Текст книги "Друге Правило Чарівника, або Камінь Сліз"

Автор книги: Террі Гудкайнд

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 63 страниц)

На останній фразі вона підняла голову і зустрілася з ним очима. Гнів її поступово згас. Еді кивнула:

– Добре. Можливо, я дійсно зберігати це в собі занадто довго.

Можливо, мені стане легше, якщо я розповім кому-небудь… одному.

Можливо, ти не захочеш прийняти мою допомогу, коли почуєш. Але якщо не передумаєш – я чекаю, що ти розповіси мені все, що сталося. – Вона погрозила йому пальцем. – Все.

Зедд збентежено посміхнувся:

– Звичайно.

Еді опустилася на стілець, але не встигла вона сісти, як найбільший череп раптово звалився з полиці. Вони дружно втупилися в нього, потім Зедд підійшов до нього і підняв. Його пальці пробіглися по гострих зубах завбільшки з людську долоню. Підстава черепа була плоскою. Скотитися з полиці він не міг. Зедд поставив його на місце.

– Схоже, – проскрипіла Еді, – останнім часом кісткам більше подобається бути на підлозі. Вони раз у раз падають.

Кинувши наостанок похмурий погляд на череп, Зедд знову сів за стіл.

– Розкажи мені про кістки. Навіщо вони тобі, що ти з ними робиш? Розкажи мені все з самого початку.

– З самого початку? – Вона кинула швидкий погляд на двері, немов хотіла втекти. – Це бути дуже сумно.

– Я нікому не повторю ні слова зі сказаного тобою, Еді.

22

Я народилася в місті Шора, це в Нікобарі, – зробивши глибокий вдих, почала Еді. – У моєї матері не було чаклунського дару. Вона, як це сказати… бути проміжною ланкою. Алеу моєї бабусі Ліндел дар був. Моя мати все життя дякувати добрим духам за те, що у неї не бути дару, і проклинати їх за те, що дар бути у мене. В Нікобарі ті, хто мати дар, бути ненависним. Їм не довіряли. Це можливо тому, що люди вважали, що даром може наділяти не тільки Творець, а й Володар. Навіть той, хто за допомогою дару творити добро, його відразу підозрювати, що він бути проклятим.

Ти ж знаєш, що це означає?

– Так, – сказав Зедд, відщипнувши шматочок хліба. – Це ті, хто звернувся до Володаря. Приніс йому обіт. Вони ховаються в Світі, немов тіні, і служать Володарю, наближаючи годину його торжества. Багато хто може виявитися проклятим.

Деякі роками не виявляють себе і чекають, коли їх покличуть. А коли вони покликані, починають служити Володарю. Їх називають по-різному, але сутність їх однакова. У деяких книгах вони іменуються посередниками, в деяких – дітьми погибелі. Серед них є люди знаючі, на зразок того ж Даркена Рала, яким Володар доручає найбільш відповідальні справи. А зустрічаються і самі звичайні, яких використовують для всяких дрібниць. Тих, хто має дар, наприклад, знову ж таки, як Даркен Рал, Володареві важче перетягнути на свою сторону. Тих, хто його позбавлений, – простіше, але навіть серед них посередники зустрічаються нечасто.

– Дарко Рал бути проклятим? – Здивувалася Еді.

– Так, – кивнув Зедд. – Він сам мені про це сказав. Правда, він назвав себе посередником, але це одне і те ж. Всі вони служать Володарю.

– Це бути небезпечна новина.

– Інші я приношу рідко, – сказав Зедд, вмочуючи хліб в суп. – Ти зупинилася на своїй бабусі, Ліндел.

– За часів її молодості чаклунки могли бути вбиті з будь-якого приводу: хвороби, нещасний випадок, важкі пологи – все ставити їм у провину. Їх вважати проклятими, хоча це бути несправедливим. Деякі намагалися з цим боротися. Намагалися не раз. Але від цього страх і ненависть бути тільки сильніше. Потім наступив перепочинок. Правителі Нікобара вирішили дозволити чаклункам бути, якщо вони на доказ того, що не бути прокляті, поклянуться душею не використовувати дар без дозволу міської влади або представника короля. Клятва повинна бути приноситися публічно. Клятва не використовувати дар і попереджати про наміри Володаря.

