Текст книги "Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів"

Автор книги: Владимир Владко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 37 страниц)

– Цілком зрозуміло, якщо згадати про те, де перебуває це плем’я, – зазначив Іван Семенович. – Але які то були причини?..

– Не знаю. Так от, греків вони більш не бачили, а грецькі раби в племені залишилися. Довгий час греки-полонені жили серед скіфів. Багато з них поріднилися з скіфами. Греки перебрали в скіфів деякі звичаї, а замість них передали скіфам дещо з свого побуту. Історичний взаємовплив, так би мовити, – усміхнувся Дмитро Борисович. – Проте нащадки полонених греків зберегли в якійсь мірі свою мову й деякі ознаки в одязі. Взаємини між скіфами й нащадками колись полонених греків залишалися добрими. Так було, доки почав діяти Дорбатай…

– Знов старий шахрай! – вигукнув Артем.

– Так, Дорбатай змінив становище. Він весь час намагався збільшити свій вплив на скіфів. І от, спритно використовуючи релігійні забобони, Дорбатай зумів збудити в скіфів ненависть до греків. Звісно, в цьому Дорбатаєві допомагали не тільки його підручні віщуни, а й знатні старшини, скіфи-багатії, які зацікавлені були в тому, щоб якнайбільше визискувати трудящих. Та й Сколот не мав нічого проти. А скіфська маса, народ – засліплені Дорбатаєм та його помічниками. Хоч, зрозуміло, прості скіфи й не мають від усього цього ніякої користі, але вони бояться богів. А Дорбатай весь час нагадує скіфам, що греки назавжди прокляті богами, і весь час нацьковує скіфів на греків. От яка хитра робота!

– От тобі и симпатичний Сколот! – з серцем вихопилося в Артема. – Зовні симпатичний, а всередині такий самий, як і Дорбатай!..

– А ви що ж, хотіли, щоб він був другом рабів? – посміхнувся Іван Семенович. – Адже він рідний брат Дорбатая… не лише по народженню, а й за іншими ознаками…

– Але як же самі раби миряться з цим? – не міг заспокоїтись Артем. – Та я б на їх місці…

– Вони не миряться, Артеме. Я вже казав вам, що недавно вони повстали. Але… ви ж знаєте, що з того вийшло…

– А чому трудящі скіфи піддаються Дорбатаєві, а не допоможуть рабам? Хіба в них не однакові інтереси – проти Дорбатая, проти Сколота, проти багатіїв? Спитайте ось про це у Варкана! – не вгавав палкий юнак.

Археолог переклав Варканові запитання Артема. Скіф уважно подивився на Артема й нахмурив брови, мов обмірковуючи вислухане. Потім, трохи подумавши, відповів, не зводячи очей з юнака:

– Він каже, що ви, Артеме, багато ще чого взнаєте тут. Колись Варкан охоче відповість вам на ваше запитання. А поки що він просив сказати вам, що він, наприклад, Варкан, має чимало друзів серед греків. Скажімо, той самий Роніс, що зацікавив Івана Семеновича, – один з його кращих приятелів. І з цього він просить вас зробити деякі висновки.

Тепер замислився Артем. Відповідь Варкана, хоч і дуже коротка, була багатозначущою. Очевидно, молодий скіф не вважав за потрібне прямо відповісти Артемові. Проте і того, що він сказав, було досить. Він, Варкан, приятелював з греками… дуже, дуже цікаво і..

Всі мовчали.

Тимчасом Артем вирішив, що вже час зацікавитись їжею. М’ясо пахло дуже приємно, та й скіфський хліб виглядав зовсім непогано. А що в череп’яному глекові було свіже й запашне молоко, в цьому Артем уже встиг пересвідчитися.

І він взявся до їжі. Він їв з таким апетитом, що, спостерігаючи це, не витримали й товариші. Через хвилину почали їсти всі. Варкан дивився на чужинців і посміхався. Сам він не брав участі в вечері, хоч Дмитро Борисович і запросив його.

