Текст книги "Друге Правило Чарівника, або Камінь Сліз"

Автор книги: Террі Гудкайнд

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 63 страниц)

8

Прокидаючись, вона відчула поруч тепло його тіла. Крізь щілини в стінах пробивалися вузькі промені світла. Келен сіла, протерла заспані очі і подивилася на Річарда.

Він лежав на спині, дивлячись у стелю. Його широкі груди розмірено піднімалася і опускалася. Келен посміхалася, вдивляючись у рідне обличчя.

Річард був такий красивий, що в неї защеміло серце.

Але раптово вона здригнулася, усвідомивши, що в цьому обличчі здається їй таким знайомим. Даркен Рал! Ті ж досконалі, без найменшої вади, риси.

Тільки краса Даркена Рала була застиглою красою статуї, а лице Річарда було трохи грубіше і від того здавалося живим.

Ще коли відьма Шота прийняла вигляд матері Річарда, Келен зауважила, що очі й губи Річард успадкував від неї. Його обличчя було б точною копією лиця Дарена Рала, якби на нього не наклалися материнські риси. Але хоча волосся у Річарда були не світлими, а темними, а очі – не блакитними, а сірими, погляд його залишався таким же, як у Дарка Рала, – хижим і пронизливим. Келен вже не сумнівалася, що в Річарда тече кров Ралів, але ж Даркен Рал з Д'хари, а Річард народився в Вестланді. Що ж їх може пов'язувати? Поміркувавши, Келен вирішила, що це результат перетину генеалогічних гілок десь в далекому минулому.

Річард, як і раніше лежав, втупившись у стелю. Келен легенько потрясла його за плече.

– Як твоя голова?

– Що? – Річард різко підхопився і здивовано озирнувся. – Я спав… Що ти сказала?

Келен насупилася.

– Ти не спав.

– Та ні ж, спав, і дуже міцно. Її кольнуло недобре передчуття.

– У тебе очі були відкриті, я сама бачила. – Вона не стала йому говорити про те, що з відкритими очима сплять тільки чарівники.

– Справді? – Річард протер очі. – А де це листя?

– Ось. Все ще болить?

– Так, але вже менше. – Він відправив у рот кілька листів і пробігся пальцями по її волоссю. – Принаймні я можу розмовляти. – Він посміхнувся. – І посміхатися, не побоюючись, що моя голова від посмішки розколеться.

– Можливо, тобі краще не ходити сьогодні на стрільбище?

– Савідлін сказав, що я не маю права відмовлятися. Не мігу ж я його підвести. І крім того, я хочу подивитися, що за лук він мені зробив. Я навіть не пам'ятаю, коли востаннє стріляв з лука.

Він ще трохи пожував листя, а потім вони скачали ковдри і пішли шукати Савідліна. Вони знайшли його будинку. Сіддін захоплено розповідав батькові, як це здорово – літати на драконі. Савідлін з серйозним виглядом кивав. Він обожнював всілякі історії і з однаковим інтересом міг слухати і малюка, і мисливця, який повернувся з полювання. Келен із задоволенням відзначила, що Сіддін говорить тільки про те, що було насправді, і нічого не прибавляє видуманого.

Потім Сіддін захотів дізнатися, чи не можна їм завести власного дракончика.

Савідлін пояснив синові, що червоний дракон не домашня тварина, а один для всіх дітей, і запропонував Сіддіну натомість завести руде курча і гратися з ним.

Везелен готувала якусь дивовижну кашу з додаванням яєць. Вона посадила гостей на шкури, які встеляли підлогу, і вручила їм глиняні миски і коржі з тави, які належало використовувати замість ложок, вмочуючи їх у кашу.

Річард попросив Келен дізнатися, чи не знайдеться у Савідліна якогось свердла. Той повернувся і витяг з-під лавки тонку паличку з якогось дуже твердого дерева. Річард зніяковіло оглянув паличку з усіх боків і, приклавши її до драконячого зуба, спробував покрутити. Савідлін засміявся:

– Ти хочеш його просвердлити? – Річард кивнув. – Дай сюди, я покажу тобі. як це робиться.

