Текст книги "Друге Правило Чарівника, або Камінь Сліз"

Автор книги: Террі Гудкайнд

сообщить о нарушении

Текущая страница: 38 (всего у книги 63 страниц)

Але нічого не сталося.

На мить Келен застигла в жаху. Невже вона зазнала поразки? В цей час Рігс зробив спробу схопити її за ногу. Келен натягнула поводи. Величезний бойовий кінь дико заіржав, став на диби і вдарив передніми копитами по столу, зачепивши при цьому Рігса, який впав на землю. Стіл розколовся від удару. Люди, які сиділи за столом, попадали зі стільців.

Келен пришпорила коня, і він помчав вперед, прямо на людей. Чарівник піднявся на ноги і простяг перед собою руки. Вогненна куля піднялася в повітря, чекаючи наказу. Слагл звів руки, направляючи вогненна куля в її сторону.

Кінь скакав галопом, перемахуючи через багаття, збиваючи по дорозі воїнів, які не встигли відскочити вбік. Але Келен зараз більше, ніж порятунок її власного життя, турбувала головна мета. Вона повернула Ніка в іншу сторону.

Вогненна куля ставала все більше і більше. Вона летіла над наметами, обсипаючи іскрами нічого не підозрюючих воїнів, і Келен чула їх крики. Хоча чарівник цілився в неї, вогненна куля летів не по прямій, а металася з боку в бік, можна було подумати, що вона теж п'яна, як його творець. Чарівник, схоже, був не в тому стані, щоб як слід керувати чарівним вогнем.

Будь він тверезим, Келен би вже не було на світі.

«О добрі духи, – благала вона, – якщо мені судилося померти, дозвольте мені спочатку виконати свій обов'язок».

Схопивши встромлений у сніг спис, Келен знову пришпорила Ніка і пустила його кар'єром до того місця, де стояв Слагл.

Величезна вогненна куля неслася в її сторону, підпалюючи намети. Келен відчула, що спис занадто важкий для неї. Щоб зберегти сили, вона тримала спис вістрям вгору. Її коня, схоже, не бентежили ні шум, ні суєта, ні вогненна куля. Він продовжував мчати туди, куди його направляла Келен. Вона повинна встигнути розправитися з чарівником.

Слагл, стежачи за просуванням Келен, намагався змінити курс вогняної кулі.

Діяв він недостатньо швидко, але вона знала: коли вона наблизиться, йому не знадобиться швидкість реакції, щоб спалити її. В останній момент їй вдалося повернути коня вправо, і вогненна куля пронеслася мимо, ледь не обпаливши її.

Позаду Келен пролунав вибух, і вона почула передсмертні крики людей і тварин, що гинули в полум'ї. Десятки людей каталися по снігу, намагаючись погасити вогонь, але чарівний вогонь так просто не погасиш.

Серед тих, хто перебував поблизу від місця вибуху, виникла паніка. Люди не розуміли, що відбувається, вони вирішили, що на них напали злі духи. Багато хапалися за мечі і рубали тих, хто намагався втекти. Зав'язалася безглузда різанина.

Чарівник похитнувся, впав і знову піднявся на ноги, намагаючись створити нову вогненну кулю. Келен, не звертаючи уваги на паніку і плутанину, бачила перед собою тільки свого головного ворога.

Вона направила спис вістрям вперед, насилу утримуючи важку зброю, намагаючись утримати рівновагу і не впасти на землю. Келен здалося, що останні кілька ярдів, що розділяли її з чарівником, ніколи не закінчаться.

Чарівник Слагл якраз намагався направити в неї нову вогненну кулю. Зібравши всі сили, вона вдарила його списом в груди так, що древко розкололося надвоє.

Нік поніс її далі, перемахнувши через закривавлений труп.

Один з воїнів кинувся до неї, але вона вдарила його уламком древка по голові, і він впав. Повернувши коня, Келен поскакала щодуху назад, не звертаючи уваги на те, що творилося навколо. Серце її шалено калатало.

