Текст книги "Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів"

Автор книги: Владимир Владко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 28 (всего у книги 37 страниц)

11. ПОБРАТИМИ

Вони наближалися до перших наметів становимща, коли Дмитро Борисович, який весь час розмовляв з Варканом, спинився.

– Є інтересна пропозиція, товариші, – мовив він. – Здається мені, що вона найбільш сподобається нашій молоді. Хочете послухати?

– Просимо, Дмитре Борисовичу, – відгукнувся Артем.

– Варкан говорив приблизно таке: «Чи не цікаво було б моєму молодому другові взяти участь у полюванні на дикого кабана? Разом з моїми товаришами ми знайшли стежку, якою великий дикий кабан ходить на водопій. Сколот буде радий почастувати своїх гостей рідкою стравою, смаженим м’ясом дикого кабана. І він наказав мені вбити того кабана, коли гості побачать усе, що вони хотіли. Мій товариш проведе славетних чужинців до намету Сколота. Вождь бажає показати їм дещо з своїх скарбів. А я з кількома мисливцями вирушаю на полювання. І коли мій молодий друг хоче взяти участь у ньому…»

– А я? – незадоволено запитала Ліда.

– Це стосується й до вас, Лідо. Правда, Варкан? – і Дмитро Борисович звернувся до молодого скіфа. Той вислухав його і радісно кивнув.

– Щось мені здається, що Варкан ставиться до Ліди в усякому разі не менш прихильно, ніж до Артема, – сказав з лукавою посмішкою археолог. – Та ви не червонійте, моя люба, це цілком зрозуміло. Я тільки боюся, як би не вийшло через це якихось сперечань. Самі розумієте, Гартак цікавиться вами, Варкан теж… трошки цікавиться. Ну, а на світі є ще… юнак, який теж не хоче відступитися від вас…

– Дмитре Борисовичу!..

– Гаразд, гаразд! Це тільки між нами. Так от, що відповісти Варкану?

Що відповісти? Та хіба не ясно само собою, що відповісти?..

– Я з радістю, – відповів Артем.

Ліда на хвилинку задумалася. Їй було цікаво й подивитися на скарби Сколота, і взяти участь у полюванні. Проте скарби не зникнуть. І Ліда теж відповіла рішуче:

– Я теж з охотою!

– Добре. Тоді ми тут розлучаємося. Іван Семенович і я повертаємось до становимща, а ви з Варканом вирушаєте в іншому напрямі. От тільки, як ви з ними будете розмовляти?

– Нічого, Дмитре Борисовичу, під час полювання розмовляти ніколи, – відповів Артем. – Там діяти треба!

– А з якою ж зброєю ми полюватимемо? – запитала Ліда.

Справді, коли Варкан і товариші його були озброєні довгими списами, луками й короткими мечами, то в Артема й Ліди ніякої зброї поки що не було.

– Хм… дійсно, в мене є тільки одна зброя, – вийняв Артем з кишені свій маленький ножик. – Але на кабана вона не дуже…

– В мене й такої немає, – додала Ліда.

Зрозумівши, в чім річ, Варкан подав знак двом воїнам.

Вони зняли з себе короткі мечі й передали їх Артемові й Ліді. Артем підперезався шкіряним поясом, на якому висів меч. З Лідою було гірше. Її тоненьку талію довелося обкрутити поясом двічі. Варкан тим часом розмовляв з Дмитром Борисовичем.

– Варкан каже, – переклав археолог, – що це лише про всяк випадок. Звісно, він дав би вам і лук, і стріли, і списи. Але я запевнив його, що ви не звикли до такої зброї. Правда? А як же вам, Лідо, пасує такий меч при боці!

– Спокійно, – голосно скомандував Артем. – Слухати мою команду! Товариш Ліда, шаблі вгору!

Клинки виблиснули в повітрі.

– Рубай!

І Артем крутнув мечем над головою. Проте Ліда не підтримала його.

