Текст книги "Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів"

Автор книги: Владимир Владко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 32 (всего у книги 37 страниц)

Варкан перемовився кількома словами з своїми товаришами, і вони теж змовкли. Маленька група їхала мовчки.

Ліс виріс перед ними майже несподівано, мов вистрибнув з пітьми. Варкан припинив коня й гукнув, приклавши долоні ребром до рота. Зовсім близько відгукнувся Дмитро Борисович:

– Я тут, тут!

Темний силует археолога вийшов з-за дерева й наблизився до них. Дмитро Борисович тривожно придивлявся, він наче рахував вершників. Ось він пізнав Артема й кинувся до нього:

– Артеме, Артеме мій! Я так турбувався за вас!..

15. ТАБІР У ЛІСІ

– А коли ви втекли, то Дорбатай остаточно ошаленів… Він був настільки певний своєї перемоги, що ваша втеча вразила його, як грім. А тепер він з своїм табором багатіїв почуває себе непевно…

– Чому?

– Бо народ поділився на дві половини – і за нього й проти нього. Вже давно Дорбатай готувався до бійки з Сколотом. Але він весь час відкладав, бо боявся Сколота, знаючи, що його вплив на скіфів був ще досить великий. Так воно було, аж поки не з’явились ви. А після поразки біля жертовника Дорбатай зрозумів, що Сколот відбере в нього його вплив. Тоді Дорбатай вирішив діяти. Він умовився про все з тими знатними скіфами, що підтримували його, і добре обміркував усе. І тепер плем’я зовсім несподівано опинилося під владою Гартака. Але ж усім ясно, що вся влада – в руках Дорбатая. Проте старшини цілком погодились на це – навіть і ті, що колись були на стороні Сколота. Їм корисніше мати вождем Гартака, а владарем Дорбатая, ніж переживати їх ворогування, бо багатії ще й побоюються заколоту бідноти та рабів. До того ж вони знають, що живий Варкан. А за Варканом велика сила.

– Яка?

– Заждіть трохи, скажу, – посміхнувся Роніс. – Мабуть, вам доведеться зважити й на це. Ну, і ще – Дорбатай боїться вас. Адже ви зовсім несподівано для нього втекли… І потім, серед скіфів тільки й балачок, що про чарівне світло, яке виникло з-під землі, спинило погоню й відкинуло назад списи віщунів, влучаючи в них без промаху…

– Гм-гм… – кашлянув Артем.

– Залишається ще ваш білий дракон, ваш великий собака. Одне слово, я певний, що Дорбатай не від того, щоб замиритися з вами… коли б ви погодились.

– Ні, цього не буде! – відповів Артем.

Роніс глянув на Артема і з його рішучого вигляду збагнув, що він сказав.

– Я й не умовляю вас, повірте, – гірко всміхнувся Роніс. – Не гірше за вас я знаю, чого варті обіцянки Дорбатая!

– Ми турбуємось про долю своїх товаришів, – зауважив археолог.

– Поки що їм не загрожує небезпека. Мені так здається. Дорбатай, напевне, боїться можливої помсти з вашого боку. До того ж, Гартак надто зацікавлений вашою дівчиною… Мені здається, що Дорбатай тримає Гартака в руках зокрема й тому, що обіцяв йому як нагороду не лише шолом вождя скіфів, а й вашу дівчину. І тепер ваші товариші перебувають в окремому наметі під охороною віщунів. Вони, звісно, не вільні, але життя їх у безпеці. Вони недоторкані для скіфів, бо оголошені власністю богів.

Щоб заспокоїти Артема, Дмитро Борисович сказав йому останні слова Роніса.

– Це добре, – зауважив Артем. – Хай би вони й залишалися весь час такою власністю богів… це найменш небезпечно, скільки я розумію.

Роніс поцікавився зауваженням Артема і, коли Дмитро Борисович переклав йому його слова, Роніс відповів:

– Найменш небезпечно, доки… доки Дорбатай не схоче використати власність богів для своїх потреб. Але він не встигне цього зробити…

– Чому? – зацікавився Дмитро Борисович.

– Тому що мусять відбутися деякі події, – тихо мовив Роніс, глянувши на Варкана.

