Текст книги "Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів"

Автор книги: Владимир Владко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 37 страниц)

За річкою, над лісом, майже торкаючись верховіття дерев, повільно пролітало щось дивне, з великими крилами, довгим тулубом. Швидким рухом Гуро опустив гвинтівку вниз і підніс до очей бінокль. Але, щоб побачити крізь вікна шолома, треба було добре приладити бінокль. Тимчасом потвора повільно спустилась нижче й зникла за хащами.

Гуро роздратовано кашлянув:

– Не встиг. Що це було?

– Літак, – сказав Василь.

– Летючий ящер, – заперечив Сокіл.

Але дискусія, ледве почавшись, раптово обірвалась. Далеко знизу, з того боку, звідки прийшли сюди мандрівники, тривожно пролунали два короткі гучні вибухи. Люди в скафандрах застигли. Невже це сигнали небезпеки… Так, нічого іншого не може бути. Це – сигнали. Їх подає Микола Петрович, який залишився в ракеті. Що трапилось?

– Униз, за мною! – скомандував Гуро і кинувся бігти.

Перестрибуючи через каміння, гілки, ламаючи на своєму шляху соковите листя папороті, ледве помічаючи купки гілля, які поклав перед тим Гуро, люди в скафандрах бігли вниз, до ракети, куди їх кликали тривожні сигнали Миколи Петровича.

14. «ВАСИЛЮ, ВІДГУКНИСЯ!..»

Залишившись в ракеті, Микола Петрович уважно слухав усе, про що розповідав йому Василь. Щоправда, жвавий юнак іноді, починаючи говорити, забував вмикати передавач. А бувало й так, що, раптово схопившись, Василь згадував про передавач і вмикав його, вже почавши говорити. Та Риндін розумів хвилювання юнака і не гнівався.

Так тривало, аж доки мандрівники в скафандрах не почали своєї подорожі вгору, на скелю. Тоді Василь, вкрай захоплений враженнями від незвичайної мандрівки, просто забув про свою обіцянку акуратно сповіщати Миколу Петровича про все бачене.

Микола Петрович ще раз усміхнувся й зітхнув. Яка то чудесна пора життя – юність!.. Час, коли все здається зовсім не таким, як пізніше, коли людина стає цілком зрілою і, особливо, коли вона починає старіти.

У Миколи Петровича боліла голова. Різкий удар головою об пульт, коли ракетний корабель падав на Венеру, дався взнаки.

Риндін поправив пов’язку на голові. Нічого, ще доба-дві, і все буде гаразд. Що ж його робити, поки Василь знову розповідатиме по радіо про все побачене?

Найбільше турбував Миколу Петровича аналіз складу повітря на Венері. Чи не трапилося все-таки якої-небудь помилки з цим аналізом? Адже п’ятнадцять процентів вуглекислоти – це така важлива обставина, яка може дуже й дуже ускладнити всю роботу мандрівників. Ось чому академік особисто заходився провадити аналіз удруге.

Це відібрало в нього близько півгодини напруженої праці. Закінчивши роботу, Микола Петрович відкинувся на спинку крісла і задумливо постукав пальцями по столу. Нічого втішного, нічого…

Правда, в повітрі Венери не було якихось особливих домішок, невідомих людині. Ті самі, що й в атмосфері Землі, кисень, вуглекислота, азот, зовсім незначні домішки аргону, неону, криптону. Все це так. Але біда була у вуглекислоті.

Повітря Землі має у своєму складі тільки 0,03 процента вуглекислоти. Три сотих… В повітрі ж Венери, як остаточно встановив Риндін, було 15,5 процента. Неймовірна, нечувана кількість!.. Значить, людина може дихати таким повітрям лише дуже обмежений час. Риндін прикинув у думці: дихаючи повітрям Венери, людина весь час почуватиме нестачу кисню. Це примушуватиме її робити глибокі, майже конвульсійні вдихи й видихи. Так триватиме хвилин із п’ятнадцять. А потім… потім організм людини, якому весь цей час не вистачало кисню, почне виявляти ознаки отруєння вуглекислотою. З’явиться так звана асфіксія – задушення. Спочатку затуманиться розум, чутливість, згаснуть рефлекси, спиниться дихання і, нарешті, припиниться діяльність серця.

