Текст книги "Друге Правило Чарівника, або Камінь Сліз"

Автор книги: Террі Гудкайнд

сообщить о нарушении

Текущая страница: 45 (всего у книги 63 страниц)

Пріндін навалився на неї і поцілував в шию, в те місце, якого колись торкнулися губи Дарка Рала, де зараз горів слід від укусу. Келен відчула гострий біль.

– Пріндін, прошу тебе… коли ти… зробиш це зі мною… відпусти мене, будь ласка.

Келен сподівалася, що прохання на його власній мові зачепить його більше.

Він підняв голову і подивився їй в очі.

– Для мене не вийде нічого хорошого, якщо я відпущу тебе. Ти отруєна, спочатку – чаєм, потім стрілою. Так чи інакше, ти скоро помреш. Але тебе повинні обезголовити перш, ніж ти помреш від отрути. Так буде краще. Ти будеш менше страждати. В цьому полягає моя милість по відношенню до тебе.

Пріндін знову нахилився над нею, щоб поцілувати її в шию. Сльози текли по щоках Келен.

– Я ненавиджу тебе і твого великого духа, – відповіла вона, плачучи.

Він раптом випростався, наскільки це можна було зробити в курені, і кинув на неї злий погляд.

– Ти будеш моєю! Мені це було обіцяно. Я подбав про те, щоб твоя магія не завадила мені. Якщо ти не захочеш віддатися мені, я візьму тебе силою!

Ти принесла моєму народові своє ненависне чаклунство! Ти – породження зла, але я опаную тобою, зламавши твою злу силу. Великий дух говорив, що так і повинно бути!

Пріндін зняв через голову сорочку. Він знову навалився на Келен… І в наступну мить вони дивилися один на одного, не розуміючи, що сталося.

Точніше, Пріндін не зрозумів, що сталося, а Келен не розуміла, як це сталося.

Келен відчула, як кров Пріндіна потекла по руці. Він раптом закашлявся, спльовуючи кров. Потім завмер в нерухомості. Його життя закінчилося.

Сльози все текли по щоках Келен. У неї не було сил, щоб скинути з себе його нерухомо тіло, і вона задихалася під його вагою. Так вона і лежала, відчуваючи, як його кров тече по її тілу, розуміючи, що вже не може чинити опір дії отрути.

47

І знову вона провалилася у чорну порожнечу. Вона не знала, скільки це тривало, але трохи отямилася і почула крізь сон:

– Зроби ковток! Ти мене чуєш? Спробуй зробити ковток. Вона бездумно корилася.

– А ну, ще раз! – Звелів той же голос.

Келен знову виконала наказ невідомого, сподіваючись, що її нарешті залишать у спокої. Так і сталося. Вона знову забулася важким сном, не знаючи, ні де вона зараз, ні скільки пройшло часу.

Коли Келен знову відкрила очі, то виявила, що вона у своєму курені і свічки все ще горять. Вона була вкрита накидкою.

Над нею схилився усміхнений Чандален.

– Ну, от ти і повернулася до нас, – сказав він. – Тепер небезпека минула.

– Чандален? – Вона не вірила своїм очам. – Що, я вже потрапила в Підземний світ, чи ти залишився живий?

Він тихо засміявся. – Чандалена не так легко вбити. Келен облизала пересохлі губи. Вперше за дуже довгий час вона дійсно прокинулася по-справжньому. Вона вже забула, як це буває. І все ж вона лежала нерухомо з побоювання, що чорна порожнеча повернеться.

– Але ж Пріндін потрапив в тебе отруєною стрілою, я сама бачила.

Він злегка повернув голову, і вона зауважила кров, що запеклася на його темному волоссі. Чандали махнув рукою, немов збентежений тим, як все пояснити.

– Пам'ятаєш, я розповідав тобі, що наші предки перед битвою жували квессін-доу – це для того, щоб отрута не діяла, якщо в них потрапить така стріла. Ну так от, в пам'ять про моїх предків-воїнів я теж перед битвою жую листя квессін-доу. Ти ще дала мені їх тоді, в місті. Загалом, я це роблю, просто щоб вшанувати наших предків, розумієш?

Келен кивнула, посміхнулася йому і торкнулася його руки.

– Твої предки можуть пишатися тобою! Він допоміг їй сісти. Тепер Келен помітила, що поряд нерухомо лежить Пріндін, пронизаний тим самим ножем, з яким вона останнім часом не розлучалася. Вона сама не могла зрозуміти, як у неї вийшло нанести удар Пріндіну, коли той накинувся на неї.

