Текст книги "Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів"
Автор книги: Владимир Владко
Жанр:
Научная фантастика
сообщить о нарушении
Текущая страница: 26 (всего у книги 37 страниц)
Артемові снився табір. Хлопці й дівчата розійшлися хто куди, і барабанщик скликає їх. Гуркітні звуки барабана лунають над табором, вони скликають усіх, усіх. Але ніхто щось не збирається. Вдруге, втретє лунає барабан. Він звучить настирливо, він дратує Артема. І ось звуки барабана ближчають, наче барабанщик шукає саме його, хоче розбудити цими пронизливими звуками. Артем розплющив очі.
Звуки барабана все ще лунали. Але Артем тепер зрозумів, що це був не звичайний барабан. Це – щось інше. Ніби барабан і бубни разом. Звуки, дійсно, лунали настирливо. Ось до них додався ще й свист, наче хтось вигравав на дудках нескладну мелодію з кількох нот. За повстяними стінками намету чути було рух, там швидко кудись ішли люди. Артем підвівся.
Дмитро Борисович ще лежав на своїй повстині, обіперши голову на руки й прислухаючись. Іван Семенович походжав по намету, заклавши руки за спину. Обличчя його було нахмурене. А Ліда? Ліда ще спокійно спала.
– Доброго ранку, Артеме, – спинився біля нього геолог. – Як спали? Як настрій? Час уже готуватися.
Артем схопився. Він схилився до сумок, принесених ще до світанку Варканом. Тим часом прокинулася й Ліда. Вона розгублено дивилась на товаришів, на Діану, що збентежено ходила попід стінками намету. Ранкове світло лилось крізь круглий отвір угорі.
– Так усе це не сон? – нарешті сказала дівчина. – А я сподівалася прокинутися вдома!..
– Зовсім не сон, Лідо, – озвався Артем. – Уставай, мабуть, скоро підемо.
– Так, так, готується невеличка вистава, – посміхнувся й Іван Семенович. – Нічого, Лідо, не турбуйтеся, ми легко не здамося!
Повсть широко відкинулася. Озброєні кинджалами скіфи, помічники віщуна, підтримували її. Ще два помічники увійшли в намет і спинилися біля входу. Оглядаючись на Діану, в намет прослизнув учорашній чорнявий перекладач. Уклонившись, він зразу почав:
– Чужинці мусять вийти з намету. Мусять іти на відправу. Якщо вони відмовляються йти самі, їх…
– Ніхто не відмовляється. Ми готові, – перебив його археолог.
Чорнявий уклонився ще раз. Очевидно, він теж трохи побоювався дивних чужинців, бо одступив убік і притулився до стінки намету, але гострі очі його стежили за полоненими. Далі він знов сказав:
– Славетний Дорбатай доручив мені нагадати чужинцям про його пропозиції. Славетний Дорбатай говорить, що…
– Нам не цікаво знати, що говорить Дорбатай, – відповів Дмитро Борисович. – Учора ми відповіли віщунові все, що треба було. Пішли!
Приглушений гомін зустрів товаришів зовні. Великий загін вершників ждав їх. А позаду виднілися сотні піших скіфів, що дивились на полонених здаля, не насмілюючись наблизитися. Десяток помічників віщуна з кривими ножами в руках оточив чужинців. Навколо них зімкнувся загін вершників – і процесія вирушила. Куди?
– А Дорбатая не видно, – зауважив Артем.
– Він надто поважна особа, щоб іти разом з нами, – пояснила Ліда.
– Ще побачимо, побачимо його, – задумливо мовив археолог.
Знов залунали барабани й бубни. Тепер Іван Семенович бачив музикантів. Один з вершників тримав у руках великий тимпан, що нагадував бубон, і бив у нього. Другий бив у барабан. А ще троє тримали білі довгасті дудки й свистали в них. Дудки були кістяні.
Дмитро Борисович дивився й собі на скіфських музикантів. Він торкнувся плеча Івана Семеновича:
– Нічого собі дудочки, га? – тихо сказав він. – І дивно подумати, що на цих самих дудках колись хтось ходив чи бігав…
– Не розумію.
– Дуже просто. Я хочу звернути вашу увагу на матеріал, з якого зроблено оці дудки…
– Ну?
