Текст книги "Господиня"
Автор книги: Стефені Маєр
сообщить о нарушении
Текущая страница: 7 (всего у книги 41 страниц)
Мелані безслівно вилаялася.
«Краще покажи мені решту орієнтирів, – запропонувала я. – Може, до сутінків іще щось розгледимо».
«Ні,– відтяла вона. – Тут буде по-моєму».
«Ти як дитина».
У відповідь – мовчання. Я тримала курс на чотири гострі вершини, і Мелані зажурилася.
Коли сонце зникло за пагорбами, усе навколо раптово заполонила ніч. Ще секунду тому пустеля була помаранчевою від призахідного сонця, а за мить вона вже чорна. Я скинула швидкість, намацуючи на панелі приладів кнопку фар.
«Ти що, здуріла? – засичала Мелані.– Ти хоч уявляєш, як видно фари в пустелі? Нас точно хтось помітить».
«То що робити?»
«Сподіватися, що сидіння розкладаються».
Я не глушила двигун – може, є варіанти, окрім спання в машині посеред чорної порожнечі нічної пустелі. Мелані терпляче чекала, переконана, що варіантів немає.
«Це божевілля, ти знаєш, – мовила я до неї, ставлячи машину на ручне гальмо і виймаючи ключ із замка. – Уся наша задумка божевільна. Тут нікого немає і не може бути. Ми нічого не знайдемо. І при цьому безнадійно заблукаємо». Я інстинктивно відчувала небезпеку – як можна бродити посеред спекотної пустелі без жодного запасного плану і можливості повороту! Я знала, що Мелані усвідомлює загрози краще за мене, проте подробиці вона вирішила приховати.
На мої звинувачення вона не відповідала. Мої страхи її не хвилювали. Я розуміла, що вона ліпше до смерті блукатиме пустелею, ніж повернеться до мого попереднього життя. Навіть якби його не псувала шукачка, пустеля для Мелані була ріднішою.
Я відкинула сидіння до межі. Назвати його зручним було важко. Сумніваюся, що зможу заснути, але я не дозволяла собі думати, і в голові було порожньо. Мелані також мовчала.
Я заплющила очі. І майже не відчувши відмінності між чорнотою заплющених повік і темрявою безмісячною ночі, з несподіваною легкістю поринула в забуття.
Розділ 11
Спрага
– Гаразд, ти мала рацію! – промовила я уголос. Навкруги не було нікого – нас не підслухають.
У відповідь Мелані не хизувалася: «А я ж тобі казала!» Принаймні не словами. Проте у її мовчанці я відчула обвинувачення.
Я досі не хотіла полишати машину, хоча тепер у цьому не було ніякого сенсу. Коли закінчилося пальне, вона ще трохи прокотилася за інерцією і заїхала носом у вимоїну, яку по останній рясній зливі залишив бурхливий потік. Крізь лобову шибку я оглянула широку пустельну рівнину й відчула, як панічно стиснувся шлунок.
«Треба йти, Вандрівнице. Стає спекотніше».
Якби я не змарнувала понад чверть баку пального, вперто намагаючись під'їхати до другого орієнтира впритул – тільки щоб дізнатися, що так третього орієнтира взагалі не видно, розвернутись і поїхати назад, – ми б уже далеко просунулися уздовж піщаного річища і були б набагато ближчими до наступної цілі. Через мене тепер ми змушені подорожувати пішки.
Розмірено й неквапливо я пляшку по пляшці переклала воду в рюкзак, а потім так само повільно вкинула туди рештки печива. Мелані раз у раз мене підганяла. Її нетерплячість заважала думати, не давала ні на чому зосередитись. Ніби з нами от-от щось трапиться.
«Ну ж бо, ну ж бо, ну ж бо», – торочила вона, аж поки я, незграбно хитаючись від вагою ноші, не вилізла з авта. Випроставшись, я відчула простріл болю у спині. Пекло від скоцюрбленого спання в машині, а не від ваги рюкзака – він виявився не таким уже й важким, якщо його завдати на плечі.
