Текст книги "Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів"
Автор книги: Владимир Владко
Жанр:
Научная фантастика
сообщить о нарушении
Текущая страница: 22 (всего у книги 37 страниц)
Артемові здавалося, що він знепритомнів. Дивне почуття кволості охопило його. Очі заплющились немов самі собою, голова схилялася нижче й нижче. Він тремтячою, закляклою рукою ледве підтримував обважніле тіло Ліди. Єдине, що залишилося в нього цілком, був слух. Більше того, здавалося, що слух навіть загострився. Артем чув кожне слово товаришів, розумів усе, але неспроможний був відповідати. Все долинало до нього, мов крізь якийсь густий покрив. Тут, під цим покривом, був він; тут була й Ліда, яку він підтримував… чи ні, Ліда була вже трохи далі. А ще далі була решта товаришів, на якійсь невідомій відстані. Ось Артем почув голос Івана Семеновича:
– Діану заливає газ… вона буде, мабуть, першою…
В чому саме буде Діана першою? Артем намагався збагнути: що саме хотів сказати Іван Семенович? Але його увагу привернули інші слова. То був уже голос Дмитра Борисовича:
– Артеме, тримайте міцніше! Ще не все втрачено. Може…
Що «може»? Що мав на увазі Дмитро Борисович? Зібравши всі сили, Артем глухо відповів:
– Триматиму, доки… доки вистачить… сили…
Це про Ліду. Він тримає її і буде тримати. А коли в нього не вистачить сили? Що тоді?.. Хрипле, уривчасте гавкання собаки відбилося луною від сталактитів. Чого це вона так чудно гавкає? Ось вона зовсім змовкла. Ні, гавкнула ще раз. Більше її не чути було. Знов голос:
– Мені здається, собака впала, Дмитре Борисовичу…
– Не бачу, – похмуро відповів археолог. – Артеме, голову вище! Газ доходить до вас! Невже не можете? Ех!..
Артем спробував підвести голову. Ні, нічого не виходить, вона сама хилиться донизу. Та й всього його щось ніби тягне вниз. Яка важка стала Ліда!
Єдине, чого досяг Артем цим напруженням волі, було те, що йому вдалося знов розплющити очі. Де його товариші?.. Ось вони. Проте, що робить Іван Семенович? Він готує сірники… в руці в нього немовби дві динамітні шашки… і шнур… що він робить?
– Увага, товариші! – пролунав голос начальника. – В нас є ще надія. Отвір, з якого витікає газ, не дуже великий. Зараз я кину під нього ці шашки. Вибух мусить звалити зверху породу… вона закриє отвір… можливо…
– А коли, навпаки, тільки розширить його?
– Гірше не буде… Увага, товариші!
Блимнув вогник сірника. Зашипів шнур. Димок швидко побіг вздовж товстого шнура, наближаючись до шашок. Артем стежив за рухами Івана Семеновича. Так, це була остання спроба врятуватися. Якщо пощастить закрити отвір, течія газу спиниться, його рівень не дійде до людей.
Геолог розмахнувся, націляючись прямо під отвір. Другою рукою він цупко тримався за сталагміт. Ще мить…
Але нога його у важкому чоботі сковзнула по слизькій поверхні сталагміта. Іван Семенович хитнувся. Він хитнувся саме тоді, коли кидав шашки з запаленим шнуром.
– Ах!..
Шашки, залишаючи за собою димовий хвіст, майнули в повітрі й зникли під сірим газом не біля отвору, а значно лівіше, біля великих кам’яних брил, що виступали зі стіни. Нещастя! Іван Семенович промахнувся! До чого приведе цей непотрібний вибух?
Ще долинуло приглушене шипіння: газ, звісно, не заважав шнурові горіти. І враз гучний вибух струсонув повітря. Великі уламки каменю полетіли вгору разом з язиками жовтого полум’я. Вони переверталися в повітрі, падали вниз, загрожували людям.
Але зовсім не на ті уламки дивилися товариші, що забули про небезпеку, забули навіть про газ. Не відриваючи очей, вони дивилися на те місце стіни, біля якого стався вибух. Тепер картина різко змінилася. Новий великий отвір розкрився в цьому місці. Розколені вибухом скелі створили нерівне півколо. І з цього півкола, з цього широкого отвору, – лилося несподіване рівне світло. Це не було світло того літнього яскравого дня, який товариші залишили поза собою на поверхні землі. Це сірувате, з фіолетовим відтінком світло нагадувало присмерк або похмурий дощовий день, коли все небо затягнене хмарами. Звідки взялося це світло під землею? Що воно означало?
