Текст книги "Друге Правило Чарівника, або Камінь Сліз"

Автор книги: Террі Гудкайнд

сообщить о нарушении

Текущая страница: 52 (всего у книги 63 страниц)

Коли він приносив їй рідкісні квіти, вона завжди вислуховувала його історії, і очі її блищали. Коли він складав розповіді про те, як обдурив охоронців, вона весело сміялася. Подаровані ним троянди сестра Ліліана гордо носила в петлиці, поки троянда не зів'яне або поки він не принесе їй нову. Коли він торкався її руки, це виглядало просто і природно, як буває при спілкуванні друзів. Обидва вони сміялися до сліз, коли Річард розповідав всякі забавні історії про свої лісові пригоди.

Сестра Ліліана говорила, що вона сама виросла в селі і що вона любить природу. Кілька разів він ходив з нею на прогулянки за місто, на пагорби. Їй завжди було добре там і весело, вона не боялася забруднити сукню і могла сісти на землю поряд з Річардом.

Жодного разу вона не зробила Річарду пропозиції провести з нею ніч. Уже тому йому було з нею так легко. Здається, Ліліана сама отримувала щире задоволення від спілкування з ним. Коли він в кінці занять зізнавався їй, що не зміг налаштуватися на свій Хань, сестра Ліліана брала його за руку і говорила, що це нічого, що наступного разу вона постарається сильніше, щоб допомогти йому.

З Ліліаною Річард був відвертіший, ніж з іншими. Коли він розповів, як йому хочеться швидше зняти Рада-Хань, вона торкнулася його руки і відповіла, що розуміє його і хотіла б зробити це сама, коли прийде час. Вона додала, що вірить в нього і хоче, щоб він швидше навчився керувати своїм даром.

Але крім того, сестра Ліліана сказала Річарду, що, коли йому стане це не під силу, вона допоможе йому звільнитися від ошийника. Але тільки він повинен дуже постаратися і навчитися налаштовуватися на свій Хань, поки є час.

Вона пояснила йому, що й інших теж обтяжують нашийники, але вони намагаються забутися і тому часто сплять з жінками. Вона сказала, що розуміє їхні потреби, але сподівається, що Річард буде спати з тією жінкою, яку полюбить, а не з тою, що допоможе йому забути свою неволю. До повій же ходити не треба, тому що вони брудні і він може підхопити якусь заразу. Річард відповів, що любить одну жінку і бажає зберегти їй вірність.

Ліліана посміхнулася і сказала, що пишається ним. Він насилу втримався, щоб не сказати, що Келен не захотіла бути з ним разом.

Він знав, що якщо комусь і можна розповісти про Келен, так це Ліліані. У нього з'явилося переконання, що тільки сестра Ліліана може допомогти йому налаштуватися на свій Хань. Він дуже хотів, щоб так і сталося.

У Річарда був тільки брат, сестер не було ніколи, але йому здавалося, що рідна сестра повинна бути саме такою, як Ліліана. Так що і її титул сестри придбав для нього майже буквальне значення. Нехай сестри Світла його вороги – але Ліліана його ворогом не буде ніколи.

На заняття з сестрами йшло години дві на день, але він ні на крок не наблизився до мети. Він так само не міг налаштуватися на свій Хань, як і тоді, під час занять з сестрою Верною.

Чимало часу Річард проводив поза стінами Палацу.

Досліджуючи околиці, він виявив незримі межі своєї свободи. Варто було відійти від Палацу на певну відстань, як йти ставало важко, немов по багнистому болоту. Тепер, коли він знав межі свого світу, цей світ здався йому дуже маленьким. У день, коли Річард виявив невидимі стіни своєї темниці, він відправився в Хагенський ліс і убив другого мрісвіза.

Єдиною втіхою Річарду служив Гратч. Він нерідко йшов вечорами з Палацу і ночував у лісі, разом з Гаром. Полював, добуваючи йому їжу.

Втім, звіря потихеньку навчилося добувати їжу самостійно. Але чи був Гратч голодним або ситим, він все одно нудьгував, коли Річард довго не приходив.

Якось раз Річард випадково виявив ще одну хитру властивість плаща мрісвіза. Накидка приховувала його місцезнаходження від Паші. Варто було йому надіти плащ, і магія Рада-Хань ставала безсила. Паша була дещо спантеличена його дивними зникненнями, але, здається, це її не надто турбувало. Мабуть, вона вважала, що справа тут просто в якомусь упущення з її боку, яке вона сподівалася незабаром виправити.

