Текст книги "Друге Правило Чарівника, або Камінь Сліз"

Автор книги: Террі Гудкайнд

сообщить о нарушении

Текущая страница: 51 (всего у книги 63 страниц)

55

Я за тебе відповідаю! – І Паша силою свого Хань легко відкинула Річарда з дороги, відкрила двері і увірвалася в покої. Річард кинувся за нею, на бігу оголюючи меч.

В кімнаті було темно. Відблиски полум'я, що горіло в каміні, грали на стінах. Паша і Річард завмерли, напружено вдивляючись у темряву.

– Ти чекав побачити мрісвіза, Річард? – Пролунав знайомий голос.

– Сестра Верна! – Він вклав меч у піхви. – Що ти тут робиш? Сестра запалила лампу.

– Не знаю, чи чув ти… – Обличчя її було непроникним. – Я знову стала сестрою Світу.

– Правда? Ось це новина! – Вигукнув Річард.

– І оскільки я знову стала сестрою, – продовжувала сестра Верна, – мені б хотілося поговорити з тобою наодинці. – Вона подивилася на Пашу..

– Ну що ж, – похнюпилась Паша, – здається, моє плаття… ну, не дуже підходить для занять. Мабуть, піду-но я переодінусь. Доброї ночі, сестра. Я дуже рада за вас. Річард, спасибі. Ти вів себе бездоганно. Я ще повернуся.

– Бездоганно? – Перепитала сестра Верна, коли Річард закрив за Пашею двері. – Дуже рада чути це, Річард. Я теж хочу подякувати тобі.

За те, що я знову стала сестрою. Сестра Марена мені все розповіла.

Річард розсміявся:

– Ми дуже добре знаємо один одного, сестра. І щось я не помічав, що ти добре вмієш обманювати.

Вона посміхнулася у відповідь:

– Ну, сестра Марена сказала, що вона помолилася Творцеві, щоб Він вказав їй шлях, і що під час молитви зрозуміла: з огляду на мій досвід, мене знову треба зробити сестрою. Для кращого служіння Творцеві. Бідна сестра Марена! Варто було тобі з'явитися в Палаці, і тут почалася прямо-таки епідемія брехні.

Річард знизав плечима:

– Сестра Марена поступила правильно. Думаю, ваш Творець буде задоволений.

– Я чула, ти вбив мрісвіза. Новини в Палаці поширюються зі швидкістю блискавки.

– Довелося. – Річард дивився на вогонь у каміні. Сестра Верна обережно провела рукою по його волоссю.

– Як тобі тут?

– Добре, – буркнув він, знімаючи перев'язь. – Було б ще краще без цих безглуздих нарядів. Але доводиться терпіти. Про що ти хотіла поговорити зі мною, сестра?

– Не знаю, як ти зробив, щоб я знову стала сестрою Світу, але все одно спасибі тобі. Ми тепер станемо друзями?

– Тільки якщо ти знімеш з мене ошийник. – Верна відвела очі. – Коли-небудь, сестра, тобі все ж таки доведеться зробити вибір. Я сподіваюся, тоді ти опинишся на моєму боці. Мені ненависна одна думка про те, що доведеться вбити тебе, але… Ти ж знаєш, я зможу. Втім, навряд чи ти прийшла, щоб ще раз це почути.

– Пам'ятаєш, Річард, я говорила, що ти закликаєш Свій Хань, сам того не знаючи?

– Пам'ятаю. Тільки мені здається, ти не права.

– Але ти вбив мрісвіза. За останні три тисячі років нікому ще не вдавалося це зробити. Отже, ти закликав свій Хань.

– Ні, сестра. Я закликав не Хань, а магію меча.

– Знаєш, я все-таки встигла трохи вивчити і тебе, і твій меч. Адже до сих пір нікому не вдавалося вбити мрісвіза. І знаєш чому? А просто ніхто не міг відчути його наближення. Ніхто. Навіть сестри і чарівники. Так, магія меча допомогла тобі вбити мрісвіза, але його наближення ти відчув тільки завдяки Хань. Ти, Річард, користуєшся своїм даром, сам того не розуміючи.

Річард занадто втомився, щоб сперечатися. Він згадав, як мрісвіз раптово виник перед його думкою. Він важко опустився в крісло.

– Не знаю, сестра. По-моєму, звір просто напав на мене, а я захищався.

Вона сіла в крісло навпроти.

