Текст книги "Друге Правило Чарівника, або Камінь Сліз"

Автор книги: Террі Гудкайнд

сообщить о нарушении

Текущая страница: 40 (всего у книги 63 страниц)

Пріндін похмуро кивнув. Він зрозумів сумну необхідність цього наказу.

Зате командир Райан зовсім розгубився. – Мати-сповідниця… я їх усіх знаю… – Бурмотів він. – Ті люди довго були нашими товаришами, і ти сама їх відпустила. Ми не можемо…

Келен поклала руку йому на плече. Він раптом зрозумів пов'язану з цим погрозу.

– Я виконую свій обов'язок, щоб врятувати ваші життя. Ти ж дав слово виконувати всі мої накази. – Вона понизила голос. – І не треба тобі приєднуватися до цих сімдесяти шести відступників.

Командир нарешті кивнув, і Келен прибрала руку. Але в очах його застигла ненависть.

– Я не знав, що доведеться починати з убивства своїх! – Сказав він тихо.

– Вбивати доведеться не своїх, а ворогів.

Райан показав на стежку, по якій пішли люди Мослі.

– Вони пішли в протилежну сторону від ворожого табору, – зло буркнув він.

– А ти думав, що вони відправляться у ворожий табір у тебе на очах? глузливо запитала Келен. – Ні, вони зроблять коло.

Вона повернулась і пішла до приготовленого для неї намету. Чандален, Пріндін, Тоссідін і командир Райан пішли за нею. Райан не здавався.

– Якщо це так, то чому ти відпустила цих людей? Чому не захотіла, щоб воїни розправилися з ними тут же?

– Я хотіла дати можливість виявити себе всім, хто хоче відступитися від нашої справи.

– А звідки ти знаєш, що всі «зрадники» пішли з ними? – Не вгамовувався Райан. – І серед нас можуть бути шпигуни чи наймані вбивці.

– Звичайно, можуть. Але зараз у мене немає доказів. Якщо я виявлю їх, розправлюся і з ними. Біля намету Келен зупинилася.

– Якщо ти думаєш, що я помилилася, – додала вона, – то запевняю тебе, це не так. Але якщо навіть я дійсно помилилася, то потрібно все ж вибирати менше зло. Якщо їм дати піти і серед них хоча б один зрадить нас, то сьогодні ж вночі ми все попадемо в пастку і загинемо. А якщо це трапиться – Імперський Орден ще довго зможе бешкетувати без перешкод. Подумай про те, що тоді загинуть багато тисяч людей, командир Райан! Якщо втікачі невинні, значить, я зробила страшну помилку і загинуть сімдесят шість невинних. Але якщо я права, життя тисяч і тисяч будуть врятовані. Виконуй наказ, Райан!

– Я сподіваюся, ти не думаєш, що я коли-небудь прощу тобі це? – Запитав командир, тремтячи від гніву.

– Про це я не думаю. Мені не так важливо, чи ненавидиш ти мене, командир Райан. Мені набагато важливіше, щоб ти був живий і виконував мої накази.

Він онімів від люті. Келен відкрила намет.

– Командир, я так втомилася, що ледве стою на ногах.

Мені треба поспати години дві. Прошу тебе поставити біля цього намету вартового.

Він кинув на неї ненависний погляд.

– А звідки ти знаєш, – спитав він, – що цей вартовий не виявиться ворогом і не вб'є тебе, поки ти будеш спати?

– Може, це і станеться. Але тоді один із наших трьох супутників помститься за мою смерть.

Райан здригнувся і подивився на людей Тіни. У гніві він забув про їх існування.

– Спочатку я змушу цю людину розкрити очі ширше, щоб він бачив, що я буду робити, – похмуро промовив Чандален.

До них підбіг помічник командира Гобсон з мискою в руках.

– Мати-сповідниця, – сказав він, – я приніс тобі тушкованого м'яса. Я вважаю, тобі хотілося б поїсти чогось гарячого.

Кален змусила себе посміхнутися.

– Дякую тобі, Гобсон, але я дуже втомилася. Зараз я не зможу поїсти.

Ти міг би зробити так, щоб їжа не охолола, поки я посплю?

– Звичайно, Мати-сповідниця! Командир Райан кинув злий погляд на свого усміхненого помічника:

– У мене є завдання для тебе, Гобсон.

– Через дві години розбудіть мене, – сказала Келен. – На цей час вам всім вистачить роботи.