Тепер Річард зрозумів, чому ні сестри, ні чарівники не відчували наближення мрісвіза. Набагато більше його дивувало, як вдалося про це дізнатися йому.

Тепер, коли у нього з'явилася можливість час від часу ховатися від пильного ока Паші, Річард відчув себе вільніше. Його турбувало лише одне: раптом вона, дізнавшись, у чому тут справа, знищить плащ. На всякий випадок він вирішив трохи краще приховати другий.

Річард багато часу проводив з Уорреном. Спочатку він виводив Уоррена гуляти вечорами. Оскільки Кріт боявся відкритого простору, Річард вирішив, що почати краще з прогулянок у темряві. Сам Уоррен розповідав, що сестри так довго давали йому роботу в підвалах, що йому почало здаватися, ніби він провів під землею все життя. Річард поставився до Уоррена з симпатією і щиро хотів йому допомогти.

Поза стінами Палацу Уоррену було трохи тривожно, але присутність Річарда його заспокоювала. Через кілька тижнів Річард поступово почав виходити з ним і в денний час. Спочатку вони просто піднімалися на стіни – помилуватися небом і морем.

І ось настав день – теплий, ясний і сонячний, – коли Річард з Уорреном вирушили за місто, на пагорби. І, сидячи на камені на вершині пагорба і дивлячись на розкинуте перед ними місто, Уоррен сказав Річарду, що, схоже, впорався зі своїм страхом. Тобто відчував він себе як і раніше не зовсім затишно, але страх уже не володів ним як раніше. Він довго дивився на рівнину, вперше насолоджуючись тим видовищем, якого так довго позбавляв його страх.

Що стосується потрібних Річарду відомостей, то Уоррену вдалося відшукати дуже небагато. У стародавніх книгах він знайшов лише кілька згадок про Долині заблукалих і про народ бака-бан-мана. Але й те небагато що, що він знайшов, виявилося вельми цікавим. Книги говорили про силу, якою наділили чарівники бака-бан-мана, відібравши у них землю. Ця сила повинна була допомогти їм повернутися додому. Ще там було сказано, що, коли буде заповнена відсутня ланка, ця сила пробудиться, втілена в жінці, яка присвячена духам, і Вежі Згуби впадуть.

Річард згадав Дю Шайю, які називали його Кахаріном і своїм чоловіком. Адже це теж можна зрозуміти як зв'язок або ланка. Але чи вірна його догадка, він поки не знав.

Коли вони вдвох сиділи і милувалися рівниною, Уоррен сказав:

– Абатиса останнім часом читала книги пророцтв і хроніки, де йдеться про камінь, кинутий в ставок.

Річард насторожився. Пісню про камінь, кинутий в ставок, він чув від Келен.

Але Уоррен був погано знайомий з цим пророцтвом і не міг сказати, в чому тут справа.

– Ти знаєш Друге Правило. Чарівника? – Запитав несподівано Річард.

– Друге? А що, у чарівників є правила? А яке тоді перше?

– Пам'ятаєш той вечір, коли Джедідія зламав ногу, а я сказав, що на твоїй одязі залишився попіл? Ти ще спробував обтрусити його. Я тоді застосував Перше Правило Чарівника. – Уоррен нахмурився. – Подумай про це, Уоррен, і розкажи мені, до чого ти додумався. А поки було б непогано, якби ти скоріше знайшов потрібні мені відомості.

– Ну, тепер мені буде легше. Сестра Беккі вранці нездужає, і їй уже не до того, щоб стежити за мною. – Річард насупився, і Уоррену довелося пояснити. – Вона вагітна.

– А у багатьох сестер є діти?

– Звичайно. Згадай, скільки в Палаці молодих чарівників, яким не дозволено виходити в місто? Сестри допомагають їм задовольнити деякі потреби, щоб вони не відволікалися думками від занять.

Річард підозріло покосився на Уоррена:

– А у сестри Беккі чи не від тебе дитина? Уоррен зашарівся.

– Ні. Я чекаю ту, яку люблю.

– Пашу?

Уоррен мовчки кивнув. Річард задумливо дивився на Палац пророків.

– Уоррен, – запитав він, чи всі діти від чоловіків, що мають дар, успадковують його?

