Текст книги "Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів"
Автор книги: Владимир Владко
Жанр:
Научная фантастика
сообщить о нарушении
Текущая страница: 21 (всего у книги 37 страниц)
Уже перед самим входом до печери Іван Семенович знов спинився і обернувся до своїх супутників. Спокійно й пильно оглянув він кожного, перевірив вантаж. Цього разу учасники експедиції не переобтяжували себе приладдям. Адже вони йшли на коротку підземну розвідку. Треба було тільки обізнатися з напрямом ходів у печері, познайомитися з ними. І вже тоді повернутися знов з робітниками, з усіма потрібними науковими приладами та інструментами для неквапливої, розміреної наукової роботи.
– Всі почувають себе добре, товариші? Гаразд. Динамітні шашки у мене і в вас, Артеме? Добре. План у вас? Не забули?
Юнак широко посміхнувся: забути план? Звісно, ні!
– Добре. Харчі є в кожного? Карбідки? Кирки? Все є? Ну, гаразд, товариші, тоді пішли. Дмитре Борисовичу, прошу!
День залишився позаду – ясний, сонячний, гарячий. Тут, у темряві печери, завжди була ніч, вогка й примарна. Ліда навіть помітила, що вона трохи схвильована. Чому? Адже це звичайна розвідка. Невже на неї вплинуло те, що вони йдуть за вказівками того зниклого пергаменту? Хіба не все одно, яким планом користуватися?
Артем уважно придивлявся до шляху, весь час звіряючи його з планом. Подеколи він поглядав на Дмитра Борисовича, на Ліду, на Івана Семеновича. Начальник ішов спокійний, як і завжди. Здавалось, він почував себе так само, як під час звичайної розвідки. Та й чим, справді, відрізнялася від неї їхня подорож? Тільки тим, що відбувалася під землею.
Трохи іншим, ніж завжди, був хіба що Дмитро Борисович. Але й це було цілком зрозуміло. Вперше за весь час своєї роботи експедиція вирушила суто археологічним напрямком, на якому він наполягав. Які ж вона дасть наслідки? Дмитро Борисович старанно освітлював собі шлях карбідкою, її проміння стрибало перед ним, вихоплюючи з пітьми то нерівну скелю, то несподіваний поворот, то крутий підйом.
Карбідка Артема, що йшов позаду, виробляла ще веселіші фокуси. В її світлі кожна постать відкидала велетенську тінь, ця тінь посувалася по стінах, перестрибувала з одної на одну, перегиналась по стелі, ламаючись найфантастичнішим способом.
Експедиція йшла мовчки. Першим порушив мовчанку археолог:
– Перша голова скіфа! – промовив він, показуючи рукою на викарбувану в скелі сувору голову в башлику.
То була та сама голова, в напрямі якої пішов учора Артем. Тепер, очевидно, треба було звертати десь убік, бо той напрям закінчувався тупиком. Артем заглянув у план. Дійсно, шлях до замурованої печери уривався відразу ж таки: виходить, план був правильний.
Проте Дмитро Борисович і не вагався. Він теж добре пам’ятав напрямок. Хід повернув ліворуч, потім знову почав опускатися. Під ногами був м’який ґрунт, відмінний від кам’янистого, яким вони йшли досі.
– Осадок води, що текла тут колись, – відзначив Іван Семенович.
Він на мить спинився й відмітив щось у своїй записній книжці.
– Стоп, товариші! – гукнув Дмитро Борисович. Він спинився на новому роздоріжжі. – Артеме, куди за планом повертати?
– Праворуч, – упевнено відповів Артем.
– А це що? – підняв угору карбідку Іван Семенович.
Просто над ними на скелі був викарбуваний кінь. Невеличкий малюнок був зроблений майстерно. Кінь стояв, витягнувши вперед голову й прищуливши вуха.
– Маєте, товариші! – переможно промовив Дмитро Борисович. – Перший кінь з тих, що про них говорилося в тексті Проніса. І таких коней ми мусимо знайти ще два. Далі, далі!