Схиливши голову на руки й неуважно поглядаючи у вікно навігаторської рубки, Риндін думав. Звісно, вийти з ракети без скафандра на кілька хвилин можна. Людина тільки важко дихатиме. Але на довший час виходити без скафандра небезпечно. Значить, всі роботи зовні треба провадити в скафандрах. Це, безумовно, дуже ускладнить розшукування елементів.

Микола Петрович машинально відзначив про себе: Сокіл не помилявся, коли так точно передбачав, що на Венері мусить відбуватись щось подібне до земного юрського періоду. Рослинність Венери майже така сама, яка була на Землі за часів юрського періоду. Щодо тварин – тут справа трохи інша. Скільки відомо геології й палеонтології, на Землі за тих часів не було такої велетенської кількості комах. Проте це, звісно, лише припущення. А може й на Землі було так?..

Цілком можливо, що надмірна кількість вуглекислоти в повітрі Венери позначається й на розвитку тваринного життя. Адже тварини так само дихають. Отже, їхні організми, пристосовуючись до цієї надмірної кількості вуглекислоти, мусили якось змінитися; цілком імовірно, що й самі тварини набули Форм, відмінних від земних. Хіба не доказ цьому та нічна потвора, що заглядала у вікно ракетного корабля?

– Ой! Що це таке?..

Розсуваючи величезні гілки дерев, нещадно ламаючи на своєму шляху зелену папороть і низькорослі пальми, схилом міжгір’я плазувало дивне величезне створіння. Передня його коричнева й блискуча частина нагадувала велетенського рака. Довгі тонкі вуса нервово вигиналися, шукаючи чогось у повітрі. Чорні блискучі очі поверталися в усі боки. Вони сиділи у заглибинах твердого панцира, що вкривав голову й усю передню частину потвори. Панцирник з головою рака – ось на що було схоже страховище!

Широкі лапи, як гребінці, ніби намагалися розчесати ліс; ставши на ґрунт, вони виверталися, кожна у свій бік, глибоко розриваючи землю і вириваючи з неї рослини. Але такими були тільки передні лапи. Задні були значно менші, вони ледве виднілися з-під довгастого жирного тулуба, що закінчувався третьою парою довгих лап з гострими пазурами на кінцях. Потвора плазувала вниз, до ракети.

Стиснувши руками краї пульта, Микола Петрович стежив за страховищем. Здавалося, воно було завбільшки з два слони:

– Метрів із десять завдовжки, – прошепотів він.

Потвора наближалась. Вона чогось шукала. Довгі вуса її невпинно ворушились, вигинаючись у повітрі. Доторкнувшись до якогось стовбура, вуса відкидалися вбік і знову щось шукали. Аж ось жахливе створіння змінило напрямок свого руху, його вуса потяглися до ракети. Ще мить – і потвора зникла з поля зору Миколи Петровича, зайшовши кудись праворуч за вікно.

Риндін швидко повернувся, щоб перевести важелі керування перископа, і побачив страховище знов. Але не встиг він цього зробити, як сильний поштовх відкинув його назад, у крісло. Раз у раз щось било по хвостовій частині корабля. Наче гігантський молот обрав собі ракетний корабель за ковадло.

І після кожного такого удару ніс ракети опускався нижче й нижче, як ніс корабля, що повільно поринає у воду.

Роздратована чимось потвора шалено била по ракеті лапами, намагаючись розтрощити її. Іншого пояснення не могло бути.

Ще кілька секунд – і Риндін опанував себе. Треба було щось робити, якось рятуватися. Але як?

Викинутий з крісла, чіпляючись за петлі, б’ючись об стіни й двері, майже падаючи від важких поштовхів, Микола Петрович добрався знову до пульта керування. Кілька швидких рухів, кілька поворотів рукоятками. Ввімкнуто струм, подано невеличкі порції прототротилу до бокових дюз. Ще мить – два вибухи один за одним струснули корабель. І відразу стало тихо. Риндін включив бокові перископи.

На екрані перископа стало видно, як далеко вже від ракети швидко плазувала вгору перелякана потвора. Одна з її задніх лап безсило тяглася по ґрунту, правий бік її гладкого тулуба почорнів. Вогонь і розпечений газ з дюз обпалили страховище й поранили його. Ще кілька секунд – і потвора зникла. Тільки поламані дерева та потолочена папороть вказували шлях, яким вона втекла.