– О ні. Кажуть, колись, коли Новий та Старий світи ще не роз'єдналися, дар був дуже в багатьох. Але минав час, і ті, кому вдавалося досягти влади, вбивали дітей, народжених з даром, побоюючись суперників. Тим, хто залишався в живих, вони не дозволяли вчитися. Раніше синів навчали батьки, але дітей з даром з часом народжувалося все менше, а маючі знання ревниво оберігали його.

Палац пророків і був створений спеціально для того, щоб вчити дітей, народжених з даром. Але в наші дні такі люди – велика рідкість. Тепер навіть у чарівників майже не народжуються обдаровані діти. Ми – вимираюча раса.

Річард кинув останній погляд на місто і повільно підвівся.

– Вони не «задовольняють деякі потреби», – прошепотів він. – Вони використовують нас як виробників.

Уоррен теж встав, здивовано дивлячись на Річарда.

– Що? – Перепитав він.

– Вони використовують юнаків, які живуть у Палаці, щоб плодити чарівників. Уоррен насупився:

– Але навіщо?

– Не знаю, але сподіваюся з'ясувати, – відповів Річард.

– Добре, – посміхнувся Уоррен. – Це так скидається на пригоду, а мені хочеться пригод.

– А що ти знаєш про пригоди, Уоррен? – Запитав Річард.

– Ну, це якісь захоплюючі події, – сказав той, продовжуючи посміхатися.

– Пригоди, – холодно промовив Річард, – це коли ти наляканий до смерті і сам не знаєш, виживеш ти або загинеш. Коли ти не знаєш, чи виживе той, хто тобі дорогий. Це також неприємності, з яких незрозуміло, як вибратися.

– Я про це і не думав! – Розгубився Уоррен.

– Тоді подумай, бо я збираюся влаштувати одну пригоду.

– Що ти затіяв?

– Чим менше ти будеш знати, тим менше неприємностей доставлять ці пригоди тобі. Краще шукай потрібні мені відомості. Якщо завіса між світами дійсно пошкоджена, все наше життя скоро перетвориться на одну нескінченну пригоду.

– Знаєш, – нерішуче сказав Уоррен, – здається, мені вдалося з'ясувати дещо про те, що тебе цікавить.

– Про Камінь Сліз? Уоррен кивнув.

– Я з'ясував, що ти ніяк не міг його бачити, тому що він прихований завісою.

Точніше, він – частина завіси.

– Ти впевнений, що я не міг його бачити?

– Звичайно. Камінь Сліз – печатка, що утримує Безіменного в царстві мертвих.

– Чудово! – Вигукнув Річард. – Молодець, Уоррен, добре попрацював.

Значить, ти впевнений, що Камінь Сліз ніяк не міг потрапити в наш світ?

Уоррен похитав головою:

– Це неможливо. Єдиний шлях, яким Камінь міг би сюди потрапити, через врата. У Річарда по спині побігли мурашки.

– Які врата?

– Ну, це така назва, – пояснив Уоррен. – Так називають хід зі світу мертвих у світ живих, який поки закритий, але чисто теоретично може відкритися. Але відкрити його можна, лише володіючи обома сторонами магії. Безіменний в підземному світі володіє однією тільки Магією Збитку. Ми, в нашому світі, володіємо тільки Магією Приросту.

Річард похолов.

– А якщо хтось в нашому світі володіє обома сторонами магії, він може відкрити врата?

– Ну звичайно, – відповів Уоррен трохи злякано. – Але людей, які володіють обома сторонами магії, більше немає. Останні загинули більше трьох тисяч років тому. – Він підбадьорливо посміхнувся Річарду, – Нам нема чого боятися.

Річард не посміхався. Схопивши Уоррена за рукав, він подивився йому в очі.

– Уоррен, скажи мені, що ці врата не пов'язані з магією Одена! Скажи мені, що їх не відкривають три скриньки Одена!

– Звідки ти знаєш ці назви? – Прошепотів Уоррен. – Крім аббатиси і тих двох сестер, у всьому Палаці тільки мені дозволено читати книги, де врата названі своїм давнім ім'ям! Річард зціпив зуби.

– Що станеться, якщо відкрити одну з трьох скриньок?

– Але її не можна відкрити! Я ж тобі казав, для цього необхідно володіти і Магією Прирости, і Магією Збитку.

Річард труснув його.

– Що станеться, якщо відкрити одну скриньку?

– Тоді… тоді врата між двома світами відкриються. Завіса прорветься, і печать, що утримує Безіменного, буде переміщена!