Аж коли вчені, повечерявши м’ясом і хлібом, взялися запивати молоком, Варкан заговорив знов. Дмитро Борисович уважно слухав.

– От що, товариші, – нарешті, сказав він. – Варкан каже, що до ранку нам, на його думку, не загрожує нічого. Завтра Дорбатай влаштовує велику відправу. Тоді, можливо, він вирішить щось. Але Сколот має намір відкупити нас у нього. Старий віщун жадібний. Варкан сподівається, що він віддасть нас за якісь коштовності.

– Хіба ми крам якийсь, щоб нас купувати? – спалахнула Ліда. – І зрештою, хіба Сколот не такий самий гнобитель, як Дорбатай? Звісно, Дорбатай явно вороже ставиться до нас. Але обидва вони однакові, як ви довели, Дмитре Борисовичу.

– Стійте, Лідо, – зауважив Іван Семенович. – Нам треба свідомо вирішити, що робити. І те, що Варкан сказав про свої зв’язки… з тим Ронісом, – це має своє значення, зокрема для нас. Дещо я починаю тут розуміти.

– І я теж, – додав Артем, переможно глянувши на Ліду.

– То й добре, – погодився геолог. – От чому я думаю, що нам краще триматися й надалі Сколота… власне, не його, а…

Він не закінчив. Проте його погляд у бік Варкана був досить зрозумілий для всіх. Тільки сам Варкан, не розуміючи жодного слова, ждав. Раптом він здригнувся. Очі його недовірливо, боязко дивились на Діану, що підвелася з килима і підійшла до хазяїв, нюхаючи повітря.

– Е, товариші, погано! Самі понаїдалися, а собака? Забули про Діану? – мовив з докором Іван Семенович. Він узяв залишки м’яса і віддав їх собаці. Варкан мовчки дивився на Діану, яка спокійно їла. Потім він звернувся до Дмитра Борисовича, вказуючи на собаку. Археолог засміявся:

– Ні, ні, друже! Це – звичайний собі собака. Хороший собака, відданий, але тільки собака. Нічого надзвичайного в Діані немає. Товариші, – повернувся він до своїх, – от, дивіться! Навіть така розвинена людина, як Варкан, і то не може подолати свого страху перед Діаною. Він запитав мене, чи не з’їсть коли-небудь нас цей дракон? Він думає, що Діана – дракон!

Це, справді, було трохи смішно. Але розмова враз увірвалася, бо за наметом почулися чиїсь кроки. Артем швидко схопився на ноги:

– Тсс!

Голова Варкана зникла під повстю. Діана вороже загарчала.

– Діано, лежати! – суворо наказав Іван Семенович.

Чиясь рука відкинула широку повсть входу. Заблимало світло. До намету увійшов скіф з каганцем. Це була невеличка чаша, в якій горів гніт. Скіф спинився біля входу. За ним поважно увійшов старий віщун у своєму червоному плащі. Він уважно оглянув намет, полонених. Вираз його обличчя був сухий і холодний. Під тремтливим світлом каганця на його плащі виблискували металічні оздоби, безліч нашитих на нього золотих бляшок різної форми, з різними малюнками. Такі ж бляшки були нашиті й на башлику старого віщуна, що ховав під собою довгі пасма сивого волосся.

– Чого йому від нас треба? – тихо спитав Артем.

Віщун стояв у владній, упевненій позі. Але ось він ледве помітно махнув рукою. До намету шмигнула маленька чорнява людинка. Вона низько вклонилася віщунові і стала поруч нього, з цікавістю розглядаючи полонених. Біля входу ще стояли якісь темні фігури.

