Текст книги "Друге Правило Чарівника, або Камінь Сліз"

Автор книги: Террі Гудкайнд

сообщить о нарушении

Текущая страница: 41 (всего у книги 63 страниц)

– Як я вже говорила, – продовжувала Келен, – наша головна мета – вбити побільше ворогів. Може бути, цієї ночі нам випаде найкраща можливість.

Скільки у вас тут мечоносців?

Він помовчав, виробляючи підрахунок в умі, потім сказав:

– Мечоносців – близько двох тисяч. Напевно, ще чоловік вісімсот лучників, а решта – списники, кіннотники і всякі інші потрібні у військах люди зброярі, ковалі, візники та інші.

– Добре, – кивнула Келен. – Тоді я попрошу тебе відібрати близько тисячі мечоносців. Обирай найсильніших, найхоробріших, самих нещадних до ворога.

– А що належить зробити цим воїнам?

– Ті, кого ми одягнемо в мундири вбитих вартових, повинні відправитися на розвідку у ворожий табір. Повернувшись, вони розкажуть нам, де знаходиться те, що нас передусім цікавить. У нас буде достатня кількість людей, щоб виконати завдання. Мечники займуться ворожими командирами, принаймні тими, які не будуть отруєні, а потім повинні будуть знищити якомога більше ворожих воїнів і як можна швидше.

Вони дійшли до дванадцяти наметів, що стояли півколом, одна за одною.

Келен перевірила їх все і переконалася, що все приготовано, як вона наказала. Потім вона зупинилася біля найбільшого намету.

– Ти збиралася сказати мені, що ми збираємося білити, – нагадав Райан.

– Тисячу воїнів, – коротко відповіла вона. Він був приголомшений.

– Нам належить білити людей? Але навіщо?

– Тут все дуже просто. Відомо, що д'харіанці бояться привидів. Вони бояться привидів убитих ними ворогів. Тому вони і намагаються прибрати тіла вбитих товаришів з поля бою, як було в Ебінісі. Сьогодні вночі до них прийдуть ті, кого вони бояться. Вони піддадуться нападу тих, кого вони тільки й бояться: нападу привидів.

– Але вони ж зрозуміють, що ми воїни, тільки в білому одязі.

– Ні на кому не буде одягу. На них не буде нічого, а їх мечі будуть білі, як і вони самі. Перед нападом всі наші воїни роздягнуться догола.

У командира Райана відвисла щелепа.

– Що?!

– Ти зараз повинен зібрати тисячу мечоносців. Їм слід заходити в ці намети, роздягатися і занурюватися в діжки з вапном. Після цього нехай стоять біля гарячих каменів і сушаться. На це піде багато часу. Після цього вони знову можуть одягатися і носити одяг до часу нападу.

Командир Райан не вірив своїм вухам:

– Але ж зараз зима! Вони ж замерзнуть!

– Зараз відлига, – відповіла Келен. – Крім того, щоб не замерзнути, вони постараються зробити свою справу якомога швидше і повернутися назад. Їм зовсім ні до чого залишатися довго в стані ворога. Противник швидко отямиться і знищить тих, хто вторгся в його табір. А наші воїни повинні будуть вбивати д'харіанцев, поки ті ще не отямилися від переляку. Коли д'харіанци побачать привидів, яких так бояться, то в перші хвилини будуть думати тільки про втечу і ні про що інше. А наші люди отримають можливість рубати втікачів. Деякі з ворогів не зможуть навіть бігти від переляку. Ті ж, хто впізнає в нас воїнів, все-таки схаменуться, але не відразу. Ось цим-то часом першого переляку нам і треба скористатися. У бою достатньо іноді нетривалого замішання ворогів, щоб отримати над ними верх. В тому й буде справа, що наші мечоносці зовсім не повинні вступати в даний бій. Їх завдання полягає в тому, щоб винищити побільше ворогів, скориставшись панікою. А після того, як ворожі командири будуть вбиті, нашим воїнам і зовсім не слід битися без крайньої необхідності. Ми не можемо ризикувати нашими людьми. Ось мій наказ: напасти на них, перебити побільше народу і відійти назад.

Командир Райан деякий час стояв у роздумах. Нарешті він заговорив:

– Мені самому все це дуже дивно, але, здається, ці дивні прийоми можуть дійсно спрацювати. Нашим хлопцям все це спочатку не сподобається, але наказ вони виконають. Я їм все поясню, і тоді, я впевнений, вони це сприймуть краще. Я сам колись не чув ні про що подібне, але я впевнений, що і противник теж. – Він нарешті посміхнувся. – Що ж, думаю, вони здорово здивуються, це вже точно.