Кінчиком ножа Савідлін намітив в зубі отвір, потім насипав туди піску, поклав паличку і, затиснувши її між долонями, почав швидко обертати. Час від часу він зупинявся, щоб додати ще піску, який, так само, як і долоні, змочував слиною. На диво швидко просвердливши зуб наскрізь, Савідлін підправив ножем протилежну сторону і з задоволеною посмішкою повернув його Річарду. Подякувавши, Річард просунув в отвір тонку смужку шкіри і повісив зуб собі на шию, поряд з кістяним свистком і ейджілом. Останній предмет в цій колекції Келен зовсім не подобався.

Вибираючи шматочком коржа залишки каші, Савідлін запитав:

– Ну, як твоя голова? Пройшла?

– Краще, але все одно ще болить. Ніссель дала мені якесь листя, і воно допомагає. Соромно згадати, як ви вчора мене несли.

Савідлін розреготався.

– Одного разу я був сильно поранений. – Він тицьнув пальцем в кривий шрам у себе на боці. – І мене принесли додому жінки. – Він багатозначно підняв брову.

– Жінки! – Везелен кинула на нього невдоволений погляд, але Савідлін зробив вигляд, що нічого не помітив. – Коли мої люди про це дізналися, вони дуже сміялися. – Він відправив у рот останній шматочок коржа і, прожувавши, додав:

– Але побачивши жінок, які мене несли, вони перестали сміятися і захотіли дізнатися, як отримати таку рану, щоб тебе несли додому жінки.

– Савідлін! – З погрозою в голосі сказала Везелен. – Якщо ти скучив по ранах, я можу зробити тобі ще одну, не гірше тої!

– І як же тобі вдалося її отримати? – Запитав Річард.

– Без особливих зусиль! – Савідлін знизав плечима. – Я так і сказав своїм людям: просто стоїш як пень, поки тебе не вдарять списом, і всі справи.

– Це був ворог? Савідлін кивнув.

– Чому ж він тебе не прикінчив?

– Тому що я послав у нього десятикрокову стрілу. – Савідлін показав на своє горло. – Ось сюди.

– А що таке десятикрокова стріла? Савідлін дістав з сагайдака довгу стрілу з зазубреним наконечником.

– Ось подивися. Бачиш темну пляму? Це отрута. Десятикрокова стріла з отрутою. Якщо вона потрапить до тебе, ти встигнеш зробити лише десять кроків, а потім помреш. Савідлін знову розсміявся. – Мої люди вирішили пошукати інші способи змусити жінок тягати їх на руках.

Везелен нахилилася і буквально заткнула йому рот шматком коржі. Потім вона повернулася до Келен:

– Чоловіки обожнюють розповідати дурні історії. – Вона лукаво усміхнулася.

– Але я сильно хвилювалася, поки він не одужав. А про те, що він поправився, я дізналася, коли він прийшов до мене і зробив Сіддіна. З тих пір я вже не турбувалася.

Келен перевела автоматично, але, коли усвідомила сенс цих слів, відчула, що червоніє. Покосившись на Річарда, вона зробила вигляд, що поглинена їжею, а про себе пораділа, що хоча б вуха у неї прикриті волоссям.

Савідлін поблажливо поплескав Річарда по плечу:

– Скоро ти переконаєшся, що жінки теж люблять погомоніти про це.

Келен вдала, що мірує над перекладом, хоч насправді думала, як би змінити тему, але в голову нічого не приходило. Виручив Савідлін: він визирнув за двері і, повернувшись, сказав:

– Скоро вже виходити.

– Звідки ти знаєш? Савідлін знизав плечима.

– Я тут, ви тут, інші люди теж тут. Коли тут будуть всі, значить, пора виходити.

Він понишпорив у кутку і витягнув лук. Лук був більший, ніж той, яким зазвичай користувався Савідлін. Під зріст Річарда. Савідлін з видимим зусиллям зігнув його і начепив тятиву.

Річард спостерігав за ним із задоволеною посмішкою. Він сказав, що ніколи ще не бачив такого чудового лука, і Савідлін, надувшись від гордості, простягнув йому сагайдак, повний стріл.

Річард для проби кілька разів натягнув тятиву.

– Якраз на мене. Як тобі вдалося правильно підібрати натяг?

Савідлін засміявся і показав на свою щелепу:

– Я не забув, з якою повагою ти вітав мене при першій зустрічі.

Для мене цей лук тугий, подумав я, але тобі буде в самий раз. І не помилився.

Келен нахилилася до Річарда:

– Може, все-таки передумаєш? Як твоя голова?

– Жахливо. Але у мене є це листя, а воно трохи допомагає. Я думаю, обійдеться. І потім, я не хочу розчаровувати Савідліна.