Молодий скіф кивнув головою. Він, не перестаючи вирізувати стрілу, яку тримав весь час у руках, мовив:

– Розповідай, Роніс. Доля зв’язала нас з тобою в боротьбі проти нашого головного ворога Дорбатая і його мерзенних прибічників… Розповідай, Роніс, нехай наші друзі знають усе.

– Добре, Варкан. Хай вони знають усе і вибирають свій шлях, – погодився Роніс.

Археолог схвильовано повідомив Артема про те, що Роніс має сказати. Зараз мусило відкритися перед ними те, що весь час було таємницею. Вони бачили, що Варкан грає серед скіфів якусь незвичайну роль, бо чим інакше можна було пояснити його популярність серед простих скіфів і нелюбов до нього з боку старшин, віщунів і Дорбатая? Але з яких причин? Цього вчені досі не знали.

– Слухайте, друзі! – так почав Роніс. – Вже давно серед рабів готувалося повстання. Але замість того, щоб добре його підготувати і скинути старшин-багатіїв, – серед рабів знайшлися занадто гарячі, які не схотіли ждати довго, і передчасно повстали. Це нічого не дало… Чимало тоді вбили рабів, чимало закатували…

Роніс важко зітхнув.

– Я весь час вважав, що не так треба робити. Вожді племені, зокрема Дорбатай, та й знатні старшини не такі, щоб мирно погодитись на визволення рабів. Тут потрібний рішучий бій, загальне повстання. Але як поставилися б до цього мисливці й скотарі? Отут було головне питання. Проте старшини й віщуни самі допомогли нам. Старшини мають великі табуни, рабів, служників. Але їм мало цього, вони визискують і пригноблюють простих скіфів – мисливців і скотарів, що не мають великого майна і примушені коритися багатіям, працювати на них. Віщуни запровадили закон, за яким мисливці мусять віддавати їм частину того, що вони вполюють. Скотарі мусять віддавати віщунам частину своєї худоби. Старшини-багатії і віщуни міцно взяли простих скіфів у пазурі. Хто міг перешкодити їм? Отже, Дорбатай з своїми віщунами зробив так, що ніхто з скіфів – мисливців і скотарів не насмілювався одверто щось сказати проти старшин і віщунів. Кожне сказане проти них слово вважалось зрадою священних звичаїв і каралося жорстоко.

– Дорбатай міг просто відібрати все майно в такого скіфа, оголосивши, що воно піде в жертву богам, – гірко додав Варкан.

– Так. Але до богів те майно не доходило, а лишалося віщунам і старшинам, – продовжував Роніс. – Чимало скіфів боїться Дорбатая, віщунів і старшин. Вони скоряються. Вони ремствують потайки, так, щоб це не дійшло до старшин і віщунів, інакше їх жде сувора кара. Так було. Але з деякого часу це незадоволення стало надто великим і серед скіфів. Особливо зросло воно серед молодих дружинників, мисливців і воїнів, які поступово змовилися в дружині Сколота. Вже досить давно ці дружинники задумалися про те, щоб об’єднатися проти старшин, багатіїв і віщунів. І головним серед тих мисливців і воїнів був…

– Варкан! – вигукнув Дмитро Борисович. – Безумовно, Варкан!

– Так, – погодився Роніс, – це був Варкан. Саме він з кількома своїми товаришами підготували виступ проти віщунів і старшин. А я з моїми товаришами підготували повстання рабів. Усе це робилось окремими шляхами, аж доки ми з Варканом погодились, що мета у нас одна, отож, і сили наші мусять бути з’єднані. Через деякий час ми мали почати діяти. Але старшини, на чолі з Дорбатаєм, випередили нас. Дорбатай отруїв Сколота і об’єднався з усіма багатіями. Він сподівався захопити Варкана і його друзів, бо давно підозрівав їх. Але так не вийшло. Варканові пощастило врятуватися. Друзі його один по одному приєднуються до нього, а деякі залишаться там і підготують інших мисливців. На щастя, Дорбатай і віщуни нічого не знають про мою роль серед рабів. Інакше Дорбатай відмовився б від того золота, яке я приношу йому, аби тільки знищити й мене…

Роніс змовк. Мовчали і його слухачі, схиливши голови. Вони сиділи коло вогнища на лісовій полянці. Варкан зовні зовсім спокійно продовжував вирізувати стрілу, наче це оповідання його не стосувалося. Лише зрідка він скоса поглядав на чужинців і знов схиляв голову, старанно працюючи ножем.