– А чому люди були так упевнені, що чаклунки – прокляті? – З набитим ротом поцікавився Зедд – Тому що бути легше звинуватити у всіх своїх нещастях жінку, ніж дошукуватися правди, і набагато приємніше винести вирок конкретній людині, ніж проклинати невідоме. Дар може творити не тільки добро, а й зло. І тому що він може творити і зло, люди вірити, що принаймні частина його дарується володарем.

– Дурне марновірство, – пробурчав Зедд.

– Ти добре знаєш, що забобони не обов'язково мати відношення до розуму.

Але варто йому пустити коріння, як воно виростати в могутнє розлоге дерево.

Зедд хмикнув, погоджуючись.

– Отже, чаклунки перестали використовувати дар?

Еді негативно хитнула головою.

– Так. До тих пір, поки цього не вимагало загальне благо. Тоді вони ходити до міської ради або до представника короля, щоб випросити дозволу.

Зедд в роздратуванні ляснув ложкою по столу.

– Але ж у них же був дар! Якщо він є, його неможливо не застосовувати!

– Вони застосовувати, але тільки таємно. Щоб ніхто не бачити, і ніколи не звертали на людину.

Відкинувшись на спинку стільця, Зедд мовчки похитав головою. Перше Правило Чарівника. До чого ж все-таки дурні бувають люди. Еді тим часом продовжувала розповідь:

– Бабуся Ліндел бути сувора жінка і сама собі пані. Вона й пальцем не поворухнути, щоб навчити мене користуватися даром. Вона лише порадити мені змиритися з ним. А мати, звісно, нічого не могла мене навчити. Тому мені довелося вчитися самій. Я росла, і мій дар ріс разом зі мною, але я чудово розуміла, що застосувати його – значить осквернити себе. Все одно що доторкнутися до Володаря. Мені це вбивати в голову щодня. І я в це вірити. Я страшенно боялася порушити заборону. Коротко кажучи, я бути плід з того дерева забобони. Одного разу, коли мені бути вісім або дев'ять років, я бути з батьком і матір'ю на міській площі. На тому боці площі загорівся будинок. Там, на третьому поверсі, жити дівчинка, моя ровесниця. Вона благала про допомогу. Але ніхто не міг до неї дістатися, бо нижні поверхи бути охоплені вогнем. Її крики обпалювали кожен мій нерв. Я почала плакати. Я хотіла допомогти. Це бути нестерпно. – Еді склала руки на колінах і втупилася в стіл. – Я зробити так, що вогонь згас. Я врятувала дівчинку. Обличчя її нічого не виражало.

– Навряд чи хтось, крім батьків дівчинки, цьому зрадів, вірно? запитав Зедд. Еді похитала головою.

– Тепер все знати, що у мене дар. Все знати, що я бути той, хто погасив вогонь. Моя мати заплакала, а батько відвернувся. Він не хотів на мене дивитися, тому що я нести в собі зло. Хтось привів бабусю Ліндел. Її поважали, тому що вона твердо тримати клятву. Бабуся відвела нас з дівчинкою до міської ради і там висікла її.

Зедд не повірив своїм вухам.

– За що?

– За те, що вона допомогла Володареві змусити мене скористатися даром, пояснила Еді. – Ми з цією дівчинкою знати один одного, начебто як подружки.

Більше вона зі мною не розмовляла. – Еді обхопила руками живіт. – Потім бабуся Ліндел зірвала з мене одяг і лупила мене, поки я вся не покрилася кров'ю. Я кричати сильніше, ніж та дівчинка у вогні. Потім вона протягнути мене голою і в крові через все місто до свого дому. Приниження. бути страшніше побоїв. Потім, вже в домі, я запитала, як вона могла бути настільки жорстокою. Вона подивилася на мене зверху вниз: «Жорстокою, дитя? Жорстокою? Ти не отримала ні єдиного удару більше, ніж заслужила. І жодного менше, щоб тебе не засудили до смерті». Потім вона змусила мене дати клятву:» Клянуся своєю надією на порятунок ніколи не звертати свій дар на людину з якої б то не було причини, без дозволу міської ради або представника короля. І нехай мою душу забере Володар, якщо я коли-небудь заподію людям зло своєю магією». Потім вона поголила мені голову. Я так і бути без волосся, поки не стати дорослою.

– Поголила тебе? Чому?