Вона поклала руку йому на плече.

– Може, мені теж піти з вами? Річард поцілував її в чоло.

– Не думаю, що мені знадобиться перекладач, якщо я буду стріляти погано. Не варто давати Чандалену можливість принизити мене більше, ніж він збирається.

– Але Зедд говорив мені, що ти непогано стріляєш. По суті, він говорив, що ти стріляєш відмінно.

Річард глянув на Савідліна, який натягував тятиву на свій лук.

– Це було давно, і з тих пір я майже не стріляв. І потім, боюся, він сказав так, щоб ти менше турбувалася.

Річард поцілував Келен, і чоловіки вийшли на вулицю. Келен стояла на порозі і дивилася їм услід. Чандален, побачивши її, зробив вигляд, що перебирає стріли.

Помітивши це, Пріндін і Тоссідін постаралися приховати посмішки.

Річард озирнувся. Його явно турбували ті, хто йшов позаду. У порівнянні з ним вони здавалися карликами, але у кожного карлика був лук з отруєними стрілами, і далеко не всі відчували до нього симпатію. Келен мимоволі поїжилась.

Везелен, що стала поруч, немов прочитала її думки.

– Савідлін обіцяв прослідкувати, щоб з Річардом нічого не сталося, сказала вона. – Не турбуйся, Чандален не стане робити дурниць.

– Питання тільки в тому, що саме він вважає дурницею.

Везелен витерла руки об поділ і повернулась поглянути, чим зайнятий Сіддін.

Той колупав пальцем землю, до крайності незадоволений тим, що його залишили вдома. Постоявши над ним кілька секунд, Везелен легенько ляснула сина ганчіркою:

– Біжи, грайся. – Сіддін стрілою вилетів за двері, а Везелен повернулася до Келен. – Молоді не розуміють, як прекрасне життя. – Вона похитала головою.

– І яке коротке.

– Напевно, тому всім нам хочеться повернути молодість.

Везелен кивнула:

– Напевно. – Її смагляве обличчя освітилося чарівної усмішкою. – Так якому кольору ти віддасиш перевагу для весільного плаття?

Келен задумалася, посміхаючись своїм думкам:

– Річарду подобається синій.

– Чудово! – Вигукнула Везелен. – У мене є якраз те, що потрібно. Я приберігала його для особливого випадку.

Везелен пішла в маленьку спальню і повернулася з невеликим пакунком. Присівши поруч з Келен, вона розгорнула його і поклала їй на коліна чудовий відріз глибокого синього кольору. По темному фону були розсипані блакитні квіти. Келен подумала, що з нього вийде запаморочливе плаття. Вона пропустила тканину між пальців.

– Яка краса! Звідки він у тебе?

– Виторгувала у сіверян. – Вона поплескала себе по голові. – Їм сподобалися мої глиняні чашки, і я обміняла їх на тканину.

Келен знала, скільки коштує така тканина. Везелен довелося віддати за неї гору посуду.

– Я не можу прийняти його, Везелен. Ти заробила його важкою працею. Він твій.

Везелен критично оглянула блакитну тканину:

– Дурниці! Ви навчили нас робити дахи, які не протікають. Ви врятували мого сина з біди, а заодно позбавили нас від цього старого дурня, Тоффалара. Мій чоловік став старійшиною, і він ніколи не був такий щасливий, як в той день. Коли Сіддіна викрали, ви відшукали його і привезли назад. Ви вбили того, хто хотів поневолити весь світ. Що в порівнянні з цим жалюгідний клаптик тканини? Я буду пишатися тим, що Мати-сповідниця Серединних Земель одягне на весілля сукню, зшиту моїми руками. Я знаю, у тебе безліч вишуканих нарядів і дивовижних речей, привезених здалеку, але що ще я можу подарувати своїй подрузі? Не я роблю тобі послугу. Ласку робиш мені ти.

Очі Келен наповнилися сльозами.

– Ти навіть не уявляєш, як я щаслива чути твої слова, Везелен.

Бути сповідницею – значить вселяти людям жах. Скільки я себе пам'ятаю, люди боялися й уникали мене. Ніхто не ставився до мене, як до жінки, ніхто навіть не говорив зі мною, як з жінкою. Тільки Річард розгледів в мені мене. Жодна господиня не запрошувала мене в свій будинок. Жодна мати не дозволяла мені потримати на руках її дитину. – Вона витерла сльози. – Це плаття стане найкрасивішим і найдорожчим з усіх, що у мене є і будуть. Я буду носити його з гордістю, бо його зшиє мені подруга.

