Текст книги "Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів"
Автор книги: Владимир Владко
Жанр:
Научная фантастика
сообщить о нарушении
Текущая страница: 34 (всего у книги 37 страниц)
Важкі вози хиталися й рипіли. Їхні великі колеса повільно оберталися, котилися вздовж слідів, залишених безкінечною процесією. По шестеро, по восьмеро коней тягнуло ті вози; але настільки важкі вони були, що на узвозах навіть коні приставали, знесилені. Скіфи безжалісно підганяли їх, коні хропли, вкривалися піною. Іноді коні витягали віз, іноді скіфам доводилося допомагати їм. Купки зморених, спітнілих рабів бігли від воза до воза, з хеканням налягали на товсті спиці коліс, бич свистів у повітрі, падаючи на спини коней і загрожуючи тим самим замахом ударити по голих плечах рабів.
Третій день становимще посувалося своїм шляхом. Вози спинялися тільки на півгодини на обід та на ночівлю. Щоранку запрягали свіжих коней з великих табунів, що їх гнали позаду. Стомлених коней виганяли на відпочинок у табуни. Зовсім зморених або пошкоджених різали, білували й варили або смажили їх м’ясо.
Шлях, яким весь час рухалося становимще, ішов уздовж великого лісу, за яким здіймались кам’яні урвища. Подеколи цей шлях віддалявся від лісу на півкілометра чи на кілометр. Потім знов наближався, ішов поруч з лісом. Артем іноді навіть дивувався: невже скіфські старшини, та й сам Дорбатай, зовсім кинули думати про них, забули про існування втікачів?.. Адже ніхто не робив більше спроби розшукувати лісовий табір. Очевидно, Дорбатай вирішив, що втікачі залишилися десь коло місця старої стоянки.
Так чи інакше, Артемові з товаришами було легко спостерігати пересування становимща. Юнак уважно відзначав усі ознаки шляху. Хтозна, чи не доведеться їм потім, коли пощастить звільнити Ліду й Івана Семеновича, повертатися самим назад, на старе місце, де вони могли б сподіватися знайти можливість повернутись на поверхню землі?..
Проте одне явище дуже зацікавило Артема. Як сказано було раніше, становимще посувалося весь час вздовж кам’яних урвищ попід лісом. Тих урвищ, які були насправді природною стіною між підземним простором, де жили скіфи, і сталактитовою печерою, що привела сюди вчених.
Спочатку Артемові здавалось, що становимще посувається просто на захід. І думка про це лякала його. Адже кожен кілометр віддаляв їх усе більше від місця, де завал перетяв їм тоді шлях назад. Проте на другий день Артем помітив, що напрям, у якому посувалося становимще, ніби змінився. Замість того, щоб вести прямо на захід, він повернув праворуч, трохи на північ.
Артем поділився своїм спостереженням з Дмитром Борисовичем.
– Треба перевірити за компасом. Це дуже важливо, – відповів той.
Артем перевірив – і не один раз. Дійсно, напрям руху становимща відхилявся на північ!
Щодня перевіряв тепер юнак це явище – і щодня пересвідчувався, що становимще весь час повертає праворуч. Здавалося, урвища ішли широким півколом з півдня на північ.
І становимще, яке весь час посувалося вздовж урвища, обходить це півколо.
Це було надзвичайно важливим спостереженням. Виходить, що товариші зовсім не віддалялися від сталактитової печери, відокремленої від них велетенською стіною урвища. Навпаки, вони обходили стіну з півдня на північ, залишаючись весь час поблизу печери!
Гаразд. Але чи пощастить їм знайти таке місце в стіні, яке можна було б пробити їх силами, хоча б з допомогою Варкана і його товаришів? Не можна було припустити, що сталактитова печера має багато отаких місць у своїх стінах, де однієї динамітної шашки вистачить для того, щоб пробити стіну!
Артем думав про всі ці можливості лише між іншим. Головне, що не покидало його думок, це було визволення товаришів і пов’язане з цим майбутнє повстання. Щодня до них приєднувались нові й нові мисливці, яким загрожувала помста Дорбатая та знатних старшин. Багатії зводили тепер рахунки з усіма, хто мав свого часу сміливість виступати проти них…
Роніс і Варкан не поспішали. Видно було, що вони вирішили зібрати всі сили й бездоганно підготувати повстання перед тим, як починати його. Артем вітав таку завбачливість, вона дуже подобалась йому. Але з якою охотою він узяв би участь в негайній боротьбі, яка допомогла б звільнити Ліду і Івана Семеновича сьогодні ж таки!..