Келен полегшено зітхнула:

– Добре! Я рада, що командир галейського війська… Що командир галейського війська Серединних Земель вірить в успіх справи. А тепер я прошу принести і побілити мої сідло і упряж. І постав охорону біля моєї палатки, поки я буду всередині.

Він здивовано подивився на неї:

– Твоє сідло?!.. Але як же, Мати-сповідниця?.. Невже ти?..

– Я не вимагаю від своїх людей того, що не робила б сама. У першій битві ними повинен хтось командувати. Я візьму це на себе.

Командир Райан прийшов в жах.

– Мати-сповідниця… але ж ти… жінка, – пробурмотів він. – І ти… непогана. – Він, якби мимоволі, оглянув її, – Мати-сповідниця, прошу мене вибачити. – Він замовк.

– Не забувай, командир Райан: воїни повинні виконувати завдання. Він почервонів.

– Але вони ж – молоді чоловіки, Мати-сповідниця… Не можна ж від них очікувати… Вони ще молоді… – Він ніяк не міг підібрати потрібні слова. – Вони нічого не зможуть вдіяти… Мати-сповідниця, прошу тебе… Це порушує всі правила пристойності. – Він замовк, сподіваючись, що далі можна не пояснювати.

Вона ледь помітно посміхнулася.

– Командир, чи чув ти легенду про Шахар? – Він похитав головою. – Так от, коли йшло об'єднання племен, яке завершилося створенням Д'хари, то ті, хто був ініціатором об'єднання, захоплювали землі чужих племен, приблизно так само, як зараз Імперський Орден. Вони пропонували всім союз або підкорювали їх силою зброї. Плем'я Шахар відмовилося приєднатися до загарбників. Люди цього племені билися так люто, що загарбники почали їх боятися, хоча Шахар було в кілька разів менше. Ці люди любили битися більше всього на світі.

Вони були безстрашні до нерозсудливості і навіть йшли в бій оголеними, в сильному збудженні.

Райан слухав розповідь Келен, розкривши рот. Вона продовжувала:

– Усім д'харіанцям відома легенда про Шахар. І всі вони бояться Шахар до цього дня. – Вона помовчала небагато. – Так що, якщо наші воїни підуть в бій разом зі мною, і… це відбудеться… то тим сильніше злякаються люди Ордена.

Але я не думаю, що є підстави для занепокоєння. У наших воїнів будуть турботи важливіші, наприклад, як залишитися в живих.

Опустивши очі, командир Райан відповів:

– Прошу мене вибачити, Мати-сповідниця, але все ж мені це не дуже подобається. Виходить, що ти будеш піддавати себе небезпеці невідомо заради чого.

– Це неправда. Є більш серйозні причини для того, що я збираюся зробити. По-перше, коли вночі я бігла з ворожого табору, за мною погналися близько п'ятдесяти воїнів. Д'харіанці не сумніваються, що ці воїни наздогнали і вбили мене.

Командир насторожився:

– Ти хочеш сказати, що ці п'ятдесят чоловік до цих пір шукають тебе?

– Ні, вони загинули, всі до єдиного. Але ті, хто залишився в таборі Ордена, не знають про це. Коли вони побачать мене, всю білу, наче привид, вони, звичайно, подумають, що я загинула, як і повинно було статися, а на них напав мій дух. Це налякає їх ще більше.

– Невже всі п'ятдесят… – Пробурмотів вражений Райан. – А яка ж друга причина? Келен трохи помовчала.

– Коли воїни Ордена побачать мене, – почала вона тихо, – то… не важливо, чи приймуть вони мене за привид, чи зрозуміють, що я – гола жінка верхи на коні, вони все одно будуть дивитися на мене. А раз так, то вони якийсь час не зможуть вбивати вас. Ми ж зможемо вбивати їх, поки вони будуть зайняті іншим. Для мене ж головне – врятувати якомога більше наших людей. Це – мій обов'язок перед ними.

Деякий час Райан зніяковіло мовчав, опустивши очі. Потім він сказав ледве чутно:

– Я й не думав, що Мати-сповідниця настільки сповнена турботи про моїх людей. – Він знову подивився на Келен. – Чи можу я якось відговорити тебе від цієї затії?

