусь йому самому лише зрозумілу пісню задоволення.

Все це трапилось так блискавично, так несподівано… Удар по плечах, потім щось рвучко смикнуло вгору – і все.

Його охопила страшенна лють. Його, досвідченого, бувалого мисливця і мандрівника, схопила, як сова мишу, велетенська бабка, ця нещасна комаха, і несе тепер у повітрі собі на сніданок! Це трапилось на очах у товаришів. Ганьба! Що робити тепер?

Задихаючись від гніву, Гуро перевірив свою зброю. Кинджал був з ним, його короткий широкий кинджал. На поясі висіли дві гранати. В кобурі залишився маленький автоматичний пістолет, заряджений розривними кулями.

Швидким рухом Гуро витяг пістолет. Першою його думкою було випустити кілька куль в тулуб і в голову бабки. Але майже відразу він збагнув, що цим він негайно позбавив би життя самого себе. Вбити бабку можна; коли не вбити, то принаймні злякати пострілами так, що вона випустить з своїх лап здобич. Але…

Він поглянув униз. Під ним повільно пропливало верховіття високих дерев, густі хащі тропічних рослин. Он з хащів висунулася гостра скеля, ще, ще… Бабка летіла на висоті метрів з двісті. Впасти з такої висоти, – ні, на це він не згоден!

Гнів зникав, зміняючись тим холодним спокоєм, який завжди з’являвся в Гуро, коли він почував справжню й серйозну небезпеку. Мозок напружено працював, відзначаючи найменші зміни положення тіла, найнепомітніші рухи хижака.

Мисливець почував, як часом стискаються лапи бабки, немов хижак перевіряв, чи ціла його здобич. Нічого не поробиш. Треба чекати. Головне, щоб бабка не дуже цікавилася ним під час польоту. Сяде ж вона колись. Тоді… о, тоді Гуро не забариться поговорити з нею як слід! А поки що треба зберігати повний спокій, не дратувати хижака, вдавати з себе мертве тіло.

Гуро вільно пустив руки й ноги. Він не ворушився. Вся енергія його переключалася на роботу мозку.

Хотілося ще раз подивитись на ракету, на товаришів. Але корабля вже не було видно, він зник між скелями глибокого міжгір’я. Тільки червона крапка прапора ще виднілася вдалині.

Саме міжгір’я Гуро бачив добре. Він пізнавав його по високих скелях, що стирчали вгору, як п’ять розчепірених пальців. Так ось як воно тягнеться, це міжгір’я… Справжнє річище висохлої річки, глибоке й нерівне.

Міжгір’я звивалося серед лісу. Воно утворювало неправильне півколо. Високі нагромаджені скелі закривали один його вихід. За скелями яскравим сріблом виблискувала велика ріка. Вона текла майже поряд із міжгір’ям. Далі, праворуч, ріка впадала в велике озеро. І туди ж спускалися круті схили міжгір’я.

Лапи бабки щільніше притиснули мисливця, підтягуючи його ближче до велетенської голови. Гуро не опирався, пильно спостерігаючи крізь скляні вікна шолома, як повільно поверталася до нього голова бабки. Ось він побачив зціплені зуби хижака, що кількома гострими різаками сходилися до отвору рота. Ось голова ще повернулася. Бабка хотіла роздивитися свою здобич.

Лапи її посунули людину вперед, ще ближче до голови. Гуро побачив, як повернулося до нього гігантське зелене й прозоре око. Власне, це було навіть не око, а безліч маленьких оченят, опуклих і ясних, в кожному з яких віддзеркалювався його блискучий шолом. Всі оченята, складені як щільник, утворювали одно велетенське око.

Бабка повертала голову праворуч, ліворуч, розглядаючи Гуро. Здавалося, вона була вражена виглядом своєї здобичі. Напевне, ніколи ще в її лапах не було людини, та ще одягненої в скафандр із круглим металевим шоломом.

– Ех, коли б я тобі так само був не до смаку, як ти мені, – промовив стиха мисливець, дивлячись просто в очі хижака. – Напевне, тоді б ти й не доторкнулася до мене…

Але цим і обмежилося його реагування на рухи бабки. Ноги й руки мисливця, як і раніше, нерухомо звисали вниз; він вичікував. Він твердо вирішив: ніякої боротьби в повітрі.