– Гомілкові кістки людини, Іване Семеновичу!
– Ви певні?
– Цілком. Адже наявність таких інструментів у скіфів давно вже була встановлена наукою. Точилися лише суперечки про спосіб використання цих кісток. А тепер ми можемо в цьому пересвідчитись.
Справді, сумніву не могло бути – характерні вигини гомілкової кістки… та й розмір саме такий…
– Шлях закінчився, Іване Семеновичу, – мовив раптом Артем. – Мабуть, ми вийшли в степ. Бач, яка трава!
Коло вершників помітно розсунулось. Можливо, це було випадком, можливо, цьому причиною була Діана, що перебігала то направо, то наліво. І щоразу вершники відступали, натискуючи на сусідів, щоб бути далі від бульдога.
Здаля пролунали ще тимпани. Це був сигнал, бо передні лави вершників швидко помчали в степ. Тепер відкрився краєвид.
Так, процесія вийшла в степ, дивний жовтувато-рожевий степ. Рівне, широке міжгір’я, обрамлене праворуч великим, неприродно рожевим лісом, за яким десь далеко височіли круті урвища гір. Верхівки тих гір ховалися в сірих хмарах. Але гори підносились не лише за лісом, вони оточували весь степ, всю місцевість. Артем згадав нічну розмову. Гори ці були стінами велетенського підземного простору… цікаво було б узнати від скіфів, чи сходив хто-небудь з них на ці гори?
Процесія посувалась рівним степом. Тільки в одному місці, саме там, куди помчали вершники, виднівся похилий горбок з чудною спорудою на ньому. Це не був храм, не був дім або навіть намет. Ніби це була просто чорна купа, що мала форму грубої піраміди. А круг неї, на всіх схилах горбка, були люди. Вершники, піші, чоловіки, жінки, навіть діти – мабуть, усе чисто населення скіфського становимща зібралось тут. Гостре око Артема помітило осторонь юрбу рабів. А зовсім близько від чорної піраміди сидів на коні сам Сколот у своєму бронзовому шоломі, з почтом…
Ліда схопила Артема за руку. В голосі її відчулася тривога.
– От стоїть Дорбатай! І недалеко від нього той противний Гартак!
– Не хвилюйся, все буде гаразд, – озвався бадьоро Артем. Але й сам він відчував неспокій. Хтозна, як пощастить їм сьогодні…
Процесія наближалась до чорної піраміди. Це була велетенська купа сухого хмизу – урочистий жертовник скіфів. Щодо цього Дмитро Борисович не мав сумніву. Він добре бачив навіть вузьку драбинку, що вела вгору, до верхівки великої купи хмизу. А там, на самій верхівці, стирчав великий старий почорнілий меч. Він був закріплений у хмизі держаком і стирчав лезом…
Коло драбинки стояв Дорбатай у червоному плащі з золотими бляшками, його холодні, ворожі очі дивились на чужинців, шукаючи на їхніх обличчях ознак страху, вагання. Даремна надія! Вчені спокійно оглядали споруду, самого Дорбатая, його помічників, високих, дужих молодих скіфів з кинджалами й кривими ножами. А от ці помічники, дійсно, хвилювалися, поглядаючи на чужинців.
Сколот був серед свого почту, оточений дружиною. Він теж не був таким спокійним, як учора. Мабуть, він побоювався, що Дорбатай до кінця використає своє становище владаря дивних полонених, не погодиться віддати їх йому, Сколотові. А в спритних руках старого віщуна полонені чаклуни могли стати небезпечною для нього зброєю…
І ще одна людина не могла приховати неспокою. Це був Варкан. Артем зразу розшукав його мужню постать серед дружини Сколота, яка помітно розділялася на воїнів, одягнених дуже пишно, і значно скромніших, в одязі яких майже не було коштовних оздоб. Варкан був серед другої групи. Але з першого погляду було помітно, що серед цієї групи неродовитих воїнів Варкан посідає якесь центральне місце. Чому? Хіба не всі воїни в дружині були рівні? На це питання поки що не було відповіді.
Недалеко від Дорбатая, між помічниками віщуна й дружиною Сколота, на багато прибраних конях сиділи знатні старі скіфи, пихаті й гордовиті. Тримались вони дуже незалежно. Вони дивилися на чужинців неприховано вороже.