Келен посміхнулася:

– У світі є тільки одна людина, яка могла б утримати мене, але це не ти. Якби він дізнався про мій намір, то, звичайно, заборонив би мені.

Цікавість командира Райана пересилило обережність:

– Хто ж це? Чи не твій чоловік? – Келен похитала головою. – Тоді це той, кого ти хочеш взяти собі за чоловіка?

– Ні. Я хочу стати дружиною цього чоловіка. Принаймні я сподіваюся на це. Він сам попросив мене про це. – Вона знову посміхнулася, помітивши його збентеження. – Його звуть Річард. Він – Шукач Істини.

Райан був приголомшений.

– Прости мене, Мати-сповідниця, якщо я… запитую про заборонене, але я думав, що всі сповідниці… що їх магічна сила… Словом, я не знав, що сповідниці можуть виходити заміж.

– Так, не можуть. Але з Річардом – випадок особливий. У нього є дар, і моя влада не може зашкодити йому. Райан нарешті теж посміхнувся:

– Я радий… Я щасливий за тебе, Мати-сповідниця!

– Однак, – застерегла його Келен, – якщо ти з ним коли-небудь зустрінешся, не смій розповідати йому про цю історію з… перевтіленням в примари. Якщо ти скажеш, що дозволив мені скакати на коні голою, попереду тисячі воїнів, він, мабуть, зарубає тебе!

Вона посміхнулася, побачивши його стривожене обличчя.

– Командир, мені потрібен меч, – сказала вона. – Меч? Ти що ж, збираєшся ще і битися? – Вигукнув він.

– Командир Райан, – сказала вона тихо, – як ти думаєш, якщо я буду скакати на коні голою і хтось з д'харіанців захоче збезчестити мене, то як зможу я захиститися без меча?

– Ах так. Я зрозумів.

Деякий час Райан обмірковував її слова, потім раптом посміхнувся – мабуть, йому прийшла в голову щаслива думка. Він вийняв з піхов свій меч і простягнув його Матері-сповідники. Це було старовинна зброя, з жолобом на клинку.

– Цей меч, – сказав він, – вручив мені принц Гарольд, коли я став командиром. Він сказав мені тоді, що це – меч його батька, короля Вайборна, що король бився цим мечем у битві. Ну, ти, звичайно, знаєш: у королів зазвичай кілька мечів, і майже всі вони хоч раз служили королям на війні. Тому не можна сказати, що цей меч такий вже й цінний. Але для мене було б великою честю, якби ти прийняла його, прийняла в подарунок. Якщо ти – дочка короля Вайборна, це буде правильно. Може бути, цей меч – чарівний і допоможе тобі захистити своє життя.

Келен дбайливо взяла у нього старовинний меч.

– Дякую тобі, Бредлі. Цей меч багато значить для мене. Ти не правий: це дуже цінна зброя. Я з гордістю буду носити його. Але я не візьму його назавжди. Коли прийде час відправлятися в Ейдіндріл, я поверну його тобі, і тоді в тебе буде меч, яким бився з ворогами не тільки король, але і Матір-сповідниця.

Він засяяв, почувши про таку можливість.

– А тепер я прошу тебе, – сказала вона, – поставити вартового біля мого намету і зібрати скоріше мечоносців.

Він приклав руку до грудей. – Буде виконано, Мати-сповідниця!

Коли Келен входила в теплу палатку, він вже повернувся з трьома воїнами і наказав:

– Поки Мати-сповідниця буде митися, стійте біля входу в цю палатку і нікого не пускайте. Ясно?

– Буде зроблено, командир, – відповіли всі троє хором.

Увійшовши в намет, Келен притулила меч до діжки, зняла свою накидку і роздяглася догола. Вона смертельно втомилася, у неї паморочилася голова, і її нудило. Вапняний розчин в діжці виявився гарячим, немов вода у ванні. Але, на жаль, це була не ванна. Келен залізла в діжку і занурилася в молочно-білу воду. Закривши очі, розслабившись, вона на декілька хвилин представила себе, що миється по-справжньому.

Келен робила все це заради того, щоб врятувати одних і вбити інших. Вона знову буде в білому, як і повинно бути на Матері-сповідники, але на цей раз білим буде не плаття.

Келен взяла меч свого батька і, повернувши його вістрям вниз, стиснула руків'я.