Келен згадала біль у всьому тілі, своє дивне і страшне заціпеніння, почуття безпорадності. Вона пам'ятала і напад Пріндіна.

Вона не пам'ятала тільки, як ударила його ножем…

– Вибач, Чандален, – сказала вона тремтячим голосом. – Мені шкода, що я вбила твого друга. Чандален злобно глянув на мертве тіло. – Він не друг мені! Мої друзі не намагаються вбити мене. Його послав до нас великий, темний дух смерті. І його серце стало чорним.

Келен схопила його за руку.

– Чандален, цей великий темний дух прорвав завісу, щоб прийти в наш світ. Він хоче ввергнути нас всіх у світ мертвих.

Чандален уважно дивився на Келен.

– Я вірю тобі. Ми повинні відправитися в Ейдіндріл, щоб ти могла завадити цьому темному духу. Келен зітхнула з полегшенням.

– Спасибі тобі, Чандален, і за те, що ти зрозумів мене, і за те, що ти врятував мене своїм квессін-доу. – Раптом вона здригнулася. – Наші воїни! Пріндін же влаштував їм пастку!

Чандали приклав палець до губ.

– Коли капітан Райан перед боєм прийшов до нас із Тоссідіном, я запитав у нього, де ти. Я знав, що ти хотіла бути з ними. А він мені сказав, що ти хвора, що ніяк не можеш прокинутися. Тоді я подумав, що це схоже на дію банду. Райан сказав ще, що ти нічого не можеш їсти, а тільки п'єш чай, який готував для тебе Пріндін. Тоді я зрозумів, що сталося, зрозумів, що він труїть тебе. Ми з Тоссідіном дуже стривожилися. Тоді ми вирішили перевірити, чи не змінилося розташування військ противника. Я зрозумів, що ворог попереджений про напад, який ми готували. І тоді я дав нашим людям новий наказ про те, що їм слід напасти на ворога в іншому місці. А після цього ми з Тоссідіном кинулися сюди. Я зрозумів, що Пріндін зрадив нас, але Тоссідін думав, що тут щось інше. За цю свою помилку, за довірливість він заплатив життям.

Келен на мить замислилася.

– А як же твої рани? – Запитала вона. – Треба оглянути їх.

Чандали розстебнув сорочку, показавши їй забинтоване плече:

– Вночі повернулися наші. Вони витягли стрілу і зашили рану мені на голові.

Знаєш, адже я багато чому навчив Пріндіна. Він користувався зазубреними стрілами.

Такі стріли приносять більше шкоди не коли потрапляють у ціль, а коли їх витягують. Тому один з наших, той, хто вміє лікувати поранених, вирізав стрілу і зашив рану. Стріла вдарила в кістку і тому не проникла глибоко. Зараз мені важко рухати рукою, і так буде ще досить довго.

Келен поторгала свою ногу. Її рана також була перев'язана.

– Наші люди зашили і мою рану? – Запитала сповідниця.

– Ні, просто перев'язали. Тобі дісталася стріла з гладким наконечником. Я не вчив його цьому. Не знаю, чому він так вчинив.

– Він хотів, щоб стрілу можна було легко витягти, – спокійно сказала Келен. – У нього були на те свої причини. Перш ніж віддати мене ворогам, а він мав намір вчинити саме так, Пріндін хотів мене згвалтувати.

Дивлячись в сторону, Чандален сказав, що він радий, що цього не сталося.

Вона знову торкнулася його руки.

– А я рада, що він потрапив тобі в плече, а не в горло. Він насупився.

– Я сам навчав Пріндіна стріляти. Він не міг би промахнутися. Чому він це зробив?

Келен знизала плечима, всім своїм виглядом показуючи, що знати нічого не знає. Чандали недовірливо гмикнув.

– Чандали, чому його труп не винесли звідси? – Тому, що ніж духа мого предка все ще в тілі убитого. Його дух, його кістки допомогли тобі захистити себе, повернути себе до життя. Тепер ти пов'язана узами з духом мого предка.

Ніхто, крім тебе, тепер не повинен торкатися цього ножа. Ти сама повинна його витягнути.

Келен задумалась. Може, краще взагалі не витягувати ніж. Хіба не можна поховати мерця прямо так? втім, вона відкинула цю думку. Люди Тіни вірили в магію духів предків, і вона образила б Чандалов своєю відмовою. До того ж вона могла образити і дух його предка. Адже, якщо подумати, вона не може з абсолютною впевненістю стверджувати, що це не дух допоміг їй вбити Пріндіна. Адже Келен сама не знала, як ніж опинився в її руці.