Полегшено зітхнувши, Микола Петрович повернувся до пульта керування. І тільки тепер він помітив, що ракетний корабель змінив своє положення. Раніше його ніс був піднятий вгору, а хвіст опущений вниз. Тепер же, навпаки, хвіст був піднятий вгору, а ніс майже зарився в ґрунті. Потвора зрушила ракету з місця.

– Так, – пробубонів Микола Петрович, – цікаві новини для товаришів… чи сподобаються тільки вони їм?..

І він спинився: адже тими двома вибухами він викликав своїх товаришів назад. Два вибухи один за одним – це ж сигнал небезпеки. А коли вони, повертаючись назад, здибають роздратоване чудовисько?.. Проте з ними Борис Гуро, він зуміє захистити і Сокола, і Василя. Нічого, хай поспішають назад. Поки що Микола Петрович подивиться, чи не пошкодила потвора механізмів ракети.

Але Риндін не встиг нічого перевірити. Він почув, як відчинилися двері, почув важкі кроки в коридорі, що вів від зовнішнього люка до кают. Мандрівники вже повернулися. Швидко відкриті внутрішні двері пропустили до каюти двох чоловіків у скафандрах. Крізь скляні вікна шоломів на Миколу Петровича дивилися стурбовані Гуро і Сокіл.

Гуро говорив – це було видно крізь вікна шолома. Він намагався щось спитати в академіка.

– Не запитуйте, Борисе, – з усмішкою сказав Микола Петрович. – Адже все одно я не чую вас. Ви мене чуєте, чи не так? Ну, звісно, чуєте. Ви ж маєте мікрофон на шоломі. Він передає вам усі звуки ззовні. Так ось: нічого страшного, крім того, що на ракету наскочила якась потвора. Вона намагалася розтрощити наш корабель. Ну, я не погодився на Це. Зробив два вибухи, прогнав налякане страховище. От і все. Навіть не збирався вас викликати. А де ж Василь? Чого він не йде?

Гуро і Сокіл переглянулись. Потім Гуро щось сказав.

Сокіл кивнув головою і почав скидати свій шолом. А Гуро, не гаючи часу, повернувся і вийшов, щільно зачинивши за собою двері.

– Що трапилось? – стурбувався Микола Петрович. – Де Василь?

Сокіл зняв шолом. З округлого вирізу скафандра з’явилася його голова з скуйовдженим волоссям. Він поправив окуляри, кашлянув, нервово потер руки.

– Годі мовчати, – розсердився Риндін. – Що трапилось?

– Миколо Петровичу, ми дуже поспішали, коли почули ваш сигнал, – почав непевно Сокіл. – Дуже швидко бігли вниз. Там, знаєте, скелі і всяке коріння під ногами переплітається… і слизько після дощу… і подекуди дуже стрімкі схили. Василь біг другим, за Борисом, переді мною. І раптом він упав – мабуть спіткнувся. Саме там був стрімкий спуск. І він покотився вниз… просто до ракети. Ми бачили, як він котився, перекинувся… а коли збігли вниз, то його ніде вже не було видно.

– Ну?

– Ми вирішили спочатку довідатись, що трапилося з вами. Адже ми чули ваші сигнали. А зараз Борис пішов шукати Василя. Він знайде, Миколо Петровичу! Не турбуйтеся – все буде гаразд. Просто, ми дуже поспішали. Можливо, Василь упав, забився, знепритомнів… От і я піду шукати на допомогу Гуро. Так ми й домовилися з Борисом, що я розповім вам – і піду…

Сокіл знов швиденько натяг шолом, загвинтив його і вийшов. Риндін не затримував: треба було негайно розшукати Василя. Якщо юнак при падінні розбив хоча б одне скло в шоломі, це могло скінчитися смертю після двадцятихвилинного перебування в повітрі Венери. Адже весь кисень з шолома виходитиме в атмосферу… Василь дихатиме вуглекислотою… асфіксія… задушення…

Старий академік сів у крісло. Він відчув неприємну слабість. Таке нагромадження небезпек вкрай його знервувало. Надалі доведеться бути дуже й дуже обережними. Але раніше треба розшукати юнака.

Сокіл, ледве відійшовши від ракети, почув вигуки Гуро:

– Василю! Де ти? Відгукнися!

