Текст книги "Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів"

Автор книги: Владимир Владко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 37 страниц)

10. ЕЛІПСИ НАВКОЛО ВЕНЕРИ

Коли б цієї хвилини хтось мав можливість збоку спостерігати наближення небесного корабля до Венери, цей «хтось» побачив би дивну, ні з чим незрівнянну картину.

Холодний, Прозорий, як кристал, простір. Порожнява без кінця й краю. Вона заповнює собою все і йде в усі боки, перетворюючись на далекий чорний фон, на якому розкидані незліченні ясні алмази, багатобарвні самоцвіти всесвіту.

Буйно розливає своє сліпуче проміння гігантське Сонце – і не можна помітити, чи стоїть на місці ця вібруюча вогняна куля, чи рухається вона кудись, така вона неймовірно велика. Зате в потоках гарячого сонячного проміння видно, як мчить у порожняві інша велетенська куля, темна, закутана в білі хмари. Вона повільно обертається навколо своєї осі і мчить, мчить безупинно, щосекунди пролітаючи в просторі близько тридцяти п’яти кілометрів. Це – Венера. Загадкова планета, що ховає свої таємниці під густою завісою хмар.

Поряд планети, і ніби навперейми їй, мчить металева порошинка, блискуча, як іскорка, і ця іскорка немов намагається перетяти шлях Венері. Та де там! Іскорка робить одинадцять кілометрів на секунду, велетенська планета наздоганяє її, повільно обертаючись у просторі. Мільярди зірок дивляться з цікавістю на це ніколи не бачене змагання; навіть Сонце, блискуче й горде Сонце, поглядає сюди з цікавістю.

Іскорка мчить упевнено й непохитно. Людський розум керує нею. Крихітна сигарка летить своїм шляхом.

І ось з одного її боку виникає малесенька хмарка диму, що повільно тане в холодному просторі…

Академік Микола Петрович Риндін, націлюючись усією ракетою, не зводячи очей з велетенського диска планети, натиснув на важіль вибухів. Заряд атоміту вибухнув: вогонь і розжарені гази вилетіли з правої дюзи ракети. Корабель здригнувся, трохи змінив напрям убік.

Хмарка диму розтанула в холодному просторі. Її вже немає. Металева сигарка майже не змінила свого шляху. Вона продовжує мчати до обгорненої хмарами планети.

Над гамаками центральної каюти сяяв великий екран перископа. Великий світло-сірий диск Венери яскраво відбивався на ньому. Очі трьох мандрівників, пасажирів загальної каюти, невідривно стежили за ним. Диск більшав, ледве вміщуючись на екрані. Сірий таємничий диск, укритий суцільною ковдрою хмар.

Відстань між планетою і ракетою меншала. Здавалося, що вони ось-ось зіткнуться. Ще мить – і малесенька ракета розіб’ється, перетворившись на порох, на ніщо. Та ось знову хмарка диму з’явилася, біля ракети.

Академік Риндін відчув, як краплини поту вкрили його лоб… Вирішальний момент наблизився. От сюди, сюди… Якраз понад хмарами, не вище й не нижче, мусить пролетіти ракета, щоб від тертя в атмосфері Венери почалося гальмування. Інакше спуск буде неможливий. Сюди, сюди… Легко посунувся важіль. Вибух атоміту знов струсонув ракету. На мить Риндін заплющив очі. Зараз з’ясується все.

Металева сигарка ринулась в туманний шар, що оточував велетенську планету. В атмосферу планети… Зорі блимнули на небі…

На великому екрані перископа в центральній каюті відбилися сірі хмари, що майнули з блискавичною швидкістю зовсім близько від ракети. І через півсекунди вони віддалилися знову. Але дивно, диск немов повертався до схвильованих глядачів, відкриваючи перед їх очима нові й нові потоки сірих і білих хмар.

Ні, це не загибель! Блискуча сигарка проскочила над планетою, трохи не зачепивши її хмарної ковдри. Здавалося, в тумані, що коливався над хмарами, залишився слід сигарки. А сама вона мчала вже далі по еліпсу навколо планети, що захопила її в своєму русі і несла тепер з собою в космосі, як супутника.