Везелен, примружившись, глянула на неї:

– Коли твій чоловік побачить тебе в цій сукні, йому відразу захочеться зробити тобі дитинку.

Келен засміялася крізь сльози. Вона ніколи не дозволяла собі навіть мріяти, що хтось буде ставитися до неї інакше, ніж як до сповідниці.

Весь ранок вони займалися шиттям. Везелен раділа тому, що вона це плаття пошиє, а Келен – тому, що буде його носити. В Ейдіндрілі було безліч майстерних кравчинь, але жодна не змогла б зрівнятися з Везелен з її кістяними голками.

Втомившись від роботи, вони перекусили коржиками з тави і курячим бульйоном.

Везелен сказала, що продовжить шиття ввечері, і запитала, чи не хоче Келен зайнятися чим-небудь ще. Келен відповіла, що з задоволенням приготувала б що-небудь.

Буваючи в Племені Тіни, Келен ніколи не їла тут м'яса. Вона знала, що люди Тіни їдять людське м'ясо, їдять своїх ворогів, щоб дізнатися їх таємні думки. Не бажаючи нікого ображати, вона говорила, що не їсть м'яса взагалі. Знаючи про це, Везелен запропонувала потушити овочі, і Келен з радістю погодилася, тим більше що вчора Річард відреагував на м'ясо досить дивно.

Вони нарізали тави і ще якісь невідомі Келен овочі, додали перець, квасолю, горіхів і, приправивши все це зеленню і сушеними грибами, поклали у велику каструлю. Везелен підкинула у вогонь полін і, сказавши, що чоловіки навряд чи повернуться до темряви, запропонувала сходити до великих печей на площі, поговорити з іншими жінками, а заодно спекти хліб. Келен погодилася.

– Ми будемо обговорювати твоє весілля, – сказала Везелен. – Весілля – це така подія, про яку завжди приємно поговорити. Особливо, – вона посміхнулася, – якщо поруч немає чоловіків.

Келен з радістю виявила, що тепер молоді дівчата вже не соромляться її і охоче з нею розмовляють. Жінкам постарше не терпілося обговорити майбутнє весілля, а молодих цікавили далекі країни. Ще їм хотілося знати, чи правда, що чоловіки коряться Матері-сповідниці і виконують її накази. Затамувавши подих, вони слухали розповіді Келен про Раду та про те, як Мати-сповідниця захищає племена, схожі на їх власне, від загрози вторгнення з боку великих і сильних держав. Келен пояснила, що користується своєю владою над людьми тільки в крайньому випадку і в рівній мірі служить усім народам Серединних Земель. Коли її запитали, чи доводилося їй командувати арміями під час битв, вона сказала, що ні, бо її обов'язки полягають саме в тому, щоб уникнути битв. Нарешті дівчатам захотілося знати: чи багато у Келен служниць і, природно, суконь. Останнє питання увігнало її у стид, а більш дорослі співрозмовниці помітно захвилювалися.

– Найкрасивіше плаття зі всіх, що в мене є, це те, яке пошиє Везелен, – відповіла Келен, – тому що вона зробить це в знак дружби, а не за наказом. Немає більшого скарбу, ніж дружба. Я б погодилася віддати все, що в мене є, і голодувати, аби мати справжнього друга.

Ця відповідь сподобалася всім: і старим, і молодим, і розмова, до задоволення Келен, знову переключилася на майбутнє весілля.

* * *

День уже хилився до вечора, коли в селі піднялася метушня, і Келен побачила Річарда. Він широкими кроками прямував до хатини Везелен. Навіть на відстані було видно, що він розлючений. За ним, намагаючись його заспокоїти, бігли мисливці.

Келен витерла забруднені в борошні руки і поспішила назустріч. Вона перехопила їх майже біля самого будинку.

Праворуч від Річарда йшов Чандален, ліворуч – Савідлін. По плечу Чандалена текла кров. Очі у нього були божевільні.

Келен підбігла до Річарда і смикнула його за рукав. Він різко повернувся, але, побачивши її, злегка заспокоївся і відпустив руків'я меча.

– Річард, що трапилося?

Він кинув на Чандалена нищівний погляд і знову повернувся до неї.

