Текст книги "Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів"

Автор книги: Владимир Владко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 37 страниц)

Микола Петрович ледве проговорив:

– Вадиме, женіть його… цього павука… та обережніше… він може бути отруйний…

Сокіл безпорадно зиркнув на павука. Той сидів поки що нерухомо, мов вивчав сили супротивника. Але ось його ноги ворухнулися. Він трохи посунувся вперед. Дзьоб його загрозливо розтулився. Голова глибше втиснулася в тулуб. Павук ставав у бойову позу, вирішивши, очевидно, що перед ним якісь невідомі, але все одно його жертви.

«Треба спробувати його злякати, – подумав Сокіл. – Адже нам тільки й потрібно, щоб він зійшов з люка…»

Не зводячи очей з павука, Сокіл зробив крок назад і, присівши, намацав позаду себе кирку. Це була його єдина зброя. Ждати будь-якої допомоги не можна було. Зібравши всі сили, Сокіл з диким вигуком стрибнув уперед, забувши, що потвора однаково його не почує.

Павук трохи відсунув назад тулуб. Але ноги його не зрушили з місця. З широко розтуленого страшного дзьоба вирвалося загрозливе сичання. Довге волосся на його тулубі наїжилось. Потвора не здавала позицій.

Сокіл оглянувся на Риндіна. Старий стояв, зіпершись на «скелю, і важко хапав повітря відкритим ротом, його очі були заплющені, груди конвульсійно підіймалися й опускалися. На лобі блищали великі краплини поту.

Не тямлячи себе, Сокіл схопив з землі великий гострий камінь і кинув у павука. Камінь потрапив у голову, вище дзьоба, відскочив і впав. Над дзьобом виступила біла густа рідина. Потвора була поранена.

Стиснувши закляклими руками кирку, Сокіл бачив, як павук підняв загрозливо пару лап і на решті чотирьох парах швидко посунув уперед. Страшні волохаті лапи з гострими пазурами на кінцях рухалися в повітрі, готові схопити йото і підтягти до жахливої пащі.

Сокіл забув про страх. Але потвора була така гидка, що він мимоволі відступив на крок назад. Він почував, як вкривається потом його лоб, як пальці робляться вогкими й липкими. Павук повільно, розраховуючи кожен рух, посувався вперед, не опускаючи передніх лап і тримаючи їх напоготові.

Глухий стогін донісся до Сокола. То стогнав Микола Петрович. Мабуть, павук так само почув цей стогін, бо раптом змінив напрям і посунув просто до академіка, наміряючись схопити його безсиле тіло своїми пазурами.

І знов Сокіл забув про все, навіть про огиду. Щось вигукуючи, зціпивши зуби, він кинувся вперед на павука, замахуючись на нього киркою. Павук спинився. Його лапи майнули в повітрі, намагаючись схопити Сокола. Дзьоб широко розтулився. В ньому з’явились густі жовтуваті краплини.

«Отрута! – блискавично промайнуло в голові Сокола. – Ну, хай буде й отрута!»

З усієї сили він ударив павука киркою по голові. В ту ж саму мить Сокіл відчув, як щось схопило його за боки. Він знав, що то були передні лапи павука. Сокіл щосили сіпав назад кирку, щоб ударити ще раз. Але вона застряла і не виймалась. Міцні обійми потвори стискали Сокола і повільно, але впевнено підтягали його до пащі.

Сокіл відчув, що ноги його відриваються від землі. Він висів у повітрі, затиснутий лапами потвори, не випускаючи з рук держака кирки і намагаючись витягти її. Ось перед очима його, перед скляними вікнами шолома майнув страшний дзьоб. Потвора, нарешті, підтягла його голову до себе. Дзьоб розтулився ширше й схопив шолом. Почувся скрегіт. Гострі краї дзьоба ковзали по рівній поверхні шолома, неспроможні зламати його металевої стінки.

– Тільки б витримало скло, тільки б витримало скло, – шепотів побілілими губами Сокіл.

Скрегіт дзьоба подужчав. Потвора намагалась розгризти шолом. Жовті потоки густої рідини потекли по склу шолома: мабуть, це була отрута, яку випускали з дзьоба отруйні залози потвори.

Сокіл позбавлений був можливості щось бачити крізь враз пожовкле скло. Він ще раз спробував витягти кирку. Кирка похитнулася, але не витяглася.

Раптом скрегіт припинився. Дзьоб вгризся в щось. І ось у вухах Сокола пролунав різкий тріск. Потім в ніс йому вдарив сморід, такий неприємний, що на очі набігали сльози.

«Мабуть, розірвалися з’єднувальні трубки кисневого апарата!» – з одчаєм подумав Сокіл і, зібравши всю силу, ще раз сіпнув держак кирки. Він з радістю відчув, що вона подалася. Ще зусилля – і кирка звільнилась. Тоді, звиваючись у міцних обіймах потвори, Сокіл почав бити киркою, куди прийдеться, майже нічого не бачачи, лише відчуваючи кожен раз, що вістря кирки поринає в тіло страховища.

Скільки ударів він завдав – він не пам’ятав. Але ось обійми павука послабшали. Люті удари дзьоба об шолом припинилися. Ще мить – і Сокіл відчув, що він падає. М’який удар об землю. Сокіл сидів на ґрунті, протираючи скло рукою. Він побачив, як павук, шкутильгаючи, повільно відповзав від ракети до скель. З багатьох його ран витікала густа біла рідина.

«А Микола Петрович?..» – раптом згадав Сокіл.

Риндін лежав біля скелі. Він не ворушився. Сині губи його безсило відтулилися, груди не підіймалися. Він був або непритомний, або…

Швидким рухом Сокіл підвівся. Гострий біль у боці примусив його відразу зігнутися. Пересилюючи цей біль, Сокіл схопив тіло старого академіка впоперек тулуба, підняв його і поніс до люка. Аж тут він знову похитнувся; щось мов ножем різало йому бік. На превелику силу геолог відчинив люк і звалився разом з своєю ношею всередину ракети.

Підвестися тут у нього не вистачило сили. Повзучи на руках і ногах, Сокіл тягнув за собою Миколу Петровича. Ось, нарешті, внутрішні двері, що ведуть до центральної каюти. Останнім зусиллям він відчинив їх, вповз в каюту, втяг тіло Миколи Петровича.

Двері з м’яким скрипом автоматично зачинилися за ним.

Тремтячими руками Сокіл відкинув з голови шолом і, не знімаючи увесь скафандр, нахилився над Миколою Петровичем.

Старий академік нерухомо лежав на підлозі. Жодної кровинки не було на його обличчі. Посиніле, воно байдуже дивилося вгору своїми напівзаплющеними очима…

– Миколо Петровичу… Миколо Петровичу!.. – з одчаєм покликав його Сокіл.

Мовчання.

– Миколо Петровичу!.. – ще раз скрикнув Сокіл, злегка торснувши старого і боячись дивитися в його обличчя.

Риндін нерухомо лежав на підлозі…

18. НЕСПОДІВАНА ДОПОМОГА

Василь ясно відчував, як в його ліву скроню бив малесенький гострий молоточок: тук… тук… тук… Спітнілий лоб торкався холодного скла шолома. Юнак знав: ось ще секунда – і кінець. Грізне гарчання наблизилось до нього. І піднесена лапа з зубчастими краями… невже це останнє, що доведеться йому побачити в житті?..

Наче розірвана кінострічка пронеслася перед його очима. Окремі кадри на мить спинилися, затримались і потім помчали далі, звільняючи місце для інших. Скільки людина може згадати за кілька секунд? За кілька секунд Василь встиг побачити майже все своє життя, і побачив його так яскраво, ніби все воно стояло у нього зараз перед очима.

Ось він, Василь, маленький, заліз до шафи, де зберігалися завітні й пам’ятні речі старого Василевого дідуся, учасника громадянської війни. Ніхто не помітив цього, – і за п’ять хвилин Василь з’явився перед родиною в будьонівці, із шаблею, що тяглася за ним по підлозі. І які він проливав сльози, коли мати відібрала в нього ці надзвичайні речі!..

А от іспити в школі. Василь – відмінник. І раптом, відповідаючи, він забув формулу води. Смішно, але забув і не міг згадати, аж доки викладач, зрозумівши, що хлопець хвилюється, відпустив його на місце заспокоїтись. А згодом, через кілька хвилин, Василь блискуче довів свої відмінні знання!

Маруся… Його чорноока сестра, разом з якою він обмірковував можливості своєї подорожі в міжпланетному кораблі Риндіна… тепер вона, напевне, згадує про нього, мила, дорога Маруся…

Всього кілька секунд – і стільки спогадів, стільки думок!.. І раптом Василь почув різкий звук пострілу. Юнак здригнувся: це мариться йому, мариться!..

Але слідом за тим пролунав другий постріл, зовсім близько від його голови. Чи то був уже не постріл, а вибух? Дике ревіння відповіло на цей постріл.

– Допомога? Звідки? Хто?

Рвучким рухом Василь підвів голову, але зразу ж схилив її. Він пізнав спокійний, владний голос Гуро:

– Юначе, не ворушіться! Лежіть так само, як лежали досі. Жодного руху. Я впораюся сам.

Гуро вже сидів на виступі, що звисав у верхній частині печери, на протилежному її боці. Він тримав у руках свою коротку автоматичну гвинтівку, з якої тяглася тоненька цівка диму, помітна в яскравому промені електричного прожектора, скерованого вниз. Униз дивився й мисливець.

Страшний велетень, що вже заніс над Василем лапу, безпорадно помахував тепер нею в повітрі. Спритний мисливець в одну мить прицілився, вистрелив і розтрощив лапу потвори. Розривна куля його гвинтівки натрапила на опір і довела, на що здатні ці малесенькі снаряди. Тверда оболонка лапи була пошматована, але м’язи ще трималися на жилах. Потвора люто ревла: мабуть, їй було дуже боляче. Потвора вагалася. Щойно перед нею був ворог, який стріляв, тепер цей ворог лежить нерухомо. А небезпека виринула з іншого боку.

Забувши про першого ворога, потвора шукала цю другу напасть. Її довгі вуса, мов винюхуючи, швидко рухалися й звивалися у повітрі. Саме цього й хотів Гуро.

– Ану, подивись сюди! Я тут, тут, голубонько! Іди, нападай на мене, – мурмотів Гуро крізь зціплені зуби, – іди, іди сюди. Та ось я!

З останніми словами він скерував на потвору яскраве проміння свого потужного прожектора. Потвора ревнула і, зовсім забувши про Василя, рішуче повернулася до Гуро. Вона повільно посувалася через печеру, не зводячи з мисливця лютих очей. Очевидно, їй заважали поранені лапи; вона тягла за собою довгий важкий тулуб.

– Сюди, сюди, отак, ближче, – повторював Гуро. – Василю, друже, можеш тепер дивитись. Тільки не висувайся з-за брили, бо я боюся зачепити тебе. Як себе почуваєш?

Василь підвів голову й визирнув. Він побачив гострий, як ніж, промінь прожектора, що, здавалося, з’єднував темну постать на високому виступі і велетенську потвору, яка плазувала до того виступу.

– Так що ж ти не відповідаєш? – знову долинув до нього спокійний голос Гуро. – Як почуваєш себе? Чи розучився розмовляти, га?

Василь здивовано поглянув на темну постать на виступі, який спокій, яка впевненість! Готуватися до бійки з такою потворою і спокійно розмовляти…

– Все гаразд, товаришу Гуро, – відповів він якомога веселіше, намагаючись потрапити в тон мисливцеві. – Тільки от ця тварина…

– Ось ми зараз поставимо їй крапку…

– Ви обережніше, вона, ця тварина, той…

– А ось побачиш. Ну, ти, ворушись!

Останні слова мисливця стосувалися вже потвори, що дісталася стіни і спинилася. Виступ затулив від неї постать мисливця. Вуси обмацували стіну, одна лапа щосили шкребла стіну, відриваючи велике каміння, скидаючи його вниз.

– Е, ні, так мені незручно, – промовив Гуро. Він посунувся ближче до краю виступу, виставив униз гвинтівку й натиснув спуск. Гучний постріл розлігся в печері, потім гримнуло вдруге: то вибухнула розривна куля в тілі потвори.

Цього було досить. Роздратоване вкрай страховище кинулося вгору, чіпляючись лапами й щелепами за ґрунт і викараскаючись до виступу, на якому був Гуро. Гучний рев, що переривався гарчанням, виповнив печеру. І знизу, немов допомагаючи й співчуваючи, завищали маленькі потвори – діти страховища.

Василь бачив, як Гуро спокійно відклав убік гвинтівку, відчепив лівою рукою у себе з пояса гранату і підняв її у правій руці високо над головою.

– Ну, Василю, тримайся! – почув Рижко його голос.

Мисливець змахнув рукою і в ту ж мить сховався за виступом, бо голова страховища вже наближалася до нього. Велика сіра хмара диму, прорізана вогненними язиками, вкрила потвору. Лютий рев відразу зник, немов розчинившись у громоподібному вибухові. Згори посипалось каміння, струшене хвилею повітря, яка штовхнула й Василя.

Гуро знову сів на виступ і придивлявся.

Велетенський тулуб потвори важко осідав униз. Лапи конвульсійно сіпались. Два довгі відростки на кінці тулуба стулялися і знов розходилися, як гігантські ножиці. Ось тулуб осів зовсім і завмер. Хмара диму розходилась клубами під стелею, розпливаючись у повітрі і осідаючи на стелю й стіни.

– Бачив, як ставиться крапка? – спитав Гуро.

Так, Василь добре бачив. Там, де досі була грізна панцирна голова страховища, де клацали щелепи, ворушилися довгі вуса, – тепер стирчали окремі шматки хітинового панцира, якісь жили, шматки м’яса. Граната зробила своє.

– Рушаймо тепер, юначе, – почувся знов голос Гуро. – Там, у ракеті, дуже турбуються за тебе. Як би тебе перетягти сюди, до мене?.. А, ось… Стривай, стривай.

Мисливець зручніше влаштувався на виступі і розгорнув моток тонкої шворки, що перекинутий був через його плече. Він поглянув туди, де був Василь, і крутнув мотком у повітрі.

– Тримай! – вигукнув він.

Моток шворки, розкручуючись у повітрі, полетів до Василя. Другий кінець був у руках Гуро.

– Так, – промовив мисливець, побачивши, що Василь спіймав шворку. – Тепер обв’яжи себе. Та якомога міцніше, щоб не розв’язалося. До речі, оті тваринки, що верещать унизу, вони не завадять тобі?

Старанно обв’язуючи себе, Василь поглянув на середину печери.

– Здається, ні, – відповів він, – вони як ведмежата, тільки дуже великі.

Впираючись гвинтівкою, він рушив уперед. Спритні руки Гуро підтягали в той же час шворку, що з’єднувала обох. Раптом Василь спинився:

– Товаришу Гуро, чи помітили ви, як відповідають нам ці дивні камінці? Як тільки скажеш щось, вони світяться. Та ви вимкніть ваш прожектор, буде яскравіше.

– Насамперед бачу, що ти зовсім уже став на ноги, – відповів Гуро. – Навіть розмовляєш про сторонні речі. Ну що ж, непогано. Ану, що з тими камінцями?

Він вимкнув прожектор. Блакитнувата півтемрява наповнювала печеру.

– Дивіться! – вигукнув Василь.

Мов відповідаючи йому, камінці по всіх стінах засяяли блакитним сяйвом. Воно переливалося, воно хвилями пропливало по стінах.

– Так, цікаво, – мовив Гуро задумливо. – Мабуть, світло прожектора не давало мені помітити це раніше. – І в ту ж саму мить камінці пролили нову хвилю світла, що починалася ближче до Гуро і прокотилася вздовж стін печери до Василя.

– Ну, годі розважатися, – наказав Гуро. – Іди, хлопчику, швидше.

Василь повільно вибирав шлях між брилами ґрунту і камінням, що ним усіяна була печера. Він наближався до дивних, подібних до ведмежат тварин. Мабуть, і вони побачили його, бо скавучання подужчало. Василь пильно подивився вперед і махнув гвинтівкою.

Злякавшись, штовхаючи одна одну, тварини поплазували вбік, звільняючи шлях Рижкові.

– Так, так, хлопчику, жени їх, – пролунав голос Гуро. – А от далі тобі буде важче. – Справді, дальший шлях загороджувало велетенське тіло страшної потвори. Воно все ще здригалося, все ще корчилося.

Василь розгублено спинився. Але Гуро знайшов вихід:

– Забудь, хлопчику, що це потвора. Вона не може тобі пошкодити. Звісно, не треба потрапляти під її лапи. Лізь на неї, а я підтягатиму тебе за шворку.

Нічого іншого не залишалося. Тіло потвори утворювало крутий схил від виступу, на якому стояв Гуро, до дна печери. Василь не вагався більше. Зціпивши зуби, він стрибнув на м’яке волохате тіло страховища. Воно здригнулося під його ногами. Василь відчув, що це тіло все ще живе, що життя не покинуло його цілком. Воно звивалося, немов намагалося скинути хлопця з себе.

Міцна шворка владно підтягла Василя вгору, полегшуючи йому путь. Ноги плуталися в кошлатій шерсті, що вкривала потвору. А це огидне тремтіння велетенського тіла! Василь відчув, як підгиналися в нього ноги. Він похитнувся.

– Сміливіше, хлопчику, – підбадьорював Гуро, що уважно стежив з гори за кожним кроком Василя, – Пам’ятай, що тобі залишилося вже небагато.

Ще десяток кроків, і Василь опинився під самим виступом. Гуро міцніше обперся ногами об каміння і потяг до себе шворку.

– Чіпляйся за ґрунт, за каміння, хлопчику!

Крутячись у повітрі, Василь наближався до Гуро, який спритними сильними рухами підняв його. Ось ноги Василя торкнулися стіни. Ось руки схопилися за краї виступу.

– Так, так, вилазь, – чув він голос Гуро.

Через хвилину Василь сидів поруч на кам’яному виступі і міцно потискував руку мисливця. Василь був дуже вдячний своєму рятівникові. Адже без допомоги Гуро він давно був би вже мертвий… Проте, дивлячись в енергійне, мужнє, мов виточене з каменя, обличчя мисливця, Василь відчував, що слова подяки не потрібні. Тому він лише потиснув руку Гуро, і в цей потиск намагався вкласти всі свої почуття. Але ось він, соромлячись, відвернув голову: йому здалося, що на очах його виступили сльози.

Гуро поклав руку на плече юнака.

– Нічого, нічого, хлопчику. Так іноді буває, що після гострих переживань нерви людини не витримують. Тобі треба відпочити. Але як ти сюди потрапив?

Василь стисло розповів про все. Гуро мовчки слухав, похитуючи за звичкою головою. Очі його неуважно стежили за камінцями в стінах і в стелі печери, що весь час займалися блакитним сяйвом, світилися, згасали в паузах розповіді Василя і знов розливали з себе світло, особливо яскраве тоді, коли Василь підвищував голос.

– Це, – сказав, нарешті, мисливець, – серйозна пригода. Звісно, все це сталося тому, що ти забув про свій передавач. Коли б ти відразу сповістив нас по радіо, що впав у яму, – хіба б ми не витягли тебе?.. До речі, ось він, твій передавач, – показав він собі за спину. – Пізнаєш?

– Де ж ви його знайшли? – здивувався Василь.

– Біля того підземного ходу, що ним я пішов. І взяв із собою, щоб тримати зв’язок з ракетою.

– Однаково ви не дістанете відповіді. Адже передавач ракети зіпсований, – зауважив Василь.

– Зіпсований, але не цілком. Він може подавати імпульси, що ми їх з тобою будемо чути, як коротке різке рипіння. Я так і умовився з Соколом, що він відповідатиме мені такими імпульсами на кожне моє повідомлення. Як бачиш, все-таки зв’язок, – усміхнувся Гуро.

– Звичайно, – радісно погодився Василь.

Гуро ввімкнув радіоапарат і голосно, чітко мовив:

– Товариші! Спішу порадувати вас. Ось, поряд зі мною Василь, живий і здоровісінький. Усе гаразд. Вирушаємо додому. Сокіл, прошу ствердити, що ви мене почули. Чекаю.

Обидва – і Гуро, і Василь – напружено чекали відповіді, умовних сигналів. Минали хвилини… Тиша. Не було чути жодного сигналу. Василь розгублено глянув на Гуро:

– Може, вони не чують?

– Не може бути, – різко відповів Гуро. – Виходячи з ракети, я сам ввімкнув приймач і гучномовець. Кожне моє слово лунає там, у центральній каюті. Ану, скажу ще раз.

Він так само чітко вимовив те саме, що й раніше.

І знов минали хвилини. Передавач ракети мовчав.

– Що там скоїлося з товаришами, як ви думаєте?

Мисливець мовчки дозарядив магазин гвинтівки: одним з його звичайних правил було, рушаючи в дорогу, мати в гвинтівці повний запас зарядів. Потім він ще раз ввімкнув передавач, сказав кілька слів у мікрофон і прислухався. Тиша… ледве чутне потріскування атмосферних розрядів було йому відповіддю.

Гуро вимкнув передавач, поклав руку на плече Василя і серйозно подивився на нього.

– Хлопчику мій, – сказав він схвильованим голосом. – Хлопчику мій, я ще нічого не знаю. Коли я виходив з ракети, Микола Петрович і Вадим були в каюті. Я певен, що всередині ракети їй ніщо не загрожує. Виходити вони теж ніби не збирались. Але, якщо передавач корабля не відповідає, це значить…

– Їх немає на кораблі?

– Це єдине пояснення. Давай думати так. Вони напевно вийшли з ракети і ще не встигли повернутись. От і все.

– Але ж у них тільки один скафандр.

– Значить, хтось вийшов без скафандра. Микола Петрович казав, що без скафандра в атмосфері Венери можна пробути не більш як п’ятнадцять хвилин. А ми тут значно довше…

Василь помітив, як враз похмурнішало обличчя мисливця.

– Ходімо, хлопчику! – сказав рішуче Гуро. – Наші здогади однаково нічому не допоможуть. Хто знає, що чекає нас там…

Виразний помах руки, скерований вгору, закінчив його думку.

Василь піднявся, щоб іти, але враз скрикнув од болю.

– Що таке? – озирнувся Гуро.

– Не знаю… мені пече стегно й бік… – відповів Василь.

– Де?

Василь показав на ліве стегно.

– Ти забився?

– Ні.

Гуро задумався. Спритними рухами він обмацав усю ногу юнака, перевірив, чи вільно вона згинається в суглобах. Василь тамував стогін, закусивши губу: щось пекло його немов жариною, коли рука мисливця торкалася стегна.

– Всередині ноги нічого… нічого не болить, товаришу Гуро, – пояснював він. – Болить немов зовні, на шкірі…

– Дивно… що ж з тобою робити?.. Адже я не можу подивитись на твою ногу, вона в скафандрі… – Гуро все ще обмірковував. І ось він згадав щось. – Слухай, юначе, яку ногу тобі вкусив той кліщ? Пам’ятаєш, у ракеті? Чи не ліву?

– Ліву. Отут, – показав Василь трохи вище коліна.

– Хм… а тепер болить стегно і бік?

– Так.

– Невже кліщ був отруйний? Ну, все одно, треба якнайшвидше повертатись до корабля. Там подивимось. Ти зможеш іти?

– Спробую.

Пересилюючи біль, кульгаючи на ліву ногу, Василь пішов. Сильний пекучий біль не зникав. Гуро підтримував Рижка під руку; він примушений був посуватися повільно, відмовившись від своєї звичайної швидкої і спокійної ходи.

Василь намагався тамувати стогін, що іноді проривався. Тоді Гуро міцніше підтримував його і підбадьорював:

– Будь мужнім, хлопчику! Вже недалеко!

А навкруги блакитним сяйвом світилися, спалахували й згасали камінці – ще одна загадка таємничої природи невідомої планети, яка на кожному кроці готувала мандрівникам нові й нові несподіванки…