«Тепер замаскуй автомобіль», – наказала Мелані, малюючи переді мною колючі віти найближчих чапарелевих кущів і пустельних акацій, які я маю поскладати на сріблястому даху машини.
«Навіщо?»
В її тоні прозвучав натяк на мою нетямущість: «Щоб нас не знайшли».
«А якщо я хочу, щоб нас знайшли? А якщо, крім спеки та пилюки, тут нічого немає? Ми не зможемо повернутися додому!»
«Додому?» – перепитала вона, жбурляючи в мене непривітні картинки порожнього помешкання в Сан-Дієго, нестерпний образ шукачки, кружечок на карті, що позначав Тусон, і… короткий уривок щасливішого спогаду про червоний каньйон, який випадково прослизнув у добірку.
«Оце він, твій дім?»
Я повернулася спиною до машини, ігноруючи розпорядження Мелані. Я вже й так схибила чимало разів. Не збираюсь відмовлятися від останньої надії на порятунок. Можливо, хтось знайде авто, а з ним і мене. Будь-якому рятувальнику я зможу легко і чесно пояснити, як тут опинилася: «Заблукала. Збилася з дороги… втратила самовладання… здоровий глузд».
Спершу я керувалася річищем, ступаючи широко, дозволивши тілу рухатись у його звичному ритмі. Не так, як я ходила з дому до університету, – зараз це була зовсім не моя хода. Але вона пасувала цій суворій рівнині; тіло нестримно несло мене вперед зі швидкістю, яка не могла не дивувати, аж поки я до неї не звикла.
– А що було б, якби я поїхала не машиною? – міркувала я вголос, міряючи кроком безлюдну пустелю. – Що якби цілитель Брід не перебрався з Чикаго? Що якби мій маршрут не пролягав так близько від них?
І знову ця нав’язлива, спокуслива думка про те, що Джаред і Джеймі десь отут, у цьому безлюдному місці. Саме через неї було неможливо зректися безумного плану.
«Не знаю, – сказала Мелані,– мабуть, рано чи пізно я б усе одно зробила спробу, просто поки поблизу були інші душі, я боялася. Та й досі боюся. Якщо я тобі довірюся, вони обидва можуть загинути».
На саму думку про це нам обом стало моторошно.
«Але тут, так близько від них… Я просто мусила спробувати, – і раптом вона заблагала, подумки падаючи переді мною навколішки. – Будь ласка, не скривдь їх. Будь ласка!»
– Я й не хочу… Я не знаю, чи здатна їх скривдити. Я радше…
Що? Радше помру сама? Ніж видам кількох заблудлих людей шукачці?
І знову ці думки навели жах на нас обох, проте відраза, яку я відчула, здалося, заспокоїла Мелані.
Коли річище почало занадто відхилятися на північ, Мелані запропонувала забути про рівну попелясту стежину і взяти прямий курс через пустелю на третій орієнтир – скелястий виступ на сході, що, мов палець, тицяв у безхмарне небо.
Сталося, як з автівкою: тепер я не хотіла полишати річище. Стежина виведе в разі чого на ґрунтівку, а ґрунтівка – назад на автостраду. Так, це милі й милі, не один день ходьби, проте якщо я зійду з річища, то офіційно віддамся на волю випадку.
«Май віру, Вандрівнице. Ми знайдемо дядька Джеба – або він розшукає нас».
«Якщо він досі живий, – докинула я, зітхаючи, і розгонистим кроком зійшла з доріжки в порослу чагарником пустелю, що здавалася геть однаковою в усіх напрямках. – Віра – поняття мені не знайоме. Я не знала, що підписалася на неї».
«Тоді сподівайся».
«На кого, на тебе?» – розсміялась я і відчула, як гаряче повітря обпекло мені горло.
«Лишень подумай, – мовила вона, змінивши тему розмови, – може, ми стрінемо своїх уже сьогодні ввечері».