Про це не було часу думати. Пролунав голос Івана Семеновича:
– Товариші, за тим отвором немає газу!
Справді, з нового отвору газ не витікав. Навіть можна було помітити, що сірий газ тонкими струменями стікав з печери в той новий отвір. Значить, за тим отвором чисте повітря?
– Товариші, перед нами тільки один шлях порятунку. Нам треба пробитися до нового отвору. Треба затримати дихання й пробігти крізь газ, – говорив швидко Іван Семенович. – Артеме, чи можете ви? Ні, я бачу, вам надто важко. Чекайте! Зараз я допоможу вам.
Іван Семенович, набравши повні груди повітря, пірнув у сірі хвилі. Через кілька секунд його голова виринула біля Артема. Геолог віддихався й сказав:
– Тепер давайте вдвох. Дмитре Борисовичу, вам доведеться зробити так само. Ну, товариші, разом! Раз… два… три!
Вдвох з Артемом підтримуючи обважніле тіло Ліди, Іван Семенович кинувся вниз. Артем намагався не дихати, сірі хвилі газу пливли перед його широко відкритими очима. Він не бачив нічого, все сховалося під сірою ковдрою. Але Артем ясно відчував біля себе Івана Семеновича, який впевнено посувався вперед. Артемові залишалося тільки підтримувати тіло Ліди й стежити за начальником.
Ще кілька кроків – і газ мовби посвітлішав. Чи це пробивалося крізь нього світло з нового отвору? Враз голова Артемова виринула з-під газу. Значить, можна дихати? Можна розправити стиснені груди? Як риба, хапаючи повітря широко розкритим ротом, Артем посувався до отвору. Він бачив біля себе голову Івана Семеновича. Тіло геолога, як і тіло самого Артема, було сховане під густим покровом газу. Ось отвір… проте, де ж Дмитро Борисович? Артем спіткнувся. Це був край нового отвору.
– Вище, вище, – почув Артем голос Івана Семеновича. – Дмитре Борисовичу, не відставайте! Зараз ми будемо на чистому повітрі!
З останнім зусиллям Артем майже впав на край отвору. Сили покинули його. Він не міг більше тримати тіло Ліди. Добре, що Іван Семенович підхопив, допоміг.
Сили Артема вистачило тільки на те, щоб просунутися в отвір і повиснути з другого боку, головою донизу. А потім, він сам не знав, як трапилося, що він упав униз, скочуючись по скелях. Заплющені безсило очі не бачили нічого, руки неспроможні були за щось вхопитися. Тіло юнака скотилося кудись униз. Куди саме – він не знав. Йому було байдуже. Неприродний спокій охопив його. Мовби все його тіло відмовлялося служити йому. І знову залишився тільки самий слух.
От немовби щось важке впало біля нього. Може, це Ліда? От якби розплющити очі! Але це було неможливо. Тільки голоси, тільки самі голоси чув іще Артем. Ось голос Івана Семеновича:
– Давайте мені руку, Дмитре Борисовичу! Я підтягну вас. Адже газ доходить до вашого обличчя…
– Ні, я сам… інакше ви можете задихнутися… і впадете самі… впадете з Лідою…
– Ліда вже там. Давайте руку! Я наказую вам, давайте руку!
Пауза.
– Давайте руку, бо інакше я стрибну до вас!
– Зачекайте хвилинку… тут під моїми ногами, здається, Діана… я хочу підняти її…
– Ви не зможете, Дмитре Борисовичу!
– Ні… ось уже взяв… беріть собаку, Іване Семеновичу! Ах! Мій фотоапарат! Він упав… і я не можу намацати його.
– Швидше сюди, Дмитре Борисовичу! Швидше! Скелі нагорі немов зсуваються… може статися завал…
Знов щось гупнуло… То, мабуть, перекинули сюди Діану…
А де ж Іван Семенович і Дмитро Борисович? Чи встигли вони? Що говорив Іван Семенович про завал?..
Мов відповідаючи повільним, незграбним думкам Артема, почувся глухий гуркіт. Здавалося, щось важке відривається від скель, котиться вниз, б’ється об стіни… нижче, гучніше, гучніше… і гуркіт приглушив усе. Ніби всі скелі світу зрушилися з свого місця, зіткнулися й покотилися у якусь прірву, розбиваючись одна об одну!