Якийсь д'харіанський командир, з тих, що сидів за столом, закричав, щоб йому привели коня. Кілька воїнів вже сідали на коней, і Келен почула, як командир кричить, що якщо вони її не наздоженуть, то їх усіх четвертують. Але ті, хто був поряд з Келен, ще не зрозуміли, що трапилося. Вони думали, що скажена гонка – просто чиясь п'яна витівка. Ніхто не зупинив її. Нік перемахував через всі перешкоди, які не міг об'їхати. Втім, люди самі відскакували вбік, щоб він не збив їх. Нік копитом зачіпав мотузки і обрушував намети на тих, хто знаходився всередині. Коні і вершники падали на землю. Наздогнати Келен в цьому сум'ятті було вкрай важко.

Келен на скаку схопила меч з якогось воза. Проскакавши повз конов'язі, вона перерубала кілька мотузок і плазом вдарила мечем найближчого коня. Та заіржав від страху і болю. Всі коні перелякалися і в паніці почали розбігатися хто куди, поваливши кілька стовпів з ліхтарями, які підпалили найближчі намети.

Це теж завадило переслідувачам: їх коні шарахалися від вогню, дико іржали, вставали дибки і скидали вершників. Хтось кинувся до Келен, вивернувшись від копит Ніка, і спробував схопити її, але вона встромила йому в груди меч, і руків'я вирвалася з її руки. Переслідувачі ще не наздогнали її, але отот наздоженуть. Вони все ближче, ближче…

І раптом Келен побачила, що вона вже вирвалася з ворожого табору, і Нік мчить по засніженій рівнині. Вона помчала назад, в гори, повертаючись тією ж дорогою. Глибокий сніг не був перешкодою для Ніка.

Коли Келен нарешті опинилася в лісі, звідки починався підйом, вона озирнулася. За нею гналися чоловік п'ятдесят, а то й більше. На лісовій стежці вона зможе відірватися від переслідувачів, але ненадовго. Треба готуватися до нової зустрічі з ворогом.

39

Келен повернула коня.

– Легше, легше, – вмовляла вона, побоюючись, що кінь спіткнеться на слизькому схилі. – Ось сюди, обережно. Ось так.

Знизу долинали крики переслідувачів. Хтось, здається, д'харіанський командир, кричав, що її ні в якому разі не можна упустити. Його підлеглі лаяли своїх коней, яким важко було підніматися по гірському схилу.

Але й Келен треба поквапитися: адже, опинившись на плато, переслідувачі поскакають галопом. Нарешті їй вдалося добитися, щоб Нік зійшов зі стежки і повернув назад, пройшовши між двома соснами. Близько ялинки з роздвоєним стовбуром Келен знайшла віху, яку вона зробила з обструганной гілки. Витягнувши її зі снігу, Келен стала струшувати сніг з гілок. Плече, зачеплене держаком списа, все ще боліло.

Проїжджаючи по своїй новій «стежці», вона продовжувала скидати сніг з гілок дерев, які, розпрямляючись, загороджували прохід, та й сніг запорошував сліди. Келен хотіла, щоб все виглядало так, ніби сніг з гілок здуло поривом вітру. Цьому прийому її навчив Річард, і зараз вона з вдячністю згадала його. Але вона не могла думати про Річарда без душевного болю. І Річард напевно б вирішив, що такий спосіб спробувати втекти від погоні занадто небезпечний. Але у неї не було іншого виходу, вона не могла допустити, щоб переслідувачі вийшли по її слідах до галейського табору. Варто хоча б одному повернутися назад, і він напевно розповість про галейців, і їх усіх переріжуть люди Імперського Ордена.