Гостра туга була обопільна: два обличчя, чоловіче й дитяче, спливли як у моїх, так і в її спогадах. Тіло саме прискорило ходу, і мені здалося, це Мелані рухає мене вперед.
Спека дедалі посилювалася. Від поту коси приклеїлися до голови, а світло-жовта футболка неприємно прилипла до тіла. По обіді різкі пориви вітру заходилися жбурляти пісок мені в обличчя. Сухе повітря висушило піт, голова вкрилася зернистою піщаною шкоринкою, від тіла відліпилася футболка, тепер схожа на цупкий папір, просякнутий сіллю і висушений. Я йшла далі.
Воду я пила частіше, ніж того хотілося Мелані. Вона бурчала за кожен ковток, попереджаючи, що завтра вода нам знадобиться значно більше, ніж сьогодні. Проте сьогодні я й так забагато їй корилася, тож слухати її далі була геть не налаштована. І хлебтала воду щоразу, коли відчувала спрагу, тобто майже безперестанку.
Ноги бездумно несли мене вперед. Хрусткий тупіт супроводжував мене, як музика, тиха і заколислива.
В пустелі не було за що зачепитися оку: хиткі покручені кактуси були схожі, як дві краплі води. Одноманітність ввела мене у своєрідний транс – і лише обриси гір на тлі тьмяного вибіленого неба прив’язували мене до реальності. Що кілька кроків я зиркала на них, аж поки не вивчила їх так добре, що могла б намалювати наосліп.
Здавалося, що пейзаж застиг. Я раз по раз роззиралась у пошуках четвертого орієнтира, який Мелані показала мені лише сьогодні вранці,– великої куполоподібної вершини, з одного боку якої бракує шматочка, – ніби з кожним кроком панорама могла змінитись. Я сподівалася, що ця вершина – саме те, що ми шукаємо, і неймовірним щастям було б дістатися її швидко. Проте чуття мені підказувало, що Мелані ще щось притримує про запас, і кінець нашої подорожі ще небачено далеко.
Увесь день я тягала до рота шоколадне печиво і запізно збагнула, що з’їла останній шматочок.
Коли сіло сонце, ніч упала так само блискавично, як і минулого вечора. Мелані була до цього готова, зарані нагледівши нам привал.
«Ось тут, – сказала вона. – Слід триматись якнайдалі від опунції. Уві сні ти вовтузишся».
Я здригнулася, поглянувши на кактус, що в темряві здавався пухнастим, наче закутаним у шубку, – так густо він був обтиканий білими колючками.
«Ти хочеш, аби я спала на землі? Просто тут?»
«У тебе є інші варіанти? – Мелані, відчувши мою паніку, пом’якшила тон, ніби співчуваючи: – Тут краще, ніж у машині. Принаймні рівно. Крім того, зараз надто спекотно, аби якісь тварі відчули тепло тіла і…»
– Тварі? – скрикнула я. – Тварі?
У спогадах Мелані спалахнули короткі, але дуже неприємні кадри з потворними комахами та покрученими зміями.
«Не хвилюйся, – вона спробувала мене заспокоїти, коли я стала навшпиньки, рятуючись від небезпеки, що могла ховатися в піску, і видивляючись у темряві який-небудь сховок. – Тебе ніхто не потурбує, доки ти перша його не зачепиш. Зрештою, більшого за тебе тут немає нікого».
Ще один спогад – мов спалах: койот, некрупний ссавець із родини псових, який здебільшого харчується падаллю.
– Чудово, – застогнала я, падаючи навколішки, хоча страх перед чорною землею під ногами ще не минув. – Загинути від зубів дикого собаки! Хто б міг подумати, що все скінчиться так… банально? Так смішно. Це ж як пазурзвір із Планети Туманів. Принаймні смерть від його зубів не буде позбавлена гідності.
Мелані відповіла мені таким тоном, аж я уявила, що вона закотила очі: «Припини поводитись, як дитина. Ніхто тебе не з’їсть. А тепер лягай на землю і трохи відпочинь. Завтра буде важче, ніж сьогодні».
