Текст книги "Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів"

Автор книги: Владимир Владко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 37 страниц)

Тепер він бачив виразно ці істоти. Вони були здебільшого напівпрозорі. Блискуча зморшкувата плівка одягала їх. Не було в них нічого: ні голів, ні кінцівок, навіть рота. Вони вільно лежали одна на одній, мов купка великих пухирів. Але вони не лежали нерухомо, вони весь час обмінювалися місцями, вони ковзалися одна по одній. Мабуть, саме так вони й пересувалися по плато.

Здалеку ці купки здавалися невеличкими. А тепер Гуро бачив, що найменша з них була йому по плече. Відстань між окремими купами то збільшувалась, то зменшувалась, і лишалися тільки вузькі проходи між ними. Треба було пробігати цими проходами в той час, коли купи дивних істот відсувались убік і трохи поширювали їх.

Гуро швидко біг повз ті купи, щосекунди змінюючи напрям руху, шукаючи вільний шлях. Одного разу він не розрахував – і велика купа рожевих куль насунула на нього.

– Ти дивись! – здивовано вигукнув мисливець і відстрибнув.

Істоти зовсім не були такими легкими, як здавалося. Навпаки, вони мали неабияку вагу. Вони були мов наповнені водою, такі важкі. І відштовхнути від себе таку купу не зміг би навіть найміцніший силач.

На щастя, купа рожевих куль тільки штовхнула Гуро. Мисливець відстрибнув убік і побіг далі. Але він помітив, що купи дивних істот почали рухатися швидше. Вони перекидалися, вони повзли в різні боки, вони, здавалося, шукали щось. Проходи між ними стали небезпечними.

Іншим часом Гуро охоче спинився б, відійшов осторонь, і з інтересом спостерігав би це казкове видовище. Дивні, істоти були немов чимсь знервовані. Їх забарвлення змінювалось, переходячи з одного блідого кольору в інший. Вони метушились, швидко перекидались, стикались. Ось кілька куп з’єднались в одну велику, широку й нетривку. За півхвилини величезна купа знову розпалась на окремі, менші.

Але мисливець не мав часу спостерігати, його більше непокоїло те, що тепер стало важче протискуватись між купами цих істот. Кожна з тих куп ніби чекала його наближення щоб перекинутись на Гуро всією вагою. Два чи три рази Борис ледве уникнув цього, купи перекинулись з чверть метра, – позаду нього.

«Здається, ролі змінилися. Тепер вже не я мисливець, а це чортовиння полює на мене», – подумав Гуро, криво всміхаючись.

Він не помилявся. Дивні істоти немов чули його наближення, купи їх намагалися перетяти, загородити йому шлях. Вони посувались до людини звідусіль, вони рухались швидше й швидше. Щойно мисливець знаходив просвіт і кидався в, нього, як прохід зникав: назустріч Гуро котилися, перекидалися дивні кулі й циліндри. Він відстрибував убік, до іншого проходу; але враз закривався і цей прохід – і знову Гуро бачив химерні кулі й циліндри, які насувалися на нього суцільною рухливою стіною.

Гуро на мить спинився. Це ставало загрозливим. Ось уже добрих чверть години він витратив на цю біганину, майже не подолавши нічого з тієї відстані, яка віддаляла його від лісу.

Що робити? Стріляти? Але їх усіх не перестріляєш. Рубати кинджалом? Теж марна річ. Кулі й циліндри насувалися, котилися хвилями, вони ось-ось задушать його, і він не встигне й поворухнути рукою. Пробити собі шлях гранатами? Але за поясом Гуро були лише дві гранати. І розлучатися з цією єдиною справжньою зброєю Гуро не хотів.

Відстань між ним і передньою частиною великої рухливої хвилі дивних істот зменшилась. Стояти на місці не можна було. Мисливець відстрибнув убік, але й звідти котилися назустріч йому кулі й циліндри. Куди тікати? Вже не залишилося жодного проходу.

І враз найближча велика рухома купа розсипалась. Синюваті кулі покотилися по траві під ноги Гуро. Ще, ще… Вони котилися швидко, вони штовхали його з усіх боків. Зблідлий, спітнілий Гуро, стиснувши зуби, відбивався ногами, розбиваючи найближчі кулі. Вони репалися з тріском, укриваючи траву й ноги мисливця в’язким холодцем, що ним були наповнені їхні блискучі зморшкуваті оболонки. За кілька секунд лютої боротьби ноги мисливця посковзнулися на слизькій, вкритій тим холодцем траві. Змахнувши в повітрі руками, Гуро впав.