Поки що Артем стежив за пересуванням жалобної процесії тільки здаля. Аж увечері, коли становимще спинялося на відпочинок, на ночівлю, Артем з Варканом наважувалися підходити ближче до скіфського табору. Юнак не залишав прихованої надії використати якийсь випадок визволити товаришів. Але жодного разу йому не пощастило навіть наблизитись до возів, серед яких був той єдиний, що цікавив його.
Артем навіть запам’ятав його ознаки. Два чи три рази юнак здаля бачив червоне вкриття того воза. Одного разу здалося йому, що він побачив навіть золотаву голівку Ліди, яка виглядала назовні. Проте… було цілком ясно, що Артем не мав змоги зробити щось рішуче. Доводилось чекати, стиснути кулаки до болю – і чекати.
Єдиною втіхою Артема були листи від Ліди. Раби майже щоночі приставляли юнакові маленькі аркушики паперу, густо списані дрібним поквапливим почерком Ліди. Артем читав їх і перечитував, намагаючись уявити собі всі думки й почуття дівчини. Він схиляв голову, попускав поводи коневі, що квапливо пробирався між деревами вслід за кіньми Варкана і його товаришів. І тоді Артем мов насправді бачив – важко хитаючись, рипить віз, колеса його одне за одним перекочуються через рівчаки і ями. Цей великий безмежний степ не мав шляхів, їх прокладають колеса попередніх возів. І тільки праворуч, на півночі видніється смуга нескінченного лісу, який підіймається до урвищ. Ось віз їде по рівному, немає ні вибоїв, ні рівчаків, не чути нічого, крім гучного рипіння, яке лунає ззаду, спереду, з боків. Ліда сидить у своєму возі, вона виглядає з нього, вона невідривно дивиться на далеку смугу лісу. Вона знає, вона певна: там недалеко від неї посуваються Артем, і Дмитро Борисович, і Варкан, і їхні товариші… Ліда дивиться на ліс, зітхає, знов дивиться – з надією і палким бажанням помітити щось серед далеких дивних жовто-рожевих дерев. Але нерухомі дерева, нічого не можна помітити між них… ніколи жоден вершник не виїжджав з того лісу, мовби й не було там ніколи Артема з його товаришами… Тоді Ліда знов схиляється й швидко-швидко пише… це той самий лист, що зараз у руках Артема…
«Любий, любий Артеме!
Ти просиш мене не хвилюватися, бути спокійною… Ах, про все це я пам’ятаю! Але як тоскно ждати!.. Єдина моя розвага, – це писати тобі листи. Ти просив, щоб я докладно описала тобі все, що сталося з часу нашого виїзду. Гаразд, зараз я все опишу тобі.
З самого початку наш віз поїхав разом з почтом Гартака, недалеко від жалобної колісниці з тілом Сколота. Я бачила все. Це дуже велика споруда, ця колісниця з повстяним балдахіном, пофарбованим у червоний колір. Десятеро білих коней запряжено в цю колісницю. А вздовж їхніх спин і боків проведені теж червоні смуги. На таких самих білих конях їдуть і віщуни, що супроводять труп Сколота…»
Артем знов заплющив очі. Так, цей виїзд він бачив і сам, на власні очі. Це було дуже урочисте видовище.
Велетенська колісниця з тілом Сколота. Віщуни в білому з червоним одязі несли священні зображення золотих птахів і драконів. Найзнатніші старшини їхали перед ними й везли бойові значки померлого вождя, везли почесні ознаки його доблесті й відваги. І кожен скіф, який бачив ці ознаки, мусив згадувати хоробрість Сколота.
Віщуни тужливо співали жалобну пісню – чи, може, то була якась молитва. Гойдалися в повітрі священні зображення. Повільно йшли білі коні, важко котилася гігантська червона колісниця. За нею їхав великий віз. На ньому сиділа стара жінка Сколота. Вона сиділа нерухомо, закривши сухе обличчя руками; і два такі ж старі віщуни сиділи поруч неї на возі, охороняючи вдову вождя, яка мусила супроводити його в могилу…
А під повстяним балдахіном на великій червоній колісниці лежало мертве тіло Сколота в розкішному одязі, в бронзовому шоломі, з широкими золотими браслетами на складених на грудях руках. Біля старого вождя лежав важкий його меч. Закриті очі справляли враження, що Сколот спить; з обличчя його збігла напруженість, зник вираз страждання, які були на ньому, коли вождь умирав, отруєний Дорбатаєм. Тепер обличчя було спокійне. І коли б не блискучий шар воску, що вкривав обличчя й руки, можна було б подумати, що Сколот не вмер, що він відпочиває або міцно спить…
І ніхто з простодушних мисливців і скотарів, які з побожністю дивились на цю колісницю, не догадувався, що Сколот просто вбитий Дорбатаєм і його прихильниками.