– Мені треба, щоб ти перевела. Сталася чергова невелика «пригода», а я не в змозі пояснити їм, що до чого.

– Я хочу знати, чому він намагався вбити мене! – Перебив Чандален.

– Про що це він? Каже, що ти намагався його вбити.

– Вбити? Я врятував цього ідіотові життя! І не питай мене чому. Не треба було втручатися. Наступного разу і не стану. – Він провів рукою по волоссю. – Прокляття, моя голова мене доконає.

– Ти зробив це навмисно! – Продовжував Чандален, вказуючи на своє плече. Я бачив, як ти стріляв. Це не могло бути випадковістю!

Річард звів руки до небес.

– Ідіот! – Він у сказі втупився на Чандалена. – Так, ти бачив, як я стріляв. Невже ти думаєш, що, якби я хотів тебе вбити, ти б зараз обурювався? Звичайно, я зробив це навмисно! Це був єдиний спосіб тебе врятувати! – Він розсунув великий і вказівний пальці приблизно на півдюйма. – Ось в який проміжок я повинен був потрапити, бачиш? Візьми я трохи вище або нижче, ти був би мертвий.

– Що ти несеш? – Чандален теж був розлючений.

– Річард, заспокойся. – Келен взяла його за руку. – Краще поясни мені, що сталося.

– Вони не могли мене зрозуміти. Ні один. А я не міг їм нічого втовкмачити. – Він розгублено подивився на неї. – Я вбив людину…

– Що?! Це був мисливець?

– Ні! Убитий тут взагалі ні при чому. Навпаки, вони щасливі, що я його вбив. Я врятував Чандалену життя. Але вони думають…

– Заспокойся! – Повторила вона. – Поясни їм, а я переведу.

Річард потер очі тильним боком долоні і на мить опустив очі.

Потім він підняв голову:

– Я буду говорити тільки один раз, Чандален. І якщо ти не зрозумієш, що я хочу сказати, ми з тобою станемо по різні сторони цього поля і почнемо стріляти один в одного. І врахуй: мені знадобиться тільки одна стріла.

– Пояснюй, – кинув Чандален, схрестивши на грудях м'язисті руки.

Річард зробив глибокий вдих.

– Ти стояв далеко. Не знаю чому, я раптом відчув, що він там, у тебе за спиною. Я повернувся відразу, але все, що я побачив, це… Ось. – Він схопив Келен за плечі і розгорнув особою до Чандалену, а сам пригнувся за її спиною. – Приблизно так. Я бачив тільки верх його голови. І ще спис, яким він збирався тебе проткнути. У мене був тільки один спосіб зупинити його. Тільки один. Я не бачив, як він стоїть, бачив тільки частину його голови. Туди я і змушений був стріляти. Трохи вище – і він відбувся би легкою подряпиною, а ти б помер. Щоб убити його напевно, я повинен був пустити стрілу зачепивши твоє плече.

Він знову показав пальцями відстань у півдюйма.

– Дивися, в яку щілину треба було потрапити. Трохи нижче, і стріла увійде тобі в кістку. Трохи вище, і він буде жити, а ти помреш. По-моєму, десяток швів невелика ціна за життя.

– Звідки мені знати, що ти говориш правду? – В голосі Чандалов вже було менше упевненості, але обличчя його залишалося як і раніше злим.

Річард пробурчав щось собі під ніс. І раптом його осінило. Він підскочив до одного з воїнів і вихопив у нього з рук полотняний мішок. Засунувши туди руку, він витягнув з мішка людську голову і простягнув Чандалену. Стріла пробила голову наскрізь. Оперення стирчало з середини чола, а вістря визирало з іншого боку.

Келен відвернулася, затиснувши рот рукою, а Річард став за спиною Чандалена, тримаючи відрубану голову так, що древко стріли лягло прямо на рану.

– Дивись сам, – сказав Річард, – якби цей чоловік стояв на весь зріст, то стріла, що потрапила йому в лоб, не зачепила б твого плеча.

Мисливці почали кивати і жваво перешіптуватися. Чандален озирнувся і уважно вивчив положення стріли. Але міркував він недовго, а потім забрав у Річарда голову і кинув назад у мішок.

– Мене зашивали не раз, зашиють і тепер. Це дурниці. Але врахуй: я тобі вірю тільки на цей раз.

– Наступного разу тобі не пережити, – кинув Річард ідучим геть мисливцям, але Келен перекладати не стала.