– Тому що в Серединних Землях, як тобі добре відомо, довжина волосся жінки вказує на її положення в суспільстві. Це бути доказ для мене і для інших, що моє становище – найнижче. Я скористатися даром публічно і без дозволу. Це бути нагадуванням про мій проступок. З тих пір я жила у бабусі Ліндел і рідко бачила матір і батька. Перший час я дуже за ними нудьгувала. Бабуся почала вчити мене користуватися даром, щоб я могла гарненько розібратися в тому, чого мені не слід робити. Я не любила бабусю. Вона бути занадто байдужою. Але я її поважала. На свій лад вона була дуже порядною жінкою. Якщо вона мене карала, то лише тоді, коли я порушувала її правила. Вона немилосердно частувала мене різками, але тільки якщо я нехтувала тим, про що була попереджена заздалегідь. Вона вчила мене, але не дала мені ні тепла, ні любові. Це бути важке життя, зате я навчилася дисципліни. Але головне – я навчилася використовувати дар. За це я завжди бути вдячна бабусі, бо дар бути моїм життям. Він дозволяв мені торкнутися чогось вищого і благороднішого, ніж бути я сама.

– Прости, Еді. – Зедд почав присьорбувати остиглий суп, оскільки не знав, чим ще зайнятися. Їсти йому вже не хотілося.

Еді підійшла до печі і довго дивилася у вогонь. Зедд терпляче чекав, коли вона знайде слова.

– Коли я виросла, мені бути дозволено відростити волосся. – Еді посміхнулася слабкою посмішкою. – Люди вважали мене привабливою.

Зедд відставив миску і, підійшовши, поклав руку їй на плече.

– Ви і зараз дуже привабливі, пані.

Як і раніше дивлячись у вогонь, вона накрила його руку долонею.

– Прийшов час, і я закохалася. Його ім'я бути Пела. Він бути незграбний, але чесний і добрий. Він бути ніжний зі мною. Він би вичерпав море ложкою, якби вирішив, що це мене порадує. Мені здавалося, що сонце встає лише для того, щоб висвітлювати мені його обличчя, а місяць сходить, щоб ми могли цілувати одне одного. Серце моє билося тільки для нього. Ми хотіли одружитися. Але у міської ради, очолюваної людиною на ім'я Матрін Гален, були інші плани. – Еді прибрала руку і зім'яла воріт сукні. – Вони вирішили, що я повинна вийти заміж за хлопця з сусіднього міста. Він бути сином мера. Для жителів Шори я бути цінним трофеєм.

Чаклунка, пов'язана клятвою, вважалася ознакою високої чесноти городян. Віддавши мене важливій людині з іншого міста, вони могли сподіватися отримати від цього великі вигоди – принаймні торговельні. Я бути в паніці. Я благала бабусю заступитися за мене. Я говорила їй про свою любов до Пела. Казала, що не бажаю бути подарунком в обмін на торговельні привілеї. Казала, що дар, яким я володію, – мій, і він ще не причина, щоб віддати мене в рабство. Чаклунки не бути рабинями.

Бабуся теж бути чаклункою. Її зневажали за дар, але поважали за те, що вона тримала клятву. І навіть більше, ніж поважали, – її боялися. Я благала її про допомогу.

– Не схоже, щоб така людина погодилася тобі допомогти.

– Більше мені ні до кого було звернутися. Вона сказала, що їй потрібно подумати, і веліла прийти пізніше. Це бути найдовший день у моєму житті. Коли я прийшла до неї під кінець дня, вона веліла мені встати на коліна й принести клятву. Вона сказала, що на цей раз слова повинні йти з самого серця. Вона частенько змушувала мене повторювати слова клятви. Я опустилася на коліна і на цей раз говорила щиро як ніколи. Потім я затамувала подих і стала чекати. Я навіть не піднялася з колін. Вона подивилася на мене зверху вниз. Обличчя її, як і раніше бути похмурим. «У тебе бунтівний дух, – сказала вона, – і ти повинна його приборкати. Люди зажадали від тебе клятви, і ти дала її. Сподіваюся, що я не доживу до того дня, коли ти її порушиш. Це твій єдиний обов'язок. Раду я беру на себе і поговорю з Матріном Галеном. Ти вийдеш заміж за Пела». Я уткнулась в поділ її сукні.

Еді замовкла, дивлячись у вогонь.

– І що ж, – Зедд підвів брову, – ти вийшла заміж за свого коханого?