Якщо ж ті, кого послали в погоню, не повернуться, то нових переслідувачів пошлють нескоро, якщо взагалі пошлють. Але тоді Келен зможе виграти час і буде вже далеко в горах, де хуртовина замете сліди. І переслідувачі не зможуть знайти її, тим більше що зараз вона петляє, заплутуючи сліди. А ті що залишилися в таборі, звичайно, будуть впевнені, що її зловлять, і будуть зайняті своїми справами.

Глухий стук копит по снігу відвернув Келен від цих роздумів. Вона озирнулась. Погоня досягла плато, і вершники знову мчали галопом. Вона продовжувала їхати верхи між деревами, струшуючи сніг з гілок, щоб приховати сліди, намагаючись не заблукати по дорозі назад. Переслідувачі наближалися.

Келен нахилилася до вуха коня й прошепотіла:

– Стій тихенько. Нік. Не шуми. – Вона ласкаво попсувала його по загривку. – Ось так. Молодець.

Погоня порівнялася з нею. Вони промайнули мимо, ліворуч від неї, менш ніж за десять ярдів. Келен затамувала подих.

Незабаром вона почула дзвінкий стукіт копит по льоду. Недалеко від того місця, де вона звернула, ліс закінчувався. Місяць не освітлював цю частину плато, але за кілька кроків від останніх дерев починався крутий обрив, з якого падав бурхливий гірський потік. Взимку він не замерзав повністю, і вода продовжувала струмувати по льоду, змиваючи сніг з крижаних наростів.

Виїхавши з гаю, переслідувачі не встигли проскакати й двадцяти Футів, як їм довелося на всьому скаку зупиняти своїх коней на льоду, недалеко від обриву. Якби сталося таке на замерзлому озері, де лід рівний, вершники, може, й змогли б врятуватися. Але тут лід аж ніяк не був рівним, і по льоду стікала вода… Так, дуже слизько, коні стали падати, ламаючи ноги.

Вершники відчайдушно закричали, але скачучі позаду не відразу зрозуміли, що так кричать зовсім не від люті, що це передсмертні крики… Задні стали налітати на передніх. Люди падали на лід. Вершники, у яких були тільки повідки, не могли впоратися з кіньми, що продовжували божевільну гонку.

Дехто, зрозумівши, що сталося, стрибав з коня відразу ж, щойно виїхавши з гаю. Але вони занадто розігналися в запалі погоні, а до обриву було занадто близько щоб уникнути долі їх товаришів. Коні і люди падали на лід. Впавші відчайдушно намагалися якось втриматися, але безуспішно.

Коні і люди живої лавиною летіли в прірву.

Келен нерухомо сиділа в сідлі, незворушно слухаючи передсмертні зойки.

Все сталося за кілька хвилин. Понад п'ятдесят вершників разом з кіньми знайшли тут свою загибель.

Коли все стихло, Келен спішилася і, петляючи, підійшла до крижаного краю обриву. У невірному світлі місяця на льоду темніли плями крові. Але не було ні мертвих, ні поранених тут, над урвищем.

Вже зібравшись йти, вона почула стогін. Витягнувши ніж, вона, обережно ступаючи, попрямувала до краю урвища – стогін доносився звідти. Келен обережно зазирнула вниз. Гілки і листя, які принесло водою, вмерзли в лід на самому краю скелі. І з цього крижаного наросту стирчало кілька товстих гілок. Ось за таку гілку і вчепилася людина, повиснувши над обривом на висоті близько тисячі футів. Він відчайдушно намагався знайти опору, але мокрий лід був занадто слизьким. Він тремтів від холоду, його кельтонський мундир промок наскрізь. Келен мовчки спостерігала за ним, поки він не помітив її.

– Допоможи! Благаю, допоможи мені! – Закричав кельтонець. Келен здалося, що він не старший за неї. Вона безпристрасно дивилася на нього. У незнайомця були великі, красиві очі. Такі очі нерідко викликають захоплення у дівчат. Але у дівчат в Ебініса його очі повинні були викликати зовсім інші почуття.

– В ім'я добрих духів, допоможи мені! – Знову закричав кельтонец.

