Текст книги "Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів"
Автор книги: Владимир Владко
Жанр:
Научная фантастика
сообщить о нарушении
Текущая страница: 23 (всего у книги 37 страниц)
– Іване Семеновичу, це неможливо! Ми мусимо втрутитися!
– Нас усього четверо, Артеме.
– Все одно, ми не маємо права! – Артем стиснув держак кирки.
– Це божевілля, Артеме! Я наказую вам…
Але було пізно. Артем вискочив наперед, і його постать чітко вирисувалась на фоні рудих стовбурів. Його помітили. Кілька вершників враз поскакали до лісу, вимахуючи списами. Почувся оглушливий свист і вигуки.
Все відбувалося блискавично. Археолог не встиг підвестися, Ліда ще тримала Артема за рукав, як вершники вже оточили товаришів. Одного погляду було досить, щоб зрозуміти: опір був марним. Довгі списи були націлені в груди товаришів, сокири загрозливо підвелися в повітрі. Проте скіфи не нападали. Вони дуже зацікавились виглядом незнайомців. Воїни перемовлялися уривчастими словами. Нарешті, один з них сказав щось тоном наказу. Вершники заїхали назад і стали підштовхувати вчених кінцями списів у спини.
– Обережніше, ви! – розлютовано гукнув Артем.
– Доведеться підкоритися, товариші, – тихо сказав Іван Семенович. – Тепер ми теж полонені. Давайте не сперечатись.
Гострі наконечники списів штовхали їх у спини. Ззаду і з боків були озброєні вершники. Залишалося тільки йти вперед, – до скіфів, до старого вождя, до полонених…
ЧАСТИНА ДРУГА
6. ПОЛОНЕНІ І ВІЩУНДмитро Борисович знизав плечима:
– Що ж, іти, так іти. Не можу сказати, щоб це було весело. Але…
Він підняв руку й поправив тюбетейку.
– Але, здається, більше нічого й не залишається… Зачекайте, що це таке?
Один з вершників, мабуть, зацікавившись дивним з його погляду головним убором Дмитра Борисовича, підчепив гостряком списа тюбетейку й підняв її в повітря, показуючи іншим. Вершники жваво загомоніли. Але це тривало лише мить. Діана, ображена такою грубою поведінкою вершника, зробила свої висновки. З загрозливим ричанням бульдог стрибнув уперед. Він блискавкою майнув у повітрі в напрямі першого вершника. Почулося глухе хрумтіння. Бульдог схопив своїми міцними іклами дерев’яний держак списа, на якому висіла тюбетейка археолога, і зламав його, мов соломинку. Тюбетейка впала на землю. Вершник ледве стримав зляканого коня, що звився дибки. Та й сам він був переляканий несподіваним нападом.
А бульдог уже відстрибнув назад, трохи присів на задні лапи, вишкірив зуби й приготувався захищати своїх друзів. Тим часом Дмитро Борисович підняв з землі тюбетейку, надів її, бурмочучи:
– Така неввічливість… добре, що Діана допомогла!..
– Як би з цього не вийшло неприємності, – мовив стурбовано Іван Семенович, поглядаючи на вершників.
– Навряд. Гляньте на них уважніше. Вони дуже бояться собаки, – озвався Артем.
Справді, вершники боязко поглядали на собаку. Той з них, на якого напала Діана, хутко відкинув у кущі зламаний спис. Він озирнувся на собаку і від’їхав убік, повторюючи одне слово:
– Поскіна!.. Поскіна!
Решта вершників теж уникала сутички з собакою, хоч і тримала напоготові списи й мечі. Загадкове слово «поскіна» лунало між ними.
– Що це може означати – «поскіна»? – тихо спитала Ліда.
Їй не відповів ніхто. Було ясно одне, що собаку ніхто з вершників не насмілюється зачепити. Відчула це й сама Діана. Вона загарчала ще раз, мов востаннє загрожуючи, і відійшла до Івана Семеновича, презирливо відвернувшись од вершників. Тим часом скіфи знов заходилися підштовхувати вчених. Проте робили вони це вже значно обережніше, і підштовхування скидалось на запрошення.
– Ходім, товариші! – сказав Іван Семенович.
Незнайомці з лісу привертали на себе загальну увагу. Забувши про пісні, забувши про зустріч процесії, скіфи дивилися на них, тільки на них. Гомін здивовання пробіг у юрбі. Навіть байдужі до того, сповнені власним горем полонені повернулися до незнайомців, що наближались до них під конвоєм вершників. І навіть сам старий вождь, що досі не звертав ні на що уваги, з помітною цікавістю оглядав чужинців.
А вони йшли під усіма цими поглядами й почували себе недобре, але намагалися зберегти невимушений, пристойний вигляд. Що залишалося їм ще робити?..
І знову почулося це дивне слово, яке вони вже чули від вершників:
– Поскіна!.. Поскіна!..
Слово це котилося в юрбі від передніх аж до задніх. Скіфи на мить наче забули про чужинців, вони вказували на великого білого бульдога, з страхом дивилися на нього й збуджено гомоніли:
– Поскіна!.. Поскіна!..
Єдиною істотою, яка не помічала цього, була сама Діана, що спокійно йшла поруч з Іваном Семеновичем, зрідка поглядаючи на нього.
– Поскіна!.. Поскіна!.. – лунало серед скіфів.
Учені наблизились до вождя, що нерухомо сидів на своєму коні і придивлявся до них. Тепер Артем ніг добре бачити його обличчя. Спокійні напівприкриті віями очі глибоко запали під звислими сивими бровами. Тонкий ніс з горбинкою. Сиві вуса й борода, що опадала хвилею на блискучий панцир з золотими прикрасами. Ось вуха поворухнулися. Старий вождь сказав кілька незрозумілих слів. Здавалося, він чекав відповіді.
Іван Семенович і Дмитро Борисович обмінялися поглядами: як розуміти, чого саме хоче від них цей чоловік? Що відповідати і що він зрозуміє?
У юрбі скіфів знов знявся гомін. Вкрай зацікавлені, вони підступали ближче й ближче. Тільки до Діани ніхто не насмілювався наблизитись, бо бульдог і без того вже вороже дивився на скіфів, які, на його думку, підійшли надто близько до його хазяїв. Про всяк випадок Іван Семенович розпорядився:
– Тихо, Діано! Тихо!
Не діждавшись відповіді, старий вождь сказав ще щось. Але відповіді також не дістав. Тоді він знизав плечима і віддав якийсь наказ найближчим воїнам. Мабуть, вождь був незадоволений поведінкою натовпу скіфів, бо зразу кілька воїнів виїхали наперед і відтіснили піших.
– Так і справді буде спокійніше, – задоволено сказав Артем.
Старий вождь повернув до юнака своє суворе обличчя, але не сказав нічого. Знов почувся лемент полоненої жінки. Помічники віщуна вважали за потрібне закінчити своє діло. Вони співали вже якоїсь пісні, тримаючи напоготові піднесені кинджали.
– Іване Семеновичу, вони заріжуть їх! – скрикнула Ліда.
І знов Артем відчув напад люті. Не можна, не можна припустити, щоб перед його очима вбивали людей! Не слухаючи Івана Семеновича, який щось говорив йому, Артем кинувся до жертовника, розмахуючи киркою:
– Облиште! Киньте, я вам кажу! Не смійте!
Помічники віщуна спинилися. Пісня увірвалась. Натовп загомонів. Артем з киркою в руці був біля жертовника:
– Залиште цих людей, я вам кажу!
Помічники трохи відступили. Справді, Артем був страшний. Його очі виблискували, він загрожував киркою і кричав щосили:
– Що вони вам зробили? За що! Геть від них!
Назустріч йому виступив сам старший віщун. Урочисто підвівши руки своїм улюбленим жестом, віщун підступав до Артема і щось бурмотів. Скіфи загомоніли… Жорстоке неприємне обличчя старого віщуна було загрозливе. Він швидко говорив, мов випльовував слова. Очі його не відривалися від юнака.
– Я твого гіпнозу не боюсь! – гукнув Артем. – Ти мене не лякай! Я не з таких. Ану, не заважай!
І з цими словами він кинувся до полонених, яких було знов схопили помічники. Віщун заступив ще раз дорогу Артемові. Але юнак недбало відштовхнув його і стрибнув далі. Віщун хитнувся і мало не впав. Лютий і ображений, він вихопив меч і звів його над Артемом.
– Он ти який! – спинився Артем. – Гаразд, стережися, старий!
Він раптом відстрибнув убік і звідти вдарив киркою по зведеному мечу. Брязнув метал. Старий віщун ніяк не сподівався такого опору. Меч вилетів з його руки й впав на землю за кілька кроків.
– Ага? Спіймав?.. Гей, ви, киньте цих людей!
Ще за мить Артем був біля помічників віщуна. Він вимахував киркою, вигукував загрози. Можливо, це й не вплинуло б на дужих, озброєних скіфів, але подія з старим віщуном, очевидно, налякала їх. Вони відступили за жертовник, залишивши полонених. Лише звідти вони безпорадно поглядали то на Артема, то на старого віщуна, який, піднявши свій меч, швидко наближався до юнака.
– Тобі мало, старий? – сказав крізь зціплені зуби Артем. – Стережися, бо можу вдарити!..
Але старий віщун цього разу не звів меча. За п’ять кроків він спинився і, піднісши руки вгору, щось забурмотів. Юрба скіфів загомоніла стривожено й злякано. Навіть полонені трохи відсунулись від юнака. Віщун щось рисував у повітрі, нахилявся, випростувався, його голос ставав дедалі загрозливішим. Артем зрозумів:
– Ти, старий, проклинаєш мене? Будь ласка, скільки завгодно! Тільки не наближайся, а проклинати можеш. Бачили такого, га? Та ви не бійтеся, це все дурниці, самі забобони, – звернувся він до полонених, бо помітив, з яким жахом вони прислухаються до заклять віщуна. Тепер, коли Артем трохи охолов, він збагнув, що довго триматися проти віщуна і його помічників він не зможе. Треба було щось вигадувати, якось полагоджувати справу. Але як саме?..
Старий віщун, здавалося, розривався від люті. Піна виступила на його губах, він вигукував закляття, проте наближався до Артема.
Ліда з повагою дивилася на Артема, Дмитро Борисович міцно держав свою кирку, ледве стримуючи себе, щоб не кинутись на допомогу. Його затримував лише Іван Семенович, який стиха говорив:
– Заждіть, заждіть. Ще є час. Поки що Артем тримається добре…
– Може бути пізно, Іване Семеновичу!..
– Ні, повірте мені! Я знаю, що кажу. Тихо, Діано! – Він тримав собаку за нашийник. Діана весь час поривалася побігти до Артема. І ще одне явище з цікавістю спостерігав геолог.
Старий вождь, схопившись за облук сідла, весь перетворився на увагу. Він стежив за кожним рухом Артема, він навіть посміхнувся, коли юнак вибив киркою меч з рук віщуна. Тепер він прислухався до вигуків віщуна й дивився на юнака. Ось він перевів погляд на того молодого чоловіка, який виходив наперед зустрічати його. Молодий кривобокий скіф ховав обличчя в долонях, здригаючись від шалених вигуків віщуна. Мабуть, вони здавалися йому дуже страшними.
Старий вождь презирливо посміхнувся. Один з воїнів запитав у нього щось, показуючи списом на Артема. Вождь заперечливо похитав головою, і воїн знов нерухомо застиг на місці.
Нарешті, віщун вирішив, що самими прокляттями Артема не візьмеш. Він верескливим голосом вигукнув помічникам наказ, пояснюючи його жестами.
– Наказує схопити Артема, – стурбовано сказав Дмитро Борисович. – Я побіжу до нього. Треба допомогти!
– Заждіть, – відповів Іван Семенович.
– Але вони кинуться на нього!..
– Заждіть, кажу! – повторив геолог.
Справді, помічники не наважувалися вийти з-за жертовника. Віщун повторив наказ. Помічники не рухалися. Тоді розлютований віщун грізно підвів руки, готуючись, очевидно, проклинати й своїх помічників. Цього вони витримати не могли. Боязко, тримаючи поперед себе кинджали, вони вийшли з-за жертовника.
– Ану, спробуйте! – загрозливо ступив крок назустріч їм Артем. – Лише спробуйте напасти!
Але голос його був уже не такий певний. Він бачив і сам: як він міг боронитися від цих дужих скіфів, озброєних кинджалами?..
– Діано, біжи! – тихо сказав Іван Семенович, випускаючи нашийник з рук.
Як звільнена пружина, Діана стрибнула до Артема і, спинившись біля нього, вишкірила зуби на скіфів. Її загрозливе ричання свідчило про рішучі наміри!
– От нас і двоє, – вже веселіше сказав Артем. – Спасибі, Іване Семеновичу! Ну, як, і тепер полізете? Стережіться, ми з Діаною не жартуємо!
Не чекаючи відповіді, він сам рушив до жертовника, до скіфів. Ті відступили назад: самий вигляд бульдога лякав їх. Артем знов почув:
– Поскіна!.. Поскіна!..
– Ото ж і я кажу, що поскіна, – засміявся Артем. – Поскіна!..
Він вигукнув це дивне слово повним голосом, як кричать «пожежа!».
– Що означає це слово? – запитав Іван Семенович у археолога. Той знизав плечима:
– Трудно сказати. По-грецьки слово «кіно» означає собака. Може, і це зв’язане з собакою. А можливо – щось на зразок «табу». Знаєте, таке слово, що означає заборону торкатись до чогось…
Тим часом помічники віщуна вже одійшли вбік. Ніякі закляття старого віщуна не могли, очевидно, тепер вплинути на них. Бульдог був страшнішим. Артем, зовні зовсім спокійно, погладив Діану:
– Ну, поскіночка, що буде далі? Старий, здається, відступає…
До юнака потроху поверталася певність. Тепер він майже нічого не боявся. Адже було цілком ясно, що бульдог завдає скіфам страху. Артем невимушено й лагідно погладжував Діану рукою, і глухий гомін з-за жертовника відповідав на це. Мабуть, з погляду помічників віщуна, це теж був страшний вчинок – гладити жахливу поскіну! Таким самим невимушеним жестом Артем вийняв цигарку, покрутив її між пальцями:
– За цими забобонами та боротьбою з ними навіть немає часу покурити. Правда, Діано?
Іван Семенович усміхнувся: мабуть, згадав щось смішне.
Артем вклав цигарку в рот, запалив її. З насолодою затягнувся, випустив хмарку диму:
– Приємно покурити після роботи!
Нечувана досі тиша лягла на жовтувато-рожеве поле. Натовп завмер. Жодного слова, жодного руху. Навіть сам старий вождь трохи відкрив рот і дивився, як Артем затягувався й випускав з рота дим. Жертовник майже згас, з нього підіймався ледве помітний прозорий димок. І поруч з ним Артем димів, як паровозна труба, наче забрав у себе весь дим, що до того підіймався з жертовника. Ось юнак ще раз пустив дим.
– Чого це вони так притихли всі, Діано? Не бачили, як курять?
Скіфи загомоніли. Вони вказували на юнака біля жертовника, на дим, що його він випускав з рота, схвильовано жестикулювали. Мабуть, це видовище було найстрашніше з усього, що їм довелося сьогодні побачити. Помічники віщуна вже змішалися з юрбою. Сам старий віщун одійшов убік і спинився там: навіть йому, видно, не доводилося бачити такого дивного чуда!..
Нарешті Артем кинув докурену цигарку і наказав полоненим:
– Та йдіть ви вже до своїх! Вистава закінчилась!
Він підштовхнув полонених до їхнього гурту. Боязко відступаючи, не насмілюючись повернутися до юнака спиною, врятовані люди задкували до своїх. Артем повернувся й пішов назад до товаришів.
Діана бігла поруч з ним. І там, де проходив юнак, стихало гудіння натовпу, люди з повагою і страхом дивилися на нього, заглядаючи в рот – чи не з’явиться ще дим?..
– От яка історія! – сказав Артем, наблизившись до товаришів. Він намагався приховати своє збентеження. Адже він не виконав наказу Івана Семеновича, кинувся до жертовника. – Ну, не міг же я витримати…
– Гаразд, гаразд, Артеме. Побачимо, що далі буде, – відповів геолог.
Що таке? Очі Ліди були вогкі, вона мало не плакала…
– Я так хвилювалася за тебе, Артеме, – проговорила вона.
Дивно, але Артем не знайшов, що відповісти. Він тільки схопив маленьку руку Ліди і стиснув її. А його другу руку взяв Дмитро Борисович. Археолог поправляв окуляри, його очі часто кліпали.
– Юначе, – сказав він, тиснучи руку Артемові, – юначе! Ви – справжня людина. Я… я вітаю вас! – Його борідка тремтіла.
Артем остаточно зніяковів. Що він зробив такого, щоб говорити про це? Іван Семенович не сердиться – і це вже добре…
– Товариші, увага! – почувся голос геолога. – Старий вождь говорить щось про нас.
Справді, старий вождь віддавав наказ, вказуючи на чужинців. Потім він помахом руки владно покликав до себе головного віщуна. Той наблизився незадоволений, лютий, хоч і намагався приховати свою лють. Розмова була недовга. Вождь владно й суворо говорив, віщун слухав його все з більшим незадоволенням. Але ось він спробував заперечити вождеві.
І той враз підвищив голос, у якому забриніли металічні нотки. Віщун покірно схилив голову. Тільки його маленькі хитрі очі швидко бігали по сторонах та пальці стискалися й розтискалися в безсилій люті.
– Який же він противний! – сказала тихо Ліда.
Артем дивився не на віщуна. Той самий кривобокий чоловік, що виходив свого часу зустрічати старого вождя, не зводив очей з Ліди. Мов відчувши підозрілий погляд Артема, він глянув на юнака і відвернувся. Артем бачив його погляд лише одну мить і це було дуже неприємно, бо він помітив, що кривобокий глянув на нього вороже.
«Хто він такий? – подумав Артем. – Не проста людина, бо одягнений дуже багато. Он скільки на його одязі блискучих бляшок… І тримається впевнено… звісно, коли на нього не дивиться старий вождь…»
Тим часом розмова вождя й віщуна закінчилась. Віщун уклонився й одійшов. Проходячи мимо кривобокого чоловіка, він ледве помітно хитнув головою. Кривобокий відповів йому швидким поглядом і знов опустив очі.
– Еге, тут щось не так! – зауважив Артем. – Треба запам’ятати.
Проте він зараз же й забув про це. Бо до старого вождя підійшов ще один скіф у скромному одязі, з єдиним золотим значком на шкіряному шоломі. За ним стояв чоловік зовсім іншого вигляду – чорнявий і безбородий. Тримався він спокійно й невимушено. Старий вождь звернувся до скіфа з золотим значком на шоломі. Тепер його голос пом’якшав, він говорив дружньо. Вислухавши вождя, скіф сказав кілька слів безбородому, і вони обидва одійшли до полонених. Безбородий голосно заговорив з полоненими – як старший, але зовсім не як чужий начальник. Він мов заспокоював їх.
– Товариші, я… я, здається мені, дещо розумію… – схвильовано мовив Дмитро Борисович. Всі здивовано озирнулися на нього. – Так, так, розумію! Не все, але… це та сама мішана стародавня грецька мова, якою був написаний пергамент…
– Розумієте? Що вони говорять?
– Так, так, не заважайте!.. Він говорить, що полоненим прощають за їхню втечу…
– Яку втечу? Хіба вони втікали?
– Та не заважайте! їм прощають за втечу, і вони будуть знов працювати… Ох, шкода, не все розумію!.. Він утішає їх… Зараз, зараз…
Втім, далі слухати Дмитрові Борисовичу не пощастило, бо старий вождь звернувся тепер безпосередньо до них. Він зробив запрошувальний жест рукою і ворухнув повід, його кінь рушив уперед.
– Він запрошує нас іти за ним, – пояснив Іван Семенович. – Пішли!
Оточені вершниками ішли товариші за старим вождем. Це коло озброєних людей дратувало, воно зв’язувало, створювало враження неволі.
– А кривобокий іде поруч з нами, – зауважив Артем, – і весь час поглядає на Ліду. Бачиш, Лідо?
– Отой он? Який же він противний!
– А ти йому, навпаки, видно, дуже сподобалась…
– І не кажи, бо мені чогось страшно. Він такий огидний!..
Проте через півхвилини Ліда не витримала й сама глянула в бік кривобокого. Він дивився на неї, він посміхався їй! Навіть сама його усмішка була якась крива, він усміхався лише однією стороною обличчя.
– Артеме! Ти не знаєш, хто він такий?
– Ні. І не хочу знати.
– Зачекай! Мені здається, що він… що він родич старого вождя…
– Звідки ти вигадала таке?
– Та він дуже схожий на нього, тільки надто гидкий….
– Хм… придивлюся, придивлюся згодом…
Артем бачив поперед себе широку спину в блискучому панцирі, бачив високий бронзовий шолом старого вождя. З обох боків їхали вершники, що тримали довгі списи з металічними зображеннями, урочисто схиляючи їх над головою вождя. Це, мабуть, була ознака пошани, високої поваги до вождя. В кількох варіантах на списах повторювалися зображення драконів і птахів з розгорнутими і згорнутими крилами. Химерні дракони зображені були то спокійними, то такими, що жерли свою здобич, шматуючи її іклами, потворні й товсті.
«Це як стяги в них, ці птахи й дракони», – подумав Артем. Він уже хотів подивитися навколо, але в його свідомості залишилося щось невиразне. Чи одне якесь із зображень, чи всі вони разом, але щось дратувало Артема, нагадувало чиїсь знайомі риси…
– Дивись, Артеме, Діана знов налякала їх, – засміялась Ліда.
– Де?
– Он, поперед нас!..
Справді, два вершники ледве стримали коней, що стали дибки. Раптом Артем ударив себе по лобі:
– Товариші! Іване Семеновичу! Ось воно що! Я знаю!
– Що ви знаєте?
– Знаю, що саме означає слово «поскіна». І чому вони бояться Діани.
– Чому.
– Тому, що вона нагадує їм дракона. І слово це означає – дракон!
– Та звідки ви це знаєте, Артеме? – здивувався археолог.
– Подивіться на оті металічні зображення на списах!
Артем був правий. Можна було подумати, що невідомі майстри, творці металічних зображень на списах, мали на увазі саме бульдога, відливаючи своїх драконів. Така сама коротка морда, такі самі ікла. Ось чому скіфи боялися Діани! Ось чому ніхто з них навіть не насмілювався підійти до собаки, не те, щоб торкнутися до неї.
– Правильно, Артеме! – радісно сказав Дмитро Борисович. – Ви дійсно спостережливі! Дракон… дракон… От, цікаво! Поскіна… в перекладі з грецької означатиме – така собака… хм… справді, грецькі слова. Виходить… Хм… історія знає й грецькі впливи на скіфів, і скіфські на греків, це був обопільний процес…
Археолог бурмотів іще довго, але Артем не слухав його. Він сяяв від задоволення. Розв’язана загадка. Розум звільнився від дратуючої неясності, тепер усе стало на місце!..
Тимчасом вони наблизились до великого намету, значно більшого від усіх інших, що стояв осторонь. На його верхівці, на жердині височіло чимале металічне зображення птаха з розгорнутими крилами. Відкинуті в сторони повстини, що утворювали вхід, були пофарбовані в червоний колір.
– Мабуть, резиденція старого вождя, – мовив археолог. – Так і є.
Вождь за допомогою молодого воїна зліз з коня. Але перед тим як увійти в намет, він ще раз жестом запросив чужинців і тільки після того зник у наметі. Слідом за ним увійшли його супутники. Залишився тільки кривобокий молодий скіф. Він уклонився чужинцям, чемно схиливши голову, й поважно сказав щось. Він скоса глянув на Ліду і по його обличчю пробігла ледве помітна усмішка, така швидка, що її не помітив ніхто, крім Артема.
– Не подобається він мені, – сказав юнак тихо.
– Мені теж, – відповіла Ліда.
– І все ж таки треба заходити. Правду сказати, мені кортить глянути своїми очима, що є всередині в цьому великому наметі, – відгукнувся Дмитро Борисович. – Тільки подумати: побачити умови життя стародавніх скіфів! Таке може хіба приснитися.
– Так, може, ми й справді спимо, Дмитре Борисовичу, – розсміявся Іван Семенович. – Як інакше пояснити цю чортівню?
– Не знаю, – сухо відрізав археолог. – Можу лише сказати, що я радий був би так спати якнайдовше, щоб якнайбільше встигнути тут побачити!..
Велика, округла й висока конусоподібна кімната – ось який був усередині намет скіфського вождя. Світло проходило в намет крізь великий отвір угорі. Вся підлога була застелена товстими килимами. Вздовж стін на килимах лежали невеличкі подушки. Такі ж подушки лежали й на двох скринях, оббитих бронзовими бляхами й широкими шпугами.
Вождь сидів, відпочиваючи, на м’якому килимі. Без свого бронзового шолома він не здавався вже таким суворим, як раніше. А може – суворість його зникла ще й тому, що тепер він посміхався, його жести були легкі й позбавлені тієї урочистості, яка була притаманна йому, коли він сидів на коні. Біля вождя стояв молодий скіф. Це був той самий чоловік з єдиним золотим значком на шоломі, з яким вождь лагідно розмовляв раніше. Артем цілком поділяв симпатії вождя до цього чоловіка. Молоде, енергійне його обличчя з маленькими темними вусами й борідкою, ясні відверті очі і високий лоб – все це привертало до нього симпатії. Артем навіть глянув на Ліду – як ставиться вона до цього нового знайомця. Але Ліда була зайнята.
Побачивши на жердині, яка стояла серед намету і виходила в отвір угорі, невеличку блискучу бронзову пластинку, Ліда перша зрозуміла призначення цієї речі. Вона заміняла скіфам дзеркало. І Ліда, стоячи перед ним, уже поправляла волосся.
– Та гарна, гарна й так, – усміхнувся Артем.
Ліда зашарілася й швидко опустила руки, але старий вождь помітив і собі, як милувалася вона перед бронзовою пластинкою. Він засміявся і сказав кілька слів до молодого скіфа. Ліда остаточно зніяковіла й відійшла вбік, ближче до своїх.
Старий вождь, так само посміхаючись, запросив гостей сідати на килим. Вони охоче посідали, бо втома давалася взнаки.
– Добре. Але як же ми порозуміємося? На мигах дуже незручно, – сказав Іван Семенович. – Дмитре Борисовичу, може, ви спробували б вашою грецькою мовою?
– Та я майже забув її…
– Спробуйте. Це нам може стати в пригоді.
Дмитро Борисович погодився. Насилу підшукуючи слова, він повільно вимовив фразу. Старий вождь і молодий скіф були страшно вражені. Вони прислухалися. Археолог повторив свою фразу. Очі молодого скіфа радісно блиснули.
– Розуміють! – вигукнув Артем.
Молодий скіф уже відповів археологові. Дмитро Борисович сказав ще щось – і розмова зав’язалась. Не дуже легко, з великими паузами, коли замість слів доводилось говорити жестами, але все-таки розмова. Через кілька хвилин археолог, витираючи рясний піт з лоба, доповів товаришам:
– Старого вождя звуть Сколот. Цього приємного молодого чоловіка – Варкан. Вони обидва нам симпатизують і цікавляться нами.
Почувши свої імена в чужій мові, обидва скіфи по черзі кивнули головами. Потім вождь хлопнув у долоні. Через півхвилини служники внесли велику бронзову чашу і кілька маленьких чаш. Вождь урочисто вказав на чашу, запрошуючи гостей.
– Просить пити, – сказав Дмитро Борисович. – Цікаво, що там таке?
В чаші було вино, солодкувате й густе, міцне й запашне. Дмитро Борисович пив по краплині, намагаючись встановити його походження. Нарешті, він сказав:
– Безумовно, це не виноградне вино.
– А хто у цьому сумнівається, – відгукнувся Артем. – Коли ж виноградне вино бувало такого білуватого кольору?
– Артеме, не заважайте. Я думаю, що це та сама оксюгала, про яку є згадки в стародавніх істориків. Оксюгала – своєрідно оброблений і підсолоджений кумис.
– Чому кумис? – здивувалася Ліда.
– Цілком ясно. Такі племена, як оце, що належали до скіфів-кочівників, мали великі табуни коней. Та ми й тут бачили ці табуни. Скіфи-кочівники їли кінське м’ясо й пили кобиляче молоко. Готували з молока іппаку – такий сир. І з молока ж таки готували свої напої – наприклад, оксюгалу, яку ми, очевидно, і п’ємо зараз.
– Що ж, мені ваша оксюгала подобається, – витер губи долонею Іван Семенович. – Тільки, товариші, прошу не налягати на неї. Невідомо, чи не надто п’янюча вона!..
Зовні почулися голоси – стурбовані, тривожні. Вождь підвів голову. Молодий скіф, Варкан, швидко вийшов з намету. Але майже відразу повернувся і щось доповів вождеві Сколотові. Дмитро Борисович озирнувся на товаришів, його обличчя було серйозне й нахмурене.
– Варкан каже, що віщун там щось мудрує. Знов виголошує прокляття. Він, Варкан, піде подивитися. Сколот просить нас не турбуватися.
Науковці обмінялись поглядами. Ця новина не обіцяла нічого приємного! Варкан надів свій шкіряний шолом і вийшов. Артем глянув йому вслід, похитав головою:
– Цікаво й мені взнати, в чому річ.
І з цими словами Артем вислизнув з намету слідом за Варканом – раніше, ніж хтось устиг його спинити.