– Нам поки що нема кого рубати, товаришу командир.

– Правда, Артеме, побережіть ваші сили, – посміхнувся й Іван Семенович. – Бачите, час уже вирушати.

Варкан віддав наказ воїнам. Артем сховав меч у ножни.

– Добре… Почекаю, поки знайдемо дичину!

Група розділилася. Іван Семенович, Дмитро Борисович і один з воїнів вирушили далі, до становимща. Решта на чолі з Варканом швидко помчала степом в напрямі лісу.

Артем їхав поруч з Лідою. Він бачив, як вона спокійно і впевнено трималась на коні. Золоті її кучері розвівалися, вона міцно тримала поводи і, видно, втішалася з швидкої їзди. Висока жовто-рожева трава била по колінах – добрі коні мчали слідом за Варкановим великим жеребцем. Ось Варкан озирнувся, глянув на Ліду, Артема і схвально кивнув головою. Артем крикнув Ліді:

– І де ти тільки навчилася так їздити верхи? Не знав, що ти ще й це вмієш!

– Раніше за тебе вміла, – задерикувато відповіла дівчина. – Ще два роки тому склала іспити на звання кавалериста!

– Ач яка!..

Коні мчали просто до лісу. Ось зразу закінчилася висока степова трава. Вершники спускалися в долинку, що розкинула свій тьмяний і м’який жовто-рожевий килим перед лісом. Варкан щось гукнув, високо підняв довгий, тонкий спис і повернув убік.

– Що таке?

Коні Артема й Ліди, звичні триматися гурту, звернули й собі. Артем вдивлявся вперед: невже почалось полювання? Але де ж той кабан?..

– Заєць!.. Заєць!.. – гукнула Ліда.

Варкан, пригнувшись на коні, мчав навздогін за зайцем. Сіра звіринка, притиснувши довгі вуха до спини, тікала до лісу великими й нерівними стрибками. Вона кидалася в сторони, поверталася й мчала, мчала…

«Та хіба ж він наздожене? – подумав Артем. – Заколоти зайця списом… Це ж неможливо!..»

Але Варкан мав на меті зовсім інше. Високо тримаючи спис, він чекав лише, щоб заєць опинився на якійсь уявній прямій лінії, вздовж якої мчав кінь скіфа. Тоді Варкан з силою кинув уперед спис. Тонке ратище під час польоту здригалось, наче само шукало свою ціль, повільно опускаючись вниз вістрям. Заєць мчав, заклавши вуха. Ось він стрибнув ще один раз, і в цю мить спис наздогнав його. Вістря пронизало тваринку наскрізь і приштрикнуло її до землі. Ратище стирчало вгору.

Ліда здивовано глянула на Артема:

– Ти бачив колись що-небудь подібне?

– Ні, – визнав Артем.

Це була дивна влучність: Артем читав у книжках про австралійських тубільців, що влучають у ціль бумерангом. Читав про полювання з допомогою ласо, що, кинуте мисливцем, немов саме зашморгує тварину. Але все це було дрібницею, порівняно з влучністю Варкана. Влучити в зайця списом на віддалі не менше як за двадцять метрів! Ні, коли б Артемові хтось розповів про це, така історія здалася б йому неймовірною.

Тим часом Варкан доскакав до зайця, легко підхопив спис, що стирчав із землі, разом з тваринкою, зняв зайця й причепив його до пояса. Артем і Ліда стежили, мов зачаровані, за кожним його рухом. І коли б Варкан зараз кинув свого списа в хмари, а спис повернувся б звідти з великим птахом на собі, – Артемові здавалося, що він не здивувався б. Випадок з зайцем довів йому, на що здібний скіфський мисливець.

Варкан помітив враження, яке він справив на своїх супутників. Він посміхнувся і махнув рукою в напрямі лісу: мовляв, там буде цікавіше!