Не повертаючи голови до чорнявої людинки, мов не помічаючи її зовсім, віщун почав говорити. Його слова злітали з губ кожне окремо, спокійно, рівно, не забарвлені жодним виразом. Мовби він говорив щось таке, що зовсім не стосувалося полонених. Проте як тільки він спинився, чорнявий почав перекладати. Саме для цього він був покликаний, щоб перекладати слова віщуна на грецьку мову. Звідки знав віщун, що один з полонених знає цю мову? Це залишалося загадкою.

Чорнявий говорив, Дмитро Борисович вдруге перекладав його слова товаришам. Ось що казав чорнявий, перекладаючи слова віщуна.

– Він, славетний і улюблений богами Дорбатай, не має злоби проти чужинців. Вони з’явилися з лісу з своїм білим драконом – і Дорбатай тоді ж узнав, що вони послані богами. Бо жодну звичайну істоту не може супроводити дракон, ця зла й підступна потвора.

– Це він так про тебе, Діаночко, – шепнув собаці Артем.

– Славетний Дорбатай, – продовжував чорнявий, – пересвідчився ще раз у тому, коли з рота й носа молодого чудодія йшов дим. Жодна звичайна істота не зможе зробити такого…

– Це вже про мене, Діаночко…

– Артеме, залиште! – сказав Іван Семенович суворо.

– Єсть, залишити! – скорився Артем.

Старий віщун мов не чув нічого. Аж коли чорнявий перекладач скінчив і низько вклонився йому, – він знов почав говорити.

– Славетний Дорбатай не хоче сваритися з чужинцями, не хоче робити їм лиха. Він бажає дати їм достойне заняття, бажає, щоб вони були його друзями. Ніхто не насмілиться торкнути їх. Він, Дорбатай, охоронятиме їх. Вони матимуть усе, що їм захочеться. Матимуть кращу худобу, кращих коней, краще збіжжя, кращий намет, скільки завгодно рабів. Для цього треба тільки виконувати те, що говоритиме їм славетний Дорбатай…

– Хм, чого ж він хоче від нас? Послухаємо, – мовив Іван Семенович.

– Якщо чужинці обіцяють славетному Дорбатаєві, що вони виконуватимуть його волю, жоден волос не впаде з їхньої голови. Вони житимуть, як вожді, і Дорбатай дасть їм усе. Бо Дорбатай могутній і всевладний…

У чорнявого перекладача аж очі засяяли – такими принадними здавалися йому обіцянки віщуна.

– Що ж потрібно від нас твоєму Дорбатаю? – спитав Дмитро Борисович.

Вперше за весь час старий віщун виявив, що він щось чує. Як тільки археолог вимовив його ім’я, Дорбатай хутко зиркнув у його бік. Щось подібне до ледве помітної усмішки з’явилось на його обличчі. Але це тривало тільки якусь невловиму мить. Так само спокійно й холодно віщун заговорив знов.

– Умови славетного Дорбатая такі. Чужинці сумлінно виконуватимуть його волю. Вони зобов’язуються не показувати жодного чуда народові без дозволу Дорбатая. І, навпаки, вони будуть допомагати чудесам Дорбатая під час його відправ. Вони будуть його помічниками. Дівчина ж, що мала велику честь сподобатися синові великого вождя Гартаку, одержить ще більше: вона стане четвертою, улюбленою дружиною наступника великого вождя…

– Що?

– Дружиною?

– Четвертою?

– Я?..

Ці чотири вигуки пролунали одночасно. Ліда – четверта дружина Гартака? Вона «одержить» це право?..

– Хтось з нас збожеволів, – запально вигукнув Артем. – Тільки чомусь я певний, що збожеволів саме Дорбатай. Скажіть йому, що в нас спочатку запитують дівчину, чи бажає вона вийти заміж за когось, а вже потім можуть обговорювати такі справи. А дозвіл взагалі нікому не потрібний. Ось що!

– Та хай він провалиться з своїм Гартаком! – гукнула обурена Ліда.

– Правильно, Лідо! – ствердив Артем. – Хай той Гартак зайде сюди, хай не ховається! Я сам особисто покажу йому, де раки зимують! Ти, старий шахраю, давай мені сюди твого Гартака. Я йому все чисто поясню!