…Процесія посувалася далі й далі, не порушуючи ладу. Дорбатай у довгому червоному плащі й високому головному уборі, що нагадував і шолом і башлик, їхав поважно та урочисто, як цілковитий переможець. Незчисленні золоті оздоби та бляшки, нашиті на його плащі, побрязкували в такт рухам коня. Очі Дорбатая дивилися кудись поверх жалобної червоної колісниці. Здавалося, старий шахрай не бачив і не чув нічого, заглиблений у молитви за померлого вождя. І простодушні скіфи з повагою дивилися на цього лицеміра…
Гартак теж намагався зберігати урочистий і поважний вигляд. Він гордо випростувався на коні, неуважно брався рукою під бік, задирливо оглядався. Але через хвилину голова його стомлювалася під вагою великого золотого шолома, вона схилялася, руки нервово та боязко тримали поводи. Видно було, що Гартак дуже непевно почуває себе на коні і боїться впасти з нього…
– Поганий виродок! – не стрималася й тихо мовила Ліда.
Гартак наче почув її голос! Він швидко озирнувся і спинив на дівчині погляд. На обличчі його з’явилася посмішка. Ліді здалося, що він навіть насмілився підморгнути їй! Але цього вона вже не витримала і хутко відкинулася в глиб воза.
Знов вона виглянула лише тоді, коли проїхала жалобна колісниця, проїхала вдова Сколота, Дорбатай, Гартак, старшини, воїни – і тоді вирушив особистий почет Гартака, нового вождя, його майно, його раби, служники, дружини. Іван Семенович указав дівчині:
– Бачите, Лідо, той великий віз? Звідти виглядають жінки, вони зазирають в наш бік. Це, я певний, дружини Гартака. Їм цікаво поглянути на нову наречену їхнього чоловіка…
– Як ви можете, Іване Семеновичу!.. – образилася Ліда.
Але геолог продовжував:
– Повірте, Лідо, що мені теж не дуже приємно згадувати про це. Але… краще весь час пам’ятати про небезпеку, ніж хоча б на хвилину забути про неї та припустити, щоб вас захопили зненацька. Я навмисне нагадав вам… бо хочу, щоб ви добре володіли собою та стримувалися від необережних вчинків. Розумієте?
Що ж могла відповісти Ліда?..
…І ось уже третій день тривала подорож. Третій день вози посувалися до тих невідомих священних Гер. Єдиною втіхою дівчині були записки Артема, які свідчили про те, що товариші весь час турбуються про долю двох полонених, думають про них. Ліда виконала прохання Артема й вивчила напам’ять останню його записку, написану за порадою Роніса, хоч і не зрозуміла її змісту. Ця частина записки була написана грецькою мовою, тільки що українськими літерами. І незабаром ця записка відіграла свою роль.
Це було після полудня. Вони спинились на обід; незабаром полоненим мусили знов принести незмінну конину, про яку Ліді було гидко згадувати. І їла вона її тільки тому, що на цьому настоював Іван Семенович. Ще вчора, наприклад, між ними відбулася така невеличка розмова. Іван Семенович наполягав, щоб Ліда не відмовлялася й їла. Дівчина відповіла йому:
– Мені гидко, Іване Семеновичу! Я просто не можу дивитися на м’ясо!
– І не треба дивитися. Заплющте очі – і їжте!
– І від нього тхне кінським потом…
– Затуліть носа – і їжте!
– Та й смак у нього такий, що…
– Сховайте язик – і їжте. Ні, я не жартую, Лідо. Треба їсти. Ми не можемо дозволити собі слабшати. Перед нами ще чимало труднощів, і ми мусимо бути підготованими до них. Зрозумійте це, дівчино! Що сказав би Артем, коли б побачив, що ви нічого не їсте?..
Ліда зашарілася і не знала, що відповісти…
І сьогодні після полудня коло воза полонених знову залунали чоловічі голоси, – мабуть, принесли їжу. Так подумали Ліда й Іван Семенович. Може, навіть хтось з рабів приніс і чергову записку від Артема. Ліда визирнула з-за повсті і зомліла.