Дмитро Борисович жадібно слухав усе, що говорив Роніс, не забуваючи, проте, перекладати не менш зацікавленому Артемові. Цей невідомий стародавній світ остаточно відкривався перед очима археолога. Все це було таким важливим, таким цікавим! Кожна дрібничка, кожна деталь проливала яскраве світло на загадкові досі питання побуту й життя скіфського племені.

Мертві до того, застиглі постаті скіфів з археологічних пам’ятників, з ваз і барельєфів, з описів стародавніх істориків, жили тепер і рухались, боролися, страждали й ненавиділи, перетворилися на справжніх людей з тіла і крові перед очима археолога.

Не менш схвильований і збуджений був і Артем. Юнак не задумувався, як Дмитро Борисович, над археологічними проблемами. Зараз вони всі відступили для нього на другий план. Інші думки хвилювали його.

Насамперед – доля товаришів. Вони – під владою Дорбатая і Гартака; вірніше самого Дорбатая, бо Гартак сам по собі нічого не важив. Але Гартак бажав зробити Ліду своєю дружиною! Артем стиснув кулаки: про це огидно було навіть думати!.. Але не згадувати теж не можна було. Бо коли Гартак зацікавився Лідою, то Дорбатай не завдасть їй ніякої шкоди. Щодо Івана Семеновича… залишалося тільки повірити Ронісові, що Дорбатай побоюється помсти з боку Артема й Дмитра Борисовича. Більше реальних надій не було, Артем розумів це добре.

Тепер оця боротьба, про яку розповідав Роніс. Інакше й не могло бути: Варкан, хороший, чесний і прямодушний Варкан, мусив бути ватажком пригноблених мисливців і скотарів. Це личило йому, це викликало в Артема ще більше пошани до свого побратима. Роніс, виявляється, ватажок рабів, які готують повстання?.. Добре, цей чоловік здається Артемові теж дужим і стійким. Згадати хоча б його оповідання про золото, як Дорбатай катував його, і як Роніс, незважаючи на це, не здався!..

Шляхи вчених і цих двох ватажків зійшлися. Варкан правильно сказав. Сили треба об’єднати. Власне, які сили вчених? Просто дві людини, які хочуть визволити своїх товаришів?.. Ні! Це було б неправильно! Він, Артем, мусить зробити все, щоб допомогти повстанню пригноблених проти гнобителів. В цій боротьбі Артем не може залишитися осторонь. Він віддасть усе, що має, все, що може зробити, на користь повсталим. Справа тільки в тому, які саме плани у Варкана й Роніса. Симпатії Артема – з пригнобленими, з рабами й бідними, заляканими мисливцями та скотарями. Разом з ними він піде проти Дорбатая, проти віщунів, проти старшин, запалений загальною ненавистю, запалений бажанням допомогти справедливому ділу, знищити владу багатіїв і віщунів!.. Це єдиний шлях, який може обрати Артем. А що той шлях збігається з боротьбою за врятування товаришів, то це тільки краще!..

Тихо шелестіло листя на деревах, потріскувало гілля у вогнищі. Діана лежала біля Артема, поклавши голову на лапи й уважно зрідка поглядаючи на юнака. Час від часу вона нашорошувала вуха, прислухаючись до якогось звуку в лісі. Недалеко стояли прив’язані коні. Кілька скіфів у повстяних башликах дрімали біля них; товариші Варкана в усьому покладалися на нього.

Роніс рвучко підвів голову.

– Отже, що ви скажете на відповідь мені? – запитав він у Дмитра Борисовича. – Я розказав вам усе. Який шлях вибираєте ви?

Археолог подивився на нього незрозуміло:

– Як так – «який шлях» ми вибираємо? Перед нами лише один шлях – з вами, з пригнобленими, проти віщунів і багатіїв. Правда, Артеме? – повторив він юнакові свою відповідь.

Артем мовчки взяв руки Варкана й Роніса й міцно потиснув їх. Це була красномовна, хоча й мовчазна відповідь. Вперше молодий скіф не схилив знову голову, а дивився просто в очі Артемові – з любов’ю і пошаною. Артем зрозумів, що весь час, коли Роніс розповідав, Варкан побоювався, що його друзі відмовляться приєднатися до нього. Юнак весело посміхнувся:

– Перекладіть Варканові, Дмитре Борисовичу, що про все це йому не варт було й питати нас. Усе ясно. В мене є ще одне запитання до Варкана й Роніса. Ось воно. Я зрозумів, що в них є чимало спільників у становимщі. Це так?