У центральній каюті лунав посилений гучномовцем голос Миколи Петровича:

– Парабола нашого польоту перетворилась на еліпс! Ми летимо навколо Венери. Ми вступили в перший еліпс! Десять годин і п’ятдесят чотири хвилини триватиме наш політ по еліпсу навколо Венери, доки не опинимось на тому самому місці, де влетіли до її атмосфери. Розрахунки вірні!..

Сміх, радісний і веселий, був йому відповіддю. Перемога, перемога! Атмосфера планети гальмує ракету. Василь Рижко з радощів аж застрибав. Він стрибнув з гамака і відразу спинився, здивований. Він не плив у повітрі. Він стояв на підлозі. Щоправда, вага його була ще невелика, але це вже була вага. Він коливався, похитувався, проте стояв.

Кілька годин металева сигарка мчала навколо Венери, весь час немов намагаючись відірватись від неї, податись знов у безкраї простори всесвіту. Але, досягнувши найбільшої, Здавалося, віддалі, сигарка слухняно почала сама собою повертатися, виписуючи криву, що знову вела до планети, до її хмар. Перший еліпс закінчувався. Ракета поверталась до тієї самої точки над хмарами, де вона пролітала вперше.

Микола Петрович застиг, поклавши руки на важіль. Так, розрахунки були вірні, це довів перехід ракети з параболи на еліпс. Але хіба можна заспокоїтись на цьому? Хіба не бувають несподіванки? Треба бути готовим до всього.

І в центральній каюті настала тиша. Наближався другий вирішальний момент. Ракета знову влетить в атмосферу, атмосфера ще раз трохи загальмує її, еліпс зменшиться… Чи буде так?

Високо над хмарами промчала ракета з такою ж самою блискавичною швидкістю, як і раніше – принаймні, так здалося всім. І потім хмари так само почали віддалятись. Ракета перейшла у другий, менший еліпс. Микола Петрович стурбовано поглянув на циферблат електричного термометра, що відзначав зміни температури оболонки ракети. Як і слід було чекати, оболонка розжарилася. Термометр показував триста градусів вище нуля. Це не було загрозливим, бо така температура нормальна для тіла, що пронеслося крізь густу атмосферу з швидкістю в десять кілометрів на секунду. Тепер швидкість знову поменшала внаслідок нового гальмування – тертя в атмосфері.

Підвищення температури оболонки могло б погано позначитися на системі рідини в трубках. Але ще перед першим гальмуванням Микола Петрович наказав відкрити для рідини шлях до внутрішніх резервуарів. Тепер труби були порожні.

Риндін повідомив супутників:

– Вступили в другий еліпс. Швидкість – дев’ять з половиною кілометрів на секунду. Тривалість польоту по другому еліпсу – чотири з половиною години.

– Виходить, – другий еліпс вдвоє менший від першого? – запитав Василь.

– Навіть ще менший, бо летимо ми повільніше. Незабаром нам доведеться шукати придатне місце для посадки. Ще три еліпси – і ми робитимемо посадку, – напівсерйозно, напівжартома відповів Микола Петрович.

І справді, легко було сказати «шукати місце для посадки»!

Скільки сягало око, поверхня Венери вкрита була все тими самими густими хмарами. Вони хвилювались, утворюючи безмежне сіре море; хмари, як хвилі, пересувались одна над одною. Здавалося, планету вкривало кілька шарів хмар. І коли у верхньому шарі утворювався розрив, в який зазирали з нетерпінням чотири пари очей, то під цим розривом видно було лише ще один шар хмар, ще густіший, ще непроникливіший.

– Миколо Петровичу, давайте знову на наш перископ інфрачервоний екран, – запропонував Сокіл. – Ми вам знайдемо все, що треба.

Як і раніше, коли Василь вперше глянув на цей екран, хмари над Венерою майже зникли, перетворилися на прозорий туман… І під ними, на поверхні Венери…

– Нічого не можна розібрати, – з жалем мовив Гуро. – Не допомагає екран…

Справді, навіть з цієї відстані екран мало додавав до тієї картини, яку Василь уже бачив. Ось той океан. Він немов побільшав. Нерівні краї суходолу… Далі нібито великий острів на тому океані… Покручена лінія на суходолі – мабуть, якась річка. І більш нічого. Зображення коливалося, час від часу його закривав сірий туман, що хвилями проходив по екрану. Ні, екран не допомагає!.. Чому?..