Келен обережно присіла навпочіпки. – Як твоє ім'я? – Запитала вона.

– Хьюон! Допоможи ж! Швидше!

Келен лягла на лід, зачепившись ногою за товстий, звивистий корінь, і вхопилася однією рукою за велику ялинову гілку. Другу ж руку вона простягнула кельтонцю, але так, щоб він не зміг за неї вхопитися. Вона сказала:

– Я допоможу тобі, Хьюон, але з однією умовою. Я присягнулася, що ніхто з ваших не отримає пощади. І якщо ти хочеш вхопитися за мою руку, то я торкнуся тебе своєю силою, і ти навіки станеш моїм рабом. Щоб жити, ти повинен піддатися дії магії сповідниці. Якщо ти думаєш, що тобі вдасться захопити мене за собою вниз, перш ніж мої чари вразять тебе, то знай: я все розрахувала. Я торкалася безлічі людей, і я знаю: ти просто не встигнеш нічого зробити. Ти будеш моїм. Пам'ятай, Хьюон, в будь-якому випадку твоєму колишньому життю прийшов кінець. Якщо ти будеш жити, то вже зовсім іншою людиною. Колишній зникне назавжди.

– Прошу тебе, – прошепотів кельтонець, – допоможи мені піднятися. Я присягаюся, що дозволю тобі йти своєю дорогою. Мені знадобиться кілька годин, щоб дістатися до табору біля підніжжя, а за цей час ти зможеш піти дуже далеко.

– А скільки людей в Ебінісі просили вас про пощаду? – Запитала Келен. – І скількох ви пощадили? Пам'ятай: я – Мати-сповідниця, і я оголосила нещадну війну вашому Імперському Ордену. Клятва моя залишається в силі до тих пір, поки живий хоч один з вас. Вибирай, Хьюон, між смертю і моїм дотиком. У будь-якому випадку колишньому твоєму життю прийшов кінець!

– Жителі Ебініса отримали по заслугам! – Прохрипів він. – Краще я Вхоплюся за руку самого Володаря, ніж за твою! Добрі духи ніколи не приймуть моєї душі, якщо її заплямує твоє чорне і мерзенне чаклунство. – Він презирливо посміхнувся. – Володар тебе забери, сповідниця!

Розтиснувши пальці, Хьюон зірвався вниз.

* * *

Повертаючись в галейський табір, Келен роздумувала над тим, що їй довелося вислухати від Рігса, Карша і Слагла. Вона роздумувала про долю чарівних створінь, які жили в Серединних Землях.

Келен згадувала про мерехтливих в ночі, які жили на галявинах в далеких, древніх лісах. Вечорами вони починали свої танці над квітучими галявинами. Не раз доводилося їй вночі, лежачи в запашній траві, вести з ними бесіди про те, що хвилювало всі живі істоти – про мрії, надії, любов.

Вона думала і про тих прозоро-примарних істот, що жили на довгастому озері, ледь помітних для очей, які, здавалося, самі були створені з озерної води. З ними вона ніколи не розмовляла, та у них і не було мови, але вона не раз милувалася їх нічними іграми на березі озера, вони добре розуміли один одного, і вона присягнулася захищати їх.

Не могла Келен не згадати і про деревний народ, про таємничих істот, чий шепіт як шурхіт листя, той, хто їх не знає, може навіть злякатися, але ті, хто їх знав так, як їх знала Келен, з величезним задоволенням розмовляли з цими славними створіннями. Діти деревного лісу всі були родичами, тому що їх коріння зрослися в землі. У кожного з них була своя душа, кожен міг назвати своє ім'я, але життя у всіх було спільне. Якщо хтось рубав одного з них, всі вони мучилися від болю. Між ними завжди існував нерозривний зв'язок. Якщо вирубували ліс в якомусь краю, то це приносило страждання всьому деревному народу. Келен бачила їхні страждання. Їх стогони могли б змусити плакати навіть небо.

