Текст книги "Друге Правило Чарівника, або Камінь Сліз"

Автор книги: Террі Гудкайнд

сообщить о нарушении

Текущая страница: 35 (всего у книги 63 страниц)

35

Зедд відкрив двері в номер і закашлявся від їдкого диму, що заповнив приміщення. Вікно було відчинене, і в кімнату з вулиці йшов крижаної повітря. Еді сиділа на ліжку, загорнувшись у ковдру, і причісувала коротке волосся.

– Що трапилося? – Здивувався Зедд.

– Було холодно. Я хотіти розпалити вогонь. Зедд кинув погляд на вогнище.

– Хіба можна розпалити вогонь без дров?

Всупереч його очікуванням чаклунка не розсердилася. Погляд її був тривожним.

– Дрова бути. Я хотіти запалити вогонь магією, коли лежати в ліжку. Але замість цього пішов дим і посипалися іскри. Я відкрити вікно, щоб провітрити в кімнатах. А коли я заглянула у вогнище, дрова пропали.

– Пропали? – В тривозі перепитав Зедд. Вона кивнула:

– Щось не так. Щось сталося з моїм даром. Зедд погладив її по голові.

– Так, я знаю. Зі мною відбувається те ж саме. Вся справа в чарах. – Він узяв у неї гребінець і поклав на стіл. – Еді, розкажи мені більше про скрінів і їх чаклунські властивості.

– Я вже розповіла тобі все, що знала. Скрін живе на межі двох світів – світу живих і Підземного світу.

– Але чому рана не зцілюється? Чому моя магія безсила? Чому дрова зникли з вогнища, коли ти застосувала чарівну силу?

– Хіба ти не зрозумів? Скрін бути твариною, народженою на межі світів, а тому він володіти двома магіями – Магією Приросту і Магією Збитку. На нас обох подіяла Магія Збитку, розумієш?

– Значить, нас вразила Магія Збитку, і чарівний дар кожного з нас заражений цією магією? Вона кивнула:

– Уяви, що ти голими руками вигрібав золу з печі, а потім не помив руки і почав вішати на мотузку чисті білі простирадла. Тоді зола буде прилипати до чистих мокрих простирадл.

Зедд деякий час мовчки розмірковував над її словами.

– Еді, – прошепотів він, – ми повинні знайти спосіб вимити руки.

– Ти завжди добре розумів те, що і так ясно, – уїдливо вона.

Зедд вирішив не парирувати її випад, він заговорив про інше:

– Еді, я найняв екіпаж, який доставить нас в Нікобар, але ти, я бачу, дуже ослабла, і та ж доля загрожує мені. Якщо де-небудь ближче є людина, яка може нам допомогти, я обов'язково повинен знати про це!

– Ближче я нікого не знаю.

– А як же та чаклунка з трьома дочками? Може бути, те місце, де вона вчилася, знаходиться ближче? Не могли б ми відправитися туди?

– Не думаю.

– Але чому?

Еді ще трохи вагалася, потім неохоче відповіла:

– Вона вчилася у сестер Світу.

– Що? – Вигукнув чарівник. – Грім і блискавка! Я здогадувався про щось подібне!

– Зедд, вона вчилася у них, потім повернулася додому.

Вона не сестра Світла. Сестри не такі… нерозумні, як тобі здається.

Він підозріло глянув на неї:

– А ти звідки знаєш? Еді зітхнула:

– Пам'ятаєш ту круглу кістка скріна, подарунок жінки, яка померла?

Пам'ятаєш, вона пропала? Так ось, жінка, яка зробила мені цей подарунок, була сестра Світла.

– А що вона робила в Новому світі? – Запитав Зедд, намагаючись говорити спокійно.

– Вона не була в Новому світі. Це я була в Старому світі.

– Ти перетинала Долину заблукалих?! – Зедд подивився Еді прямо в очі. Ти була в Старому світі? Скільки в тебе таємниць!

– Я ж говорити тобі, що шукала всюди жінок з даром, щоб вчитися у них. Були такі і в Старому світі. За тим я і ходила через долину і назад.

Серед сестер були такі, хто міг навчити дечому корисному. Сестри Світла, як їм належить, багато знають про володарів, про Безіменного, як вони його називають, тому що хочуть застерегти людей від його підступів. У Палаці я пробула недовго. Довго вони жити там не дозволяють, якщо сама не захочеш стати сестрою Світу. Вони мені дозволили недовго позайматися у них в архіві. Там, у Палаці, серед них бути такі, біля кого навіть їжу небезпечно приймати, але від інших можна дізнатися дуже багато корисного. Зедд нервово походжав по кімнаті.