Ліс зустрів товаришів приємною прохолодою. Варкан мчав далі й далі. Спочатку товариші їхали між пахучих струнких дерев, більшість яких нагадували сосни. Далі цих дерев стало менше й менше. Нарешті вони зникли зовсім. Залишилися самі листяні дерева, теж якоїсь невідомої породи. Та й вони були невисокі. Ґрунт помітно знижувався, повітря ставало вогким. Вже кілька разів з-під копит коней бризкала вода. Ліда мовила:

– Наближаємося до річки чи до болота…

Нарешті Варкан спинив коня. Він обернувся, приклав пальця до рота. Цей жест був цілком зрозумілий – треба було їхати повільно й обережно. Варкан прислухався й заглядав у кущі. Ще кілька хвилин – і молодий скіф легко зіскочив з коня. Він виразно махнув рукою, запрошуючи Ліду й Артема теж злізти з коней. Обличчя його було зосереджене, він весь час прислухався до якихось, лише йому самому чутних, звуків. Другий скіф прив’язав коней до дерева. Варкан тихо щось сказав йому й подивився на Артема. Юнак знов зрозумів. Він приклав пальця до рота. Варкан кивнув головою і, обережно ступаючи, пішов уперед, його супутники йшли за ним.

Попереду блиснула вода. Це був невеличкий ставок, береги його напівзаросли травою. Кілька великих дерев схиляли свої віти над його спокійною поверхнею.

Помахом руки Варкан спинив супутників. Він підійшов до самого берега, нахилився. Артем придивився з-за його спини: якась важка тварина залишила тут свої сліди, прим’явши і зламавши соковиту траву й кущі. Невже кабан?

Варкан повернувся. Він ішов тепер поруч із слідом важкої тварини, не наступаючи на нього. Ось скіф одв’язав від пояса забитого ним зайця і поклав його на траву-якраз на сліду. Потім він повернувся до товаришів. Він уважно подивився на Ліду й Артема, наче зважуючи, чи зрозуміють вони його. Очевидно, Варкан вирішив, що зрозуміють, бо відразу пояснив жестами, що саме мало відбутися. З молодого скіфа вийшов би непоганий актор – настільки виразно він показував руками й обличчям те, що мусило відбутися тут незабаром.

Ось кабан важко виходить з-за кущів. Він іде своїм старим слідом. Він бачить зайця, спиняється й хапає його. Тоді Варкан вбиває кабана списом. Все було зрозуміло, весь план мисливця. Але що саме робитимуть у цей час Артем і Ліда? Варкан пояснив і це. Він указав на високе дерево: треба вилізти туди й залишатися там. Артем відповів на це гримасою незадоволення: хіба це називається брати участь у полюванні? Вилізти на дерево й дивитися звідти? Але Варкан знов показав на дерево, обличчя його стало суворіше. Він прислухався.

Може, це тільки почулося Артемові, але до нього немовби долинули дивні звуки. Десь, зовсім поблизу, кущами йшов великий звір. Він важко дихав, сопів; тріщало гілля, шелестіло листя.

Тепер на сперечання не лишалося часу. Артем допоміг Ліді вилізти на дерево: дівчина опинилася на товстій гілці, майже непомітна знизу в густому жовто-рожевому листі. Через кілька секунд Артем і сам був на дереві, його гілка схилялася ближче до сліда кабана, на якому лежав забитий заєць. Варкан і другий скіф зникли, сховалися. Тільки згодом Артем розглядів, що Варкан стоїть за товстим стовбуром дерева, тримаючи напоготові спис.

Сопіння наближалося. Гілля тріщало гучніше. Але звір не поспішав. Він посувався повільно. Рука Артема мимоволі цупко стискала держак меча, він пильно дивився туди, звідки чулись звуки. Коли б сюди одну добру рушницю! О, тоді Артем показав би, як він володіє рушницею! Але рушниці не було. І юнакові доводилось сидіти тут на дереві, з цим незграбним мечем, і тільки дивитися на те, що відбувалося внизу.