Жили в Серединних Землях і інші чарівні істоти, як і люди, наділені чарівним даром. Втім, не завжди були навіть кордони між людьми і цими істотами. Існували напівдикі люди, наділені чарівними властивостями, як і дикі створіння, наполовину люди.

Чарівні властивості, якими були наділені багато істот Серединних Земель, відрізнялися великою різноманітністю. Були серед цих створінь і нічим не примітні на вигляд мешканці Ревучих Печер, які могли зробити так, щоб крізь камінь ви могли розгледіти їхні гнізда. Були й такі, як люди Тіни, що володіли лише якимось одним магічним засобом.

Всі вони перебували під її опікою, під опікою Матері-сповідниці.

Істотами з двоїстою природою, сутінковими істотами назвав їх воєначальник Рігс. Назву цю придумали Захисники пастви, придумали тому, що ті істоти показувалися тільки ночами. Ось чому Захисники вважали ці створення темними, пов'язуючи їх з темрявою Володаря.

Захисники пастви вважали, що магія – це сила, з допомогою якої Володар втручається в справи світу живих. Вони були так само нерозумні, як і інші люди. Вони вважали своїм обов'язком посилати в царство мертвих всіх, хто, на їхню думку, не служив Володареві. А такими вони вважали всіх, хто не поділяв їх віру. В одних країнах Захисники були поза законом, але в інших, як в Нікобарі, цих людей заохочували і щедро платили їм.

А що, якщо Рігс правий? Може бути, їй, Матері-сповідниці, слід було ввести єдиний для всіх закон, хоча б для того, щоб перешкодити подібного роду діяльності? Однак рішення таких питань ніколи не були метою Ради. Вона не намагалася підпорядкувати всіх єдиній владі. Сила і краса Серединних Земель була в розмаїтті, хоча це різноманітність включала в себе і потворність.

Втім, що для одних потворність, іншим здається прекрасним, і кожна країна вільна жити за своїми звичаями. Заборонялося лише нападати на сусідів.

Перед Радою стояло нелегке завдання: не переходити тонкої межі між співробітництвом всіх країн заради миру і благоденства і втручанням в їх внутрішні справи.

Але, можливо, Рігс правий. В деяких країнах люди страждали від злиднів чи від жорстокості та бездарності своїх правителів, не маючи ніякої надії на краще. І якщо життя народів цих країн можна поліпшити, встановивши мудрі закони і єдине правління, то чому ні?

Хоча, якщо всі народи живуть за єдиними законами, ця однаковість знищує можливість вибору, губить нові можливості життєустрою, які в майбутньому могли б виявитися краще існуючого порядку речей.

Та однаковість, якої домагався Імперський Орден, означала рабство.

Келен була приємно здивована, коли помітила, що сторожові пости галейців знаходяться тепер далі від табору, ніж минулого разу. Крім того, вони розставлені ближче один до одного, в затишних місцях, так що тепер їх так просто не знайдеш. Чандален, Пріндін і Тоссідін, мабуть, даремно часу не втрачали.

Вартові впізнали Келен, і кожен з них на знак вітання доклав руку до грудей.

Уже світало, і в лісі стало тепліше. Келен відчула смертельну втому після всього, що сталося. Але вона побачила, що в цей досвітній час в таборі ніхто не спить і всі зайняті справою, тому тут же забула про втому. Справ було надто багато.

Чандален, Пріндін, капітан Райан і його помічник Гобсон розмовляли з солдатами. Помітивши Келен, все четверо поспішили до неї. Тоссідін стояв осторонь, поруч з помічником Слоану, і обидва вони пояснювали щось воїнам, які мовчки слухали їх.

Келен після бурхливої сцени у ворожому таборі і довгої їзди була ледве жива від втоми. Вона насилу спішилася і підійшла до чотирьох командирів. Ті привіталися і почали з видимим інтересом розглядати її.

Пріндін, Чандален, Райан і Гобсон мовчки дивилися на Келен. Мовчання затягувалося.