– Сестер Світла доводить до пустоти сліпа віра. Поруч з ними навіть ті, хто вбив Пела, виглядають більш розумними. А коли ти була у них, бачила когось із їхніх учнів?

– У мене там були свої заняття. Я не сперечалася про віру З сестрами. Це бути нерозумно. Може, у них тоді і були учні, але сестри мені про це не розповідали і ніколи б не допустили до своїх учнів. Думаю, що учні у сестер бути тільки з їх країв. Вони не такі дурні, щоб порушувати умови перемир'я. Вони бояться того, що могли б зробити чарівники з цього світу, якщо б дізналися про порушення. А мені б вони не сказали нічого про своїх учнів, навіть якщо учні у них були.

– Звідки у них взятися учням! – Вигукнув чарівник. – Зараз майже не народжується людей з даром. Занадто багато чарівників загинуло у війнах. Ми вимираюча раса. Я сам. Великий Чарівник, не відмовив би у навчанні нікому з народжених з даром, так само як не відмовив би жоден з моїх учнів. Такий стародавній звичай. Сестри Світу це добре знають! Їм відомі наші закони! Вони не мають права брати учня, якщо тільки його не відмовилися навчати чарівники в нашому світі. Порушити ж цей закон для кожної з сестер Світла значить приректи себе на смерть, якщо вона знову перетне долину і з'явиться в Новому світі.

– Вони знають це, Зедд. Вони розуміють, що їм загрожує.

– Повинні знати! Одного разу, коли я ще був молодий, я зустрічався з однією з них і послав попередження абатисі. – Він стиснув кулаки. – Вони вчать надто незграбно і грубо, як якщо б дитину взялися навчати хірургії. Якби я тільки знав, як пройти повз ті прокляті вежі, я б з'явився у Палац пророків і показав би їм, де раки зимують!

– Зедд, ти знаєш, що за цей час загинуло багато, наділених даром, тихо відповіла чаклунка. – Вони загинули тому, що нікому було навчити їх, як розпоряджатися цим даром. Багато тих, хто мають магічну силу, тримаються за неї і не хочуть вчити тих, хто в майбутньому може бути небезпечний. Вони вважають за краще, щоб ці діти загинули через те, що не можуть опанувати власним даром. А сестри Світла не хочуть, щоб ці діти вмирали. Вони по-своєму допомагають людям.

Зедд кинув на неї спопеляючий погляд.

– Сестри Світла дбають тільки про власне благо!

– Може, й так, – відповіла Еді, – але вони заприсяглися дотримуватися законів і правила перемир'я, так само як і ви, чарівники.

Зедд похитав головою.

– Як це можна – допускати, просто заради власної вигоди, щоб обдаровані люди вмирали? Якби всі чарівники були такими, якими мають бути, то сестер Світла просто не існувало б! І ти подумай: вони й думки не допускають про те, щоб чарівники навчали магії обдарованих дівчаток, зате самі беруться вчити молодих людей чарівництву!

– Зедд, послухай мене: я думаю, що ти правий. Але не наша справа ворушити минуле і згадувати минулі війни. Завіса прорвана, і Камінь Сліз потрапив у світ живих! Ось про що ми повинні думати. Коли я вчилася в Палаці, я дізналася деякі прийоми, так що з їх допомогою можна якщо не перемогти чари Підземного світу, то сповільнити їх дію. Нам потрібно швидше щось зробити, а то ця порча погубить нас. Зедд трохи заспокоївся.

– Ти права, Еді. У нас вистачає більш важливих справ. Еді посміхнулася:

– Я рада, що ти прислухаєшся до розумних порад.

– А ти точно знаєш, що жінка з трьома дочками розуміє природу магії? – Запитав Зедд з занепокоєнням. – Нам належить дуже довга подорож, і ми не можемо дозволити собі їхати навмання.

– Вона багато років вчилася у сестер Світу. Вона їм сподобалася, і вони хотіли, щоб вона теж стала сестрою. Але та жінка була іншої віри і врешті-решт повернулася додому. Я точно не знати, чого вона навчилася, але сестри Світла знають багато про магію Підземного світу і повинні були навчити ту жінку всього цього, а вона всі свої знання передала дочкам. Хоча мені самій не хочеться туди їхати, але ближче Нікобара нікого немає.

Коли Зедд зауважив, що Еді закуталась ковдрою по плечі, він закрив вікно.