– Так, – прошепотіла Еді. Вона взяла ложку і стала помішувати суп. Зедд дивився на неї. Нарешті Еді поклала ложку на місце. – Три місяці я думала, що життя бути прекрасною. – Вона втупилася в порожнечу, беззвучно ворушачи губами. Зедд обійняв її за плечі і дбайливо посадив на стілець.

– Дозволь мені приготувати тобі чашечку чаю. Коли Зедд повернувся з димлячої чашкою, вона як і раніше сиділа не рухаючись, поклавши руки на стіл. Він вклав чашку їй в руки і сів навпроти. Зедд не квапив Еді, розуміючи, що їй потрібно зібратися з силами, щоб продовжити розповідь.

Нарешті вона знову заговорила:

– Це бути в той день, коли мені виповнилося дев'ятнадцять. Ми з Пелом поїхали за місто. Я бути вагітна. – Вона підняла чашку обома руками і зробила ковток. – Ми бродили по полях, придумували ім'я майбутній дитині, трималися за руки і… Ну, ти знаєш, яка дурна любов в цьому віці…

На зворотному шляху нам довелося пройти мимо млина. Я пам'ятаю, як ще здивувалася, що на млині нікого не бути. Зазвичай там завжди хтось бути.

– Еді на мить заплющила очі і зробила ще один ковток. – Але як виявилося, люди там бути. Захисники Пастви. Вони чекали нас.

Зедд знав, про кого йде мова. У великих містах на зразок Нікобара були добре навчені люди, які полювали на проклятих. Викорінювали зло, як тільки його побачать. В інших країнах такі люди називалися інакше, але суть від цього не змінювалася. Про докази вони, як правило, не дбали.

Єдине, що від них вимагалося, – пред'явити труп. Якщо вони говорили, що вбитий був проклятим, значить, так воно і є. У невеликих містах Захисниками були звичайно відверті гвалтівники та вбивці. Населення їх панічно боялося. І не без причини.

– Вона розтягнули нас… – Її голос зірвався, але лише на мить, – по різних кімнатах в підвалі млина. Там бути темно і пахло пилом. Я не знала, що відбувається з Пелом. Я ледь могла дихати від страху. Матрін Гален говорити, що я і Пела бути проклятими. Він сказав, що я відмовилася вийти заміж за того, за кого мені було запропоновано, бо, за задумом Володаря, мені потрібно було бути в Шорі. Цього літа на місто обрушилася епідемія, і багато хто помер. Матрін сказав, що хворобу напустили ми з Пелом. Я говорити, що це не так, і на доказ повторила клятву. Вона покрутила в руках чашку і поставила її на стіл.

– Пий, це тобі допоможе, – сказав Зедд, доторкнувшись до її руки. Він додав в чай листя морошки. Вони надавали заспокійливу дію.

Еді зробила великий ковток.

– Матрін Гален сказав, що ми з Пелом бути проклятими, і на цвинтарі повно доказів того.

Він говорив, що йому потрібно тільки одне: наше визнання вини. Інші Захисники бурчали, як гончі серця, готові розірвати мене на частини, як кролика. Я дуже боялася за Пела. Вони били мене, і я знала, що Пела б'ють ще гірше, тому що вони хочуть змусити його назвати мене проклятою. Для них це бути найбільше задоволення: змусити людину обмовити того, кого він любить. Я все заперечувала, але вони навіть не слухали. – Вона підняла голову і подивилася Зедду в очі:

– Вони не хотіли слухати.

– Що б ти не казала тоді, – спокійно кивнув Зедд, – це не мало значення. Це все одно що намагатися вмовити сталевий капкан відпустити твою ногу.

– Я знаю. – Під маскою спокою клекотів гнів. – Я могла б зупинити їх за допомогою дару, але це бути проти всього, чого мене вчили, проти всього, у що я вірила. Мені здавалося, що цим я лише доведу самій собі, що вони мають рацію. Я думала, це бути злочином проти Творця. В ту хвилину я відчувати себе такою безпорадною, як якщо б у мене зовсім не бути дару. – Вона допила чай. – Мої крики не могли заглушити криків Пела, що доносилися з сусідньої кімнати.

Зедд приніс гарячий чайник і знову наповнив її чашку.

– Ти нічого не могла вдіяти, Еді. Не треба себе винити.