Десятки, сотні важких і м’яких куль і циліндрів покотились на нього згори. Він рвав їхні оболонки руками, шматував кинджалом. Він був увесь залитий тим в’язким холодцем, що заважав рухатись, він знищував кулі й циліндри десятками, – але на нього напосідали нові й нові сотні. Дальша боротьба ставала безглуздою. Гуро на хвилинку спинився і, не пручаючись, простягся на слизькій траві. Чого їм треба? Що вони можуть зробити з ним? Зжерти?.. Ні, він – непридатна їжа для цих істот. Що ж тоді?

Тимчасом тіло мисливця стискалось під величезною вагою сотень вібруючих куль і циліндрів. Він майже не міг ворушитись. Не варт було й думати про те, щоб продертися попід істотами, плазуючи по траві. Товстий шар їх на тілі мисливця дедалі збільшувався, важчав. Стало важко дихати.

«Вони задушать мене так!» – з одчаєм подумав Гуро.

Крізь скафандр він відчув холод. Істоти були холодні, як лід. Вони гнітили важче й важче.

«Задушать!..»

І раптом нова думка прорізала мозок Гуро. Хвилина загрозливої небезпеки, як завжди, прояснила розум. Немов десь близько-близько біля себе почув він голос Миколи Петровича. Так, так, це було ще на Землі, коли Риндін пояснював Гуро всі деталі апаратів у ракеті. Дійшла черга до скафандрів. Микола Петрович показував:

– Скафандри мають своє власне обігрівання. Поверніть рукоятку. Цим ви пускаєте струм у металеву сітку, що призначена захищати гумову тканину від механічних пошкоджень. Вона нагрівається і рівномірно зогріває ваше тіло. Але – звертаю вашу увагу! – це не можна робити довго, не можна давати сильний струм. Бо сітка легко може перегрітися і тоді вона пошкодить гуму. Отже, не повертайте рукоятку до краю, будьте обережні!..

Рука Гуро, зробивши велике зусилля, дотяглась до шолома, намацала там маленьку рукоятку і повернула її до кінця. Майже зразу рівномірне тепло обгорнуло все тіло мисливця. Скафандр помітно нагрівався. Ось уже стало жаркувато. На чолі Гуро виступив піт.

«Все одно як лазня, – крізь силу посміхнувся він. – Побачимо, як реагуватимуть на це мої вороги…»

Скафандр розігрівався, як електрична пічка. Раптом Гуро відчув міцний поштовх. Ще, ще… Кулі й циліндри енергійно рухались, вони штовхали його без упину чи, може, відштовхувалися від нього…

Найбільше припікало руки. Цілком зрозуміло: тканина на рукавичках була значно тоншою, вона легше пропускала тепло.

«Обпечуся…» – подумав Гуро, ворушачи пальцями в рукавичках. І ось він відчув, що руки його рухаються майже вільно.

У вікнах шолома стало світліше. Так, так, кулі й циліндри відкотилися від нього. Вони не витримали. Розжарена металева сітка зробила своє діло. Ось на траві лежить кілька істот: вони здригаються, вони вже не рухаються так, як раніше. На них помітно плями опіків.

Гуро був врятований. Дивні істоти відступили. Вони відкочуються від нього, вони бояться.

Гуро повернув рукоятку назад. Він ледве дихав, він обливався потом. Але відпочивати часу не було. Швидкою ходою мисливець пішов через плато. Добре, що ці істоти не пошкодили рамки на шоломі… Ось він, голос Василя:

– Перевіряйте, перевіряйте напрям, товаришу Гуро…

Швидше, швидше з цього небезпечного плато! До лісу було вже недалеко, коли Гуро почув за собою легкий шум. Він швидко озирнувся.

Сотні й тисячі тих самих дивних істот, наздоганяючи його, котилися слідом. Вони немов аж підстрибували, вони поспішали за мисливцем.

Хутким поглядом Гуро зміряв відстань до лісу, до хвилі істот. Ні, він не встигне добігти до дерева!.. А ще раз борюкатися з цими живими купами – ні! Гаразд, він спинить їх. Поки що треба виграти відстань.