Увійшовши в намет, вона впала на ліжко, сховалася з головою ковдрою, а потім ще своєї хутряною накидкою, так, щоб не проникало світло. І все одно її била дрож. Келен віддала б життя за можливість кілька хвилин побути в обіймах Ричарда.

41

Річард цілував і міцно обіймав Келен, і серце її раділо. Вона відчувала майже забутий стан спокою і безтурботності.

І раптом пролунав крик, від якого вона прокинулася. Річарда поруч не було.

Келен відкинула ковдру і сіла на ліжку, намагаючись зрозуміти, де вона. Коли ж згадала, її мало не вирвало.

«Добре б зараз вимитися в лазні!» – Подумала вона. Вона не милася, здається, вже цілу вічність. В намет заглянув командир Райан.

– Скільки я спала? – Запитала Келен сонним голосом.

– Рівно дві години. У наших людей є одна справа до тебе.

Біля виходу з намету їх чекала група воїнів. Попереду стояв смертельно блідий помічник командира Гобсон. Двоє тримали під руки Мослі, зв'язаного, з кляпом у роті. Лице його було спотворене страхом. Він намагався щось сказати, але міг видавати лише нечленороздільні звуки. Келен кинула гнівний погляд на Райана.

– Я подумав, Мати-сповідниця, – пояснив він, – що ти сама побажаєш стратити цю людину, яка так образила тебе.

Він витягнув з піхов свій ніж і простягнув їй руків'ям вперед.

Не звертаючи уваги на його ніж, Келен наказала воїнам, які тримали Мослі:

– Відпустіть його і відійдіть в сторону.

Їй здавалося, що вона все ще спить, але, на жаль, все відбувалося наяву, і в неї не було вибору.

Коли воїни виконали наказ, Келен схопила Мослі за руку. У страху він спробував вирватися, але не встиг. Тепер він був у владі Матері-сповідниці.

Сонліность Келен миттєво зникла, немов змита пробудженою силою магії.

Тепер шляху назад не було. Табір жив звичайним життям: стук молотків, скрип коліс, іржання коней, потріскування дров у вогнищі. Але Келен вже не чула всього цього. Вона зосередилася на тому, що їй зараз потрібно зробити.

Знову, як вже бувало безліч разів, вона дала волю магії. Пролунав беззвучний грім, і повітряна хвиля підняла вгору хмару сніжної пилу навколо того місця, де стояв Мослі.

Уже не належачи собі, він впав перед нею на коліна, прямо на мокрий сніг. Погляд його висловлював жах, але Келен знала, що викликаний він на цей раз тим, що кляп заважав йому тут же запитати, що вона хоче наказати йому. Тепер навколо неї насправді настала мертва тиша. Всі погляди були звернені на неї і Мослі. Келен витягла кляп у нього з рота. Мослі заплакав від радості.

– Пані, – прошепотів він, – наказуй! Прошу тебе, скажи, що я можу прислужитися тобі?

Сотні здивованих очей стежили за Матір'ю-сповідницею. Вона подивилася на уклінного Мослі і урочисто промовила:

– Мені принесе задоволення, Вільям, якщо ти розкажеш мені, що ти збирався робити після відходу з нашого табору.

– О так, Мати-сповідники, дозволь мені розповісти тобі про це! – Відповів бранець, просяявши від радості.

– Розповідай.

Він почав скоромовкою, немов боявся не встигнути:

– Я хотів відправитися в табір до тих людей, як ти їх називаєш, до Імперському Ордену. Я хотів попросити їх, щоб вони прийняли мене до себе, і провести до них усіх моїх товаришів. Щоб їм сподобатися, я хотів їм розповісти все про наше військо і про твої плани. Мені не хотілося вмирати, я думав, що у них більше шансів перемогти, ніж у тебе, і я вирішив піти до них. Я думав, що коли до них прийде багато народу, багато воїнів, які допоможуть вас розгромити, то ці люди, з Ордену, зрадіють і візьмуть нас до себе. – Раптово він розридався. О, пані, прошу тебе, прости мене за те, що я хотів заподіяти тобі зло!

Скажи мені, чим я можу заслужити твоє прощення. Я ж хотів убити тебе. Прошу тебе, пані, скажи мені, що я повинен робити, і я все для тебе зроблю.

– Я хочу, щоб ти негайно помер, – відповіла Келен крижаним голосом.

Вільям Мослі впав на землю біля її ніг, корчачись в передсмертних судорогах.

Через кілька миттєвостей, що здалися Келен нескінченними, він затих. Все було скінчено.

Келен підняла очі. Вона подивилася на Пріндіна, який стояв позаду застиглих від жаху Райана і Гобсона. Чандален також кинув на Пріндіна лютий погляд. Келен заговорила на його мові:

– Пріндін, я ж сказала тобі, що ти повинен домогтися, щоб усі вони були знищені. Чому ти не зробив цього?

Він знизав плечима:

– Їм не хотілося займатися цим. Командир їм сказав, щоб вони перебили всіх, а цього – доставити до тебе. Коли ми йшли звідси, я не знав цього, інакше сказав би тобі про це завчасно. Всього наших було двісті піших і кінних сотня. Їм не дуже-то хотілося цим займатися, і я міг хіба що вбити цього Мослі сам. Але я зрозумів, що вони тоді вб'ють мене самого, і я більше не зможу захищати тебе, а саме головне: я знав, що ти права, і розумів, що ти даси їм хороший урок.

– Чи вдалося комусь із них втекти? – Запитала вона.

– Ні. На мій подив, ті, кого ти послала, добре впоралися зі своєю справою. Вони – славні хлопці. Їм хотілося плакати, але вони все ж виконали твій наказ. Нікому з тих втекти не вдалося.

Келен важко зітхнула.

– Я розумію тебе, Пріндін. Ти вчинив правильно! – Вона подивилася на Чандалена і додала:

– Чандален, звичайно, теж зрозуміє тебе.

Ці слова прозвучали як наказ. – Чи задоволений ти тепер, командир?

– Так, Мати-сповідниця, – відповів він здавленим голосом.

– Усім все ясно? – Запитала вона, звертаючись до воїнів.

– Так, Мати-сповідниця, – відповіли вони безладним хором.

Якщо до цих пір в таборі і були люди, які не боялися Келен, то тепер таких не залишилося. Велика частина цих хлопців вперше побачила чародійство, і було воно не світлим і прекрасним, а похмурим і страшним.

– Мати-сповідниця, – ледь чутно сказав командир Райан, все ще стискаючи в руці свій ніж. – Що ти зробиш зі мною за те, що я не виконав свого наказу?

– Нічого, – відповіла вона, дивлячись йому в очі. – Сьогодні для тебе, як і для всіх нас, перший день війни з Орденом. Більшість з вас не зрозуміли, що я не віддаю наказів без достатніх на те підстав. Раніше ви не брали участь у війнах і ще багато чого не навчилися. Я буду цілком задоволена, якщо сьогоднішній урок піде на користь як тобі, так і всім іншим.

– Дякую тобі, Мати-сповідниця, – так само тихо вимовив Райан і тремтячою рукою прибрав ніж. Він подивився на мертве тіло в її ногах.

– Ти знаєш, ми ж виросли разом із ним. Ми жили на відстані милі один від одного, часто зустрічалися, разом працювали в полі, разом полювали, ходили на рибалку… разом ходили на свята, разом… – Він запнувся.

– Не треба, капітане, – сказала Келен. – Не муч себе, я знаю, ніщо не може пом'якшити біль зради… І біль втрати. Я ж казала тобі: війна безславна справа. Якби Орден не розв'язав війну, ви б зі своїм приятелем і тепер разом ходили на риболовлю. Проклинай Імперський Орден і відомсти йому за це, як і за все інше заподіяне зло!

– Мати-сповідниця, – запитав він раптом, – а як би ти поступила, якби виявилося, що ти помилилася, що Мослі не збирався перебігати до ворога?

Келен подивилася йому в очі.

– Може бути, тоді я взяла б у тебе ніж і вбила б тебе.

Вона повернулась до помічника Райана і поклала руку йому на плече.

– Гобсон, я знаю, тобі довелося нелегко, але Пріндін розповів мені, що ти добре виконав моє завдання.

Йому важко було говорити, але все ж він знайшов у собі сили посміхнутися.

– Дякую, Мати-сповідниця. Келен оглянула присутніх воїнів.

– Хіба вам всім нічим зайнятися? – Ті, немов прокинувшись, стали розходитися. Гобсон доклав руку до грудей на знак пошани, повернувся і також пішов займатися своїми справами. Воїни, які привели Мослі, підняли з землі тіло і забрали. Решта підійшли до Чандалена і двох братів, щоб отримати подальші вказівки. Келен і Райан залишилися вдвох.

Вона знову відчула страшенну втому. Для сповідники, навіть якщо вона була сповнена сил або добре відпочила, застосування своєї влади завжди величезна напруга. Келен же ледь трималася на ногах після нічної битви і останніх подій. Їй слід було поспати і відпочити подовше, але зараз про це годі було й думати. Келен відчувала, що сили її підірвані. Це було тим більш прикро, що їй довелося перенести цю напругу заради того, що цілком можна було зробити і без неї. Може бути, справа в холодній погоді, але Келен відчувала, що втома, яка навалилася після дотику до Мослі набагато більша звичайної.

Вона подумала, що треба буде попросити Пріндіна зробити їй ще чаю.

– Можу я поговорити з тобою, Мати-сповідниця? – Запитав Райан.

– Слухаю тебе, командир.

– Я хочу попросити у тебе вибачення. – Він відвів погляд, роблячи вигляд, що стежить за тим, як кілька воїнів наповнювали міхи водою.

– Нічого, Бредлі. Адже Мослі був твоїм другом, а про друзів важко думати погано.

– Справа не в тому, Мати-сповідниця, – сказав Райан. – Батько завжди говорив, що треба вміти визнавати помилки, якщо хочеш жити гідно. А я помилився. Я вважав, що ти хотіла вбити Мослі. за те, що він відмовився підкоритися тобі. Я прошу вибачення за цю помилку, Мати-сповідниця. Я погано подумав про тебе, не зрозумів, що ти хотіла захистити нас, нехай навіть ми проявимо невдячність. Але я вдячний тобі. Я сподіваюся, що ти не тримаєш на мене зла. Тепер я буду мати за честь битися під твоїм керівництвом. Хотів би я коли-небудь знайти хоча б половину твоєї мудрості і сили духу! Келен посміхнулася йому:

– Я не набагато старша за тебе, але зараз ти змусив мене відчути себе майже старою. Але я рада, що ти багато чого зрозумів сьогодні. Ти хороший командир, Бредлі, і я вірю: твоє життя буде гідним. Він посміхнувся у відповідь:

– Я радий, що у нас знову добрі стосунки! – В цей час один з воїнів підійшов до командира. – Що таке, десятник Фрост?

Фрост доповів, що послані ним люди знайшли в закинутому сараї неподалік розкришену крейду та інші речовини для приготування вапняного розчину.

Знайшлися також досить великі дерев'яні діжки.

– Скільки у вас цих діжок? – Запитала Келен.

– Дюжина, Мати-сповідниця.

– Поставте діжки в ряд і встановіть намет над кожною з них. Намети краще вибрати самі просторі, нехай навіть командирські. Зробіть гарячий вапняний розчин і покладіть в кожну палатку по розпеченому каменю, щоб усередині довше зберігалося тепло. Повідомте мене, коли все буде готово.

Десятник відсалютував їй і пішов, не задаючи жодних питань, хоча був явно здивований її розпорядженням.

Зате командир Райан запитав, навіщо знадобилася вапно.

– Раз у нас добрі відносини, то не варто їх псувати. Я все поясню тобі пізніше. Як справи з возами?

– Повинні бути готові.

– Тоді мені необхідно оглянути їх. А як щодо дозорних?

– Все в порядку.

На шляху до возів до них раз у раз підходили люди з різними питаннями і пропозиціями: вивести з ладу колеса возів противника, спалити ворожі бойові знамена або, наприклад, спалити їх запасний одяг, щоб вони замерзли, якщо похолодає. Була навіть пропозиція навалити гною в їх бочки з питною водою, щоб люди Ордена змушені були витрачати час на отримання води з талого снігу, і так далі, і тому подібне.

Були серед цих пропозицій як нездійсненні, так і слушні, і Келен відверто говорила людям, що вона думає з приводу їх ідей, а в деяких випадках навіть розпоряджалася, щоб пропозиції були приведені у виконання.

Нарешті прийшов помічник командира Гобсон з мискою тушеного м'яса:

– Я розігрів його, щоб ти трохи підкріпилася, Мати-сповідниця.

Вона зробила вигляд, що дуже вдячна йому, навіть змусила себе з'їсти ложку і сказала, що дуже смачно, – на більше в неї не було сил.

Всім сповідницям потрібен час, щоб відновити сили після застосування магії. Деяким потрібно для цього декілька днів, Келен же, як правило, двох годин було достатньо. Але вона вже відпочила стільки часу, скільки могла собі дозволити. Ні вдень, ні найближчої ночі такої можливості, мабуть, не буде. Але їжа зовсім не потрібна сповідницям, якщо їм потрібно відновити силу магії. Їжа сама по собі вимагає сил. Зараз Келен ніяк не можна було їсти, а показувати це було теж не можна.

На щастя для неї, вони вже дійшли до возів, і Келен послала Гобсона за Чандаленом, Пріндіном і Тоссідіном. Коли він пішов, вона поставила миску з краю, на дно воза з бочками, а потім сама влізла всередину вози. Райан поліз за нею.

– Треба надіслати кого-небудь, – сказала вона йому, – щоб зняти бочки зверху, потім розставити їх внизу по порядку і витягнути з них затички.

Коли він покликав кілька воїнів для виконання цієї роботи, Келен запитала:

– Чи навчив вас Чандален виготовляти троги? Трога представляла собою шматок товстої мотузки або дроту з двома дерев'яними ручками по краях. Така мотузка або дріт призначена була для того, щоб, накинувши її ззаду на шию людини, затягнути навколо петлю. Якщо трога була виготовлена з дроту, а руки воїна, який нею користувався, були досить сильними, то з її допомогою можна було навіть обезголовити жертву, причому той, на кого напали, не встигав навіть крикнути. Якщо Трога не була зроблена з дроту і якщо воїн, озброєний нею, не був досить сильний, все ж він міг з її допомогою безшумно придушити жертву.

Райан витягнув з-під плаща дротяну трогу і показав її Келен.

– Він пояснив нам на прикладах, як нею користуватися, – сказав командир. Чандален був обережний, але все ж я не хотів би опинитися на місці тих, хто служив йому для прикладу. Він говорив, що вони з Пріндіном і Тоссідіном за допомогою цих штук зніматимуть часових у ворожому таборі. Не думаю, що він вважає нас здатними підкрадатися до людей ззаду так само тихо, як він це вміє робити, але багато хто з нас були мисливцями, і ми розуміємо…

Тут Райан скрикнув і підскочив. Чандали, непомітно підкравшись ззаду, ткнув його кулаком в бік. Командир обурено подивився на усміхненого Чандалена.

Обидва брата залізли на віз, щоб допомогти розставляти бочки.

– Ти чогось хотіла, Мати-сповідниця? – Запитав Чандален.

– Дай мені своєї отрути, свою коробочку з банду, – сказала вона.

Він насупився, але все ж поліз в сумку, що висіла у нього на поясі, дістав кістяну коробочку і передав їй. Обидва брата теж протягнули Келен свої коробочки.

– Скільки бочок з вином і пивом зможу я отруїти такою кількістю отрути? запитала Келен.

Чандали підійшов до неї, обережно переступаючи з бочки на бочку.

– Ти хочеш весь отрута відправити у ці бочки? – Вона кивнула. – Але тоді у нас більше нічого не залишиться. А банду нам може ще знадобитися.

– Я залишу трохи про всяк випадок. Не треба забувати: чим більше ворогів вдасться отруїти, тим менше вони зможуть вбити наших.

– Але вони можуть розпізнати отрута, – сказав командир Райан. – Може бути, вони навіть не стануть пити все це.

– У них є собаки, – кивнула Келен. – Ось чому я хочу послати їм не тільки випивку, але і їжу. Воїни Ордена зазвичай кидають їжу собакам, щоб переконатися, що з нею все в порядку. Я сподіваюся, що вони поступлять таким чином і на цей раз. Після цього вони повинні заспокоїтися, а так як їм зараз дуже потрібно пиво, то вони і не подумають, що воно може бути отруєним. Чандали перерахував бочки:

– Тридцять шість. По дванадцять на кожну нашу коробочку з банду. – Він помовчав, підраховуючи про себе. – Від цього вони навряд чи помруть, хіба тільки вип'ють занадто вже багато, але захворіти – захворіють.

Що значить – захворіють? – Запитала Келен.

– Вони ослабнуть, у них буде крутитися голова і боліти живіт. Може бути, від цієї хвороби деякі помруть через декілька днів.

– Це було б дуже до речі, – сказала Келен.

– Але ж тут не вистачить пива на всіх їх людей? – Вигукнув Райан.

– Коли вони захоплять наші припаси, то перш за все передадуть здобич начальникам, а простим воїнам дадуть те, що залишиться. А начальники для нас найважливіші.

Коли всі бочки були розставлені на дні воза, з них стали виймати затички.

– Чому ці шість діжок менші за інших? запитала Келен.

– У них ром.

– Ром? Напій знаті? – Вона посміхнулася. – Ром командири насамперед заберуть собі. Чандали, чи зможуть вони до смаку зрозуміти, що тут отрута, якщо я покладу його побільше в ці барила?

Він опустив руку в барило з ромом і облизав пальці. – Ні, він сам гіркий.

У таких випадках банду розпізнати не можна. – Келен ножем розділила порошок в його коробочці на шість порцій і висипала кожну порцію в отвір барильця з ромом.

– Така кількість отрути в маленьких барилах може викликати смерть ворожих воїнів вже на наступний день, – сказав Чандален. – Але на інші шість бочок отрути в коробочці не залишилося.

Келен повернула йому коробочку, в якій дійсно майже не залишилося банду.

– Краще вже не покласти отруту в бочки з пивом, але зате ми будемо знати, що банду напевно вб'є тих, хто буде пити ром. – Взявши отрута у Тоссідіна, вона поклала по одній порції банду в кожну з наступних дванадцяти бочок з пивом.

– Розмістіть бочки так. – Веліла Келен, – щоб ром стояв на видному місці, інакше їх командирам може помилково дістатися пиво.

Вона хотіла насипати отрути в останні дванадцять бочок, але виявила, що коробочка неповна.

– У тебе залишилося не дуже-то багато банду, – зауважила вона, – куди він подівся?

Пріндіну її питання явно не сподобався. Він тільки рукою махнув.

– Коли ми йшли, то дуже поспішали, і я забув перевірити, повна чи є в мене коробочка.

– Пріндін, хіба я не казав тобі сто раз, що ти міг би забути навіть свої ноги, якби міг ходити без їхньої допомоги?! – Сердито вигукнув Чандален.

– Це нічого, – примирливо посміхнулася Келен, до видимої радості Пріндіна. – Головне, такої кількості вистачить, щоб у них розболівся живіт.

Коли Келен закінчувала з останньою бочкою, вона почула, що її хтось гукає, і з подивом побачила внизу двох воїнів, які сиділи на неосідланих ломових конях. Величезні коні мишачої масті були упряжними, а не верховими, при цьому в їх упряжі не вистачало шлей. До хомутів обох коней були, як їй здалося, прикріплені ланцюги. Всі присутні, залишивши свої заняття, з подивом розглядали коней і вершників.

Коли обидва воїни зупинилися, Келен розгледіла, що коні насправді з'єднані одним ланцюгом. Вершники зіскочили на землю.

Хлопчини на вигляд було не більше п'ятнадцяти років. Вони були худими і довготелесими, в розстебнутих теплих плащах, які, втім, навіть будучи застебнутими, висіли на них мішком. Широко посміхаючись, вони привітали Матір-сповідницю. Навіть незважаючи на їх шанобливий страх перед нею, було помітно, що обидва перебували в радісному збудженні.

– Як вас звуть? – Запитала Келен.

– Я – Брін Джексон, а це – Пітер Чапман, Мати-сповідниця, – відповів один із них. – Ми тут придумали одну штуку і хочемо вам показати її. Вийде здорово, ось побачите!

– Що вийде здорово?

Обидва хлопця тільки й чекали цього питання. Сяючий Брін підняв зі снігу ланцюг і показав її Келен:

– Ось ця штука, Мати-сповідниця. Це ми самі придумали! Пітер, покажи їй, у чому тут справа!

Пітер радісно кивнув. Він відвів свого коня в бік, так що ланцюг, прикріплений до хомутів обох ломових коней, піднявся.

Келен, як і всі інші, з подивом дивилася на дивне видовище, намагаючись зрозуміти, що б це значило. Брін показав їй довгий ланцюг.

– Ти сказала, що нам треба буде залишити всі вози, але кидати Дейзі і Піпа нам не хотілося. Ми з Пітером – візники. Нам хотілося, щоб від наших коней, від Піпа і Дейзі, була користь для всіх. І тоді ми з ним взяли дві найбільші ланцюги і попросили Морвана – це наш коваль, – попросили його, значить, щоб він з них скував для нас один. – Він замовк, чекаючи, що вона відповість, як ніби більше нічого пояснювати не потрібно.

– Ну, і що ж далі? – З цікавістю запитала Келен.

– Та як же! – Брін був щиро здивований, що його не розуміють. – Ти сама говорила, що ми нападемо на ворога вночі. І ще ти сказала, що треба покалічити їх коней. – Він не зміг втриматися і пирснув. – Адже коні у них прив'язані до конов'язі. Ми змусимо Дейзі і Піпа скакати галопом, прямо на їх конов'язь, так, щоб ланцюгом збивати з ніг їх коней. Уявляєш, скільки ми їм шкоди наробимо!

Келен подивилася на Пітера. По обличчю його було видно, що і він у захваті від цієї ідеї.

– Брін, по-моєму, скакати на конях, пов'язаних ланцюгом, досить небезпечно можна налетіти на щось, – зауважила вона.

Брін трохи зніяковів, але повторив:

– Зате ми зможемо вивести з ладу їх коней! У нас вийде, ось побачиш.

– А ти знаєш, що коней у них близько двох тисяч? – Запитала Келен.

Почувши це, обидва хлопчини знітилися.

– Дві тисячі! – Розчаровано простягнув Брін. Келен запитально подивилася на командира Райана.

Той знизав плечима, очевидно, сам точно не знаючи, чи вийде щось з цієї затії.

– З цього нічого не вийде, – сказала Келен. – Коней у ворогів занадто багато. Тому доведеться створити набагато більше таких упряжок. – Брін і Пітер помітно пожвавилися, почувши останні слова. – Тому, – продовжувала вона, – ви повинні зібрати разом всіх погоничів. Тоді ми зможемо знайти найкраще застосування їх майстерності. Для цієї мети можна використовувати всі ланцюги, упряж і все потрібне спорядження, яке ви знайдете. Перш за все слід виготовити ланцюги. А потім, залишок дня, хай кожна пара вершників вправляється в скачках з перешкодами, щоб коні звикли до таких речей.

Пітер радісно посміхнувся:

– Ми так і зробимо, Мати-сповідниця! Ти можеш на нас покластися.

Вона серйозно подивилася на обох хлопців.

– Хочу попередити вас, що ви затіяли небезпечну справу. Але якщо ця справа вдасться, то користі нам дійсно принесе чимало. Будуть врятовані життя багатьох воїнів. Кіннота ворога страшна в бою. Тому ви повинні серйозно підготуватися. Не забувайте: вас можуть убити, коли ви будете брати участь в нічний вилазці.

Юнаки, піднявшись духом, знову відсалютували.

– Ми все зробимо, Мати-сповідниця. Ти можеш покластися на нас і на інших погоничів теж. Ми не підведемо.

Келен відпустила хлопців, і ті поїхали, жваво обговорюючи отримане завдання.

Під'їхав ще один вершник. Він запитав про щось у кількох воїнів, які попалися йому назустріч, і йому вказали на візок, в якому знаходилася Келен.

– Ці хлопці пробули у нас всього два місяці, – сказав Райан. – Вони ще зовсім юні!

– Вони – чоловіки, які воюють за Серединні Землі, – відповіла Келен. Коли я вперше побачила тебе і твоїх помічників, то подумала те ж саме, що ти – про своїх візників. Але зараз ви для мене стали немов би старше.

Він зітхнув:

– Мабуть, ти права. Якщо у них дійсно вийде те, що вони затіяли, це буде просто чудово.

В цей час до них наблизився вершник, той самий, що питав, де знайти Келен, і зіскочив з коня, перш ніж той встиг зупинитися.

– Мати-сповідниця, – почав він, насилу переводячи подих. – Я Сінріко, дозорець.

– Що сталося, Сінріко?

– Ти звеліла доповідати про все, що ми побачимо. Так от, між нашим табором і табором Ордена, недалеко від розвилки доріг, з'явилася карета, прямуючаа з Кельтона. Так як ти веліла нам все перевіряти, то ми зупинили цю карету. А я вирішив порадитися з тобою, як вчинити з пасажирами.

– Хто їде в кареті?

– Літнє подружжя. Багатий купець зі своєю дружиною. Каже, що він власник якихось садів.

– А що ти сказав їм? – Запитала Келен. – Сподіваюся, ти нічого їм не повідомив про нас, про наше військо? Він енергійно затряс головою:

– Ні-ні, Мати-сповідниця. Ми сказали їм, що в горах є розбійники, а ми – із загону, який за ними полює. Ще ми сказали, що не дозволяємо нікому тут проїжджати без дозволу нашого командира, а тому вони повинні почекати, поки я повернуся.

– Молодець, Сінріко, добре придумав.

– Візника у них звуть Аерн, – продовжував він. – Він намагався було сперечатися з нами, але ми пригрозили йому зброєю. Тоді старий-пасажир вискочив з карети і став кричати, що ми хочемо їх пограбувати. Він став розмахувати своєю тростиною, наче сподівався нас налякати, але ми направили на нього стріли, і він заліз назад у карету.

– Як його звати? – Запитала Келен.

Сінрікьо почухав потилицю.

– Не то Робін, не то Рубен… Так, Рубен Рибнік. Здається, так.

– Щось не схоже на шпигунів, – задумливо сказала Келен. – Але якщо ці люди щось знають про нас і потраплять в руки д'харіанців, то, звичайно, ті з них швидко все витягнуть. А куди прямують ці мандрівники? – Старий сказав, що в нього дружина хвора і він везе її в Нікобар, до якихось цілителів. Вона і справді погано виглядає.

– Ну, раз вони направляються на північний захід, – кивнула Келен, – то навряд чи виявляться поблизу від стоянки Ордена. Але перш ніж їх відпустити, я повинна переговорити з ними.

Не встигла вона, піти, як з'явився десятник Фрост і доповів:

– Мати-сповідниця, діжки з вапном готові, намети обігріваються!

Келен подивилася на Фроста, потім – знову на Сінріко. Важко зітхнувши, вона сказала:

– Ось що, Сінріко. На дорогу туди і назад потрібно години дві, але у мене, на жаль, зовсім немає часу.

– Розумію, Мати-сповідниця. Що накажеш? Вона змусила себе вимовити потрібні слова:

– Убийте їх.

– Як, Мати-сповідниця!

– Убийте їх. Ми не знаємо, чи говорять вони правду, а ризик надто великий, щоб можна було пропускати невідомих. Зробіть це швидко, щоб вони не мучились. – Вона повернулася до десятника Фросту.

– Але, Мати-сповідниця… – Не здавався Сінрікьо.

– Що ще?

– У цього візника, Аерна, є королівський пропуск.

– Що?

– Королівський пропуск. У нього є медаль, яку йому видала сама Цірілла. Там написано, що він отримав її за заслуги перед населенням Ебінісії і може вільно проїжджати по всій нашій країні.

– Отже, медаль йому вручила сама, королева? – Запитала Келен.

– Так. Я виконаю твій наказ, Мати-сповідниця, але тільки королева, вручаючи йому медаль, обіцяла і свій захист.

Келен відчувала, що дуже втомилася і їй важко зосередитися.

– Ну, якщо у нього є пропуск від королеви, ми повинні поставитися до цього з повагою, – нарешті сказала вона. – Але скажіть йому, щоб вони негайно забиралися звідси. Ти ж казав їм про розбійників? Так ось, скажи, що якщо ти ще раз впіймаєш цього Аерна з його каретою в цих місцях, то ти, відповідно до отриманого наказу, негайно покараєш їх всіх як спільників цих розбійників. В Нікобар треба їхати на північний захід. Нагадай їм це і скажи, щоб не надумали зупинятися, перш ніж відїдуть звідси досить далеко.

Сінріко відсалютував їй і поскакав, а Келен разом з командиром Райаном вирушила до наметів, де був приготований вапняний розчин. Решта воїнів повернулися до своїх занять.

Келен відчинила свою хутряну накидку. Стало тепліше, в повітрі запахло вогкістю.

– До вечора над ущелиною повисне туман, і видимість буде погана, – зауважив Райан.

Так як вона була здивована його словами, він пояснив:

– Я виріс у цих горах. Коли взимку починається відлига, як зараз, туман може протриматися два дні.

– Якщо так, то для нас це непогано, – сказала Келен. – Це допоможе нам посіяти страх в лавах ворогів. – Отже, ти вже можеш розповісти, для чого нам знадобилася вапно?

– Ми збиралися намітити для себе у ворожому таборі цілі, які треба знищити. Найближчої ночі для цього буде сприятливий момент, тому що наш напад буде раптовим. Надалі такого випадку не трапиться: вони будуть чекати нових нападів.

– Розумію. Наші люди теж добре розуміють це. Вони зроблять все, як треба.