Так тривало з хвилину, а, може, і більше. Та хіба міг Артем думати про час, коли все тіло його судорожно здригалося від поштовхів стривоженого повітря, від могутніх звукових ударів?..
І враз все вщухло. На зміну всьому прийшла тиша. Спокійна тиша, яка дратувала більше, ніж гуркіт, дратувала тим, що вона була зовсім незрозуміла. Проте чи тиша це була?
Стомлені вуха юнака вловили ще звуки, ніби десь перегукувались важкі кам’яні удари… чи то була лише запізніла луна?.. Проте чи не однаково?.. Адже Артем майже мертвий, мертве все його тіло… воно лежить нерухоме й неспроможне поворухнути жодним м’язом… все одно, аби тільки тривала й далі ця тиша, аби тільки відпочити… Може, все це сниться?..
Гострий камінець боляче давив у плече. Артем не міг поворухнутись, щоб відсунутись від нього. Дивні привиди пропливали перед його заплющеними очима. Це дійсно нагадувало сон, але не було сном. Уві сні людина цілком піддається неіснуючим химерним образам. Артем же весь час відчував умовність своїх привидів, відчував гострий камінець, відчував біля себе нерухому руку Ліди. Ні, це був не сон!
Очі Артема заплющені. І все ж таки він, здавалося, знов бачив сиві хвилі таємничого газу. Вони гойдалися поміж сталактитами, вони заливали, залили вже всю печеру. Вони пропливали над Артемом, як у горах над головою людини пропливають низькі й холодні хмари. Мабуть, тому Артемові було важко дихати, він дихав часто й уривчасто. І ще, здавалося йому, він бачив перед собою сталагміти. Вони височіли вгорі рівними округлими колонами, як стовбури велетенських дерев. Чому дерев?.. І ось знову шипіння, це дратуюче, набридливе шипіння… невже й сюди доходить цей газ?.. Але ось шипіння змінилося, воно нагадувало тепер шелест листя на деревах. Яке листя?.. Які дерева?.. Смішно, які дивні привиди оточують Артема!..
Юнак навіть спробував усміхнутися, але з цього нічого не вийшло. Жоден м’яз не корився його волі. Це було образливо, нагадувало якусь страшну хворобу, коли людина, все чисто відчуваючи, втратила можливість керувати своїм тілом. Але, безумовно, він таки чує шелест листя, а не шипіння газу. Воно то дужчає, то вщухає. Зовсім, наче вітрець пролітав над великим лісом, похитуючи верхівки високих дерев… В такому лісі приємно було б співати пісні, блукаючи між товстими стовбурами… «Гей, у лісі, в лісі стоять два дубочки, гей, схилилися два дубочки, гей, схилилися верхи до купочки…» Чому саме цю пісню згадав Артем, він не знав і сам. Може, тому, що шелест листя, нерівний та уривчастий, нагадав йому мелодію? Проте, яке ж листя? Адже Артем лежить глибоко під землею?.. І все ж таки він чує, як шелестить листя, чує навіть якусь дивну пісню – незнайому, протяжну, далеку… слів розібрати не можна, а мелодія тягнеться й тягнеться, не зникає…
Пісня, дика й сувора, повільна й урочиста, похмура й протяжна, – долинала звідкілясь. Ах, коли б Артем міг розплющити очі!.. Пісню співали десь далеко-далеко, іноді вона ледве доносилася, іноді лунала голосніше. Мовби вітер приносив її сюди, – то кидав десь по дорозі, то підхоплював знов. Яка дивна незнана пісня! Ніколи в житті Артем не чув нічого подібного. Як боляче давить гострий камінець! Хоч би поворухнутись трохи, посунутись…
Раптом Артем відчув, що він поворухнувся. Так, так, він відсунувся трошки, камінець більше не різав плече. Виходить…
Обережно, не вірячи сам собі, Артем ще з заплющеними очима підвівся, сів. Він спирався на руки, він іще відчував біль у плечі. Як після важкої хвороби, повільно він розплющив очі – і враз заплющив їх знову. Що це? Сон? Звідки це яскраве світло?..