Вона обережно розставила ноги, щоб не поранитися об клинок. Затиснувши ніс вільною рукою і заплющивши очі, вона набрала в груди повітря і занурилася в розчин з головою.

42

Річард і сестра Верна їхали по вузькій стежці серед дерев, вдихаючи насичене вологою повітря. Вони піднімалися в гору, туди, звідки лунала мелодія флейти. Гілки дерев були обплетені ліанами, стовбури покриті мохом. У лісі панувала напівтемрява.

Уздовж стежки стояли невисокі стіни – мабуть, їх побудували, щоб перешкоджати подальшому проникненню буйної рослинності. Але ліани пробивалися крізь тріщини в кам'яній кладці, і самі стіни були схожі на живу істоту, обплутану щупальцями величезного зеленого спрута.

Тільки на людських черепах, встановлених по сторонах дороги на квадратних замшілих каменях на відстані близько трьох футів один від одного, не було ліан. Річард втратив рахунок цим черепам, що дивилися на подорожніх порожніми очницями.

Нарешті стежка розширилася, і відразу стало світліше. Попереду появилася дивна смугаста жовто-коричнева піраміда. Річард ніяк не міг зрозуміти, що це за споруда. Здалеку здавалося, що вона рази в два вище людського зросту.

Коли вони під'їхали ближче, Річард побачив, що піраміда складена з людських кісток. Смуги були утворені рядами черепів та кісток. Він здригнувся. Сестра Верна ніяк не проявила своїх почуттів. Незважаючи на цікавість і страх, що охопили його, Річард все так же зберігав мовчання. З часу їх останньої перепалки вони з сестрою Верною не розмовляли. Ночами він навіть не спав на стоянці, а йшов в ліс пополювати і повозитися з Гаром.

Річард і сестра Верна, наскільки дозволяло становище, старанно не помічали один одного.

За пірамідою з кісток відкрився вид на похмуре місто, оточене густими лісами. Попереду виднілася велика площадка, на якій всі дерева були викорчувані, зовсім як на терасованих полях, що залишилися позаду. Місцеві жителі вже обробили землю для посіву. Поле було щойно зоране, і Річарда це здивувало: адже взимку в його краях ніхто нічого не сіяв.

Ліс скінчився, але місто здавалося навіть більш похмурим, ніж оточена тропічними хащами стежка. Будинки з плоскими дахами були покриті брудно-коричневою штукатуркою. На кожну стіну приходилося по одному маленькому віконцю. Дво-, три-, чотириповерхові будинки не відрізнялися один від одного нічим, крім хіба що висоти. Густий чорний дим з труб піднімався до неба.

У центрі цього дивного поселення була площа з колодязем – здається, єдине відкрите місце у всьому місті. Від неї на всі боки розходилися вузькі, темні вулички, схожі на гірські ущелини. Деякі вулиці були вимощені бруківкою, але більшість була просто покрита рідким брудом. Жителі міста в темному, поношеному одязі ходили босоніж по брудних, вузьких вулицях, стояли біля стін, видивляючись на перехожих, або сиділи біля входів до своїх осель. Кілька жінок, які несли на голові глиняні глечики, посторонилися і притиснулися до стін, щоб дати дорогу вершникам.

* * *

Річард зауважив людей похилого віку в темних капелюхах без полів, з плоским верхом і з якимись дивними кольоровими плямами, наче хтось наляпав їх на капелюхи, зануривши пальці в фарбу. Чоловіки курили довгі, тонкі трубки. При вигляді Річарда і сестри Верни городяни миттєво замовкали, проводжаючи їх довгими цікавими поглядами. Виїхавши на широку мощену вулицю, сестра Верна зупинила коня і повернулася до Річарда:

– Тутешній народ іменує себе маженді. Вони населяють ці великі ліси, і країна їх має форму півмісяця. Щоб потрапити до Палацу, нам доведеться проїхати через їх землі. Ці люди поклоняються духам, а черепи, які ми бачили, – пам'ять про численні жертви. Хоча вони сповідують не справжню віру, а дурні забобони, ми безсилі щось змінити. Нам треба, щоб вони пропустили нас, а тому тобі доведеться поступати, як вони велять, інакше до тієї купи кісток, що ти бачив, додадуться і наші.

Річард нічого не відповів. Він мовчки сидів у сідлі, поки сестра нарешті не відвернулася від нього. Вони поскакали далі.