– Ось, подивись, Річард. Ти вбив чудовисько. І все ж ця кароока жінка, яка проти тебе все одно що горобець проти шуліки, закликавши свій Хань, легко відкинула тебе, наче тріску. Я сподіваюся, ти будеш старанним учнем і зможеш опанувати своїм даром. – Вона пильно подивилася на нього. – Навіщо ти пішов в Хагенський ліс? Адже я попереджала, що там небезпечно. І не треба нічого вигадувати. Скажи мені справжню причину.

Річард відповів не відразу.

– Мене туди ніби щось тягнуло. Таке дивне відчуття… Це як голод чи бажання вдарити кулаком об стіну. А там мені відразу стало легше.

Він очікував почути чергові нотації, але їх, як не дивно, не було.

– Повинна тобі сказати, Річард, я говорила з деякими своїми подругами.

Ніхто не знає всього про магію тутешніх місць. І менше всього ми знаємо про Хагенський ліс. Але є підстави вважати, що ліс цей був створений спеціально для особливого роду чарівників.

– Тобто, інакше кажучи, якщо я хочу вдарити кулаком об стіну, так краще мені це зробити?

– Якщо Творець наділив нас почуттям голоду, значить, нам необхідна їжа, – відповіла сестра Верна.

– Але для чого потрібен такий голод, як у мене? Вона похитала головою:

– Не знаю. Абатиса вже другий раз відмовилася прийняти мене. Але я сподіваюся сама знайти відповіді. А поки що, прошу тебе, не залишайся в Хагенському лісі під час заходу.

– Ти це мені хотіла сказати, сестра? Вона замовкла в нерішучості.

Такою її Річард ще ніколи не бачив.

– Річард, відбувається щось незрозуміле, і це незрозуміле пов'язане з тобою, нарешті сказала вона. – Події розвиваються зовсім не так, як слід було очікувати. Поки я не можу всього сказати тобі, але… Річард, будь ласка, не треба довіряти всім сестрам.

– Будь спокійна, сестра, я не довіряю ні одній. Вона мимоволі посміхнулася:

– Зараз це, мабуть, навіть на краще. Я сподіваюся у всьому розібратися, а поки що… Просто знай, що існує небезпека, і постарайся уникнути неприємностей.

Більше нічого не сказавши, сестра Верна пішла. Дивно. Ось і Уоррен теж говорив щось схоже. Але найдивніше у всьому цьому – Камінь Сліз.

Цікаво, чому в видінні йому з'явилася річ, якої він ніколи раніше не бачив? Чому Камінь був на шиї у Рейчел? З рештою зрозуміло. Все інше його бажання і страхи. Наприклад, Чейз. Він, Річард, дуже сумував за Чейзом. І Чейз тепер не розлучається з Рейчел. Але Камінь? Чому у Рейчел був цей Камінь? Ні, він справді ніколи ще не бачив Камінь Сліз. Тоді звідки такий збіг з малюнком у книзі пророцтв? Може, у Рейчел був все-таки зовсім інший камінь? Ні-ні, це не міг бути Камінь Сліз!

Відчуття тривоги не проходило. Чомусь він раптом побачив, як Рейчел віддає йому Камінь за дорученням Зедда. А потім побачив і самого Зедда, який переконує його неодмінно взяти Камінь.

Стук у двері повернув Річарда до реальності. Прийшла Паша – в простенькому сірому платті з рожевими гудзиками. Але хоч це плаття і не було таким відкритим, як зелене, воно занадто щільно обтягувало її фігуру.

Паша сіла на килим, схрестивши ноги, і запропонувала Річарду сісти поруч, обличчям до неї. Він послухався. Паша взяла його руки і поклала собі на коліна.

– Сестра Верна під час занять так не робила, – здивувався Річард.

– Це тому, – відповіла Паша, – що ви були не в Палаці, і на твій Рада-Хань не впливала тутешня магія. А тепер всі сестри, які будуть працювати з тобою, зможуть тобі допомагати, використовуючи силу свого Хань. – Вона посміхнулася. – Я допоможу тобі, Річард.

– Добре. Що я повинен робити?

– Сестра Верна показувала тобі, як сконцентрувати волю, щоб налаштуватися на свій Хань? – Річард кивнув. – Ось це ти і повинен робити. А я допоможу тобі, – повторила вона.

Річард всівся зручніше. Паша взялася обмахуватися рукою, наче віялом.