– Вони хотіти, щоб я назвала Пела проклятим, – сказала Еді, дивлячись, як Зедд наливає чай і собі. – Я відмовилася. Я говорила, що вони можуть убити мене, але не змусять вимовити цих слів. Матрін нахилився до мене впритул. До цих пір у мене перед очима стоїть його посмішка. Він сказав: «Я тобі вірю, дівчинко. Але це не має ніякого значення, тому що нам і не потрібно, щоб ти назвала ім'я проклятого. Це повинен зробити Пела. Він повинен назвати твоє ім'я. Ти бути проклятою». Його підручні міцно схопили мене. Матрін намагався влити мені в горло якусь рідину. Я стиснула зуби, але він затис мені ніс, і я бути змушена проковтнути або задихнутися. Я хотіла задихнутися, але, мимоволі розтулила зуби. Рідина обпалила мені горло, немов розплавлений метал. Я не могла говорити. Я не могла навіть кричати. Я не могла взагалі видати ні звуку. Це бути неймовірна біль. Я ніколи не думала, що така буває. Потім мене відтягнули до Пела і посадили навпроти. Матрін схопив мене за волосся так, що я не могла поворухнутися.

Моє серце ледь не розірвалося, коли я побачила, що вони зробити з Пелом.

Його лице було білим, як сніг. Вони відрубали йому майже всі пальці. Один за іншим. – Її власні пальці обхопили чашку, а погляд став відсутнім. – Матрін сказав Пелу, що я зізналася. Сказав, що я назвала його проклятим. Пела дивився на мене, і очі його бути розширеними.

Я хотіла крикнути, що це неправда, але не могла видати ні звуку. Я хотіла похитати головою, але Матрін тримав мене міцно. Пела сказав, що він їм не вірить. Вони відрубали йому ще один палець. Вони говорили, що роблять це тільки тому, що я назвала його проклятим. Тільки по моєму слову. Пела у жаху дивився на мене, його трясло, але він продовжував повторювати, що не вірить. Вони сказали йому, що я просила вбити його, бо він бути проклятий. Але Пела знову сказав, що не вірить їм. Він сказав, що любить мене. Тоді вони сказали, що якщо я його обмовила, то маю відмовитися від своїх слів, і нас відпустять. Але я цього не зроблю, сказали вони, тому що Пела бути проклятий, і я хотіти його смерті. Пела почав благати мене відмовитися від своїх слів. Він викрикував моє ім'я. Він просив мене сказати хоч що-небудь. Але я не могла. Моє горло бути спалено. А Матрін тримав мене за волосся, і я не могла навіть похитати головою. Пела дивився на мене великими очима. А я мовчала. «Як ти могла, Еді? – Запитав він нарешті. – Як ти могла назвати мене проклятим?» Потім він заплакав. Матрін зажадав від нього назвати проклятою мене. Він сказав, що в такому випадку вони повірять йому, а не мені, тому що у мене є дар, а його відпустять. Пела прошепотів: «Я не скажу цього навіть заради порятунку життя. Навіть незважаючи на те що вона мене зрадила».

Ці слова розірвали мені серце.

Еді і раніше дивилася в нікуди, але свічка в дальньому кутку раптово перетворилася на безформний шматок воску. Зедд відчував виходячі від чаклунки хвилі магії.

– Матрін перерізати Пелу горло, – буденно сказала вона. – Він відрізав йому голову і підніс до мого обличчя. Він сказав: Дивись, що відбувається з тими, хто служить Володарю. Він сказав: дивись гарненько, бо це останнє, що ти бачиш. Його підручні закинули мені голову, і Матрін вилив мені на очі обпалюючу рідину. Я осліпла. І в цей момент в мені щось зламалося. Мій Пела помер. Помер з думкою про те, що я його зрадила. Я сама бути на порозі смерті. Раптово я зрозуміла, що це моя вина. Мій коханий помер, тому що я вирішила тримати клятву. Найдурнішу клятву.

