Текст книги "Друге Правило Чарівника, або Камінь Сліз"

Автор книги: Террі Гудкайнд

сообщить о нарушении

Текущая страница: 27 (всего у книги 63 страниц)

Маленький гар був схожий на волохатий мішечок з кістками. Судячи з усього, він був на межі голодної смерті. Річард чув, як у нього бурчить в животі.

Від звіра виходив слабкий мускусний запах, не надто приємний, але й не відштовхуючий. Річард продовжував шепотіти щось ласкаве, і поступово схліпування стали рідше. Коли нарешті дитинча, видавши протяжне зітхання, затихло, Річард встав, але гострі кігтики чіпко обхопили його ногу. Маленький rap підняв голову і подивився Річарду в очі. Він пошкодував, що у нього немає з собою їжі, щоб нагодувати малюка.

– Я повинен йти, – сказав Річард, відчіплюючи від штанів малюсінькі кігтики. Ці двоє більше не повернуться. Спробуй спіймати якогось кролика.

Тепер тобі доведеться самому про себе дбати. Ну, йди ж.

Гар покліпав у відповідь і, повільно розправивши крила, потягнувся і позіхнув.

Річард повернувся і пішов геть. Через кілька кроків він озирнувся: гар шкандибав слідом. Річард зупинився.

– Тобі зі мною не можна! – Він махнув у бік. – Іди. Іди своєю дорогою. – Річард ступив вперед. Гар, як на невидимій прив'язі, рушив за ним. – Іди! Я тебе не візьму! Забирайся!

Крила дитинча знову опустилися. Під поглядом Річарда він повільно став задкувати назад. Річард повернувся і пішов, а гар залишився стояти на місці.

Річард повинен був встигнути поховати жінку і повернутися до багаття, перш ніж сестра Верна надумає застосувати силу нашийника. Він зовсім не бажав їй давати привід для таких експериментів. Скоро у неї і без того їх буде достатньо. Він озирнувся, щоб переконатися, що гар не йде слідом.

Дитинча ніде не було видно.

Тіло лежало там, де Річард його залишив. Криваві мухи над ним не кружляли. Тепер потрібно було знайти або ділянка відносно м'якою грунту, або досить глибоку й вузьку розколину. Сестра Верна цілком однозначно висловилася щодо того, що тіло повинне бути заховане якнайкраще.

Поки Річард оглядався в пошуках відповідного місця, почувся шелест крил, і поруч з тілом на землю шмякнулся маленький гар. Дитинча склав крила і віддано дивилося на Річарда своїми зеленими очиськами. Річард пробурмотів прокляття і спробував його прогнати, але гар не рушив з місця.

– Ти не можеш іти зі мною! Забирайся! Гар підібрався до нього і знову вчепився в ногу. І що ж робити? Не можна ж, справді, взяти з собою дитинча гара?

– А де твої мухи? У тебе навіть власних кривавих мух немає! Як же ти будеш годуватися? – Річард скрушно похитав головою. – Втім, це мене не стосується.

Гар потерся мордою про його ноги і утробно загарчав, оголивши невеликі, але дуже гострі ікла. Річард озирнувся. Гар явно гарчав на мертве тіло.

Річард зі стогоном заплющив очі. Малюк хоче їсти. Якщо поховати тіло, він все одно до нього добереться.

Річард дивився, як гар бочком підбирається до трупа. Гарчання ставало все нижче. Річарду в голову прийшла думка, від якої його ледь не знудило.

Сестра Верна веліла позбутися тіла. Ніхто не повинен дізнатися, від чого померла ця жінка, сказала вона. Чому ж тоді не згодувати тіло гару?

Річард гнав від себе ці думки, але вони наполегливо поверталися. Зрештою, навіть якщо він її поховає, труп все одно з'їдять черви. Чим же черви краще, ніж гар? І тут же він подумав про інше, не менш огидне: хто він такий, щоб судити? Адже він сам їв людську плоть – так чим же він кращий гара?

Крім того, поки дитинча зайнятий їжею, можна вислизнути, і гар вже не встигне його наздогнати. Маленький гар буде наданий самому собі, і Річард нарешті від нього позбавиться.