А нижче, на схилах пагорка, гомоніли піші скіфи. Там не видно було оздоб на одязі, око не спинялося на комусь одному. Безладна юрба товпилася й нижче, біля підніжжя пагорка.
В ній змішалися й скіфи, і раби, які не мали права підійматися вище.
Ліда час від часу поглядала на Гартака, який сьогодні, на знак свого високого походження, теж сидів на пишно вбраному коні. На Гартаку був теж бронзовий шолом, при поясі в нього висів меч. Але все це виглядало штучно й смішно. Здавалося, важкий меч ще більш скривлював його немічну постать, бронзовий шолом примушував схиляти голову. Та й на коні Гартак сидів криво, боком.
Товариші стояли майже зовсім вільно. Біля них лишились тільки помічники віщуна. Та ще неподалік четверо дужих помічників тримали двох рабів із зв’язаними руками. Артем згадав ще раз загрози Дорбатая: «Відправа… жертви…» Мабуть, і ці нещасні мають стати такими самими жертвами! Він рішуче повернувся до Івана Семеновича:
– А що, коли він починатиме з них?
Старий віщун підніс руки вгору. Разом з ним піднесли руки всі молоді віщуни, його помічники. Високим, рипучим голосом Дорбатай заспівав. Він уклонявся купі хмизу, уклонявся великому почорнілому мечу на ній, він простягав до нього руки й розводив ними в повітрі. Так само робили його помічники. І раптом мелодія пісні змінилася. Всі змовкли, крім Дорбатая, що проспівав кілька фраз один. Потім він знов змахнув руками, і пісню підхопили всі віщуни. Дмитро Борисович нахилився до геолога:
– Ці кілька речень, Іване Семеновичу, він проспівав мішаною мовою, в якій було чимало грецьких слів. Я зрозумів зміст.
– Цікаво…
– Він сказав приблизно таке: «Ми принесемо вас у жертву богам, чужинці, якщо ви не скоритеся. Ще є час. Скажіть, що ви згодні. Інакше смерть чекає вас, смерть, яка на ваших очах забере спочатку рабів».
– І це все?
– Все.
– Боюся, що відповіді від нас він не діждеться. Проте тепер ми знаємо, що він хоче починати з рабів. Гаразд!
Пісня закінчилася. Дорбатай востаннє прокричав кілька слів. Він закликав, він збуджував скіфів. І у відповідь на цей заклик залунали вигуки, задзвеніла зброя, натяглися луки, засвистали в повітрі стріли.
Два помічники піднесли Дорбатаю велику золоту чашу і довгий кам’яний ніж з золотою рукояткою.
– Священні речі скіфських віщунів, – прошепотів Дмитро Борисович.
Дорбатай узяв чашу й ніж. Він підніс їх угору й голосно закричав. Дмитро Борисович переклав:
– Він сказав знов мішаною мовою: «Хай прихідці подивляться, що станеться з ними за кілька хвилин! Хай вони скоряться!»
Іван Семенович мовчки похитав головою.
Дорбатай опустив ніж лезом до землі. Це був сигнал. Помічники віщуна, що тримали зв’язаних рабів, потягнули їх до нього. Пролунав зляканий крик одного з рабів, що намагався опиратися. Знову з натовпу скіфів долинув збуджений гомін. Артем зблід. Він гукнув:
– Вони вб’ють їх, Іване Семеновичу! Це неможливо!
Брови геолога зсунулися. Він тримав Артема за плече:
– Зачекайте, Артеме. Зараз, зараз буде наша черга!
Помічники тягли рабів до Дорбатая. Старий віщун ждав, його погляд на мить спинився на чужинцях: перемога й загроза були в тому погляді. Раб уже не кричав. Він ніби втратив голос. Він тільки хрипів, закинувши голову назад. Збуджений гомін у натовпі внизу зростав. Чути було, як лементувала якась жінка. Іван Семенович легко підштовхнув Артема:
– Вперед, юначе! І хай з вами буде щастя!