– У цій сукні жарко!

Розстебнувши п'ять верхніх гудзиків, вона знову взяла Річарда за руку. Він подивився на вогонь у каміні, щоб потім, коли знову відкриє очі, можна було б зрозуміти, скільки пройшло часу. Перш під час занять з концентрації волі Річарду здавалося, що минуло всього кілька хвилин, а на ділі проходило не менше години.

Закривши очі, він уявив собі пливе в повітрі Меч Істини. І тут же його охопило блаженне почуття спокою. Він розслабився. Дихання його сповільнилося.

Навколишній світ зник, і він занурився в стан відчуженості.

Паша тримала його за руки, її коліна торкалися його колін, вона дихала з ним в одному ритмі. Але все це було приємно Річарду. Він більше не відчував самотності.

Він не знав, чи дійсно Паша допомагає йому своїм Хань, але на цей раз занурення виявилося більш глибоким. Час ніби зник. Він ні про що не думав. Ніщо не турбувало і не турбувало його.

Але навіть так він все одно не знав, чи вдалося йому налаштуватися на свій Хань, адже він не відчував нічого такого, чого не було б раніше. Хіба що більш глибоку розслабленість. Ну, і ще приємно, що Паша поруч. А так – все, як і раніше…

Вони відкрили очі одночасно. Подивившись на вуглинки в каміні, Річард зрозумів, що пройшло години дві.

– Як жарко сьогодні! – Повторила Паша, витираючи піт з шиї, і почала далі розстібати гудзики. Річард подивився їй в очі, і вона відповіла йому усмішкою.

– Я не відчув, щоб я налаштовувався на свій Хань, – сказав Річард. Втім, я навіть не знаю, що відчувають в таких випадках.

– Я теж не відчула, хоча повинна була б. Дивно, – спантеличено простягнула послушниця. – Ну нічого, це досягається вправами. А ти налаштувався на мій Хань, відчув його?

– Ні, мабуть, – зізнався Річард. Вона насупилася.

– Ти нічого не відчув? – Він похитав головою. – Ну добре, тоді закрий очі, і спробуємо ще раз.

Було вже пізно. Річард втомився, і йому не хотілося більше займатися, але довелося погодитися. Він знову закрив очі і зосередився.

Раптово він відчув, як повні губи Паші торкнулися його губ. Він відкрив очі. Паша, заплющивши очі, притулилася до нього, обхопивши його голову руками.

Річард відсторонився. Вона відкрила очі і лукаво усміхнулася.

– А це ти відчув?

– Відчув.

– Але, здається, ще недостатньо. Вона знову спробувала пригорнутися до нього, але Річард м'яко зупинив її. Йому не хотілося її засмучувати, а тому він намагався вести себе делікатніше.

– Паша, не треба.

– Уже пізно, – прошепотіла вона. – Ми одні. Я можу створити магічний щит, щоб захистити двері, якщо тобі так спокійніше. Не хвилюйся.

– Я і не хвилююся. Але я… не хочу. Паша виглядала дещо ображеною.

– Хіба я, по-твоєму, не гарна? Ображати її Річард не хотів, але й заохочувати теж не вартувало.

– Ні, що ти, Паша. Ти дуже гарна, просто… Вона стала розстібати наступний гудзик. Річард м'яко зупинив її. Становище ставало небезпечним.

Паша його наставниця. Якщо він розсердить або принизить її, все сильно ускладниться.

Річард не хотів наживати собі ворога.

Тим часом вона підняла поділ і поклала руку Річарда собі на стегно.

– Так краще? – Запитала вона з придихом. Річард здригнувся. Він згадав слова сестри Верни, тоді, в Долині заблукалих. Що він скоро знайде собі пару гарненьких ніжок. Схоже, вже знайшов.

– Паша, ти не розумієш. – Він обережно прибрав руку. – Ти красива дівчина…

Вона, не зводячи з нього очей, стала гладити його бороду.

– По-моєму, ти найкрасивіший чоловік, якого я бачила в житті.

– Що ти!

– Мені так подобається твоя борода. Ніколи її не збривай.

По-моєму, усі чарівники повинні носити бороду.

Річард згадав, як Зедд одного разу, демонструючи йому дію магії, за одну мить відростив бороду, а потім поголив її самою звичайною бритвою. Зедд сказав тоді, що не може видалити її чарівним чином. Адже він не володіє Магією Збитку, властивої підземному світі.