Тепер уже зовсім обережно, прикриваючи очі рукою, він спробував глянути ще раз. Так, світло. Дивне, неясне, якесь присмеркове світло, як буває надвечір, коли сонце сховається за важкими хмарами. Але світло! Просто перед собою він побачив товстий рудий стовбур великого дерева. Стовбур підносився високо й зникав у буйному гіллі з рожево-жовтим листям, наче тепер була осінь. Навколо ще дерева. Ліс. І шелест цього осіннього листя. І висока трава… проте, химерна якась, незвичайна трава, вона теж не зелена, а рожево-жовта… Хм, наче зразу настала осінь і все чисто пофарбувала… проте, листя й трава навіть восени не бувають такого рожевого кольору. Та що це за диво таке? А де ж сталагміти? І печера? І товариші?
Артем озирнувся. За його спиною біля кам’яної стіни лежала Ліда. Вона лежала горілиць, її бліде обличчя з заплющеними очима було немов неживе. Артем ще трохи повернув голову. От, теж біля стіни, лежить Дмитро Борисович, так само нерухомо, мов і не дихає. А недалеко від нього – Іван Семенович. Вони лежать, наче сплять. Або наче непритомні. Або… ні, далі не слід думати, це було б надто страшно.
Тільки тепер Артем помітив, що він знов увесь час прислухається до далекої пісні. Так, та протяжна, сувора й похмура пісня все ще лунала. Вона навіть ніби наближалась. Хто співає її тут?..
Ще кілька секунд Артем уважно прислухався до далекої мелодії і майже скрикнув злякано: хтось обережно торкнувся його плеча.
– Хто це? Діано, люба моя Діано, як ти мене злякала.
Собака стояла біля нього. Вона радісно повискувала й намагалася лизнути Артемове обличчя.
– Де це ми з тобою, Діано? Ти не знаєш, собако?.. І я теж…
Замість відповіді собака швидко побігла до Ліди, обнюхала її, перебігла до Дмитра Борисовича, до Івана Семеновича. Потім вона повернулася до Артема й потягла його за рукав, мов запрошуючи йти.
– Правда, правда, Діано, давно вже час. Що з ними таке?
Артем почував себе тепер уже зовсім не таким слабим, як кілька хвилин тому. Майже вільно він випростався, підійшов до Ліди, помацав її руку, лоба. Ліда ледве помітно поворухнулася.
– Лідо, дорога Лідо, прокинься!.. Лідо!
Він підняв рукою важку голову дівчини. На обличчі Ліди заграла слаба усмішка. І враз усмішка стала здивованою. Ліда зсунула брови. Так само, як свого часу Артем, вона озирнулася. Рука її стиснула руку Артема:
– Чому так світло? Де це ми, Артеме?
– Я не знаю, Лідо. Якийсь ліс… листя й трава дивного кольору… Я нічого не розумію, Лідо…
– І справді… все жовте й рожеве… Та що це, сон?..
Ліда здивовано озиралась. Вона не вірила своїм очам.
– А де товариші? – запитала вона, нарешті.
Артем показав у той бік, де вони лежали.
– Треба допомогти їм. – Ліда спробувала звестись на ноги, але ще не могла.
– Не можу, – зітхнула вона. – Артеме, я не розумію…
– Де це ми? – почувся голос Дмитра Борисовича. – Що це за декорації? Хто пофарбував листя й траву в рожевий колір?
– Це не декорації, Дмитре Борисовичу, а справжній великий ліс, тільки дивного забарвлення, – відповів йому голос Івана Семеновича.
– Заждіть, заждіть! Це мені, мабуть, сниться!
– Тоді це наш загальний, колективний сон. Лідо, Артеме, як ви думаєте? І що це за оригінальна кам’яна стіна, біля якої ми лежимо?
Артем ще раз обдивився круг себе. Ліс, високі дерева з рожевим листям починалися біля височенної, нерівної кам’яної стіни. Вона нагадувала край крутої гори, і не можна було побачити, де саме, на якій височині кінчалася та стіна. Може, Артем помилявся, але йому здавалося, що стіна високо, десь над деревами заходила в сірі, непроникливі хмари.
– Я нічого не розумію, Іване Семеновичу, – нарешті, визнав він.
– Власне кажучи, я розумію не більше, ніж ви.
– А що то за спів?
– Справді, хто співає?..
– І пісня наближається!
– Це співає чимало людей…
– І пісня зовсім незнайома… такої я не чув…
– Тихше, тихше! Слухайте!