– І Камінь Сліз з'явиться в цьому світі? – Уоррен кивнув. – А якщо шкатулки закрити, це відновить печать?

– Ні. Тобто так. Але закрити їх зможе тільки той, хто володіє магією. Але якщо чарівник закриє скриньку, рівновага все одно буде порушена, тому що всі чарівники володіють лише Магією Приросту. І тоді Безіменний вирветься з Підземного світу. Точніше кажучи, наш світ буде поглинений світом смерті.

– А як же закрити скриньку, щоб знову розділити світи?

– Так само, як вона і була відкрита. Силою Магії Приросту і Магії Збитку.

– А при чому тут Камінь Сліз?

– Не знаю. Мені треба вивчити це.

– Тоді прошу тебе, поквапся! – Прошепотів Річард.

– Будь ласка, дай відповідь, – Уоррен злякано подивився на нього, – чи не хочеш ти сказати, що тобі відомо, де ці скриньки? Адже ти не знайшов їх? Правда?

– Чи знайшов я їх?! – Перепитав Річард. – Останній раз, коли я їх бачив, одна з них була відкрита. І тоді мого покидька-батька забрав Підземний світ.

Уоррен втратив свідомість.

57

Вечоріло. Старенька посипала попелом щаблі, покриті крижаною кіркою. Келен пройшла мимо, зітхнувши з полегшенням. Якби бабуся підняла голову, вона б без труднощів упізнала в цій по-зимовому одягненій жінці з речовим мішком і луком Мати-сповідницю, яка повернулася в Ейдіндріл.

А Келен була зовсім не налаштована на урочистий прийом. Вона дуже втомилася. Перш ніж повернутися додому, вона вже побувала в замку Чарівника в горах, але там було порожньо, темно і холодно, як у склепі. Чарівні щити були на місці, але сповідниця все ж змогла увійти туди.

Зедда там не було. Замок мало змінився з тих пір, як кілька місяців назад вона пішла, щоб знайти зниклого Великого Чарівника. Тоді вона знайшла його і допомогла зупинити Дарка Рала. Але тепер Великий Чарівник знову їй знадобився.

Місяць тому вона залишила галейське військо і відправилася в Ейдіндріл шукати Зедда. В горах вирувала негода. Снігові завали на дорогах не давали пройти, і доводилося повертатися і шукати обхід. Подорож була важкою і виснажливою, але доконало Келен те, що вона не змогла досягти мети своєї подорожі: знайти Зедда.

Келен йшла провулками, уникаючи Королівського Ряду. Там, в Королівському Ряду, проживали зі своїми слугами і охороною знатні персони з багатьох країн. У цих палацах зупинялися королі і правителі, коли приїжджали у справах Ради.

Для країни свій палац був предметом гордості, і тому будь-який палац вражав пишнотою, хоча їм було далеко до палацу сповідниць.

Келен уникала Королівського Ряду тому, що там би її обов'язково упізнали, а зараз поки їй це ні до чого. Вона лише хотіла знайти Зедда, а коли це не вдалося, вирішила відразу поговорити з членами Ради. Тому вона пішла через район, де жили слуги.

Чандален залишився в лісі. Він не захотів йти в Ейдіндріл. Величезне місто з натовпами людей викликало у нього занепокоєння, хоча сам він не зізнавався в цьому і тільки сказав, що звик спати на свіжому повітрі. Келен не засуджувала його. Вона й сама стільки часу провела в горах, що тепер відчувала себе не дуже затишно, хоча виросла тут і знала місто так само добре, як Чандален – рівнини навколо селища людей Тіни.

Чандален хотів повернутися до свого народу – тепер, коли він привів її в Ейдіндріл. Келен розуміла його, але все ж попросила затриматися ненадовго в лісі, щоб він попрощався з нею наступного дня вранці.

Орску вона веліла залишитися в лісі разом з Чандаленом. Його присутність стомлювало її. Він постійно ходив за нею по п'ятах, висловлюючи готовність допомогти, захистити або виконати хоч яке-небудь доручення. Це було все одно що тягати з собою вірного пса. Келен хотіла відпочити від Орска, і Чандален, схоже, розумів її.

У кухні було жарко і задушливо. Почувши, як грюкнули двері, худенька жінка в білосніжному фартуху обернулася.

– Що тобі тут треба? – Грізно запитала вона. – Забирайся, жебрак.