Річард прибрав руку Паші. Для нього борода була символом полону. Він говорив про це сестрі Верні. До чого пояснювати це Паші?

Паша поцілувала його в шию. Дивно, але чомусь він не зміг зупинити її.

Від її поцілунку по тілу розлилося ласкаве тепло. Зовсім таке, як колись вона рукою торкалась його Рада-Хань. Він з жахом виявив, що воля до опору тане.

Коли він був рабом Денни, у нього не було вибору. Він не міг навіть вбити себе, щоб позбавитися від рабства. І все ж йому було соромно за те, що він тоді робив.

Тепер на ньому знову нашийник. Але зараз Річард зрозумів, що Паша впливала на нього за допомогою магії. І на цей раз багато чого залежало від нього самого. Він змусив себе пригнути голову так, щоб Паша вже не змогла цілувати його, а потім м'яко відсторонив її.

– Паша, я тебе дуже прошу…

– Як її звати? Цю жінку, Яку ти так любиш?

Річарду зовсім не хотілося називати ім'я Келен. Занадто багато вона значила для нього. Тим більше що він був у полоні, а не в гостях у друзів.

– Це не важливо. Справа не в цьому.

– Чим вона краща за мене? Вона красивіша? «Ти дівчисько, а вона – справжня жінка», – подумав Річард. Але сказати це він не міг. Треба терміново знайти якийсь вихід з положення, інакше Паша стане його ворогом.

– Паша, ти зробила мені честь, – зітхнувши, почав він. – Але я знаю тебе всього один день. Адже ми з тобою ледве знайомі.

– Річард, Творець наділив нас пристрастями і даром отримувати насолоду, щоб ми могли пізнати красу його творіння. У тому, що ми робимо, немає нічого поганого. Це прекрасно.

– Але крім того, він дав нам розум, щоб ми могли відрізняти добро від зла.

– Відрізняти добро від зла? – Перепитала Паша. – Якби ця жінка дійсно любила тебе, вона б не відпустила тебе від себе, тому що це зло. Видно, вона вважає, що ти її недостойний. Якщо б вона любила тебе, то вона б тебе втримала. Її тут немає, а я тут, і ти мені не байдужий. Будь я на її місці, я боролася б за тебе. А вона боролася?

Річард відкрив рот, але так нічого і не сказав. У нього було важко і якось порожньо на душі.

Паша торкнулася його обличчя.

– Ось побачиш, якою я буду ніжною. Я буду любити тебе сильніше, ніж вона. Раптом Паша насупилася. – Якщо, звичайно, ти не вважаєш, що я нехороша собою.

Ти бачив так багато жінок… Я, по-твоєму, потвора, так? Річард погладив її по щоці.

– Паша… ти прекрасна. Тут справа не в цьому. – Він намагався, щоб слова його звучали як можна більш переконливо. – Паша, я прошу тебе тільки трохи почекати. Зрозумій, мені потрібен час. Та й хіба могла б ти полюбити людину, яка так легко забуває колишню любов?

Вона обняла його і поклала голову йому на груди.

– Сьогодні вдень, коли ти так ніжно обійняв мене, я зрозуміла: це знак. Ще один знак того, що тебе мені послав Творець. Я зрозуміла, що більше мені ніхто не потрібен. Ми призначені один одному, і я можу чекати скільки завгодно. Я буду чекати стільки, скільки треба. Ти сам побачиш, я – твоя доля. Просто ти цього поки не розумієш. Скажи мені, коли ти зрозумієш, – і я тут же стану твоєю.

* * *

Коли вона пішла, Річард важко зітхнув. Йому зовсім не хотілося обманювати Пашу. Не хотілося дарувати їй надію. Але що ще йому залишалося робити?

Він дістав з кишені локон Келен і почав задумливо крутити його в руці.

Слова Паші розлютили його. Хто вона, щоб судити Мати-сповідницю? Звідки їй знати, яку битву він, Річард, тримав разом з Келен? Які перешкоди їм довелося подолати, скільки винести поневірянь і страждань, скільки витримати боїв? Вже Келен – та дійсно боролася за нього! А Паша… Паша не варта навіть того, щоб подавати Келен чай: Він прибрав локон в кишеню. Не час зараз думати про Келен. Надто вже все це боляче.