У тиші почувся якийсь дивний далекий вигук. Потім ще один, ще… Потім пролунав гуркіт наче барабана, йому відгукнулися здаля інші барабани. І знов вигуки – радісні, переможні, урочисті…
Все це долинало звідкілясь з-за лісу. Мовби ліс десь поблизу кінчався, і там, за ним, щось відбувалося. Чи свято якесь, чи збори?..
Товариші сиділи, поглядали один на одного. Робилося щось зовсім незрозуміле. Раптом вигуки стали гучніші. Наче тисячна юрба людей кричала разом, заглушаючи гуркіт барабанів.
– Демонстрація якась, чи що… – спробував пожартувати Артем. Але це вийшло недоладно, і він змовк. Тривога охопила всіх.
– Дивіться, дивіться! – вигукнула Ліда.
Прорізуючи густе жовтувато-рожеве листя, звідкілясь згори з легким свистом біля них блискавкою майнула довга стріла, її оперення дрібно хиталося в повітрі, вона беззвучно впала і ввіткнулася гострим кінцем у землю. Стріла стирчала з рожевої трави, як загрозливий вісник небезпеки.
Першим опанував себе Іван Семенович. Перемагаючи слабість, він підійшов до стріли й витягнув її з землі. Сірі очі його вивчали несподівану гостю.
– Подивіться, Дмитре Борисовичу, – сказав він. – Це не іграшка, і не приладдя для чиїхось спортивних вправ. Це справжня бойова стріла. І до того ж дивно, що її наконечник бронзовий!
– Що? Бронзовий? Що ви кажете?
Археолог враз забув про втому, про слабість. Він схопився з місця й підбіг, до Івана Семеновича.
– Невже бронзовий? Дайте сюди, дайте!
Він узяв у руки стрілу й почав уважно розглядати її. Він підносив її близько до очей, відсував потім далі, смішно нахиляючи голову, мов націляючись очима.
– Ну, що?
– Заждіть, заждіть! Я не можу. В мене забруднились окуляри.
Як дорогоцінність, Дмитро Борисович поклав стрілу на свою сумку, що лежала коло нього. Потім він зняв окуляри, протер їх хусткою, не зводячи очей з стріли. Потім знов надів окуляри й глянув крізь них на стрілу, боязко схиливши голову, недовірливо.
– Так що воно таке? – знов запитав Іван Семенович.
– Ні, це неможливо! Це щось надто… надто. Проте…
Археолог не знаходив, видно, слів. Він знов схопив стрілу:
– Товариші, це точна копія стародавньої стріли! Такі наконечники знаходили під час розкопок. Тільки вони були пошкоджені, вкриті окисом, трохи деформовані. А це – свіжа стародавня стріла!
– Як так – свіжа стародавня?
– Я не знаю! Я бачу тільки те, що бачу!
Артем здивовано глянув на Ліду, Ліда на нього: з слів Дмитра Борисовича, справді, нічого не можна було зрозуміти!
І знов до них долинули радісні, переможні звуки. Це була теж пісня, але вже інша. В ній не було суворості, похмурості. Ні, тепер це була пісня перемоги й радості.
– Ніколи не чув такого… – задумливо сказав Іван Семенович, поглядаючи на Ліду й Артема.
Дмитро Борисович тимчасом невтомно розглядав стрілу.
– Подивись на Діану, – тихо сказав Артем Ліді.
Діана стояла, широко розставивши лапи. Вона трохи нахилила голову в той бік, звідки чути було пісню. Загрозливі зморшки на шиї свідчили про те, що вона схвилювалася. Це помітив Іван Семенович. З півхвилини він стояв, обмірковуючи становище. Потім пролунав його підкреслено спокійний, рішучий голос:
– Товариші, треба з’ясувати справу! Прошу всіх зібрати речі. Дмитре Борисовичу, ви ще встигнете роздивитися вашу стрілу!
Археолог незадоволено глянув на начальника. Але розпорядження виконав, обережно поклав стрілу в сумку й надів ремені на плечі.
– Діано, тихше! Сюди! Товариші, ми мусимо з’ясувати, де ми і що діється круг нас. Прошу йти за мною, тихо, без зайвих балачок.
І Іван Семенович перший рушив уперед від нерівної й високої кам’яної стіни, вибираючи шлях між деревами в тому напрямі, звідки чулася пісня.
Ліс був великий і густий. Щось у ньому було таке, що відрізняло його від звичайних, знайомих лісів. Можливо, то були розміри велетенських дерев, між якими, здавалось, ніколи не ступала нога людини. Можливо, це враження залежало від дивного забарвлення листя й трави. Але товариші відчували себе, мов у якійсь незнаній країні, де все загадкове, нове й складне. А ще та таємнича стріла… і пісня…
Раптом Іван Семенович підвів руку, наче застерігав: «Увага!»
Вони наближалися до узлісся. Ось уже між велетенськими стовбурами видно стало хмарне, сіре небо, ось уже узлісся зовсім близько… Іван Семенович хутко пригнувся і сховався за найближчий стовбур. Діана, схоплена за ошийник, лягла поруч із ним. Її тіло тремтіло від напруження. Товариші виглядали з-за стовбурів, украй вражені. Артем відчував, що в нього перехопило дихання, він стискав руку Ліді, боячись поворухнутися. Може, все це сниться? Напевне, сниться. Бо насправді не може бути такого, все це надто нагадувало сон…
За узліссям починалося широке поле – теж такого самого дивного жовтувато-рожевого кольору, як і листя та трава в лісі. Поле було вкрите, скільки око сягало, своєрідними наметами, округлими й високими. Вони нагадували своїм конічним виглядом юрти. Та й зроблені вони були нібито з повсті. Намети йшли рівними рядами, один біля одного. Коло, них стояли великі вози на високих колесах; у деяких з тих возів було не по чотири, а по шестеро коліс.
Далеко за наметами видно було великий табун коней. А ще далі, замикаючи краєвид, виднілися високі гори, круті урвища яких, подібні до знайомої вже товаришам кам’яної стіни, підносилися вгору майже вертикально, зникаючи серед низьких сірих і важких хмар. Це нагадувало міжгір’я – тільки воно було дуже широке. І гори оточували його з усіх боків.
Але ніхто з товаришів не звернув зразу на це уваги, бо перед ними були інші, значно ближчі речі.
Кілька сот людей стояло недалеко від узлісся навколо невеликої дивної споруди, кілька сот чоловіків і жінок в небаченому одязі. Відразу кидалася в очі незвичайність їхнього вигляду.
Високі повстяні шапки, гостроверхі, як башлики або шоломи. Короткі кафтани – подібні до армяків, з вирізами на грудях, підперезані поясами, трохи довші спереду, ніж ззаду. Довгі й широкі штани, заправлені в невисокі чоботи, обмотані ремінцями. Дивна зброя – так, саме зброя, а не щось, інше! – була в руках у чоловіків. Довгі списи, де в кого сокири, де в кого луки. В інших було по дві-три сокири за поясом. Люди розмахували зброєю в такт пісні.
Недалеко від чоловіків окремо стояли жінки. В довгому верхньому одязі, у високих шапках, що нагадували стародавні кокошники, вони стояли осторонь, співаючи тієї ж пісні, але значно стриманіше за чоловіків. І всі, й чоловіки й жінки, дивилися кудись убік, звідки в куряві наближалась велика процесія. Через куряву не можна було розібрати все як слід у тій процесії, але вже видно було, що наближається великий загін вершників, за якими йшли піші.
Артем відчув, як Ліда міцно стиснула його руку. Він подивився в її бік. Ліда хотіла щось запитати, але почувся схвильований голос Дмитра Борисовича:
– Скіфи! Якесь скіфське плем’я! Становимще стародавніх скіфів-кочівників!
– Тсс!.. – спинив його Іван Семенович.
На хвилину Артем забув про дивне видовище. Він повернув голову до археолога, намагаючись зрозуміти почуті слова. Скіфи? Плем’я стародавніх скіфів?.. Та що він, Дмитро Борисович, глузує? Проте одного лише погляду на археолога було досить, щоб повірити йому. Дмитро Борисович важко дихав, його пальці нервово обламували кору з дерева, він дивився й дивився, не зводячи очей, на людей, що співали, і на процесію. Лише час від часу він поправляв окуляри, що сповзали йому на ніс.
Артем обернувся до Ліди.
– Ти чула? – ледве чутно спитав він.
Ліда кивнула головою.
– Скіфи? Ти розумієш?..
Ліда знизала плечима – ясно, вона не розуміє.
Процесія тим часом наближалася. Це її зустрічали урочистою піснею люди, що стояли коло лісу. Це на її честь вони разом випустили вгору, в похмуре сіре небо, дощ стріл з своїх луків, щось несамовите вигукуючи при цьому. Стріли неслися в повітрі в сторону лісу: мабуть, саме так до вчених потрапила одна сліпа стріла…
Процесія наближалася. З юрби наперед, назустріч процесії, вийшло кілька чоловіків. Очевидно, це були знатні люди, їхній одяг був оздоблений золотими бляшками, у них не було ніякої зброї, крім великих мечів. Один з них, старий сивий чоловік з довгою бородою, підняв урочисто руки вгору й щось вигукнув. Одразу по тому такі самі вигуки залунали по всьому полю. Потім сивий чоловік повернувся назад і знов підняв руки. З невеличкої, зробленої з хмизу споруди біля нього звівся димок.
– Мабуть, жертовник! – прошепотів збуджено Артем.
Процесія наближалася. Ось уже ясно видно перших вершників. Вони їхали по кілька в ряд. Всі були добре озброєні і мали, крім того, шкіряні щити – круглі, довгасті, чотирикутні. Проте Артем не розглядав їх. Увагу всіх звернув на себе вершник, що їхав поперед усіх на багато вбраному коні.
Цей огрядний чоловік з довгою сивою бородою їхав поважно, однією рукою тримаючи поводи, а другу поклавши на держак меча. На вершнику був високий бронзовий шолом; блискучі золоті оздоби вкривали його одяг. Безумовно, це була знатна особа. Про це свідчив і широкий золотий обруч на його шиї, і золотий браслет на руці, якою він тримав поводи. Кілька вершників, що їхали позад нього, схиляли над його головою блискотливі зображення драконів і птахів на довгих списах. Знатний вершник не оглядався, не дивився вбік. Спокійно і впевнено сидів він на коні, не звертаючи ні на що уваги.
– Головний вождь племені… головний вождь… – почув Артем приглушений голос Дмитра Борисовича. – Він повертається з військом-дружиною з походу… Неймовірно!
– Тс!.. – знов спинив його Іван Семенович. – Тихше!
Дим з жертовника вже підіймався вгору великим чорним стовпом. Старий чоловік з піднесеними руками ступив кілька кроків наперед, назустріч вершникам. Тепер між ними і вождем на коні відстань була кілька метрів. Ледве помітним рухом руки вождь спинив коня. І спинилися всі ряди вершників. Лише позаду ще тривав рух: то повільно підходили піші.
Старий з піднесеними руками прокричав високим гортанним голосом якісь слова. Мабуть, він вітав прибулих. У відповідь на це залунали вітальні вигуки вершників. У повітрі блиснули леза сокир, мечів, ворухнулися схилені над головою вождя зображення драконів і птахів. Єдина тільки людина залишалась нерухомою і мовчазною. Це був вождь, що так само спокійно сидів на коні, поклавши руку на меч.
Ще щось вигукнув чоловік з піднесеними руками, ще раз відповіли йому безладними вигуками вершники й ті, що ждали процесію. Аж тоді вождь зробив владний помах рукою, мов кликав когось. З натовпу біля жертовника вийшов молодий чоловік, теж у багатому вбранні, його обличчя чимсь нагадувало обличчя старого вождя, але було неприємне, насторожене й нещире. Навіть ішов цей чоловік не прямо, а якось косо, правим боком уперед. Вождь на коні трохи схилив голову, придивляючись до нього.
Молодий чоловік підійшов ближче й став на одне коліно перед вождем, поглядаючи на старого знизу й скоса, мовби він побоювався несподіваного удару. Проте старий вождь лише недбало махнув рукою. Молодий швидко відбіг убік і спинився там, не зводячи очей з вождя.
Старий вперше озирнувся. Зразу до нього наблизився один з вершників, який ніби тільки ждав цього знаку. Вождь ліниво ворухнув п’ястю руки, мов загрібаючи щось. Вершник круто повернув коня й помчав назад, вигукуючи якісь накази.
Вкрай зацікавлений Артем відсунувся трохи назад, до Дмитра Борисовича, і ледве чутно запитав його:
– Що це вони кричать? Якою мовою?
Не повертаючи голови, археолог відповів так само тихо:
– Мабуть, скіфською…
– Ви розумієте їх?
– Звісно, ні.
– Чому?..
– Тсс! – сердито спинив розмову Іван Семенович.
Десять-п’ятнадцять вершників гнали перед собою безладну юрбу піших. Тут були і чоловіки, і жінки, і діти. Своїм виглядом вони дуже відрізнялися як від вершників, так і від людей, що ждали процесію.
Одяг на них був не такий. Вірніше, це була суміш різних одягів. У декого з них були такі самі кафтани, але поверх них були ще короткі накидки. Багато піших було з непокритими головами, тоді як усі чисто вершники й ті, що ждали процесію, мали обов’язково шоломи чи башлики.
Всі ці піші були, видно, стомлені й виснажені. Ішли вони мляво, не підводячи голів, лише іноді злякано оглядаючись, коли хтось з вершників штовхав їх конем чи зброєю.
– Полонені, – тихо сказала Ліда.
Так, це, безумовно, були полонені, кілька сот полонених; десь захоплених воїнами-вершниками і приведених сюди.
Чоловік біля жертовника, що досі стояв з піднесеними руками, помітно цікавився полоненими. На хвилину втративши свій урочистий вигляд, старий навіть звернувся до вождя з якимсь запитанням. Але той не відповів. Вождь навіть не повернув до нього голови. Обличчя чоловіка біля жертовника скривилось злою гримасою. Мабуть, щоб сховати її, він нахилився до жертовника, і з нього ще чорнішим стовпом повалив дим.
Знов Артем почув схвильований голос Дмитра Борисовича:
– Віщун! Скіфський віщун!
Полонених спинили недалеко від жертовника. Вершники, загрожуючи списами й сокирами, зігнали полонених в одну юрбу. Полонені боязко щулились. Стріли пролетіли над їх головами, виспівуючи тонким пронизливим свистом загрозливу пісню.
Старий віщун одійшов від жертовника. Він ще раз підніс руки й замугикав, мабуть, молитву. Проте, враз обірвавши її на півслові, урочисто звернувся до вождя, вказуючи рукою на полонених. Старий вождь рвучко повернувся до віщуна. Обличчя його стало суворе. Рука міцно стиснула держак меча. Але наступної хвилини він уже говорив спокійно й владно. Всього кілька слів – проте, їх було досить.
Двоє вершників відібрали з юрби полонених двох чоловіків і одну жінку. Здавалось, вони вибрали найбільш виснажених і втомлених з цілої юрби. Підштовхувані вершниками, відібрані полонені покірно й байдуже йшли до віщуна.
Вперше старий вождь одверто посміхнувся. І разом з ним посміхнулися його бійці. Віщун стояв біля жертовника й дивився на полонених, що наближалися до нього, його люте обличчя було перекривлене гримасою, губи сіпалися. Ось він глянув у бік старого вождя й одразу знов відвернувся.
«Що воно таке робиться?» – подумав Артем.
Старий вождь вимовив кілька фраз, показуючи рукою на віщуна. Голосний регіт воїнів був йому відповіддю. Саме цей регіт, очевидно, розлютував віщуна остаточно. Він ступив крок до старого вождя й гнівно заговорив, вказуючи на себе, жертовник і полонених. Він шалено розмахував руками, показуючи на хмарне, низьке небо, на полонених.
– Він незадоволений, що йому мало дали, – почув Артем шепіт Ліди.
Ось віщун спинився. Залунав твердий голос старого вождя, і всі замовкли. Але вождь сказав усього кілька слів. Обличчя віщуна перекривилося. Він рішуче відповів загрозливим тоном. А тоді, повернувшись назад, віддав комусь наказ.
Троє дужих скіфів з сокирами за поясом і кинджалами в руках вийшли наперед, підкоряючись тому наказу. На їхніх повстяних башликах виблискували мідні бляшки, кинджали вони тримали перед собою, гостряками наперед. Віщун вказав їм на полонених. Троє скіфів враз схопили їх і потягли до жертовника, не звертаючи уваги на одчайдушний лемент полоненої жінки й опір чоловіків. Проте хіба мали змогу виснажені, втомлені полонені опиратися дужим, м’язистим скіфам?..
Старий вождь мовчки дивився на те, що відбувалося коло жертовника. Мовчали й бійці. Тільки лементувала полонена жінка та чути було невиразний гомін у юрбі.
– Вони хочуть забити їх! – обурено мовила Ліда.
– Принести, мабуть, у жертву! – додав Артем не менш обурено.
– Тсс! – почули вони з-за дерева, де був Іван Семенович.
Але цього разу Артем не міг коритися наказові. Як? Людей будуть убивати в них перед очима? Ні! Він не може припустити цього. Артем заговорив:
