355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Владимир Владко » Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів » Текст книги (страница 20)
Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів
  • Текст добавлен: 7 октября 2016, 02:13

Текст книги "Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів"


Автор книги: Владимир Владко



сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 37 страниц)

2. ЗАПОВІТ ПРОНІСА

– Чудовий ранок! Правда, Діано?

Замість відповіді собака лише коротко, але виразно гавкнула. Вуха її стирчали вгору. Ліда на повні груди вдихала свіже, запашне повітря:

– Ах, як хороше!

Вона стояла на невисокому пагорку. Буйний зелений бур’ян доходив їй до колін, ніжне, тепле проміння ранкового сонця: пестило їй обличчя, легенький вітер лоскотав шию і невидимими невідчутними пальцями перебирав їй кучері.

– Ти не знаєш, де наш Артем, Діано? Такий він учора був ображений, такий сердитий! А сьогодні зник кудись. Може, купатися пішов? Ану, біжімо до річки, Діано! Хто швидше?

Річка була за пагорком, її примхлива течія обтікала пагорок майже з трьох боків. Забувши про фізкультурні правила, Ліда мчала вниз, розмахуючи руками, стрибаючи через бур’ян, нестримно сміючись. Діана, зрадівши несподіваній забаві, вирішила, здавалось, показати всі свої здібності. Вона блискавкою пролетіла над бур’яном, одним стрибком випереджаючи дівчину, ховалася на мить у траві – і виринала звідти, мов шалена, ладнаючись на ходу схопити Ліду за спідницю. Ліда відмахувалась від неї, викручувалась, тікала – все одно Діана легко наздоганяла її всюди, радісно гавкала, лагідно й обережно хапала за руки зубами, випускала і знов хапала, граючись з дівчиною, як кіт з мишею.

Ця гра тривала кілька хвилин. Раптом Діана спинилась. Вона мов застигла, придивляючись до чогось.

– Що таке?

Діана коротко гавкнула – зовсім не так, як гавкала досі. Це мусило означати «увага»!

– Та що трапилось? Що там таке? Ага, та це ж наші!

Тепер Ліда бачила й сама. Далеко на пагорку йшли двоє, вирізьблюючись темними силуетами на ясному фоні неба. Один, передній, ішов вільніше, він розмахував руками, мов розсуваючи перед собою бур’ян. Це був Дмитро Борисович. Здавалось, можна було помітити навіть його гостру борідку, коли він повертався до другого, що йшов позаду. А повертався він майже через кожні кілька кроків. Позаду йшов безумовно Артем. Але чому він такий незграбний? Мов розучився ходити. Він щось несе? Так, щось схоже на чемодан або скриньку, несе просто поперед себе в руках. Обережно ступає ногами, щоразу вибираючи певне місце. Ось він спіткнувся – і відразу Дмитро Борисович підскочив до нього, заговорив, гнівно жестикулюючи. А потім узяв від Артема його вантаж. Вони помінялися ролями. Тепер попереду йшов Артем, а Дмитро Борисович ніс той чемодан чи щось інше так само обережно, як досі робив Артем.

– Що це вони несуть, Діано? – замислено мовила Ліда. – Стежка ця веде з Гострого бугра. Ідуть вони додому…

Раптова думка майнула їй в голові. Ліда аж підстрибнула й закричала:

– Артеме! Артеме! Звідки ви йдете?

Спочатку Артем не чув. Потім він озирнувся, побачив Ліду і неуважно махнув рукою назад, у напрямі Гострого бугра.

– Що? Звідки?

Але обидві постаті вже зникали за пагорком. Гукати далі було недоцільно. Ліда глянула на Діану, собака на неї. Але тепер гратися вже не хотілось.

– Біжімо додому, Діано! Поки вони повільно спустяться з пагорка, ми встигнемо добігти й зустріти їх!..