…Другого коня побачили на наступному повороті. Артем відзначив: вірний шлях за планом повертав праворуч. І тому він зробив висновок:
– Кінь означає, що наступний поворот мусить бути зроблений праворуч. А голова, навпаки, ліворуч. От, побачите!
І хоч Ліда не дуже довіряла Артемові, проте незабаром переконалася, що висновки його були правильні, бо, надибавши третю голову, їм довелося повернути ліворуч. Артем аж сяяв від задоволення. Він наочно доводив, що може бути не лише виконавцем, а й активним учасником подорожі. Недаремно йому довірили план, недаремно саме йому доручили давати всі довідки за планом!
Найменш задоволеним був поки що Дмитро Борисович. Вони пройшли вже кілька сот метрів – і він не зустрів нічого, що мало б відношення до археології. Крім цих малюнків, звісно. Але малюнки, хоч і дуже цінні, були вже чимсь відомим, майже звичайним.
– Уявіть собі: тут, за всіма даними, з стародавніх часів не бувало жодної людини! Мусило ж щось зберегтись. І от тобі, нічого!..
Іванові Семеновичу не подобалося, що він не бачив ніяких виходів жил у стінах ходу. Проте він вирішив не позбавляти принаймні молодь бадьорого настрою. «Побачимо, що буде далі, – сказав сам собі начальник експедиції. – Поки що ми весь час опускаємось під землею. Вже тепер, мабуть, опустилися метрів на півтораста…»
Малюнки третього коня і четвертої голови були знайдені майже один за одним. Кінь знов указав, що треба повертати праворуч, а голова скіфа – на поворот ліворуч. Тепер хід спустився ще нижче. Експедиція була на глибині метрів двісті.
– А куди ж текла та вода, що її шляхом ми оце йдемо? – спитала несподівано Ліда. – Якщо вниз, то, можливо, ми опинимось, нарешті, на березі підземного озера. Правда, Іване Семеновичу?
Геолог відповів не зразу. Він уважно оглянув стіни, стелю, ґрунт. Артем з цікавістю ждав відповіді. Підземне озеро… непогано було б!
– Не думаю, Лідо, – відповів, нарешті, начальник. – Ніяких ознак на стінах я не бачу. Проте, звідки, на вашу думку, текла та вода, коли припустити, що вона йшла вниз? Вхід до печери розташований на схилі, до нижньої частини бугра ще далеко…
– Так що ж, виходить тоді, що вона текла вгору?
– Цілком можливо. Уявімо собі підземне озеро, підземний резервуар. Він стиснений породами. Вода шукає виходу. Знаходить його по щілинах, поступово розмиває їх. І мчить угору. Як нафта, скажімо, або водяний гейзер. Заперечень нема?
Ні Артем, ні Ліда не встигли відповісти. Дмитро Борисович здивовано щось вигукнув. Що саме, вони не чули. Бо одностайний вигук здивування вихопився у всіх.
Хід несподівано урвався, вірніше, розчинився в пустці. Як річка впадає в море, так і хід впадав у велику печеру, темну і загрозливу. Яскравого світла карбідок не вистачало, щоб відвоювати від темряви хоча б частину стелі цієї гігантської печери. Стіни було видно навколо, доки сягало світло карбідок. Далі висіла густа темрява.
– Так, знаєте, – мовив, нарешті, повільно Іван Семенович, – це печера… Я навіть не пам’ятаю такої великої… А ви, Дмитре Борисовичу?
– Ні, не пам’ятаю й я. Тільки ось дивують мене оті тіні. Що воно таке? Немов би колони якісь. Але надто товсті. Ходім, Артеме, подивимось!
Метрів за десять спереду Артем помітив першу колону. Вона підіймалася десь угору і зникала в темряві. Здавалося, що вона тоншає й тоншає, віддаляючись від ґрунту. Чи то лише здавалося в зрадливому мороці?.. Удвох з Дмитром Борисовичем вони освітлювали ці дивні колони, Артем навіть пробував видряпатись на одну з них. Нічого певного, нічого! Але ось наблизились Іван Семенович з Лідою. Світла стало більше, ще дві карбідки прийшли на допомогу. Тепер лише Дмитро Борисович помітив:
– Дивіться, дивіться вгору, – сказав він. – Там теж є щось!