– Ну, що ви на мене витріщилися? – Не витримала вона.

– Мати-сповідниця, ти вся в крові. Ти поранена? – Стривожено запитав Райан.

Тільки тепер Келен зауважила, що біла хутряна накидка забруднена і на обличчі кров.

– Ні, зі мною все гаразд, – сказала вона тихо.

Чандален і Пріндін зітхнули з полегшенням.

– А що чарівник, – злякано запитав Гобсон. – Бачила ти його?

– На мені його кров, – відповіла Келен. Чандален хитро посміхнувся:

– А скількох ще ти вбила? Келен знизала плечима:

– Мені ніколи було рахувати. Приблизно, якщо разом з тими, хто загинув у вогні, то чоловік сто набереться. Головне, убитий чарівник. Вбито двох воєначальників і, здається, ще двоє поранені.

Райан і Гобсон зблідли. Чандали посміхнувся:

– Я дивуюся, Мати-сповідниця, що ти взагалі залишила там когось живого.

– Їх там залишилося ще дуже багато, – невесело відповіла вона. – Нік зробив за мене велику частину роботи!

– Я ж казав, що він не підведе, Мати-сповідниця! – Зрадів Гобсон.

– О, так! Він врятував мені життя. Якби не цей кінь, то при всій допомозі добрих духів мені не минути загибелі.

Келен опустилася перед галейцями на одне коліно і схилила голову.

– Я вирішила, що повинна попросити у вас пробачення. Нехай ви не розуміли, якими засобами цього досягти, але ви поставили свій обов'язок перед Серединними Землями вище мого наказу, а це – вища мужність. Я визнаю, що була не права. Ви керувалися благородними мотивами. – Вона поцілувала їм руки. – Я високо ціную вашу мужність і шляхетність! Я прошу вас пробачити мене.

– Мати-сповідниця, встань, прошу тебе, всі ж дивляться, – прошепотів командир Райан.

– Тільки коли ти пробачиш мене, – відповіла Келен. – Я хочу, щоб всі знали, що ви були праві.

– А ти не розуміла, чому ми збираємося це зробити, – сказав він. – Добре, я прощаю тебе. Сподіваюся, далі все буде добре.

Келен встала.

– А я сподіваюся, – додала вона з невеселою усмішкою, – що це був останній раз, коли ти не підкорився моїм наказом.

Командир Райан поспішно кивнув:

– Звичайно, ні… Тобто я хотів сказати, звичайно, так. Тобто… Загалом, ми завжди будемо виконувати твої накази, Мати-сповідниця.

– Я зрозуміла, що ти хотів сказати, командир. – Келен важко зітхнула. Але зараз треба багато чого зробити, перш ніж ми дамо бій ворогові.

– Ми?! – Вигукнув Чандалов. – Ми збиралися хоча б дечому навчити цих хлопців, а потім треба буде скоріше дістатися до Ейдіндріла. Нам не можна затримуватися і брати участь в цій війні. Ми повинні…

– Я повинна поговорити з вами, з усіма трьома, – перебила його Келен. Поклич Тоссідіна. Командир, збери своїх людей. У мене і до них є розмова.

Але поки вам доведеться трохи почекати. Я затримаюсь тут ненадовго. І поставте для мене намет. Мені треба поспати кілька годин.

Келен відвела Чандалена в сторону, а Пріндін пішов за Тоссідіном. Коли всі троє зібралися, вона знову заговорила:

– Люди Тіни володіють магією…

– Зовсім ні, – заперечив Чандалов.

– Ні, володіють. Ви просто не вважаєте це магією, тому що для вас це вроджена властивість, щось природне. І ви не знаєте життя інших народів.

Але ваші люди вміють розмовляти з духами померлих предків. Це і є магічний дар. Вам здається, що так і повинно бути, але в інших народів такого немає. Чари, магія – не якась могутня потойбічна сила, а просто спосіб існування деяких людей та інших створінь.