Біля воза стояв Гартак. Кілька служників супроводили його, навколо верхи спинилися старшини. Два служники приставили до воза драбинку, вкрили її червоним килимом, щоб приготувати шлях вождеві.
– Іване Семеновичу, це він, Гартак! – прошепотіла Ліда. – Що йому потрібно?
– Одне можу сказати, Лідо: спокійно! Тільки одне, – крізь зуби мовив Іван Семенович.
Він одхилився в глиб воза і звідти дивився, як відкинулась повстяна завіса, як з’явилася кривобока постать Гартака, як він увійшов, впевнено посміхнувся Ліді і, мабуть, в ознаку найвищої прихильності, незграбно уклонився, чого з ним досі не траплялося.
Дівчина притулилася до стінки воза і звідти дивилася на Гартака, ждучи, що буде далі.
Гартак заговорив по-скіфському. Його скрипучий, неприємний голос звучав тут особливо дратуюче. Що саме він говорив, лишалося, звісно, незрозумілим. Але, мабуть, він вважав свої слова за щось приємне, бо кілька разів посміхнувся, показуючи нерівні пацючі зуби.
Але ось він закінчив і показав рукою на вихід, наче запрошував Ліду. Дівчина мовчала й не рухалась. Тоді Гартак підійшов до неї і, вхопивши її за плече, підштовхнув до виходу. Забувши про всі умови, Ліда не стрималася й різко відштовхнула його. І враз почула тихий голос Івана Семеновича:
– Він хоче, Лідо, щоб ви йшли за ним. Мабуть, наблизився той час, про який писав Артем. Очевидно, Гартак одержав дозвіл Дорбатая. Ну, що ж, треба виконати наш план. Починайте, Лідо!
Тепер Ліда зрозуміла все. Гартак, розгубившися від її опору – адже він вважав, що дівчина давно на все погодилась! – дивився то на неї, то на Івана Семеновича. Час був слушний – і Ліда чудово виконала свою роль.
Поважно вона виступила вперед, підвела руку вгору й почала говорити. Ах, як важко вимовити слова, змісту яких зовсім не знаєш. Проте Ліда намагалася говорити якнайповажніше: так попереджав її Артем у своїй записці.
Дівчина не знала, що не лише вона, а й Артем не розумів тих слів, бо записав їх з голосу Роніса. Він знав лише загальний зміст. Дмитро Борисович переклав його приблизно так:
– «Слухай мене, Гартак! Я – дівчина іншого племені. У нас інші закони та звичаї. За нашими законами вождь не може взяти собі нову дружину, аж доки не доведе свою відважність у бою. А бій він не має права починати, доки поховають старого вождя. Я погоджуся бути твоєю дружиною, але тільки тоді, коли ти виконаєш звичаї мого племені. Гартак! Відійди і залиш мене, доки виконаєш те, що я сказала».
Оце саме, не розуміючи слів, говорила Ліда Гартакові. Таке було здійснення нового плану, запропонованого Ронісом. Він побоювався, що Гартак, ще до закінчення жалобної подорожі, одержить дозвіл Дорбатая одружитися з дівчиною, яка так сподобалась йому!..
Дівчина говорила ці незрозумілі слова так поважно, що й сама була трохи здивована: ніколи вона не думала, що з неї може бути акторка! І, вже закінчуючи, вона помітила, що її промова дуже вплинула на Гартака. Він розгублено озирнувся. Мабуть, він ніяк не сподівався на щось подібне. В наметі було чути, як приглушено, але збуджено гомоніли його супутники зовні, які теж чули голос Ліди. Адже вона говорила досить гучно. Добре, це теж було непогано!
Гартак не сказав більше жодного слова! Він вийшов з воза, віддав якийсь наказ, сів з допомогою служника на свого коня і зник за іншими возами. Ліда подивилась на Івана Семеновича, він на неї. Обоє вони боялись вірити, що все обійшлося так легко. Але це був факт!
Цього разу Ліда забула навіть свою огиду до кінського м’яса і не відмовлялася їсти його. А по обіді відбулися нові події.
Щодня Дорбатай справляв великі урочисті тривалі відправи з людськими жертвами. І щодня він збільшував кількість тих жертв, щоб збільшити й страх скіфів перед богами та перед ним, головним їх служником. Невідомо було, чи помітив він, як впливало це на Ліду. Можна було думати, що помітив, бо вже два дні, як полонених не примушували виходити з їхнього воза й стояти під час відправи в почті Гартака. Ліда й Іван Семенович залишалися в своєму возі. Але тепер під час кожної відправи вози розташовувались навколо місця, де відбувалося жертвування.