Колони підіймалися на невеликій відстані одна від одної. Вони виблискували в світлі карбідок. І там, далеко вгорі, теж щось виблискувало.
– Виблискує не колона, – сказав Іван Семенович, – виблискує вгорі щось між колонами… Е, та чого гадати! Друзі мої, нема ніякої загадки. Все зрозуміло. І, до речі, розв’язана остання таємниця тексту! Все ясно!
Товариші дивилися на начальника з деяким здивуванням. Що він хоче сказати? Дмитро Борисович навіть перепитав:
– Власне, про яку таємницю ви говорите?
Не відповідаючи на запитання, Іван Семенович вказав на колону:
– Чи бачите ви оці нашарування? Ну, Лідо, які природні колони мають подібні нашарування?
Ліда відповіла:
– Сталагміти! Ой, як же я раніше не догадалася!
– А що виблискує вгорі?
Тепер відповів Артем:
– Ясно, сталактити! Дивно тільки, що я не догадався досі.
– Зовсім не дивно. Насамперед ніхто не сподівався такого. А, по-друге, ця темрява може дезорієнтувати хоч кого. Отже, нема чого ніяковіти. Все гаразд. Ну, а тепер – хто хоче відповісти зразу, про яку таємницю тексту я говорив тільки що?
Пауза. Ніхто не наважувався.
– Товариші, адже це дуже легко. Згадайте текст! Ну? «За факелами вгору і факелами вниз він знайде…» Ось маєте факели вгору, – вказав геолог на сталагміти, – і факели вниз, сталактити. Хіба не так? Ех, Дмитре Борисовичу, це вже вам слід було догадатися!
– Ви ж, Іване Семеновичу, щойно пояснили самі, що ця темрява…
– Ні, я говорив про сталактити і сталагміти взагалі. А тепер кажу про факели в тексті. Ну, гаразд. Не марнуймо часу на балачки. Артеме, як тепер ваш план? Покаже нам, куди йти?
Артем уважно розглядав свій папірець. Дійсно, поміж велетенськими сталагмітами було стільки напрямків, що легко було й заблудити, та ще в такій темряві. Проте план був складений сумлінно. Шлях вздовж великої печери проходив перпендикулярно до стіни, з якої вони щойно вийшли. Потім один поворот вправо – і печера мусила закінчитись. Принаймні, так говорив план.
– Ну, пішли! – виголосив Іван Семенович. – Час не жде.
Це була цікава подорож. Химерні силуети велетенських сталагмітів тяглися вгору з усіх боків. Вони виростали з ґрунту, підносились вище й вище, вужчали й ніби губилися в темряві. Де-не-де стеля печери нижчала – чи то, навпаки, підіймалася долівка, ґрунт? В усякому разі, в таких місцях біле проміння карбідок освітлювало й сталактити. Примхливо різноманітні, довгасті й блискучі колони звисали згори назустріч загостреним верхівкам сталагмітів. Як незчисленна застигла армія, стояли сталагміти, виблискуючи мінливими вогниками під світлом карбідок, – армія нерухомих вапнякових солдатів. Тисячоліття стояли вони тут і тисячоліття ще, мабуть, стоятимуть, незмінні вартові віків. І там само, як тепер Артем, – колись проходив повз них, опускався нижче під землю невідомий, таємничий Проніс, готуючись написати свій заповіт, скласти свій план…
– Яка своєрідна краса! – прошепотіла Ліда.
Її почув Артем. Йому схотілось поділитися з дівчиною своїми думками.
– Ти тільки подумай, Лідо, – сказав він схвильовано, – скільки тисяч років стоять вони тут? Скільки тисячоліть стоятимуть ще? І скільки людей пройде цією стежкою, дивуючись на кам’яні потвори…
– Завал! – почувся голос Дмитра Борисовича. – Шлях перетято завалом! Якраз на місці виходу з печери!
Стежка, що звивалася поміж сталагмітів, вивела експедицію майже під саму протилежну стіну печери. Стежка закінчувалась тут. І нею закінчувався можливий шлях, бо його перетинав великий завал.