Але на це запитання ніхто не міг відповісти. Тимчасом ця обставина була загрозливою. Адже саме з допомогою екрана Риндін розраховував спостерігати крізь хмари поверхню планети перед посадкою. Не можна ж знижуватися наосліп, просто в густі хмари. Ракета могла розбитися, могла впасти на скелі…

Василь побачив, як змінився настрій академіка. Правда, Микола Петрович не хотів показувати цього. Але голос зраджував його, коли він, намагаючись бути спокійним, говорив:

– Ну, що ж. Давайте придивлятися без екрана. Певно, що-небудь знайдемо… якийсь майданчик…

Рижко тихо запитав у Сокола:

– Чому це могло трапитись? Хіба інфрачервоне проміння не однакове всюди?

Сокіл знизав плечима:

– Хто його знає… Можливо, щось зіпсувалося в апараті… Можливо, поверхня Венери відбиває надто мало інфрачервоного проміння, або існує ще якесь невідоме проміння, яке шкідливо впливає на роботу екрана, як-от було з космічним промінням.

Василь сердито дивився в перископ. Що криється під тими хмарами? Куди скеровуватиме ракету Микола Петрович? Може – внизу бурхливе море; може – там якась пустиня; може – гори й скелі?.. А інфрачервоний екран тільки заважав, бо він усе дужче затягався хвилями сірого туману, в якому тремтіло зображення. На нього не можна було покладатися, краще вже було дивитися в перископ, хоч у ньому, крім хмар, так само нічого не було видно.

Лише одного разу Василеві здалося, що він побачив між хмарами щось зелене. Великий розрив верхнього шару хмар відкрив нижній шар. І в ньому немов… немов якась дірка. Що там? Дірка з’явилась на невловиму мить і зникла. Але там щось було – зелене!

Василь з надією поглянув на сусідів. Сокіл напевно не помітив нічого. Обличчя його було похмуре й напружене. Він щось обдумував. Проте Гуро не менш уважно поглянув на Василя. Помітивши схвильованість юнака, він спитав:

– Щось помітив, хлопчику?

Василь вагався: може, це тільки здалося?

– Та кажи, кажи!

– Здається мені, що помітив…

– Зелене?

Василь здригнувся: невже й Гуро бачив?

– Так, зелене. Але лише на одну секундочку. І я не певен.

– Я теж бачив, – задумливо сказав Гуро. – Ну, що ж, подивимось іще…

Так минали години. Микола Петрович весь час не сходив з свого місця в навігаторській рубці. Він не почував утоми. Велике збудження охопило його. Аргонавти всесвіту наближалися до своєї мети. Пройдено майже весь шлях. Залишається тільки зробити посадку. Тільки… Але скільки небезпек у цьому «тільки»!

Ракета, підкоряючись притяганню Венери, плавно пройшла другий еліпс. Наближалося третє гальмування. Це вже не було новиною. Микола Петрович знав, що все йде як слід. Хвилювання, яке щойно охопило академіка, потроху зменшувалось, поступаючись упевненості і рішучості. Ракета швидко майнула над хмарами і віддалилася від них… Але тепер термометр показував усього двісті п’ятдесят градусів вище нуля. Поверхня Венери немов не відходила далеко; здавалося, що ракета робить рівне коло навкруг неї.

Так, уже третій еліпс. Микола Петрович тихо мовив:

– Через дві години п’ятдесят чотири хвилини четверте гальмування…

Втома дала себе відчути всім, крім нього. Одноманітна картина сірого моря хмар викликала у Василя сонливість. Із зусиллям він примушував себе не заплющувати очей, але повіки злипалися. Негостинно зустрічає Венера відважних аргонавтів всесвіту, негостинно… Обважніла голова Василя схилилася. І йому здалося, що майже тієї ж самої хвилини він знову підвів її. В перископі ті самі хмари, ніякої зміни. Але чому таке стурбоване обличчя у Гуро? Чому Сокіл нервовим рухом руки пощипує свої маленькі вуса? Що трапилось?

В каюті було жарко. Василь відчув, що його руки спітніли.

– Що таке? – запитав він.

– Закінчилось останнє гальмування атмосферою, – відповів Гуро. – Ми знижуємося.

– Куди?

Замість відповіді Гуро тільки знизав плечима. І справді: під ними була все та сама густа завіса хмар.

Микола Петрович зрозумів, що в таких умовах посадки ракетний корабель має всі шанси просто розбитись. З останнього гальмування ракета вийшла з швидкістю в сім з половиною кілометрів на секунду. Це значне зменшення початкової швидкості, проте…

Звичайний підрахунок показував усю серйозність становища. Літак на Землі сідає з швидкістю близько ста кілометрів на годину. На годину! І це вважається за велику посадкову швидкість. Посадка – найвідповідальніший момент польоту.

Ракета летіла тепер із швидкістю сім з половиною кілометрів на секунду, цебто – двадцять сім тисяч кілометрів на годину, у двісті сімдесят разів швидше літака. Ракета облетіла навколо Венери за годину і тридцять шість хвилин…

Але вибору не було. Інфрачервоний екран не діяв. Треба знижуватися без його допомоги, бо тепер на екрані не видно було навіть великого океану Венери. Весь екран був укритий сірою запоною. Очевидно, на Венері таки було якесь невідоме проміння, що псувало роботу чутливого екрана.

Рука Миколи Петровича пересунула важіль на боковій стінці пульта. Задзеленчав сигнал тривоги. І відразу тіло Риндіна сіпнулося вперед. Він із зусиллям утримався на місці, в своєму пневматичному кріслі.

Ззаду ракети вилетів довгий сталевий трос, потім на ньому з’явилося шість розкритих пружинних парашутів – один за одним. Але це не були звичайні парашути: їх конуси були скеровані вістрям уперед, щоб гальмування було дуже повільним. Інакше їх просто зірвало б. Ракета різко зменшила швидкість. Вона йшла вже понад самими хмарами…

На екрані перископа, скерованого назад, Микола Петрович побачив, як полум’ям спалахнули два найближчі конусоподібні парашути. Вони зайнялися від тертя в повітрі. Швидким рухом Риндін посунув важіль далі. Ззаду вилетів ще один трос, на ньому так само було шість парашутів. Знов різкий поштовх струсонув ракету – і вона сховалася в хмарах. Вже нічого не було видно в жодному з перископів. Наче густе біле молоко залило все.

Сокіл збліднув. Гуро зовні зберігав спокій. І тільки стиснуті щелепи показували схвильованість цієї залізної людини. Василь чув, як стугонить його серце і пальці мимоволі чіпляються за краї гамака щоразу, коли ракету хтось немов?сіпав назад.

Микола Петрович вів ракету вниз. Він працював, як налагоджений механізм, його мозок автоматично відзначав те, що показували прилади. Швидкість – шість кілометрів на секунду, п’ять… чотири… хмари не розвіюються. Вони на Венері, мабуть, стеляться зовсім низько. Швидкість – три… два кілометри на секунду. Ракета повільно скеровувалась хвостом униз, троси з парашутами тимчасом автоматично пересувалися вздовж неї до передньої опуклої частини. Тепер вона летіла вже хвостом уперед.

І враз розвиднилося. Вигук здивовання вирвався з уст Василя. Широко розкритими очима дивився він на екран перископа.

Хмари лишилися вгорі. Зелений килим буйної рослинності вкривав поверхню Венери. Що то було: хащі первісного лісу, чи кущі, чи трава? Але цей килим укривав собою все – всю нерівну поверхню, скільки сягало око. Он сріблиться вода… і скелі, гострі скелі підіймають свої вершини в ореолі буйної зелені. Ракета мчить повз них…

Микола Петрович рвучко натиснув на кнопку, що була зв’язана з камерами вибухів. Три вибухи один за одним ударили вниз, затримуючи падіння ракети. Пружна стальна спіраль висунулась з нижнього, хвостового кінця корабля. Вона була готова прийняти на себе удар об ґрунт. Від вибухів ракета підстрибнула вгору і потім знову полетіла вниз. Ще натиск на кнопку, ще вибухи… Корабель уповільнював своє падіння, але все ж ґрунт наближався з неймовірною швидкістю. Риндін зробив ще одну спробу зменшити силу падіння ракети: він вирішив змінити напрям польоту. Він схопив лівою рукою рукоятку керування стабілізаторами-плавцями. Корабель повернув убік. Тепер він уже не просто падав, він ніби ковзався під кутом до ґрунту. Ще вибухи, ще…

Василь бачив гострі вершини скель, які немов готувалися пронизати ракету. Вони ніби летіли вгору, назустріч ракеті, що здригалася від вибухів і не могла спинити свого падіння.

Микола Петрович відкинувся на спинку крісла й заплющив очі – вперше за весь час наближення до Венери, вперше за весь час зниження. Тепер він нічим не міг допомогти справі. Вибухи тривали один за одним. Ще залишалася спіраль. Вона допоможе, якщо ракета впаде, як він розраховував, хвостом униз і торкнеться ґрунту міцною широкою спіраллю, що робила хвіст ракети важчим за ніс. Та поки що кінця польоту передбачити не можна було. Риндіну, очевидно, не пощастить посадити ракетний корабель на водну поверхню. Однак – хто міг сподіватися, що інфрачервоний екран відмовиться працювати? Хто міг сказати щось заздалегідь про ці невідомі таємничі коливання, які впливали на нього?..

Дужий поштовх струсонув ракету. Василь відчув, як навколо все задзвеніло. Щось упало, розбилося. Гамак, в якому він лежав, прогнувся вниз і знову штовхнув його вгору. Ракета підстрибнула і знов упала. Це, мабуть, діяла спіраль. Один за одним відчувалися важкі поштовхи, удари об ґрунт. В перископах все крутилося, нічого не можна було розглядіти. Ракета котилася кудись униз, перекидаючись і б’ючись об каміння.

Все змішалося в очах Василя: стеля, підлога, стіни. Більше він не пам’ятав нічого…

11. НЕВІДОМИЙ СВІТ

Бліде фіолетове світло пробивалось крізь вікна перископів та ілюмінатори центральної каюти. У напівтемряві перед очима Василя повільно пропливали великі блакитні, червоні й зелені кола. Страшенно боліла голова.

Що трапилось? Чому так темно?

Василь напружено пригадував: здається, він знепритомнів. Але він пам’ятав, що свідомість уже поверталась до нього після падіння ракети. Чи, може, то марилося йому?

Ні, він добре пам’ятає. Було так: він розплющив очі, і дивний спокій, дивна тиша вразила його. Здається, в каюті тоді було трохи світліше. Василь обвів поглядом каюту, шукаючи товаришів. Погляд його тоді спинився на великому екрані перископа.

Екран світився, на ньому гойдалося зелене верховіття дивних рослин – немов вітер пробігав тим верховіттям. Ліс на Венері?.. Але не встиг Василь тоді дати собі відповідь на це запитання, як очі його широко розкрилися від здивовання, і він застиг, ухопившись руками за краї гамака.

З-за верховіття небачених рослин з’явилась голова якоїсь потвори. Немов велетенський казковий дракон плазував серед хащів, підносячи над вершинами дерев свою потворну, жахливу голову. Великі, наче погаслі, нерухомі очі сиділи на краях голови. Гігантські зігнуті щелепи рухалися, розсуваючись і змикаючись, схожі на гострі криві шаблі. Потвора посувалася ближче, ближче, за її головою тяглося блискуче жовто-коричневе тіло. Ще мить – і все зникло.

А може й не зникло, можливо то Василь сам схилив стомлену голову, ховаючись від страшного привида? Але на екрані перископа вже не було нічого. Бліде, фіолетового відтінку фантастичне світло заповнювало великий екран. На екрані повільно пропливали світлові хвилі та брижі.

Чи справді бачив Василь ту страшну потвору, чи то було марення? Ніхто не міг відповісти на це. Василь підняв руку, його вразило відчуття ваги: рука немов була налита свинцем. Так, усе приходило в норму. Ось цілком повернулося відчуття ваги. Цікаво!.. Він ледве помітно всміхнувся, але зразу ж таки спіймав себе, що тепер він з острахом дивиться на екран перископа. Що то за дивні хвилі пробігають по ньому?

Тихий далекий стогін почувся серед глибокої тиші. Василь швидко підвів голову, прислухався. Як це він не подумав про товаришів? Хто це стогне? У півтемряві він помітив Гуро і Сокола. Мандрівники лежали у своїх гамаках, немов спали. Хто ж стогнав?

Тривожна думка майнула в голові Василя: що з Миколою Петровичем? Хлопець швидко розстебнув пряжки ременів, які прив’язували його до гамака, зіскочив на підлогу. Дивно, він похитувався, лише на превелику силу переступав з ноги на ногу. Тіло, вже звикле до невагомості, до надзвичайної легкості рухів, було неслухняним, обважнілим. Проте все це дрібниці. Швидше до Миколи Петровича!

Тут, у навігаторській рубці, було трохи світліше. Микола Петрович лежав на боці, перехилившись через пульт керування. Руки його звисли, одна нога була на кріслі, друга безпорадно звисала з пульта, не торкаючись підлоги. Час від часу Микола Петрович тихо стогнав.

Василь зблід. Він відчув, як затремтіли в нього пальці.

– Миколо Петровичу! Миколо Петровичу! Що з вами? – промовив він, обережно торкаючись до руки Риндіна.

Старий академік лише тихо простогнав:

– Води…

І враз Василь знову став спритним, швидким і моторним юнаком, яким він був раніше. Почуття відповідальності, потреба допомогти Риндіну подолали млявість.

Він обережно підняв Риндіна й посадив його у крісло. Голова Миколи Петровича безсило відкинулася на м’яку спинку. На лобі Риндіна запеклася кров; глибокий поріз проходив через увесь лоб. Очі Миколи Петровича розплющилися. Погляд спинився на юнакові. Губи ворухнулися:

– Води… – почув Василь.

Як блискавка, метнувся хлопець до каюти і приніс Риндіну чашку з водою. Вчений хапливо випив її до дна. Тепер академік дихав рівніше. Він уважно дивився на Василя, намагаючись щось у нього спитати. Але говорити йому було ще важко. Проте Василь зрозумів запитання відразу, як тільки Микола Петрович почав:

– А як…

– Здається, все гаразд, Миколо Петровичу, – швидко відповів Василь, – зараз я вам усе скажу. Всі живі, здорові. Тільки сплять. Ось зараз!

Він знов повернувся до центральної каюти. Вже з дверей він побачив, що Гуро підвівся і стоїть, розправляючи руки.

– Товаришу Гуро, – звернувся до нього Рижко, – з Миколою Петровичем не гаразд. І я не знаю, що з Соколом…

Але тихий голос Сокола заспокоїв його:

– Зі мною нічого. Просто, кволість якась. А що з Миколою Петровичем?

– Годі лежати, Вадиме, – сказав Гуро. – Вилазьте з гамака. Василю, ходімо до Миколи Петровича.

Через кілька хвилин вони знали, що трапилось з Миколою Петровичем. Старий академік, керманич небесного корабля, весь час був на своєму посту. Останній удар ракети об ґрунт виштовхнув його з крісла й кинув на пульт, на рукоятки. Вдарившись об пульт, Микола Петрович поранив голову. Кров залила обличчя, але думати про це було ніколи. Наосліп Риндін вимкнув рубильник, щоб випадкове замикання струму не наробило лиха. Потім, відчувши, що ракета спинилася й лежить нерухомо, Риндін спробував підвестися. Але не зміг. Дивна кволість охопила його. Він знепритомнів. Скільки часу він пролежав так, він не пам’ятав.

– Мені здається, – сказав академік, – що годинник показував під час нашого падіння тридцять чотири хвилини на першу. А скільки зараз?

Погляди всіх спинилися на циферблаті головного годинника. І загальний вигук здивовання пролунав у каюті: годинник показував вісімнадцять хвилин на десяту!..

– Щось не так, – похмуро сказав Гуро. – Не уявляю собі, щоб ми всі пролежали непритомні близько дев’яти годин.

– Без сумніву, так, – ствердно відповів Сокіл. – Дивна лише, що знепритомніли всі разом. І майже водночас до всіх нас повернулася свідомість.

Риндін мовчав, щось обмірковуючи. Нарешті він сказав:

– Факт лишається фактом. Ми лежали непритомні приблизно дев’ять годин. Я думаю, що така довга й загальна непритомність є реакція людського організму на раптову появу ваги.

– Ваги?

– Так. Інших причин я поки що не бачу. Поява ваги – неабиякий фактор. Я ще й зараз відчуваю велику кволість. Мені важко поворухнути і ногою і рукою.

