Текст книги "Друге Правило Чарівника, або Камінь Сліз"

Автор книги: Террі Гудкайнд

сообщить о нарушении

Текущая страница: 58 (всего у книги 63 страниц)

– Настане час, Річард, коли тобі доведеться зробити вибір. І я сподіваюся, що, коли цей час настане, ти будеш достатньо навчений, щоб прийняти правильне рішення. Тобі дана влада знищити всіх, якщо вибір твій буде невірним.

– Я не маю наміру стояти тут і слухати, як ти переконуєш мене в тому, що я повинен дозволити їй померти. Добрі духи не допомогли їй. Значить, допоможу я!

І він кулею вилетів з кімнати. На його шляху стіни покривалися тріщинами. Зі стелі падали шматки штукатурки. Річард нічого не помічав. Коли він пройшов крізь щит, фарба на стінах почорніла і обвуглилася.

Думки люто кидалися з боку в бік. Значить, ось що станеться, якщо він не втрутиться! Видіння стане реальністю, якщо йому не вдасться вирватися з Палацу пророків. А може, пророцтво означає, що він залишиться тут в'язнем і не зможе допомогти? І Келен помре?

Внизу, у дворі щось творилося. З усіх боків збігалися стражники.

Підійшовши ближче, він побачив мечоносців бака-бан-мана. Навколо мечоносців юрмилися не менше сотні стривожених стражників, але трималися вони на достатній відстані. Одягненого в лахміття чоловіка, що стояв у центрі кола, це, схоже, мало турбувало. Річард проштовхався вперед.

– Що відбувається? Мечоносець вклонився.

– Кахарін. Я Джіаан. Твоя дружина, Дю Шайю, направила мене до тебе з посланням.

Річард вирішив не акцентувати уваги на слові «дружина».

– І з яким же?

– Мені велено сказати, що Дю Шайю послідувала вказівкам свого чоловіка. У нас тепер мир з маженді. Ми більше не воюємо ні з ними, ні з тутешніми людьми.

– Прекрасна новина, Джіаан. Передай Дю Шайю, що я пишаюся нею і її народом.

– Твоїм народом, – поправив Джіаан. – Вона також хоче, щоб ти знав: вона вирішила виносити дитину.

А ще вона веліла передати, що ми готові повернутися на рідні землі. Вона хоче знати, коли ти прийдеш, щоб повести нас туди.

Річард озирнувся. Навколо зібралися не тільки стражники, а й сестри. Він помітив і кількох своїх наставниць: сестер Тові, Ніккі і Ермінь. Паша теж була тут. Віддалік стояла сестра Верна. Ще далі, на балконі, виднілася приземкувата фігура абатиси.

Річард повернувся до Джіаану:

– Скажи їй, щоб була готова, я прийду скоро.

– Дякую тобі, Кахарін, – вклонився Джіаан. – Ми будемо готові.

– Цей чоловік прийшов з миром, – звернувся Річард до стражникам. – Нехай піде спокійно.

Джіаан, ні на кого не звертаючи уваги, незворушно пішов геть. Кільце стражників рушило разом з ним. Річард знав, що вони так і будуть йти слідом, поки мечоносець не віддалиться від міста. Натовп початку розсмоктуватися.

У Річарда стукало в скронях. Порушивши вдруге Друге Правило Чарівника, він викликав з Підземного світу привид свого батька. Він хотів усе виправити, а зробив ще гірше. Уоррен сказав, що Волдареві потрібен посередник, щоб вирватися назовні, і Річард забезпечив йому посередника.

Голова в нього розколювалася.

Як тільки він зрозумів, що Келен любить його і життя знову стала прекрасним, як тут же дізнався, що потрапив у пастку часу. А якщо він не зуміє вирватися, в день зимового сонцестояння Келен помре. Думки відчайдушно бігли по колу.

Він повинен щось зробити. Час іде. Річард вирішив знайти єдиної людини, яка, можливо, зможе йому допомогти.

64

Зачувши в приймальні голоси, абатиса завмерла в надії, що це саме те, чого вона так довго чекала. Не те щоб вона мріяла про це, але часу майже не залишилося. Річард напевно вже знайшов спосіб проникнути до Натана, і Натан зіграв відведену йому роль. Тепер прийшла пора їй зіграти свою.

Аннеліна не могла повністю довіряти Натану, але тут вона не сумнівалася: пророк зробив все, що від нього вимагалося. Наслідки невдачі йому прекрасно відомі. Місії, яка випала на його долю – додати ту саму зайву сніжинку – вона зовсім не заздрила.

Аннеліна клацнула пальцями, і двері відчинилися. Варто було б викликати теслярів, щоб полагодили дверну раму. Річард вибив її своїм Хань, навіть не відчуваючи, що робить. І це ще до розмови з Натаном.

Як тільки двері відчинилися, різка розмова в приймальні обірвався, і в отворі показалися три жінки, які очікували розпоряджень.

– Сестра Юлія, сестра Фінеллі, вже пізно. Чому б вам не піти в свої кабінети і не зайнятися паперами? Я прийму її. Сестра Верна, будь ласка, зайди.

Сестра Верна увійшла. Енн піднялася їй назустріч. Вона любила Верну, і їй не подобалося те, що вона повинна зробити. Але часу не залишалося. Енн готувалася до цього кілька століть, і ось тепер все вислизає у неї з рук… Вона не владна над часом, вона не керує подіями. Світ – на межі загибелі.

– Абатиса Аннелін, – вклонилася Верна.

– Присядь, будь ласка. Верна. Давненько ми не бачилися.

Верна присунула стілець до столу і сіла навпроти абатиси, гордо випроставши спину і склавши руки на колінах.

– Як люб'язно з вашого боку, що ви змогли приділити мені свій дорогоцінний час.

Енн ледь не посміхнулася. Навряд. «Дякую тобі, о Творець, що ти направив її до мене, коли вона в роздратованому стані. Хоч моя задача від цього і не стане менш обтяжливою, але принаймні мені легше буде виконати її».

– Я була зайнята.

– Я теж, – огризнулася Верна. – Останні двадцять з чимось років.

– Схоже, недостатньо зайнята. У нас, здається, складності з хлопчиком, якого ти привела. А його необхідно було виховати до приїзду в Палац пророків.

Кров прилила до обличчя Верни.

– Якби ви не заборонили мені застосовувати силу, я б так і зробила.

– О? Невже ти настільки слабка. Верна, що не здатна виконати покладене на тебе завдання при настільки незначних обмеженнях? Паша, незначна послушниця, здається, при тих же умовах добилася більшого.

– Ви так думаєте? Ви вважаєте, він керований?

– З тих пір, як ним займається Паша, він нікого не вбив.

– Думаю, мені дещо відомо про Річарда, – жорстко сказала Верна. – І я радила б аббатисі не бути настільки впевненою.

Енн почала перекладати лежачі на столі папери, зробивши вигляд, що уважно вивчає їх, хоча насправді не могла прочитати ні слова.

– Я прийму твої слова до відома. Спасибі, що зайшла, Верна.

– Я ще не закінчила! Я ще навіть не починала! – Енн повільно підняла очі.

– Якщо ти знову підвищиш на мене голос. Верна, то на цьому все і закінчиться.

– Будь ласка, вибачте мене, аббатиса Аннелін, але існують досить важливі речі, про які я неодмінно повинна сказати.

Енн зітхнула, роблячи вигляд, що її терпіння закінчується.

– Добре, добре, тоді ближче до справи. У мене ще багато роботи. – Склавши руки на столі, вона відчужено глянула на Верну. – Говори.

– Річард виріс зі своїм дідом…

– Рада за нього.

Верна помовчала, роздратована, що її перервали.

– Його дід – чарівник. Чарівник першого рангу. І він хотів сам навчати Річарда.

– Що ж, тепер його навчанням займаємося ми. Це все?

Верна широко розкрила очі.

– Навряд чи мені необхідно нагадувати аббатисі, що це пряме порушення перемир'я – забирати хлопчика у чарівника, який займається його навчанням.

Мені було сказано, що в Новому світі не залишилося чарівників, щоб навчати хлопчиків. Мене обдурили. Мене використали. Ми викрадали діточок. І ти змусила мене брати участь в цьому.

Енн поблажливо посміхнулася:

– Ми служимо Творцеві, сестра, і наш обов'язок – допомогти всім досягти життя вічного в сяйві Його слави. Так що значить у порівнянні з нашим обов'язком перед Творцем це перемир'я з чарівниками-язичниками?

Верна втратила дар мови.

«О Творець, мені так подобається ця жінка! Будь ласка, дай мені сили зламати її».

Натан додав свою сніжинку, тепер вона повинна додати свою.

– Мене послали на полювання, що тривало двадцять років, і я навіть не знала, з якої причини. Мене обдурили, дві мої подруги загинули, одна – від моєї руки. Мені заборонили користуватися силою, щоб виконати обов'язок…

– Ти що, думаєш, я заборонила тобі вдаватися до сили з простого капризу? Тебе це турбує. Верна? Добре, раз так, раз ти так бажаєш знати причину мого наказу, я тобі поясню. Я зробила це, щоб врятувати твоє життя.

Верна насторожилась:

– Якщо я не зовсім забула уроки в архівах, існує лише одна причина, по якій подібне обмеження зберігає мені життя.

Енн подумки посміхнулася. Верні хотілося це почути, Ну що ж…

– Абсолютно вірно. Річард володіє Магією Збитку.

– І ти це знала?! Ти одягла нашийник на людину, що володіє Магією Збитку? Пішла на такий ризик? Змусила притягти його сюди, в Палац? – Верна сплеснула руками і нахилилася до абатиси. – Але чому?!

Енн стійко витримала її погляд.

– Тому що у Палаці є сестри Темряви. Верна і бровою не повела. Вона знала. Або принаймні підозрювала.

«Благослови тебе Творець, Верна. Ти одна з кращих. Прости мене за те, що я повинна зробити».

– Ця кімната захищена? – Рівним голосом запитала Верна.

– Звичайно. – Енн не стала уточнювати, що її щит не може охоронити від сестер Тьми..

– І ви можете довести подібне звинувачення, абатиса?

– Зараз мені не потрібні докази, оскільки наша розмова строго конфіденційна. Ти нікому про це не скажеш. Якщо, звичайно, не збираєшся висувати звинувачення. Якщо збираєшся, то я, безумовно, стану все заперечувати і заявлю, що скривджена сестра намагається звинуватити абатису в єресі виключно з особистих мотивів. І тоді нам доведеться тебе повісити. Але ми з тобою ж цього не хочемо, чи не так?

Верна продовжувала зберігати спокій.

– Ні, абатиса. Але при чому тут Річард?

– Коли в домі заводяться щури, єдине, що можна зробити, привести кота.

– Для цього кота ми всі щури. І, можливо, по справедливості. До того ж деякі можуть сказати, що зовсім не кота ви привели для щурів, а корм. Річард – хороша людина. І мені не хотілося б думати, що його принесли в жертву.

– Ти знаєш, чому саме тебе обрали для поїздки за Річардом?

– Я думала, це знак твоєї довіри.

– До певної міри так, – знизала плечима Енн. – Хоч я і не впевнена, що в Палаці є сестри Темряви, і поняття не маю, хто саме, якщо такі дійсно є, але змушена виходити з того, що це правда. А оскільки сестри Елізабет і Грейс очолювали список, то, отже, вони швидше за все сестри Темряви. А з пророцтва, яке бачила тільки я одна, мені було відомо, що Річард, цілком ймовірно, володітиме Магією Збитку. І більше того, що він відмовиться від перших двох пропозицій. Я знала, що перші дві сестри помруть. Якби послідовники Безіменного про це знали, то захотіли б, щоб і третя за списком теж була б однією з них. Тому я скористалася владою абатиси, щоб призначити третю сестру.

– І вибрала мене, тому що вірила, що я не можу бути сестрою Темряви?

Енн хотілося сказати: «Я знала тебе ще дитиною, Верна. Я знаю, який у тебе швидкий розум, знаю твоє серце і твою душу. Тобі, єдиній з усіх сестер, я довірила долю світу. Я знала, що в твоїх руках Річарду нічого не загрожує».

Хотілося. Але вона не могла.

– Я вибрала тебе. Верна, бо ти стояла в самому кінці списку. Але головним чином тому, що ти абсолютно нічим не примітна.

У кімнаті надовго запанувала тиша. Нарешті Верна, ковтнувши грудку, вимовила:

– Розумію…

Енн зобразила незворушну об'єктивність, але серце її обливалося кров'ю.

– Я сумнівалася, що ти можеш бути однією з сестер Темряви. Аж надто ти непримітна. Я впевнена, що Грейс і Елізабет опинилися на чолі списку тому, що той, хто керує сестрами Тьми, порахував їх придатними для своїх цілей. Я керую сестрами Світла. І вибрала тебе з тих же причин. Є сестри, цінність яких виключно велика для досягнення наших цілей. Я не могла ризикувати ними. Хлопчик, звичайно, представляє певну цінність, але він не так важливий, як інші завдання, які стоять перед нами. Він може виявитися корисним. Але він являє собою всього лише певну можливість, якою я вважала за краще не нехтувати. Якби виникли проблеми і ніхто з вас не повернувся назад… ну, ти ж розумієш, що ніякий мало-мальськи грамотний генерал не стане ризикувати головними силами для досягнення малозначущої мети.

Верна насилу дихала. Голос її теж звучав приглушено.

– Звичайно, абатиса Аннеліна.

Енн нетерпляче смикала лежачі перед нею папери.

– Мені потрібно зайнятися більш важливими речами. Що-небудь ще, сестра?

– Ні, аббатиса.

Коли двері за відвідувачкою закрилася, Енн тремтячими руками закрила обличчя, і на розкладені на столі документи закапали сльози.

* * *

Вона довго дивилася йому в очі. Річард не знав, що вона скаже, так чи ні, – але змушений був розповісти їй багато чого з того, що дізнався за останній час, щоб умовити її хоча б вислухати його. Він ніяк не може потерпіти невдачу.

Йому необхідна допомога. Він повинен комусь довіритися.

– Добре, Річард. Я допоможу тобі. Якщо хоча б половина того, що ти розповів, – правда, я повинна тобі допомогти.

Річард зітхнув, полегшено прикривши очі.

– Спасибі, Ліліана. Я цього ніколи не забуду. Ти єдина тут, хто прислухався до голосу розуму. Ми не можемо зробити це прямо зараз? Час дорогий.

– Зараз? – Різко прошепотіла вона. – Тут? Річард, якщо правда те, що ти володієш Магією Збитку, то зняти твій Рада-Хань буде зовсім непросто. Мені знадобиться один чарівний предмет, який сестри старанно охороняють. Це підмога, якою користуються для посилення магічних можливостей. Може, з його і твоєю допомогою мені і вдасться зняти з тебе нашийник. Не кажучи вже про те, що, якщо тут замішаний Безіменний, невідомо, чиї вуха почують нас.

– Тоді коли ж? І де? Не можна відкладати надовго.

Розмірковуючи, вона прикрила пальцями очі.

– Що ж, гадаю, до вечора я зможу роздобути цей предмет. Так що спробуємо нині вночі. Але от де?

У Палаці не можна. Занадто небезпечно.

– В Хагенському лісі, – запропонував Річард. – Його всі уникають.

– Ти жартуєш, Річард, – здивувалася Ліліана. – Там дуже небезпечно.

– Тільки не для мене. Я адже розповідав тобі, що відчуваю наближення мрісвіза. Ми будемо в повній безпеці, і не доведеться турбуватися, що сестри або Паша з'являться саме тоді, коли ми спробуємо зняти цю гидоту з моєї шиї.

Вона засмучено зітхнула. Нарешті, поклавши руку йому на плече і трохи потиснувши, посміхнулася.

– Ну добре. Нехай буде Хагенський ліс. – Але тут же різко відсторонила його і суворо додала:

– Допомагаючи тобі, я порушую безліч правил. Я розумію, що це необхідно і важливо і повинно бути зроблено, але якщо нас спіймають перш, ніж ми завершимо задумане, то подбають про те, щоб я ніколи більше й близько до тебе не підійшла.

– Я готовий, пішли прямо зараз.

– Ні. Спершу я повинна роздобути необхідну підмогу. – Схиливши голову до плеча, вона насупилась. – І ось я ще про що подумала. Вони весь час твердять тобі, що не можна, щоб тебе застав там захід. Чому?

– Тому що це небезпечно, – знизав плечима Річард.

– І після всього, що ти дізнався, ти все ще віриш їм? Ти віриш їм? Річард, а раптом вони не хочуть, щоб ти залишався на заході з боязні, що ти дізнаєшся щось корисне? Ти сказав, що Хагенський ліс створили маги давнини, які володіли Магією Збитку, створили, щоб допомогти таким, як ти. Що, якщо сестри не хочуть, щоб ти отримав ту допомогу? Що, якщо вони просто намагаються тебе залякати?

«Перше Правило Чарівника. Обдурили вони його? І він повірив брехні?»

– Можливо, ти й права. Підемо туди перед заходом сонця.

– Ні, нас не повинні бачити разом. І мені буде потрібен час, щоб викрасти необхідний предмет. Знаєш, де довга розщеплена скеля врізається у водний потік? У південно-західній частині Хагенського лісу?

– Я знаю це місце.

– Відмінно. Прийдеш туди до заходу. Ти єдиний, хто може це зробити.

Іди в ліс, до розщепленої скелі, і залишай на деревах клаптики тканини, щоб я змогла розшукати тебе. Я приєднаюся до тебе, коли місяць підніметься на дві долоні. І не здумай нікому говорити про це, Річард! Інакше поставиш під загрозу не тільки наші життя, а й життя Келен.

Річард кивнув з вдячною посмішкою:

– Даю слово. Значить, цієї ночі.

Коли Ліліана пішла, він заходився міряти кроками кімнату. Йому не терпілося позбутися нашийника і скоріше забратися звідси. Часу катастрофічно не вистачало. Якщо Даркен Рал отримав кістку скріна, часу вже і зовсім немає. Але це дурість. Як би він зміг її отримати?

Адже він всього лише примара. Може, все буде так, як сказав Уоррен?

Необхідні елементи рідко бувають всі в наявності.

Найбільше він турбувався про Келен. Він повинен допомогти їй.

Стук у двері вивів його з задуми. Річард подумав було, що повернулася Ліліана, але, відкривши двері, виявив розстроєного Перрі. Влетівши в кімнату, Перрі вигукнув:

– Річард, мені необхідна твоя допомога! – Він потряс висять в руці балахонами. – Подивися на це!

Вони мене підвищили!

Річард глянув на довгий коричневий одяг.

– Вітаю! Це ж чудово, Перрі!

– Це катастрофа! Річард, мені необхідна твоя допомога!

– Чому катастрофа? – Здивовано спохмурнів Річард.

Перрі відчайдушно сплеснув руками, ніби причина його розлади повинна була бути зрозуміла всім і кожному.

– Тому що тепер я не можу вийти в місто! В балахоні це заборонено! Мені не можна переходити міст!

– Ну, мені дуже шкода, Перрі, але я не знаю, чим можу допомогти тобі.

Перрі глибоко зітхнув, щоб заспокоїтися, і благально подивився на Річарда.

– Там, у місті, є одна жінка… Останнім часом я з нею постійно зустрічаюся. Вона мені дійсно подобається, Річард. У нас призначено побачення сьогодні ввечері. Якщо я не прийду і не поясню їй, у чому справа, якщо я взагалі більше ніколи не прийду, вона подумає, що я забув її.

– Перрі, я все одно не розумію, що можу зробити.

Перрі вхопив його за сорочку.

– Вони забрали всі мої речі. Ти міг би дати мені час які-небудь зі своїх.

Тоді мене ніхто не впізнає, і я зможу прослизнути в місто і побачитися з нею.

Будь ласка, Річард, дай мені що-небудь з свого одягу!

Річард замислився. Його мало хвилювало порушення чергових мерзенних правил цього Палацу, адже все одно ні в яке порівняння не йшло з тим, що збирався зробити він сам. Але він турбувався про Перрі.

– Мене вся варта знає. Вони побачать, що це ти, переодягнений в мій одяг, і повідомлять сестрам. І в тебе будуть неприємності.

Перрі судорожно намагався що-небудь придумати.

– Вночі. Я дочекаюся ночі і піду. Вночі вони не зможуть розгледіти, хто йде.

Ну будь ласка, Річард! Будь ласка!

– Та немає проблем, Перрі, – зітхнув Річард. – Це ти ризикуєш. Тільки не потрап в халепу. Мене зовсім не порадує, якщо ти з моєю допомогою нарвешся на неприємності. – Він вказав на спальню, де стояв платяний шкаф. – Бери все, що хочеш. Я вищий за тебе, але, думаю, зійде й так.

Перрі засяяв.

– Червоний плащ! Можна, я візьму червоний плащ? Він буде мені дуже до лиця!

– Звичайно! – Річард провів щасливого Перрі в спальню. – Якщо він тобі личить, візьми. Я радий, що хоч комусь подобається носити червоний плащ.

Перрі довго копався в шафі в пошуках штанів і сорочки, в яких, на його думку, він виглядав би надзвичайно.

– Я бачив, як від тебе вийшла сестра Ліліана. – Він витягнув білу сорочку з оборками. – Вона з твоїх наставниць?

– Так. Вона мені подобається. Сама симпатична з усіх.

Перрі доклав сорочку до себе.

– Ну і як намені?

– Краще, ніж на мені. А ти знаєш Ліліану?

– Та ні, не дуже. Просто мене від неї в дрож кидає. Аж надто дивні в неї очі.

Річард подумав про блідо-блідо-блакитні очі Ліліани, в яких сяяли фіолетові цяточки.

– Мені вони теж спочатку здавалися дивними, – знизав він плечима. – Але вона настільки заводна і дружня, що я давно перестав їх помічати. У неї така тепла усмішка, яка затьмарює все.

65

Річард спокійно сидів, поклавши меч на коліна. Він одягнув плащ мрізвіза, щоб Паша і сестра Верна не змогли визначити, де він. Йому взагалі не хотілося, щоб хтось дізнався, що він був в Хагенському лісі в момент заходу сонця. Якщо б вони дізналися, де він, то одна з них – або навіть обидві – тут же примчала б сюди.

Річард виявив на височині невелику галявину і чекав тут з заходу сонця. Крізь гілля дерев виднівся повний місяць, який, наскільки він міг судити, вже піднявся на дві долоні над горизонтом. Річард поняття не мав, що має відбутися в Хагенському лісі в момент заходу. Поки що все йшло як завжди, коли він приходив сюди вночі.

Він відгукнувся на крик Ліліани, і вона з'явилася біля великого дуба. Ліліана оглянула зарості. І погляд її був не вивчаючий, а впевнений і задоволений.

Вона сіла навпроти Річарда, схрестивши ноги.

– Я його дістала. Підмога, про яку я говорила. Річард полегшено зітхнув:

– Спасибі, Ліліана.

Вона дістала предмет під плаща. В неяскравому місячному світлі Річард розгледів невелику статуетку чоловіка, який тримав в руках щось прозоре, як скло.

Ліліана простягнула фігурку, щоб він зміг розгледіти її трохи краще.

– Що це?

– Кристал. Ось ця прозора частина може збільшувати силу дару. Я не володію достатньою силою, щоб зняти з тебе Рада-Хань, якщо ти дійсно володієш Магією Збитку, тому що я володію тільки Магією Прирости. Ти будеш тримати це на колінах. Коли ми об'єднаємо наші свідомості, він допоможе збільшити твою силу, і тоді я зможу скористатися нею і розірвати нашийник.

– Добре. Приступимо. Вона забрала статуетку.

– Ні, поки я не докажу інше.

Річард глянув у її блідо-блакитні очі з темними крапками.

– Так говори.

– Причина, по якій ти не можеш допомогти мені зняти з тебе нашийник, в тому, що ти недостатньо навчений, щоб користуватися своїм даром. Ти не знаєш, як управляти своєю силою. Ця річ допоможе вирішити проблему. Я сподіваюся.

– Ти начебто намагаєшся мене про щось попередити?

Ліліана коротко кивнула:

– Ти не вмієш контролювати потік, тому будеш залежати від підмоги.

Але кристалу невідоме поняття болю. Він просто робить, що повинен. Що потрібно мені.

– Ти хочеш сказати, що може бути боляче. Я вмію терпіти біль. Давай почнемо.

– Не «може бути», а буде. – Вона застережливо підняла палець. – Річард, це небезпечно. Тобі буде боляче. Тобі здасться, що твій мозок розривається на частини. Я знаю, що ти хочеш цього, але не бажаю тебе обманювати. Тобі буде здаватися, що ти помираєш.

Річард відчув, як по спині потекла цівка поту.

– Все одно я повинен.

– Я направлю свій Хань на те, щоб зламати замок нашийника. Підмога буде черпати силу в тебе і передавати її мені, щоб я могла подолати Рада-Хань. Тобі буде боляче.

– Ліліана, я витримаю все. Нашийник повинен бути знятий.

– Дослухай мене, Річард. Я знаю, що ти хочеш позбавитися від нашийника, але спершу дослухай. Я буду витягати з тебе твій дар, щоб скористатися ним і зняти нашийник. Тобі буде здаватися, що з тебе виходять життєві сили. Твоя підсвідомість може інтерпретувати це, ніби я намагаюся висмоктати з тебе твій дар, твоє життя.

Тобі доведеться витримати це відчуття. Тобі доведеться терпіти, поки не зламається нашийник. Якщо ти спробуєш зупинити все, коли моя сила буде намагатися тобі допомогти…

– Ти хочеш сказати, що якщо мені стане несила терпіти і я захочу припинити все це, то все одно не зможу. Якщо я спробую зупинити тиск на мою магію, вона вб'є мене.

– Так. Ти не повинен чинити опір. Якщо будеш опиратися, ти помреш.

– Такого серйозного виразу обличчя Річард ніколи ще в неї не бачив. – Ти повинен довіритися мені і не намагатися зупинити те, що буде з тобою відбуватися. Інакше помреш. І Келен помре. Ти впевнений, що витримаєш?

– Ліліана, я все зроблю і все винесу, щоб врятувати Келен. Я вірю тобі.

Я довіряю тобі моє життя.

Вона нарешті кивнула і поклала статуетку йому на коліна. Потім довго і уважно дивилася йому в очі, поцілувала свій палець і торкнулася їм його щоки.

– Ну, тоді вперед, в порожнечу. Спасибі за довіру, Річард. Ти навіть не уявляєш, як багато це для мене значить.

– Для мене теж, Ліліана. Що я повинен зробити?

– Те ж, що зазвичай. Просто спробуй торкнутися свого Хань, як завжди, а я зроблю інше.

Вона підповзла ближче і притиснулася колінами до його колін. Вони взялися за руки. Набравши побільше повітря, закрили очі.

Спочатку все йшло, як звичайно. Річард зосередився і уявив собі Меч Істини. Настала повна розслабленість. Спочатку біль була незначною.

Так, легка незручність. Але поступово вона росла, охоплюючи хребет і повільно піднімаючись вгору по спині.

І раптом біль обрушилася на все тіло, як від ейджа. Обпалююча біль пронизала до мозку кісток. Денна навчила його терпіти. Річард подумки подякував їй за це. Може, те, чому вона його навчила, допоможе йому витримати і ці тортури. І врятувати Келен.

Від болю перехопило подих. Спина заніміла. По лицю тік піт. Легені горіли, вимагаючи повітря. З величезним зусиллям Річард зітхнув.

Осліплююча біль вибухнула в мозку, жбурнувши його на нескінченну безперервну агонію. Річард відчайдушно намагався втримати перед очима образ меча. Сльози текли струмком.

Він повинен витримати!

Здавалося, кожен його нерв витягли назовні і палять вогнем. Здавалося, зараз у нього лопнуть очі і розірветься серце. Він скрикував від кожного нападу болю.

Тортури ставали нестерпними.

А потім настало заціпеніння, таке, в порівняні з чим усе, що було, здалося легкою незручністю. Річард не міг ні кричати, ні дихати, ні рухатися.

Здавалося, з нього рвуть душу.

Як і попереджала Ліліана, було схоже на те, що з нього витягують життя. Він раптом запанікував, злякавшись, що це вб'є його. Він відчув, як тьма смерті опускається в порожнечу, що утворилася там, звідки витягнули життя.

Це його якось стурбувало, майнула думка, що так неправильно, так не повинно бути. Десь в глибині заворушився жах, який тут же зник у вихорі енергії, що виривалася з нього.

Найбільше йому хотілося кричати, щоб хоч трохи полегшити страждання.

Але він не міг. Здавалося, м'язи, як і все інше, теж залишалао життя. Він не міг дихати, не міг навіть підняти голови.

«Будь ласка, Ліліана, поквапся! Будь ласка!»

Він відчайдушно намагався не чинити опір. Він молив про витримку. Він повинен повернутися до Келен. Він потрібен Келен!

Побачивши лежачу на колінах статуетку, він зрозумів, що відкрив очі.

Кристал світився оранжевим світлом. Якась частина його свідомості зазначила, що, значить, ця штука працює і робить свою справу. Здавалося, голова ось-ось лусне.

Він подумав, що побачить кров, але побачив тільки, як розростається помаранчеве свічення кристала.

«Ліліана, будь ласка, швидше!»

Темрява огортала його, Навіть нестерпний біль якось віддалилася. Він відчув, як з нього випливає життя. Відчув, як насувається порожнеча, настільки огидна, що й уявити неможливо.

Краєм вмираючого свідомості він відчув чиюсь присутність.

Мрісвізи. Річард відчув, що вони поруч. Тривога росла.

Мрісвізи оточили його. Вони наближалися.

І тут він ніби здалеку почув голос Ліліани:

– Зачекайте, мої звірятка. Ви отримаєте те, що залишиться, коли я з ним покінчу. Потерпіть.

Він подумки бачив мрісвізів, як бачив їх завжди, коли вони наближалися.

Після слів Ліліани вони відійшли назад.

Чому вона так сказала? Чому Мрісвізи послухалися її? Що вона мала на увазі? Може, від болю він звихнувся, і це – марення божевільного?

Він відчув за спиною когось ще. Не мрісвіза. Гірше. У сто крат огидніше. Він відчув на потилиці чиєсь вологе дихання.

Голос Ліліани перетворився на злісне шипіння:

– Чекати, я сказала! Істота за спиною відступила, але не так далеко, як Мрісвізи.

Що вона мала на увазі, кажучи, що вони отримають те, що залишиться? Він вмирає, ось що вона мала на увазі. Річард відчував це. Він вмирає.

Ні. Ліліана попереджала, що він може так подумати. Просто все відбувається так, як вона говорила, тільки і всього. Він повинен витримати. Заради Келен. Але у нього мало що залишилося для неї. Він вмирає. Знає, що вмирає.

Статуетка на колінах сяяла все яскравіше.

Гаряче дихання знову наблизилася до потилиці. Він почув низький рик, що видається кошмарним створенням. Йому хотілося, щоб тварину прибрали подалі.

Знову зазвучав грізний голос Ліліани.

– Чекати. Я скоро закінчу, і тоді ви отримаєте його тіло. Чекати.

І в цю мить щось всередині підказало йому, що якщо він хоче врятуватися, то зараз – останній шанс. Він повинен негайно щось робити.

Рішення діяти прийшло миттєво.

З самої глибини свідомості, з самої суті своєї свідомості він закликав волю до дії і зусиллям волі, величезним, важким зусиллям, повернув свою силу, своє життя – себе самого – назад.

Пролунав грім, повітря сколихнулося від удару, відкинувши їх один від одного.

Річард приземлився на спину в одному кінці галявини, Ліліана – в іншому. Меч Істини залишився лежати між ними. Мрісвізи і інші істота зникли, розчинившись у лісовій темряві.

Річард судорожно хапав ротом повітря. Він сів і потряс головою. Статуетка валялася на землі поруч з мечем. Помаранчеве світіння зникло.

Ліліана встала легко. Здавалося, невидима рука ласкаво підняла її на ноги.

У Річарда волосся стало дибки.

Обличчя її спотворила злісна посмішка. Річард ніколи б не подумав, що Ліліана здатна так мерзенно посміхатися. Від цієї посмішки у нього підібгалися пальці на ногах.

– Ах, Річард, я була так близька! Ніколи ще мені не доводилося відчувати нічого подібного! Ти навіть не уявляєш красу того, чим володієш. Але я все одно отримаю це!

Річард озирнувся, намагаючись збагнути, в який бік тікати. Він відчував себе повним ідіотом і в той же час відчував гостре почуття втрати.

– Ліліана, я довіряв тобі. Думав, я тобі небайдужий.

– Та ну? – Вона вигнула брову. – Може, і небайдужий. – Її губи повільно розсунулися в посмішці. – Може, саме тому я і хотіла, щоб ти помер легко.

А тепер мені доведеться зробити інакше.

– Що значить інакше? – Моргнув Річард.

– З квілліоном тобі було б легше. Я забрала дар у багатьох чоловіків. Але ти вчинив опір там, де вони не могли. Тепер, щоб отримати твій дар, мені доведеться заживо здерти з тебе шкіру. Спочатку я відрубаю тобі кінцівки. І ти будеш безпорадно лежати, поки я буду робити те, що мені потрібно.

Вона простягла руку. Крізь великий дуб, звідкись із темряви, виплив меч і ліг їй у долоню. Заверещав, вона кинулась через галявину на Річарда. Її меч виблискував у місячному світлі. Не зволікаючи ні секунди, Річард простягнув руку і закликав меч і магію. Результат був миттєвим. Коли Ліліана занесла свій клинок, руків-я Меча Істини лягло йому в руку. Меч, магія і добрі духи були з ним. Річард підняв меч і парирував випад.

Він здивувався, що Меч Істини не перерубав її клинок. Але тут же забув про це і почав швидко пересуватися.

Почався танець смерті.

Вони билися, парируючи удари. Річард ухилявся від випадів, які могли б стати для нього останніми, а вона ухилялася від ударів, які могли б вразити її. Річарду здавалося, що він б'ється з тінню. Жодна людська істота не могло рухатися так, як вона.

Раптово він відчув ззаду злісне присутність. Відбивши випад Ліліани, Річард крутанулся і неймовірно швидко рубонув мечем. Мить він бачив чиїсь ікла і злісний погляд, потім меч встромився в істота, і воно розсипалося у прах.

Річард відчув випад Ліліани і пірнув вниз.