– Спасибі за оптимістичне передбачення, – пробурчала я. Вона скоро перетвориться на тирана. Це нагадало мені людську приказку: «Дай йому палець, він і руку відкусить!» Але втома моя була більшою, ніж мені здавалося, тому, неохоче опустившись на землю, я не змогла протистояти бажанню розлягтися на грубому піщанику й заплющити очі.
Здавалося, що ранок настав за лічені хвилини, сліпуче-яскравий і спекотний, і тіло моє заросилося потом. Прокинувшись, я збагнула, що вся – в пилюці й камінцях, а права рука, що лежала піді мною, затерпла. Обтрусившись, я потягнулася до рюкзака по воду.
Мелані це не сподобалося, проте я на неї не зважала. Покопирсавшись серед своїх запасів у пошуках напівспустошеної пляшки, з якої пила востаннє, я побачила реальний стан справ. З наростаючою тривогою я почала рахувати. Рахувала двічі. Порожніх пляшок було на дві більше, ніж повних. Я вже випила понад половину свого запасу води.
«А я казала, що ти забагато п’єш!»
Нічого не відповівши, я завдала на спину рюкзак, проте води не пила. У роті було просто жахливо – все пересохло, відчувався смак піску і жовчі. Я спробувала не звертати на це уваги, припинити вичищати своїм заржавілим язиком пісок із-поміж зубів, а натомість рухатись далі.
Коли сонце підбилося вище і стало присмалювати спекотніше, у шлунку стало ще гірше, ніж у роті. Він періодично стискався і скорочувався, вимагаючи їжі, а її все не було. Близько полудня відчуття з неприємного перетворилося на болісне.
«Дрібниці,– мовила Мелані з кривою посмішкою в голосі.– Ми й голодніші бували».
«Це ти бувала», – різко відповіла я. Зараз мені не хотілося бути слухачем її стражденних спогадів.
Мене вже охоплював відчай – і тут… Я звично і байдуже позирнула на обрій, і з низького північного пасма гір до мене стрибнув купол-цибулина. Частина, якої бракувало, зоддалік видавалася лише невеликою ум’ятиною.
«Вже близько, – вирішила Мелані, пожвавившись. Я радісно повернула на північ, кроки стали ширшими. – Видивляйся наступний».
Вона пригадала для мене ще один орієнтир, і я одразу завертіла головою на всі боки, хоча знала, що для нього ще зарано.
Маршрут пролягав на схід, потім на північ, на схід і знову на північ.
Ентузіазм, що наповнив мене після останньої знахідки, штовхав мене вперед, незважаючи втому в ногах. Мелані підтримувала мене, чим могла: підбадьорювала, коли я сповільнювала ходу, думала про Джареда і Джеймі, коли я занепадала духом. І хоча в горлі так пересохло, наче воно от-от розтріскається, я невпинно рухалася вперед, чекаючи, поки Мелані дозволить зробити ковток води.
Варто відзначити, що я пишалася власною силою і витримкою. Коли ноги мої знову ступили на ґрунтівку, втоптана дорога здалася мені справжньою винагородою"! Вона пролягала на північ, куди нам і треба, проте Мелані вперлася: «Вона мені не подобається».
Дорога вузенькою смужкою звивалася поміж чагарників, і крім утоптаної рослинності, нічого не вирізняло її з-поміж решти пустелі. Старі сліди шин викликали в мене подвійну депресію.
«Коли дорога піде не в тому напрямку, ми звернемо, – сказала я, уже ступаючи між старі відбитки шин. – Це легше, ніж продиратися чапарелевими заростями і пильнувати, щоб не наразитися на опунцію».
Мелані нічого не відповіла, проте через її тривогу й мені було лячно. Я продовжувала пошуки наступного орієнтиру – двох однакових вулканічних вершин у формі ідеальної літери «М» – і стала ще ретельніше прочісувати поглядом пустелю.