Вона простягнула руку, витягла ніж із рани на грудях Пріндіна і витерла його про гілки бальзамника.

Поцілувавши ручку ножа, Келен сказала:

– Дякую тобі, о дух предка Чандалена, за те, що ти врятував мене. Здається, належало зробити саме це. Чандален посміхнувся:

– Ти – справжня дочка нашого народу. Ти без підказки знаєш, що потрібно робити. Дух мого предка завжди буде з тобою.

– Чандален, нам треба відправитися в Ейдіндріл. Я зробила тут все, що могла.

– Коли ми вперше знайшли цих людей, – відповів він, – я не хотів брати участь в їх боях, щоб тобі не загрожувала небезпека. Потім же я забув про це і хотів тільки вбивати ворогів в бою.

– Знаю, – прошепотіла Келен. – І зі мною трапилося те ж саме. Можна подумати, що і я теж прислухалася до слів великого темного духа. Я про все забула. Завіса тепер прорвана, і, можливо, тому ми стали робити не те, що хотіли.

– Так саме тому ми забули все, окрім бажання вбивати?

– Чандален, я поки не знаю відповіді на ці питання. Мені потрібно в Ейдіндріл.

Чарівник краще знає, що робити. Річарду потрібна допомога. Ми і так занадто затрималися тут. Тепер треба поспішати. Ми повинні поговорити з воїнами і відправитися в дорогу. Вони тут? Він кивнув.

– Тоді нам пора.

Вона хотіла встати, але Чандален утримав її.

– Вони всю ніч стояли біля входу, я не впускав їх сюди, – сказав він. – Я боявся, що ти умреш цієї ночі. Я не знав, чи вчасно я дав тобі квессін-доу.

Ми не знали, що Пріндін труїть тебе, і труїть давно. Якби ти померла, я не зміг би повернутися до свого народу. Але не тільки тому я радію, що ти залишилася жива. Я радію тому, що ти – хороша дочка для Племені Тіни. Ти захищала наш народ, ти, як і я, билася з ворогами. Але все ж ти повинна залишити це мені. Ти повинна битися з ворогом не так, як Чандален, а так, як вмієш це робити ти.

Келен посміхнулася:

– Ти маєш рацію. Спасибі, що ти всю ніч просидів зі мною. Мені так шкода, що тебе поранили. Він знизав плечима:

– Коли-небудь, якщо я знайду собі подругу, я покажу їй шрами, і нехай вона знає, як хоробрий Чандален! Келен засміялася:

– Звичайно, на неї справить враження, коли вона побачить, що тебе поранили стрілою. Чандален похитав головою.

– Якщо в мене потрапила стріла, це не означає, що я – хоробрий. Стріла може потрапити в будь-кого. Я хоробрий тому, що не кричав, коли вирізали стрілу!

Нехай коли-небудь, подумала Келен, якась жінка знайде з ним щастя.

– Я рада, що добрі духи захистили тебе і ти тепер зі мною, – сказала вона.

Чандали пильно подивився на неї:

– Не знаю, як це вийшло, але мені чомусь здається – Пріндін промахнувся не тільки тому, що мене захистили духи.

Вона мовчки посміхнулася. Але, поглянувши на мертве тіло, перестала посміхатися.

– Бідолаха Тоссідін! – Сказала вона сумно. – Він так любив брата.

– Я знав його з дитинства, – відповів Чандалов. – Обидва вони приставали тоді до мене з проханнями навчити їх чому-небудь. Обидва вони хотіли слідувати за мною. – Він раптом замовк і якийсь час думав про щось своє. Потім він немов прокинувся і продовжував:

– Люди чекають нас. Вони дуже турбуються про тебе.

Вони вилізли з куреня. Уже було світло. При їх появі воїни встали.

Капітан Райан кинувся вперед, але тут раптом його відтіснив велетень з пораненою рукою. У здоровій руці він стискав величезну бойову сокиру.

– Орск! – Вигукнула Келен. – І ти живий! Очі його почервоніли від сліз.

Келен згадала, як плакав її батько, коли захворіла її мати і його пані.

– Пані! – Вигукнув Орск. – Ти жива! Наказуй!

– Орск, всі ці люди – мої друзі. Тобі немає чого їх зупиняти. Я в безпеці. Мені буде приємно, якщо ти поки спокійно посидиш тут.

Він тут же опустився на землю. Келен запитально подивилася на Чандалена.