Він подивився, як звіря досліджує людське тіло і намагається зубами вхопити руку вбитої. Схоже, малюк ще не знайомий з такою ситуацією. Гар загарчав голосніше. Від цього видовища Річарду стало погано.

Гар випустив руку і подивився на Річарда, немов просив допомогти. Крила його нервово тремтять. Він хотів їсти.

Можна вбити двох зайців.

Та й яка різниця? Вона все одно мертва. Дух її покинув тіло. Зціпивши зуби, Річард підняв меч.

Відіпіхнувши гара ногою, він порубав тіло на шматки. Звіря накинулося на них, а Річард повернувся і, не оглядаючись, пішов геть. Звуки за спиною викликали в ньому нудоту. Але хто він такий, щоб судити? Він перейшов на біг, намагаючись якомога швидше дістатися до табору. Сорочка змокла від поту, а меч ніколи ще не здавався таким важким. Річард намагався викинути те що сталося з голови, він змусив себе думати про дім, про Оленячий ліс.

Йому відчайдушно захотілося стати тим, ким він був раніше.

Сестра Верна якраз закінчила чистити Джека і тепер поралася з сідлом.

Вона пильно подивилася на Річарда і знову почала нашіптувати Джеку щось ласкаве і тихе. Річард взяв скребло і зайнявся Джеральдіною.

Найбільше йому зараз хотілося швидше звідси забратися.

– Ти впевнений, що ніхто не знайде тіло?

Його рука завмерла.

– Тепер це не важливо. На мене напали гари. Тіло дісталося їм.

Сестра ненадовго задумалася.

– Так, по-моєму, я чула гарів. Мабуть, це спрацює. – Рука Річарда зі скребницею відновила рух. – Ти їх убив?

– Я вбив одного. – Спочатку він вирішив не говорити їй, але потім подумав, що це не важливо. – Там було дитинча. Його я не торкнув.

– Гари – кровожерливі тварини. Краще б ти вбив і його. Мабуть, тобі слід повернутися і зробити це.

– Я не зміг. Він… не підпустив мене досить близько.

– У тебе є лук.

– Та що це змінить? Без матері дитинча все одно здохне.

– Напевно, ти правий. – Вона нахилилася затягнути попругу. – Буде краще, якщо ми швидше поїдемо.

– А чому гари не нападали на нас раніше?

– Їх відганяв мій Хань. Просто ти відійшов занадто далеко і опинився за межами безпечної зони.

– Напевно, це важко? – Річард був задоволений, що цьому загадковому Хань знайшлося хоч одне корисне застосування. – Адже гари дуже великі тварини.

– Так, вони великі. – Сестра посміхнулася. – Крім того, тут водяться і інші тварюки, не менш небезпечні. Але завжди слід намагатися досягати бажаного шляхом найменших зусиль. – Вона ласкаво поплескала свого коня. Набагато простіше не підпускати до себе кривавих мух. Я так і роблю, а гари при цьому впевнені, що тут немає нічого, гідного уваги. Таким чином, я жертвую лише незначною частиною свого Хань.

– Чому ж ти тоді не захищаєш нас і від людей? Чи не простіше було б відштовхнути ту жінку?

– У деяких племен, що населяють ці землі, є амулети, здатні протистояти нашій силі. Саме тому наш шлях досить небезпечний, і сестри часто гинуть, перетинаючи Дикі землі. На жаль, ми не знаємо, як діють ці амулети, інакше неодмінно знайшли б захист і від них. Але поки що нам це не відомо, ми безсилі.

Річард нічого не відповів і в мовчанні закінчив сідлати коней. Сестра Верна теж не робила спроб відновити бесіду. Нарешті він не витримав:

– Сестра Верна… Я хочу сказати, що шкодую про те, що трапилося з твоїми подругами. – Річард намагався не дивитися їй в очі і зосереджено колупав чоботом землю. – Я хочу, щоб ти знала: коли я ховав їх, я прочитав над могилами молитву і попросив добрих духів бути милостивими до них. Я не хотів їх смерті. Що б ти не думала, я дійсно не хочу нічиєї смерті. Я навіть не можу їсти м'ясо, бо одна думка про те, що хтось повинен померти, щоб я був ситий, викликає у мене нудоту.