– Навіщо йому відрізали голову? – Запитала вона.

– Звідки мені знати? Це була не моя ідея. І краще не питай, що вони зробили з тілом.

– Судячи з твоїх слів, ти дуже ризикував. Далеко від тебе стояв Чандален?

– Ніякого ризику, можеш мені повірити, – стомлено відповів Річард. – Не більше ніж за сотню кроків.

– Ти можеш послати стрілу на сто кроків з такою точністю?

– Можу, – зітхнув він. – Можу навіть на двісті. І на триста. – Річард подивився на свої вимазані в крові руки. – Мені треба вмитися, Келен.

По-моєму, моя голова зараз розлетиться на шматки. Я ледве стою на ногах.

Будь ласка, приведи Ніссель.

– Добре. Іди в хату, а я збігаю за нею.

– Савідлін, напевно, теж на мене сердиться. Передай йому мої вибачення. Я зіпсував всі його стріли.

Річард увійшов до хати і зачинив за собою двері. Келен проводила його стурбованим поглядом. Савідліну явно не терпілося з нею поговорити, і Келен взяла його під руку.

– Річарду потрібна цілителька. Ходімо зі мною, і по дорозі ти розкажеш мені, що сталося.

Савідлін з побоюванням оглянувся на двері і, коли вони відійшли на порядну відстань, сказав:

– Річард-з-характером дуже відповідне ім'я для твого друга.

– Він сильно засмутився через те що убив людину. Йому буде нелегко з цим жити.

– Те, що він тобі розповів, – це не все.

– Тоді розкажи ти.

Він виразно подивився на неї:

– Ми стріляли. Чандален був не в собі, тому що Річард ні разу не схибив. Він назвав Річарда демоном, а потім відійшов убік і зупинився в густій траві. Ми стояли з іншого боку поля і дивилися, як Річард стріляє. Ми ніколи не бачили, щоб людина стріляла з такою точністю. Він наклав чергову стрілу і раптово розвернувся до Чандалена. Ми й оком моргнути не встигли, як він вистрілив. А Чандален був беззбройний, розумієш? Спочатку ми навіть не повірили своїм очам. Але двоє воїнів Чандалена теж тримали луки напоготові. Один з них пустив в Річарда десятикрокову стрілу ще до того, як його власна долетіла до Чандалена.

– Він вистрілив в Річарда і промахнувся? – Недовірливо перебила його Келен.

– Воїн Чандалена промахнутися не може.

– Він і не повинен був промахнутися, – низьким тремтячим голосом сказав Савідлін. – Але Річард встиг повернутися, вихопити з сагайдака останню стрілу і теж вистрілити. В житті не бачив, щоб людина рухалася так швидко. – Він говорив квапливо, немов боявся, що йому не повірять. Стріла Річарда зіткнулася в повітрі з іншого стрілою і розщепила її надвоє. Половинки пролетіли по різні сторони від Річарда.

– Ти хочеш сказати, що Річард потрапив в стрілу, що летить? – Перепитала Келен. Савідлін кивнув.

– Але другий воїн вистрілив теж, а більше стріл у Річарда не було. Він стояв, опустивши лук, і чекав. Це теж була десятикрокова стріла. Я чув, як вона свиснула на льоту. – Він боязко озирнувся і продовжував:

– Річард вхопив її прямо в повітрі! Він поклав її на свій лук і направив на людей Чандалена. Він щось кричав їм. Ми не зрозуміли ні слова, але покидали луки і витягли перед собою порожні руки. Ми думали, що Річард-з-характером збожеволів і зараз переб'є нас всіх. Ми дуже злякалися. Але тут Пріндін закричав, що позаду Чандалена валяється мрець. Тоді ми зрозуміли, що Річард-з-характером вбив порушника наших кордонів, озброєного списом. Стало ясно, що Річард хотів убити його, а зовсім не Чандалена. Але Чандален не заспокоївся. Він думав, що Річард поранив його навмисне. А коли його люди продемонстрували Річарду свою повагу, він просто сказився від люті.

Келен не вірила своїм вухам. Те, про що розповів Савідлін, було вище людських можливостей.

– Річард хотів вибачитися перед тобою за зіпсовані стріли, – сказала вона. – Що він мав на увазі?

– Ти знаєш, що таке постріл в древко? Келен кивнула:

– Це коли стріла потрапляє в древко попередньої, яка вже в мішені. В Ейдіндрілі тому, хто може так зробити, дається спеціальна стрічка. Я бачила людей, у яких таких стрічок було не менше півдюжини. І знаю одного, у кого їх було десять.