А відтак, подвоївши пильність, я побачила сіру пляму на виднокраї ще до того, як змогла розібрати, що то таке. Спочатку я подумала, що то мені ввижається: пісок застилав очі. Як на гору, колір був дивний, а як на дерево, форма занадто масивна. Я примружилась, придивляючись і будуючи здогадки, а потім кілька разів кліпнула.
І пляма раптом набула чітких форм – вона була ближче, ніж мені здавалося. Якийсь будинок чи сарай, маленький і потьмянілий від негоди.
Мелані так запанікувала, що я зіскочила з вузенької ґрунтівки в сумнівне укриття ріденького чагарнику.
«Спокійно, – мовила я до неї,– я впевнена, що тут ніхто не живе».
«Хто тобі сказав?» – Мелані опиралася так сильно, що я мусила зосередити всю свою волю на ногах, аби мати змогу їх переставляти.
«А хто б тут замешкав? Ми, душі, живемо в суспільстві», – сказавши це, я відчула у своєму голосі гіркоту і чудово втямила, звідки вона там узялася. А все через те, де я зараз перебувала, – у центрі безкрайого ніщо в прямому й переносному сенсі. Чому я більше не належу до суспільства душ? Чому й не хочу належати? Може, я ніколи й не була частиною спільноти, що вважалася моєю, і саме тому постійно змінювала планети? Чи завжди я була аномалією, чи це Мелані так на мене вплинула? Що зробив зі мною цей світ – змінив чи розкрив мою справжню сутність?
Мелані не була налаштована чекати, поки я завершу самокопання. Вона хотіла, аби ми якнайдалі забралися від будинку, і що швидше, то краще. Й думки перепліталися з моїми і виштовхували їх, перешкоджаючи моєму самоаналізу.
«Заспокойся, – наказала я, намагаючись зосередитися на власних думках і відокремити себе від Мелані.– Якщо тут хтось і мешкає, то тільки люди. Повір мені: поміж душ немає відлюдників. Може, твій дядько Джеб…»
Вона рішуче відкинула це припущення: «Ніхто б не вижив у такому відкритому місці. Твої одноплемінники ретельно вишукують будь-які ознаки мешкання. Хто б тут не жив, давно утік або перетворився на ваших. Дядько Джеб знайшов би краще місце для сховку».
«Якщо мешканці перетворилися б на наших, – запевнила я її,– вони б пішли геть. Тільки люди ведуть такий спосіб життя…» – раптом злякавшись, я обірвалася на півслові.
«Що таке?» – насторожившись через мій переляк, Мелані завмерла, перебираючи мої думки в пошуках того, що могло мене так настрахати.
Але в думках моїх не було нічого нового. «Мелані, а що як тут є інші люди – окрім дядька Джеба, Джареда і Джеймі? Що буде, якщо нас знайде хтось інший?»
Вона повільно пропустила крізь себе цю думку, обмірковуючи її з усіх боків. «Так, ти маєш рацію. Вони нас уб’ють. Без сумніву».
Я зробила спробу ковтнути, слиною змити присмак страху в пересохлому роті.
«Нікого іншого немає. І не може бути, – міркувала тим часом Мелані.– Ваші занадто доскіпливі. Вижити міг тільки той, хто умів ховатися. Тож ходімо і перевірмо – ти певна, що там немає твоїх, а я певна, що там немає моїх. Можливо, ми там щось знайдемо, що можна було б використати як зброю».
Мені стало моторошно, коли вона уявила гострі ножі та замашні ломи. «Жодної зброї!»
«Ух! І як тільки такі безхребетні створіння змогли нас перемогти?»
«Хитрістю й чисельністю. Будь-хто з людей, навіть діти, в сотні разів небезпечніший за будь-кого з душ. Ви – як той терміт у мурашнику. А нас мільйони, ми працюємо разом у бездоганній гармонії заради досягнення спільної мети».
І знову, описуючи нашу єдність, я відчула тривогу й розгубленість. Хто я насправді?