Він поплатився життям за безглузде марновірство. Але тепер мені було все одно; моя душа спорожніла. Я вивільнила свою силу, вивільнила гнів. Я порушила клятву не заподіювати шкоди людям. Я не могла бачити, але я могла чути. Я чула, як розтікається кров по кам'яних стінах. Я вдарила в усі сторони. Я вбивала будь-яку живу істоту в кімнаті, будь то чоловік або миша. Я не могла бачити, я просто била по найменшому прояву життя, яке відчувала. Я бути впевненою, що нікому не вдалося втекти. У якомусь сенсі я бути навіть рада, що осліпла, інакше, боюся, не змогла б довести справу до кінця. Потім, спотикаючись, я обійшла кімнату, на дотик перераховуючи тіла. Одного не вистачало. Я поповзла в місто, до бабусі Ліндел. До сих пір не знаю, як мені вдалося дістатися. Напевно, мене вів дар.

Побачивши мене, бабуся бути в люті. Перше, що вона зробила, – запитала, чи не порушила я клятву.

– Але ж ти не могла говорити. Як же ти відповіла? Еді посміхнулася крижаною посмішкою.

– Я підняла її в повітря і пару раз стукнула об стіну. А потім кивнула.

По-моєму, дуже красномовно. Звичайно, вона пручалася, але я виявилася сильнішою. Набагато сильнішою. А до того я і не підозрювала, що дар взагалі може відрізнятися по силі. У порівнянні зі мною вона була безпомічніше ляльки. Мені хотілося вбити її за питання, яке вона поставила, але я не змогла. Я відпустила її і сама без сил впала на підлогу. Тільки тоді бабуся зайнялася моїми ранами. Вона сказала, що я вчинила погано, але те, що зробили зі мною, – ще гірше. З тих пір я більше не боялася бабусі Ліндел. Не тому, що вона мені допомогла, а тому, що я порушила клятву і відтепер мене ніщо не пов'язувало. І ще тому, що я бути сильніше. З цього дня вже вона мене боялася. І лікувала в надії, що я поїду геть, коли одужаю. Через кілька днів її викликали до міської ради. Повернувшись, вона розповіла, що я перебила всіх, крім Матріна Галена. Йому вдалося вислизнути. Її допитували, але вона сказала, що не знає, де бути я. Їй повірили – або зробили вигляд, що повірили. Королівським слугам не хотілося наживати собі ще одного ворога в особі чаклунки. Так чи інакше, їй дозволили йти, куди вона забажає.

Напруга, що сковували Еді, здавалося, трохи послабшала. Чай вже охолов, і, підливаючи окропу, Зедд подумав, що непогано б і собі додати морошки. Він розумів, що це ще не кінець історії.

– Я втратила дитину, – раптово сказала Еді. Зедд здригнувся.

– Мені дуже шкода, – тихо сказав він.

– Я знаю. – Еді підняла голову, і погляди їх зустрілися. – Я знаю. – Вона легко торкнулася пальцями шиї. – Моє горло зцілилося, і голос повернувся.

Тільки тепер він зовсім інший. Немов залізом шкребуть по каменю.

– А мені твій голос подобається, – посміхнувся Зедд. – Крім того, ти, схоже, і справді зроблена з заліза. На обличчі її промайнула тінь усмішки.

– Голос повернувся, а зір – ні. Я залишитися сліпою. Але бабуся Ліндел бути досвідченою чаклункою і багато бачила на своєму віку. Вона навчила мене бачити без допомоги очей. Це магічний зір. Звичайно, він зовсім не схожий на звичайний, але в якомусь сенсі він навіть краще. Тепер я бачу більше, ніж раніше. Коли я поправилась, бабуся сказала, що я повинна покинути її будинок. Вона не хотіла жити під одним дахом з клятвопорушницею, незважаючи на те що ми бути однієї крові. Вона боялася, що я накличу біду.

Вона не знала, від кого прийде біда: чи від Володаря, за порушення клятви, чи від Захисників Пастви, але розуміла, що добром це не скінчиться.

Зедд потягнувся на стільці, розминаючи затерплі м'язи.

– І біда прийшла?

– О так, – прохрипіла Еді, нахилившись вперед. Її акцент то пропадав зовсім, то знову з'являвся. – Біда прийшла. Їх привів Матрін Гален: двадцять Захисників пастви. Перебуваючих на платні у короля.