– Дякую тобі, Річард, але знай, що молитися треба тільки Творцеві, бо лише Його світло веде і направляє нас. Підносити молитви духам блюзнірство. – Сестра Верна помовчала, а коли заговорила знову, голос її пом'якшав:

– Втім, ти ще не пройшов навчання, і звинувачувати тебе ні в чому.

Ти зробив усе, що міг, і я впевнена, що Творець почув твою молитву, бо вона була чиста.

Такий погляд на речі видався Річарду надто обмеженим. Про Творця він майже нічого не чув, зате духів бачив на власні очі – як злих, так і добрих. Впевненість сестри представлялася йому одним з тих численних забобонів, до яких зазвичай схильні люди, що погано знають ліс. Під час своєї служби провідником Річард чимало наслухався всяких байок, породжених одвічним прагненням людей зрозуміти своє місце в світі. Часом вони були дуже красиві і захоплюючі, але це були всього лише казки, і, навчений досвідом, Річард зовсім не збирався вірити на слово тому, що говорила сестра Верна.

За її словами виходило, що Творець, немов король, сидить на небесному троні, поблажливо слухаючи незліченні молитви простих смертних. Але хіба є йому діло до молитов? До молитов швидше вже прислухаються духи, які самі колись були живими людьми і добре розуміють бажання плоті. А Творець… Це просто інша назва для закону загальної рівноваги, про який неодноразово говорив Річарду Зедд.

Втім, Річард знав чимало людей, які стійко дотримуються своїх поглядів, і давно переконався, що переконувати їх марно, та й не потрібно.

Нехай сестра Верна вірить у те що їй подобається – адже це тішить її душу незалежно від того, права вона чи ні. Навіщо це міняти?

Річард зняв з плеча перев'язь і простягнув меч сестрі:

– Я обдумав нашу давню розмову і вирішив, що ти права. Мені більше не потрібний меч. Візьми його.

– Ти справді так вважаєш? – Запитала сестра, приймаючи у Річарда перев'язь і меч у піхвах. Голос її був абсолютно безпристрасний.

– Так. З мене досить. Відтепер меч твій. Річард відвернувся і почав затягувати попругу. Він позбувся Меча Істини, але як і раніше відчував у собі його магію. Людина не має влади відмовитися від свого покликання, але принаймні сталі і крові більше не буде.

– Ти страшна людина, Річард, – прошепотіла сестра Верна.

– Ну так, – кивнув він, не обертаючись. – Тому я і віддаю тобі меч. Якщо хочеш володіти ним, прийми і володій. А я подивлюся, як це в тебе вийде.

Річард підтягнув попругу, ласкаво поплескав Бонні по загривку і нарешті повернувся до сестри. Та як і раніше тримала меч на витягнутих руках.

– До сьогоднішнього дня я і гадки не мала, наскільки ти небезпечний.

– Все це в минулому. Меч тепер у тебе, і…

– Я не можу його прийняти, – перебила сестра. – Обов'язок велить відібрати в тебе меч після прибуття до Палацу, і був тільки один спосіб цього поміщати.

Ти знайшов цей спосіб. – Вона різко простягнула меч Річарду. – Найстрашніший ворог той, чиї дії не можна передбачити. Я не знаю, як ти вчиниш через хвилину, але знаю, що попереду нас всіх чекає велика біда.

Не тільки сестер, але й тебе, Річард.

– Про що ти? – Він здивовано подивився на неї. – Ти хотіла відібрати в мене меч, а я більше не в силах виносити того, на що він мене прирікає. Просто наші бажання збіглися, от і все.

– Це просто для тебе, бо ти пояснюєш хід своїх думок. Але вся справа в тому, що ти мислиш не так, як інші. Ти – людина-загадка, і в критичну хвилину твоя поведінка стає непередбачуваною. Це проявляється твій дар, Річард. Ти використовуєш Хань, сам того не розуміючи, ось у чому таїться основна небезпека.