Незабаром перед ними відкрилася ще одна площа, багато більша першої. Тут зібралося не менше тисячі осіб. У всіх чоловіків на мочці лівого вуха висіли довгі сережки. Всі вони були озброєні короткими мечами, усі голили голови і не носили капелюхів.

Посеред площі, на високому помості, навколо товстого стовпа, спиною до натовпу, схрестивши ноги, сиділи воїни. Звідти й лунала дивна мелодія.

Навколо воїнів, обличчям до натовпу, сиділи жінки в чорному одязі.

Біля стовпа стояла огрядна жінка в пишному чорному платті. Побачивши Річарда і сестру Верну, вона смикнула за шнур. Пролунав дзвін. Натовп замовк. B тиші ще голосніше звучала мелодія флейти. Сестра Верна різко натягнула поводи. Річарду довелося наслідувати її приклад.

– Це – попередження, – сказала сестра. – Попередження духам про те, що прибульці можуть бути їх ворогами, і сигнал воїнам – тим, хто зібрався на площі, що вони повинні бути готові виконати наказ. Такий ритуал, вироблений перед жертвопринесенням. Якщо вона подзвонить в дзвін вдруге, ми помремо.

Воїни взяли під вуздечку їх коней. Жінки на помості встали і почали танцювати під швидку музику. Річард демонстративно перевірив, чи легко виймається з піхов меч. Сестра Верна, подивившись на нього, важко зітхнула і спішилася. Почувши її роздратоване покашлювання, Річард теж зліз з коня.

– Землі народу маженді, – заговорила вона, стежачи очима за танцем жінок у чорному, – з двох сторін оточує болотистий край, в якому мешкає численне плем'я дикунів – ворогів маженді. Ці дикуни нікому не дозволяють проїздити через їх землю, і вже тим більше – не дають провідників. Якщо ми потрапимо туди, то, навіть уникнувши зустрічі з дикунами, дуже швидко заблукаємо в лісах і болотах. Тому єдиний шлях до Палацу пророків лежить через країну маженді. – Переконавшись, що Річард слухає її, сестра продовжувала:

– Між маженді і цими дикунами йде війна. Щоб вони пропустили нас через свою землю, ми повинні довести, що ми – їх союзники, а не союзники їх ворогів. Ми бачили черепа ворогів, яких вони принесли в жертву духам. Щоб нам дозволили проїхати, ми повинні взяти участь в їх ритуалі жертвопринесення. Маженді вірять, що всі люди володіють життєвою силою, дарованою духами. Ті ж, хто наділений даром, можуть спілкуватися з духами безпосередньо. Тому жертвоприношення, здійснене за допомогою того, хто наділений даром, приносить благословення духів всьому їх народу. Всякий раз, коли ми проводимо учнів через їх країну, маженді вимагають, щоб хлопчики брали участь в жертвоприношеннях. Вони вірять, що чарівники принесуть їм благословення духів.

Крім того, маженді хочуть, щоб їх вороги зненавиділи чарівників і ніколи не вдавалися б до їхньої допомоги. Таким чином, за віруваннями маженді, вони позбавляють своїх ворогів зв'язку зі світом духів.

Воїни на площі, як по команді, оголили короткі мечі і поклали їх на землю, направивши вістрями у бік стовпа, і опустилися на коліна, схиливши голені голови.

– Жінка, яка дзвонила у дзвін, – сказала сестра Верна, правителька цього народу, їх Королева-Мати. Вона пов'язана зі світом жіночих духів і представляє сили родючості. – Жінки припинили свій танець, зійшли з помосту і, ставши в один ряд, попрямували до подорожнім. – Королева-Мати направляє до нас своїх посланців, щоб відвести тебе до місця жертвопринесення, – пояснила сестра. – Нам ще пощастило: у них є кого приносити в жертву. Іноді доводилося чекати кілька тижнів або навіть місяців, поки вони захоплять когось у полон.

Річард мовчав.

– Тебе відведуть в дім, де утримують полоненого, – продовжувала вона. – Там ти повинен будеш дати їм благословення. Твоя відмова означатиме, що в першу чергу треба принести в жертву тебе. Інакше кажучи, ти помреш разом з полоненим. Дати благословення – значить поцілувати ритуальний ніж, який тобі вручать. Тобі не доведеться нікого вбивати. Поцілувавши ніж, ти благословиш їх від імені духів, і вони вб'ють бранця самі. Але ти повинен бути свідком жертвопринесення, щоб духи твоїми очима бачили його. – Вона понизила голос. Віра цього народу темна.