Тримаючись чапарелевих кущів, ми наблизились до невеличкої споруди. За всіма ознаками вона була схожа на будинок, звичайнісіньку маленьку хижку обіч дороги, без жодного натяку на інше призначення. Проте чому вона стоїть тут? Загадка; тут-бо нема нічого, крім спеки та порожнечі.
Ніщо не вказувало на чиюсь присутність. Дверна рама без дверей зяяла чорнотою, і лише декілька уламків шибок іще стирчали у порожніх вікнах. На ґанок намело піску, пісок навіть пересипався за поріг. Сірі перехняблені стіни, здавалося, похилились од вітру, ніби він постійно дув ув одному напрямку.
Нерішуче наблизившись до одвірка без дверей, я змушена була себе заспокоювати, повторюючи подумки, що ми тут самі – як і цілісінький день сьогодні, як і вчора.
Темний прямокутник входу вабив мене. Затінок, який він обіцяв, переборов мій страх. Я й далі уважно дослухалася, проте ноги вже несли мене вперед швидкими впевненими кроками. Перескочивши поріг, я швидко притулилася спиною до стіни. То був інстинкт – рефлекс, набутий Мелані за час бурлакування. Засліплена чорнотою, я трохи постояла так, завмерши, і почекала, поки пристосуються очі.
Як ми і передбачали, хижка виявилася порожньою. Всередині ознак мешкання було не більше, ніж зовні. Посеред кімнати на двох уцілілих ногах стояв, похилившись додолу, стіл, біля нього – один-єдиний іржавий стілець. Крізь великі діри в спорохнявілому закуреному килимі прозирав бетон. Одну зі стін окупувала кухонька: поїдена іржею раковина, сервант без кількох дверцят і невисокий, розчахнутий навстіж холодильник, що виставив напоказ свої чорні запліснявілі нутрощі. Біля дальньої стіни тулився каркас від канапи, на якому не лишилося жодної подушки. Трохи перекосившись, але не падаючи, над канапою досі висіла рамка з картиною – собаки грають у покер.
«Затишно, – подумала Мелані цілком щиро. Полегшення, яке вона відчула, було надто великим і не лишило місця для глуму. – Оздоблено навіть краще, ніж твоє помешкання».
Я вже прямувала до раковини.
«Помрій», – промовила добрячка Мелані.
Певна річ, тягнути воду до цього безлюдного місця було б марнотратством. Душі б ніколи не пропустили повз очі таку аномалію. Але я досі крутила старезні крани. Один, наскрізь іржавий, відламався просто в моїй руці.
Потім я повернулася до серванта й, аби все ретельно обдивитися, опустилася навколішки на бридкий килим. Щоразу, відчиняючи дверцята, я сахалася, боячись сполохати котрогось із отруйних мешканців пустелі в його лігвищі.
Перша шафка виявилася порожньою, без задньої стінки – проглядали дерев’яні рейки окільної стіни. Друга була без дверцят, проте в ній лежав стосик старих газет, густо вкритий пилюкою. Обтрушуючи порох на ще дужче запилену підлогу, я витягла одну з газет і прочитала дату.
«Ще з людських часів», – зазначила я, хоча для того, щоб це визначити, дата була непотрібна.
«ЧОЛОВІК СПАЛИВ ЗАЖИВО ТРИРІЧНУ ДОЧКУ», – кричав до мене заголовок, під яким була розміщена фотографія білявої дівчинки-янголятка. То була не перша сторінка – жахливих деталей було недостатньо, аби зі статті зробили передовицю. У нижньому куті сторінки вмістили світлину чоловіка, якого вже два роки, ще до виходу номера, розшукували за вбивство дружини і двох дітей. У статті розповідалося, що чоловіка начебто бачили в Мексиці… Через водіння у нетверезому стані двоє людей загинуло і троє поранено… У старій кримінальній справі висунуто нову версію: відомий місцевий банкір учинив самогубство… Після вимушеного зізнання розбещувач дітей опиняється на свободі… Убитих домашніх тварин викинули в бак для сміття…
Охоплена жахом, я мерщій згорнула газету і запхнула її назад до темної шафи.