Ось він! З-за кущів показалась довга руда голова кабана. Маленькі люті червоні очі озиралися, з величезної пащі стирчали ікла, довга руда щетина росла на голові. Кабан незадоволено зарохкав і став озиратись на всі боки, чимсь занепокоєний.

Артем стежив за його рухами, мов зачарований. Який розкішний лютий звір! Могутнє сухоребре його тіло було метра півтора завдовжки; міцні м’язи ворушилися під рудою шкірою, вкритою рідкою довгою щетиною.

– Ех, рушницю б мені!.. – беззвучно прошепотів Артем.

Кабан побачив зайця, що лежав на траві. Він загрозливо засопів і спинився, обнюхуючи звіринку. Не повертаючи голови, Артем бачив, як безшумно вислизнув з-за дерева Варкан. Спис був піднесений над його головою. Кілька секунд Варкан націлявся. Зараз, зараз…

Спис здригнувся в руці молодого скіфа. Рука блискавично викинулася наперед – і тієї ж самої секунди нога Варкана посковзнулася на слизькому корінці. Скіф похитнувся. Спис вискочив з його руки, як жива істота. Він перевернувся в повітрі і вдарив кабана по голові.

– Ах! – не стримала зляканого вигуку Ліда.

Варкан, намагаючись утриматися на ногах, змахнув руками, щоб зберегти рівновагу. Але було пізно. Лютий звір помітив Варкана, стрибнув прямо на нього і збив його з ніг.

– Варкан! Варкан! – вигукнула Ліда. – Допоможіть йому! Кабан розірве його! Артем!

Прямо під собою Артем побачив величезне руде тіло кабана. Під ним лежав Варкан, який даремно намагався підвестися. Кабан роздере йому груди своїми гострими іклами!.. Щось закипіло в горлі Артема, невиразний вигук вихопився в нього. Не думаючи більш ні про що, юнак з мечем у руках стрибнув униз.

– Ой, Артеме! – почув він ще голос Ліди.

Юнак не пам’ятав нічого. Він бачив перед собою тільки широку могутню спину кабана. Як Артемові пощастило втриматися на ногах, він не знав і сам. Але він стояв на землі з піднесеним мечем. Не вибираючи, не націлюючись, він з усієї сили вдарив мечем по горбу кабана. Почулося люте ревіння. З розітнутої спини бризнула кров. Кабан підстрибнув і повернув голову до Артема. Юнак побачив його червоні маленькі очі, роззявлену пащу з довгими жовтими іклами.

«Ну, тепер він візьметься за мене! – майнуло в голові Артема. – Аби тільки мені влучити його в голову!»

Меч знов блиснув у повітрі. Але вдарити Артем не встиг, бо кабан одним стрибком збив його з ніг. Гострий біль обпік ногу юнака. Прямо над собою він бачив жовто-рожеве листя дерев, чув розлютоване рохкання звіра. Тривало це якусь невловиму мить. Потім рохкання припинилося, щось густо забулькотіло. Стало тихо.

Ні, не тихо. Ось голос Ліди:

– Артеме, що з тобою? Артеме! Відповідай!

Другий голос щось говорить. Це голос Варкана. Як, він живий?.. Кабан не вбив його?..

Чиїсь руки підводять Артема.

– Артеме, милий, що з тобою?..

Яка вона кумедна й гарна, та Ліда?

– Зі мною… нічого… тільки нога болить, – відповів Артем.

Він знов бачив усіх. Ліда із стурбованим обличчям підтримує його голову. Варкан у розшматованому одязі, без шолома, дивиться на нього з тривогою, змішаною з любов’ю. Другий скіф тримає в руці свій шолом – і з нього часто капотить вода.

– Та що ви всі такі, наче ховати мене зібралися? – образився Артем. – Я живий і здоровий. Просто, кабан трохи прим’яв мене… і більше нічого… Хіба тіль… ох!