Гуро побіг до лісу. Ось уже між ним і найближчими деревами залишилося метрів двадцять. А холодцювата хвиля вже майже наздогнала його. Стоп! Не можна припустити, щоб вони знову збили його з ніг.

Мисливець обернувся назад. Кулі й циліндри не тільки мчали просто на нього. Частина їх заходила з флангів, ліворуч і праворуч, утворюючи широке півколо.

– Підходьте, підходьте! – промовив Гуро.

Його очі звузилися, він не зводив погляду з хвилі, що наближалася. Дивні, дивні істоти! Здається, ніколи людське око не бачило нічого подібного… нічого!

Проте ні. В уяві Гуро виникло маленьке, яскраво освітлене коло. І в ньому повільно пливли, пересувалися отакі кулі, коми, ковбаси й округлі палички. Де це було? Він пам’ятає цю картину… Так, він твердо пам’ятає: це було кілька років тому. Гуро колись зацікавився мікроскопом. І його приятель-лікар охоче показав йому в мікроскопі культуру якихось бактерій. В світлому колі рухалися ті кулі, коми, палички… Вони збиралися ціпками, купками… зовсім так, як оці… Виходить це бактерії? Гігантські бактерії?!

Хвиля куль і округлих циліндрів наближалася. Ось уже їй залишалося тільки метрів десять.

– Ну, тримайтеся!..

Раптовим помахом руки Гуро жбурнув у хвилю гранату. Граната зробила в повітрі широку дугу і впала серед дивних істот. І враз сіра хмара диму оповила перші купки. Хмара виринула зсередини, вона підстрибнула вгору – і разом з нею в повітря полетіли розшматовані кулі й циліндри. Мисливець не дивився далі. Він повернувся і знову побіг до лісу. Він чув, як у гуркоті вибуху щось лускало, щось тріщало. Але він біг далі, не обертаючись. Ось перші дерева. Глибше, глибше!.. В гущавину лісу!

Тільки тепер Гуро міг перепочити. Густі дерева й кущі захищали його. Він був увесь мокрий від поту. Погляд його впав на годинник. Жах: у нього залишалося не набагато більше години дихання… Нема часу відпочивати, швидше додому.

І знов почалася мандрівка лісом. Тепер Гуро не звертав уваги ні на що. Все залежало від того, чи встигне він вчасно дійти до ракети. Він швидко йшов між деревами, іноді починав бігти. Це зумовлювало підвищену втрату кисню, але компенсувалося більшою швидкістю. Гуро згадав: він бачив з лап бабки ту зелену галявину, де темніли камінням крапки. То й було плато з гігантськими бактеріями. Що ж іще чекає на нього в цьому пекельному лісі?

Він біг з горбка вниз. Потім, перестрибнувши через невеличку трясовину, знову почав викараскуватись угору. Ліс був тут не такий густий. Вдалині видно було небо. І на його світлому фоні Гуро раптом побачив прозоре голе гілля. Тонкими темними візерунками воно вирисовувалось на рожевому небі. Невже це та ділянка чорного, немов обгорілого лісу, що його бачив Гуро з повітря? Гаразд, там не може бути нічого страшного, там, навпаки, все добре видно, ніщо не завадить, можна буде прискорити ходу. Вперед, вперед!

Ні, це не були сліди пожежі. Правда, на деревах зовсім не було листя, жодної травинки не було на ґрунті; тільки коричневі голі стовбури, мертве сухе гілля та голий бугруватий ґрунт. Мертва ділянка, така незвичайна серед буяючої, квітучої, вічнозеленої природи Венери. Що трапилося тут? Чому всі дерева голі?

Спостережливе око Гуро помітило якийсь рух на голому гіллі. На гіллі щось сиділо. Невже є птахи на Венері? Перша зустріч із справжніми теплокровними тваринами?..

Між дерев Гуро помітив кілька величезних гусениць – кошлатих і гладких. Вони повільно повзали, не звертаючи уваги на людину. То й краще: ці гусениці були великі, як колоди, боротьба з ними відібрала б чимало часу.

Гуро поспішав. Він спіткнувся об каміння і схопився за ближче дерево, щоб зберегти рівновагу. Дерево струснулося – і Гуро відсахнувся: йому здалося, що стовбур загув, загуркотів. Що таке? Що за дивні дерева?..