Ліда помилилася. Артем і Дмитро Борисович випередили її. І коли дівчина, захекавшись, вбігла до хати, вона встигла почути лише останні слова Дмитра Борисовича:

– І ось вона, Іване Семеновичу, та скринька, що її ми знайшли в замурованій печері. Головне, мушу сказати, завдяки цьому юнакові. Він помітив її під порохом, так. Спостережливе, знаєте, око у нашого Артема, так!..

На столі, перед відгорнутими назад паперами й планами, стояла невеличка скринька. Іван Семенович з цікавістю оглядав її з усіх боків. Артем стояв поруч з радісною, веселою усмішкою. «Так ось що вони несли тоді! І цю скриньку знайшов Артем?..» Обережно Ліда підійшла до стола. Старовинна чорно-зеленувата скринька з якимись напівстертими візерунками на кришці, запорошена, незграбна.

– М-да, нібито дуже стара річ, – промовив Іван Семенович задумливо. – Чимало, мабуть, років пройшло повз неї…

– Чимало, чимало! – мов зрадів Дмитро Борисович. Він примружив очі, замріяно підвів голову, розтираючи між пальцями лівої руки свою гостру борідку. – Чимало! Я думаю – тисячі дві років…

Дмитро Борисович, швидко сфотографувавши скриньку на столі, заходився відкривати її. Робив він це наче тільки для того, щоб задовольнити загальну зацікавленість. Мовляв, – я зовсім не хотів би поспішати, це лише тому, що ви всі просите! Але досить було поглянути на його обличчя, досить було прислухатись до схвильованих ноток у його голосі, щоб зрозуміти: досвідчений археолог і сам ледве стримував своє нетерпіння.

Він командував:

– Обережно! Артеме, розкладіть чистий папір, щоб жодна крихітка не зникла, не загубилася! Розумієте, жодна крихітка!

– Крихітка знання, Дмитре Борисовичу?

– Так, знання! Лідо, посуньтеся праворуч! Так буде ясніше. Прошу, Іване Семеновичу! З якого ж боку її відкривати?..

На скриньці залишилися тільки сліди замка. Очевидно, не він тримав кришку. Але вона ніби приросла до скриньки протягом сторіч. Найобережнішими рухами Дмитро Борисович пробував натискати й підіймати кришку з усіх боків. Вона не піддавалася.

– Дозвольте, я спробую, – запропонував Іван Семенович. – Здається, мої руки міцніші… Та не бійтеся, я зовсім не хочу її ламати!

– Вона може розсипатись, Іване Семеновичу! Обережніше!

Іван Семенович нахилився над скринькою. Почувся легкий тріск. І цього було досить, щоб археолог жахнувся.

– Ламається! – гукнув він з болем.

– Ні, все гаразд, – заспокоїв його Іван Семенович, відходячи від скриньки.

Вона була відкрита. Її кришка вже лежала на столі поруч з нею. Всі чотири голови одночасно схилилися над скринькою. Але думки у всіх були різні. Найвиразніші були мрії Артема. Золота корона скіфського вождя! Ось що мусило бути в скриньці.

– Ану, відсуньтесь, товариші! – сказав Дмитро Борисович. – Так не можна. Насамперед треба сфотографувати скриньку вже в цьому вигляді. Перший, хто має право зазирнути всередину, – це фотоапарат. До речі, здається, скринька просто порожня, – додав він, заглядаючи зверху.

Скринька – порожня? Не може бути! Дмитро Борисович, напевне, жартує. Але це був факт або, принаймні, майже факт. Бо дійсно, сфотографувавши розкриту скриньку, Дмитро Борисович дістав з неї обома руками, високо піднявши лікті, лише згорнутий в трубку шматок чогось подібного до паперу. І більш, крім цього паперу, в скриньці не було нічого. Лише тонкий шар пороху вкривав її дно.