Великі прозорі сітчасті крила швидко маяли чад ним. Бабка збільшувала швидкість.

Під мисливцем все так само пропливали ліс, хащі, подекуди перерізані струмками й озерцями. Одна пляма внизу звернула на себе увагу Гуро. Серед суцільної зеленої ковдри, що вкривала поверхню Венери, було дивно бачити цю темну, майже чорну пляму. Це було схоже на сліди пожежі. Але як могла трапитися тут пожежа? Хіба що блискавка вдарила… Та й то це не зовсім нагадувало сліди пожежі. Бо тоді б пляма була чорною. А тепер Гуро виразно бачив коричневі стовбури дерев навіть з гіллям. Дивний колір залежав тільки від того, що ці дерева були, здавалося, без листя.

Нова пляма серед лісу. Це вже щось подібне до галявини. І цього Гуро не доводилося бачити раніше. Він гадав, що хащі Венери ніде не мають жодної галявини – хіба тільки там, де скелі і кам’янистий ґрунт не дають нічому зростати. А тут була справжня зелена галявина, вкрита буйною травою… і незрозумілими крапками… немов на ній лежали купи каміння, кимсь старанно зібрані.

Але ось, пролетівши ще кілька хвилин, бабка різко змінила напрямок, зробила велике півколо над лісом і почала знижуватись.

Гуро відчув, як сильно забилося його серце: наближався чає вирішальної боротьби. Він знов обережно поклав руку на кобуру пістолета. Проте через кілька секунд він подумав:

«Що дасть мені постріл? Бабка – це комаха. Навіть коли я вцілю їй у голову, вона так само міцно триматиме мене лапами. Її кінцівки підкоряються не голові, зовсім не голові. Нервові центри комах лежать десь у грудях». Він згадав усе, що вчив у школі про бабок.

Лишивши пістолет у лівій руці (він стріляв лівою рукою не гірше, ніж правою), Гуро не менш обережно витяг свій короткий, широкий кинджал.

Тимчасом бабка знайшла собі місце. З переможним дзижчанням вона спускалася на вершину великого старого дерева, яке підносилося над лісом неначе велетенська свічка. Тепер мисливця тримали знов лише дві передні лапи. Дві задні лапи витяглися вниз, готові схопитися за дерево. Крила майже нерухомо звисли в повітрі, утворюючи над Гуро намет, що виблискував всіма кольорами.

Напружившись, мисливець чекав. Ясно, що бабка не зробить з ним нічого, поки не сяде.

І ось бабка легко сіла на вершину. Задні її лапи вхопилися за гілля. Воно загойдалося під вагою велетня. Бабка переступила лапами кілька разів, зручніше вмощуючись. Гойдання гілок поволі меншало. Бабка сиділа зручно й трималася цупко.

Її голова повернулась знову правим оком до Гуро. Хижак націлювався на свою здобич. Рот повільно розтулявся. Передні лапи, що все так само цупко тримали Гуро, трохи повернули його й почали підносити вгору, головою до рота.

Просто над собою Гуро побачив груди хижака, вкриті прозорим шаром хітину. Окремі сегменти й платівки хітину з’єднувалися тонкими смужками шкіри, що дозволяли їм рухатися. Якраз над ним була така смужка. Під тонкою шкірою щось ритмічно рухалося, переливалося.

Настав час діяти. Мисливець був уже під самим ротом хижака, підтягуваний ближче й ближче.

Одчайдушним блискавичним рухом Гуро крутнувся в лапах бабки. Тепер він лежав на спині, повернувшись грудьми до тіла хижака. Бабка, здивована несподіваним рухом, стулила рот, але відразу ж знову розтулила його і знову потягла людину до пащі.

Смужка між двома товстими платівками хітину була тепер просто перед очима Гуро. Мисливець ще раз швидко націлився і міцним ударом загнав кинджал у цю смужку. Лезо легко проштрикнуло шкіру і пройшло глибоко в тіло. Руку Гуро обдав потік зеленуватої рідини. Але він так само швидко повернув кинджал у рані й швидким помахом руки розпоров груди хижака надвоє.