Жінка пригрозила їй великою дерев'яною ложкою, явно для удару. Келен відкинула капюшон. Жінка ахнула. Келен посміхнулася:

– Господиня палацу Сандерхолт! Рада тебе побачити!

– Мати-сповідниця! – Жінка опустилася на коліна. – Прошу тебе, прости мене! Я тебе не впізнала. О, хвала добрим духам, це дійсно ти!

Келен підняла її з колін.

– Я так сумувала за тобою. – Вона простягнула до неї руки. – Обійми мене!

Господиня Сандерхолт впала в обійми Келен.

– О, дитино моя, я так рада! – На очах її з'явилися сльози. – Ми ж не знали, що з тобою і де ти. Я боялася, що більше тебе не побачу!

Господиня повела Мати-сповідницю до одного зі столів.

– Тобі треба поїсти супу. Здається, зараз він буде готовий, якщо, звичайно, ці бовдури, що звуться кухарі, не переперчили його.

При цих словах кухарі та їх помічники відразу опустили очі і.. голови, повернувшись до своїх занять.

– Але мені зараз ніколи, господиня Сандерхолт, – сказала Келен.

– Однак я повинна розповісти тобі про деякі важливі речі, Мати-сповідниця.

– Знаю. Мені теж є про що тобі розповісти. Але зараз мені необхідно побачитися з членами Ради. Це дуже важливо. Я довго подорожувала і дуже втомилася, але я повинна зробити це раніше, ніж буду відпочивати. Ми поговоримо з тобою завтра.

Келен знову обняла господиню Сандерхолт.

– Звичайно, дитя моє, – відповіла та. – Бажаю тобі добре відпочити.

Поговоримо завтра.

Келен пішла найкоротшою дорогою, через величезний зал для урочистих церемонії. Зараз цей зал був порожній, і луна її кроків гулко відбивалося від стін.

Колись батько Келен розкладав на кам'яній підлозі цього залу горіхи і жолуді, щоб викласти їй основи мистецтва ведення війни.

Келен звернула в коридор, прямуючи в палату Ради. Вона йшла зараз по галереї сповідниць з чорними мармуровими колонами і склепінчастою стелею. У кінці галереї, перед входом в палату Ради, був розташований круглий зал заввишки в два поверхи, присвячений пам'яті перших Матерів-сповідниць. У залі було сім колон і між ними на стінах величезні зображення її попередниць.

Дивлячись на суворі обличчя семи стародавніх героїнь, Келен зазвичай відчувала себе дещо не на місці, немов вони запитували її: «А хто ти така, Келен Амнелл, що наважилася стати Матір'ю-сповідники?» А оскільки вона знала історії життя деяких древніх героїнь, то це ще більше її бентежило.

Келен відкрила великі двері червоного дерева і вступила в палату Ради – величезний зал з склепінчастою стелею. Навпроти входу – фреска з портретом Магди Сірусом, першої Матері-сповідниці, поруч портрет чарівника Мерита, який пожертвував заради неї життям. Тепер вони навічно з'єдналися тут, на цій фресці, немов спостерігаючи за новими Матерями-сповідниця та їх чарівниками, які колись знаходилися в цьому залі. Зал був прикрашений колонами з золотими капітелями, вздовж стін тяглися балкони; ніші в стінах були прикрашені барельєфами з героїчними сценами. Світло лилося в зал крізь круглі вікна у самої стелі. У дальньому кінці залу виднілося напівкругле піднесення, де за столом сиділи члени Ради. У центрі стояло розкішне крісло – крісло Матері-сповідники.

Біля крісла сповідниці Келен побачила присутніх. Напевно, тут зібралося близько половини Ради. Але в головному кріслі хтось сидів. Хоча останнім часом стародавній закон дотримувався не надто суворо, але якщо простий член Ради сідає в головне крісло, це вважалося державним злочином, рівнозначним проголошенню перевороту. При наближенні Келен розмови різко стихли.

В її кріслі сидів принц Фірен Кельтонський. Він поклав ноги на стіл і, мабуть, не думав їх прибирати при наближенні Келен. Принц дивився на неї, але слухав якогось бородатого чоловіка, який нашіптував принцу на вухо.

Радник був в балахоні і стояв, сховавши руки в рукава. «Дивно, – подумала Келен. – Радник, а одягнений, як чарівник».

Принц Фірен між тим зобразив на своєму обличчі щиру радість, прибрав ноги зі столу і встав.