Всі стояли мовчки, розглядаючи нову перешкоду. Який завглибшки був цей завал? Чи вдасться подолати цю перешкоду, розкопати її? Може, доведеться вжити динаміт? Ніхто не знав цього. Великі брили землі лежали перед експедицією, мов навмисне кинуті сюди рукою невідомого гіганта…
– Діано, що таке?
Собака, що досі спокійно бігла поруч з людьми, гавкнула раз, ще раз. Вона стояла напружено перед завалом, подавшись наперед, і тремтіла від люті. Вона дивилась на завал, як на щось вороже. Ось вона гавкнула ще – загрозливо й тривожно. І враз відійшла. Тільки далека луна, повільно затихаючи, нагадувала про несподівану знервованість собаки.
– Так, товариші, – сказав весело Іван Семенович. – Мені здається, Діана має підставу сердитись. Завал – наш загальний ворог! Чи не так? Тільки в Діани немає інших засобів виявити своє ставлення до ворога, вона спроможна лише гавкати, принаймні, в даному разі. Бо кусати завал – марна річ, навіть для міцних іклів бульдога…
Добра річ – вміло і вчасно сказаний жарт! Він розвіває поганий настрій, підбадьорює, він хоч-не-хоч примушує посміхнутись. А звідси вже один лише крок і до сміху, до дальших жартів, до справжньої бадьорості. Іван Семенович знав це добре. І він задоволено відзначив, що у відповідь на його слова посміхнулась навіть Ліда, найбільш вражена перешкодою.
– Давайте обговоримо це питання, – говорив далі начальник експедиції. – Артеме, що з цього приводу говорить ваш план?
– На жаль, нічого, Іване Семеновичу. Мабуть, Проніс не передбачав завалу. За його вказівками тут мало починатися звуження ходу. Далі, бачите, одне й друге роздоріжжя. І все. Ми дуже близькі від нашої мети… якщо не зважати на завал, звісно.
– Спробуйте не зважати, – пробурмотів Дмитро Борисович. – Він, цей завал, може не зважати на вас, а не ви на нього!
– Спокійно, спокійно, товариші! Обговорення триває. Маємо такі дані: поза цим завалом – наш дальший шлях. Завал чималенький, – Іван Семенович, піднявши карбідку, поглянув на брили землі, мов вимірюючи їх примруженим оком. – Розкопати його важкенько. Значить, маємо перше розв’язання проблеми. Звичайно, просте й зрозуміле.
Він зробив паузу.
– Яке розв’язання?
– Повертатись назад, щоб потім прийти знов сюди з робітниками, з усім знаряддям і тоді розкопати завал. Так?
– Ні! – разом відповіли Артем і Ліда.
І Дмитро Борисович заперечливо хитнув борідкою: відкладати подорож не хотілося нікому!
– Тоді є другий вихід, – спокійно вів далі Іван Семенович. – Тоді треба шукати дальшого шляху.
– А як? – скоса глянув на нього з-за окулярів Дмитро Борисович.
– Розкопати самим!
– Розкопати завал нашими силами? Тисячі тонн ґрунту й вапнякових порід? Не маючи майже ніяких інструментів і робочої сили? Ну, це, знаєте, в найкращому випадку безпідставний оптимізм!
– Що ж, Дмитре Борисовичу, оптимізм ніколи не шкодить, – весело відповів Іван Семенович. – Але от ваша запальність не допоможе. Так, так. Тим більше, що я зовсім не пропоную розкопувати тисячі тонн породи. Прошу, погляньте сюди, перевірте мої розрахунки.
Він знов освітив карбідкою завал. Було ясно видно два велетенські сталагміти, що утворювали ніби ворота, засипані землею.
– Я говорю саме про це місце і ні про яке інше. Я вважаю, що тут не тисячі й не сотні тонн породи. Вгорі між сталактитами й сталагмітами затиснута гігантська брила породи. Вона природно загородила шлях землі, яка зсипалася згори під час завалу. Між цими двома сталагмітами утворився лише тонкий простінок з пухкої землі завтовшки, може, всього метр або два. Це все, що відділяє нас від дальшої частини подорожі. Ви, здається, не вірите, Дмитре Борисовичу? Прошу!