– Чи не ти говорила, що нашийник покликаний відкрити мою свідомість для навчання? Будемо вважати, що так воно і сталося, а в результаті я зробив те, чого ти від мене домагалася. За твоїми словами, це для мого ж блага, так чому ж ти незадоволена?

– Твоє благо, Річард, зовсім не обов'язково означає, що буде добре всім. Добро і зло не залежать від твоїх особистих прагнень. А тепер забирай свій меч. Я не можу його прийняти, тобі треба змиритися з тим, на що він тебе прирікає.

– Я ж сказав – мені він більше не потрібен!

– Отже, кинь його у вогонь. Я не хочу його навіть торкатися. Він осквернений.

– Ще чого! – Сердито буркнув Річард і, взявши меч у сестри, знову надів перев'язь. – Але мені здається, ти надто вразлива, сестра. Це всього лише меч, і ніякої скверни на ньому немає.

Він важко зітхнув. Знову помилка. Меч тут ні при чому. Вся справа в магії, а магію він їй не пропонував. Від неї не можна відмовитися, навіть якщо захочеш: магія сидить всередині. Коли Келен це зрозуміла, вона захотіла позбутися від цієї магії – тобто від нього самого.

Сестра Верна відвернулася від Річарда і сіла в сідло. – Нам пора, холодно кинула вона. Річард верхом на Бонні не поспішаючи рушив слідом за сестрою. Думки його повернулися до маленького гара. Може, звіряті все ж таки вдасться вижити і знайти собі їжу? Річард подумки попрощався з ним і поїхав геть.

Він щиро хотів позбутися від меча, але тепер, коли це не вдалося, відчував дивне полегшення. Здавалося, меч необхідний йому, щоб зберегти якусь цілісність. Крім того, він був вручений йому Зеддом, і хоча цей дар докорінно змінив життя Річарда, але все одно нагадував про дім і про старого чарівника.

25

Кінь майже вибився з сил, але як і раніше мчав галопом. Еді трималася за Зедда, Зедд – за кінську гриву. Під ними ритмічно рухалися м'язи тварини. Пролітаючі мимо дерева зливалися в одну нескінченну стіну. Кінь, не зупиняючись, перелітав через валуни і повалені стовбури.

Скрін нісся слідом на відстані одного биття серця. Він був набагато більший коня і мчав напролом, ламаючи гілки. Зедд чув їх тріск. Він кілька разів валив перед скріном дерева, але скріна це не зупиняло.

Зедд перебрав всі магічні трюки і заклинання. Жодне не спрацювало, але Зедд відмовлявся визнати поразку. Варто змиритися з думкою про нього – і поразка неминуче.

– Боюся, цього разу Володар до нас добрався, – крикнула ззаду Еді.

– Ще ні! Але як він нас знайшов? Кістки скріна приховували тебе роками. Що ж сталося?

Еді нічого не відповіла.

Стежка йшла уздовж колишнього кордону і повертала у бік Серединних Земель.

Зедд порадів, що кордонів більше немає, інакше кінь вбіг би вже прямо в Підземний світ. Але так чи інакше ці гонки не можуть тривати до безкінечності. Зрештою скрін їх наздожене. Є кордон чи ні, вони все одно попадуть в Підземний світ, де їх чекатиме Володар.

«Думай», – наказав собі Зедд.

За допомогою магії він додав коню сил і витривалості, але розумів, що серце, легені і м'язи тварини все одно не зможуть довго витримувати все зростаюче навантаження. Він сам уже відчував себе як загнана коняка.

Це не могло тривати довго.

Зедд залишив безплідні спроби зупинити скріна. Треба як слід все обдумати. Хоча і це небезпечно – не виключено, що до цих пір вони живі тільки тому, що його зусилля зберігали дистанцію між конем і скріном.

Йому здалося, що зліва майнув зелений вогник. Такий відтінок зеленого Зедд бачив тільки в одному місці: на кордоні. На кордоні Підземного світу.

Це неможливо, подумав він. Копита коня вибивали швидку дріб.