Він знизав плечима:

– Я бачив, що він захищав тебе, а Пріндін хотів убити його, тому я і йому дав квессін-доу. Наші воїни просто витягли стрілу з його тіла. Не знаю, наскільки небезпечна його рана, але вона його зовсім не хвилює. Він думає тільки про тебе. Мені вдалося умовити його не входити в курінь, лише коли я сказав, що ти не видужаєш, якщо тебе зараз не залишити в спокої.

Келен тільки зітхнула. Їй боляче було дивитися на обличчя цього одноокого гіганта, який так віддано поглядав на неї.

– Як йдуть бої? – Запитала вона у Райана, що нетерпляче чекав її слів.

– Що там бої! Ти-то як себе почуваєш? Ти налякала нас до смерті! – Він подивився на Чандалена і Орска. – Ці двоє не дозволили мені навіть поглянути на тебе.

– Така вже у них робота, – сказала Келен. – Я дякую вам усім за те, що ви так тривожилися про мене. Чандален врятував мене.

– Але що тут сталося? Десять людей, котрих я залишив тут, убиті, Пріндін і Тоссідін – теж. І ще купа воїнів знайшли тут свій кінець. Ми боялися, що вони вбили тебе.

Келен зрозуміла, що Чандален їм нічого не сказав.

– Один з убитих, он той – Рігс, був головним в іхньому війську, – відповіла вона. Більшість його людей убив Орск. Воїни Ордена хотіли захопити і мене. Пріндін вбив наших вартових, свого брата і намагався вбити мене.

В рядах воїнів пролунали здивовані вигуки.

Райан витріщив на неї очі.

– Пріндін! Не може бути! О духи, але чому? Дочекавшись, поки настане тиша, вона відповіла:

– Пріндін – дитя погибелі.

Знову вона почула гомін. Хтось тихо повторив слова «дитя погибелі».

– Ви славно бились, хлопці, – продовжувала Келен. – Але тепер вам належить битися без мене. – Воїни не приховували свого розчарування. – Я ніколи не залишила б вас, якби не знала, що ви можете чудово впоратися самі. Ви всі боролися як герої.

Воїни відразу немов стали вище ростом. Вони слухали Келен, як слухали б свого полководця.

– Я пишаюся вами, але військо Імперського Ордена – не єдина загроза для Серединних Земель. І доказ тому – Володар тьми послав дитя погибелі, щоб покінчити зі мною. Сам Імперський Орден був підпорядкований Володареві. І зараз я повинна подумати про цю, більш страшну загрозу для всього світу живих. Я знаю, що такі воїни, як ви, можуть завдати поразки війську Ордена!

Тільки зараз Келен зауважила, що шия більше не болить. Вона торкнулася рукою того місця, де залишився слід від укусу – його більше не було.

Схоже, хватка Володаря дійсно ослабла.

Келен знову звернулася до воїнів:

– Хоча ви прекрасно вмієте боротися, ви не повинні уподібнитися тим, з ким ви воюєте. Ворог воює заради того, щоб вбивати, заради смерті і поневолення, а ви – заради життя і свободи. Завжди пам'ятайте про це! Не уподібнюйтеся тим, кого ненавидите. Я знаю, як це небезпечно. Це ледь не сталося і зі мною. Я ж обіцяю вам, що завжди буду пам'ятати вас всіх. Обіцяйте мені і ви, що коли все це скінчиться і не буде більше загрози ні від Ордена, ні від Володаря, то ви як-небудь зберетеся і з'явитеся в Ейдіндріл, щоб Серединні Землі могли віддати вам шану за все, що ви зробили.

Воїни підняли стислі кулаки на знак клятви.

Їх охопило радісне збудження.

– Командир Райан, – продовжувала Келен, – передайте ці мої слова вашим людям в інших таборах. Я сама хотіла б це зробити, але мені пора в дорогу.

Він запевнив, що виконає її прохання. Келен обома руками підняла меч над головою.

– Король Вайборн цим мечем захищав свою землю. Я, сповідниця, захищала цим мечем Серединні Землі. Зараз я повинна передати його в надійні руки.

Капітан Райан з повагою прийняв від неї меч, наче це була корона. Його обличчя сяяло.

– Я буду носити його з гордістю, сповідниця, – сказав він. – Дякую тобі за все, що ти для нас зробила. Ми були хлопчиками, коли вперше зустрілися з тобою. Ти не тільки навчила нас краще боротися, але, що важливіше, – бути справжніми захисниками Серединних Земель!