Артем навіть не пробував приховувати своє незадоволення. Корона, золота корона скіфського вождя, де ти?.. Шматок паперу, – і це все? Ні, рішуче, доля була проти юнака! І навіщо Дмитро Борисович знов і знов так старанно фотографує все це? Що там цікавого?..

Але ось археолог відклав фотоапарат. Він схилився над скринькою ще раз, пильно обдивився її зсередини. Потім обережно, як дорогоцінність, переклав вийняту з скриньки паперову трубку на чистий аркуш. Він навіть поставив долоні ребром навколо тієї трубки, мов захищаючи її від чогось. Очі його сяяли, борідка нервово підстрибувала. Він озирнувся. Всі дивилися на нього, чекаючи.

– Товариші, – сказав Дмитро Борисович урочистим голосом. – Товариші! Чи знаєте ви, що це таке?

Всі мовчали. Лише Артем, зневажливо знизавши плечима, мовив:

– В усякому разі, навряд щоб якась дорогоцінність…

Археолог враз спалахнув, вибухнув, як бомба:

– Що ви! Що ви, юначе! Це – не дорогоцінність? Це, на вашу думку, не заслуговує уваги? Справжній документ скіфської доби – не дорогоцінність? Єдина в своєму роді знахідка… і ви насмілилися так сказати? Та чи знаєте ви, що досі науці невідомо жодного рядка, жодного запису, зробленого скіфами! Адже все, що ми знаємо про скіфів, – нам відомо або із знайдених речей, або з творів грецьких і деяких римських істориків! Ні, ви не будете археологом, Артеме, ніколи в житті не будете! Проте киньмо про це. Я не можу витрачати час на розмову з вами.

Голос Дмитра Борисовича зривався. Археолог був просто ображений. Іван Семенович вирішив, що тему розмови треба негайно змінити.

– Але що то за папір такий, Дмитре Борисовичу?

І враз археолог забув про Артема. Він повернувся до начальника:

– Звісно, я ще не знаю нічого, крім того, що це не папір, а своєрідно оброблена шкіра. Ну, називатимемо це пергаментом. От ми розгорнемо його і подивимось. Але, повторюю, Іване Семеновичу, скільки мені відомо, це вперше…

– Чули, чули! Вперше в історії знайдено таке диво. Але звідки ви знаєте, що це документ, що там є записи? Можливо, на пергаменті нічого нема.

– Не може бути, – відповів археолог. – Я певний, що на ньому щось є. Не вірите? Зараз, зараз побачите. Лідо, приготуйте олівець і папір. Головне, обережність, бо пергамент може легко поламатися…

Археолог хвилювався. Його пальці тремтіли, коли він знов узяв у руки пергамент і почав якнайобережніше розгортати його. Пергаментна трубка розгорталася повільно. Здавалося, пергамент був пружний, він щомиті згортався знов. Але досить було придержати розгорнуту частину кілька секунд – і пергамент ніби втрачав пружність, залишався розкритим.

– Літери! Ось вони, літери! – вигукнув збуджено Дмитро Борисович.

Справді, з внутрішнього боку пергаменту було виразно видно літери. Вони йшли рівними рядками, навіть не розподіляючись на окремі слова. Що то за літери?

– «Той, хто бажає знайти…» – півголосно прочитав Дмитро Борисович, розгортаючи пергамент далі.

– Це тут написано таке? – здивувалася Ліда.

– Зачекайте, зачекайте!.. Так, це написано тут. Старою грецькою мовою, хоч вона й змішана ще з якимись словами іншої мови. Не знаю… дивні звороти… ну, що далі?..

Рядки показувалися один за одним. Дмитро Борисович, розгортаючи пергамент, бурмотів:

– «Шлях, як показано на плані…» Хм, де ж той план?.. «Я здобував там золото…» Золото? І хто такий цей самий «я»?..