Але все навкруги мовчало. Тільки й чути було тихий шелест гілля на деревах та настирливе дзижчання міріадів комах. І ця тиша непокоїла мандрівників.

– Василю! Відгукнися!.. – пролунав знову голос Гуро.

Орієнтуючись на цей голос, Сокіл пішов уперед, до Гуро, як йому здавалося. Але тієї ж хвилини він збагнув: адже він чує не природний голос, а радіо. Не можна орієнтуватися на нього, радіо він буде чути однаково, куди б він не звернув.

Тому Сокіл вигукнув:

– Борисе! Я вийшов. Де знайти вас?

– Ось я.

З-за кущів папороті вийшов Гуро.

– Немає? – запитав Сокіл.

– Немає, – похмуро відповів мисливець. – Будемо обшукувати всі закутки. Здається, я вже знайшов місце, де він упав.

– Як?

– Потолочена папороть, – коротко відповів Гуро.

Через хвилину вони оглядали невеличку ділянку, над якою нависли скелі. Ось зламана, потолочена папороть. Очевидно, сюди Василь упав згори.

– Коли б він упав, забився і знепритомнів, то ми знайшли б його тут, – міркував Гуро. – Але його тут немає. Значить, він не знепритомнів, не забився. Він підвівся і кудись пішов. Куди?

Мисливець уважно оглянув рослини. Він посувався вперед повільно, вивчаючи кожен слід, кожну зламану рослину.

– Тут він упав… бачите, чимало поламаної папороті. Потім він підвівся й пішов… очевидно, сюди. Звісно, сюди, ось сліди його чобіт на грузькому ґрунті. Він ішов сюди… так, ось ще зламана папороть… Стійте, а це що?

Гуро спинився вражений. Не менш здивований був і Сокіл.

Сліди Василя привели їх на невеличку галявину. Тут усе було розчавлене, поламане, знищене. Наче танк пройшов тут, ламаючи все на своєму шляху. Сліди Василя зникли під ущент знівеченими рослинами, вдавленими в ґрунт.

Одна думка водночас промайнула в обох розвідачів: це був слід потвори, що нападала на корабель. Злякана, вона мчала тут, роздушуючи все. І тут же закінчувалися сліди Василя…

Сокіл з жахом дивився на цю картину суцільної руйнації. Очі Гуро повільно звужувались, він стискав свою гвинтівку.

О, коли б він зустрів був разом з Василем цю потвору, тоді справа напевне обернулася б інакше!.. А тепер – що сталося з юнаком?..

Сокіл боявся сказати те, що мучило його. Він переводив погляд з поламаних рослин на товариша, знов на рослини – мовчав. Ця думка пригнічувала. Гуро похилив голову. Невже й він думає так? Сокіл не витримав:

– Ви думаєте, Борисе, що…

І він знову спинився. Надто страшною була ця думка, щоб її висловити. Але Гуро, підвівши голову, суворо й безжалісно сказав:

– Так, і в мене майнула думка про те, що потвора захопила з собою Василя й понесла його кудись. Інакше важко зрозуміти його зникнення. Коли б вона вбила його, ми знайшли б принаймні якісь сліди… Але – немає нічого. Та все ж не хочу припускати…

– Ви гадаєте…

– Я ще нічого не можу сказати. Щоб зрозуміти все, треба поговорити з Миколою Петровичем, з’ясувати всі обставини. Ходімо, Вадиме. Не можна гаяти жодної хвилини.

Розмова з Риндіним була короткою. Микола Петрович розповів про вигляд потвори, розповів, як швидко вона тікала від корабля, перелякана вибухами, як тягла вона задню лапу, обпечену газами. Гуро похитав головою.

– Я не припускаю й думки, щоб вона могла в такому стані, вкрай перелякана, захопити з собою Василя.

– Але ж потвора, крім всього, була дуже роздратована.

– Значить, вона могла його вбити на місці. Але нести з собою… Ні, це неможливо.

– Тоді де ж він?

– Ще не знаю. Ми знаємо, де він упав. Там не було ні слідів крові, ні шматків скафандра чи одежі. Я старанно оглядав це місце. Василь сам пішов звідти – ми ж бачили його сліди, Вадиме?

– Так!

– На тому місці, де його сліди зникли, теж не залишилося жодної речі. Потвора не вбила його, бо тіла його там немає. Вона навіть не вдарила його, бо там теж немає жодної речі, яку Василь міг би загубити, падаючи. Лишається ще одне…

Він на мить змовк. Риндін і Сокіл з острахом дивилися на нього.