Одним стрибком Артем опинився біля Дорбатая, що здригнувся і відступив на крок назад. Помічники віщуна не встигли затримати Артема, не встигли навіть ворухнутися, – настільки несподіваний був його вчинок. А тепер він стояв уже перед самим віщуном, поклавши руки на боки. Коло нього загрозливо вишкіряла зуби Діана.
Мертва тиша запанувала в степу. Все спинилося. Все ждало – що ж буде далі, що зробить старий віщун. Адже він відступив перед чужинцем!
Дорбатай збагнув, що, відступаючи, він утрачає свій авторитет. Він гукнув щось до помічників, показуючи кам’яним ножем на Артема. Але помічники не насмілювалися підійти до чужинця. Повторювалася вчорашня історія: віщун примушений був залишатися з сміливим юнаком сам-на-сам.
– Слухай, старий шахраю! – закричав Артем просто в обличчя віщунові. – Твоє царство скінчилося. Я викликаю тебе на змагання. Покажи, на що ти здатний. Взнаємо, хто з нас могутніший! Давай сюди перекладача!
Дорбатай не зрозумів його слів, тому Артем додав:
– Зараз я тобі поясню все. Варкан! Егей, Варкан!
Варкан штовхнув коня і за мить опинився коло свого друга. Артем продовжував:
– Дмитре Борисовичу, скажіть Варканові, хай він перекладе цьому шахраєві й усім скіфам те, що я сказав.
Варкан уважно слухав те, що говорив йому археолог. А ще за хвилину голос його лунав гучно, перекладаючи почуте. Гомін знявся над степом. Натовп захвилювався. Обличчя Дорбатая похмурніло. Але тепер у нього не лишалося шляхів для відступу. Весь натовп ждав його відповіді, весь натовп дивився на нього. І ось віщун відповів. Хриплим, загрозливим голосом він прокричав щось.
– Він каже, що боги спалять вас, Артеме, – переклав археолог.
– Невже? От побачимо. Ану, починай. Хай вони спалюють мене!
Артем вільно й невимушено стояв перед Дорбатаєм. Старий віщун зрозумів, що сказав зайве. Тепер натовп ждав здійснення загрози віщуна. Кожна мить була на користь юнакові. Не випускаючи з рук священних чаші й ножа, Дорбатай почав свої закляття. Він вигукував їх з таким напруженням, що на шиї в нього понапинались жили; він переходив на зловісний шепіт, він вимахував руками, мов скликаючи всі сили природи на злочинця-юнака. Але той стояв спокійно й навіть посміхався.
Натовп, що був змовк, коли віщун почав свої закляття, тепер знов загомонів. І це був уже зовсім інший гомін. Артем почував, що настрій скіфів змінюється не на користь Дорбатаєві. Юнак вирішив використати цей слушний момент. Він сміливо виступив наперед і підійшов до самого віщуна, який люто вимахував чашею й ножем.
– Ну, не виходить? – запитав глузливо Артем. – Щось я не помічаю, щоб мене палило. Ану, геть звідси! Тепер моя черга!..
– Артеме! – тривожно гукнула Ліда.
Блискавичним рухом Дорбатай кинувся на юнака, піднісши свій ніж. Ще мить – і Артем упав би під ударом кам’яного ножа, що націлювався йому в груди. Але Дорбатай не вдарив юнака. Він відсахнувся назад, хоч Артем не зробив жодного руху. Уважна Діана стрибнула назустріч віщунові, її зуби клацнули біля самого його горла. Тепер Діана спинилася. Наїжена шерсть та вищирені зуби свідчили про те, що вона тільки жде наказу.
– Так он ти який? – мовив Артем. – Вогонь не бере мене, так ти вирішив зарізати? Не вийде, не вийде. Проте надійшла, кажу, моя черга. Дивись.
Спокійно Артем вийняв цигарку, закурив її. Настала тиша. Тисячі очей стежили за рухами Артема. Він відчував це і, не поспішаючи, затягнувся й випустив дим просто в обличчя Дорбатая, який мимоволі відступив.
– Що? Не подобається? Я тобі ще покажу. Варкан, перекладай йому, що зараз я зіб’ю його з ніг, навіть не доторкнувшись до нього. Навіть не підійду, а він не встоїть на ногах.
Варкан переклав, вислухавши перед тим Дмитра Борисовича. На обличчі Дорбатая з’явилась люта гримаса. Він виставив одну ногу наперед і став міцніше, всім своїм виглядом показуючи, що не боїться загрози юнака.