Піднявши меч над головою, Райан крикнув, звертаючись до своїх воїнів:

– Слава сповідниці!

Слухаючи захоплені, гучні привітання в її честь, Келен подумала, що до цих пір їй не траплялося чути, щоб хтось ось так прославляв сповідниць.

– Капітан Райан, мені знадобиться Нік і ще двоє коней, – сказала вона.

– Але навіщо тобі коні? – Не витримав Чандалов.

– Чандален, я була поранена в ногу. Мені важко стояти, а не те що йти, тому мені потрібен кінь, щоб потрапити в Ейдіндріл. Я думаю, через це ти не порахуєш мене слабкою?

– Ні, ні, – поспішно сказав той. – Звичайно, тобі не можна йти пішки. Але навіщо тобі ще двоє коней?!

– Якщо я буду скакати верхи, то і ти теж.

– Чандалену не потрібен кінь! Він – сильний.

Вона заговорила з ним на його мові:

– Чандален, я знаю, що люди Тіни не вміють їздити верхи. Але я навчу тебе, і ти впораєшся. Коли ти повернешся до своїх, то будеш вміти робити те, чого ніхто не вміє. Їм це сподобається. Жінки побачать, який ти молодець.

Він спохмурнів і пробурчав щось, потім запитав:

– А навіщо тоді ще один кінь?

– Ми візьмемо з собою Орска.

– Що?

Келен знизала плечима:

– Ти не можеш стріляти, поки не заживе твоя рука. Як же ти захистиш мене? Орск своєю здоровою рукою може тримати сокиру, а ти – метати спис.

Чандали пильно подивився на неї:

– Мені не вдасться відговорити тебе?

Келен посміхнулася:

– Ні. Ну добре, тепер нам пора збиратися. Вона в останній раз подивилася на воїнів. За той час, поки вона була з ними, вона багато втратила – і так багато здобула.

– Будьте обережні, бережіть себе, – сказала вона на прощання.

48

Вже темніє! Скоро ми зустрінемося з твоїми людьми, які проведуть нас в Палац? Дю Шайю обернулася, відкинувши волосся з лоба. Вона вела коня на поводу.

Річард втомився від її скарг і, коли Дю Шайю заявила, що не бажає більше їхати верхи, не став заперечувати. Він і сам вирішив трохи пройтися. Позаду них їхала верхи сестра Верна.

– Дуже скоро. – Холодний тон Дю Шайю спантеличив Річарда.

Як тільки вони ступили на землю бака-бан-мана, її ставлення до Річарда стало змінюватися. У поведінці Дю Шайю з'явилися гордовитість і відчуженість.

Сестра Верна не зводила з неї очей, але й Дю Шайю, в свою чергу, стежила за сестрою. Річарду вони нагадували двох розлючених котів.

Він не міг зрозуміти, що трапилося. Очевидно, сестра Верна зробила якесь неприємне відкриття. Поглянувши на сестру, він зрозумів, що зараз вона налаштовується на свій Хань.

Несподівано Дю Шайю повернула на вузьку стежку, яка петляла серед болота, зарослого очеретом і дрібним чагарником, усипаним жовтими і рожевими квітами. Коли вони виїхали на галявину, Дю Шайю зупинилася.

– Мої люди зараз прийдуть сюди. Почекай трохи, чарівник.

– Мене звати Річард, – різко відповів він. – І я врятував тобі життя. Не забула?

Дю Шайю задумливо подивилася на нього.

– Будь ласка, не думай, ніби я не вдячна тобі за все, що ти зробив.

Пам'ять про твою доброту назавжди залишиться в моєму серці. – Річард вловив в її інтонаціях щось схоже на жаль. – Але все ж ти залишаєшся чарівником.

Жди тут.

Вона різко повернулася і зникла в гущавині. Сестра Верна спішилася.

– Здається, вона збирається вбити тебе, – повідомила вона так буденно, ніби мова йшла про те, що завтра буде дощ.

Річард обурено подивився на сестру Верну.

– Але ж я врятував їй життя!

– Для цих людей ти – чарівник, а чарівників вони вбивають.

Як не сумно, але схоже було, що вона говорить правду.

– Якщо так, сестра, – сказав він, – скористайся своїм Хань, щоб запобігти кровопролиттю!