Це гуло не дерево. З верескливим, пронизливим дзижчанням з його гілля злетіло кілька істот, яких досі мисливець вважав за птахів. Вони були неоднакового розміру – від маленьких, з кулак, до великих, з півметра завдовжки. Вони дзижчали й крутились навколо Гуро.

– Знову кляті комахи! – сказав сердито мисливець. – Ну, хай, мені ніколи.

Але потворні істоти кружляли над головою Гуро, немов збираючись напасти на нього. Ситі тулуби з довгими відростками на кінцях, великі м’які крила, довгі задні ноги, як у коників, – все це було б не страшне. Але химерні їхні голови здатні були будь-кому вселити жах.

Два роги з відростками стирчали на голові кожної величезної комахи. Дві пари щупальців звивалися в повітрі. Щелепи, схожі на серпи, намагалися вхопити Гуро. І настирливе, пронизливе дзижчання!..

Мисливець розумів небезпеку. Навіть коли ці щелепи не здатні були б прокусити скафандр, величезні комахи могли затримати його.

Ховаючись за стовбурами, Гуро швидко перебігав від одного дерева до другого. Він уникав сутички, він шкодував на це час. Але потвори, що літали, не відставали від нього. Ось одна з них сіла на шолом і вчепилася в рамку. Гуро почув, як рамка здригається.

– Ні, це не годиться. Геть!

Він махнув кинджалом, щоб скинути з шолома комаху. Проте цієї затримки було досить, щоб його обліпили інші потвори. Вони насідали на нього, вони впиналися в тканину скафандра, їх м’які крила били в вікна шолома. Гострий і широкий кинджал мисливця миготів у повітрі, вражаючи комах одну за одною. Гуро біг поміж деревами, відбиваючись від нападу. Комахи не відставали.

Ось дві великі потвори впали з верху на мисливця, ледве не збивши його з ніг. Гуро зрозумів: треба щось зробити, інакше він не відіб’ється. Якщо він міг вражати кинджалом менших, то ці більші могли звалити його самого. Він зіперся спиною об стовбур дерева і витяг пістолет.

– Ну, що ж, давайте!..

Навіть не прицілюючись, він натиснув на спуск. Постріл заглушив дзижчання. Одна з великих потвор, майже в половину самого Гуро, впала. Ще постріл, ще… три комахи лежали на ґрунті. Безпосередня небезпека минула. Тепер можна бігти далі, менші комахи не зіб’ють його з ніг.

Далеко за голими деревами відкривався знову зелений краєвид. Що це? Може, він помиляється?.. Ні, це так. Над далеким зеленим лісом, на скелі майорів червоний прапор. Він здавався дуже маленьким, далеким, але це був він.

Міжгір’я!.. Товариші!..

Дихати стало важко. Невже він не розрахував, помилився? Швидше, швидше…

Новий удар у спину. Гуро озирнувся. Ще дві величезні комахи напали на нього. Прокляті! Вони затримають його, йому не вистачить кисню!..

Два постріли розляглися один за одним. Тільки тепер Гуро відчув, що він украй стомлений, що йому не вистачає повітря і він втрачає сили. Впала тільки одна комаха. В другу він не влучив, він – уславлений стрілець!..

– Так от же тобі, от, от!

Три постріли зробили з комахи безформну купу на землі.

– Товаришу Гуро, поспішайте. Ми на вас чекаємо, поспішайте, товаришу Гуро!.. – лунав у радіотелефоні голос Василя.

Тепер той голос проходив мов крізь вату. Чи це Гуро став гірше чути? Голова немов наллята свинцем, б’є у скронях. Швидше, швидше! Невже він упаде тут, за кілометр від товаришів, бачачи червоний прапор, що майорить на скелі?

Ні, вперед! Хай спотикаються ноги, хай важчають руки, хай безсило хилиться голова, все одно – вперед!

Хитаючись, хапаючись руками за гілки, мляво відмахуючись від комах, мисливець через силу йшов далі. Він не чув уже голосу Василя, він не чув дзижчання огидних комах, він не чув і не бачив нічого, крім маленької червоної крапки прапора вдалині. Ця червона крапка росла на його очах, кликала його, підбадьорювала, вливала в нього сили. До неї, до неї!

Мисливець повільно посувався вперед. Кинджал випав з його руки і він не підняв його: він не міг нахилитися. Спотикаючись, він брів до міжгір’я, до товаришів, не зводячи очей з червоного прапора на високій скелі.