Річард з ненавистю подивився на неї.

– Я знаю, тобі це дуже не подобається, Річард. Але завдяки такому звичаєм між нами і маженді ось уже три тисячі років панує мир. Завдяки цьому було врятовано більше життів, ніж погублено. Ці болотні дикуни воюють не тільки з маженді, але і з нами. Час від часу вони здійснюють спустошливі набіги на землі освічених людей Стародавнього світу і на наш Палац.

«Нічого дивного», – подумав Річард, але промовчав.

Сестра Верна відійшла в сторону. Жінки, послані правителькою, зупинилися, і дві з них вийшли вперед. Літні, огрядні, ставні, вони були з ніг до голови закутані в чорне, так що на виду залишалися тільки зморшкуваті обличчя і руки. Посланниця вклонилася сестрі Верні:

– Вітаю тебе, о мудра жінка. Дозорні ще вчора сповістили нас про твоє наближення. Ми раді, що ти прийшла зараз, коли ми повинні принести жертву на честь початку роботи в полях. Ми не очікували твоєї появи, але тим краще. Тепер ми зможемо отримати благословення духів.

Жінка в чорному уважно оглянула Річарда і знову повернулась до сестри Верне:

– Це і є чарівник? Але він вже не хлопчик.

– У нас у Палаці до сих пір не було дорослих учнів, – відповіла Верна.

– Але він – чарівник, як і всі інші.

Жриця покосилася на Річарда.

– Однак він не так юний, щоб давати благословення.

– Але він має чарівний дар. – В голосі сестри з'явилося занепокоєння.

Жриця кивнула:

– Це так, але він уже дорослий, а тому інші не повинні здійснювати за нього його роботу. Він сам повинен вручити жертву духам. Така їх воля.

– Ну що ж, – зітхнула сестра Верна, – нехай буде так. Відведи його.

Жінка в чорному кивнула і жестом показала Річарду, щоб він слідував за нею. Сестра Верна схопила його за рукав. Він відчув неприємне поколювання під нашийником.

– Річард, – прошепотіла вона, – не смій розмахувати сокирою. Ти сам не знаєш, що можеш зруйнувати.

Він подивився їй в очі і, нічого не відповівши, пішов за жінкою в чорному.

Пройшовши по брудній вулиці, вони згорнули у вузький провулок і дійшли до останнього будинку.

Річарду довелося зігнутися в три погибелі, щоб увійти в низькі двері.

Настил всередині був встелений візерунчастими килимами, але навіть тут кольори були якимись темними і тьмяним. Обстановка обмежувалася дерев'яними ящиками, на яких стояли масляні лампи. Біля дверей в коридор, завішених таким же линялим килимом, сиділи четверо воїнів, по два з кожного боку. На колінах у них лежали короткі списи з наконечниками у вигляді листя. Тютюновий дим піднімався до стелі.

Воїни встали і вклонилися жриці. Та відповіла легким кивком, пропускаючи Річарда вперед.

– Це – чарівник, – оголосила вона. – Він вже дорослий, і тому Королева Мати вирішила, що він сам повинен принести жертву духам.

Воїни схилили голови, вітаючи мудре рішення, і попросили жінку в чорному передати Королеві-Матері, що все буде виконано. Побажавши їм удачі, жриця пішла.

Всі четверо тут же почали усміхатися і почали поплескувати гостя по спині, а один навіть обійняв його за плечі.

– Можеш вважати, хлопець, що тобі пощастило. Тобі сподобається, ось побачиш.

– Воїн оскаблився, і Річард зауважив, що в роті у нього не вистачає одного зуба.

– Сьогодні ти станеш чоловіком, якщо не став їм до цих пір. Вперед!

Наступна кімната у всьому походила на першу, тільки там не було диму.

Воїни провели Річарда через анфіладу абсолютно однакових кімнат, єдиною прикрасою яких служили килими на підлозі. Коли вони дісталися до останніх дверей, той, що йшов попереду, обернувся:

– Ну, хлопче, не втрачай голови, і ти добре проведеш час з цією дикункою!