Він переклав дрова з ящика в вогнище і хотів було вдатися до чарівну силу, щоб запалити вогонь, але вчасно згадав, що робити цього не слід, і вибрав за краще скористатися лучиною.

– Зедд, друг мій, – почув він тихий голос Еді. – Я знаю, про що ти хотіти мене запитати. Я не сестра Світла. Чарівник хотів дізнатися саме це.

– А будь ти сестрою Світла, хіба ти б мені сказала? – Запитав він, не обертаючись.

Вона не відповідала. Зедд подивився на неї і помітив, що вона посміхнулася.

– Сестри Світла ставлять чесність дуже високо, – сказала Еді. – Але збрехати заради служіння Творцеві вони вважають благою справою.

– Це мене не втішає, – пирхнув чарівник. Еді погладила його по руці.

– Зедд, я скажу тобі правду. Я в боргу перед деякими з сестер Світу за те, чого вони навчили мене. Але можу заприсягтися тобі пам'яттю мого Пела: я не з них. Я не допустила б, щоб вони вчили хлопчиків з даром, якби в нашому світі знайшовся чарівник, який погодився стати учителем. Якби це від мене залежало, я не хотіла б, щоб когось вчили так, як це роблять сестри.

– Я й не думаю, щоб ти була однією з них, – сказав Зедд. – Просто мені боляче, що ці жінки так поводяться з учнями, коли я міг би зробити так, щоб учні отримували від свого дару радість. А ці сестри звертають дар в прокляття.

– Я бачу, ти роздобув чудову нову тростину! – Зауважила Еді.

– Вже не знаю, яку вигоду зможе отримати з цього господар, – пробурчав чарівник. – Важко уявити, скільки він з мене може здерти.

– А екіпаж ти знайшов?

– Так, я тобі казав. Візника звуть Аерн. Зараз нам краще трохи поспати: ми зустрічаємося з ним тут, за три години до світанку.

Зедд кинув на Еді похмурий погляд.

– Послухай, поки ми не доберемося до Нікобара і не позбудемося цієї напасті, нам слід бути дуже обережними з нашою магією.

* * *

– Тут ми в безпеці? – Запитала Рейчел. У напівтемряві дівчинка не могла розрізнити, чия рука погладила її по щоці. Ласкавий голос промовив:

– Ми обидва тут у безпеці, Рейчел, і так буде завжди. Тобі нічого боятися.

Рейчел посміхнулася. Їй і справді було добре як ніколи. Таке відчуття спокою, наче вона зовсім маленька і сидить на руках у мами; Рейчел давно вже не згадувала про маму, але зараз вона знову відчула давно забуту материнську ласку і турботу.

От коли вони з Чейзом намагалися наздогнати Річарда, тоді було дуже страшно, але тепер переляк пройшов. Яка різниця, чи встигнуть вони наздогнати його чи ні? Рейчел поступово забувала напад скрійлінга і кров, і всі страхи і біди…

Коли вона стояла біля водойми, чиїсь дбайливі руки розстебнули її брудне платтячко і роздягнули її. Рейчел здригнулася, коли руки випадково зачепили синяк у неї на плечі.

Тепер на неї були спрямовані ласкаві, співчуваючі погляди. Чиїсь ніжні голоси заспокоювали її. Руки торкнулися її плеча, і синець зник, немов за помахом чарівної палички.

– Так краще? – Запитав той же голос, який повідомив, що їй нема чого боятися. Рейчел кивнула:

– Тепер мені зовсім добре. Дякую. Ті ж руки зняли з Рейчел черевики й панчохи. Сівши на теплий камінь, вона опустила ноги в золотисту воду.

Це було так приємно. Вона подумала, як здорово було б викупатися, змити з себе піт і бруд.

Руки торкнулися каменя, який висів у неї на шиї, і тут же відсмикнув, немов боялися доторкнутися до нього.

– Ми не можемо зняти цей камінь, – почула Рейчел, – ти сама повинна це зробити.

Поглинена почуттям радості і спокою, зачарована красою, яка її оточувала, Рейчел почула ніби здалеку голос Зедда. Він говорив, що вона не повинна нікому віддавати Камінь, що повинна завжди зберігати його при собі.

– Я не хочу його знімати, – відповіла вона. – Можна мені його залишити?

Вона знову побачила радісні посмішки.

– Звичайно, можна, Рейчел, якщо ти так хочеш, якщо це потрібно для твого щастя.

– Так, мені потрібно, щоб він був у мене, – сказала Рейчел.

– Тоді нехай він залишиться в тебе, навіть назавжди, якщо бажаєш.