В ту ж саму мить він відчув, як здригнулися лапи, що тримали його.

Очевидно, він ушкодив нервові центри. Крила бабки шалено забилися, підіймаючи великий вітер. Бабка підстрибнула, вона намагалася знов полетіти, не випускаючи людини з лап.

Гуро підняв пістолет і випустив підряд кілька куль у хижака, в його розпороті груди, в голову, в тулуб. І кожен постріл відповів йому коротким вибухом: то розривалися всередині бабки розривні кулі. Тепер Гуро вже нічого не бачив. Скляні вікна його шолома були заліплені зеленуватою масою, що вилітала після кожного вибуху розривних куль з розшматованих грудей хижака. Але лапи все ще цупко тримали мисливця.

Та ось вони знов здригнулися. Одна з них безсило звисла. Гуро залишився притиснутим до потвори тільки однією лапою. Ось розправилась і ця. Перекидаючись у повітрі, нічого не бачачи, не випускаючи з рук зброї, Гуро котився вниз, крізь густе гілля велетенського дерева.

Густий зелений морок поглинув його. Він чув тріск гілля, що ламалося, відчував удари об гілки, але не міг нічого зробити, не міг схопитися за гілки. Ще удари, вже м’якші. Почувся вже не тріск, а соковите хрумтіння, немов ламалися кавуни чи гарбузи. Ще мить – і падіння припинилося. Мисливець лежав на чомусь м’якому й вогкому.

Згодом він поворушив руками, помацав свої ноги. Ноги й руки були, на щастя, цілі. Жодного перелому, жодного вивиху. Тільки боліло плече від різкого удару об якусь гілку.

Навпомацки Гуро знайшов широке м’яке листя і протер ним скло шолома. Тепер він уже бачив.

Густі хащі папороті. М’який вологий ґрунт. Окремі стовбури дерев поринали в хмари зеленого листя, – такі густі, що крізь них майже ніде не видно було неба. Поранена, якщо не вбита, бабка залишалась там десь, угорі. Тут, унизу, було тихо й спокійно. Гуро був вільний, він міг повертатись додому.

Це було легко сказати. Як повертатись, куди? Ніякий компас не міг допомогти мисливцеві. Клята бабка змінювала напрям польоту. Гуро міг бути тепер на відстані кількох кілометрів від міжгір’я, де лежав ракетний корабель. Але ця відстань могла виявитись і значно більшою. Проте не сама відстань ускладняла справу, не вона була головною перешкодою.

Куди йти – ось питання. Всюди однакові хащі, всюди ліс. Зв’язатись з товаришами по радіо? Але малесенький передавач у шоломі Гуро забезпечував зв’язок на відстані п’ятсот-шістсот метрів – не більше. Проте Гуро спробував-таки озватися:

– Товариші! Чи чуєте ви мене?

Як і слід було сподіватись, йому ніхто не відповів.

Гуро сів зручніше, збираючись з думками. Справді, що ж робити? Куди б він не пішов, який би напрямок не обрав, однаково в дев’яносто дев’яти випадках із ста він не знайшов би ракети. Ждати тут? Чого, кого? Хто знайде його тут, хто вирушить за ним, хто знає, куди понесла його бабка? Чекати так само було безглуздо.

Нова, страшна думка промайнула у Гуро: на скільки часу йому вистачить кисню?

Він змінив резервуар з оксилітом сьогодні вранці. Після того він навіть не скидав шолома. Втім, ні. Скидав, коли обідав. На обід пішло щось із годину. Тепер – він поглянув на годинник – пів на п’яту. Почалась робота о десятій. Значить, п’ять з половиною годин він витрачав запаси свого кисню. Залишалось ще шість з половиною годин дихання. Небагато, зовсім небагато в його становищі.

– Шість з половиною годин, а потім кінець, – півголосом мовив Гуро. – Добре було б покурити…

Становище було безнадійне. Гуро уважно стежив за тим, як погойдувалося перед ним мережане листя папороті. І в міжгір’ї, де лежить ракетний корабель, листя папороті гойдається так само байдуже, як і тут. Яка нісенітниця! Врятуватись від небезпеки, визволитись із пазурів велетенської бабки, можна сказати, видертись з її щелепів, щоб загинути тут, у хащах, задихнутись від нестачі кисню?.. І це тоді, коли їм пощастило вже цілком виконати завдання: знайдено і інфрарадій, і ультразолото… Нісенітниця!