– Так, – ствердив Варкан.

– Чому б їм, тим спільникам, не допомогти Івану Семеновичу й Ліді втекти від Дорбатая так само, як втекли ми з Дмитром Борисовичем? Адже, з’єднавшися, ми могли б тоді більше користі принести справі. Крім того, життю наших товаришів тоді не загрожувала б лиха воля Дорбатая…

Варкан вислухав переклад Дмитра Борисовича й запитливо глянув на Роніса. Грек рішуче похитав головою:

– Про це зараз і думати не можна, – відповів він. – Віщуни так охороняють ваших товаришів, що ніхто не міг би навіть наблизитися до намету, в якому вони перебувають. Звільнити ваших товаришів можна буде тільки під час загального повстання. Можна сподіватися, що тоді про них забудуть…

– Гаразд, я розумію це, – вигукнув нетерпляче Артем. – Але коли саме почнеться це повстання? Адже Роніс каже, що він давно вже готує його. Чому він відкладає? Хіба тепер, після вбивства Сколота, не слушний момент, щоб розкрити очі скіфам на підлу гру Дорбатая і знатних старшин?

Очі юнака палали, він весь горів бажанням прискорити справу, і Дмитро Борисович мусив перекладати лише головну думку, щоб прискорити розмову між Ронісом і Артемом.

– Є кілька причин тому, що повстання не можна піднімати зараз… – відповів Роніс.

– Які причини? – не вгавав Артем. – Адже Роніс сам сказав, що незадоволення і серед рабів, і серед мисливців та скотарів зростає весь час. Чого ж ще ждати?

– Отак говорили й ті запальні люди, що зняли передчасне повстання, – відповів похмуро Роніс. – Вони жорстоко заплатили за свою гарячковість. Нам треба поповнити запаси зброї – це перше. Поки що її замало. Старі дружинники та їхні слуги озброєні краще. Крім того, їх об’єднує страх перед повстанням рабів і бідноти… вони об’єднані, – повторив Роніс.

– Так що з того? – спалахнув Артем. – Хіба народ не може об’єднатися так само, ще міцніше? Все це залежить від вас обох, від ваших спільників. Треба все пояснити народові, відкрити йому очі на підлість Дорбатая, розказати, як саме віщуни вбили Сколота… озброїти народ, підняти його, запалити… тоді перемога забезпечена! – додав він захоплено.

Роніс з цікавістю глянув на нього:

– Все це правильно, – відповів він. – Але саме зараз не варт починати рішучих дій. Скіфи поки що перебувають під впливом Дорбатая. Віщун добре зіграв свою гру. Скіфи бояться богів і вважають, що саме боги покарали Сколота… Але незабаром стане не так…

– Коли саме?

– Це залежатиме від того, коли скіфи вирушать у жалобний похід. Це викликане смертю Сколота. Я не знаю, чи відомо вам, що такі уславлені скіфські вожді, як Сколот, мусять бути поховані в священній місцевості, де поховані й інші скіфські вожді. Та місцевість називається…

– Гери! – вигукнув Дмитро Борисович. Він забув про свою роль перекладача. Нові думки заполонили археолога. Звісно, про це він колись читав ще в Геродота, старогрецького історика: найвидатніших своїх вождів скіфи ховали в Герах, загадковій місцевості, про яку ніхто, крім самих скіфів, нічого не знає. Чи не про ці саме Гери згадував скіфський вождь Іданфірс, коли глузливо радив перському цареві Дарію: відшукати гробниці скіфських предків?..

Але так урочисто і в Герах ховали тільки вождів так званих «царських скіфів», могутнього племені. Так писав і Геродот. Чому ж якесь, порівняно невеличке, плем’я, плем’я кочівників Сколота, теж мало цей звичай? Мабуть, це плем’я кочівників, залишившись ізольованим, перебрало собі ті звичаї головного племені «царських скіфів», про які чуло з давніх-давен. Це було єдине можливе пояснення археолога.

Тим часом Роніс дивився на нього, здивовано підвівши брови: звідки цей чужинець знає назву священної місцевості скіфів? Але відповів він так само спокійно, наче й не був вражений:

– Так, Гери. Мало хто знає, де саме розташована ця місцевість. Але відомо, що там протікає ріка Борісфенес…

– Наш Дніпро… – тихо додав Дмитро Борисович.