Його друзі розуміюче посміхнулися і, відкинувши килим, пройшли в останню кімнату – маленьку, квадратну, з брудною підлогою, без всяких килимів. Стеля тут, як і скрізь, була дуже високою, але світло в кімнату проникало крізь єдине віконце під самим дахом, а тому в ній панувала напівтемрява. В повітрі стояв запах нечистот.

У дальньому лівому кутку Річард побачив голу жінку, прикуту до стіни. При їх появі полонянка стиснулася і відсунулася подалі. У неї були темні очі і довеі, кучеряве чорне волосся. Брудне тіло покривали синці та садна. В очах читалися жах і огиду.

Воїни сіли навпочіпки біля стін, поставивши списи між колінами. Річард теж сів, притулившись до стіни, праворуч від полонянки.

– Я бажаю поговорити з духами, – несподівано сказав він. Всі четверо здивовано дивились на нього. – Мені потрібно запитати у них, яким чином я повинен принести жертву.

– Чого тут питати? – Пирхнув щербатий. – Їй треба перерізати горло і відокремити голову від тулуба.

– Хай так, – не відступав Річард. – Але все-таки я повинен поговорити з духами, щоб дізнатися, як мені зробити все найкращим чином, щоб догодити їм.

Воїни задумалися. Нарешті щербатого осінило.

– Королева-Мати та її жриці, коли хочуть поговорити з духами, п'ють джуку.

Принести тобі джуку?

– Принеси! – Розпорядився Річард. – Мені теж треба поговорити з духами.

Не хотілося б зробити щось не так і накликати на вас гнів духів.

Порадившись, стражники погодилися, що це цілком розумне побажання, тим більше що їхній гість повинен сам зробити обряд, а не просто благословити його, і один з них побіг виконувати доручення.

Решта, посміхаючись, поглядали на полонянку, яка з ненавистю дивилася на них зі свого кута. Один із охоронців дістав з кишені вузьку трубку і лучину. Запаливши лучину від лампи, він запалив трубку і, пускаючи дим, почав безсоромно розглядати жінку.

Річард сидів навпочіпки, поклавши руки на коліна, непомітно торкаючись руків'я меча. Нарешті повернувся четвертий воїн. Він дбайливо ніс обома руками глиняну чашу, прикрашену білим орнаментом.

– Королева-Мати та її жриці погодилися надіслати тобі джуку, щоб ти міг поговорити з духами, – сказав він. Поставивши чашу перед Річардом, воїн вийняв з-за пояса ніж і передав його гостю малахітовою ручкою вперед. – Це – священний ніж для жертвоприношень.

На ручці були вельми майстерно вирізані людські фігури в самих непристойних позах. Річард взяв ножа, і стражник приєднався до трьох своїх товаришів. Той, що сидів ближче всіх до жінки, був явно задоволений, що Королева Мати прислала джуку. Він розуміюче підморгнув Річарду і, піднявши спис, направив його в обличчя жінці.

– Чарівник прийшов принести тебе в дар духам. Але скоро він сам передасть тобі дар духів – своє насіння. Не ображай духів! – Стражник глумливо посміхнувся.

– Ти повинна прийняти його дар. Ну! Живо!

Жінка слухняно лягла на спину і, кинувши на Річарда ненавидить погляд, розсунула ноги. Мабуть, вона добре засвоїла, що з воїнами краще не сперечатися.

Стражник кольнув її списом у стегно.

– Ти що, не знаєш, що робити! – Закричав він. – Не смій ображати нас!

Роби, що слід!

Зберігаючи зовнішній спокій, Річард міцно стиснув руків'я меча. Полонянка насилу перекинулася і стала на карачки. Всі четверо загелготали.

– Лежачи до неї обличчям до обличчя, ти не отримаєш задоволення, – пояснив щербатий. – Вона кусається. А так вона не зможе тебе вкусити, і ти отримаєш від неї все, що потрібно.

Стражники чекали. Річард сидів нерухомо.

– Хіба ви не розумієте, бовдури? – Заговорила раптом жінка. – Він не хоче покривати мене, немов пес, у вас на очах. – Вона глузливо поглянула на Річарда. – Він боязкий і боїться зганьбитися!

Тепер всі погляди були звернені на Річарда. Він же, до болю в руці стискаючи руків'я меча, намагався зберегти безпристрасне обличчя, але лють чарівного клинка вже кипіла в його жилах. Щербатий засміявся:

– Може, вона і права! Він ще молодий. А раптом він і справді не звик, щоб інші спостерігали, як він насолоджується?