Він застогнав від гострого болю в нозі.

Варкан підійшов до Артема. Він став перед ним на коліна, взяв обома руками його руку й приклав її собі до чола.

– Що таке, Варкан? – здивувався Артем.

Все ще тримаючи руку юнака на своєму чолі, скіф дивився на Артема щиро і вдячно. Він дякував Артемові за допомогу, без якої кабан, напевне, забив би його.

– Яка шкода, що ми не можемо розуміти один одного, – зітхнув Артем. – Я б тобі, друже, пояснив, що тут нема за що дякувати. Хіба міг я зробити інакше? От, шкода, рушниці не було. Вона певніша за твій спис… навіть з твоїм умінням кидати його…

Швидкими рухами Варкан, черпаючи воду з шолома, промивав рану на нозі Артема. Кабан неглибоко роздер іклом шкірку й зачепив верхні м’язи на нозі. Потім Варкан так само швидко й уміло перев’язав ногу, приклавши до рани якесь листя. А тоді, поплескавши Артема по плечу, допоміг йому встати.

– Болить, Артемчику?

– Коли згадую, Лідо, то болить. А якщо не думати, то можна й забути.

Шкутильгаючи, Артем підійшов до забитого кабана. Як це сталося, що кабан кинув його? Він нахмурив брови, намагаючись пригадати. Ні, він пам’ятає лише, як кабан стрибнув на нього, потім цей гострий біль у нозі, потім… потім нічого не можна пригадати, аж доки він не почув голоси Ліди й Варкана.

Ось на горбі кабана кривавий слід від удару мечем. Це його, Артемів, удар. А ось слід другого удару, дужчого. Цей другий удар розвалив кабанові голову. Хто це вдарив?

– Лідо, ти бачила, як це трапилось?

– Як ти стрибнув униз?

– Ні, це я й сам знаю. От, коли я впав… хто це розвалив голову кабанові? Це ж не я, бо я вдарив по спині…

– Отой другий скіф. Коли ми полізли на дерево, Варкан щось сказав йому – і він подався назад, у той бік, де залишились наші коні. А потім, потім я побачила, як він біжить сюди… це вже тоді, коли ти стрибнув з дерева… а коли ти впав, то Варкан ще не встиг підвестися, як той скіф вихопив свій меч і вдарив кабана по голові. Кабан упав, задриґав ногами, захрипів. А ти лежав нерухомо… і я думала, що… що…

– Ну, добре, добре, – ніяково спинив її Артем. – Страх не люблю, коли дівчата забагато переживають… Дивись, Варкан хоче забрати з собою дичину!

Разом з другим скіфом, Варкан тягнув тушу забитого кабана ближче до дерева. Час від часу він поглядав на Артема й Ліду, мов довідуючись про їх настрій. Обличчя його було веселе і приязне. Нібито нічого й не сталося, не було ніякої смертельної небезпеки. Просто, пополювали на кабана, вбили його без ніяких труднощів – от і все.

Ліда й Артем з цікавістю дивилися, як Варкан швидко розрізав черево звіра, викинув тельбухи. Потім другий скіф привів коней. На одного з них поклали тушу кабана, прив’язали її. Варкан стрибнув на другого коня. Його приятель сів на коня позад Варкана. Подано знак: поїхали!

Коні пішли з місця легкою риссю. Артем їхав слідом за другим конем, на якому лежала туша. Навіть тепер звір все ще здавався страшним. Широко роззявлена паща з жовтими іклами все ще ніби загрожувала. Артем згадав ту мить, коли ця паща повернулася до нього. Які страшні були тоді ті малесенькі люті червоні оченята! Як горіли вони злістю! І коли б не наспів товариш Варкана, то навряд чи довелося б тепер Артемові вивчати голову страховища…

– Мені здається, Варкан дуже вдячний тобі, Артеме, – сказала Ліда. – Пам’ятаєш, як він зворушливо приклав твою руку до свого чола? Це, мабуть, така скіфська манера дякувати.