Нарешті, пергамент був розгорнутий весь. Дмитро Борисович знову схопив фотоапарат. Він тричі сфотографував пергамент, що лежав на чистому білому аркуші паперу довгастою жовтою смужкою з темними рядками літер. Ось Дмитро Борисович почав переписувати їх у зошит. Він щось бурмотів, він м’яв свою борідку. Ніхто не зважувався турбувати його запитаннями. Ліда відчула, як Артем легенько торкнув її за плече:

– Про золото чула? – тихо спитав він.

– Ти ж незадоволений був… – відповіла вона насмішкувато,

Артем знизав плечима: хіба міг він догадатися про таке?

Дмитро Борисович уже закінчував писати, коли Іван Семенович стривожено показав на пергамент:

– Дивіться, дивіться, Дмитре Борисовичу, що це таке? Пергамент наче змінює колір!

– Він пожовк! Відразу пожовк! – додала Ліда.

– Він рудіє з країв!

Враз схопившись, Дмитро Борисович почав пильно придивлятись до пергаменту. Справді, він змінював свій вигляд просто перед очима. Середина його ще залишалася світлою. Але з усіх боків він густо пожовк, а краї його стали зовсім бурими. І видно було, як цей бурий колір повільно посувався з усіх боків до середини, наче по пергаменту розтікалася якась рідина. Близько до країв уже не можна було навіть розібрати літер, вони злилися з бурим фоном.

Дмитро Борисович люто стукнув кулаком по столу. Ганьба, злочин проти науки! Як міг він, досвідчений археолог, не передбачити такої можливості? Хіба він не знав раніше про такі випадки? Стародавній пергамент добре зберігався в скриньці, де до нього не доходило вогке й свіже повітря. Тепер пергамент вбирав у себе водяну пару з повітря – і через це в ньому відбувався складний прискорений хімічний процес. Розкладання, затримане на тисячоліття, загальмоване, спинене, – тепер відбувалося прискорено, невпинно, бурхливо…

І винний у цьому тільки він сам, тільки Дмитро Борисович! Він мусив вжити заходів, він мусив насамперед хімічно обробити пергамент, надати йому стійкості, це ж звичайна річ!

– Лайте мене, друзі, робіть що завгодно, я винний! – розпачливо промовив він нарешті. – Винна моя запальність, яка примусила мене поспішити з розгортанням… винна моя неуважність, я так захопився, що…

Йому бракувало слів. Він сам не міг простити собі своєї необачності. І це зрозуміли всі.

– Але, Дмитре Борисовичу, ви стільки разів фотографували пергамент і згорнутий, і розгорнутий… на фотографіях усе буде видно… і переписали текст, – втішала археолога Ліда.

Але він тільки хитав головою.

Пергамент тим часом зовсім побурів. Він лежав на столі рудою плямою, на якій вже не можна було розібрати жодної літери. Здавалося, він навіть припав до стола, майже прилип до паперу. Думка про дальшу долю цього загадкового шматка пергаменту водночас виникла і в Артема, і в Дмитра Борисовича.

– Треба якось сховати його, – озвався Артем.

– Так, спробуємо тепер зробити хоч це, – згодився археолог. – Він лежить у нас на папері. Давайте покладемо його так, разом з папером, у чемодан. Головне, не торкатися руками. Артеме, давайте порожній чемодан.

За хвилину розкритий чемодан стояв біля стола. Дмитро Борисович і Ліда обережно взялися за край паперу, на якому лежав пергамент, підняли його.

– Обережно! Жодного подуву!

Та ба! Нерухомі й вражені товариші побачили, як з паперу зразу відокремився шматок легкої рудої речовини, мов порох або попіл. Він підлетів у повітря, ламаючись і розсипаючись на дрібнесенькі шматочки. Один з таких шматочків повільно опустився на руку Ліди – і вона не вчула його дотику, такий він був легкий. Вона тільки бачила його. Через кілька секунд на білому папері залишилися всього дві-три маленькі: руді плями. Це було все, що зосталося від знайденого в скриньці пергаменту – два маленькі шматочки легкої бурої речовини!