– Потвора могла зжерти його. Але й це неможливо, бо знов-таки щось та залишилося б від нього. Значить… значить… Василь живий, десь у невідомому нам місці. Миколо Петровичу, на скільки часу вистачить йому кисню в приладі?

– Заряду оксиліту вистачає на дванадцять годин. Але…

– Що таке? – запитливо поглянув на Риндіна Гуро.

– Нічого, нічого! Це я про інше. Ідіть, друзі мої, на розшуки. Ідіть, не гайте часу.

Сокіл і Гуро вийшли.

Академік сумно похитав головою, йому надто важко було висловити побоювання, що в шоломі Василя могло розбитись якесь із вікон. Гуро не знайшов уламків скла. Та досить тріщинки, щоб кисень почав виходити з шолома. І в такому разі ні про які дванадцять годин не могло бути й мови… тоді бідного юнака не могло врятувати ніщо, він напевно був уже тепер задушений вуглекислотою…

Хвилини минали у тоскному чеканні. Ось хвилинна стрілка обійшла навколо циферблата. Година. Стрілка рухалася далі.

І коли вона пройшла ще половину кола, двері знову відчинились. Риндін кинувся назустріч прибулим.

– Ну? Що? Знайшли?..

Ні, Гуро й Сокіл повернулись без Василя. Сокіл обережно поклав на стіл якийсь прилад. Риндін пізнав: то був переносний передавач, що його Василь узяв із собою, виходячи з ракети з товаришами. Передавач, з допомогою якого Рижко сповіщав академіка про наслідки огляду ракети.

Риндін боявся навіть запитувати. Він мовчки дивився на передавач. Щось підступало йому до горла, щось заважало дихати…

Гуро поволі зняв шолом. Обернувся до Миколи Петровича. Знов відвернувся, витяг з кишені люльку. І, вже набиваючи її тютюном, сказав крізь зуби:

– Це все, що нам пощастило знайти. Прилад лежав на краю глибокої печери, провалля. Там закінчувались сліди потвори. Ремені на передавачі були розстебнуті!

15. ПОТВОРНИЙ ПЕРЕСЛІДУВАЧ

Зачепившись на бігу за рослину, Василь втратив рівновагу, впав і покотився вниз. Він летів повз пальми, папороть, перекидаючись і марно намагаючись схопитись за щось, щоб зупинитися. Все крутилось навколо нього: папороть, трава, ґрунт. Різкий удар – і все навколо спинилося.

Василь лежав на потолоченій, поламаній папороті. Над юнаком схилилося широке мережане листя дивних рослин, ховаючи його під собою. Віддихуючись, Василь спробував поворушити рукою, ногою. Ні, ніби він нічого не ушкодив… Правда, глухий біль розтікся по лівій нозі. Але це була, звісно, дрібниця.

«Де ж я? – подумав Василь. – Мабуть, упав просто під кручу, випередивши в такий спосіб товаришів. Треба знайти їх і поспішати до ракети. Адже з Миколою Петровичем щось трапилось, йому потрібна допомога».

Василь підвівся, зробив кілька кроків убік, але в ту ж мить знову присів. Дивний шум вразив його. Чути було гучне сопіння, тріщало гілля, наче хтось безжалісно ламав його. Цей шум наближався, сильнішав. Сховавшись за кущами папороті, Василь визирнув і відсахнувся.

На відстані метрів із сто просто на нього швидко сунула страшна потвора, розлючено розкидаючи в усі боки поламані рослини. Її широкі лапи, як велетенські гребінці, розсували гілки дерев. Довгі тонкі вуса обмацували все на своєму шляху. Щелепи розсувалися й стискалися, як ківш екскаватора. Потвора рухалася швидко. Ось один з її вусів, звиваючись у повітрі, майнув зовсім недалеко від Рижка.

Василь здригнувся. Руки його стиснули гвинтівку. Але що можна було зробити гвинтівкою проти такого чудовиська? Він відступив на крок, ще на один, намагаючись відійти вбік. Василь побачив, як страховище й собі змінило напрям – рушило туди, куди відступав він.

Назад, назад! Відступати! Може, потвора ще зверне кудись!..