23. ПЛАН З ПОВІТРЯ

– Хлопець не хоче відходити від мікрофона, Миколо Петровичу, каже: я ще зможу чергувати. Так і поїв, не відходячи від мікрофона. І ось знов сидить.

Сокіл показав рукою на Василя. Риндін відмахнувся:

– Хай чергує. Це все-таки дає якусь надію допомогти Борисові. Коли я чую цей голос, мені здається, що Борис ще може повернутись. Ніби є якийсь зв’язок з ним. Хоч я майже певен, що все це тільки ілюзія, але…

Він відхилив голову. І стільки суму було в його словах, що Сокіл не знайшов що відповісти. Він мовчки надів скафандр і вийшов: так чи інакше, не можна було гаяти часу. Найкращий спосіб забути про горе – працювати. Сокіл добре пам’ятав це правило.

А роботи було ще багато. Правда, інфрарадію вони вже добули достатньо. Проте ультразолота (знайдений Соколом метал був саме ультразолотом) ще було мало. Геолог тільки почав приносити до ракети самородки.

Поклади ультразолота, як визначив Сокіл, були дуже багаті. Скеля, що розсілася від вибуху гранати, розкрила багатюще гніздо. Наче хтось навмисне приготував тут велику кількість самородків ультразолота. Гніздо це було довгасте і зникало далі під скелею. Сокіл зібрав усі самородки, що опинилися зовні, і тепер готував щілину, щоб підірвати скелю далі. Тоді залишиться тільки збирати самородки, вибиваючи їх з породи киркою або лопатою.

Василь сидів біля вікна каюти. Перед ним, почеплений до рами, висів мікрофон. Ось уже шість годин підряд юнак повторював свій заклик до Гуро. Чи чув його мисливець? Василь твердо вірив у це. Інакше не могло бути. Він, Василь, допоможе Гуро знайти шлях до ракети. І юнак не відходив від мікрофона, він нікому не дозволяв зайняти це місце.

– Товариш Гуро вже звик до мого голосу. Не треба, не треба, я посиджу ще, я витримаю, – відповідав він товаришам.

Микола Петрович похмуро працював, приводячи до порядку склад для ультразолота. Старий академік механічно, як машина, переставляв ящики, звільняв місце, складав перші самородки. Але все це він робив мляво, неенергійно.

Вперше за весь час подорожі він підупав духом. Це вже був не той бадьорий Риндін, що досі вселяв усім віру в успіх. Утрата чудового товариша й помічника, занесеного велетенською бабкою, якось вибила Миколу Петровича з колії. І водночас він добре знав, що цього аж ніяк не можна було виявляти. Він намагався бути бадьорим, іноді навіть силкувався жартувати.

Він відганяв від себе думку про загибель мисливця. Але завжди розсудливий і вдумливий, він добре розумів, як мало шансів було на те, що їм доведеться ще побачити Бориса. Проте він не спиняв Василя, він сам з надією прислухався до його закликів. Хвилинами він так само щиро, як і Василь, вірив, що Гуро все чує і поспішає до ракетного корабля. Але так було тільки в окремі хвилини.

Частіше, як-от зараз, старий академік заздрив цьому юнакові з його невичерпною вірою в повернення Гуро. Варт було лише прислухатися, як вимовляв Василь слова, чи побачити, як дивився він у вікно на знайомий йому краєвид. Василь щиро вірив у повернення Гуро. Він знову й знову повторював:

– Ми чекаємо вас, товаришу Гуро. Поспішайте, бо ми дуже турбуємося за вас!..

Сотні разів хлопець повторював ці слова. Очі його невідривно стежили через вікно за близьким обрієм, на якому вимальовувались скелі міжгір’я. Він стежив за кожним кущем, немов чекаючи появи Гуро. Василь сподівався: ось іще хвилина мине, дві, три – і Гуро вийде з-за кущів. Адже саме в цьому напрямі понесла його бабка. Тільки б не завадили сутінки. Щастя, що день на Венері довший!..

Риндін збирався вийти з каюти, коли почув за собою збуджений вигук Василя:

– Він! Ось він! Іде!

Микола Петрович не встиг нічого спитати, як Василь уже вискочив у двері і швидко протупотів коридором. Потім грюкнув зовнішній люк. І стало тихо.

Схопившись рукою за груди, де скажено стугоніло серце, немов готове ось-ось вистрибнути, Микола Петрович несміливо підійшов до вікна. Він боявся повірити цьому, щоб потім гірко не розчаруватись.