І як би не закривав Іван Семенович повстяні краї, як би не ховала свою голову Ліда, намагаючися не чути нічого, страшні звуки лунали всюди.
Події цього дня, напружена розмова з Гартаком остаточно знервували дівчину. Спочатку вона лише тремтіла від страху, потім уже не могла стримати сліз. Вони лилися з очей, змочуючи руки; Ліда кусала пальці, щоб стриматись, і не могла.
Знервований був і Іван Семенович. Перший час він сподівався, що Ліді пощастить перебороти себе, як це бувало раніш. Він мовчки сидів у своєму кутку, не дивлячись на дівчину. Але плач Ліди перетворювався на нервовий припадок. І тепер Іван Семенович не знав, що йому робити.
А Ліда плакала гіркими слізьми, ховаючи голову в подушки, її плечі здригалися, обличчя було мокре від сліз.
– Я не можу, не можу, Іване Семеновичу, – схлипувала вона, – не можу чути цього!.. Що вони роблять, що вони роблять…
– Не варт було дивитися, ось що. Ви надто знервувались, Лідо, – похмуро відповів геолог. – Ну, ось що, дівчино. Спробуйте заснути. Це найкраще з того, що ви можете зробити.
– Я не можу… не можу!..
Ліда всіма силами намагалась сховатися від вигуків, від туркоту тимпанів, від пронизливого свисту дудок.
– Ну, заспокойтеся, Лідо! Не можна ж так, слово честі!
– Який жах!.. Який жах!..
Дівчина тремтіла всім тілом.
Раптом тимпани залунали ще гучніше. Здавалося, їх стало вдвоє більше. Вигуки долинули з новою силою.
Ліда підвела голову:
– Що це?.. Іване Семеновичу, я не можу, в мене розривається голова… Я побіжу туди, я не припущу цього! Чуєте? Не можна залишатися тут, не можна… я біжу!..
Вона дійсно схопилась і рвонулася до виходу. Але геолог схопив дівчину за плече і з силою посадив знов на килим. На мить він задумався, мов обмірковував. Потім Ліда почула його суворий голос:
– Мовчіть! Чуєте, мовчіть! Ви не допоможете… Ми тільки зіпсуємо справу. Мовчіть! Досить істерики! Чуєте? Мовчіть!.. Бо інакше я…
Ліда злякано дивилася на піднесену руку Івана Семеновича. Ніколи вона не бачила його таким. Стиснені зуби, люте обличчя з нахмуреними бровами. Глибокі зморшки прорізали щоки. Примружені очі загрозливо дивились на неї.
– Іване Семеновичу… ви не вдарите мене… я…
– Мовчіть, я кажу!
Кусаючи губи до крові, Ліда знов сховала голову. Це було надто страшно. Але вона мовчала. Тільки час від часу десь зсередини проривалися в неї схлипування. Та сльози рясно лилися з-під тремтячих повік.
До неї долинали шалені вигуки, чиїсь одчайдушні крики, все це змішувалось з звуками тимпанів і свистом дудок. Але на першому місці було загрозливе обличчя Івана Семеновича, що ввижалося їй. Вона мов бачила над собою його піднесену руку з стисненим кулаком – і мовчала. Ніколи в житті вона не почувала себе такою нещасною й самотньою…
А Іван Семенович постояв ще трохи біля Ліди, дивлячись на її спину, що здригалася від ридання. Його піднесена рука повільно опустилася, майже торкнулася золотого волосся дівчини. Але Іван Семенович стримав себе: не можна було втішати, хоч би як йому хотілося зробити це і хоч як важко було йому самому так загрожувати любій дівчині. Адже тоді знов може статися цей нервовий припадок, Ліда може вибігти з воза, накоїти такого, що… Він глибоко зітхнув. Ця сцена коштувала йому багато. Він і сам відчував, як здригається його рука, як підступає до горла гаряча хвиля…
Він дивився на Ліду, йому було безконечно жаль її, цієї чудесної дівчини, яку він щойно лякав, збираючи всі свої сили, щоб стриматись самому. Але що він міг зробити інше? Треба було вплинути на Ліду, спинити її будь-що…
Іван Семенович ще трохи постояв біля неї.
«Здається, заспокоюється поволі», – подумав він. Повільно й тихо він одійшов, сів під стіною і закурив свою люльку.