Професіонали, загартовані в боях. Високі, похмурі і безжальні. У бездоганному кінному строю. Мечі, списи, плюмажі. Кольчужні сорочки, блискучі нагрудники. На кожному – королівський герб. Червоні плащі. Білі коні. Одним словом, красені. Я вийшла на ганок і дивилася на них. Вони маневрували так злагоджено, неначе на параді. Здавалося, сам король дивиться на них. Коні дружно вдарили копитами об землю, і стрій застиг по команді капітана. Вони бути переді мною, готові зайнятися звичною справою. За їх спинами маячив Матрін, теж верхи. Капітан підняв руку: «Ти арештована по звинуваченню в чаклунстві і повинна бути страчена негайно!» – Еді помовчала, дивлячись на Зедда. – Я згадала Пела. Свого Пела. – Обличчя її закам'яніло. Вона була цілком у владі спогадів. – Жоден меч не покинув піхов. Жоден спис не опустився. Жодна нога не торкнулася землі. Вони всі померли раніше. Я пройшлася поглядом зліва направо. Вбиваючи одного за іншим. Це сталося зі швидкістю думки. Бум, бум, бум. Всіх до одного, крім капітана. Він з кам'яним обличчям сидів на своєму білому коні, а навколо падали його закуті в броню люди. Коли все скінчилося, я глянула йому в очі. «Броня, – сказала я, – безсила проти того, хто дійсно проклятий. І проти мого чаклунства теж. Вона годиться тільки проти невинних людей». Потім я звеліла йому передати королю послання. Послання від чаклунки по імені Еді. Він спокійно запитав, у чому воно полягає.

«Передай йому, – відповіла я, – що день, коли він вирішить послати за мною ще когось, стане останнім днем у його житті». У холодному погляді капітана нічого не відбилося. Не кажучи ні слова, він повернув коня і, не оглядаючись, поїхав геть. – Еді опустила голову. – Бабуся Ліндел відвернулася від мене. Вона сказала, щоб я негайно покинула її будинок і ніколи не поверталася.

Зедд мимоволі зіщулився від думки про те, якою силою повинна володіти чаклунка, щоб одним махом вбити дев'ятнадцять чоловік. До сих пір він вважав, що жодна чаклунка взагалі не здатна на таке.

– А як же Матрін? Хіба ти не вбила його? Еді похитала головою.

– Ні, – сказала вона зі зловісною посмішкою. – Я взяла його з собою.

– З собою?

– Я прив'язала його до себе. Поєднала його життя з моїм. Зробила так, що він завжди знав, де я бути, і він повинен був кожен повний місяць бути біля мене незалежно від відстані та власного бажання. Йому довелося слідувати за мною, принаймні бути неподалік, щоб встигнути з'явитися в строк.

Зедд насупився, вивчаючи залишки чаю у себе в кружці.

– Одного разу в Вінстеді – це столиця і королівська резиденція держави Кельтон – мені зустрівся чоловік. Його звали Матрін. Бродяга, у якого одна рука була безпалою, наскільки я пам'ятаю. І він був сліпим. Очі… Зедд пильно подивився на Еді. – Очі йому хтось виколов.

Еді кивнула:

– Так воно і було. – Обличчя її знову скам'яніло. – Кожен повний місяць він повертався до мене, і я відрізала від його тіла шматок, щоб його крики заповнили порожнечу в моєму серці.

Зедд відкинувся на стільці, упираючись руками в стіл. Дійсно, залізна жінка.

– Значить, ти оселилася в Кельтоні?

– Ні. Я взагалі не селилася ніде. Я подорожувала в пошуках жінок, які мають дар, сподіваючись, що вони допоможуть мені дізнатися те, що я хочу. Ніхто з них сповна не розбирався в потрібному мені предметі, але кожна додавала хоча б крихту до того, що мені було вже відомо. А кожен повний місяць Матрін приходив до мене, і я відрізала від його тіла ще щось. Я хотіла б, щоб він жив вічно, щоб вічно мучити його. Він бив мене кулаками в живіт, і я втратила дитину Пела. Він убив Пела. Він позбавив мене очей. – У світлі лампи її білі зіниці блиснули червоним. – Він змусив Пела повірити, що я зрадила його. Я хотіла, щоб Матрін Гален страждав вічно.

– І давно ти… – Зедд зробив рукою невизначений жест. – Надовго його вистачило?

Еді зітхнула:

– Ненадовго – і дуже надовго. – Зедд нахмурився. – Одного разу мені прийшла в голову думка: я ніколи не користувалася магією, щоб заборонити Матріну покінчити з собою. Чому ж він продовжує до мене приходити? Чому дозволяє себе мучити? Чому б йому просто не вбити себе? Наступного разу я не тільки відрізала від нього черговий шматок, але і зняла закляття, позбавила його необхідності повертатися. Але зробила це непомітно, і тепер до наступного повного місяця він міг просто забути про мене.