Краще, ніж будь-хто інший, Гуро розумів, що отаке роздумування нічого не дає, тільки шкодить, бо забирає дорогий час. Зокрема, це було погано в його становищі. Кожна хвилина дихання забирає якусь частину кисню з резервуарів скафандра. І коли він не витрачає цю хвилину розумно, свідомо, не використовує її для врятування, то він сам відбирає у себе життя.

Гуро розумів усе це.

– Стоп, товаришу, – сказав він собі. – Треба вирішити, що робити.

Звісно, треба. Але – що саме? Припустімо, людина заблукала в лісі. Вона може спробувати визначити, де в неї південь і північ, схід і захід, зробити звідси висновки й рушати кудись. Що міг зробити Гуро? Хіба він знав, в якому напрямку лежить ракетний корабель? Ні, він не знав нічого. Південь був для нього такий самий, як північ, як схід і захід. Всюди було невідоме, загрозливе, непевне, вороже. Ці велетенські дерева, пальми, папороть, це невпинне дзижчання незліченних комах – все було чуже, дивне, все підкреслювало його відірваність від товаришів, друзів.

Великий синьо-червоний метелик покружляв коло його голови і сів на лист папороті, його ніжні крила тремтіли, незрівнянний малюнок на них зібрав у собі найкрасивіші фарби з палітри природи. Метелик повільно посувався вздовж листя, немов чогось шукав. Гуро мовчки дивився на нього кілька секунд і раптом здригнувся. Йому здалося, що з-за дерева, яке створювало глибокий коричневий фон для ніжних фарб метелика, щось визирнуло. Мисливець схопився за пістолет.

Але за деревом не було нічого. Мабуть, випадковий порух папороті під подувом вітру обдурив мисливця. Зляканий рухом людини, метелик знявся з папороті й полетів. Гуро простежив за ним, поки метелик зник за деревами, і криво посміхнувся:

«Нерви, товаришу, у вас не в порядку, – сказав він собі. – Вам уже починає ввижатись усяке чортовиння… Спокійніше, інакше ви собі не допоможете…»

І раптом ніби хтось покликав його на ймення. Мисливець здригнувся. «Я божеволію», – з острахом подумав він… Він здригнувся і несподівано зовсім виразно почув людський голос.

– Чи чуєте ви нас, товаришу Гуро? – питав цей голос. – Прислухайтесь, прислухайтесь, ми турбуємось, бо у вас може не вистачити кисню… Прислухайтесь, ідіть до нас, ми допоможемо вам знайти шлях… Ми певні, що ви врятувались, товаришу Гуро…

Це був голос Василя, він лунав, ніби хлопець був зовсім близько, поряд:

– Ми чекаємо вас, товаришу Гуро! Пеленгуйте нас, пеленгуйте. Нам пощастило ввімкнути й настроїти потужний радіопередавач, ми шукаємо вас по радіо, товаришу Гуро…

«Ні, це не мариться. Це справді говорить Василь!»

– У вас у шоломі, товаришу Гуро, є рамка. Її треба витягти й поставити так, щоб її площина була скерована просто вперед, куди дивляться ваші очі. Тоді повертайтесь, повертайтесь повільно. Моя мова то тихшатиме, то голоснішатиме. Знайдіть такий напрям, коли мій голос буде якнайгучнішим, і ідіть на нього, щоб він весь час звучав рівно й гучно. Це буде той самий напрям, яким вам треба повертатись додому. Я говоритиму весь час, весь час ви матимете змогу перевіряти напрям. Не забувайте, що треба йти вперед лише тоді, коли мій голос буде якнайгучнішим. Ідіть швидше, бо у вас не вистачить кисню. Товаришу Гуро, ми сподіваємось, що ви чуєте нас. Ми чекаємо вас, товаришу Гуро! Пеленгуйте нас, пеленгуйте…

Таким самим стурбованим голосом Василь продовжував говорити весь час, викликаючи Гуро і не знаючи, чи чує мисливець його, чи ні…

Гуро випростався. Знервованості його мов і не було. Він навпомацки знайшов на шоломі маленьку висувну рамку.