– Приготувався? Ну, чекай!
Артем вийняв з кишені якусь малесеньку річ і підніс її до рота, з якого стирчала запалена цигарка. За мить малесенька річ задиміла, зашипіла. Тоді Артем високо підняв її й жбурнув під ноги віщунові.
– Дивись, старий! Зараз узнаємо, чи втримаєшся ти на ногах!
Дорбатай ледве стримав себе, коли побачив біля своїх ніг цю загадкову річ, яка шипіла, від якої здіймався легенький димок. Але він розумів, що відступати зараз – означає втратити всю свою силу, весь свій вплив на натовп. І він залишився стояти, переступаючи з ноги на ногу.
– Зараз, зараз, – мовив Артем. – Тримайся, старий!
Ледве він скінчив, як під ногами Дорбатая щось гучно стрельнуло. Наче вогонь вистрибнув з-під землі біля ніг віщуна й підкинув його в повітря. І невідомо було, чи то старий віщун упав від вибуху, чи просто від переляку, побачивши вогонь та почувши грім. Але, неприродно й смішно махнувши руками, він підстрибнув і впав на спину, випустивши з рук чашу й ніж. Ось він перевернувся з спини на груди й залишився так лежати, наче боявся підвестися. Гробова тиша зайшла над степом. Скіфи боялися дихати, вони дивились на Артема як на щось остаточно незрозуміле й страшне.
Артем підійшов до чаші й ножа, підняв їх з землі, уважно оглянув. Жоден з помічників віщуна не насмілився перешкодити йому.
– Да, – сказав Артем, – непогані речі! Коли б мені пощастило знайти їх у нашій печері, я був би дуже радий. Ну, гаразд. Гей, ви, звільніть цих хлопців!
Не випускаючи з рук чаші й ножа, він підійшов до помічників віщуна, які й досі тримали двох зв’язаних рабів. Вони слухняно відійшли, скоряючись виразному жестові Артема. Але раби не наважувались ворухнутися. Вони божевільними очима дивилися на Артема, мов благаючи порятунку. Артем зрозумів: раби вважали його за такого самого віщуна, як Дорбатай, і думали, що він хоче вбити їх. Адже він тримав у руках священні речі.
– Та не бійтеся, друзі, – мовив Артем лагідно. – Цим ножем я робитиму зовсім не те, що ви думаєте. Ось!
Він хутко перерізав мотузки, якими були зв’язані раби.
– Можете йти до своїх. А хто вас зачепить, матиме діло зі мною!
Він злегка підштовхнув рабів. І враз вони кинулися бігти, не оглядаючись, шалено розмахуючи руками. Артем подивився їм услід і повернувся до Дорбатая:
– Ну, вставай, старий. Годі тобі лежати. Адже й підстав для цього немає. Один якийсь пістон біля нього вибухнув, а він удає, мов цілий снаряд влучив у нього… Вставай!
Дорбатай повільно підвівся. Обличчя його було забруднене, сиве волосся скуйовдилося. Очі спідлоба дивилися на Артема – люто й вороже. Але зробити щось віщун не наважувався. Помовчавши, він схилив голову й вимовив тихим голосом кілька слів.
– Добре, добре, – розсміявся Артем, почувши переклад тих слів. – Гаразд, визнаємо, що я дужчий за тебе. Хоч ми це знали й без тебе. Але тепер хай знають усі!
Він озирнувся. Весь натовп прислухався до його слів, намагаючись зрозуміти їх. В очах скіфів він, Артем, був чудодієм. Людина, що дихає димом; людина, що викликає з-під землі вогонь і грім; людина, що збила з ніг славетного Дорбатая; людина, яку оберігає страшний білий дракон… Тисячі очей дивилися на Артема, дивилися з пошаною і страхом.
І тільки дві пари з них дивилися на нього непримиренно й люто. Перша належала старому віщунові, що втратив сьогодні свій авторитет. Друга – кривобокому Гартакові, який був розбитий у цій боротьбі вщент, хоч і не брав, нібито, в ній участі. Навіть купка знатних скіфів-багатіїв не трималася тепер так гордовито, як раніше. Бородаті багатії про щось жваво розмовляли: чи не обговорювали вони те, щоб оголосити молодого чудодія головним віщуном?.. Артем засміявся, подумавши це.