Савідлін простягнув їй свій сагайдак. Кожна стріла була розщеплена надвоє.

– Річарду-з-характером треба давати стрічку, коли він промахується. Але, боюся, тоді у нього не буде жодної. Хорошу стрілу зробити нелегко, а сьогодні він зіпсував не менше сотні. Але люди все одно просили його стріляти знову і знову, тому що ніколи такого не бачили. Один раз він увігнав одна в одну шість стріл підряд! Потім ми настріляли кроликів і засмажили їх на багатті. Річард сидів з нами, але їсти відмовився. Він виглядав нездоровим і сказав, що хоче повправлятися у стрільбі на самоті, поки ми їмо. І ось, коли ми поїли, він убив цю людину.

Келен кивнула:

– Треба якнайшвидше привести Ніссель. – Вона йшла опустивши очі, і раптом запитала:

– Савідлін, а навіщо знадобилося відрізати йому голову? Це ж огидно!

– А ти помітила, що його повіки пофарбовані чорним? Це робиться для того, щоб обдурити наших духів і прослизнути непоміченим. Людина з чорною фарбою на вікахх могла прийти на наші землі тільки з однією метою: вбивати.

Чандален і його люди вивішують голови таких людей на високих жердинах, які відзначають наші кордони. Це попередження тим, хто захоче прийти до нас з чорною фарбою на віках. Тобі це може здатися дивним, але в кінцевому рахунку це допомагає і вбивств стає менше. Не думай погано про воїнів Чандалена через те, що вони відрізають голови своїм ворогам. Вони роблять це сьогодні не тому, що це їм подобається, а щоб менше крові пролилося завтра.

Келен засоромилася:

– Поквапившись з обвинуваченням, я уподібнилася Чандалену. Прости мене, провідник Савідлін, за те, що я дозволила собі погано подумати про твій народ.

Не кажучи ні слова, Савідлін дружньо поплескав її по плечу.

Повернувшись з цілителькою, вони побачили, що Річард забився в кут і обома руками тримається за голову. Його бив озноб, а шкіра була вологою і блідою. Ніссель негайно дала йому випити якоїсь мікстури, а трохи згодом веліла проковтнути таблетку кубічної форми.

Побачивши таблетку, Річард посміхнувся. Мабуть, він знав, що це таке.

Потім Ніссель присіла поруч і довго слухала його пульс. Коли до нього повернувся нормальний колір обличчя, вона веліла йому закинути голову і відкрити рот. Він послухався, і Ніссель вичавила йому в рот сік якоїсь рослини.

Річард поморщився, а стара, посміхнувшись, обернулася до Келен.

– Тепер йому стане легше. І нехай продовжує жувати листя. В разі чого знову покличте мене.

– Ніссель, скажи, чи скоро він одужає? І чи одужає взагалі?

– Духи не завжди бувають слухняними, – відповіла Ніссель, дивлячись на Річарда. А цей, схоже, особливо впертий. – Помітивши вбите вираз на обличчі Келен, вона посміхнулася:

– Не бійся, дитино. Я можу змусити коритися навіть духа.

Келен кивнула. Цілителька поплескала її по плечу і пішла. Річард глянув на Савідліна і Келен.

– Ти сказала йому щодо стріл? – Келен посміхнулася краєчком губ:

– Він турбується, що зіпсував тобі багато стріл.

– Я сам винен, – посміхнувся старійшина. – Занадто хороший лук йому зробив. – Річард вичавив з себе посмішку, а Савідлін додав:

– Везелен пече хліб, а мені потрібно відлучитися у справах. Постарайтеся як слід відпочити.

Ми повернемося до вечора і повечеряємо разом. Судячи по запаху, моя дружина приготувала щось дуже смачне.

* * *

Коли Савідлін вийшов, Келен сіла поряд з Річардом на підлогу.

– Річард, так що все-таки відбулося? Савідлін розповів мені про твої подвиги. По-моєму, раніше ти так добре не стріляв?

Він витер з лоба піт.

– Ні. Мені доводилося свого часу розщеплювати стріли, але не більше, ніж півдюжини в один день.

– А стріляв ти в той день багато?

Він кивнув:

– Так. Це був вдалий день, і я добре відчував мішень. Але сьогодні все було інакше.