– Вона й сама може скористатися Хань. Ось чому ми, сестри, завжди уникали цих людей. Вони здатні закликати Хань, але якось по-особливому, і ми не знаємо, як вони це роблять. Я вже пробувала, але всі мої чари розсіюються як дим. До того ж Дю Шайю відчуває, що я роблю, і заважає мені. Я тебе попереджала, що ці люди небезпечні. Всю дорогу я намагалася зірвати її витівку. Але мої зусилля ні до чого не привели.

Річард зціпив зуби. Його рука мимоволі потяглася до руків'я Меча Істини, і він відчув виходячу від меча лють.

– Я не бажаю більше нікого вбивати!

– Гаразд. Але тільки не стримуй гнів магії. Він допоможе тобі, якщо ти хочеш залишитися в живих. Вони вже оточують нас, я це відчуваю!

Річарду стало не по собі. Він нікому не бажав зла, але події прийняли несподіваний оборот. Не для того ж він врятував Дю Шайю, щоб боротися з її народом!

– Все-таки краще тобі вдатися до свого Хань, сестра Верна. Я Шукач Істини, а не вбивця.

Сестра зробила крок до нього. Їй насилу вдавалося зберігати спокій.

– Річард, мій Хань зараз даремний. Дю Шайю знає, як протистояти моїм чарам. Прошу тебе, захисти себе сам!

– А може, ти просто не хочеш допомогти мені через те, що я порушив вашу угоду з маженді? – З підозрою в голосі запитав Річард. – Може, тобі цікаво подивитися, як я тепер буду викручуватися? Вона сумно похитала головою:

– Невже ти думаєш, Річард, що я півжиття витратила для того лише, щоб помилуватися, як тебе вб'ють? І ти віриш, що я не перешкодила б їм, якби могла? Невже ти про мене настільки низької думки?

Річард замислився. Мабуть, вона не бреше. Він заперечливо похитав головою і спитав, вдивляючись в темряву:

– Скільки їх?

– Людей тридцять.

– Тридцять?! – Він сплеснув руками. – Але що ж я зможу зробити проти тридцяти чоловік?

Сестра повернулася обличчям до лісу і простягла руки. І тут же порив вітру жбурнув в зарості хмари пилу.

– Це їх затримає, але не зупинить, – обернувшись, сказала вона і продовжила після паузи:

– Річард, я знову звернулася до свого Хань, щоб знайти відповідь.

Єдине, що я дізналася: тобі допоможе вціліти пророцтво. Ти назвав себе Несучим смерть, значить, пророцтво – про тебе. Тільки воно допоможе тобі впоратися з ворогами. В цьому пророцтві говориться, що Несучий смерть здатний закликати мертвих і воскресити минуле. Ось, що ти повинен зробити, якщо хочеш залишитися в живих.

– Мені належить битися з цілим загоном, а ти пропонуєш мені розгадувати загадки! – Обурився він. – Я ж казав, що не розумію цих слів. Якщо хочеш допомогти, скажи краще що-небудь зрозуміле.

Вона відвернулася і пішла до стриножених коней.

– Добре. Іноді зміст древніх пророцтв можна осягнути миттєво, шляхом осяяння. Але осяяння це дається не кожному. Тут мова явно йде про тебе, значить, тебе має відвідати осяяння. – Вона допитливо подивилася на Річарда.

– Пам'ятаєш, коли я застерегла тебе від цих людей, ти сказав, що тут ти не мій учень, але Шукач Істини. А Шукачеві має допомогти пророцтво. Ти сам створив це положення, і тільки ти зможеш знайти з нього вихід.

Поки вона заспокоювала коней, Річард розмірковував над її словами. Він вже не раз намагався збагнути сенс пророцтва. Іноді йому навіть здавалося, що він близький до розгадки. Але всякий раз сенс вислизав від нього. Він добре знав магічні властивості меча і свої власні можливості. Якщо він бився з ворогом один на один, він був непереможний. Але він – лише людина. А ворогів багато, не можна ж одним, нехай навіть чарівним, мечем вразити відразу всіх.

– А вони гарні бійці? – Запитав він.

– Бака-бан-мана не знають собі рівних. Це добірні воїни, майстри клинка, які тренуються щодня, зі світанку до заходу, і щоночі при місячному світлі. Військове мистецтво для них – культ. В Танімурі я бачила одного їх мечоносців, який зарубав п'ятдесят збройних стражників. Вони б'ються, як духи. Деякі вірять в те, що вони і є духи.

– Ну от, втішила, – пробурчав Річард.