Вигуки зовні стихали. Ще лунали тимпани, але й вони немовби втомилися. Іван Семенович сильно затягнувся. Приємно було відчувати, що люлька потроху заспокоює. А Ліда?.. Як вона?
Дівчина лежала нерухомо. Плечі її вже не здригалися. Тільки зрідка чулось її глухе схлипування. Але рівне дихання свідчило про те, що сильне нервове збудження змінилося сном: дівчина надто стомилася.
Люлька давно погасла, вже й віз сунув з місця, чути було голоси скіфів, що поганяли коней, вже шелестіла під колесами суха трава, а Іван Семенович все ще сидів мовчки й дивився крізь отвір у повсті. Він бачив далеку жовту смугу лісу, за якою підносились круті кам’яні урвища. Як і завжди, верхньої частини урвищ не можна було розгледіти, вона ховалася серед низьких хмар. І дивно було уявити собі, що над тими сірими хмарами простягається кам’яна стеля, сотні метрів кам’яної породи… і тільки ще вище, далеко-далеко, існує справжня сонячна земля, з якої вони потрапили сюди мимо своєї волі…
Там, у лісі, під урвищем, десь ховаються товариші, Артем з Дмитром Борисовичем. Як там їхні справи? Як почуває себе Дмитро Борисович? За Артема Іван Семенович не турбувався, хлопець міг постояти за себе, він уже не раз довів це.
Чиїсь руки раптом обняли шию Івана Семеновича. Він здригнувся від несподіванки, хутко озирнувся: то була Ліда.
Її зеленуваті очі з благанням дивилися на геолога, вона ніяково всміхалася. Дівчина хотіла щось сказати й не насмілювалася.
– Коли це ви встигли прокинутись, що я й не помітив? – мовив Іван Семенович якнайлагідніше.
Хтозна, чи не надто суворо він нагримав на неї, коли вона плакала?..
– Іване Семеновичу, пробачте мені… я така дурна… не змогла подолати себе… Мені тепер так соромно, що я й не знаю…
– Та киньте ви про це. Минулось – і гаразд. Дивіться ось краще – де ви бачили таке красиве небо? Га? Які чудові хмарки, правда?
Дівчина пустотливо махнула рукою:
– І небо звичайне, сіре, і хмарок ніяких нема, між іншим. Сама сіра безнадійна ковдра. Де ви побачили хмарки?
– А й справді, нема. Я ж їх тільки що бачив… Навіть милувався ними.
– Та тут їх взагалі не буває, Іване Семеновичу!
– Можливо, можливо…
– Ви не згадуватимете про це, Іване Семеновичу?
– Про що? Про хмарки?
– Та ні! Ну, ви знаєте, про що…
– Коли ви зараз не облишите цих балачок, то згадуватиму щодня, і навіть по десять разів на день. І Артемові розкажу, ось що!
– Ой, не буду! Не буду!.. А це хто?
В отворі показалася жіноча голова. Рабиня принесла кисле молоко. Вона поставила череп’яний глек, озирнулася назад, глянула на всі боки.
– Що таке?
Рабиня дістала з-під одягу малесенький папірець. Подала його Ліді й жестом показала, щоб Ліда дала їй теж… для тих, хто, мовляв, перебуває там, далеко-далеко, в лісі, куди вона вказала пальцем. Потім вона тихо сіла на краю воза спиною до середини.
– Записка від Артема! – радісно вигукнула Ліда.
– Що ж він пише?
– «Чому давно немає відповіді? Турбуємось. Як справи з Гартаком? Роніс каже, що він одержав від Дорбатая дозвіл одружитися тепер-таки. Негайно відповідай – і докладно. Зокрема, на попередній лист, де я говорив про деякі мої особисті…»
Ліда раптом спинилася і закашлялась.
– Ну, далі? – подивився на неї підозріло геолог.
– «…про деякі мої особисті справи». Все, Іване Семеновичу.
– Так таки й усе?
– Ну, є ще одна малесенька дрібничка, але вона…
Ліда густо зашарілася й схилила голову.
– Ну, якщо вона така малесенька, та дрібничка, то хай уже залишиться вам самій, – заспокоїв дівчину Іван Семенович. – Що ж, треба негайно відповідати, чи не так? Здається, там, у моїй записній книжці, ще лишилося кілька чистих сторінок?
– Звісно! Зараз, зараз я напишу йому про все! Де ж це олівець?..
Іван Семенович опустив голову, щоб Ліда не помітила його хитрої веселої посмішки, і уважно напихав тютюном люльку.