Потвора раптом спинилась. Вона продиралася крізь дерева, що шкрябали їй боки. Мабуть, це її дратувало. Використати час! Василь круто обернувся і стрибнув убік!

– Ой! – скрикнув він.

Несподівано він знов втратив ґрунт під ногами. Немов прірва розкрилася перед ним. Він вдарився спиною об камінь і полетів униз, у темряву. Щось під ним тріснуло, немов обірвалося. Світле небо, зелене буяння рослин залишилося вгорі. Василь падав, не випускаючи з рук гвинтівки.

М’який ґрунт спинив його падіння. Юнак вдарився не дуже боляче, бо, впавши на похилий ґрунт, прокотився іще кілька метрів. Він знову лежав, не знаючи, де він, куди потрапив.

Густий морок оточував його. Далеко вгорі виднівся світлий отвір: мабуть, звідти він і впав. Природна життєрадісність юнака взяла гору. Він подумав:

«Мабуть, вже набуваю звички падати й не розбиватися. Це ж тільки подумати: двічі за кілька хвилин упасти з таких круч!.. Але – що це за печера?»

Обома руками Василь обмацав навколо себе ґрунт і стіну. Пухка, волога поверхня, кілька камінців. Доведеться, очевидно, ввімкнути електричний прожектор на скафандрі. Але очі юнака вже звикли до темряви. Чи то розвіявся морок? Чому стало краще видно?

Здивованими очима Василь глянув навколо себе. Чому він тепер бачить майже все навкруги? Що трапилось? Звідки взялось це дивне блакитнувате сяйво, що виповнює печеру?..

Нерівні стіни підносилися вгору. На ґрунті – кілька уламків гілля, гниле листя. І просто перед ним починався широкий тунель, що вів кудись у надра. Блакитнувате сяйво розливалось від стін, воно пливло вздовж тунелю. Здавалося, це сяйво випромінювалося камінцями, подекуди повкраплюваними у стіни й ґрунт. Як тисячі світляків, світилися ті камінці.

Ще раз Василь глянув угору. Не можна було й думати повернутись на поверхню тим шляхом. Круті стіни немов сходилися вгорі. Очевидно, лишалося тільки посуватись вздовж тунелю, куди б він не привів.

Обережно, легко ступаючи, юнак пішов уперед і пильно придивлявся, тримаючи гвинтівку напоготові. Вмикати прожектор не було рації: він не допоміг би тут. Тим більш, що блакитнувате сяйво дедалі сильнішало, заливаючи все навколо.

Весь час тунель залишався таким саме широким, як і спочатку. Лише подекуди його стіни трохи сходилися, проте й тут ширина його була не менш ніж два з половиною метра.

«Хто викопав його? – подумав Василь. – Адже цей дивний хід не міг виникнути сам собою, внаслідок якоїсь гри природи».

Ось із стіни стирчить товсте коріння. Воно, напевне, перетинало цей хід – і тепер на ньому легко помітити глибокі подряпини, неначе хтось роздирав його міцними щелепами.

«Безумовно, нора або хід якоїсь велетенської тварини, – знову подумав Василь. – Чи не потраплю я отак просто до її пастки?»

На хвилинку він спинився. Але назад шлях був відрізаний. Тільки вперед, тільки вперед! Іншого виходу не було.

Раптом тунель роздвоївся. Одне його коліно звертало праворуч і йшло вниз; друге – ліворуч, поступово підіймаючись вгору. Василь міркував недовго: йому треба було вибратись на поверхню, докладне вивчення надр Венери не входило в його найближчі плани. Ліворуч, ліворуч, угору!

Минав час. Тунель звивався гадюкою, повертаючи в різні боки. Але весь час він лишався так само широким, весь час лишався сповненим блакитнуватого сяйва. Тепер Василь зрозумів: світилися оті камінці.

Не спиняючись, він виколупав із стіни кілька таких камінців і поклав їх у сумку, що висіла у нього збоку. І враз тривожна думка охопила Василя: чому він не почуває ваги переносного радіопередавача, що висів у нього за спиною?.. Василь помацав рукою. Передавача не було.