Лише один шматочок, завбільшки як поштова марка, ще плавав у повітрі. Повітряна течія несла його до дверей. Всі очі стежили за ним. Шматочок проплив до дверей і вже біля них перекрутився в повітрі й розсипався на порох.

– Ну, що ж, товариші, чи довго ви ще держатимете цей порожній аркуш паперу? – почувся голос Івана Семеновича. Начальник експедиції посміхався. – Звісно, дуже неприємно, що наш пергамент так швидко закінчив своє існування. Але нічого не вдієш. Науці залишилися фотографії – і це також непогано. А переписати ви встигли, Дмитре Борисовичу?

– Встиг. Не можу ручитися тільки, що не помилився десь. Одна надія на фотографії, – все ще сумно відповів археолог.

– А можете прочитати й перекласти те, що переписали?

– Нібито можу.

– То й добре. Скільки мені відомо, ви єдина серед нас людина, що знає старогрецьку мову. Давайте, сядемо й спробуємо зрозуміти зміст. Там наче було щось про золото. А це вже стосується геології, чи не так?

– Як швидко… як швидко розклався… – шепотів ще Дмитро Борисович, уже сідаючи до стола.

Він вийняв хустку, протер свої спітнілі окуляри. Надів їх, узяв зошит з переписаним текстом. Артем сидів біля кришки скриньки. Він дивився на її заплутані візерунки. Вони нагадували орнамент, але відрізнялися тим, що в цих глибоко вирізьблених лініях, не повторювалась ніде жодна риска.

– Тут, правда, не все зрозуміле до кінця, – почав Дмитро Борисович, уважно дивлячись у свої записи, – я вже говорив про те, що цей текст написаний старогрецькою мовою, але змішаною ще з якоюсь іншою. Проте загальний зміст зрозумілий. Якась стародавня людина, що писала на пергаменті… Як швидко він розклався, товариші! Просто жах! Прямо перед очима спопелів…

– Дмитре Борисовичу, ви обіцяли нам перекласти записане, а не скаржитися на долю пергаменту, – поклав, йому руку на плече геолог.

– Так, так, вірно… Мені, знаєте, важко згадувати про це. Так от, якась стародавня людина писала на цьому пергаменті. Зважаючи на те, що пергамент так швидко розклався, розпався на порох, зотлів…

– Дмитре Борисовичу…

– Ні, ні, я по суті. Зважаючи на це, можна гадати, що пергамент мав вік не менший, як дві з половиною тисячі років. Отже, це був сучасник стародавніх скіфів. Безумовно! А написане тут приблизно таке.

Археолог поправив окуляри:

– «Той, хто бажає знайти поклади, знайде їх. Він піде печерою далі й далі. Він проходитиме весь шлях, як показано на плані. Чотири голови пройде він і три коні. За факелами вгору й факелами вниз він знайде п’яту голову й кабана. Хай допоможуть йому боги. Там знайде він поклади. Там знайде він золото і здобуде його, як добував я, Проніс. Я знайшов те золото і залишив його. Щаслива людина прочитає це. Вона візьме план і знайде поклади, залишені мною, Пронісом». Все!

В глибокій мовчанці чути було, як повільно дихає Діана. Дмитро Борисович зняв і протер окуляри, оглядаючи товаришів своїми короткозорими очима.

– Коли йдеться про золото, та ще так певно, то ми, геологи, мусимо прислухатися, – зауважив Іван Семенович. – Товариші, цей пергамент приніс нам важливі відомості, що проливають світло на деякі інші дані.

– Цебто?

– Я колись говорив вам, що свого часу в Гострому бугрі пробували добувати золото. Але облишили, бо виходи його були мізерні. І жили переривалися теж близько поверхні. Якщо цей пергамент говорить правду…

– Тоді?

– Тоді, виходить, золоті жили виникають знов десь усередині нашого вередливого бугра. Що ж, це дає нам нові перспективи!