Так. Він поставив її просто перед собою. Почав повільно повертатись. Голос Василя спочатку потихшав, потім почав гучнішати. Далі, далі, ось він, напрям!

Тепер голос Василя дзвенів просто біля вух, цей приємний, рідний, стурбований голос юнака. Любий Василю! Того разу тебе врятував Гуро; тепер ти врятуєш мисливця!

– Пеленгуйте нас, пеленгуйте, товаришу Гуро! Я говоритиму весь час, весь час ви зможете перевіряти напрям. Поспішайте, бо ми дуже турбуємось за вас, хоча й певні, що ви врятувались…

– Вперед! Здається, все так як слід. Голос Василя чути якнайкраще. Помилки бути не може.

Хащі замикались щільним кільцем навколо людини в скафандрі, дикі рослини перетинали їй шлях, комахи з дзижчанням пролітали повз неї, папороть чіплялась за ноги, заважала йти. Але Гуро йшов уперед і вперед.

Він поспішав. Уся увага його була скерована на голос Василя.

І тільки раз він спинився на півхвилини, побачивши того самого синьо-червоного метелика, який вже раз підлітав до нього. Метелик летів перед ним кілька хвилин, потів сів на лист папороті, і Гуро подумав:

«Бувай здоров, друже! Ти про мене не згадаєш напевне. А я тебе й твої барвисті крила пам’ятатиму довго».

І, вимахуючи кинджалом, Гуро рушив далі швидкою ходою, обираючи собі шлях поміж папороттю й стовбурами дерев і весь час прислухаючись до стурбованого голосу Василя, який кликав його і вказував йому шлях.

22. ЗУСТРІЧІ БОРИСА ГУРО

Ліс здавався нескінченним; та хіба не був він таким і насправді? В цьому Гуро пересвідчився ще тоді, коли летів у пазурах велетенської бабки. Але тоді цей величезний, неосяжний ліс був для мисливця просто об’єктом для спостережень. Тепер ліс обернувся на хитрого, підступного ворога, що насунув на Гуро враз з усіх боків. Ліс дивився на мисливця тисячами очей своїх невидимих мешканців, ліс був переповнений несподіванками й таємницями, які чигали на людину на кожному кроці, перетинали їй шлях, заважали, затримували.

Самі великі дерева, увінчані буйними зеленими шапками листя, мало заважали Гуро. Він вільно обминав їх, весь час перевіряючи напрям, в якому лунав голос Василя. Але частенько ліс улаштовував перед мисливцем справжні загорожі.

Цупкі повзучі рослини переплітались складним мереживом, зітканим із живих міцних канатів. Ці канати звисали з великих дерев, перекидались з одного на одне. Такі перепони тяглись по сотні метрів, утворюючи суцільну непролазну стіну. Обходити їх було б надто довго, і мисливцеві доводилось шукати заховані під великим грубим листям отвори, тонші рослини розрубувати своїм кинджалом, щоб через десять-п’ятнадцять хвилин опинитись перед новою загорожею, ще щільнішою, ще вищою.

Нерівна місцевість, перерізана ярами, перетята горбами, то вела Гуро вгору, де, здавалося, під самими хмарами вільно зростали прекрасні пальми і кипариси, то зводила його вниз, до густих заростей папороті, грузьких трясовин, що засмоктували ноги, наче взували враз мандрівника в свинцеві чоботи.

Але траплялись і легкі ділянки, де Гуро швидко посувався вперед, наспівуючи навіть якусь нікому невідому мелодію.

Вже не раз Гуро радів з того, що цю важку подорож він відбуває у скафандрі. Тільки це врятувало його в багатьох випадках і дозволяло йому йти без затримки, не звертаючи уваги на безліч перепон.

Вперше він зрозумів це, вибираючись з драглистої низини, нещадно ламаючи ситу велику папороть і викараскуючись угору схилом глибокого яру. Щось несподівано майнуло перед його очима в’юнкою яскраво-зеленою стрічкою, впало йому на ногу, обкрутилось круг неї і спинило його.