Річарду ставало все важче стримувати себе. Треба було щось придумати. Він узяв в руки чашу з джуку і заговорив, намагаючись, щоб голос не видав його:

– Духи бажають поговорити зі мною про дуже важливі речі.

Воїни відразу стали серйозні. Вони знали, що їхній гість – чарівник, хоча і не такий молодик, яких вони бачили раніше. Вони не знали меж його могутності, але всі його поведінка вселяло їм смутні побоювання.

– Ми повинні залишити його, – сказав щербатий. – Нехай розмовляє з духами, нехай собі розважається з дикункою, нас це не стосується. – Він вклонився Річарду. – Ми будемо чекати в тій кімнаті, де ти нас вперше побачив.

Стражники урочисто пішли. Коли їхні кроки затихли за дверима, полонянка плюнула, намагаючись потрапити в Річарда.

– Ну, давай, – злобно прошипіла вона. – Доведи, що ти здатний покрити жінку, яка прикута до стіни. Ти все одно не зробиш мені гірше, ніж інші.

Річард злегка пхнув її ногою, змушуючи прийняти нормальне положення.

– Я не такий, як вони.

Жінка лягла на спину і розсунула ноги. Тепер її погляд висловлював презирство.

– Отже, ти хочеш лягти на мене, щоб показати, що ти – краще за інших?

Річард заскрипів зубами.

– Припини! Я тут не для того. Полонянка сіла. Хоч вона й намагалася триматися незалежно, Річард помітив, що їй стало страшно.

– Значить, ти відразу принесеш мене в жертву? Тільки зараз він зрозумів, що все ще стискає руків'я меча. Він розтиснув руку, і магічний гнів зник.

Заспокоївшись, Річард вилив джуку на брудну підлогу і сказав:

– Я хочу витягти тебе звідси. Мене звуть Річард. А тебе як?

– Навіщо тобі знати, як мене звуть? – З підозрою в голосі запитала полонянка.

– Ну, якщо нам доведеться вибиратися звідси разом, повинен же я знати твоє ім'я. Я ж не можу називати тебе просто «жінка».

– Мене звуть Дю Шайю, – неохоче відповіла вона.

– Так мені називати тебе «Дю», «Шайю» або «Дю Шайю»? – Перепитав Річард.

Жінка здивовано подивилася на нього, трохи подумала і сказала:

– Моє ім'я – Дю Шайю. Річард кивнув:

– Гаразд, Дю Шайю, так Дю Шайю. А як називається твій народ?

– Бака-бан-мана.

– А що це значить?

– «Не мають господарів», – гордо відповіла Дю Шайю.

– Ну, раз так, – посміхнувся Річард, – ти справді дочка свого народу.

Важко уявити, щоб у тебе був господар.

Дю Шайю недовірливо зиркнула на нього.

– Це все порожні слова. А насправді ти такий же, як усі. Тільки й думаєш, щоб я лягла під тебе.

– Ні, – похитав головою Річард, – я хочу визволити тебе звідси і відправити додому.

– З бранців маженді ще ніхто не повертався.

– Ну, має ж хтось бути першим. Він оголив меч, і Дю Шайю з переляку стиснулася, притягнувши коліна до грудей.

– Не бійся, Дю Шайю, – заспокоїв її Річард. – Я зовсім не збираюся вбивати тебе. Я просто хочу звільнити тебе від ошийника.

При його словах вона відсахнулася, але потім, визнавши свій страх ганебним, підняла голову і плюнула йому в обличчя.

– Хочеш звільнити мене від нашийника, а заодно і від голови? Ти все брешеш, ти хочеш убити мене, але бажаєш, щоб я сама підставила тобі шию!

Річард витер обличчя рукавом і поклав руку їй на плече.

– Та не хочу я тебе вбивати! Мені треба розрубати ланцюг. Як же інакше я тебе звільню?

– Мечем не можна розрубати залізо!

– Мій меч – чарівний.

Жінка заплющила очі, а Річард обережно поклав її голову собі на коліна.

Він уже знав, що Мечем Істини можна розрубати залізо.

Коли він просунув лезо під нашийник, Дю Шайю в жаху застигла, а потім різко кинулася на нього. Не встиг він отямитися, як гострі зуби вп'ялися йому в руку. Річард завмер: один необережний рух, і вона прокусить руку до кістки. Mагічна лють меча кипіла у нього в жилах. Річард зціпив зуби.