Роніс говорив далі:

– Сьогодні вже починають бальзамувати тіло Сколота. Через кілька днів усе становимще зніметься з місця й вирушить у жалобну подорож до Гер. Разом з усім населенням становимща вирушать і раби. Бо під час поховання у Герах мусять відбутися великі відправи з людськими жертвами… і Дорбатаєві треба мати великий запас рабів для тих жертв…

Роніс змовк, схиливши голову. Помовчавши з хвилину, він знов заговорив:

– Пробачте мені, ці думки погано впливають на мене. Дорбатай приноситиме в жертву безвинних людей… лише для того, щоб задурити скіфів і примусити їх боятися його…

– Може статись так, що йому не пощастить зробити цього, Роніс, – зауважив Варкан.

– Я теж сподіваюся, – нахмуривши брови, відповів Роніс. – Бо саме там, коли процесія прибуде в Гери, мусить спалахнути наше повстання. Під час подорожі друзі Варкана розкажуть усе, що треба, всім мисливцям і скотарям, на яких можна покластися. Мої товариші зроблять усе потрібне серед рабів. Тим часом табір Дорбатая і старшин ослабне, бо під час подорожі скіфські родини неминуче перемішаються, і багатії не будуть так об’єднані. Повстанцям буде значно легше ще й тому, що Дорбатай не матиме до Гер ніякого опору, отже, вважатиме, що все заспокоїлось…

Артем зрозумів, що план Роніса й Варкана був дійсно складений добре. Що ж, заперечувати нема чого. Головне тільки, щоб Дорбатай не вирішив чогось небезпечного відносно Ліди та Івана Семеновича до часу повстання. Чи може хтось поручитися за це?..

Наче відповідаючи на його думки, Роніс знов заговорив:

– Мені здається, що ця жалобна подорож стримає Дорбатая, і він не робитиме шкоди вашим товаришам. Про дівчину зовсім нема чого турбуватись, коли згадати про зацікавленість Гартака. А ваш товариш теж може не боятися. Припустімо навіть, що Дорбатай має на меті вбити його…

– Приємне припущення! – вихопилось у Дмитра Борисовича.

– Навіть у цьому випадку віщун не робитиме нічого до поховання тіла Сколота. Бо для нього корисніше принести вашого товариша в жертву під час похорону, щоб додати урочистості…

Роніс міркував точно і спокійно. З одного боку, неприємно впливала якась бездушність у тих його міркуваннях, наче говорив він зовсім не про живих людей, а про якісь ляльки. З другого боку, заспокоювала його твердість і впевненість. Відчувалося, що ця людина намагалася передбачити все, врахувати все – і вже потім довести справу до кінця.

– Ти вважаєш, Роніс, що мені не треба з’являтися в становимщі? – запитав Варкан.

– Безумовно. Все потрібне там зроблять без тебе, Варкане. Повір мені, я добре зважив. Немає потреби рискувати твоїм життям і датися в руки старшинам, які можуть спіймати тебе. Крім того, до тебе сходитимуться всі, кому загрожує небезпека від Дорбатая і знатних старшин. Таких буде чимало. З свого боку, я переправлятиму тобі весь час запаси зброї на конях. Цими днями становимще вирушить у подорож. Цілком зрозуміло, що водночас вирушите й ви. Тільки становимще йтиме степом, а ви лісом, так, щоб ніхто не бачив вас. До Гер приїдемо в один час. Я навідуватимуся до вас, повідомлятиму про підготовку. Добре?

– Добре, Роніс, – відповів Варкан і знов узявся до стріли.

Здалека, з степу, з сторони становимща, долинули приглушені звуки тимпанів і дудок. Всі прислухалися. Скіфи, що дрімали біля коней, посхоплювались. Діана підвела голову, нашорошила вуха.

– Чергова відправа, – мовив Роніс. – Можливо, відправа з жертвуванням. Адже Дорбатаєві треба зараз якнайбільше задурити голови мисливцям і воїнам, щоб усі вірили в його могутність.