Дівчинка посміхнулася, радісно і безтурботно, і залізла у воду. Вона плавала і відпочивала, лежачи на воді, відчуваючи, як вода змиває з неї разом з брудом всі пережиті негаразди. Стан спокою і блаженства не залишав її.

Потім Рейчел попливла до іншого берега, де, як вона пам'ятала, вони розлучилися з Чейзом. Чейз стояв по груди у воді і щасливо усміхався, закривши очі.

– Тату?

– Я тут, дівчинко, – відповів він, не відкриваючи очей. Вона підпливла до Чейза, і він обійняв її за плечі.

– Тату, нам коли-небудь потрібно буде звідси йти? – Запитала Рейчел.

– Ні. Кажуть, ми можемо залишитися тут назовсім. Вона припала до нього.

– Я така рада!

Потім вона заснула, і, здається, ніколи ще сон її не був таким міцним, здоровим і безтурботним. Рейчел і не пам'ятала, скільки вона проспала. Потім вона одяглася, і одяг був чистий і навіть виглядав зовсім як новий. Одяг Чейза також виблискував чистотою. Рейчел водила хороводи разом з іншими дітьми, немов створеними зі світла, чула їхні голоси у сміх і сама сміялася, радісна і безтурботна.

Коли їй хотілося їсти, вони з Чейзом, лежачи на траві, дивилися крізь серпанок на усміхнені обличчя і їли дивно смачні речі. Коли їй хотілося спати, вона тут же засипала, не думаючи про небезпеку, тому що тепер нічого було боятися. Коли їй хотілося грати, приходили інші діти і грали з нею. Вони любили її, і вона їх любила. Іноді вона гуляла одна серед освітлених сонцем дерев або по лузі, засіяному безліччю польових квітів.

Гуляла вона і з Чейзом, який тримав її за руку. Так як Рейчел тепер була щаслива, то і він був задоволений.

Чейзу не треба було більше ні з ким битися. Він говорив, що насолоджується спокоєм. Іноді він показував їй ліс в тих місцях, де, як він говорив, грав у дитинстві. Він радісно посміхався, і Рейчел посміхалася у відповідь. Вона любила Чейза і була дуже рада, що він нарешті може насолоджуватися спокоєм.

* * *

Вона підняла очі і ледь помітно посміхнулася. Вона знала, що він вже тут, за дверима, і навіть знала, скільки часу він тут стоїть. Схрестивши ноги, вона плавно піднялася над покритою соломою підлогою. Неживе дитяче тіло повисло на її руці. В іншій руці вона тримала статуетку. Витягнувши ноги, вона торкнулася ступнями підлоги. Тіло хлопчика впало. Одежа його була рваною і брудною. Вона скривилася і витерла руки об спідницю.

– Чому ти не входиш, Джедідія? – Запитала вона. – Я ж знаю, що ти тут. Не грай зі мною в хованки!

Важкі двері зі скрипом відчинилися, і він увійшов до кімнати, освітленої єдиною свічкою, яка стояла на клишоногому столику (інших меблів тут не було). Джедідія стояв і мовчки дивився, як її очі, що горіли помаранчевим світлом, знову ставали блакитними.

Його погляд упав на статуетку.

– Вона не любить, коли ти позичаєш її речі.

Вона доторкнулася до його щоки.

– Я служу не їй, і мене не хвилює, що їй подобається, а що – ні.

– Було б розумніше з твого боку, якщо б це тебе хвилювало. Вона посміхнулася:

– Он як? Я могла б дати їй таку ж пораду. – Вона показала на тіло, яке лежало на підлозі. – У цього хлопчика був дар, – Посмішка зійшла з її обличчя, і важко було повірити, що вона взагалі здатна посміхатися. – Тепер його дар став моїм! – Він з деяким подивом подивився на тіло. – Ти думаєш, Джедідія, нам потрібен ритуал в Хагенському лісі? – Вона похитала головою. – Ні. Це потрібно тільки для першого разу, тому що ми – жінки, а жіночий Хань не може прийняти чоловічий. – Вона перейшла на шепіт. – Але тепер я сама заволоділа чоловічим даром, і мені більше не потрібен ритуал. І тобі теж, Джедідія, не потрібен. Я можу тебе навчити. Знаєш, це дуже просто. Я показала йому, як відчути свій Хань. – Її щока торкнулася його щоки, і вона прошепотіла йому на вухо. – Але ж він не знав, як поводитися зі своєю чарівною силою. Я створила порожнечу в квілліоні. І квілліон витяг з нього його дар і життєву силу.