– Як?

– Ну, коли ми прийшли на стрільбище, голова у мене дико боліла. Мисливці зв'язали мішень з трави і почали стріляти. Чесно кажучи, я не сподівався потрапити хоча б раз, тому що голова дуже сильно боліла, але не хотілося розчаровувати Савідліна. Тому я вирішив спробувати інший спосіб. Я взяв лук і постарався закликати мішень.

– Що значить «закликати мішень»?

– Важко пояснити. – Річард знизав плечима. – Раніше я думав, що всі стрілки так роблять, але Зедд сказав, що це не так. Я дивлюся на мішень і намагаюся як би притягнути її до себе. Якщо вдається налаштуватися вірно, то оточуюче середовище зникає, і в світі залишаються тільки дві речі: я і мішень. І тоді вона дійсно присувається ближче. В таких випадках я точно знаю, куди вдарить стріла і коли треба спустити тятиву. З тих пір, як я виявив в собі це вміння, я намагаюся якомога частіше його використовувати.

Тобто потрібно домогтися цього відчуття і не стріляти, якщо воно ще не наступило.

Коли настрій вірний, промахнутися неможливо.

– Але ти сказав, що сьогодні все було інакше?

– Вірно. Голова у мене сильно боліла. Я стояв і дивився, як стріляють інші мисливці. Вони чудові стрільці! Потім Савідлін ляснув мене по спині, і я зрозумів, що тепер моя черга. Мене нудило від болю, але я все одно взяв лук і закликав мішень. – Річард спантеличено почухав потилицю. – Не знаю, як пояснити те, що трапилося потім. Я закликав мішень, і біль зникла. Відразу й без сліду. А мішень присунулася так близько, як ще ніколи не наближалася. Здавалося, ніби в повітрі просвердлена доріжка, ведуча прямо в центр мішені, і від мене потрібно тільки прикласти стрілу до її початку. Ніколи ще моє відчуття цілі не було таким сильним. Це все одно що мішень стала б розміром з будинок. Я точно знав, що не схиблю.

Потім, коли мені набридло розщеплювати стріли, я вирішив для різноманітності зрізати наконечником наступної червоне оперення попередньої. Мисливці подумали, що я почав промахуватися. Їм і в голову не прийшло, що можна придумати щось більш складне, ніж всаджувати древко в древко.

– І поки ти стріляв, голова в тебе не боліла? – Річард кивнув. – А у тебе є які-небудь припущення – чому?

Річард підтягнув коліна до підборіддя і обхопив їх руками.

– Боюся, що так. Це була магія.

– Магія? – Прошепотіла Келен. – Тобто як?

Він уважно подивився на неї:

– Не знаю, Келен, як ти відчуваєш свою магію усередині себе, але я теж здатний її відчути. Всякий раз, коли я виймаю Меч Істини, магія спалахує в мені, стає частиною мене. Я знаю, на що вона схожа. Я відчував її багато разів і часто по-різному, залежно від того, для чого я її використав. Мій меч приносить мені радість, і для мене його магія немов пес, який сидить у моїх ніг. Вона завжди зі мною, і тепер мені навіть не треба оголювати меч, щоб викликати її в собі. І сьогодні, коли я натягував тятиву і закликав мішень, я відчував те ж саме. Магію. Коли Зедд мене лікував або коли ти торкнулася мене, охоплена Кон Дар, я теж відчував магію.

Ось і на цей раз було те ж саме. Я знаю, що це була магія. Вона відрізнялася від магії Зедда або від твоєї, але я впізнав цей трепет, схожий на друге дихання. Живе дихання. – Річард помовчав. – Магія була всередині мене, і я просто вивільнив її, закликавши мішень.

Келен кивнула. Стан, який описував Річард, був їй добре знайомий.

– А може, це щось, пов'язане з мечем?

– Не знаю, – похитав головою Річард, – але сумніваюся. Я не міг керувати нею. А потім все раптово зникло, мов свічку задуло. Відчуття раптової темряви, розумієш? І одразу ж голова знову заболіла. Я перестав відчувати мішень, не кажучи вже про те, щоб закликати її. Магія то з'являлася, то зникала, і я не міг сказати, коли це станеться наступного разу. А коли мисливці стали їсти м'ясо, я відчув нудоту і вирішив відійти подалі. Поки вони їли, я стріляв, і, якщо мені вдавалося відчути магію, голова переставала боліти.