Тільки тепер Василь відчув, що він злякався. Адже без цього передавача він не зможе подати звістку про себе. І друга думка: чому він не використав цю можливість, коли був ще на дні ями, куди він упав? Хіба треба було йти цим тунелем? Адже він міг розповісти товаришам по радіо про те, що опинився в ямі, і вони врятували б його. Що передавач зірвався у нього під час останнього падіння, Василь був певний. Значить, він лежить там, на гіллі, яке застилало дно ями…

А може він загубив передавач десь уже в тунелі? Ні, такого не могло трапитись, він би помітив, відчув би падіння апарата. Може, повернутись назад, пошукати передавач на дні тієї ями?..

Рижко спинився, обмірковуючи становище. Так, краще було б пошукати. Зворотний шлях він пам’ятав. Тунель лише один раз подвоївся, лише один раз. Повернутися?

Глибока тиша, що оточувала досі юнака, порушилась. Далеко ззаду почулося важке, уривчасте сопіння. Василь здригнувся: це дуже нагадувало звуки, які робила страшна потвора, що ледве не наскочила на нього там, на поверхні. Швидше вперед! Куди б не привів його цей тунель, тільки б не зустрітись із страховищем!

Рижко кинувся бігти. Ноги його чіплялися за каміння, він спотикався, мало не падав. Але біг далі й далі, спиняючись лише, щоб прислухатися, чи посувається за ним та страшна мара.

І щоразу він чув те саме сопіння. Страховище, очевидно, не відставало від нього. Чи чуло воно його? Чи переслідувало воно незваного гостя у своїй норі, чи просто посувалося до якихось своїх підземних склепів? Василь не знав цього. Але йому лишалося тільки тікати – швидше, швидше!

Здавалося, що потвора наздоганяє Василя. Щоразу, як він спинявся прислухатись, сопіння немов наближалося. І щоразу з новою силою Василь кидався вперед, забуваючи про втому. Гвинтівка обважніла в його руці. Але розлучитись з єдиною своєю зброєю Рижко, звісно, не міг. І, стискаючи її в руці, він мчав далі й далі.

Сяючі камінці в стінах бігли назустріч йому, повз нього, миготіли світловими рисками, що зникали у нього за спиною. Тунель звивався – можливо, лише це й врятовувало юнака, бо потвора не бачила його за крутими поворотами. І раптом, немов у казці, тунель обірвався.

З усього розгону Василь ускочив у велетенську печеру, що відкрилася перед ним за останнім поворотом. Печера лежала трохи нижче тунелю і спочатку здалася Василеві проваллям. Тут так само було напіввидно, так само розливалося блакитнувате сяйво. Але тому що воно розходилося головне від стін і стелі, внизу, на дні печери, було значно темніше. Широко розкриті очі юнака помітили якийсь рух у глибині її. Немов хтось ворушився там… ні, не хтось, – кілька невеличких тварин.

А ззаду знову наближалося сердите сопіння: потвора теж просувалася до печери.

Часу на роздумування не лишалось. Василь кинувся швидко ліворуч, вздовж стіни. Брили та великі купи ґрунту, що лежали тут, заважали йому. Бігти не можна було. Рижко повз, ховався за тими купами. Далі, далі від отвору тунелю! Ось велика брила. За нею його зовсім не буде помітно. Швидше, швидше!..

І ледве юнак устиг лягти, вірніше, впасти додолу, ховаючись за брилою, як гучне ревіння довело йому, що потвора так само спинилась у печері. Назустріч їй пролунав тонкий, радісний зойк тварин, що ворушились по середині печери.

Ледве дихаючи, Василь визирнув з-за брили: адже він мусив знати, що робиться навколо нього. Здаватись так просто Василь не думав. В його гвинтівці було двадцять п’ять куль. Хоч яке велике й жахливе було страховище, – він ще побореться з ним!

Потвора проплазувала на середину печери і тепер щось там робила. Що саме – Василь роздивитися не міг; синій туман закривав від нього середину печери. Власне, то був не туман. Блакитнувате сяйво від камінців, повкраплюваних у стіни, не сягало далеко від стін і залишало центр печери у напівтемряві. Якісь тварини ворушилися там. Їх було кілька. Вони пищали, вони немов зустрічали страховище.

«Я потрапив до лігва цієї тварини, – подумав Василь. – А це її діти. Погану матусю вони собі вибрали, погану…»

Але від цього висновку йому не стало легше.

Василь згадав про жахливий вигляд потвори, про її криві, гострі щелепи – і здригнувся. Що робити?.. Рухатися з місця, поки потвора тут, – значить іти на загибель. Чекати, доки вона знову піде на поверхню, й тоді вибратися самому?