Джедідія подивився їй в очі і знову кинув погляд на тіло хлопчика:

– Здається, я його раніше не бачив?

Вона все так же говорила пошепки, не зводячи з нього очей:

– Не мороч мені голову, Джедідія. Ти ж хочеш дізнатися, де я його знайшла і чому, якщо у нього був дар, його не знайшли сестри.

Він знизав плечима:

– Якщо у нього дар, то чому він без нашийника?

– Він ще маленький. Його Хань був занадто слабкий, щоб інші сестри могли його виявити. Але мене це не стосується. Знаєш, я відшукала його в місті, прямо у них під носом. Можливо, він з'явився на світ в результаті пригод когось із вас, наших нехороших хлопчиків.

– Що ж, розумно, – зауважив Джедідія. – Ні звітів, ні неприємних питань.

– Будь хорошим хлопчиком, зроби мені послугу, – попросила вона. – Я знайшла хлопця в брудному провулку, біля річки. Віднеси його туди і залиш. Ніхто нічого не запідозрить.

Джедідія підняв брови.

– Хочеш, щоб я робив за тебе чорну роботу?

Вона торкнулася його нашийника.

– Ти сильно помиляєшся, Джедідія, якщо вважаєш мене звичайною сестрою Світла. Тепер у мене є чоловічий Хань, і я знаю, як ним управляти. Ти не уявляєш собі, як зростає наша влада, коли ми опановуємо чужий Хань.

– Значить, ти стаєш впливовою сестрою Світла, – посміхнувся він. Розумні люди повинні бути з тобою дуже обережні.

Вона погладила його по щоці.

– Ти розумний хлопчик, Джедідія. – Злегка обійнявши його за талію, вона продовжувала:

– Знаєш, як би ти не вірив у свій дар, тобі є про що турбуватися, Джедідія. До сих пір ніхто ще не кидав тобі виклику, але скоро тут з'явиться новачок. Ти ще не мав справу з такими, як він. Боюся, тебе перестануть вважати гордістю Палацу.

Обличчя його зберігало все той же вираз, але до щік прилила кров. Він підняв статуетку.

– Ти, здається, сказала, що навчиш мене? Вона погрозила пальцем:

– Е, ні, він мій. Знайдеш собі когось іншого. Будь-який дар може посилити твою владу. Але цей – мій. Джедідія міцніше стиснув статуетку.

– Знаєш, у неї свої плани. Плани, які його стосуються.

Вона криво посміхнулась:

– Знаю. А ти будеш повідомляти мені про ці її плани. Він здивовано подивився на неї.

– Ти береш мене до уваги? – Вона широко посміхнулася:

– Можеш не сумніватися, Джедідія. – Вона почала пестити його сильне тіло. – Ти ж хороший майстер, особливо – по металу. Я попрошу тебе виготовити для мене дещо. Одну чарівну річ.

– Срібний або золотий амулет?

– Ні, дорогий, сталеві вироби. Ти повинен зібрати сотню гострих мечів.

Старовинних мечів, мечів, якими люди боролися під час воєн.

– І що ж за штучка тобі потрібна? – Здивовано запитав Джедідія.

Її рука ковзнула по його стегна.

– Поговоримо про це пізніше. Ти ж, мабуть, страждаєш від самотності, Джедідія, з тих пір, як втекла Маргарита. О, як тобі самотньо! Знаєш, коли знайдеш чоловічий Хань, так добре починаєш розуміти чоловіків! Розумієш їхні побоювання, їх пристрасті… Думаю, ми станемо з тобою близькими друзями. Як моєму близькому другу тобі належить нагорода. І ти отримаєш її.

Вона направила на нього свою чарівну силу так, щоб він збудився. Джедідія закинув голову, прикрив очі і застогнав. Дихання його почастішало, він притягнув її до себе і поцілував у губи.

Вона відіпхнула ногою тіло хлопчика і опустилася на встелену соломою підлогу.

36

Росомаха підійшла ближче, тепер вона була на відстані польоту стріли.

Річард прицілився. Позаду нього, в темряві, почулося бурчання.

– Тихо! – Зашипів Річард.

Гар замовк. Росомаха підняла голову. Стріла просвистіла в повітрі.

Маленький гар, піднявшись на задніх лапах, як заворожений стежив за її польотом.

– Почекай, – прошепотів Річард.

Стріла знайшла ціль, і гар радісно захрюкав, ляскаючи крилами. Річард нахилився і погрозив йому пальцем. Звір уважно дивився на нього. Річард кивнув.

– Гаразд, іди, але ти повинен принести мені стрілу.

Кивнувши, гар заплескав крилами і піднявся в повітря. Він обрушився на здобич, вчепившись в неї пазурами, немов боявся, що вбитий звір може втекти. Бурчачи від задоволення, гар взявся за їжу. Річард відвернувся.

Небо на сході посвітлішало, осяяне променями сходячого сонця. Скоро прокинеться сестра Верна.

Річард стояв на сторожі, хоча сестра не раз говорила, що це зараз ні до чого. В кінці кінців вона змирилася, але його свавілля все одно дратувало її.

Втім, останнім часом її взагалі все дратувало.

Річард озирнувся на маленького гара, але той ще не закінчив трапезу.

Цікаво, як же цей малюк примудрився пройти слідом за ними Долину заблукалих?

Можливо, це неправильно – продовжувати годувати гара, але Річард відчував за нього відповідальність. Щоночі маленький гар приходив до них на стоянку, і Річард полював, здобуваючи йому їжу.

У нічні години гар ні на крок не відходив від Річарда. Він їв у нього на очах, грав з ним, навіть спав біля його ніг. Але варто було зійти сонцю, як він негайно зникав. Мабуть, відчував, що краще триматися від сестри Верни подалі.

Річард не сумнівався, що, попадись гар їй на очі, вона спробує вбити його.

Річард не переставав дивуватися кмітливості малюка. Він піддавався навчанню легше, ніж будь-яка інша тварина. Келен якось говорила, що короткохвості гари дуже розумні. Вона справді виявилася права.

Досить було раз або два щось пояснити звіряті, і він тут же розумів, що від нього хочуть. Він не тільки навчився розуміти слова, але вже навіть намагався сам щось говорити. Навряд чи гар був здатний до членороздільної мови, але деякі видавані ним звуки на диво були схожі на слова.

Річард ніяк не міг придумати, що ж йому робити з малятком-Гаром. Скоро він виросте. Він повинен навчитися полювати і добувати собі їжу. Але… Гар не бажав розлучатися з людиною. Може, він просто ще занадто малий, щоб полювати. А може, занадто сильно прив'язався до Річарда. Схоже, він замінив звіряті матір.

Якщо чесно, Річарду самому не хотілося розлучатися з Гаром, вони просто подружилися. Гар щиро прив'язався до Річарда, ніколи на нього не ображався і ні в чому йому не суперечив.

Ляскання крил перервало його роздуми. Поруч з Річардом приземлився гар. З їх першої зустрічі він зміцнів і, здається, виріс на цілих півфута. Груди і лапи стали м'язистими. Річард і думати боявся, яким великим стане гар, коли подорослішає. Залишалося тільки сподіватися, що на той час він сам навчиться добувати собі їжу. Інакше з часом полювання стане головним, якщо не єдиним заняттям Річарда.

Гар вишкірився, наслідуючи людській посмішці, і простягнув Річарду закривавлену стрілу. Річард озирнувся через плече:

– Мені вона не потрібна. Поклади на місце. Гар слухняно прибрав стрілу в сагайдак, що стояв біля пня, і подивився на господаря, очікуючи схвалення. Річард поплескав його по повному животу.

– Молодець.

Гар із задоволеним виглядом сів біля його ніг, облизуючи закривавлені пазурі. Закінчивши з цим заняттям, він поклав голову Річарду на коліна.

– Треба тебе якось назвати. – Маленький гар підняв голову. – Тобі треба ім'я. – Річард ткнув кулаком собі в груди. – Моє ім'я Річард. Річард.

Розумієш?

Гар, наслідуючи Річарду, ткнув його лапою.

– Р-раач… – Пробурчав він. Річард кивнув і повторив по складах:

– Рі-Чард.

– Раач-аарг, – прогарчав гар. Річард засміявся:

– Уже краще. Ну, так як же ми тебе назвемо? Він задумався, підшукуючи відповідне ім'я. Гар сидів поруч, не зводячи з нього очей. Він узяв обома лапами руку Річарда і, приклавши її до його грудей, промовив: Раач-аарг.

Потім гар приклав руку Річарда до власної грудей і прогарчав:

– Грратч.

– Гратч? – Здивовано перепитав Річард. Значить, тебе звуть Гратч?

Гар вишкірився, поплескуючи себе лапою по грудях.

– Гратч, Гратч, – повторив він.

Треба ж! Річард ніяк не очікував, що у гара взагалі може бути ім'я.