Сьогодні ж він мав ще одну важливу справу. Річард пройшов в спальню і дістав плащ мрісвіза. Накинувши його на плечі, він підійшов до дзеркала і став вивчати своє відображення. Спочатку плащ був схожий на звичайну накидку. Втім, досить гарну накидку. Чорну, немов нічний камінь, подарунок Еді. Чорну, як шкатулки Одена, як могильна темрява.

Річард накинув на голову капюшон, щільно стулив поли і притулився до світло-коричневої стіни. Дивлячись у дзеркало, він зосередився на кольорі цієї стіни. І…

В одну мить його відображення зникло!

Плащ перетворився – він прийняв колір стіни. І лише уважно дивлячись на своє відображення, Річард зміг розрізнити на тлі стіни смутний силует. І хоча обличчя його залишалося відкритим, але завдяки магічним властивостям накидки, а може, ще й завдяки власному чарівному дару Річарда, його обличчя теж стало невидимим.

Ось, значить, як мрісвізам вдається зливатися з місцевістю!

Річард встав перед стільцем, на який він кинув свій червоний плащ. Плащ мрісвіза тут же з бежевого перетворився на червоний.

Коли Річард рухався, його ще можна було помітити, хоча і з великими труднощами. Коли ж він стояв на місці, помітити його було практично неможливо.

Головне було зосередитися.

Він розслабився – і плащ знову став чорним.

«Ця штука може виявитися дуже корисною», – подумав Річард, дивлячись на себе в дзеркало.

56

В наступні тижні Річард був постійно зайнятий. Зедд і Келен говорили, що в Серединних Землях чарівників майже не залишилося. Нічого дивного: здається, мало не всі чарівники зібралися тут, в Палаці пророків. Річард нарахував тут більше ста хлопчиків і молодих людей. Багато хто був родом з Серединних Земель, а деякі – навіть з Д'хари.

Перемога над мрісвізом перетворила Річарда в знаменитість. А двоє хлопчаків Кіп і Герш – шукали його товариства особливо наполегливо. Вони весь час ходили за ним по п'ятах і просили його розповісти про свої пригоди. Часом хлопчаки здавалися цілком зрілими, майже мудрими. Часом ж їх, як і інших їхніх однолітків, здавалося, цікавили тільки витівки. Їх мішенню зазвичай ставала якась сестра. Улюбленими трюками Кіпа і Герша були різноманітні сюрпризи, пов'язані з водою, брудом або рептиліями. Втім, сестри нечасто гнівалися на своїх улюбленцівнців. Зазвичай їх швидко прощали.

Річард не пам'ятав, щоб вони удостоювалися більш суворого покарання, ніж суворі нотації.

Спочатку вони і Річарда спробували зробити мішенню своїх витівок, але досить швидко зрозуміли, що це небезпечно, і залишили його в спокої.

Своєю строгістю Річард заслужив лише ще більшу прихильність Кіпа і Герша. Видно, хлопчаки зголодніли за суспільству старших, дорослих чоловіків.

Річард охоче розповідав їм про свої пригоди. Іноді, коли вони всі разом йшли гуляти за місто, він показував дітям лісові стежки, вчив розпізнавати сліди і пояснював повадки звірів. І Кіп, і Герш дуже цінували товариство Річарда. Якщо йому хотілося побути на самоті, вони зникали відразу, як тільки він давав це зрозуміти. Якщо він не був зайнятий чимось важливим, то дозволяв Кіпу і Герша супроводжувати його і коли бував разом з Пашею.

Треба сказати, Пашу засмучувало те, що їй майже не вдається побути з Річардом наодинці. Втім, почасти її тішило, що тепер хлопчаки хоча б перестали підкидати їй в кімнату жаб, бризкати водою на її розкішні сукні або, наприклад, загортати в улюблену шаль вужа.

Час від часу Річард давав Кіпу і Гершу всякі дрібні доручення. Так, для перевірки. Але в голові у нього визрів план.

Нерідко в прогулянках по місту Річарда супроводжували й інші учні сестер. Двоє з них, Перрі та Ісаак, його сусіди по будинку Гійома, якось раз відвели його в кабачок, куди любили заходити стражники. І тоді Річард купив мечоносцеві Кевіну обіцяне пиво.