– Тоді я мусив би так само дякувати його товаришеві…

– Але як ти наважився стрибнути на кабана з дерева?

– Зовсім я нічого не наважувався. І не думав про це. Хіба тоді був час обмірковувати?

Ліда знизала плечима. Проте у виразі її обличчя з’явилося щось нове. Дівчина не пізнавала Артема, того самого Артема, до якого вона звикла під час роботи в експедиції. Тоді це був звичайний юнак, добрий товариш, іноді трохи кумедний, але зовсім такий, як і багато інших. Тепер, у цьому надприродному, майже казковому оточенні він і сам ставав дедалі більш незвичайним, вигадливим, сміливим, кмітливим. Мов якісь нові риси пробудилися в ньому під впливом нових обставин. Але що саме змінилося в ньому? Зовні він залишився таким самим Артемом. Ті ж самі скуйовджені кучері, ті ж самі великі, трохи сумні очі… а от вчинки його стали зовсім інші… і нічого кумедного не залишилося в його поведінці…

Закінчився ліс. Вони знов їхали дивним рожевим степом. Пронизливими металічними голосами стрекотали коники, десь угорі, аж під низькими хмарами, співали жайворонки… Від високої трави підіймалися в повітря солодкі медові пахощі. Далеко на горбі виднілася священна купа хмизу. Вона здавалася звідси зовсім маленькою. В сутінках далекі кам’яні урвища наче присунулися ближче й нахилилися, затискуючи між собою й степ, і ліс, і становимще.

Здалека долинуло кінське іржання. Варкан застережливо махнув рукою супутникам і круто завернув убік. Слідом за ним завернули й інші. Це було зроблено цілком вчасно, бо через хвилину з високої трави виринули перші коні великого табуна. Вони мчали галопом – десятки й сотні коней, вони мчали суцільною масою, лавою. Від глухого тупоту здригалася земля, коні мчали, не вибираючи шляху. З десяток рабів гнало цей табун, вигукуючи, вимахуючи руками. Товариші спинилися подивитись. Дійсно, Варкан мав підстави звернути з шляху. Навіть тут, на певній віддалі від табуна, коні під вершниками збуджено іржали й поривалися до табуна.

Артем згадував розповіді Дмитра Борисовича, які він слухав вечорами біля вогнища, після роботи в експедиції. Так, тепер перед його очима були живі ілюстрації тих захоплюючих оповідань!

Ось воно, багатство кочівників, табуни коней! Живі, рухливі запаси їжі скіфського племені пробігали мимо юнака. Він знав, що кінське м’ясо, кобиляче молоко – головна їжа кочівників. Але чому табуни зосереджені в руках скіфських, багатіїв? Адже всю роботу коло табунів роблять раби й служники. Он, і цей табун погнали теж раби… Ні, все це не гаразд!..

Вже давно промчав табун коней, вже знов спокійно їхали товариші широким степом, а Артем все ще думав. Ліда схилила голову: втома відчувалася всіма.

Варкан гучно свиснув. Вони наближалися до становимща. Назустріч їм мчав вершник, вимахуючи списом. Він підскакав до Варкана. Коротка розмова. Варкан озирнувся. Його очі спинилися на втомленій постаті Ліди, потім він перевів погляд на Артема. Юнак розвів руками: нічого не поробиш, дівчина дуже стомилася!

Тоді Варкан щось сказав вершникові, який одразу повернув коня й галопом помчав назад. А сам Варкан через кілька хвилин спинив коня біля невеличкого намету. Він зіскочив на землю й допоміг Артемові зняти з коня стомлену Ліду. Дівчина ледве трималася на ногах. Слідом за Варканом, підтримувана Артемом, вона увійшла до намету й безсило опустилася на м’який килим. Варкан швидко сказав кілька слів старому скіфові, який був у наметі. За хвилину перед Лідою й Артемом стояли високі глеки з холодним молоком, лежало смажене м’ясо і хліб. Варкан сидів біля них і щиро запрошував пити й їсти.