Дмитро Борисович щиро потиснув руку Іванові Семеновичу:
– Мушу сказати, що ви все це чудово вигадали!
– Чому я? Артем брав у цьому таку ж участь. Крім того, йому належить і честь виконання, хіба ж не так?
– Ну, з Артемом ми окремо поговоримо. Що ви скажете, Лідо?
Дівчина ледве стримувала сміх. Це була реакція після нервового напруження цього ранку. Тепер, коли грізна небезпека розвіялась, Ліда рада була б стрибати, бігати, чимсь розряджати нервовість.
– Ну, як, непогано вийшло? – спитав збуджено Артем, підійшовши до товаришів. – Принаймні я певний, що раніше вони такого не бачили. До речі, Дмитре Борисовичу, що робити з тими священними речами? – вказав він на чашу й меч.
– Віддати помічникам віщуна, – сказав Іван Семенович. – Коли ми їх залишимо в себе, це буде образою. Ні, ні, Дмитре Борисовичу, я розумію, що вам хотілося б залишити їх, але не можна. Подивіться, коли хочете, – і віддамо.
– Ех, шкода… – пробурмотів Дмитро Борисович, якому дуже не хотілося розлучатися з цікавими речами. – Такі купи хмизу звикли до зовсім інших видовищ. Свідки цьому – ці речі. Чи уявляєте ви собі, товариші, як усе відбувалося? Оцим кам’яним ножем Дорбатай перерізував горло жертви, яку тримали його помічники. Кров жертви стікала в цю золоту чашу. Тоді Дорбатай або котрийсь з його помічників відрубував ще жертві праву руку й кидав її в повітря. А кров у чаші ніс сам на верхівку купи й поливав нею священний меч. Такою, скільки я знаю, і була стародавня скіфська відправа з жертвами… І цією відправою Дорбатай загрожував нам!
Розмова раптом увірвалася. До науковців під’їздив Сколот. Його обличчя цього разу посміхалося. Голос звучав лагідно й дружньо. Він казав:
– Сколот вітає чужинців з перемогою над Дорбатаєм. Сколот хоче сказати вам, що він не припустив би, щоб віщун здійснив свої загрози. Але так вийшло краще, бо все обійшлося без бійки. Тепер ніхто не може торкнутися вас. Сколот запрошує вас до себе. Ви будете його шановними гостями.
Так, принаймні, звучали його слова після подвійного перекладу Варкана, який переклав на грецьку мову, і Дмитра Борисовича, що перекладав уже остаточно, з грецької. Іван Семенович виступив наперед:
– Я хочу сказати Сколотові ось що. Мене й моїх товаришів дуже дивує, чому ми чуємо ці щирі запрошення лише від нього самого. Адже в нього є молодий син, Гартак. Чому не запрошує нас і Гартак? Хіба він, Гартак, вороже ставиться до нас?..
Це був хитрий і рішучий хід у складній, заплутаній грі. Якщо Гартак теж запросить товаришів бути його гостями, то він уже не матиме права чимсь шкодити їм. Священні скіфські звичаї не дозволяли цього.
Сколот слухав те, що перекладав йому Варкан, і його брови нахмурювались. Артем стежив за обличчям Гартака, який наче ховався серед почту Сколота. Він бачив: кривобокий одразу зробив був такий рух, наче бажав утекти, щоб не запрошувати. Але це було неможливо. Гартак зіщулився, увібрав голову в плечі. Очі його бігали по сторонах, уникали погляду чужинців, зокрема – Ліди. Але ось почувся голос Сколота. Старий вождь говорив урочисто і владно; і тільки вимовивши останнє слово, він глянув на сина. Цього було досить.
Кланяючись і вимушено всміхаючись, Гартак заговорив, розводячи руками. Навіть без перекладу було зрозуміло, що він просить пробачити йому і запрошує чужинців бути його гостями.
– Гаразд, – відповів Іван Семенович, – тепер ми погоджуємося і приймаємо запрошення. Ми будемо гостями Сколота й Гартака! І незабаром з’ясуємо все, що нам треба.