– Ну лобре, хай буде Гратч, – посміхнувся він. Гар гордовито розправив перетинчасті крила і почав бити себе лапою по грудях:

– Грраатч!

Річард засміявся. Гар кинувся на нього, і вони затіяли боротьбу. Це було улюблене заняття Гратча, якщо, звичайно, не вважати їжі. Вони колошматити один одного і каталися по землі, намагаючись тим не менш не заподіювати один одному біль. Втім, гар іноді хапав зубами руку людини, хоча, треба віддати належне, ніколи всерйоз не кусався.

Нарешті Річард вивільнився і сів на пеньок. Гратч підійшов до нього і сів йому на коліна, обхопивши лапами, немов обіймаючи. Він знав, що, коли зійде сонце, їм належить розлучитися.

Помітивши в заростях зайця, Річард згадав, що ще не роздобув їжу для сестри Верни. Непогано б пригостити її смаженим м'ясом.

– Гратч, мені потрібен цей заєць, – сказав він.

Гар нехотя сліз на землю, і Річард натягнув тятиву. Просвистіла стріла.

Річард попросив гара принести здобич. Гар слухняно приволік вбитого звіра. Він знав, що в нагороду йому дістануться тельбухи.

Коли зовсім розвиднілося, Річард, попрощавшись з Гратчем, відправився до місця стоянки. Він знову і знову повертався думками до того видіння у білій вежі.

Перед очима його все стояла Келен: в білій сукні, з зв'язаними руками, з коротко підстриженим волоссям.

«Не допоможе ніхто, крім єдиного, народженого з даром нести Істину, того, хто залишиться в живих, коли нависне загроза тіней. А потім прийде темрява велика, тьма смерті. І заради надії врятувати Життя та, що в білому, повинна бути віддана народу своєму, щоб звеселився і зрадів народ».

Він знав, що означають слова «та, що в білому», і знав, чим вона обрадує свій народ.

Він згадав ще одне пророцтво, те, про яке говорила сестра Верна: «Він – Несучий смерть, і сам дасть собі це ім'я». А ще вона говорила, що цей Несучий смерть має здатність закликати мертвих і з'єднувати минуле з сьогоденням. Дивне пророцтво. Незрозуміле і тривожне. Поглинений своїми думками, він не помітив, як підійшов до галявини, де вони розташувалися на нічліг.

Сестра Верна вже встала. Сидячи навпочіпки біля багаття, вона пекла на сніданок коржик. Разом з сонцем прокинулися птахи, повітря був повне щебетанням і цвірінчанням. Дзижчали комахи. Білки скакали з гілки на гілку.

Річард насадив м'ясо на рожен і повісив над вогнем. Сестра Верна не удостоїла його увагою.

– Я подумав, тобі захочеться м'яса на сніданок, – сказав він. Сестра щось буркнула у відповідь. – Ти все ще сердишся на мене за те, що я вчора врятував тебе?

Вона підкинула хмизу у вогонь і озирнулася на Річарда:

– Я не серджуся на тебе за те, що ти врятував мене.

– Хіба не ти казала, Що Творець ненавидить брехню? Ти думаєш, він тобі зараз вірить? Я – ні. Верна почервоніла.

– Не смій так говорити! Це блюзнірство.

– А брехня що, не блюзнірство? – Не вгамовувався Річард.

– Річард, ти не розумієш, чому я серджуся.

– Може, й розумію. – Річард сів на землю. – Ти призначена моєю наставницею. Мабуть, тобі здається, що вчора ти повела себе неправильно. Але я так не вважаю.

По-моєму, ми просто обидва зробили те, що слід було зробити, щоб залишитися в живих.

Сестра Верна пильно подивилася на Річарда.

– Зробили те, що слід було? Наскільки я пам'ятаю ту книгу, коли коні перевезли через отруєну річку людей, деякі з них померли.

– Отже, ти все-таки її читала? – Посміхнувся Річард.

– Я ж казала, що читала! Ти вчинив необдумано і мало не знищив нас обох.

– У нас не було вибору, сестра.

– Вибір є завжди, Річард. Саме цьому я і намагаюся тебе навчити.

Чарівники, які зачарували долину, теж вважали, що у них немає вибору, але тільки погіршили ситуацію. Ти вдався до допомоги свого Хань, але при цьому не подумав про наслідки.

– Що ж нам ще залишалося робити, сестра?

– Вибір є завжди, – повторила сестра Верна. – На цей раз, Річард, тобі пощастило. Але та магія, яку ти застосував, могла знищити тебе.

– Про що ти?