Від своїх нових знайомих він дізнався, що багато молодих людей воліють ночувати не у Палаці, а в місті, в розкішних готелях. Як і у Річарда, у них були гроші. Але на відміну від нього, крім грошей, у них було ще й бажання їх витрачати. Вони купували собі самі дорогі наряди і одягалися, як принци. У місті було чимало жінок, готових розділити з молодими чарівниками ліжко. І серед цих жінок траплялися досить красиві.

Коли Перрі та Ісаак з'являлися в місті, їх теж негайно оточували гарненькі дівчата. Річард ще не бачив жінок, настільки нескромних і настирливих.

Щовечора Перрі та Ісаак вибирали собі подруг. Вони купували їм дорогі подарунки, а потім забирали їх в розкішні номери. Втім, як вони пояснили Річарду, на подарунки витрачатися зовсім не обов'язково. Досить просто піти в будь-який публічний будинок. Правда, в публічних будинках жінки не такі молоді і далеко не такі гарненькі, але це не біда.

Нашийник символізував багатство і владу. І оскільки Річард був у нашийнику, жінок до нього липло не менше, ніж до його приятелів. Але він уперто відкидав всі спокусливі пропозиції. І Перрі, і Ісаак тоді дивилися на нього, як на божевільного. Часом Річарду починало здаватися, що вони не такі вже й не праві.

Якось він запитав своїх приятелів, чи не бояться вони, що розгніваний батько чергової дівчини просто-напросто проломить їм череп. Ті у відповідь розсміялися і сказали, що іноді батьки самі приводять до них своїх дочок. Тоді він запитав, чи не бояться вони, що яка-небудь з їх подружок завагітніє.

Перрі відповів, що, якщо таке і трапиться, Палац забезпечить і жінку, і дитину, і всю її рідню.

Річард вирішив з'ясувати причини цих дивацтв у Паші. Не дивлячись на нього, Паша почала докладно пояснювати, що у чоловіків є певні потреби, які відволікають їх від навчання. Тому сестри воліють, щоб ці потреби були задоволені. І тому вона, Паша, не ходить з ним до міста вечорами. Їй не дозволено служити йому перешкодою.

Бесіда закінчилася, як завжди, пристрасними благаннями юної послушниці. Нехай Річард, якщо йому це знадобиться, прийде до неї. А якщо йому більше подобається ходити «за цим» в місто… Що ж, нехай він хоча б дозволить і їй теж спати з ним. Адже вона може дати йому те, чого не дасть йому жодна жінка. Вона готова довести це негайно.

Зовсім приголомшений подібними одкровеннями, Річард чесно відповів, що ходить в місто тільки для того, щоб дивитися пам'ятки. Адже він виріс у лісі і ніколи ще не бачив таких великих міст. І потім, у нього на батьківщині таке ставлення до жінки вважається неприпустимим. Він клятвено запевнив Пашу, що, як тільки йому знадобиться жінка, він тут же прийде до неї, і тільки до неї. Паша настільки зраділа його обіцянкам, що навіть не стала уточнювати, коли ж нарешті він прийде.

Вона й гадки не мала про те, що часом Річарду ставало так самотньо, що ним оволодівала непереборна спокуса поступитися її благаням, і йому коштувало великих зусиль втриматися.

На його прохання Паша показала йому все, що було можна, у Палаці. Потім вона відвела його в порт – подивитися великі судна. Вона сказала, що ці судна називаються кораблями і виходять в море, щоб торгувати з прибережними містами Старого світу.

А ще вони часто ходили на берег моря і сиділи, дивлячись на хвилі.

Річарда дивувало море, дивували припливи і відливи. Паша запевнила його, що це не магія, що море завжди було таким. І що всі інші моря – теж такі…

А вечорами він ходив до міста один, без Паші. Коли Річард говорив, що жінки не цікавлять його, він не брехав. Вечорами він ходив до міста зовсім по іншій справі.

Палац справно постачав Річарда грошима, і він вирішив витрачати ці гроші на свої таємні цілі. Він став завсідником кабачків, які відвідували воїни.

Коли він бував там, стражникам не доводилося платити за випивку. Він старанно запам'ятовував по іменах всіх, кого міг. Ночами він навіть записував імена палацових охоронців і всі відомості, які вдалося про них дізнатися.

Особливу увагу він приділяв тим, хто охороняв покої абатиси та інші приміщення, куди доступ йому був закритий. При будь-якій можливості Річард зупинявся біля постів і розпитував стражників про їхнє життя, про рідних, про подружок, про їх жалі і радощі.