Гуро похолонув: це була здоровенна зелена гадюка. Роздратована мисливцем, що сполохав її, гадюка обвилася круг його ноги. Вона звивалась і сичала, намагаючись вкусити, її довгі вигнуті зуби впиналися в тканину скафандра, змочуючи його отруйною рідиною.

«Якщо прокусить скафандр, то вже ніщо не врятує!» – подумав Гуро, націляючись у гадюку кинджалом. Але в ту ж мить він згадав про металеву сітку, яка захищала від ушкоджень гумову тканину скафандра. Це заспокоїло його. Ніякі гадючі зуби неспроможні прокусити металеву сітку. Гуро був певний цього. Поклавши кинджал у ножни, він спокійно схопив гадюку рукою впоперек тіла, віддер її від ноги, перехопив ближче до хвоста. Розмахнувся нею в повітрі й розтрощив плескату голову об стовбур дерева.

Вдруге він оцінив скафандр, коли шлях йому перетяло довге, хоч і неглибоке озерце. В ньому буяло життя. Дивні тварини заселяли його, вони вистрибували з каламутної мулкої води навздогін одна одній, поринали назад у воду, хлюпалися в ній. Хіба що неспокійна фантазія якогось примхливого художника здатна була б вигадати такі форми, такі неймовірні риси й сполучення властивостей, які бачив перед собою здивований Гуро. Ось поплив великий чорний жук, за ним тягнеться довгий жовтуватий хвіст із сегментів. Хвіст, загрозливо піднятий вгору, закінчується гострим кривим жалом, як у скорпіона, і так само, як у скорпіона, загрожуючи, напружено звивається в повітрі.

Ось зелена жаба завбільшки з людську голову. Але, замість широкого жаб’ячого рота, в неї твердий дзьоб між великими круглими очима. І це робить жабу схожою на сову… Ось вона дзьобнула якусь тварину, що пливла повз неї, розтерла твердим дзьобом і проковтнула. У її широко розтуленому дзьобі вражений Гуро помітив гострі й нерівні зуби.

Коричнева гадюка з маленькими ніжками й високим гребінцем, звиваючись, вистрибнула на поверхню, скинулася в повітрі й стрілою впала на зелену жабу із совиним дзьобом. Вона обвила її широку шию і тієї ж секунди вжалила в спину. Жаба з зойком перекинулась на спину, дриґаючи лапами. Вона була ще жива, коли коричнева гадюка вже почала її жерти.

Гуро на хвилину навіть забув, що він не має часу на спостереження. Він застиг на березі озерця і дивився на цю боротьбу, на це буяюче й жорстоке життя.

Але зразу ж схаменувся: треба було йти. Як бути? Обходити довкола – надто довго, це забере принаймні з півгодини. Іти просто через озерце? А всі ці тварини, що можуть напасти на нього, як ота гадюка?..

«Хай спробують!»

І, взявши в праву руку пістолет, а в ліву фотоапарат, Гуро сміливо ступнув у воду. Грузьке дно, вкрите мулом і рештками рослин, не дозволяло йти швидко. Потворні химерні тварини вистрибували з води перед ним, сичали на нього, загрожували своїми жалами й зубами, але жодна не насмілилася напасти.

Вода підіймалась вище й вище. Ось вона вже доходить до живота, ось уже до грудей. Гуро йшов обережно, щоразу намацуючи ногою місце, куди ступнути. І враз він відчув, як щось затримало його. Ніби чиясь рука вхопила його ліву ногу й не пускала далі. Посуватись уперед можна було лише на превелику силу. На щастя, другий берег був уже близько.

«Та що воно таке? Наче під водою й не мусило б бути чогось великого… Адже озерце порівняно неглибоке, тут нема де вміститися великій тварині…» – думав Гуро. Але зробити він нічого не міг.

Напружуючи всі сили, він викараскався на берег. Його ліва нога тягла за собою щось незграбне, безформне, блискуче від води. Мисливець поклав апарат у кишеню, пістолет у кобуру і нахилився, щоб роздивитись.