– Еді! У тебе є якась річ, яку скрін здатний відчувати?

– Наприклад?

– Звідки я знаю! Все, що завгодно! Він щось відчуває. Щось пов'язане з Підземним світом.

– У мене нічого немає. Він напевно знайшов нас по кістках в моєму домі.

– Але ж саме вони приховували тебе стільки років! Зліва промайнув ще один спалах. На цей раз помилитися було не можна. Потім – справа. І знову зліва.

– Зедд! Схоже, скрін викликає Підземний світ. Він хоче загнати нас туди!

«Кістки!»

– Хіба він на це здатний?

– Так, – слабким голосом відповіла Еді.

– Прокляття! – Пробурмотів Зедд в летячий назустріч вітер.

Між деревами замиготів цілий ланцюжок зелених вогнів. Вони наближалися.

Треба негайно щось придумати, інакше – смерть.

«Думай!»

Раптово зелені вогники злилися в дві світні стіни по обидва боки від стежки. Почувся глухий удар. Кінь мчав по вузькому коридору, стінки якого поступово зближувалися.

Кістки.

Кістки скріна.

– Еді! Дай намисто, яке у тебе на шиї!

Зелені стіни невідворотно змикалися. Часу немає.

Це єдиний шанс.

Еді зняла з себе намисто і знову вчепилася в Зедда.

Рука її була слизькою від крові. Зедд рвонув з шиї своє намисто і взяв обидва в одну руку.

– Якщо це не спрацює, прощай, Еді. Мені завжди було приємно перебувати в твоєму суспільстві!

– Що ти збираєшся робити?

– Тримайся міцніше!

Стіни стикалися. Зедд нахилився вперед і послав коню уявну команду. Той різко зупинився і, розпушити землю копитами, відскочив в бік. До кордону Підземного світу залишалися лічені кроки.

Зедд розмахнувся і шпурнув обидва намиста, в кожному з яких була кісточка скріна, прямо в зелене мерехтіння.

Скрін проскочив мимо. Не зупиняючись, він кинувся слідом за намистами прямо в Підземний світ. Блиснув спалах, пролунав тріск, і скрін зник, а з нім і зелене сяйво. Ліс потемнів. Насталу тишу порушувало лише хрипке дихання людей.

Еді стомлено уткнулась Зедду в спину.

– Ти бути правий, старий. Твоє життя – суцільна низка відчайдушних вчинків.

Зедд погладив її по коліну і зістрибнув з коня. Бідна тварина ледь трималося на ногах. Зедд вдихнув в змученого коня ще трохи сил і подумки передав йому свою подяку. Притулившись щокою до кінської морди, він закрив очі і постояв так, відпочиваючи. Потім Зедд повернувся до Еді.

Завдана скріном рана все ще кровоточила. На широкій спині коня чаклунка здавалася зовсім крихітною. Опущені плечі і поникла голова тільки підсилювали це враження. Вона навіть не поворухнулася, коли Зедд почав оглядати рану.

– Я бути повною дурепою, – прошепотіла чаклунка. – Поки я думала, що ховалася під носом у Володаря, він ховався під носом у мене. Всі ці роки.

– Втішся тим, що він все одно не отримав з цього ніякої вигоди. Його зусилля пропали даремно. А тепер постарайся не рухатися. Я займуся твоєю раною.

– У нас немає часу. Ми повинні повертатися. Мені треба забрати кістки.

– Я сказав, постарайся не рухатися.

– Нам потрібно поспішати. Зедд сердито нахмурився.

– Як тільки я закінчу, ми одразу вирушимо в дорогу. Але кінь втомився і здатний йти тільки кроком. Я піду пішки, а ти залишайся в сідлі. А тепер сиди спокійно, інакше ми пробудемо тут всю ніч.

До будиночка вони дісталися тільки перед світанком. Це було сумне видовище.

Скрін розвалив його буквально на колоди. Мужньо, не звертаючи уваги на руйнування, Еді почала ритися в уламках, крок за кроком пробираючись туди, де вони в останній раз бачили круглий талісман, зроблений з кістки скріна.