Сестра Верна взяла свою дорожню сумку і почала щось шукати. Нарешті вона витягла звідти зелену шкіряну сумочку поменше.

– Тобі ж на руку потрапила кров того чудовиська? І здається, тебе кусали павуки?

– Кусали. В ноги.

– Покажи.

Річард закатав штанини і показав розпухлі укушені місця. Сестра похитала головою, прошепотіла щось і витягла з сумки два флакончики.

Підібравши з землі паличку, вона витягла з одного флакончика трохи білої пасти і намазала її на лезо ножа. Паличку вона тут же кинула у вогонь. Потім, узявши іншу паличку, вона витягла з іншого флакончика чорну пасту і теж намазала на ніж. Друга паличка полетіла у вогонь слідом за першою. Полум'я яскраво спалахнуло, і з багаття піднялася до неба біла куля, яка світилася, але незабаром перетворилася в чорний дим.

Сестра Верна показала йому ніж, на якому тепер була сіра паста.

– Світло і Тьма, небо і земля. Це – чарівне зілля, яке зцілить тебе, інакше ти помреш сьогодні увечері. Іди сюди.

Річард присунувся до неї ближче.

– Ти що, роздумувала, чи варто мене рятувати?

– Ні. Але це дуже сильний магічний засіб. Це протиотрута від отрути чаклунських тварюк, що потрапила тобі в кров. Якщо застосувати її занадто рано, вона вб'є тебе, а якщо занадто пізно, ти помреш від укусів. Я просто чекала, коли прийде час.

Річарду дуже хотілося ще посперечатися, але він просто сказав:

– Дякую за допомогу, сестра. – Вона спохмурніла. – А чим я міг погіршити становище? – Своїм безглуздям. Пускати в хід магію небезпечно не тільки для інших, а й для самого чарівника. Річард здригнувся, коли вона швидким рухом хрест-навхрест розрізала нарив. Від болю на очах у нього виступили сльози.

– А чому це могло бути небезпечно для мене? – Запитав він.

Сестра не відповіла, бурмочучи якесь заклинання і проводячи лезом плазом, по надрізу. Все так же, не відповідаючи, вона взялася за наступний нарив. Хоч розрізи були поверховими, але дуже болючими.

– Творити магію, – сказала вона нарешті, – все одно що розпалювати вогнище серед сухих дерев. Ти ризикуєш опинитися з усіх боків оточеним вогнем, який сам же і закликав до життя. Ти зробив дурість.

– Сестра Верна, я тільки намагався уникнути смерті. Вона натиснула пальцем на черговий нарив.

– І ось що з цього вийшло. Ти б все одно помер, не допоможи я тобі. Сестра закінчила обробляти ноги і зайнялася опіком на руці. – Коли на нас напали ті тварюки, ти хотів врятувати нас, але все, що ти робив, лише збільшувало небезпеку. – Закінчивши лікування, вона потримала ніж над вогнем. Залишки пасти спалахнули сліпучим білим полум'ям.

– Сестра, але якщо б я не діяв, ми б загинули!

– Я не сказала, що ти повинен був діяти! Я сказала, що діяти треба було правильно.

– Я пустив в хід меч – єдине, що в мене було!

Паста догоріла і погасла, сестра Верна кинула ніж на землю.

– Творити магію, не знаючи наслідків, дуже небезпечно.

– Але ж усе, що робила ти, не принесло жодних результатів.

Сестра Верна повернулась до нього, мовчки подивилася йому в очі і знову відвернулася, зайнявшись флакончиками в зеленій сумочці.

– Прости мене, сестра, – сказав Річард. – Я не те мав на увазі. Я тільки хотів сказати, що ти не відчувала дорогу, а я знав: якщо ми там залишимося, то загинемо.

Флакончики дзенькали в сумочці. Мабуть, сестрі ніяк не вдавалося правильно укласти їх.

– Річард, – м'яко сказала вона, – ти думаєш, що ми повинні навчити тебе управляти своїм даром. Але це – найлегша частина роботи. Найважче знати, яку саме магію застосувати, в який час, як розрахувати свої сили і навчитися передбачати наслідки. Це і є найважливіше: знати, як, скільки, коли і що буде потім. Так я сьогодні діяла, коли лікувала тебе. – Вона оцінююче подивилася на нього. – Без такого знання ти подібний до сліпого, який у натовпі дітей розмахує сокирою. Ми ж намагаємося зробити так, щоб ти спочатку прозрів, а вже потім брався за сокиру. Річард задумливо зірвав травинку.