Чорна, пухка, здоровенна п’явка присмокталась до його ноги. Вона була завбільшки з сома, сита й блискуча. П’явка присмокталася не лише передньою своєю частиною, не лише ротом, вся нижня половина її довгого тіла була вкрита круглими присосками, кожна з яких міцно трималася ноги. Ось чому так важко було вибиратися з води. Огидна істота навіть тут, на березі, не хотіла покинути свою здобич. Вона звивалася, притискуючись до ноги, пересувалася усе вище й вище, шукала собі більш придатне місце.

– Не вийде, не вийде, – мовив Гуро.

Він витяг кинджал і спритним помахом розрізав п’явку вздовж.

Один за одним відпали присоски, і чорне блискуче тіло п’явки, звиваючись, упало на ґрунт. І враз на неї накинулись інші водяні істоти, що немов тільки цього й чекали.

– Поспішайте, товаришу Гуро, ми дуже турбуємось, що У вас не вистачить кисню… – нагадував йому голос Василя.

Гуро глянув на годинник. Кисню в резервуарі було ще на три години. Чи встигне він дійти за цей час до ракети?..

Мисливець прискорив ходу. Цей відрізок шляху був порівняно легким. Місцевість підіймалася вгору, вона була вкрита лише великими старими деревами, що закривали світло густими шапками свого листя. Тільки папороть могла рости тут, інші рослини гинули. Гуро швидко йшов угору. Три години… три години… чи вистачить їх?..

– Поспішайте, поспішайте, товаришу Гуро! Пеленгуйте нас уважно, перевіряйте весь час напрям!..

Хлопець, мабуть, украй стомився повторювати весь часте саме. Ось уже близько трьох годин він викликає Гуро, близько трьох годин він веде його своїм стурбованим голосом до ракети, до порятунку. Гуро уявляв собі: Микола Петрович і Сокіл працюють, вони заклопотані ультразолотом. Це не означає, що вони забули свого товариша. Вони раді були б зробити все для його порятунку. Але вони безсилі допомогти. І вони працюють – можливо й тому, щоб не такою нестерпною була тривога, щоб заповнити чим-небудь час. А Василь сидить біля передавача і викликає… викликає… він знає, що без нього Гуро напевне зіб’ється з дороги… Любий хлопче, яка то важка праця – сидіти отак і викликати, не знаючи, чи чують тебе, чи справді ти допомагаєш, чи лише марно витрачаєш сили!..

Гуро вгадав. Василь таки не відходив від апарата. Він сидів стомлений і блідий. Але невпинно повторював те ж саме:

– Пеленгуйте нас, товаришу Гуро, пеленгуйте! Ми дуже турбуємось за вас, поспішайте, перевіряйте напрям…

І Борис Гуро ішов вірним напрямом. Голос Василя звучав у його вухах, мисливець часом повертав голову, перевіряв чутність, перевіряв напрям. Все було гаразд. Він уже звик легкими ударами кинджала перерізати перепони з товстого павутиння, яке мов навмисне розпинали на його шляху великі ситі павуки, – рідні брати павука, що його мисливець убив у перший день свого перебування на Венері. Він звик по невловимих ознаках знаходити непомітні отвори в загорожах із повзучих рослин. Він уже звик не звертати уваги на великих гадюк, що з сичанням тікали від нього чи, навпаки, кидались до нього. Все це стало звичним, все це було дрібним.

Тільки одного побоювався Гуро – зустрічі з якою-небудь велетенською потворою, як отой дракон-сколопендра або підземна панцирована істота, що мешкала в інфрарадійовій печері. А хіба тими двома потворами обмежується тваринний світ цих диких хащів? Хіба не може кожної хвилини з-за першого-ліпшого стовбура визирнути ще якесь чудовисько?

Навіть у диких хащах Уссурійського краю Борис Гуро почував би себе краще, спокійніше. І це було зрозуміло. Адже всі найстрашніші мешканці хащів були заздалегідь відомі. Можна бути готовим до зустрічі з тигром, знаючи його звички, манеру нападати тощо. Але як бути готовим до зустрічі з незнаним чудовиськом, якого ти собі навіть уявити не можеш? До того ж хіба можна назвати справжньою зброєю цей іграшковий пістолет або цей кинджал? Правда, були ще дві гранати. Але – тільки дві! Головне, не було звичної автоматичної гвинтівки, яку Гуро залишив біля ракети.