Іван Семенович знов замислився. Заговорила Ліда:

– Дмитре Борисовичу, хіба Проніс – це скіфське ім’я? Мені здається, що… я не знаю, звісно… але в ньому, здається мені, є щось грецьке.

– Безумовно, це грецьке ім’я, – ствердив археолог.

– І мова цього тексту теж грецька. Як же тоді… як же скіфи?..

– Ну, греки взагалі могли бути тут теж. Проте це мене зараз менш дивує. Тут є більш незрозумілі місця в тексті.

– А саме?

– Ну, от, наприклад. Що таке «факели вгору» і «факели вниз»? Що таке «чотири голови» і «три коні»? Знов-таки «п’ята голова і кабан»?

– Може, це якийсь шифр? – зауважив Артем.

– Не думаю…

І раптом голос Артема переможно задзвенів:

– Товариші, я знаю, що то за голови! Це – оті викарбувані на стінах малюнки, які ми знаходили вже в печері! Ми знайшли деякі малюнки, а коли підемо далі, то знайдемо й ще.

– А коні й кабан? – недовірливо спитала Ліда.

– Як пошукаємо, то, можливо, знайдемо й їх.

Дмитро Борисович задумливо пом’яв пальцями борідку:

– Цілком можливо, що й так. В усякому разі, перевіримо. Поки що припущення Артема – єдине реальне розв’язання загадки з тими головами, кіньми й кабанами… А от відносно факелів?..

– Не знаю, – щиро признався Артем. – Не можу додуматись.

– Головне, на мою думку, все ж таки не це, – заговорив знов Іван Семенович. – Головне, це згадки про план. Де той план? Адже самого тексту нам мало. Автор його весь час каже, що треба користуватися планом. А от плану того я й не бачу. Може, він десь у скриньці, га?

Дуже старанно обшукали скриньку, але не знайшли в ній нічого. Вона була порожня, якщо не вважати на тонкий шар пороху на її дні. На жаль, саме цей шар пороху наводив на сумні висновки. Хтозна, чи не був накреслений план на іншому шматку пергаменту, гіршої якості? Хтозна, чи не зотлів уже давно той другий пергамент у скриньці – і цей шар пороху може й був його залишками? Так чи інакше, – плану не було.

– Може, спробувати зробити розвідку без плану? – нерішуче спитала Ліда. – Отак іти вздовж печери й розшукувати малюнки по стінах…

– Не вийде нічого, – відповів Артем. – Там тих ходів, переходів і відгалужень, мабуть, безліч. Хто його знає, в який бік іти…

Вони сиділи навколо стола. Дмитро Борисович не випускав з рук свого зошита, наче боявся позбутись і його, як позбувся пергаменту. Ліда задумливо дивилась у вікно. Там, за невеличким пагорком, де була вона сьогодні ранком з Діаною, де гралася, бавилася з нею, – за пагорком здіймалися схили великого Гострого бугра з його дивною невивченою печерою. І десь там, як твердить цей Проніс, лежать поклади золота. Як же цікаво! Наче в романі якомусь!

Іван Семенович обміркував становище з іншого боку. Твереза, досвідчена людина, він бачив, що несподівана знахідка вносить певні зміни в плани роботи експедиції. Якщо в стародавньому тексті говориться про поклади золота, було безглуздям, навіть злочином не спробувати відшукати їх. Іван Семенович ясно відчував, що він дивиться на речі не так, як оця молодь, як навіть Дмитро Борисович. Молоді потрібна романтика. Вони почули про скіфів, про загадкового Проніса, про всі ті голови, коней, кабана й факели – і захопилися. Дмитру Борисовичу досить його скриньки та ще якихось археологічних знахідок. Але для нього, інженера-геолога, який завжди працює над виявленням коштовних копалин, найголовнішим у документі була згадка про золото. Звісно, коли б знайшовся той план, це було б дуже добре. Та коли його й нема, шукати однаково треба. Робота, правда, затримається – і дуже затримається. Проте, коли треба, то треба. На те в природі й існують труднощі, щоб людина мала що перемагати!