– Річард, – вона відвела погляд, – я знаю, ми відчуваємо і думаємо по-різному. Ми з різних світів і не дуже любимо один одного. Але я прошу тебе зрозуміти, що справа тут не в моїй впертості. Ти вірно тоді сказав, що дієш як Шукач, а не як мій учень. Я не знаю як, але це теж пов'язано з пророцтвом. Головна роль зараз належить тобі. Я глядачка. Якщо загинеш ти, то, можливо, загину і я. – Вона подивилася на нього. – Я не знаю, як тобі допомогти. Вони оточили нас і стежать за нами.

Якщо я спробую втрутитися, вони вб'ють мене. Це пророцтво – про тебе. Про тебе і про народ бака-бан-мана. До мене воно не відноситься. Я не знаю сенс пророцтва, і, бачу, ти теж не знаєш. Просто пам'ятай про нього, і в потрібний момент воно допоможе тобі. Спробуй закликати свій Хань, якщо тобі це вдасться. Річард стояв, схрестивши руки на грудях. – Добре, сестра, я спробую. Шкода, що я погано вмію розгадувати такі загадки. І – якщо мене вб'ють – спасибі тобі за все.

Він подивився на небо, на щільний шар хмар, приховував місяць. Темрява на руку його ворогів. Ну що ж, темрява може стати і його перевагою.

Раніше, вдома, він був лісовим провідником, і нічний ліс не лякав його.

Нічний ліс – його стихія. Він не прийме їх правил гри. Крадькома, він відійшов від сестри і, причаївшись, став тінню.

Перший, кого він виявив, дивився в іншу сторону. Мовчазний і нерухомий, Річард стежив за темною фігурою в просторому одязі, що стояла, схиливши коліно, і спостерігала за сестрою.

Затамувавши подих, він короткими перебіжками наближався до супротивника. Ось він вже на відстані витягнутої руки. На відстані дюйма.

Річард завмер. Противник схопився, але він був вже дуже близько. Він відкинув убік лежало на землі спис і, одним ударом оглушивши ворожого воїна, поспішив сховатися, поки той не підняв тривогу.

«Ну що ж, – подумав Річард, – поки принаймні обійшлося без кровопролиття».

З темряви з'явився ще один чоловік… Другий… Третій… Річард зрозумів, що він оточений.

Одягнені в деревного кольору туніки, вони були практично невиразні в лісовій гущавині. Їхні обличчя приховували маски. Лише темні очі блищали у вузьких прорізах. І ці очі виражали похмуру рішучість.

Бігти було нікуди. Два кільця воїнів бака-бан-мана повільно кружляли навколо нього. Він обвів поглядом околиці. Може, все-таки вдасться обійтися без вбивств?

– Хто з вас буде говорити? – Запитав він. Воїни з внутрішнього кільця кинули запасні списи на землю, вістрями до Річарда. Не відводячи від нього поглядів, кожен взяв у руки по спису. Ті, що стояли подалі, опустили щити і списи на землю і по черзі торкнулися руків'я мечів.

В такт якомусь древньому заклинанню обидва кільця воїнів повільно почали рухатися по колу.

– Хто з вас буде говорити? – Знову запитав він, уважно стежачи за їх рухами.

З туману з'явилася темна постать, одягнена в довгі одягу.

– Я – Дю Шайю. Я буду говорити від імені всіх бака-бан-мана.

Річард відмовлявся вірити власним очам.

– Дю Шайю, я врятував тобі життя! Чому ж ти хочеш мене вбити?

– Бака-бан-мана не хочуть вбивати тебе, але за те, що зневажив ти наші землі, ти будеш страчений.

– Дю Шайю, у мене і в думках не було оскверняти ваші землі!

– Чаклуни відібрали у нас землю. Вони порушили наші закони. Ти – чаклун, і на тобі – гріхи інших чаклунів. У тебе на тілі – клеймо. Ми змушені це зробити. Ти стоїш в колі. Ти повинен померти.

– Дю Шайю, я ж казав тобі, що хочу припинити вбивства!

– Легко говорити, що ти хочеш припинити вбивства, коли вбити збираються тебе.

– Та як ти смієш? Я хотів зупинити вбивства! Я ризикував життям, щоб врятувати тебе!

– Я пам'ятаю, Річард, – тихо сказала вона, – і я завжди буду тобі вдячна.

Якби ти мене попросив, я б народила тобі синів. Я могла б померти за тебе.

Для нашого народу ти назавжди залишишся героєм. Я пришию до свого плаття ще одну молитовну стрічку, щоб духи були милостиві до тебе. Але ти – чаклун.