Артем готовий був кинутися на Дорбатая. І лише суворе застереження Івана Семеновича стримало його. Проте він все ж таки закінчив:

– Я певний, що він десь тут ховається, твій Гартак. Скажи йому, щоб був обережніший. Бо я людина запальна… Чуєш?.. Е, а це хто?..

Край повстини, що закривала вхід, відхилився. Старий віщун хутко озирнувся. Чиясь постать шугнула в пітьмі. Ліда скоріше вгадала, ніж побачила: це була постать кривобокого Гартака!

– Це Гартак! – гукнула вона. – Він підслухував!

– То й краще, – сказав спокійно Іван Семенович. – Може, він зрозумів, як ми ставимось до пропозицій Дорбатая. Так от що, Дмитре Борисовичу. Скажіть нашим відвідувачам таке: ми не погоджуємось на ці пропозиції й відкидаємо їх. Ми не будемо виконувати волю Дорбатая, бо не хочемо разом з ним обдурювати народ. От і все. Правда, товариші?

– Правильно!

– Вірно!

– Інакше й не може бути!

Дорбатай уважно слухав, що переклав йому з численними поклонами чорнявий. Жоден м’яз не ворухнувся на його обличчі, немовби в цій відповіді не було нічого несподіваного для нього. Але, вислухавши переклад, він заговорив сам – і в його голосі відчувалось незадоволення.

– Старий, здається, сердиться, – поділився Артем своїми враженнями з Лідою. Вона лише нетерпляче знизала плечима.

– Славетний Дорбатай не сказав іще всього до кінця, – така була відповідь старого віщуна, двічі перекладена чорнявим греком і Дмитром Борисовичем. – Славетний Дорбатай додає: якщо чужинці не погодяться на його умови, вони будуть позбавлені життя завтра ж таки ранком. Завтра ранком відбудеться велика відправа з жертвами. Цими жертвами будуть чужинці. Хай вони вибирають: або почесті й багатство разом з славетним Дорбатаєм, або смерть завтра вранці.

– Знов-таки, перекладіть йому, що ми не боїмося загроз, – спокійно відповів Іван Семенович. – Нам немає про що говорити. Подивимося ще, чи пощастить йому завтра!..

Обличчя Дорбатая перекривилось від гніву. Чорнявий перекладач зігнувся вдвоє, побоюючись, що гнів віщуна впаде на нього. Але Дорбатай стримався. Він повернувся й вийшов з намету. Слідом за ним вийшов і скіф з каганцем. Перекладач вийшов останнім, обвівши полонених здивованим поглядом: їм пропонують такі вигоди, а вони відмовляються!..

Знов у наметі стало темно. З хвилину тривало мовчання. Потім Дмитро Борисович спитав трохи розгублено:

– Що ж воно буде далі, товариші?

– Докладно познайомимося з релігійними звичаями скіфів, – відповів Артем. – Це дуже інтересно. З археологічного погляду, я думаю.

– Артеме, я серйозно питаю. Мені здається, що умови для жартів у нас не дуже сприятливі, – з докором сказав археолог.

– Я думаю ось що, – втрутився Іван Семенович. – Ми ще встигнемо поговорити, товариші. А тим часом треба попросити Варкана, чи не зможе він приставити нам сюди до ранку наші сумки, які залишилися в наметі у Сколота.

– Варкан обіцяє це зробити, – відповів археолог, запитавши скіфа. – Сумки будуть тут до світанку.

– Гаразд. Але… зовсім забув. Попросіть ще Варкана, Дмитре Борисовичу, щоб він розказав, кому зможе, про нашу спроможність протистояти віщунові. Можна?

– Безумовно!

– Це все.