З кожним ковтком цього холодного і запашного молока до Ліди поверталися сили. Ось дівчина вже посміхнулася. Їй самій було соромно за свою кволість. Але ніхто не нагадував їй про це. Артем з апетитом їв м’ясо, запивав молоком. Старий скіф стояв осторонь і дивився на них.

– Звісно, з виделкою було б зручніше, – висловив свою думку Артем, розриваючи пальцями м’ясо. – Але можна й так. Навіть більше пасує до загального стилю. А це що таке?

Висока жінка в вишиваному кокошнику внесла бронзову чашу. Варкан узяв її й поставив між собою та Артемом. Юнак зацікавлено поглянув на скіфа, не перестаючи їсти. Варкан вийшов з намету й повернувся з шкіряним міхом, повним вина.

«Що це буде?» – міркував Артем.

Варкан спинився серед намету в урочистій позі. Він розповідав старому скіфові й жінці в кокошнику про полювання на кабана. І хоч Ліда й Артем не розуміли жодного слова, – розповідь Варкана була для них цілком зрозумілою, так мальовничо ілюстрував він своє оповідання жестами.

Ось він закінчив, підійшов до Артема і знов приклав його руку до свого чола. Артем остаточно зніяковів.

– Та годі вже, – бурмотів він, вириваючи руку, – годі!

Варкан відпустив його, взяв чашу й поставив перед Артемом. Він чемно уклонився юнакові й заговорив знов. Жести допомагали зрозуміти його.

Молодий скіф хотів віддячити Артемові за врятування життя. Він показав на чашу, на вино, закачав рукав і хутким помахом гострого ножа надрізав шкіру на руці. З порізу в бронзову чашу впало кілька краплин крові.

– А далі? – спитав Артем.

– А далі тобі треба зробити те ж саме, – відповіла Ліда.

– Звідки ти знаєш? – недовірливо глянув на неї Артем.

– Згадала. Колись читала про такі звичаї. Бач, навіть деталі пам’ятаю, – засміялась вона. – Це називається побратимство!

– Тобто?

– Ти мусиш також надрізати собі руку, щоб і твоя кров була в чаші. А тоді ви разом з Варканом вип’єте цю кров…

– Мені здається, це не дуже смачно…

– Пробач, забула. В цю чашу ще буде налито вино. І ви вип’єте це вино разом з кров’ю.

– Це вже не так страшно, хоч все-таки й не дуже вабить мене.

– А після того ви з Варканом станете побратимами. Це покладе на вас обох певні обов’язки.

– Як брати?

– Ні, більш. Я не пам’ятаю добре, але, здається мені, побратими – навіть рідніше, ніж просто брати. Та ти спитаєш у Дмитра Борисовича, він тобі все це пояснить.

Варкан ждав з чашею в руках, прислухаючись до незрозумілої йому бесіди. Артем все ще вагався:

– Ну, а коли я не хочу всієї цієї історії? Що тоді?

– Я не знаю. Але я думаю, що це буде велика образа для Варкана. Ти тільки уяви собі – він такий вдячний, що пропонує побрататися з тобою, а ти візьмеш і відмовишся?..

– Ну, на чортів ота кров? – буркнув іще Артем.

Але він розумів уже, що його відмовлення і справді буде образою для Варкана. Треба було погоджуватись. І він простягнув Варканові свою руку.

Таким же хутким помахом молодий скіф надрізав руку Артемові. Юнак скривився: от, які звичаї бувають!