Таке веління наших предків: ми повинні вбивати кожного чаклуна, який ступить на нашу землю, інакше Дух Тьми поглине весь світ, і все живе загине.

– Але не можна ж вбивати всіх чарівників! Цьому пора покласти край!

– Через твої слова вбивства не припиняться. Їх може зупинити лише одне: ми повинні танцювати танець духів.

– Я не зрозумів тебе, Дю Шайю!

– Якщо ми не вб'ємо тебе, Дух Тьми вирветься на свободу.

Річард підняв спис.

– Дю Шайю, я не хочу вбивати нікого з вас, але мені доведеться захищатися.

Будь ласка, зупиніться зараз, поки ще не пролилася кров. Не змушуй мене вбивати. Будь ласка!

– Якби ти спробував бігти, ми вразили б тебе в спину, але, якщо вже ти вважав за краще залишитися, ти заслужив право зустрітися з воїнами лицем до лиця. Ти все одно помреш, як померли всі, кого ми захопили в полон. Якщо ти не будеш опиратися, ти помреш швидко і не будеш страждати. Даю тобі слово.

Вона змахнула рукою, і знову зазвучали стародавні заклинання. Воїни з зовнішнього кільця оголили мечі – довгі, темні, з кривими лезами, що розширювалися до кінця. Повільно рухаючись по колу, воїни перекидали мечі з руки в руку. Ті, що були ближче до Річарда, почали так само гратись списами. Зламавши древко списа об коліно, Річард оголив меч. Повітря наповнився магічним дзвоном.

– Не роби цього, Дю Шайю! Давай зупинимося, поки ніхто не постраждав!

– Не чини опір, чаклун, і ми подаруємо тобі швидку смерть. Ти заслужив подібну милість.

Спів набирав силу, і воїни рухалися все швидше в такт древньому заклинанню. Річард важко зітхнув і з ненавистю глянув на Дю Шайю, що стояла на камені.

– Дю Шайю! Я знімаю з себе відповідальність за те, що зараз станеться! Ти сама цього хотіла. Ти будеш за це відповідати!

– Нас багато. Ти один. Прости, Річард, – ласкаво сказала вона.

– Тільки дурні можуть бути настільки самовпевнені, Дю Шайю. Не можна всерйоз думати, що все вирішує число. Ви не можете всі кинутися на мене одночасно. Bи можете нападати тільки по одному, по двоє чи по троє. Ти помилилася, Дю Шайю.

– Річард і сам не розумів, звідки до нього прийшло це знання.

У місячному світлі він побачив, як кивнула Дю Шайю.

– Ти зрозумів танець смерті, чаклун.

– Я не чаклун, Дю Шайю! Я Річард, Шукач Істини. Я не по своїй волі йду з сестрою вчитися чаклунства. Я полонений, і ти це знаєш. Але я буду захищатися.

– Духи свідки, мені шкода тебе, Шукач Річард, але ти повинен померти.

– Не шкодуй мене, Дю Шайю. Шкодуй тих бака-бан-мана, які помруть сьогодні вночі ні за що.

– Ти не бачив бака-бан-мана в бою. Ти навіть не торкнешся нас. Тільки ти відчуєш сьогодні дотик сталі. Тобі не доведеться шкодувати, що ти когось вбив. Річард вивільнив магію меча, магію люті. Воїни співали і рухалися ще швидше. Буря гніву громом оглушила його. Але, навіть закликавши всю силу клинка, він розумів, що цього недостатньо. Занадто багато ворогів. Занадто вправні противники. Він знову закликав магію, але такої люті навіть він винести не міг. На мить у нього зупинилося дихання. Оточений ворогами, він повільно підніс холодний клинок до вкритого потом лоба.

– О клинок, будь справедливий сьогодні, – прошепотів він.

Не усвідомлюючи, що робить, Річард скинув з себе сорочку, щоб вона не заважала рухам. І знову здивувався: взагалі так правильно, але ж він не збирався цього робити? Схоже, хтось йому підказав. І знову, немов підкоряючись чиїйсь волі, він зосередився на острівці спокою і закликав свій Хань.

«Скористайся тим, що маєш, – почув він внутрішній голос. Скористайся тим, що тут. Не думай ні про що».

І тут Річард згадав, як стояв на Хмарному Камені. На цьому камені стояло багато чарівників ще до нього, ще до Зедда. І тоді, стоячи на камені, він немов сам пережив те, що переживали ті, що стояли на цьому камені колись. Він відчував, як вони, і бачив, як вони, і зрозумів, як діє магія.

Тепер він знав сенс пророцтва.