Кевіну він регулярно купував дорогий шоколад, який любила його дівчина.

Заслуживши прихильність своєї подруги, мечоносець і сам став прихильнішим до Річарда. А Річард давав гроші в борг всім, хто б його про це не попросив.

Коли ж стражники вибачалися, що ніяк не можуть повернути борг, він, не слухаючи пояснень, говорив, що все прекрасно розуміє і що їм не треба про це турбуватися.

Два найбільш упертих воїна, які охороняли заборонені покої в західній частині Палацу, незважаючи на те що Річард справно пригощав їх пивом, як і раніше ставилися до нього досить насторожено. Тоді він найняв для них чотирьох повій – по дві для кожного. Коли стражники поцікавилися, навіщо він це робить, Річард відповів, що в Палаці його добре постачають грошима і що він не розуміє, чому від цього має отримувати задоволення тільки він один. А якщо стражники цілими днями охороняють Палац, так нехай господарі Палацу заплатять їм за жінок: це буде тільки справедливо. Проти такої пропозиції стражники не встояли. Незабаром і вони вже підморгували Річарду, як старому другові.

Як він і очікував, стражники відразу почали вихвалятися своїми успіхами.

Послухавши ці розповіді, їх товариші заявили Річарду, що нечесно надавати подібні послуги тільки двом. Річард визнав їхню правоту.

Він домовився з господинею будинку розпусти, щоб та, за певну мзду, тримала свій заклад тільки для його «друзів». А щоб воїни не забували, кому зобов'язані, вони повинні були представлятися господині, як «друзі Річарда Сайфера».

Якось раз, коли Ричард гуляв по Палацу з Пашею, один з вартових змовницьки підморгнув йому. Вона тут же запитала, у чому справа. Річард відповів: у тому, що він з'явився тут з самою гарненькою жінкою в Палаці. Паша зраділа.

Щоб доставити їй задоволення, Річард часто надягав червоний плащ.

Послушниця воліла прогулянки по місту, але, бажаючи завжди бути поряд з Річардом, нерідко супроводжувала його і в заміських прогулянках.

Річарду вдалося дізнатися, що всі палацові стражники служать Імперському Ордену. Орден правив землями Стародавнього світу, але в справи Палацу, як видно, не втручався. У місті воїни ніколи не доставляли неприємностей ні сестрам, ні чоловікам що носили Рада-Хань.

Кожен день в Палац були прохачі. Одні за милостинею, інші – за вирішенням суперечок, треті хотіли отримати настанови в житті, четверті помолитися. Обитель сестер Світла вважалася священною.

Місто Танімура було лише сторожовим постом Стародавнього світу на околиці імперії. Очевидно, між імператором і обителлю існував договір про те, що імператор забезпечує охорону, але не втручається у внутрішні справи. Були підстави підозрювати, що гвардійці – це «очі і вуха» імператора. Цікаво, чим сестри відплатили за таку угоду імператору?

В одному із закритих приміщень Палацу жив якийсь «постійний гість». Його ніхто ніколи не бачив. Річарду дуже хотілося дізнатися про нього докладніше, але, на жаль, ніяк не вдавалося. Тоді він вирішив скористатися прихильністю охоронців.

Якось раз Річард сказав Кевіну, що хоче подарувати Паші незвичайну троянду, з тих, що ростуть тільки в саду абатиси. Прохання Річарда була виконане, і він провів Пашу з чайною трояндою у волоссі повз самовдоволено усміхненого Кевіна.

Потім Річард не раз використовував квіти як привід, щоб побувати в заборонених частинах Палацу. Іноді він говорив стражникам, що хоче помилуватися на море. Він завжди намагався бути на виду і навмисне не таївся, бажаючи приспати пильність охоронців. Незабаром вони звикли до подібних дивацтв, і Річард вже не збуджував у них ніяких підозр. Він став для них надійним і добрими другом.

Зрізаючи в охоронюваних садах рідкісні квіти, Річард дарував їх сестрам, які займалися з ним, чимало їх бентежачи. Він же пояснював, що вважає всіх своїх наставниць незвичайними, а тому і квіти їм потрібно дарувати незвичайні.

Тим самим він робив їм приємне і водночас намагався приспати підозри з приводу його частих візитів в заборонені сади.

Всього сестер у Палаці було близько двохсот, але з Річардом працювали тільки шість із них.

Сестри Тові і Цецилія були вже літні і були схожі на добрих, люблячих бабусь.