– Інші люди теж можуть розмовляти з духами предків, якщо захочуть, заперечив Чандален.

– Дуже небагато. Але для більшості людей розмовляти з духами – значить чаклувати. Ти і я знаємо, що в цьому занятті немає нічого страшного, але нам не переконати в цьому інших людей. Для них це зло, і тут нічого не змінити: так вже їх виховали.

– Але духи предків допомагають нам, – сказав Пріндін. – Вони ніколи не завдавали нам зла. Келен поклала йому руку на плече.

– Я знаю. Ось чому я допомагаю вам триматися в стороні від інших, щоб ви могли жити по-своєму. Є люди, хоча їх небагато, які так само, як і ви вміють розмовляти з духами предків. Це – їх магічний дар, як і у вас. Існують на світі інші люди і інші створіння, які теж мають магічні властивості, інші, ніж у вас, але для них їх здатності і властивості так само важливі, як ваша – для вас. Ви зрозуміли мене?

– Так, Мати-сповідниця, – відповів Тоссідін. Пріндін кивнув. Чандален пробурчав щось собі під ніс.

– Але справа тут не в тім, – продовжувала Келен, – називаєте ви це магією чи ні. Справа в тому, що інші люди вважають вас чаклунами. Багато хто боїться магії, вважаючи, що всі, хто займається магією, – злі люди. Тому вони вважають злими і небезпечними вас. – Келен вказала туди, де за горами знаходився табір Імперського Ордена. – Наші з вами вороги, які вбили всіх жителів Ебініса, об'єдналися заради того, щоб правити всіма народами Серединних Земель. Вони не хочуть, щоб кожний народ слідував своїм звичаям, вони хочуть всім нав'язати один закон – їх закон.

– Але чому вони хочуть правити людьми Тіни? – Запитав Пріндін. – Адже у нас немає нічого такого, що могло б їм знадобитися. Ми нікому не заважаємо.

– Вони бояться чарівництва і хочуть, щоб ми більше ніколи не розмовляли з нашими предками, – тихо сказав Чандален.

Келен схопила його за руку.

– Ти маєш рацію. Але цього мало. Вони вважають, що винищити вас – їх обов'язок перед тими духами, яких вони шанують. Вони вважають своїм обов'язком знищувати всіх, хто наділений магічним даром, оскільки вони вірять, що магія – завжди зло. А таких, як ви, вони теж вважають чаклунами. – Келен подивилася Чандалену в очі. – Якщо їх не винищити всіх до єдиного, то вони рано чи пізно прийдуть до людей Тіни і знищать їх так само, як вони знищили Ебініс.

Всі троє довго стояли в задумі. Келен чекала. Першим заговорив Чандален:

– Отже, вони будуть вбивати всіх, хто, як люди Тіни, не хоче пускати до себе чужинців, хто вважає за краще, щоб його залишили в спокої?

– Так. Я говорила з ними. Ці люди схожі на божевільних. Схоже, що вони потрапили під владу злих духів, як бантаки або Джакопо. Наші вороги не слухають голосу розуму. Вони впевнені, що ми виконуємо волю злих духів. І всі погрози цих одержимих – не порожні слова. Ти бачив знищений місто, ти знаєш, що його захищало сильне військо. Як бачиш, це – не порожні погрози. Мені слід потрапити в Ейдіндріл, щоб зібрати військо для війни з Імперським Орденом. Мабуть, члени Ради вже цим займаються, але я повинна сама переконатися, що робиться все необхідне, що сили всіх Серединних Земель будуть об'єднані для цієї війни. Я повинна розказати їм це, щоб вони правильно оцінили реальність загрози. Але поки що тут немає нікого, щоб битися з Орденом, не рахуючи цих хлопців.