На доказ цього Риндін повільно підняв руку, розглядаючи її немов щось нове й незнайоме.

Василь несподівано вигукнув:

– Так чи не так, а ми – на Венері! Ура, ура, ура! Він відступив на крок і продовжував, з радістю помічаючи, як з’являються перші усмішки на стривожених обличчях його товаришів: – Дозвольте вітати вас, дорогі товариші, з прибуттям. Це – знаменна подія. Шкодую лише, що до нас іще не завітали…

Він змовк, розгублено потираючи лоб рукою.

– Що таке, Василю? Чому спинилася ваша промова? – запитав його Сокіл, посміхаючись. – Такий красномовний початок – і ось тобі!

Але Василь уже не посміхався. Він згадав своє дивне марення – потворну постать дракона. Страховище так чітко уявилось йому, що він навіть здригнувся.

– Що з тобою, хлопчику? Що трапилось? – збентежився вже й Гуро.

– Зараз поясню, – відповів Рижко.

Він стисло розповів про вигляд потвори, її голову, вигляд дерев, лісу, не забувши навіть про вітер. Всі слухали його уважно. Коли Василь скінчив, Сокіл спитав:

– Ви певні, що бачили оті гострі криві щелепи?

– Так, певен, – відповів юнак.

Сокіл знизав плечима:

– Поки що наука не знає нічого про такі потвори. Те, що розповів Василь, не нагадує мені жодної з істот юрського періоду.

– Так що з того? – нетерпляче перебив його Гуро. – Ви вважаєте, що коли серед відомих вашій палеонтології тварин не було такої потвори, то вона аж ніяк не може існувати тут, на Венері?

– Я не сказав цього. Просто мені здається, що такої тварини не може бути серед ящерів, характерних для юрського періоду. Не може бути її й серед велетенських ссавців.

– Чому?

– Голова, що її так докладно змалював Василь, може належати лише якомусь представникові комах. Так, так, не дивуйтеся. Саме для них типові отакі шаблюваті щелепи.

– Отже, ви хочете сказати, що це була комашка? – іронічно спитав Гуро.

– І цього я не хочу сказати, – стримано відповів Сокіл. – Насамперед я говорив «комаха», а не «комашка». Але справа не в цьому. На мою думку, якщо хочете, це не була ні комаха, ні ящер, ні будь-що інше.

Він витримав паузу і так само стримано, але впевнено закінчив:

– Це – плід буйної фантазії Василя. Скажімо, це йому примарилося – та й годі, – вів далі він, мов не помічаючи ображених поглядів, які кидав, на нього юнак. – Дуже цікаво, звісно, з погляду психологічного: як створюється в уяві людини фантастичний образ, складений з різних, зовсім неоднакових за походженням частинок. Мабуть, колись на Василя справив велике враження вигляд якоїсь комахи під збільшувальним склом, чи не так? – зробив свій висновок Сокіл і насмішкувато поглянув на Василя.

Але юнак, трохи зашарівшись, відповів:

– Не пам’ятаю такого випадку. І взагалі не люблю комах…

Сокіл засміявся.

– Значить, ви певні, що це не примарилося вам?

– Не знаю. Тільки не пам’ятаю, щоб я колись бачив таке раніше, хоча б і під збільшувальним склом.

Гуро підняв руку:

– Досить, Вадиме. Можу додати дещо від себе. Дуже дивно, але мені теж примарилася така потвора. Зовсім така. Примарилася сьогодні. Розумієте? Очевидно, водночас з Василем…

Обличчя його було таке серйозне, що Соколові й на думку не спало покепкувати. Він знизав плечима:

– Тоді просто не знаю.

Тимчасом Риндін, важко підвівшись, підійшов до шафи з приладами, взяв звідти вигнуті складні трубки і лагідно сказав:

– Не варт сперечатись, друзі мої. Ми ще встигнемо дізнатися про все. Мені здається, несподіванок у нас тут буде далеко більше, ніж можна собі уявити. А тепер перше, що ми мусимо зробити, це проаналізувати склад повітря Венери. Вадиме, я попрошу вас зробити це.