– Мати-сповідниця! – Вигукнув він з перебільшеною люб'язністю. – Як ми раді твоєму поверненню!

Раніше разом з Келен завжди був чарівник, але зараз вона залишилася одна.

Захисника у неї не було. Але не можна показувати свою слабкість.

Вона гнівно подивилася на принца і сказала:

– Якщо я ще раз побачу тебе в кріслі Матері-сповідники, я уб'ю тебе!

Він усміхнувся:

– Ти застосуєш свою владу до члена Ради?

– Я переріжу тобі горло, якщо буде потрібно. – Людина в балахоні не зводив з неї очей. Решта членів Ради зблідли.

Принц відчинив синій плащ і поклав руку на пояс.

– Мати-сповідниця, я зовсім не хотів нанести тобі образу, – сказав він. – Тебе так довго не було. Ми вже не сподівалися побачити тебе живою. У палаці не було сповідниць вже… – Він повернувся до інших членів Ради. – П'ять чи шість місяців? – Він вклонився їй. – Я зовсім не бажав образити тебе, Мати-сповідниця. Твоє крісло, зрозуміло, належить тобі.

– Зараз вже пізно, – сказала Келен, звертаючись до членів Ради. – Повне засідання Ради відбудеться завтра з ранку. Потрібно бути присутнім всім. В Серединних Землях – війна!

Принц Фірен підняв брови:

– Війна? Але від чийого імені вона оголошена? Тут не обговорювалося настільки важливе питання.

Келен обвела поглядом усіх присутніх і нарешті подивилася в очі принцові.

– Від мого, від імені Матері-сповідниці. – Всі зашепотіли. Вона почекала, поки шепіт стихне, і продовжила:

– Повторюю, завтра бути присутніми повинні всі.

Поки що ви вільні, панове.

Келен повернулася і попрямувала до виходу. Вона не впізнавала облич воїнів, що стояли на варті. Втім, в цьому не було нічого дивного. Зедд розповідав їй, що мало не вся палацова варта загинула під час нальоту д'харіанців. І все ж їй було б приємно побачити знайомі обличчя. У центральній частині палацу сповідниць були величезні сходи, світло проникало сюди крізь скляний дах, посеред сходів – величезний майданчик, і звідси розходилися коридори, арка входу в кожен коридор була прикрашена медальйоном з портретом одного з колишніх правителів різних країн Серединних Земель. Перила зроблені з того особливого жовтого каменю, який ніби світився зсередини. На гранітних підставках були встановлені позолочені світильники. На центральному майданчику були також статуї вісьмох Матерів-сповідниць. Сходи споруджували майже сорок років, причому за рахунок Кельтона, в якості часткової компенсації за відмову кельтонської влади вступити в союз Серединних Земель, що і призвело до війни. Тоді ж вирішили, що медальйонів з портретами кельтонских правителів не буде. Але тепер Кельтон був могутнім і корисним членом союзу, і Келен вважала, що нерозумно карати людей за гріхи предків.

Вона трохи постояла на центральному майданчику і стала підніматися вище.

Нагорі, біля входу в коридор, який вів до її кімнат, зібралися служниці. Всі вони вклонилися Матері-сповідниці. Вона подумала, як це, мабуть, безглуздо виглядає, коли три десятки ошатних, акуратно причесаних, чистеньких служниць кланяються жінці в брудному одязі зі шкір, що несе лук і важкий мішок. Значить, про її повернення вже стало відомо всім.

– Дякую вам, діти мої! – Сказала Келен.

Вони розступилися, пропускаючи її. І тут почалися запитання: «Чи не бажає Мати-сповідниця прийняти ванну?» «Не бажає зробити масаж?» «Не бажає зробити зачіску?» «Не бажає прийняти відвідувачів?» «Не побажає вислухати радників», «написати кілька листів», і все інше в такому ж роді.

Келен звернулася до домоправительниці:

– Бернадетта, я хотіла б помитися з дороги. Більше нічого не потрібно.

Дві служниці тут же кинулися виконувати її побажання. Домоправительниця Бернадетта подивилася на наряд Келен.

– Не бажає Мати-сповідниця почистити або полагодити щось із свого одягу?

Келен згадала про блакитне плаття, яке лежало в мішку.

– Здається, дещо дійсно треба почистити. – Вона згадала про те, що майже весь її одяг забруднений в крові під час недавніх боїв, і додала:

– По-моєму, багато речей також потребують прання.