Іван Семенович роздільно постукав кілька разів своєю киркою об стінку з другого боку напівзасипаних сталагмітів. Звук був глухий і тупий. Артем крадькома глянув на Ліду: такий звук свідчив про велику товщу породи. Але Іван Семенович уже посувався далі, весь час стежачи за звуком легких уривчастих ударів своєї кирки. Тепер кирка вдаряла вже по самому сталагміту. Звук був інший – дзвінкий і вищого тону.
– Цілком зрозуміло, – недовірливо сказав Дмитро Борисович. – Дзвінкий звук, бо тут кристалічний вапняк. Це ще нічого не доводить…
Він не закінчив, увірвавши фразу. Бо геолог знов почав стукати киркою в іншому місці. Тепер він стукав плазом по простінку між двома сталагмітами, про які говорив раніше. Звук був новий, не схожий на попередні. Здавалося, там, за земляною стіною, була порожнява. Звук віддавався глухою луною, він, потроху завмираючи, тривав кілька секунд.
– Ну?
Кирка Івана Семеновича спинилася.
– Нібито… нібито… – Дмитро Борисович вагався. Але на його обличчі позначалася вже надія. Хтозна, чи той завал справді невеликий, проте, принаймні, була надія подолати перешкоду й посуватися далі.
– Обговорення вважаю закінченим, – промовив урочисто Іван Семенович. – До роботи, товариші!
Чотири кирки піднялися в повітрі майже одночасно. Але дві з них врізалися в землю все ж таки раніше: то були кирки Артема й Дмитра Борисовича. Археолог хотів надолужити витрачений на розмови час. Артем просто стомився від чекання і радий був щось робити. Так чи інакше, далі удари кирок змішалися, випереджаючи один одного. Земля відпадала брилами, вивернуте каміння котилося вниз по схилу, назад.
– Раз, два… раз, два… – командував сам собі Артем. Інші мовчали. Тільки кирки розмірно злітали в повітря і врізалися в стіну та глуха луна гула невпинно за нею.
Ліда на хвилинку спинилася й витерла з лоба піт. Їй здалося, що луна за стіною стала гучніша. Невже так близько? Швидше, швидше!
Артем працював на всю силу. Його кирка блискавично рисувала в повітрі плавні криві. Заглиблення в стіні проти нього мов само викидало землю й каміння. Удар за ударом, удар за ударом…
І зовсім несподівано, зовсім раптово кирка Артема проскочила кудись у порожняву. Артем не встиг нічого зрозуміти, як рукоятка кирки затяглася сірим димком. Щось зашипіло, засвистало.
– Стій! – пролунав збентежений голос Івана Семеновича.
З невеличкого отвору з-під кирки Артема била й клекотіла цівка сірого диму. Дим той, очевидно, ішов під тиском, бо вилітав з отвору, як вода з шланга, він сичав і розходився в повітрі, повільно осідаючи додолу. Сивими хвилями він стікав униз, уздовж схилу, вкриваючи ноги людей.
Уривчасто й тривожно загавкала Діана. Вона стрибнула на зламаний плескатий сталагміт і, стоячи там, гавкала люто й непримиренно.
– Що то за газ? – напівздивовано, напівзлякано спитала Ліда, помішуючи киркою сиві густі хвилі біля своїх ніг.
Цього не знав ніхто. Безумовно, це не був копальневий газ, він не горів і не вибухав від вогню карбідок, що стояли на камені. Та й звідки було взятися копальневому газові тут, серед вапняків? Дмитро Борисович нахилився, зачерпнув повні долоні дивного газу. Він сивою цівочкою стікав униз, гойдався округлою хвилькою в долонях, не розходячись у повітрі. Дмитро Борисович понюхав його.
– Не пахне нічим, але…
Він спробував ще раз:
– Але дихати ним не можна. Чогось не вистачає. Може, кисню?
Артем покуштував і собі. Ні запаху, ні смаку. Щось густе й задушливе, мов вогкий туман, спинилося в його грудях. Ні, дуже неприємний газ!