За хвилину, коли Варкан тихо вислизнув з намету, піднявши повсть коло землі, Артем звернувся до геолога:

– Ви говорите про те, що ми перебуваємо в велетенській печері, Іване Семеновичу. Я не розумію… звідки ж тут скіфи?.. І потім, які це скіфи, коли вони вже тисячі років не існують взагалі…

Іван Семенович посміхнувся. Він обвів товаришів поглядом; хоч він і не бачив облич, але був певний, що всі дивляться на нього.

– Чи, може, нам все це сниться? – додала Ліда.

– Ні, не сниться, – відповів, нарешті, геолог. – Я думаю, що ми бачимо справжніх стародавніх скіфів, хоча, може… може, трохи законсервованих.

– Як ви сказали? Законсервованих? – запитали разом Ліда й Артем.

Це звучало дуже дивно. Законсервовані люди… коли це не жарт, то, принаймні, досить незрозуміло!

– Бачу, товариші, що ви встигли розучитися сміятись, – вів далі Іван Семенович. – Я думав, що ви хоч посміхнетесь, а ви, бачите, замість того – вражені. Ну, я поясню. Звісно, я не маю на увазі звичайні консерви. Я зовсім не хотів сказати, що хтось узяв і поклав скіфів у бляшанки, щоб зберегти. Ні, не так. Ви самі мали змогу пересвідчитись, що наші нові знайомі далеко не такі мирні… І все ж таки, вони – законсервовані!

– Іване Семеновичу, досить загадок, – озвався Дмитро Борисович.

– Гаразд. Говорю цілком ясно. Ми з вами спустилися під землю принаймні на триста метрів, поки нам перетяв дорогу той завал. Так?

– Не менш.

– Потім трапилось оте з газом. Через другий отвір ми потрапили до чудного лісу, звідки почалися наші пригоди серед скіфів. Вірно?

– Цілком!

– Ну, виходить, що той отвір був, так би мовити, вікном до дивного світу стародавніх скіфів. Де ж міститься цей світ? Очевидно, теж під землею, теж у велетенській печері. Власне, це навіть не можна назвати печерою. Ми маємо тут велетенський підземний простір, відрізаний з давніх-давен від земної поверхні.

– А як же скіфи?

– Був колись, дуже-дуже давно, такий період, коли цей підземний простір сполучався, очевидно, з поверхнею землі. Це моє припущення. Колись, знов-таки дуже давно, якесь плем’я скіфів, рятуючись від якоїсь небезпеки, потрапило до цього простору. І залишилося тут, бо вихід назад цьому племені загородив великий завал. Скіфи залишилися жити під землею. Вони законсервувалися, так би мовити, бо втратили будь-які зв’язки з зовнішнім світом, який впливав би на них. І тепер ми потрапили до цього племені. От все, що я можу сказати, товариші!

– Але, Іване Семенович, жодне плем’я скіфів, на якій би стадії розвитку воно не було, від кочівників до землеробів, ніколи не жило під землею, – зауважив Дмитро Борисович. – Скіфські племена – це були природжені степові мешканці. Історія просто не може уявити собі скіфське плем’я, відірване від його степових звичаїв. Ніколи жодне з скіфських племен не жило не тільки під землею, а навіть і не користалося ніякими печерами. Факт!

Іван Семенович спокійно вислухав заперечення археолога і відповів:

– Ви не так зрозуміли мене, Дмитре Борисовичу. Я зовсім не кажу, що якісь скіфські племена віддавали перевагу життю під землею. Ні, не про це мова. Я підкреслюю: одне з скіфських племен кочівників рятувалось тут від великої небезпеки, від дуже численного ворога, наприклад, ймовірно це?

– Погоджуюся.

– Добре. І цілком випадково це плем’я опинилося перед величезним отвором у землі. Скажіть, могло воно спробувати сховатися там від ворогів?

– Могло.