Ось краєвид міжгір’я. Нічого не видно. Може – це лише примарилося Василеві? Хлопець надто довго сидів біля вікна, стомився, знервувався вкрай, йому примарилось… А серце все ще стугоніло, очі все ще прогортали поглядом кожен кущ.

І раптом Микола Петрович ледве не впав у крісло, що стояло біля вікна. Ноги його затремтіли, він відчув, як очі його стають вологими.

Там, далеко, на високому гребені міжгір’я, він помітив маленьку фігурку. Так, так, це була людина в скафандрі, це був Гуро! Борис повернувся, це він, він іде до ракетного корабля, живий, врятований!..

Сльози котилися по щоках Миколи Петровича – і він не помічав їх. Хіба він хоч на хвилинку втрачав віру в повернення Бориса, відважного, сміливого й рішучого Бориса?..

Проте – чого Борис хитається? Чого він не йде рівно? Він майже падає… Так утомився?..

Микола Петрович догадався: мисливцеві не вистачило кисню в резервуарах. Він задихається, задихається. Безглуздя, жах – задихнутися за кілька сотень метрів від товаришів…

Вчепившись руками в раму вікна, Риндін бачив, як Гуро впав. Він упав на схилі і ледве затримався, щоб не покотитися вниз. Очевидно, він був майже непритомний. Руки його чіплялися за каміння. Ось він сів, спираючись руками об ґрунт. Намагається підвестися… Знову падає… Його шолом хитається з боку на бік, немов у Гуро не вистачає сили навіть сидіти…

– Він задихається, задихається!.. Вадиме!.. Василю!..

Знизу повільно (чи, може, це тільки звідси здавалося, що повільно?) підіймався до Гуро Василь. Юнак був без скафандра. Він поспішав, він видирався на крутий схил, бо не хотів витрачати час на обхідний шлях, де не було так круто. А ще нижче підіймався навздогін Василеві Сокіл, одягнений в скафандр.

Чи встигнуть вони? Гуро задихнеться, поки вони наблизяться до нього й принесуть до ракети…

Гуро впав знову. Ні, підводиться… Спирається на руки. Голова його звисла. Він уже не йшов, він повз до великої скелі. За півхвилини він був біля неї, сів, зіпершись спиною. Непевними рухами почав скидати з себе шолом. Що це значить?..

– Так, так, Борисе! – прошепотів Микола Петрович. – Навіть вуглекислотне повітря Венери краще, ніж отруєні гази всередині шолома…

Від Василя до Гуро залишалося не більше як метрів із двісті. Правда, ці двісті метрів припадали саме на кручу.

Гуро, нарешті, скинув шолом. Він поклав його біля себе і хапав повітря широко розкритим ротом. Він бачив допомогу, що наближалася до нього. Він, знесилений, махнув рукою назустріч Василеві. Здавалося, він щось хотів вигукнути, але видно було, що в нього на це не вистачає сили. Ось він підвівся, взявши шолом у руку, і знову рушив униз. Він усе ще хитався і хапався вільною рукою за скелі, але йшов.

Василь щось гукав йому знизу, махав рукою. Гуро не відповідав.

– Швидше, швидше, Василю… – шепотів Микола Петрович.

І ось Гуро впав знов, його насичений вуглекислотою організм вимагав свіжого повітря, вимагав кисню. Кисню не вистачало. Організм відмовився працювати. Гуро нерухомо лежав на скелі. Голова його безсило звисла, ще мить – і він скотиться вниз, на гострі скелі, розіб’ється…

Микола Петрович до болю закусив губу:

– Та невже ж… невже ж…

Сокіл наздоганяв Василя, що вже нахилився над Гуро, намагаючись підняти його. Ось Сокіл узяв нерухоме тіло мисливця за ноги, Василь – за плечі. Вони понесли його вниз.

Тепер Микола Петрович не дивився більше у вікно. Він вистилав підлогу ковдрою, вмощував подушку, щоб було куди покласти Гуро. Він вніс в каюту запасний циліндр із рідким киснем, приготував трубку, якою кисень йтиме через рот Гуро до легенів. Раз у раз поглядав у вікно – чи далеко?

Ні, вони були зовсім близько. Вже сутеніло – швидко, як завжди сутеніло на Венері. Тепер Микола Петрович бачив у вікні самі силуети. Грюкнув зовнішній люк. Важкі кроки почулися в коридорі. Відчинилися внутрішні двері.

– Швидше, швидше, сюди! Я приготував усе!

Першим увійшов Василь. Обличчя його посиніло, він важко, уривчасто й глибоко дихав, хапаючи повітря широко розкритим ротом.

– Сюди, сюди, на ковдру!

Очі в Гуро були ніби скляні. Бліде, як полотно, обличчя, стиснутий рот – все це не віщувало нічого доброго. Проте Микола Петрович не гаяв часу марно. Він підніс до вуст Бориса трубку від циліндра з киснем і з радістю помітив, що губи ледве помітно ворухнулися.

Все ще важко дихаючи, Василь високо підняв і опустив руки Гуро: він добре запам’ятав, що робив Гуро колись з Миколою Петровичем…

Груди Гуро підіймались і опускались в такт широким і повільним рухам Василя. Сокіл стояв біля циліндра і регулював потік кисню. Микола Петрович, стоячи навколішках, підтримував трубку. Губи мисливця непевно ловили цівку кисню, що з легким шипінням витікала з трубки.

Так минали хвилини. Всі мовчали. Чути було тільки важке дихання Василя та шипіння цівки кисню. Нарешті новий звук прилучився до нього.

То вперше глибоко зітхнув Гуро. З обличчя його поволі збігала зловісна синява. Очі розплющувались і заплющувались знову. Щось подібне до усмішки з’явилося на його обличчі. Гуро жив, Гуро відчував, Гуро всміхався!

Більше того, він спробував сісти. Не розплющуючи очей, він напружувався, спирався руками об підлогу.

– Ні, ні, не треба, Борисе! – схвильовано сказав Микола Петрович.

Але залізний організм мисливця одужував значно швидше, ніж можна було сподіватись. За хвилину він все-таки сів. Гуро з вдячністю і любов’ю глянув на Василя.

Ще через силу вимовляючи, Гуро сказав:

– Хлопчику мій… ти врятував мене…

Василь зніяковіло мовчав.

Потім Гуро підвівся. Похитуючись, спираючись на Василя, він підійшов до стола, сів у крісло. Сили повертались до нього з кожною хвилиною, з кожним новим подихом.

– Покурити хочеться, – посміхаючись, сказав він через кілька хвилин. – Майже добу не курив…

З двох боків до нього присунулися люлька і сірники: люльку подавав Василь, сірники – Сокіл.

– Дякую, дякую, – говорив Гуро. – Слово честі, я й сам уже все можу. Втім, до тебе, Василю, в мене є прохання. Дай мені аркушик паперу… та не дуже маленький! І олівець…

За мить перед Гуро лежав великий аркуш паперу. Василь сів біля мисливця і дивився на нього закоханими очима. Гуро задумливо взяв у руку олівець, покрутив його в пальцях.

Перше, про що згадав мисливець, – були дивні кулі й циліндри, що полювали на нього на плато. Невідомо, що йому нагадало про це. Можливо – олівець, можливо – ще щось.

– Я хочу спочатку розповісти вам про деякі мої сьогоднішні зустрічі, – сказав Гуро.

І він коротенько розповів про дивних мешканців плато і про голий коричневий ліс із мертвих дерев.

– Щодо перших, до тих куль і циліндрів, то я тут дійшов певних висновків. Мені здається, що це були гіпертрофовані бактерії. Вони поїдали одні одних, вони жили купами… Мені тепер навіть здається, що я бачив, як вони розмножувалися… просто ділячись надвоє… Чи може бути таке, Миколо Петровичу?

Старий академік відповів непевно:

– Коли б мені хтось на Землі сказав про таке, я не повірив би. Не можна уявити собі бактерії, нижчу форму живого буття, у вигляді таких великих істот, як ви їх змалювали. Але тут, на Венері… Після того, як ми бачили всі ці потвори, я не знаю… тут, здається, можливо все. І мені лишається приєднатись до ваших висновків.

Вадим теж погодився з таким припущенням. Венера приготувала мандрівникам надто багато несподіванок, щоб заперечувати будь-яку з них, хоча б і найнеймовірнішу…

– Так, – продовжував Гуро, – тепер про ліс. Цього я не розумію досі. Чому він був такий голий? Це не пожежа, бо все гілля було ціле. Куди поділося листя папороті, все зелене?..

– Ну, це зовсім просто, – сказав Сокіл. – Я навіть дивуюся, що тут ви, Борисе, не зрозуміли самі. Ви ж кажете, що бачили гусінь?

– Так. Величезна гусінь повзала під деревами.

– І бачили тих велетенських комах?

– Бачив, – погодився Гуро.

– Очевидно, це був період, коли гусінь оберталася на дорослих комах. Гусінь, любий Борисе, об’їла весь ліс, усе листя, вона пожерла й папороть, і траву. А після того вона перетворилася на дорослих комах. От і все.

Гуро задумався.

– Вірно, – сказав він нарешті. – Це єдине пояснення. І до того ж цілком імовірне. Василю, це тебе влаштовує?

Рижко кивнув головою.

– Тоді переходимо до дальшого пункту нашого порядку денного, – засміявся Гуро. – Виникла в мене одна думка, товариші. – Він глибоко затягся з люльки. – Нібито все в нас гаразд тепер. І інфрарадій ми знайшли, і ультразолото. Чи не так, Вадиме?

– Не тільки знайшли, а вже й почали складати його в ракеті, – з гордістю відповів той.

Гуро продовжував:

– Так чи не час нам, товариші, подумати про повернення до Батьківщини. Що ви так дивитеся на мене? Слово честі, я не збожеволів. Так далеко справа не зайшла. Я чудово пам’ятаю, що наш корабель застряв у скелях, що у нас немає засобів визволити його тощо. Про це все ми чимало говорили. У мене є інша думка.

– Повернутися без ракети?

– Ні, Вадиме, ні. Ось, прошу, подивіться.

Олівець у руці Гуро рисував якусь грубу карту, якийсь план. Всі уважно стежили за ним, схиливши голови.

– Оце – наше міжгір’я, – говорив спокійно Гуро. – Воно тягнеться отаким півколом і закінчується тут нагромадженням скель. Бачите? З протилежного боку воно робить ще два коліна, вздовж нього протікає невеличкий струмок… Я думаю, це буде приблизно в трьох кілометрах від того місця, де перебуваємо ми з вами. І цей струмок вливається у велике озеро. Я можу нарисувати тут лише край його, бо це озеро надто велике навіть для твого великого аркуша паперу, Василю.

Гуро нарисував велике півколо. Три пари очей здивовано подивилися на нього: звідки він може все це знати? Але ніхто не висловив цієї думки. Невідомо, чи помітив Гуро ті трохи недовірливі погляди, але він спокійно продовжував:

– Це ще не все. До того ж таки озера вливається чималенька бурхлива річка. Дуже цікаво, знаєте: її річище просто паралельно нашому міжгір’ю. Воно, те річище, тягнеться отак…

Олівець мисливця накреслив і це річище.

– В цьому місці, де починається наше міжгір’я, річку відділяє від нього тільки оте нагромадження скель, що виникло, я гадаю, внаслідок землетрусу. Більше того, я маю підстави думати, що наше міжгір’я, ця геологічна розколина, і було колись старим річищем отієї річки. Тільки після землетрусу, що нагромадив скелі й перетнув річці шлях, вона повернула й потекла іншим річищем.

Риндін, що досі уважно слухав Гуро, раптом поклав руки на папір. Очі його запитливо дивилися на мисливця:

– Борисе, якщо все те, що ви розповіли нам і накреслили на цьому папері, вірно…

– Все вірно до останньої риски на цьому плані, – відповів Гуро.

– Тоді ми вільні! Тоді… – Микола Петрович не знаходив слів.

Василь, все ще не розуміючи нічого, здивовано поглядав на нього.

– І я так думаю, Миколо Петровичу. Ось чому я й вирішив розповісти вам усе це, – радісно ствердив Гуро.

Риндін вихопив у нього олівець.

– Досить лише знищити оцю перепону, – він перекреслив олівцем нарисоване Гуро нагромадження скель у вершині міжгір’я, – і вода з річки рине в міжгір’я. Вона піде своїм старим річищем, вона наповнить наше міжгір’я, вона винесе нас звідси, ми опинимося на озері і…

– І дамо старт нашій ракеті, – закінчив за нього Гуро. – Саме так я й думав, Миколо Петровичу.

– Борисе, ви надзвичайна людина! Я просто не знаю, як це чудово! Розв’язано останнє завдання, що стояло перед нами. Друзі мої, чи розумієте ви, що ми полетимо?