Зедд вивчав сліди навколо будинку, коли Еді покликала його.

– Іди сюди і допоможи мені знайти ту круглу кістку, чарівник!

– Не думаю, що тобі вдасться її знайти, – відгукнувся Зедд, переступаючи через колоду.

Еді відкинула в сторону зламану дошку.

– Вона десь тут. – Чаклунка зупинилася і озирнулася через плече. Що ти сказав? Чому мені не вдасться її знайти?

– Тут хтось побував.

Еді обвела поглядом руїни.

– Ти впевнений?

– Я бачив сліди. – Зедд показав рукою. – І ці сліди – не наші.

Еді впустила кістки, які зібрала по дорозі.

– Чиї?

Зедд сперся рукою об зламану балку.

– Поняття не маю. Сліди належать жінці, це все, що я можу сказати.

Думаю, вона забрала талісман.

Еді почала запекло ритися в уламках, але скоро залишила це заняття.

– Ти маєш рацію, старий. Талісман зник. – Вона завмерла, немов до чогось прислухаючись. – Прокляті, – прошипіла вона нарешті. – Ти рано сказав, що зусилля Володаря були марні.

– Боюся, що так. – Зедд витер об одяг забруднену долоню. – Мабуть, краще забратися звідси якнайшвидше. І подалі.

Еді нахилилася до нього і тихо, але твердо сказала:

– Зедд, ми повинні знайти цю кістку. Це може бути дуже важливо для завіси.

– Вона замела сліди за допомогою магії. У мене немає ні найменшого уявлення, куди могла податися ця жінка. Я бачив тільки один відбиток ноги.

Треба йти: Володар, безумовно, передбачив, що ми захочемо повернутися.

Я теж скористаюся магією, щоб замести наші сліди. Ніхто не повинен знати, куди ми підемо.

– Ти бути впевненим, що це спрацює? Схоже, Володар прекрасно обізнаний, де ми знаходимося.

– Він відстежував нас по намистах. Тепер Володар сліпий щодо нас. Але залишатися тут все одно небезпечно. Той, хто забрав кістку, може стати очима Володаря.

Еді опустила голову і закрила очі.

– Прости мене, Зедд, що так вийшло. Це все через мою дурість.

– Дурниці! Всього не передбачиш. Не можна пройти по життю, ні разу не спіткнувшись. Найголовніше – не зав'язнути в грязі і не повторювати колишніх помилок.

– Але цей талісман бути дуже важливим!

– Він пропав, Еді. Зараз з цим уже нічого не поробиш. Принаймні ми обдурили Володаря, він до нас не добрався. Але краще поквапитися.

Еді почала збирати загублені кістки.

– Я зараз.

– Нам не можна нічого брати, – спокійно сказав Зедд. Вона випросталась.

– Я повинна забрати кістки. У них зосереджена важлива магія.

Зедд м'яко взяв її руку.

– Володар знав, де ми знаходимося, бо стежив за намистами.

Решта кісток теж можуть нас видати. Ми не маємо права ризикувати.

Залишати їх тут теж небезпечно: вони можуть потрапити в недобрі руки. Боюся, Еді, що доведеться знищити твою колекцію.

Еді відкрила рот, але довго не могла знайти слів.

– Я їх не залишу. Вони бути дуже важливими. Їх було неймовірно важко зібрати. Це зайняло роки. Володар не міг помітити їх всі. Мені довелося гори звернути, щоб знайти ці кістки.

Зедд поплескав її по зап'ясті:

– Еді, якщо Володар хотів, щоб у тебе була кістка, призначена тобі, ти навряд чи знайшла б її на дорозі. Вона повинна була дістатися тобі нелегко, щоб ти берегла її як зіницю ока і ніколи з нею не розлучалася.

Еді відсмикнула руку.

– З таким же успіхом він міг відмітити все, що завгодно! Чому ти впевнений, що твого коня не підсунув тобі якийсь проклятий?

– Тому що я відмовився від того, якого мені пропонували, – посміхнувся Зедд. – І взяв іншого.

Очі Еді наповнилися сльозами.