– Добре, Мати-сповідниця. Чи не приготувати біле плаття для сьогоднішнього вечора, Мати-сповідниця?

– Для вечора?! Домоправительниця Бернадетта почервоніла.

– Кур'єри вже послані в Королівський Ряд, Мати-сповідниця. Всі хочуть привітати Мати-сповідники з поверненням.

Келен застогнала. Вона смертельно втомилася, і їй зовсім не хотілося влаштовувати прийом, говорити гостям світські люб'язності, а також вислуховувати прохання про надання певних сум. Причому прохачі клялися, що вони не шукають особливої вигоди, але лише хочуть якось виборсатися з неприємного становища, в якому вони опинилися волею обставин.

Домоправительниця подивилася на неї з докором, як це бувало, коли Келен була маленькою. Бернадетта немов хотіла сказати: «У тебе є обов'язки, я сподіваюся, ти поставишся до них, як годиться при твоєму званні».

Насправді ж вона сказала:

– Всі з нетерпінням чекали повернення Матері-сповідники і будуть щасливі бачити її в доброму здоров'ї.

Келен дозволила собі засумніватися в цьому. Очевидно, домоправительниця мала на увазі інше: Келен слід дати всім зрозуміти, що Мати-сповідниця жива і на своєму місці. Вона зітхнула.

– Зрозуміло, Бернадетта. Дякую, що нагадала мені про любов до мене людей і про те, що вони турбуються про мене.

Домоправительниця посміхнулася і схилила голову.

– Так, Мати-сповідниця.

Коли інші служниці розійшлися, Келен тихо сказала:

– Я пам'ятаю той час, коли ти могла навіть шльопнути мене, щоб нагадати мені про мої обов'язки. Домоправительниця знову посміхнулася:

– Ну, тепер про це не може бути й мови, Мати-сповідниця. – Вона струсила якусь пилинку з рукава. – Мати-сповідниця, а чи не повернулися разом з тобою додому інші сповідниці?

– Я шкодую, Бернадетта, я думала, ти знаєш. Всі вони загинули. Я остання сповідниця.

Очі домоправительки наповнилися сльозами. Вона прошепотіла:

– Та зостануться з ними добрі духи.

– Що це тепер змінить? – З гіркою насмішкою сказала Келен. – Чому вони не подбали про Денні, коли її захопив Квод?

* * *

В покоях Келен у всіх кімнатах горів вогонь у камінах. Вона знала, що так було і до її повернення. Взимку в покоях Матері-сповідники завжди підтримувався вогонь на випадок її несподіваного повернення. На столі срібний піднос, свіжий хліб, чайник і миска гарячого пряного супу. Господиня Сандерхолт не забула, що це улюблений суп Кален. Келен знову згадала, як вони колись готували такий суп з Річардом.

Залишивши свій мішок на підлозі, вона пішла в спальню. Вона стояла і дивилася на величезне дерев'яне ліжко і думала про те, що повинна була б прийти в цю спальню разом з Річардом. До дня повернення в Ейдіндріл вони вже були б чоловіком і дружиною. Вона обіцяла Річарду це шлюбне ложе. З якою радістю вони тоді говорили про це! Сльоза скотилася по її щоці. Вона важко зітхнула. Занадто боляче згадувати це.

Келен вийшла на балкон. Вона стояла на холодному вітрі, вчепившись тремтячими руками в поруччя, і дивилася на замок Чарівника, який виблискував в останніх променях призахідного сонця.

– Зедд, де ти? – Прошепотіла Келен. – Ти мені дуже потрібен.

* * *

Він прокинувся від того, що вдарився головою в стінку. Тоді сів, протираючи очі. Навпроти сиділа якась старенька. Вони начебто в якомусь екіпажі.

Старенька дивилася начебто на нього, але, на його подив, очі в неї були зовсім білі.

– Хто ти? – Запитав він.

– Ким бути ти? – Перепитала вона.

– Я перший запитав.

– Я… – Вона стулила плащ, прикривши своє ошатне зелене плаття. – Я не знати, ким бути я. А ти бути ким?

– Я… я… – Він тільки зітхнув. – Боюся, що і я не знаю, хто я. А ти мене, випадково, не впізнаєш?

– Не знаю. Сліпа. Не бачу, який ти з себе, – Сліпа? Ох, прошу вибачення.