Ще невеличкий підйом між велетенськими кипарисами.

Швидкими кроками мисливець підіймався, поглядаючи на небо, яке тут було видно. Кипариси росли оддалік один від одного. Гуро турбувало, чи скоро почне сутеніти. Правда, його прожектор працює бездоганно, а радіоколивання поширюються незалежно від дня або ночі. Але значно краще йти цим лісом удень, значно краще… День на Венері майже дорівнює земному, – він триває трохи більше земного, щось із шістнадцять годин, як встановив Микола Петрович. За його підрахунками доба Венери дорівнює двадцяти семи годинам, – всього на три години більше, ніж на Землі.

«Це залежить від того, що Венера повільніше обертається навколо своєї осі, – пояснив Риндін товаришам. – І земна наука буде нам дуже вдячна за ці спостереження, бо час обертання Венери був досі невідомий на Землі. Хмарна ковдра нашої сусідки не давала змоги астрономам точно визначити це. Існували найрізноманітніші припущення. Досить сказати, що частина астрономів відстоювала двадцятичотиригодинну добу на Венері, а інша частина запевняла, що доба на Венері дорівнює цілому земному рокові».

Тепер Гуро шкодував, що Венера так швидко обертається навколо своєї осі. Краще було б, коли б вона оберталася повільніше: тоді нескоро почало б сутеніти.

Узгір’я закінчилось. Ось останні кроки вгору. Чому так світло за тими крайніми кипарисами? Невже кінчився ліс?..

Перед очима Гуро відкрилася дивна картина.

Величезне плато було вільне від лісу. Він відходив праворуч і ліворуч, широким колом обіймаючи це плато ген на обрії. Тільки трава – густа зелена трава – вкривала тут ґрунт, рівний і твердий. Було дивно – поверхня Венери, вільна від лісу!

Але не це вражало на тому рівному плато.

Якісь дивні фантастичні споруди виднілися там і тут на траві, химерні, незрозумілі, жовтуваті, коричневі, напівпрозорі, туманні. І всі вони були рухомі. Так, вони не стояли на одному місці, вони повільно пересувались, підходили одна до одної, наближались, розходились, розламувались і знов зростали. Це було як у казці, як уві сні!

– Та що я – сплю, чи що? – мовив вражений мисливець.

Споруди гойдалися й розпадалися, змінювали свої форми.

Здавалося, вони були складені з геометричних тіл – куль, циліндрів. І кожна така куля, кожен такий циліндр з округлими краями рухався, пересувався, чіпляючись на мить за інші і відпадаючи від них. Ось золотава споруда з довгих пухких тіл, наче з напівпрозорих ковбас. Купа цих тіл лежить на траві. І ось ця купа ворушиться, вона посувається вбік, зустрічається з купкою зеленавих кульок і падає на них, розпадається, вкриває кульки. Ще кілька секунд – і знов виникає висока куля з пухких округлих циліндрів, але немов уже товстіших. А кульки? їх немає, вони зникли.

«Тварини? Але чому вони громадяться такими купами? Комахи? Не схоже…» – міркував мисливець, не наважуючись вийти з лісу на рівне плато.

Він зрозумів: кульки, оті зеленаві кульки не просто зникли – їх пожерли пухкі циліндри. Напали на них – і пожерли. Але як?

Рух дивних споруд не припинявся. Він був напрочуд легкий; здавалося, що всі ці кулі, циліндри й ковбаски нічого не важать, що їх вільно переносять подуви вітру.

– Поспішайте, товаришу Гуро, поспішайте! У вас може не вистачити кисню, – повторював застережливий голос Василя. – Перевіряйте напрям!

Напрям лежить просто через це плато, від краю й до краю заселене дивними живими істотами, для яких немає назви. Обходити плато – ген-ген куди треба було б іти!.. Ні, звертати не можна. Треба йти. Кинджал в одну руку, пістолет в другу. Вперед!

Дивні істоти не звертали ніякісінької уваги на людину в скафандрі, що наближалася до них. Вони лишалися спокійними й байдужими. Та не таким спокійним був Гуро.