– Плем’я пройшло далі під землею, бо воно потрапила до велетенського підземного простору… до якого, між іншим, зовсім не треба було тоді діставатися нашим заплутаним шляхом. Ні, тоді, мабуть, цей шлях був дуже коротким, інакше скіфи-степовики не пішли б ним. Ну, а далі вже зрозуміло. Повторюю, завал відрізав їм шлях назад. І скіфи залишилися жити під землею. Вони зберегли всі звичаї, побут, лад, – що ми й бачимо.

Всі мовчали. Дійсно, це було єдине пояснення, хоч і досить фантастичне. Підземний простір, відрізаний від земної поверхні… велике плем’я скіфів, що зайшло сюди навіть із своїми рабами… і залишилося тут жити, бо не мало звідси виходу…

– Але яких же розмірів мусить бути цей підземний простір, що він справляє враження просто-таки країни? – запитав далі сам себе геолог. І тут-таки відповів: – Очевидно, він вимірюється десятками, якщо не сотнями кілометрів. Що ж, наука знає дещо подібне на землі. Правда, значно менші зразки, але… тепер ми маємо оце незрівнянне явище в земній корі.

– І ліси, і степи, і гори тут є, – зауважив Артем.

– Власне, то не гори. То – стіни, які замикають підземний простір. Адже так чи інакше цей простір можна уявити лише як велетенську печеру. Її стіни підносяться на десятки метрів. Вони здаються нам горами з крутими урвищами. Стелі печери не видно, бо вона закрита низькими хмарами, які, очевидно, тут ніколи не зникають. І життя в печері триває з віку в вік без змін, цілком ізольоване від загального земного життя, в своїх власних рамках.

– Іване Семеновичу! – вигукнув раптом Дмитро Борисович. – Я згадав! Ваша думка може бути цілком правильною! Я згадав одне місце з Геродота. Там говориться, що скіфи дуже бояться землетрусів, що вони вважали це за щось неймовірно страшне, бо землетруси траплялися в них дуже рідко. І мені здається, що цей страх міг бути викликаний саме такою подією. Що, не розумієте? Слухайте. Погодимось цілком з вашою думкою. Якесь плем’я зникло, залишившись жити під землею. Такий велетенський завал міг трапитися тільки внаслідок землетрусу. І от, решта племен, не мігши пояснити зникнення одного племені, зв’язала це з землетрусом. Мовляв, під час землетрусу плем’я провалилося крізь землю.

– Можливо, – знизав плечима геолог.

– А поки що нам залишається тільки старанно вивчати звичаї й побут скіфського племені, яке збереглося тут. Правда, Артеме?

Юнак тільки похитав головою: звичаї й побут скіфів – речі цікаві, але непогано було б подумати й про те, як повернутись на землю… Він почухав лоба й запитав:

– Іване Семеновичу, я одного не розумію. Гаразд, хай все буде по-вашому. І підземний простір, і все інше. Але звідки ж тут це освітлення? Адже це не сонце… і не електрика… і не місяць, цілком зрозуміло.

Геолог розвів руками:

– На жаль, це мені теж незрозуміло. Звісно, я можу зробити деякі припущення. Але всі такі припущення залишаються гадками. Ну, от, наприклад, чому б не пояснити це світло якимсь радіоактивним випромінюванням з стелі цього підземного простору?.. Воно й освітлює все. А нагадує денне світло, бо воно розсіяне, його джерела затінені хмарами. Створюється враження суцільних сутінків…

– Добре. А як-от настає вечір і ніч? – не вгавав Артем.

– Ви надто багато хочете від мене, Артеме. Адже я був тут не довше за вас, здається. Проте продовжимо моє припущення. Світіння радіоактивної речовини може мати певну періодичність. Можливо, що ця речовина випромінює світло лише тоді, коли поверхня землі в цьому районі перебуває під сонячним промінням. Заряджається, так би мовити. Ну, зовсім так, як добре відомі нам світні фарби. Попереджаю, я нічого не матиму проти, якщо вам пощастить відшукати інше, краще пояснення. Здається, часу в нас вистачить… Що, і ви, Лідо, хочете запитувати мене? Та що я, довідник вам, чи що? – напіврозсердився геолог. – Ну, гаразд, тільки щоб це було останнє. Слухаю.