Іван Семенович помилявся лише в одному. Артем зараз не мріяв ні про золоті корони скіфських вождів, ні про таємниці печери в Гострому бугрі. Чому саме прийшли до нього зовсім інші думки, він не знав і сам. Але він чомусь згадав про своє дитинство. Матері й батька своїх він не знав, вони вмерли давно, ще коли Артем був зовсім маленьким. Він пам’ятав своє життя лише з дитячого будинку. Це були його перші спогади; він сам, і всі інші діти ходили тоді в сірих халатиках. Це було давно. Потім він з двома товаришами втік з дитячого будинку, мандрував кілька років. Потім трапилося так, що він побачив, як хлопці його віку запускали в полі модель літака. Він познайомився з ними. Це були хлопці з дитячого будинку, – не його будинку, а іншого. Він розговорився з ними, разом запускав їхню модель, а потім вони пішли всі разом до дитячого будинку. І залишився там. Першого ж вечора, здається, йому показали нову гру – лабіринт. На папері було наплутано безліч ліній, рисок, що утворювали невилазні пастки. Треба було знайти вихід з лабіринту, ніде не перетинаючи ліній. Артем знайшов вихід. Це йому дуже сподобалось. А вихователька сказала: «Отак знаходь завжди вихід. І вхід. Як-от до нас сюди зайшов!» Артем, згадуючи це, посміхнувся: що ж, з того часу він завжди знаходив! Учився в школі, тепер от закінчує інститут, ось він на практиці… Проте, чому він усе це згадав? І про той лабіринт, і про входи й виходи?..

Тепер тільки Артем помітив, що він тримає в руках кришку від скриньки й мимоволі механічно водить пальцем по заглибинах, вирізаних на ній візерунків. Він знов посміхнувся: зовсім, як гра в той лабіринт! Адже він підсвідомо шукає пальцем виходу з тих візерунків, не перетинаючи лінії. Ану, якщо з самого початку?

Це, нібито вхід. Так. Куди далі? Власне, вибирати нема чого, бо шлях лише один, решта відгалужень зникає зразу після того, як вони відходять від головного шляху. Цікавий візерунок, наче його автор навмисне не дозволяє ухилятися в бік від головної лінії. Що? Що?..

Гаряча хвиля вдарила Артемові в голову. Він нахмурив брови, намагаючись опанувати себе. Ні, не може бути! Проте так… зачекайте, зачекайте: як далі?.. А ще далі?.. Він відчув, як здригають його ноги. Невже?..

Більше Артем не міг витримати. Йому хотілося співати, когось цілувати, з кимсь битися. Перемога! Наша взяла!

– Товариші! Товариші!

Всі озирнулися, напівзлякано подивившись на Артема. А він стояв по середині кімнати, тримаючи кришку від скриньки в руках і вигукуючи:

– План! Єсть план! Знайдений план! Ось він, план!

– Де, який план? – схвильовано підійшов до нього Дмитро Борисович.

Замість відповіді Артем мовчки подав археологові кришку від скриньки, вказуючи на візерунки, вирізані на ній.

– Що? Оцей малюнок?..

– Він! Саме він! Цей малюнок і є план Проніса!

Три голови схилилися над кришкою. Три пари очей вивчали складений малюнок, схвильовано обмінюючись уривчастими фразами.

А сам Артем уже неспроможний був вгамувати свою радість! Він кинувся до Діани, схопив голову собаки, крутнув її, підштовхнув в бік і, нарешті, перекинув на спину. Діана й не думала опиратися: вона встигла звикнути до подібних вихваток Артема.

Артем крутив собаку, ляскав її долонею по спині й боках. У кімнаті лунав його радісний голос:

– Єсть, єсть план! Єсть план!


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю