Текст книги "Друге Правило Чарівника, або Камінь Сліз"

Автор книги: Террі Гудкайнд

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 63 страниц)

– Якщо ти хочеш запитати, як моєму батькові вдалося туди проникнути, то я не знаю. Але він був людиною хитромудрою і, ймовірно, знайшов спосіб.

– Якби Книга просто лежала в Сховищі – можливо. Чарівники і сповідниці могли вільно входити і виходити звідти, а періодично вхід ненадовго відкривався для всіх бажаючих. Але всередині Сховища є місця, захищені набагато сильнішою магією. Туди не могла потрапити навіть я.

Зедд говорив, що Книга Зниклих Тіней – одна з найважливіших, якщо не найважливіша, з книг, присвячених магії. Він сказав, що зберігав її в особливому місці, в особистому сховищі Чарівника першого рангу. Воно відділене від загального будинку, хоча і є його частиною. Я любила гуляти по стінах, які огороджували сховище Великого Чарівника. Звідти відкривається чудовий вид на Ейдіндріл. Але сила заклять, які бережуть сховище, відчувається навіть там. Вони вселяють жах. Варто було мені зробити зайвий крок, як волосся у мене вставало дибки і починало іскритися. Той, хто спробував би підійти ще ближче, відчув би неймовірний страх, такий сильний, що у нього зупинилося б дихання. З тих пір як Зедд, ще до нашого з тобою народження, залишив Серединні Землі, ніхто не входив в сховище Великого Чарівника. Деякі чарівники намагалися. Біля входу в сховище є невелика срібна пластина. Кажуть, що торкнутися її – все одно що торкнутися холодного серця самого Сховища. Якщо магія, прихована в ній, не впізнає тебе, ти не зможеш увійти. Торкатися її, не маючи в якості захисту власної магії, і навіть перебувати біля входу – смертельно небезпечно.

Скільки я себе пам'ятаю, чарівники намагалися проникнути туди. Вони хотіли знати, що там зберігається. Великий Чарівник пішов, і вони хотіли принаймні скласти опис того, що йому належало. Але у них нічого не вийшло.

Ні один не зміг навіть покласти долоню на срібну пластинку. Річард, якщо п'ять чарівників третього рангу і один – другого не зуміли увійти туди, як це вдалося зробити твоєму батькові? Він усміхнувся:

– Я б теж не проти знати відповідь на це питання. Але я її не знаю.

Тепер у неї на руках був ще один незаперечний доказ. Їй не хотілося позбавляти Річарда надії, але вона розуміла, що зобов'язана привести його. Істина є істина. Річард повинен знати істину про себе.

– Річард, Книга Зниклих Тіней була посібником з магії. Це була магічна книга.

– Я в цьому не сумніваюся. Я бачив, як вона горіла.

Вона легенько постукала пальцем по його долоні:

– У Сховищі були й інші подібні до неї книги, але не такі важливі.

Чарівники дозволяли мені іноді гортати їх. Але коли я пробувала прочитати що-небудь, хоча б рядок, відбувалася дивна річ: я моментально забувала те, про що тільки що прочитала. Я не могла запам'ятати жодного слова. Я починала читати знову – і з тим же успіхом. Чарівники сміялися над моїми спробами. Нарешті в мені спалахнуло роздратування, і я запитала у них, в чому справа. Чарівники пояснили мені, що ця книга – посібник з магії і захищена особливими закляттями, які заховані в певних словах. Тільки той, хто володіє даром, здатний запам'ятати прочитане, і чим важливіша книга, тим сильніше охороняють її закляття. Навіть ті шестеро чарівників могли читати далеко не всі книги з бібліотеки, а тільки найменш важливі і лише завдяки спеціальній підготовці. А Книга Зниклих Тіней, як я вже говорила, була найважливішою в області магії. Річард, ти ніколи б не вивчив її напам'ять, якби не володів даром. Більш того, твій батько, мабуть, знав про це, раз довірив таку справу саме тобі. Голова її, як і раніше лежала у нього на плечі, і вона відчула, як змінився ритм його дихання, коли він усвідомив значення сказаного. – Ти досі пам'ятаєш Книгу Зниклих Тіней, Річард?

– Кожне слово.

– Я чула, як ти переказував її, але не можу згадати жодного рядка.

Магія ключових слів стерла те, що ти говорив, з моєї пам'яті. Я навіть не знаю, як ти скористався Книгою, щоб убити Даркена Рала.

– На початку Книги сказано, що якщо той, хто хоче відкрити шкатулки Одена, чує її зміст з чужих вуст, в правильності почутого він може переконатися за допомогою сповідниці. Рал думав, що ти торкнулася мене своєю магією, і тому був впевнений, що я говорю правду. Власне, я і сказав йому правду, але в самому кінці опустив один важливий момент. В результаті він не переставив шкатулки, і магія Одена вбила його.

– Ось бачиш? Ти досі пам'ятаєш кожне слово. А це означає, що в тебе є дар. Якщо ми хочемо вибратися з цієї ситуації, то перш за все повинні поглянути правді в очі, а вже потім думати, що з нею, цією правдою, робити. Коханий, в тебе є дар. Ти володієш магією. Мені дуже шкода, але це правда.

Річард важко зітхнув.

– Я поступав як дурень, не бажаючи признаватися в цьому навіть самому собі.

Таким шляхом багато не досягнеш. Але твоя любов відкрила мені очі.

Спасибі тобі.

– Ти не дурень. Ти той, кого я люблю. Ми обов'язково щось придумаємо.

Вона поцілувала його долоню, а потім вони довго мовчали, дивлячись в небеса.

Темне холодне небо здавалося Келен відображенням її душі.

– Шкода, що тобі не вдалося побачити мого батька, – сказав нарешті Річард. Він був дуже неординарною людиною. Навіть я не знав, до якої міри неординарною. Але я втратив його. – Він помовчав, немов розмірковуючи про щось.

– А твій батько? Ким він був?

– Чоловіком сповідниці, – знехотя відповіла Келен. – Він не був батьком в тому сенсі, який вкладають в це слово інші діти. Моя мати торкнулася його своєю владою, і крім бажання догоджати їй для нього нічого не існувало. Він звертав на мене увагу тільки для того, щоб зробити їй приємне, адже я була її дочкою. Він бачив у мені лише додаток до своєї пані.

Річард зірвав травинку і, задумливо пожувавши її, запитав:

– А ким він був до того, як твоя мати торкнулася його?

– Королем Галею. Його звали Вайборн Амнелл.

Підвівшись на лікті, Річард здивовано глянув на неї:

– Король? Твій батько був королем?

Її обличчя мимоволі прийняло безпристрасний вираз: воно перетворилося в маску сповідниці.

– Мій батько був чоловіком сповідниці. І більше – ніким. Коли мама тяжко захворіла, він буквально збожеволів. Зрештою чарівник і лікар, які доглядали за нею, сказали, що вони безсилі протистояти духам, які закликають її до себе, і скоро вона повинна покинути світ живих.

Почувши це, батько видав жахливий крик і, перерізавши собі горло, впав мертвим.

Річард подивився їй в очі:

– Прости. – Він нахилився і поцілував її в чоло. – Пробач, Келен.

– Це було давно.

Річард знову ліг на спину і зірвав ще одну травинку.

– І все ж, враховуючи походження, ти, напевно, принцеса, королева чи щось в цьому роді?

Келен посміхнулася з його думок про світ, в якому вона прожила все своє життя.

– Ні. Я – Мати-сповідниця. Дочка сповідниці – це дочка сповідниці, а не дочка свого батька. – Сказавши це, Келен відчула себе ніяково. – Батько не винен, що її мати торкнулася його своєю владою. Хочеш, я розповім тобі про нього?

– Звичайно. Все-таки ти і його дочка, а я хочу знати про тебе все.

Келен задумалася на мить, не знаючи, як він сприйме такі її слова.

– Бачиш, до того, як моя мати торкнулася його своєю владою, мій батько був чоловіком королеви Бернадін.

– Твоя мати забрала чоловіка в іншої жінки?

Келен відчувала на собі його погляд:

– Все це не так, як тобі здається. Цей шлюб був швидше політичною угодою. Мій батько був воїном, він був великим полководцем. Він об'єднав свої землі з володіннями королеви Бернадін, в результаті чого виникла нинішня Галея. Він зробив це заради своїх підданих, бо під владою єдиного короля Галея змогла протистояти більш могутнім сусідам.

Королева Бернадіна правила мудро, і люди поважали її. Виходячи заміж, вона теж думала не про себе, а про своїх підданих. Вони з батьком не любили один одного, але подарували Галеї спочатку дочку, Ціріллу, а потім сина – Гарольда.

– Значить, у тебе є зведені брат і сестра?

Вона знизала плечима:

– Можна сказати і так. Але не в тому сенсі, який ти вкладаєш в ці слова. Я – сповідниця, а не вузлик в павутині королівської влади.

Природно, я зустрічалася і з сестрою, і з братом. Вони непогані люди.

Цірілла зараз – королева Галеї. Її мати померла кілька років тому. А принц Гарольд вже командує армією, як колись його батько. Вони не сприймають мене як родичку. Я – сповідниця. Моя справа – магія.

– А твоя мати? І взагалі, як це все почалося?

– У той час вона тільки-тільки стала Матір'ю-сповідницею. Їй потрібен був сильний чоловік, здатний подарувати їй здорову доньку. Вона чула, що королева нещаслива у шлюбі, і вирішила поговорити з нею. Королева Бернадіна чесно зізналася, що не любить чоловіка і зраджує йому. Однак вона поважала його як воїна і політика і не бажала, щоб моя мати забрала його з допомогою магії. Але поки моя мати роздумувала, як бути в такій ситуації, Вайборн застав дружину в ліжку з коханцем. Він трохи її не вбив. Почувши про це, моя мати повернулася в Галею і вирішила всі проблеми по-своєму. У сповідниць буває багато приводів для побоювань, але надто запальний чоловік не належить до їх числа.

– Мабуть, важко жити з людиною, яку не любиш.

Вона посміхнулася і потерлася особою про його плече:

– Все життя я була впевнена, що в мене ніколи не буде коханої людини.

Шкода, що моїй матері не вдалося дізнатися, як це прекрасно.

– А як ти сама ставилася до того, що в тебе такий батько?

Келен відповіла не відразу.

– Він здавався мені дивним. Бездушним до всього, що не стосувалося моєї матері. Вона вимагала, щоб він більше часу проводив зі мною і вчив мене тому, що знає сам. Він виконував її вимоги із задоволенням, але це задоволення відносилося до неї, а не до мене… А вчив він мене тому, що знав найкраще: війні. Вчив тактиці та стратегії, вчив тому, як можна вирвати перемогу у переважаючого чисельністю противника, вчив, як вижити і перемогти, користуючись власними мізками, а не тільки правилами. Мати іноді спостерігала за нашими заняттями. Батько раз у раз поглядав на неї і питав, чи вірно він мене вчить. Вона відповідала йому, що так; я повинна була знати про війну все. Мати сподівалася, що ці відомості мені ніколи не знадобляться, але в разі чого допоможуть залишитися в живих. Батько вчив мене, що найголовніша якість воїна – безжалісність. Він говорив, що не раз перемагав тільки тому, що був безжалісний. Він говорив, що страх сильна зброя, і полководець повинен вміти посіяти страх у серцях ворогів. Те, чого він навчив мене, дійсно стало мені в пригоді. Я вижила, в той час як інші сповідниці загинули. Тому що, коли було потрібно, я вбивала. Батько навчив мене не бути занадто розбірливою, коли мова йде про виживання. За це я люблю його і ненавиджу одночасно.

– Що ж, я вдячний йому за уроки, які він тобі дав. У тому, що ти зараз зі мною, є і його заслуга.

Келен схилила голову, спостерігаючи за пташкою, яка тікала від ворона.

– Те, чого він мене вчив, само по собі не є жахливим. Жахливі ті, хто змушує нас робити це заради того, щоб залишитися в живих. Батько ніколи не вів несправедливих воєн. Він вступав у бій тільки в тому випадку, якщо не було іншого виходу. І боюся, нам пора теж задуматися про те, як вижити.

– Ти права, – відповів він, обіймаючи її. – Сидячи тут, ми схожі на мішені: ми чекаємо того, що трапиться з нами, так само, як вони чекають, коли в них встромиться стріла.

– А що, по-твоєму, ми повинні робити?

Річард знизав плечима:

– Не знаю. Знаю тільки, що, сидячи тут, ми рано чи пізно отримаємо свою стрілу. Рано чи пізно сестри повернуться. Але навіщо їх чекати? У мене немає відповідей на всі питання, але й бездіяльністю ми нічого не доб'ємося.

Вона сунула руки під пахви, щоб відігріти замерзлі пальці.

– А Зедд?

Річард кивнув:

– Якщо хтось і знає, що потрібно робити, так це Зедд. Ми повинні відправлятися до нього.

– А головні болі? Що, якщо вони нападуть на тебе по дорозі? Що, якщо вони ще посиляться, а Ніссель поруч не буде?

Він спохмурнів:

– Не знаю. Але ми повинні спробувати. Це єдиний шанс.

– Отже, вирушаємо негайно, поки тобі не стало гірше. Немає сенсу чекати, поки станеться ще щось.

– Так. Але спершу нам потрібно зробити ще дещо. Дещо важливе.

Келен здивовано дивилася на нього:

– Що?

– Зіграти весілля, – посміхнувся Річард. – Я нікуди не поїду, поки не побачу тебе в тому платті, про яке ти мені говорила.

Келен рвучко обняла його:

– О, Річард, воно чудове! Везелен шиє його і весь час посміхається. Не можу дочекатися, коли надіну його. Воно тобі обов'язково сподобається.

– Ну вже в цьому, моя майбутня дружина, я ні краплі не сумніваюся.

– Всі з нетерпінням чекають нашого весілля. У Племені Тіни це завжди велика подія. Танці, музика, пісні. Все село буде гуляти. Везелен говорила, що одні приготування займуть не менше тижня. Нам треба тільки сказати, щоб починали.

Річард притиснув її до себе:

– Вважай, що ми сказали.

Вона поцілувала його і в цей момент відчула, що у нього знову почала боліти голова.

– Ходімо, – сказала вона, підводячись. – Постріляємо ще, нехай твій біль заспокоїться.

Вони стріляли по черзі, а потім пішли збирати стріли. Побачивши, що одна з її стріл розщепила попередню, яку послав Річард, Келен ойкнула від захвату.

– Правоохоронці в Ейдіндрілі позеленіють від люті, почувши про це. Їм доведеться вручати почесну стрічку Матері-сповідниці! Та що там – вони позеленіють навіть, коли побачать у мене лук!

Річард посміхнувся, висмикуючи стріли з мішені:

– Ну, для початку тобі потрібно більше тренуватися. А то раптом вони не повірять на слово і зажадають доказів. Ми з Савідліном не хочемо зганьбитися. – Раптово він повернувся до неї:

– Стривай, що ти вчора говорила? Вчора вночі, про Квод, що ти сказала? Рал наклав на них закляття, проти яких Зедд виявився безсилий?

Келен була злегка здивована настільки несподіваною зміною теми:

– Так, його магія не змогла їх зупинити.

– Це тому, що Зедду підвладна лише Магія Приросту. Будь-який чарівник від народження має тільки магію Приросту. Даркен Рал не виняток, але він якимось чином опанував і протилежною Магією Збитку. Проти Магії Збитку Зедд безсилий. Так само, як і ти, адже магію сповідниць створили чарівники. – Келен кивнула, насупившись, а Річард запитав:

– Тоді як же тобі вдалося вбити Квод?

– Я закликала Кон Дар, – знизала плечима Келен. – Це теж частина нашої магії, хоча до того моменту я навіть не знала, як нею користуватися. Але це якось пов'язано з люттю. Власне, Кон Дар і означає «кривава лють».

– Ти розумієш, що кажеш? Висновок можна зробити тільки один: ти застосувала Магію Збитку. Інакше як би тобі вдалося знищити їх? Магія Зедда виявилася безсила, і твоя теж, тому що Квод був захищений від Магії Приросту. Отже, ти володієш Магією Збитку. Але якщо ваша магія, магія сповідниць, була створена чарівниками, звідки в неї взятися елементам Магії Збитку?

– Не знаю, – помовчавши, відповіла Келен. – Ніколи не замислювалася над цим. Але швидше за все ти правий. Може, коли дістанемося до Ейдіндріла, Зедд пояснить нам, в чому тут суть.

Річард з похмурим виглядом висмикнув з мішені чергову стрілу.

– Можливо. І все ж чому сповідницям підвладна Магія Збитку? Зморшки у нього на лобі стали глибше. – Не здивуюся, якщо відповідь криється в тій блискавці…

У Річарда – дар, у неї – Магія Збитку… Є чого злякатися. Келен поїжилась, але не від холоду.

Вони стріляли весь день, поки не почало темніти. Зрештою Келен вибилася з сил та заявила, що навіть заради порятунку власного життя не випустить більше жодної стріли. Вона порадила Річарду ще трохи постріляти перед відходом, щоб хоч ненадовго відтягнути повернення болю.

Спостерігаючи за ним, вона згадала, що хотіла випробувати його вміння цілком зосереджуватися на стрільбі, і встала у нього за спиною.

– Пора перевірити, чи так ти добре вмієш стріляти, як кажеш.

Коли він підняв лук, вона полоскотала його. Річард засміявся і пересмикнув плечима – але тільки після того, як вистрілив. Келен спробувала ще раз і з тим же успіхом. Її охопив азарт. Якщо лоскіт не діє, треба придумати щось інше.

Притулившись до його спини, Келен розстебнула йому сорочку. Її пальці пробіглися по його грудях. Під гладкою шкірою перекочувалися м'язи. Річард був поруч – теплий, сильний. Рідний.

Келен розстебнула ще кілька гудзиків, і її рука ковзнула до його живота. Річард продовжував стріляти, але Келен вже забула, що хотіла лише перешкодити йому. Вона поцілувала його в шию. Річард здригнувся – але спочатку стріла зірвалася з тятиви. Він дістав з сагайдака іншу. Келен розстебнула останній гудзик, і обидві її руки лягли на його оголений торс. Річард залишився незворушний, а її дихання, навпаки, почастішало.

Келен твердо вирішила перемогти в цій грі. Вона міцно притиснулася до нього, і рука її ковзнула ще нижче.

– Келен… – Видихнув Річард. – Келен, це нечесно!

Він як і раніше продовжував натягувати тятиву, але прицілитися не міг: стріла ходила ходуном.

Вона легенько куснула його за вухо і, поцілувавши, шепнула:

– А хто казав, що може відмовитися від усього, що відбувається навколо? Рука її опускалася все нижче і нижче.

– Келен, – хрипким голосом повторив Річард. – Це нечесно… це обман…

– Не має значення. Такі були твої власні слова. Ти запевняв, що можеш стріляти при будь-яких обставин. – Вона полоскотав язичком його вухо. – Цього достатньо, коханий? Чому ж ти не стріляєш?

– Келен… – Він задихався… – Ти обманщиця…

Келен засміялася низьким горловим сміхом і легенько стиснула пальці. Річард судорожно зітхнув і випустив тятиву. Ясно було, що цю стрілу вони ніколи не знайдуть.

– Схоже, ти промахнувся, – прошепотіла Келен йому на вухо.

Річард відкинув лук і, повернувшись до неї, поцілував її.

– Обманщиця, – повторив він. – Це нечесно…

Він відкинув її довге волосся і припав теплими губами до її шиї. Келен здригнулася. Світ раптово закрутився, і вона виявила себе лежачою на землі поряд з Річардом. «Я люблю тебе», – хотіла прошепотіти вона, але Річард закрив їй рот поцілунком. Руки її обвилися навколо його шиї. Келен ледь не задихнулася, але не хотіла переривати поцілунку.

Раптово Річард схопився на ноги.

В сутінках тьмяно блиснула сталь.

Пристрасть в очах Ричарда поступилася місцем магічному гніву Меча Істини.

Блискаюче лезо зі свистом розсікли повітря. Річард стояв в розстебнутій сорочці, і груди його важко здіймалися.

– Що трапилося? – Здивовано запитала Келен.

– Хтось іде сюди. Встань за моєю спиною. Швидко! Келен схопилася на ноги, вхопила свій лук і наклала стрілу.

Трохи попереду заколихалося трава. Але причиною тому був не вітер.

12

Сіра плямиста голова наближалася до них, раз у раз виринаючи з густої трави. Створіння, чим би воно не було, було не надто високим. З думкою про те, що це може бути ще один скрійлінг, Келен щосили натягнула тятиву, так що оперення стріли торкнулося щоки. Найбільше вона боялася, що не встигне вистрілити. Втім, судячи по минулій зустрічі зі скрійлінгом, стріла тут не допоможе, подумала Келен. І навряд чи їй вдасться знову закликати блискавку.

– Почекай, – раптом сказав Річард і відвів її лук в сторону.

Приземкувата безволоса фігура з довгими руками і товстими ногами раптово виринула перед ними. На прибульця були лише брудні рвані штани, підперезані мотузкою. Жовті очі втупилися в Келен.

– Красива пані.

– Самюель, – вигукнув Річард, дізнавшись незмінного супутника відьми Шоти. Що ти тут робиш?

Потворне створення з шипінням потягнулося до Меча Істини:

– Моє! Віддай!

Річард загрозливо махнув мечем, і Самюель відсмикнув руку. Кінчик меча торкнувся сірих складок шкіри у нього на шиї.

– Я запитав, що ти тут робиш.

Заплили очі блиснули.

– Господині потрібен Шукач.

– В такому випадку ти дарма сюди приперся. Нам нічого робити в землі Агад.

Самюель подивився на Річарда жовтим оком:

– Господиня залишила Агад. – Він повернувся і ткнув довгим пальцем у бік села. – Господиня чекає тебе там, де багато людей живуть разом. Він знову повернувся до Річарда. – Вона сказала, що, якщо ти не прийдеш, вона вб'є людей і дозволить мені засмажити їх і з'їсти.

Річард зціпив зуби.

– Якщо вона хоч когось зачепить…

– Вона обіцяла не завдавати їм зла… якщо, звичайно, ти прийдеш.

– Що вона хоче?

– Тебе.

– Це я зрозумів – навіщо?

– Господиня не сказала Самюелю. Веліла тільки тебе привести.

Келен послабила тятиву:

– Річард, адже Шота говорила, що вб'є тебе, якщо побачить знову.

Не зводячи очей з Самюеля, Річард відповів:

– Ні. Вона говорила, що вб'є мене, якщо знову побачить у межах Агада. Але вона покинула Агад.

– І все ж…

– Якщо я не піду, вона вб'є людей. Чи ти сумніваєшся, що вона виконає свою загрозу?

– Ні… Але ж вона може вбити й тебе.

Річард посміхнувся:

– Мене? Не думаю. Вона мене любить. Я врятував їй життя. Принаймні побічно.

Келен розлютилася. Вона не забула, як Шота одного разу хотіла спокусити Річарда, і їй це зовсім не подобалося. Крім сестер Світу, відьма була останньою людиною, кого Келен хотіла б побачити ще раз.

– Мені це не до душі, – сказала вона. Річард кинув на неї швидкий погляд:

– Якщо ти бачиш інший вихід, скажи.

– Знаю, знаю, – сердито буркнула Келен. – Вибору, як завжди, немає. І все ж тримайся подалі від її лап.

Річард здивовано подивився на неї і повернувся до Самюелю:

– Веди нас, але не забувай, в чиїх руках тепер меч. І пам'ятай, що я говорив тобі минулого разу. Я насаджу тебе на рожен перш, ніж ти тільки захочеш підсмажити мене.

Самюель скоса подивився на меч і, ні слова не кажучи, рушив у бік села. Він раз у раз озирався, чи йдуть вони за ним. Річард, не прибираючи меч, одягнув лук на плече і пішов, тримаючись між Самюелем і Келен. В очах у нього як і раніше танцював магічний гнів. Самюель швидко пробирався крізь густу траву. Час від часу він обертався і сичав на своїх супутників.

Келен буквально наступала Річарду на п'яти.

– І нехай краще не пробує знову напустити на мене своїх змій! – Бурмотіла вона. – Ніяких змій! Я не жартую!

– Наче у тебе є вибір, – пробурчав Річард. Коли вони дійшли до села, вже майже стемніло. Село здавалося мертвим. Всі жителі збилися в купку на площі, оточені кільцем воїнів, що стояли плечем до плеча.

Келен знала, що Плем'я Тіни панічно боїться цієї відьми. Тут навіть не наважувалися вголос вимовляти її ім'я.

Власне кажучи, всі, хто хоч раз зустрічався з Шотою, боялися її – в тому числі і Келен. У той пам'ятний день, в землі Агад, Шота вбила б її, якби не Річард: відьма пообіцяла виконати будь-яке його бажання, і він скористався цим, щоб врятувати Келен. Було дуже сумнівно, що вона запропонує йому виконати ще одне бажання.

Самюель провів їх до будинку духів з такою впевненістю, наче прожив у селі все життя. Сміх його нагадував булькання. Він раз у раз підстрибував і посміхався своїми безбарвними губами. Час від часу Річард погрожував йому мечем, на що Самюель невдоволено сичав і виблискував жовтими очима.

Нарешті вони підійшли до будинку духів, Самюель вхопився своїми довгими пальцями за засув, але відкривати не поспішав.

– Красива пані почекає тут. І Самюель теж. Господиня хоче бачити тільки Шукача.

– Річард, я піду з тобою, – твердо сказала Келен. Він скоса глянув на неї і повернувся до Самюелю:

– Відкривай.

З неприязню глянувши на нього, Самюель відсунув засув. Тримаючи меч напоготові, Річард увійшов до будинку. Слідом за ним увійшла Келен. Двері зі скрипом зачинилися, і кисла фізіономія Самюеля зникла з очей.

Посередині будинку духів стояв високий, витончений трон, освітлений факелами.

Відблиски полум'я грали на різьблених позолочених зображеннях троянд, змій, кішок та інших тварин, що покривали кожен дюйм його поверхні. Над троном нависав важкий парчевий балдахін, прикрашений золотими китицями. Підставою трону служили три біломармурові плити, що утворювали високі сходинки. Трон був суцільно оздоблений щільним червоним оксамитом. Вся ця величезна споруда виглядала вельми велично. Келен не могла уявити собі, як його примудрилися втягнути у вузькі двері і скільки для цього знадобилося чоловіків.

На троні з царственим видом сиділа Шота. Її мигдалеподібні очі безпристрасно дивилися на Річарда. Звільна відкинувшись на червоний оксамит, вона поклала руки на широкі підлокітники у вигляді золотих горгуль. Горгулі відразу ж взялися лизати їй зап'ястя, а відьма незворушно постукувала по підлокітниках нафарбованими нігтиками. Її пишне, відливаюче бурштином волосся каскадом спадало на плечі.

Шота перевела погляд своїх дивних очей на Келен. Цей важкий, як скеля, і настільки ж непроникний погляд пронизав Келен наскрізь. Вона не могла рушити з місця. З балдахіна зісковзнула покрита різнокольоровими смугами змія і, зашипівши, торкнулася Келен роздвоєним язиком. Потім змія вповзла на коліна господині і згорнулася там, немов задоволена кішка.

Це був натяк на те, яка доля чекає непрохану гостю, якщо вона наважиться прогнівити відьму. Келен проковтнула клубок у горлі, намагаючись зробити це непомітно. Їй здалося, що минула ціла вічність, перш ніж Шота, переконавшись, що натяк зрозумілий, знову не кліпаючи дивилася на Річарда.

– Прибери меч, Річард. – Голос відьми був м'який, як оксамит, що покривав трон. Келен подумала, що несправедливо на додачу до краси мати ще й голос, здатний розтопити серце будь-якого чоловіка.

– Пам'ятається, під час нашої останньої зустрічі ти обіцяла вбити мене. Голос Річарда теж був на диво спокійним.

– Якщо мені прийде в голову вбити тебе, мій хлопчику, меч тобі не допоможе.

Раптово Річард скрикнув і, немов обпікшись, випустив меч. Він здивовано подивився на нього, трясучи обпаленою рукою.

– А тепер Всунь його у піхви, – все так же ласкаво сказала Шота.

Спідлоба глянувши на неї, Річард підібрав меч і вклав його в піхви.

Задоволена усмішка торкнула повні губи Шоти. Вона прибрала з колін змію і встала, пильно дивлячись на Річарда. Потім вона нахилилася вперед, і при цьому русі її пишні груди ледь не випали з глибокого вирізу повітряної сірої сукні. Чому цього не сталося, Келен так і не зрозуміла. З улоговинки між грудей вискочив невеликий флакончик на витонченому срібному ланцюжку.

Келен скривилася, дивлячись, як Шота граціозно спускається по трьох мармурових сходах. Поділ її сукні здіймався і опадав, немов від легкого вітру. Але в будинку духів не було ніякого вітру. Ця тканина, подумала Келен, занадто тонка для одягу. Вона уявила себе в цьому платті і почервоніла.

Спустившись на землю, Шота вийняла з флакончика пробку. Трон за її спиною розплився, немов затуманившись легким серпанком, і раптово перетворився на сіру хмару. Хмара закрутилася, все швидше і швидше, звилася в тонкий джгут і втягнулася у флакончик. Шота заткнула флакон корком і відправила на колишнє місце. Келен шумно зітхнула.

Погляд відьми опустився на розстебнуту сорочку Річарда. Здавалося, вона вражена, але разом з тим і задоволена. Річард зніяковів.

– Яке чудове порушення пристойності! – Посміхнулася Шота. Її довгий нафарбований нігтик торкнувся його оголених грудей і опустився нижче, до самого живота. – Застебни гудзики, Річард, інакше я можу забути, навіщо я тут.

Обличчя його стало червоним. Він почав застібати сорочку, а Келен інстинктивно присунулася ближче до нього.

– Шота, – сказав Річард, заправляючи сорочку в штани. – Я повинен подякувати тобі. Може, ти цього і не знаєш, але ти мені дуже допомогла.

Допомогла мені розкрити таємницю.

– Я, власне, і хотіла тобі допомогти.

– Ні, ти не розумієш. Я маю на увазі себе і Келен. Ти допомогла мені зрозуміти, як ми можемо бути разом. Розкрити таємницю любові. – Він посміхнувся. – Тепер ми одружимося.

На мить в повітрі повисло крижане мовчання.

– Це правда, – сказала Келен, намагаючись тримати голову вище. – Ми любимо один одного… І тепер можемо бути разом… Завжди. – Вона ненавиділа себе: якась відьма змушує її пояснюватися і мало не виправдовуватися!

Шота пильно глянула на Келен, і усмішка повільно сповзла з її обличчя.

Келен знову відчула клубок у горлі.

– Ви просто діти, – прошепотіла Шота, похитавши головою. – Дурні, неосвічені діти!

Річард відчув прилив гніву.

– Можливо, ми дечого і не знаємо, але ми не діти. Ми любимо один одного.

І збираємося одружитися. Я сподівався, що ти порадієш за нас, адже в цьому частково є й твоя заслуга.

– Хіба не я говорила тобі, мій хлопчику, що її треба вбити?

– Але все вже позаду, – обурилася Келен. – Ми впоралися з цим завданням, і тепер все буде добре. У нас все буде в порядку.

Келен охнула, відчувши, що відривається від землі. Їх з Річардом жбурнуло через всю кімнату, і від удару об стіну у Келен перехопило подих. Вони повисли, притиснуті до глиняної стіни, на висоті в добрих три фути. Келен виявила, що може рухати тільки головою, та й то з труднощами. Навіть її плащ був розпластаний по стіні, немов вона лежала на підлозі.

Річард був так само безпорадний. Обидва вони відчайдушно крутили головами і намагалися звільнитися, але марно.

Шота підійшла до них. В її очах палав небезпечний вогонь. Вона зупинилася прямо навпроти Келен.

– Так, значить, йому не потрібно було вбивати тебе? І тепер у вас все в порядку? Так чи ні, Мати-сповідниця?

– Так. – Келен постаралася додати своєму голосу впевненість.

– А тобі не приходило в голову, Мати-сповідники, що у мене були причини сказати йому те, що я сказала?

– Так, але ж все обернулося…

– І тобі не приходило в голову, Мати-сповідниця, що існують причини, через які серед сповідниць не прийнято любити своїх чоловіків? І що, можливо, це одні і ті ж причини?

Келен не знала, що на це відповісти. Думки в неї розбігалися.

– Про що ти говориш? – Втрутився Річард. Шота не звернула на нього ніякої уваги.

– Відповідай, Мати-сповідниця.

В горлі у Келен пересохло, і вона ледве зуміла прохрипіти:

– Що ти маєш на увазі? Які причини?

– Ти вже спала з ним? Спала з людиною, яку любиш, Мати-сповідниця?

Це питання змусло її почервоніти.

– Як ти смієш запитувати мене про це?

– Відповідай, Мати-сповідниця, – прошипіла Шота, – інакше я прямо зараз здеру з тебе шкіру і зроблю собі який-небудь симпатичний сувенір. Втім, я і так вже подумую про це. Відповідай негайно і не думай збрехати!

– Я… Ми… Ні! Але в будь-якому випадку це тебе не стосується!

Шота підійшла ближче. Погляд її очей обпікав.

– І двічі подумай, перш ніж лягти з ним, Мати-сповідниця!

– Що це означає? – Видихнула Келен, широко розкривши очі.

Шота схрестила на грудях руки. Голос її став загрозливим.

– Сповідницям не дозволяється любити свого чоловіка, бо, якщо у них народиться хлопчик, вона зобов'язана наказати батькові вбити дитину. Людина, якої вона торкнулася своєю владою, зробить все, що вона побажає. І не стане задавати питань.

– Але…

Шота підійшла ще ближче. Очі її палали.