– Дивіться! Дивіться! – скрикнула Ліда.
Газ, що підіймався поволі вгору, наповнюючи печеру, як вода, дійшов до карбідок, його хвилі гойдалися навколо ясного білого полум’я. І ось одна з карбідок, що стояла найнижче, закліпала й погасла. Почулося знайоме її шипіння, в повітрі розтікся неприємний солодкуватий запах ацетилену.
– Щось подібне до вуглекислоти. Не горить і не придатне для дихання, – мовив Іван Семенович. – Артеме, прикрутіть регулятор карбідки, спиніть ацетилен.
У відтулині в стіні щось затріщало. Під натиском газу відірвалася і впала велика брила землі. Тепер газ бив із стіни, як потужний фонтан.
– Відступати, товариші! Газ підіймається. Ним не можна дихати! – наказав Іван Семенович і спинився, його обличчя зблідло. Куди відступати? Адже треба йти вниз, вздовж схилу, що привів їх до цієї стіни. А саме туди весь час стікає газ, він збирається там. Шлях назад відрізаний. Значить… значить, відступати зараз нема куди! Треба залишатися тут. Проте газ підіймається, він уже вкрив сірими хвилями коліна людей…
Скільки око сягало, скільки дозволяло бачити світло трьох карбідок, – усюди гойдалися сиві хвилі газу. Вони гойдалися невпинно, їх рівень щохвилини невблаганно підіймався. Може, забити отвір у стіні? Це неможливо, він був тепер надто великий. Та й сам газ невпинно розширював отвір своїм тиском.
Іван Семенович дивився на товаришів. Дмитро Борисович пощипував свою борідку. Це було зараз єдиною ознакою його хвилювання. Ліда стомлено сперлася спиною на сталагміт. Видимо, вона щохвилини могла впасти від утоми. Артем був біля неї. Великі очі юнака перебігали з Ліди на Івана Семеновича, мов шукаючи допомоги, чекаючи порад, наказів. І ще це уривчасте гавкання Діани, що стояла на плескатому сталагміті й гавкала на густі хвилі газу! Проте ось що треба зробити.
– На сталагміти, товариші! Там вище. Можливо, течія газу спиниться, – гукнув Іван Семенович. – Мерщій!
Це було єдине, що залишалося, – наслідувати приклад бульдога, який інстинктивно знайшов хоч будь-який вихід. Вище, вище, далі від сивих загрозливих хвиль газу! Може, він встигне стекти весь вниз, в печеру… Проте варто було лише глянути навкруги, щоб переконатися, що ця надія необґрунтована. Газ витікав з отвору швидше, ніж стікав униз. Рівень його підіймався. Підніжжя сталагмітів уже було вкрито густим сірим туманом. Ось цей туман підіймається вище й вище, рівень його скоро досягне людей, що сидять на верхівках зламаних сталагмітів.
Артем підтримував одною рукою напівнепритомну Ліду, другою обняв верхівку сталагміта. В мозку його стрибали уривчасті, непослідовні думки, вони перебивали одна одну:
– Де шукати порятунку? З отвору ллється газ, немов потік рідини… А Ліда як обважніла, підтримувати важко…. і рука заклякла. Він заллє нас, цей газ! Ми задихнемося… А от Діана ще не задихнулася, хоч вона нижче за нас… і досі гавкає…
Становище було безвихідне. Газ повільно, але безупинно підіймався, гойдаючи свої важкі сірі хвилі. Було щось невимовно страшне в цьому невпинному русі.
Карбідка, що стояла на верхівці сталагміта, освітлювала своїм рівним, спокійним світлом сумну картину: людей, які притулилися до сталагмітів, намагаючись до останнього утриматись на холодних, блискучих і твердих верхівках, і великого білого бульдога, який майже цілком був уже закритий сірою ковдрою жахливого туману. Він ще час від часу злякано й тривожно гавкав, але все рідше. Сиві рухливі хвилі загадкового газу, що заливав усю печеру, підіймалися, гойдаючись, відрізуючи всі шляхи порятунку, підіймалися невблаганно вище й вище і вже досягли ніг людей на верхівках сталагмітів…