– Прошу тебе, Зедд, – прошепотіла вона. – Ці кістки – все, що в мене є.

З їх допомогою я сподівалася докричатися до Пела.

– Я допоможу тобі передати послання Пелу. Я дав тобі слово. Але ти обрала невірний шлях. Я тобі покажу інший.

Еді з надією зробила крок до нього.

– Який?

Зедд співчутливо подивився на неї.

– Я знаю спосіб на короткий час закликати духів через завісу і говорити з ними. Навіть якщо мені не вдасться викликати саме Пела, послання я зможу передати. Тільки, Еді, будь ласка, послухай мене: цього не можна робити зараз. Потрібно почекати, поки завіса не буде відновлена.

Її тремтячі пальці торкнулися його руки.

– Як? Як викликати духа?

– Це можливо. Більшого тобі не варто знати.

– Скажи. – Вона міцно стиснула його руку. – Я повинна переконатися, що ти не брешеш. Я повинна знати, як це зробити.

Зедд надовго задумався. За допомогою хмарного Каменя він закликав дух свого батька і дух своєї матері, але вони попередили його, що таким чином можна пошкодити завісу. Значить, зараз відкривати духам дорогу в цей світ небезпечно подвійно. Крім того, невідомо ще, не прослизне чи хто слідом, а в світі і без того вже досить породжень тьми…

А що стосується Еді… Навіть незважаючи на те що вона – чаклунка, знати про цю властивість хмарного Каменя їй не дозволено. Цю таємницю, так само як і багато інших, чарівники зобов'язані свято берегти. На серці у Зедда було важко, але обов'язок є обов'язок.

– Тобі доведеться повірити мені на слово. Присягаюся, що я в стані тобі допомогти, і коли загроза мине, я це зроблю.

– Але як?! – Наполягала Еді, не відпускаючи його руки. – Ти впевнений, що це можливо? Звідки ти знаєш, як це зробити?

Зедд гордо розправив плечі.

– Я – Чарівник першого рангу.

– Але ти впевнений?

– Еді, я дав тобі слово, а я не розкидаюся обіцянками. Звичайно, я не впевнений повністю, але сподіваюся, що в мене вийде. Зараз ми зобов'язані використовувати наші знання, щоб зупинити Володаря. Завіса повинна бути відновлена. Від нас залежить безпека всіх у цьому світі. Особисті справи можуть і почекати. Якщо я зараз буду викликати духів, наслідки будуть жахливі; аж до того, що я своїми руками можу остаточно розірвати завісу.

Вона відпустила його руку і поправила сиве пасмо, що впало на обличчя.

– Пробач, Зедд. Звичайно, ти правий. Я багато років вивчала переплетення двох світів. Мені слід було б бути розумнішою. Прости.

Зедд посміхнувся і обійняв її за плечі.

– Я радий, що ти не відступаєшся від того, що для тебе важливо. Це означає, що ти людина честі. Немає кращого союзника, ніж людина честі.

– І все ж… – Еді з тугою глянула на жалюгідні руїни свого житла.

– Я збирала їх все життя. Я охороняла їх і піклувалася про них. Люди, які віддали їх мені, вважали, що я гідна довіри.

Зедд взяв її під руку і повів геть.

– Перш за все вони мали на увазі, що ти використовуєш свій дар для захисту тих, хто його не має. На це сподівалися ті, хто писав пророцтва. Тобі не випадково довелося жити саме в цьому місці і саме в цей час. Ось яку довіру ти повинна виправдати.

Вона кивнула, спираючись на його руку.

– Зедд, мені здається, пропали ще деякі з моїх кісток.

– Я знаю.

– У поганих руках вони будуть дуже небезпечні.

– І це я знаю.

– І що ж ти думаєш робити?

– Те, про що говорять пророцтва. Є тільки один шлях, який дає нас шанс замкнути завісу.

– І що ж це за шлях, старий?

– Ми повинні допомогти Річарду, бо в пророцтвах сказано, що він єдиний, хто здатний замкнути завісу.

Над руїнами будинку злетіло руде полум'я, але ні Зедд, ні Еді не обернулися.