– Значить, більше ти його не хотіла бачити? Еді суворо похитала головою:

– Ні. Я думала, що так бути, але він повернувся рівно через місяць. Повернувся, хоча ніщо не змушувало його повертатися. У мене кров застигла в жилах, коли я подумала, чому. Я вирішила, що настав час йому заплатити життям за те, що він зробив зі мною і з Пелом. Але перед тим, як віддати мені життя, подумала я, він дасть мені відповідь на це питання. За час мандрів я багато чому навчилася. Я думала, що це мені ніколи не знадобиться, але тієї ночі я знайшла цьому застосування. Це був спосіб дізнатися, якої саме тортури людина боїться найбільше. Цей трюк хороший, коли мова йде тільки про страхи, але щоб вивідати таємницю, він, на жаль, не годиться. Отже, Матрін заговорив і проти волі повідав мені про свої страхи. Я детально пояснила йому, що збираюся робити, а сама відправилася на пошуки необхідних речей.

Коли я повернулася, Матрін був напівмертвий від страху. Я запропонувала йому відкрити секрет добровільно, але він відмовився. Тоді я показала йому те, що принесла з собою, і, детально описавши призначення кожної речі, повторила свою пропозицію. Він тремтів, хрипів і потів від страху, але все одно відмовився. Можливо, він сподівався, що у мене не вистачить духу виконати свої погрози. Але він помилявся. Зібравшись з силами, я оживила його потаємні страхи і почала мучити його душу.

Зедд здригнувся від огиди, але цікавість виявилося сильнішим.

– Що ж ти робила?

– Це єдине, про що я тобі не скажу. Та це й не важливо. Матрін мовчав. Кілька разів я була близька до того, щоб припинити тортури, і тоді згадувала останнє, що бачила звичайним зором: закривавлену голову свого чоловіка в руках у цього негідника. І ще я згадувала, як Пела сказав, що не стане купувати собі життя ціною зради, хоча був впевнений, що це я зрадила його. – На мить Еді закрила очі, але потім так само спокійно продовжила:

– Матрін вмирав. Я вже почала думати, що все було марно, як раптом він зовсім змінився і бадьоро заявив, що зараз все розкаже. Не тому, що боїться, а тому, що так передбачено планом. Я запитала: «Яким ще планом?», А він закашлявся і прохрипів: «Невже ти не здогадуєшся? Невже ти до сих пір не зрозуміла, хто я такий? Я проклятий. Я переховувався у тебе під носом – адже ти сама прив'язала мене до себе, – і Володарю було дуже легко стежити за тобою. А хіба тобі не відомо, що саме володіючі даром потрібні йому більше інших?» Але я вже здогадувалася про те, що Матрін бути проклятим. Я сказала йому, що він погано служив своєму панові. Сказала, що він програв і тепер помре за свої злочини. – Еді нахилилася вперед. У відповідь він посміхнувся. Заусміхався! А потім сказав: «Помиляєшся, Еді. Я не програв. Я виконав все, що мені доручив Володар. Я чудово впорався зі своїм завданням. Так було задумано. Я змусив тебе зробити все, чого хотів від тебе Володар. Я буду винагороджений. Це я підпалив той будинок на площі, пам'ятаєш? Це я вбив Пела. Не тому, що вважав його проклятим, а для того, щоб ти порушила клятву. Для того, щоб ненависть Володаря заволоділа твоїм серцем. Але клятвопорушення – це лише перший крок. Поглянь, що ти зробила далі. Поглянь, що ти робиш зараз. Подивися, як близько ти виявилася до Володаря. Він тримає тебе мертвою хваткою. Ти могла і не клястися йому у вірності, але ти виконуєш його доручення. Ти стала тим, що ненавидиш сама. Ти стала, як я, ти стала проклятою.

Володар сміється над тобою, Еді, і вдячний тобі за те, що ти відвела йому містечко в своєму серці». Сказавши це, Матрін впав на спину і помер.

Еді сховала обличчя в долонях і розридалася. Хруснувши суглобами, Зедд піднявся зі стільця і, підійшовши до Еді, притиснув її голову до себе.