Тові зазвичай приносила на заняття пиріжки. Цецилія, перш ніж піти, неодмінно хотіла поцілувати Річарда в лоб. Обидві вони жахливо червоніли, коли він дарував їм рідкісні квіти. Жодну з них Річард не міг уявити собі своїм ворогом.

Чорнява сестра Мерісса, коли вона вперше з'явилася в кімнаті Річарда, трималася так гордовито, що він насилу знаходив слова. Таке ж враження справила на нього сестра Ніккі, яка ніколи не носила ніякого іншої одягу, крім чорного. Сестри Мерісса і Ніккі були старші Паші, приблизно його ровесниці або років на два старші. При цьому вони трималися дуже гордовито. Хоча Мерісса була жагучою брюнеткою, а Ніккі – блондинкою з блакитними очима, здавалося, обидві були висічені з однієї кам'яної брили.

Сила магії, що виходила від Хань цих сестер, оточувала обох своєрідним ореолом. Іноді Річарду навіть здавалося, що навколо них розсипаються невидимі іскри. Обидві вони не ходили, а немов пливли, але Річард не сумнівався – кожна здатна поглядом пропалити метал. Обидві ці сестри ніколи не посміхалися, а лише дозволяли собі подобу усмішки.

Одного разу Річард подарував сестрі Ніккі рідкісну квітку. Звичайні в таких випадках пояснення відразу вилетіли в нього з голови, коли вона подивилася на нього. Сестра обережно, немов боячись забруднити руку, взяла білу троянду, зобразила на обличчі подобу усмішки і байдуже промовила: «Дякую, Річард».

З тих пір він не дарував квітів ні сестрі Ніккі, ні сестрі Меріссі. Здається, подарунок вартістю менше, ніж коштовний камінь, був для них образою.

Жодна з них під час занять не сідала на підлогу, та це й уявити собі було неможливо. Обидві були скупі на слова. Але при всьому при тому їх туманні промови не залишили у Річарда сумнівів: жодна з них не відмовилася б з ним провести ніч. Він не міг зловити на слові ні ту, ні іншу, і все-таки це було йому ясно.

Але він робив вигляд, що нічого не розуміє, а їх туманна манера виражатися цілком дозволяла йому відповідати тим же. Річард благав духів, щоб сестри ніколи не зробили йому такої пропозиції явно, адже тоді він зважився б не сказати їм «так», тільки онімівши. Обидві вони змусили його згадати слова Паші про неприборкані пристрасті чоловіків. Тільки в цьому випадку самі сестри здавалися йому втіленням того, що викликає такі пристрасті і здатне поневолити тих, хто їх виявляє.

Коли Паша дізналася, що сестри Мерісса і Ніккі – в числі наставниць Річарда, вона сказала лише, що це дуже обдаровані сестри і вони допоможуть йому налаштуватися на свій Хань. Але Річард помітив, як вона почервоніла.

Коли ж про сестер дізналися Перрі та Ісаак, їм трохи погано не стало. Перрі вигукнув, що кинув би всіх своїх жінок в місті, аби провести ніч з Ніккі або Меріссою. А Ісаак заявив, що, якщо Річарду випаде така можливість, він повинен скористатися нею негайно, щоби потім розповісти все у подробицях. Річард запевнив його, що такі жінки не удостоять своєю увагою колишнього лісового провідника. Своєю здогадкою він поділитися не наважився.

П'ята сестра, Ермінь, була жінка зрілих років, досить приємна, але вічно зайнята. Коли Річард під час занять з нею не зміг налаштуватися на свій Хань, вона сказала, що з часом це прийде, що він не повинен розчаровуватися, але продовжувати працювати з великим старанням. Поступово вона стала частіше посміхатися і подобрішала до нього. Сестра Ермінь була здивована і задоволена, коли він став дарувати їй квіти. Річарду подобалися її відкритість і цілеспрямованість.

Остання з сестер, Ліліана, стала його улюбленицею. Вона була веселою і щирою, часто посміхалася і обходилася з Річардом, як з другом. Йому було легко з нею, і вони частенько затримувалися після занять, щоб просто посидіти і поговорити. Він охоче проводив час з сестрою Ліліаною, її товариство було йому приємним. Хоча Річард вважав, як і раніше, що друзів у нього тут немає і бути не може, все ж з Ліліаною він відчував себе майже як з хорошим другом.