– Я, Іване Семеновичу, про цей дивний колір рослинності… Як це може бути – трава й листя не зелені, а жовтувато-рожеві? Чому це?..

– Добре. Зараз знайду пояснення і цьому. Від чого залежить зелений колір на землі? Від хлорофілу. Що таке хлорофіл? Зелена фарбуюча речовина, що поглинає світлову енергію сонця й перетворює цю енергію на хімічну, без чого не могли б існувати рослини. Так?

– Безумовно!

– Це все – під сонячним світлом. Тут сонця немає. Що ж робили б усі рослини? Загинули б? Ні, природа завжди пристосується. І тутешні рослини пристосувалися теж. Вони використовують енергію підземного світла. Мабуть, саме тому на зміну звичайному хлорофілові, який не може утворюватися тут, рослини поступово виробили нову, іншу фарбуючу речовину з такими чи подібними властивостями. Вона вже не зелена, а жовтувато-рожева, пристосована не до яскравого сонячного світла, а до м’якої сутінкової підземної радіації. Життя пристосувалося до нових умов… Це все, що я можу сказати. І додаю: досить наукових припущень. Нам треба подумати ще про Дорбатая.

Іван Семенович кашлянув, вийняв свою люльку, натоптав її тютюном, закурив. У непевному світлі вогника химерно вирисувалось його обличчя. Він заговорив повільно, мов зважуючи кожне слово:

– Звісно, наш шлях лежить не в сторону Дорбатая і його віщунів. І не в сторону самого Сколота, бо він сам по собі мало чим відрізняється від свого брата Дорбатая. Обидва вони хочуть використати нас в своїх інтересах. Наш шлях – до трудящих скіфів, обдурених віщуном, до пригноблених рабів. Ось з ким ми можемо й повинні порозуміватися. Хіба ми не радянські люди? Хіба може в нас бути інший шлях?

– Ні, – одностайно вихопилося в товаришів.

– Здається мені, що нам треба добре придивитись до Варкана. Він сказав нам поки що далеко не все, що міг сказати. Але я думаю, що він і його товариші, такі самі молоді скіфи, мисливці і воїни незнатного походження, стануть нам у пригоді. А всі вони – в дружині Сколота. Значить, нам тимчасово доведеться триматися ближче до цієї дружини, а, виходить, і до Сколота…

– Маневр, Іване Семеновичу? – посміхнувся весело Артем.

– Що ж, в нашому складному становищі досягти чогось можна лише хитрим маневром, – погодився геолог. – Але Дорбатая ми переможемо. Старий шахрай зробив помилку: він відкрив нам свої карти. Ми знаємо, на яких козирях він вирішив грати. Добре! Використаємо це. Все залежить від того, товариші, наскільки успішно нам пощастить здійснити завтра те, що я задумав. Зокрема, Артемові. А задумав я ось що…

У темряві спалахувала коротенька люлька Івана Семеновича. Товариші слухали його, не пропускаючи жодного слова. Дмитро Борисович пощипував борідку й іноді нервово потирав руки… Ліда обхопила коліна руками, поклала на них голову й невідривно слухала. Артем аж підстрибував від захвату. План Івана Семеновича подобався йому надзвичайно. Юнак не мав жодного сумніву щодо його успішного здійснення. Він дивився на геолога майже закохано.

І ще одна пара очей дивилася на Івана Семеновича з абсолютною готовністю виконати перше-ліпше його доручення. Ці очі були напівзаплющені, вони дивилися навіть лінькувато, в їх глибині ледве помітно відбивався вогник люльки. Але вони бачили все. І якщо Діана й не розуміла того, що говорив Іван Семенович, то вона, напевне, добре відчувала тривожність цієї дивної, сповненої небезпеки ночі, за якою наближався не менш турботний ранок.