Він потер забите місце. Оглянувши самого себе, він побачив, що на ньому гарна бордова мантія, розшита сріблястою парчею. «Ну що ж, принаймні я, здається, багатий», – подумав він.

Підібравши з підлоги чорну тростину, прикрашену сріблом, він почав стукати в дах в тому місці, де, за його розрахунками, повинен був сидіти візник. Старенька злякано здригнулася.

– Що за шум?

– Вибач. Я хочу привернути увагу візника, – відповів він.

Візник, очевидно, почув. Екіпаж зупинився, двері відчинилися, і він побачив здорового чолов'ягу з обвітреним лицем в довгополому плащі. Стиснувши в руці тростину, людина в бордовій мантії запитав:

– Хто ти такий?

– Я-то? Великий дурень, – пробурчав візник. Він посміхнувся. – А звати мене Аерн.

– Слухай, Аерн, що ти робиш з нами? Ти що, викрав нас, щоб отримати викуп? Візник засміявся:

– От уже не сказав би.

– Що все це значить? Скільки ми проспали? І хто ми такі?

Аерн підняв очі до неба:

– О духи! І чого я вліз у цю справу? – Він зітхнув. – Ви обоє спали з учорашнього вечора. Ви проспали всю ніч і ще сьогодні – весь день. Тебе звуть Рубен.

Рубен Рибнік.

– Рубен? – Перепитав пасажир. – Гарне ім'я.

– А я хто? – Запитала старенька.

– Ти – Ельда Рибнік.

– Теж Рибник? – Запитав Рубен. – Ми що, родичі?

– І так, і ні, – відповів Аерн. – Ви – чоловік і дружина.

– По-моєму, тут потрібні пояснення, – зауважив Рубен.

Візник зітхнув:

– Ну, це не ваші справжні імена. Ви вчора сказали мені, що зараз я не повинен поки називати вам ваші справжні імена.

– Ти нас викрав? – Вигукнув Рубен. – Мабуть, ти нас оглушив або обпоїв чимось?

– Тільки заспокойся, і я все поясню, – сказав візник.

– Так поясни, поки я не огрів тебе тростиною!

– Гаразд, – простягнув Аерн. – І чого я з вами зв'язався? – Повторив він і сам же собі відповів:

– Через золото, ясна річ.

Візник сів поруч з Рубеном і закрив двері, щоб всередину екіпажу не летів сніг.

– Ну, давай, розповідай, – велів Рубен.

– Ну так слухай, – почав Аерн. – Ви обоє з нею були хворі. Ви змусили мене відвезти вас до трьом жінок. – Він знизив голос. – До трьох чаклунок.

– До чаклунок? – Верескнув Рубен. – Не дивно, що ми забули, хто ми такі. Ти відвіз нас до відьом, щоб вони зачарували нас!

Аерн поклав йому руку на плече.

– Та заспокойся. Слухай далі. Ти – чарівник. – Рубен втупився на візника, відкривши рот. Аерн повернувся до Ельда. – А ти чаклунка.

– Ну ні, – замахав рукою Рубен, – не то я перетворив би тебе в жабу. Аерн похитав головою:

– Ви обоє втратили свою силу.

– Що ж, принаймні я був могутній чарівник?

– У тебе вистачило сили торкнутися своїми клятими руками моєї дурної головии і вбити в неї, що я повинен допомогти тобі. Ти говорив, що чарівникам іноді доводиться вдаватися до допомоги простих смертних, коли справа того вимагає. Ти ще сказав щось про «тягар чарівників». Ти говорив мені, що я зобов'язаний тобі допомогти, що ти пробуджуєш «добрий початок» в моїй душі. Всі ці розмови і ще таку кількість золота, якого я в житті не бачив, і змусили мене вплутатися в цю справу. Мені б триматися подалі від чаклунів і чаклунства.

– Я що, бути чаклункою? – Запитала Ельда. – Та ще сліпою?

– Та ні, бабусю. Ти була сліпа, але при цьому у тебе був дар бачити краще, ніж бачу я своїми двома очима.

– А чого я тепер осліпла?

– Ви обоє були дуже хворі, від якоїсь злої магії. Ті три чаклунки погодилися вам допомогти, але, щоб вас вилікувати, вони дали вам обом… ну, якусь штуку, від якої ваша чарівна сила пропала. Ви змусили мене чекати на вулиці, так що я не знаю, що вони там робили. Я тільки пам'ятаю, що ви мені говорили самі.