Кілька краплин крові з Артемової руки впали в чашу й змішалися з кров’ю скіфа. Варкан урочисто й високо підняв чашу. Ліда з цікавістю спостерігала цей стародавній звичай. Старий скіф узяв міх, розв’язав його і налив у чашу вина. Тоді Варкан сів поруч з Артемом і підніс йому чашу.

– Пий, Артеме, – посміхнулась Ліда. – Потім розкажеш, чи смачне!

– А ну тебе! – відмахнувся Артем.

Він припав губами до чаші. Варкан обняв його вільною рукою за плечі, нахилив чашу і теж припав до неї.

– Разом, разом з ним треба пити! – сказала Ліда.

Вино було густе й запашне, і Артем не відчував ніякого неприємного присмаку. Та дійсно, хіба можна було відчути смак кількох краплин крові, що розчинилися в великій чаші вина? Артем тягнув вино, скоса поглядаючи на Варкана: може, годі?.. Але скіф пив далі й далі, не відриваючись. «Мабуть, справді треба пити до кінця, – подумав юнак. – Ну, гаразд, я йому доведу, що й я можу пити, не переводячи духу!»

І він чесно випив півчаші, яка припадала на його долю. Варкан відставив порожню чашу, щиро обняв Артема й поцілував його в губи. Каштанова кучерява борідка скіфа залоскотала підборіддя Артема.

– Ну, як? – поцікавилась Ліда.

– Нічого. Смачне, приємне вино. От і все.

Він відчув, що трохи сп’янів. Скільки це він випив? Мабуть не менш, як півлітра. І не відриваючись. А звідки це в наметі взялись нові люди? Он кілька воїнів… чи мисливців, все одно… і жінки… Мабуть, зайшли, поки він пив. Хороше вино, смачне! Так тепер він з Варканом – побратими? Цікаво, гарний цей звичай, дуже гарний!..

Скіфи, що зайшли в намет, слухали нову розповідь Варкана. Він знов розказав про полювання, показуючи то на Артема, то на себе, то на Ліду. Ось він підстрибнув, показуючи, як Артем зіскочив з дерева і вдарив мечем кабана. Схвальні вигуки слухачів свідчили, що скіфам сподобалась поведінка молодого чужинця. Вони з пошаною дивились на Артема. Проте тепер юнак уже не соромився. Вино таки вплинуло на нього. Він сидів на своєму місці зовсім невимушено і в свою чергу придивлявся до скіфів. Ось високий бородатий воїн у шкіряному шоломі, з важким мечем. Артем, здається, навіть бачив його вже десь. Але хіба згадаєш, коли протягом двох днів довелося бачити стільки нових облич?.. А от той старий скіф, що спочатку приніс їм молоко й їжу, а тепер знов слухав Варкана, – чи не батько це нового Артемового побратима? Він дуже подібний до Варкана. Таке ж саме тонке обличчя, високе чоло, рівний ніс. Тільки що старий, зморшкуватий. Жінки теж уважно слухають Варкана, поспиравшись підборіддям на долоні.

Зовні раптом почулися чиїсь голоси. Краї намету розгорнулися, і Артем здивовано побачив Дмитра Борисовича. Археолог увійшов і зразу напівсердито почав лаяти Артема й Ліду.

– Чого це ви тут розляглися? Ми ждемо їх у Сколота, а їм і байдуже… Вставайте, пішли! Та ви, Артеме, підпили трохи, я бачу? Що це таке?

– Він побратався з Варканом, Дмитре Борисовичу, випив вина з кров’ю, – пояснила Ліда.

– Як побратався? І без мене? Артеме, це нечесно! Як ви насмілилися робити це, коли мене тут не було? Такий цікавий звичай, а я й не бачив!.. Ай-яй-яй, як погано з вашого боку! Ну, пішли, по дорозі розкажете. Тільки докладно, все, як було. Не пропускайте жодної дрібнички. Адже цей звичай дуже характерний для ступеня розвитку цього скіфського племені. Починайте, я слухаю!

І вони в супроводі Варкана вийшли з намету.