І, не кажучи більше жодного слова, він скочив на коня і зник за деревами. Артем подивився вслід Ронісу, прислухався ще до звуків тимпанів і дудок, які бриніли в повітрі. Відправа з жертвуванням… Ліда й Іван Семенович там, під владою віщунів… і він безсилий одразу врятувати їх, не має навіть змоги зв’язатися з ними, сповістити їх про свої плани, довідатися про їх стан, їхні думки…

Діана підійшла ближче до юнака, поклала голову йому на коліна й жалісно заскиглила. Певно, вона скучила за Іваном Семеновичем та Лідою.

– Не тільки тобі нудно, Діано, нам усім хотілося б побачитись, – погладив її по голові Артем.

І враз нова думка майнула в нього. Хіба ж він не може зв’язатися з товаришами? Дурниці, може! Як він міг забути про це?

Похапцем Артем дістав з кишені олівець, свою записну книжку й похапцем почав писати. Дмитро Борисович здивовано поглядав на нього. Ось що прочитав археолог, зазираючи через плече юнака.

«Ми щасливо врятувалися, дорога Лідо. Ніхто з нас не пошкоджений, ми перебуваємо в лісі і готуємося визволити вас. Турбуємось про вашу долю. Ми чули, що Дорбатай позбавив вас волі, але наклав на вас «табу», і тепер ніхто не сміє доторкнутися до вас. Роніс запевняє, що ні тобі, ні Івану Семеновичу ніщо не загрожує – принаймні найближчим часом. Обов’язково напиши, що і як. Надалі ми листуватимемося теж цим способом. Відповідай докладно. Роніс сказав, що незабаром усе становимще вирушить до священної місцевості Гер, де ховатимуть тіло Сколота. Саме тоді ми й сподіваємося звільнити вас. Ти й не знаєш, яку тут заварено круту кашу! Нам сьогодні усе розказали Роніс і Варкан. Між скіфами точиться така боротьба, що вона, мабуть, розв’яжеться тільки справжнім повстанням. Ну, сама розумієш, що ми осторонь не залишимось. Згодом розповім усе. Дивись тільки, щоб з вами усе було гаразд. Між іншим, май на увазі, що раби на нашому боці. Негайно відповідай на мій лист. Артем».

Він закінчив, акуратно вирвав густо списані сторінки з записної книжки й почав складати їх. Дмитро Борисович здивовано дивився на нього:

– Яким способом ви думаєте надіслати цього листа, Артеме? – запитав він. – І як одержите відповідь? Роніс уже поїхав… та й навряд чи зміг би він зробити це… Хіба ви забули про пильну охорону, яку поставив Дорбатай біля Ліди та Івана Семеновича?

Артем хитро посміхнувся й підморгнув Дмитрові Борисовичу:

– Ні, я й не думав про Роніса. У мене є інший листоноша. Він пробереться крізь усі охорони. І ніхто йому не перешкодить. І він принесе мені відповідь, от побачите. Дивуюся тільки, як я раніше не догадався про нього. Це ж так просто!

– Не розумію, Артеме!

– А от, дивіться… Діано, сюди! Сюди, моя люба Діано!

Дмитро Борисович і Варкан з цікавістю дивились, як Артем одігнув нашийник і засунув складені аркушики паперу в щілину між ремінцями. Потім він легенько штовхнув собаку:

– Біжи, Діано, біжи! Розумієш, до Ліди! До Ліди! Де Ліда, га? Шукай!

Діана радісно завиляла обрубком хвоста. Вона коротко гавкнула, мов даючи знати, що зрозуміла наказ.

– До Ліди, Діано! Де Ліда? Шукай Ліду! Біжи швидко, швидко!

Через кілька секунд Діана зникла за деревами, хутко простуючи в степ, до становимща. Артем повернувся до товаришів. Він радісно посміхнувся:

– Це ж просто! Ми й раніше отак листувалися з Лідою. З ділянки на ділянку надсилали з Діаною листи й відповіді. Спочатку жартуючи і сперечаючись, чи вистачить у собаки розуму. Потім просто використовували цей зв’язок. Діана звична до цього. А скіфи її не займатимуть, вони бояться нашої поскіни. Правда, Дмитре Борисовичу?

Археолог тільки руками розвів. А Артем уже перейшов до дальших справ:

– Тепер треба подумати про наш багаж. Варкан, мені потрібні наші сумки. Їх треба приставити сюди за всяку ціну. Слухай, що я тобі скажу. Та перекладайте ж, Дмитре Борисовичу!..