Гірше того, знайдуться люди, які приєднаються до військ Ордену зі страху або заради вигоди. А це посилить ворога. Тому багато людей загинуть, перш ніж з Ейдіндріла надішлють війська, щоб розгромити Імперський Орден. Цим хлопцям, галейцям, доведеться вступити в бій, поки вороги не знищили безліч ні в чому не винних людей. Ці хлопці самі пішли на війну, щоб захистити свій народ, інші народи Серединних Земель, подібно до того, як ви захищаєте свій народ. Ми повинні їм допомогти. Ми не можемо допустити, щоб це військо вбивць вільно розгулювало по всіх Серединних Землях, роблячи свою чорну справу і вербуючи нових союзників. Тому ми повинні зараз розпочати бій разом з галейцями, навчити їх боротися, щоб вони не були такими безпорадними, як зараз. Ми повинні допомогти їм виграти перший бій, і тоді вони знайдуть упевненість в собі. Після цього ми спокійно відправимося в Ейдіндріл.

– А ти викличеш свій грім, щоб допомогти нам? – Запитав Чандалов.

– Ні, – тихо сказала Келен. – Вночі я вже намагалася, але невдало. Мені важко пояснити тобі, в чому тут справа, але мені здається, причина невдачі в тому, що я раніше викликала до життя цю особливу магічну силу заради Річарда, а в інших випадках вона мені непідвладна. Мені дуже шкода.

– Але тоді як же тобі вдалося вбити стільки воїнів? – Здивувався Чандалов.

Келен торкнулася рукою його кістяного ножа.

– Таким же способом, яким твій дід навчав твого батька, а він – тебе. Я робила не те, чого вони чекали від мене. Я не прийняла їх умови бою. Вони люблять пити, але коли вони нап'ються, то гірше міркують і повільніше рухаються.

Тоссідін показав пальцем у бік табору.

– Ці люди, – сказав він, – теж люблять випити. Ми забороняємо їм пити, але деякі здорово зляться на нас. Вони вважають, що мають право пити.

Келен похитала головою:

– Ці воїни також вважають, що можна ось так просто взяти та й напасти на ворога, навіть якщо у того військо в десять разів більше. Ми повинні навчити їх, що треба робити, а чого не треба.

– Вони не хочуть нас слухати, – образився Пріндін. – Вони постійно сперечаються з нами, кажуть: «так завжди робилося» або «так треба». Ці люди визнають тільки те, чому їх колись навчили.

– І все ж нам доведеться навчити їх, – сказала Келен. – Вони повинні засвоїти саме ті методи боротьби, які принесуть перемогу. Тому ви й потрібні мені. Якщо ви зараз мені не допоможете, то багато людей, не виключаючи і ваших одноплемінників, незабаром будуть безжально винищені.

Нависло мовчання. Нарешті заговорив Пріндін:

– Ми допоможемо тобі. Ми з братом виконаємо твоє прохання.

– Спасибі, Пріндін, – посміхнулася Келен. – Але в цій справі рішення залежить не від тебе, а від Чандалена.

Брати крадькома подивилися на Чандалена, який, в свою чергу, спрямував на Келен погляд, сповнений шаленого обурення.

Нарешті, важко зітхнувши, він сказав:

– Ти – дуже вперта жінка. Через твою впертість тебе можуть убити, якщо ми втрьох не залишимося тут, щоб навчити тебе уму-розуму. Ми підемо разом з тобою вбивати цих злих людей.

Мати-сповідниця зітхнула з полегшенням:

– Дякую тобі, Чандален! Тепер я піду до галійців і розповім їм, з чого почати. – Зачерпнувши долонею сніг, вона стала очищати обличчя від засохлої крові. – Вам вдалося хоч трохи поспати цієї ночі?

– Трохи вдалося, – кивнув Чандалов.

– Добре. Після розмови з ними мені самій треба буде трохи поспати. А ви поки можете розповісти галійцям, як їздити без цих возів. Навчіть їх бути сильними, подібно вам. Увечері ми почнемо вбивати ворогів.

Чандален знову кивнув:

– Так, сьогодні ввечері.