Але – скільки доведеться чекати? Чи вистачить кисню в апараті, що дає йому можливість дихати?..

Юнак, намагаючись зберегти спокій, підраховував, не зводячи очей з потвори. Вони мандрували по Венері, сходили на гору й потім бігли назад. Це тривало приблизно годину. Потім він упав, покотився. Зустріч із потворою. Друге падіння. І мандрівка тунелем, і ще в печері. Все це тривало близько двох-трьох годин.

Додати до цього перебільшену витрату кисню, бо хлопець майже весь час біг, споживаючи значно більше, ніж звичайно, кисню… а оксилітний апарат, працюючи автоматично, поновлював кисень відповідно до потреб дихання. Треба гадати, що витрачено приблизно половину запасу. Залишилося ще на шість годин.

Всього шість годин! Коли йому не пощастить за шість годин повернутися до ракетного корабля, – кінець. А скільки ця огидна потвора залишатиметься в печері? Адже їй напевне поспішати нема куди…

Думки переплутувалися. Проекти врятування, один за одний фантастичніший, з’являлися і швидко відкидалися Василем. Вбити потвору, стріляти в неї. Кинутися тікати і пробувати відстрілюватися в тунелі… Ні, це все безглуздя! Радіо…. ах, як він міг загубити передавач!..

…Мати його, мабуть, уже одержала листа. І сестра напевне розповіла їй все-все: і як Василь мріяв про міжпланетну подорож, і як він готувався до неї, і чому він так захопився астрономією, що, вивчаючи її, просидів в обсерваторії кілька місяців. Мати! Вона повірила, що він вирішив стати астрономом, і охоче допомагала йому знайомитися з інструментами і складними приладами обсерваторії. А сестра? Як зворушливо вона умовляла його покинути цей марний, на її погляд, намір!.. І як важко було умовити її тримати його, Василеві, плани в секреті. Коли б вона тільки знала, до якої пастки потрапив її брат!..

Микола Петрович теж пожалів би його. Що з ним самим трапилося там, у ракеті? Чому це він подавав тривожні сигнали? Ах, як Василь погано все це зробив! Замість того, щоб допомагати любому Миколі Петровичу, він потрапив до цієї нори і примушує всіх товаришів турбуватися про його долю. Адже вони нічого не знають про нього…

Цікаво, що це за сяюче каміння? Василева рука намацала; коло себе один такий камінець. Юнак підніс його до очей. Звичайна грудка, навіть крихка, розсипається, коли притиснути пальцями. І світиться. І, здається, навіть трохи тепла. Чи це тільки здається? Пальці не відчувають тепла. А от коли піднести ближче до очей, то вони відчувають тонке і приємне тепло. Дивні камінці!.. Треба буде обов’язково показати Миколі Петровичу й Соколові.

Думки, уривчасті й безладні, випереджали одна одну.

Як би допоміг йому переносний передавач, коли б він не загубив його!.. Товариші врятували б… Проте хіба… хіба ж немає ще однієї можливості? У скафандрі є невеличкий передавач, з допомогою якого мандрівники зв’язувалися під час першої вилазки, розмовляли один з одним. Може, він визволить? Дати якнайбільшу напругу… щоб на більшу віддаль було його чути… Справді, може хтось із товаришів і почує?..

Навпомацки Василь знайшов малесеньку рукоятку в себе на грудях. Вона вмикала мініакумулятор, від якого працював передавач. Повернути рукоятку праворуч – струм збільшиться. Отак, ще… ще… до краю…

– Товариші, чи чуєте ви мене? – голосно скрикнув Рижко, вкладаючи в ці нескладні слова всі свої надії.

Мовчання.

– Товариші, це я, Василь, товариші… – почав Василь удруге.

І раптом змовк.

Тремтливе яскраве блакитнувате сяйво залляло печеру. Кожен камінець, що перед тим світився рівно й спокійно, як світляк, – тепер гонив від себе яскраві вібруючі хвилі блакитного світла. Це світло тремтіло, воно мінилося, воно немов відповідало на слова Василя. Кожне слово юнака викликало нові й нові світлові хвилі. Ось Василь змовк – і камінці по стінах і стелі, незліченні блакитні ліхтарики, заспокоїлись, випромінюючи м’яке світло.