Сокіл узяв скляні трубки й вийшов. Гуро обняв Василя за плечі й ласкаво сказав йому:

– Хлопчику мій, все це тобі не марилося. Я не хотів запевняти в цьому всіх, щоб не турбувати. Але я так само бачив твого дракона. І дуже шкодував, що був відділений від нього склом і через те не міг випробувати кулею міцність його шкіри. Зараз ми більш не говоритимемо про це. Не варт. Встигнемо ще, як сказав Микола Петрович. А зараз ходімо, подивимося на дослідження складу повітря.

У центральній каюті Сокіл працював біля невеличкого приладу, вигнуті трубки якого виходили в стіну. Це був автоматичний насос, що нагнітав повітря до скляних резервуарів. Складний механізм дозволяв відкривати й закривати крани на зовнішній стінці ракети. Повітря, всмоктуване насосом, проходило трубками з атмосфери і стискувалось у резервуарах. Геолог неуважно поглянув на Гуро й Василя і продовжував роботу. Та ось він озирнувся ще раз. Легка усмішка з’явилась на його обличчі. Не відриваючись від апарата, він іронічно сказав, підморгуючи Гуро:

– Еге… так дракон, кажете?

Гуро змовчав; лише щелепи його вилицюватого обличчя стиснулися. Тимчасом Сокіл закінчив набирати повітря, він обережно викрутив скляні резервуари й поніс їх до навігаторської. Проба повітря Венери: що вона дасть?

Аналіз повітря тривав усього кілька хвилин. Микола Петрович устиг тільки перев’язати поранений лоб бинтом, коли Сокіл із похмурим обличчям вже подав йому аркушик паперу з висновками. Риндін глянув на аркушик. Брови його зсунулися над очима. Гуро й Василь дивилися на нього з запитанням. Риндін поклав аркушик у кишеню.

– Трохи згодом перевірю сам, – сказав він. – Особисто перевірю. Проте… друзі мої, з корабля, мабуть, нам доведеться виходити тільки в скафандрах.

У скафандрах? На свіже повітря – одягати скафандри? Василь не розумів нічого. Але Риндін пояснив:

– За попередніми висновками аналізу – в атмосфері Венери не якісь там частини процента вуглекислоти, як на Землі, а… так, друзі мої, близько п’ятнадцяти процентів вуглекислоти! Цього забагато для нас. Людина не може вільно дихати таким повітрям.

Тривожне мовчання запанувало в каюті. П’ятнадцять процентів вуглекислоти… як же працювати в такому повітрі? Як шукати невідомі елементи?!.

Риндін ще раз розгорнув аркушик паперу з аналізом, перевірив цифри. Та навіщо було це робити? Хіба помилився б такий досвідчений дослідник, як Сокіл? Все було правильно. Гуро розлючено вдарив кулаком об стінку:

– Однаково, ми зробимо… – почав він, але раптом зупинився і, як і всі інші, прислухався.

Ракета здригалася від важкого шкрябання. Хтось, напружуючись, немов силкувався її перекинути на бік. Ось вона трохи піднялася і знов стала на місце. Це міг зробити лише якийсь велетень. Металева оболонка щоразу відповідала на це шкрябання дзвоном. Василь бачив близько біля себе бліде обличчя Сокола, зведені над переніссям брови Риндіна, стиснуті щелепи Гуро. Микола Петрович мовчки підняв руку й показав на вікно над пультом керування. Василь мимоволі схопився за плече Гуро.

Неясна туманна тінь затулила собою все вікно. Щось швидко промайнуло за ним. Потім велетенська лапа дряпнула по кварцовому склу, стиснутому сталевою рамою. А ще за мить за вікном розлилося примарне блакитнувате світло, невиразне вібруюче сяйво. Ближче, ближче…

Велетенські очі – зеленуваті, блискучі очі невідомої потвори тупо дивилися у вікно. Не видно було ні носа, нічого, крім тих очей та зморшкуватого великого рота, вкритого твердими наростами. Блакитнувате сяйво розливалося саме від рота. Широко розходилися й загрозливо змикалися криві зубчасті щелепи, схожі на дві гострі шаблі.

Це тривало одну лише мить. Потім за вікном знову стало порожньо. Страшна потвора зникла в глибокій фіолетовій пітьмі, що загадково ховала в собі таємниці цього невідомого світу.