«То були винятки, а не правило», – тихо подумала Мелані, намагаючись не дати моєму жаху просочитися у її спогади про ті роки і перефарбувати їх.
«Тепер ти розумієш, чому ми захотіли змінити ваш світ на краще? І що змусило нас думати: ви, можливо, не заслуговуєте на красу цієї планети?»
Її відповідь сочилася отрутою: «Якщо ви хотіли очистити планету, то могли б просто здмухнути все з її поверхні».
«Попри те, що там вигадують ваші письменники-фантасти, у нас немає потрібних технічних засобів».
Мій жарт не здався Мелані смішним.
«Крім того, – додала я, – навіщо марнувати таке добро? Це чарівна планета. Окрім цієї нестерпної пустелі, звісно».
«Саме так ми й утямили, що ви вже тут, – сказала вона, пригадуючи моторошні заголовки. – Коли у вечірніх новинах почали показувати саму лише солодкаву світську хроніку, коли педофіли й наркомани стали шикуватися в черги біля лікарень, аби добровільно стати на облік, коли довкола запанувало ідеальне суспільство, ось тоді ми зрозуміли, що до цього свою руку приклали ви».
«Які жахливі зміни!» – іронічно мовила я, зазираючи до іншої шафки. Потягнувши на себе задубілі дверцята, я зрозуміла, що натрапила на золоту жилу.
– Крекери! – вигукнула я, хапаючи вилинялу, вицвілу коробку солоних крекерів. За нею ховалася ще одна коробка з печивом – на вигляд така, мов на неї хтось наступив.
«Дивись!» – вигукнула Мелані, подумки показуючи натри запилені пляшки з-під хлору в глибині шафки.
«Нащо тобі хлор? – запитала я, уже дорвавшись до коробки з крекерами. – Хлюпнути ним комусь в очі? Чи гримнути когось по голові пляшкою?»
На моє щастя, крекери, хоч і розчавлені й покришені, досі були в пластикових упаковках. Я розірвала одну і почала витрушувати крихти собі до рота, ковтаючи їх непрожованими. Не могла дочекатися, поки вони потраплять у шлунок.
«Відкоркуй пляшку і понюхай, – звеліла Мелані, ігноруючи мої саркастичні запитання. – Татко зберігав так у гаражі воду. Залишки хлору не давали їй протухнути».
«Одну хвилинку», – впоравшись з однією упаковкою крекерів, я перейшла до другої. Вони були черстві як камінь, проте порівняно зі смаком у мене в роті здавалися справжньою амброзією. Упоравшись із третьою пачкою, я відчула, як сіль роз’їдає мої потріскані губи і кутики рота.
Я потягнулася по одну з пляшок із-під хлору, сподіваючись, що Мелані має рацію. Мої руки так ослабли, що майже не слухалися і ледве змогли підняти пляшку. Це стривожило нас обох. Наскільки погіршився наш стан? Як далеко ми ще зможемо пройти?
Кришечка на пляшці сиділа так міцно, наче зрослася з нею. Зрештою я відкрутила її зубами. Понюхала вміст дуже обережно, не воліючи знепритомніти від випарів хлору. Проте хімічний запах був ледве чутний. Я вдихнула глибше. Так, то була вода. Застояна, затхла, але все одно вода. Я зробила невеличкий ковток. Не свіже гірське джерело, та все ж непогано. Я жадібно припала до пляшки.
«Досить», – сказала Мелані, і я мусила підкоритися. Хоча ці запаси і впали нам із неба, проте було б нерозсудливо так їх прогайнувати. Крім того, тепер, коли сіль уже не пекла, мені знову хотілося їсти. Я повернулася до коробки з печивом і злизала три розчавлені шматочки з внутрішнього боку обгортки.
Остання шафка виявилася порожньою.
Щойно муки голоду трохи втамувалися, нетерплячість Мелані почала проникати в мої думки. Цього разу я не опиралася: швидко переклала свої знахідки в рюкзак, викинувши порожні пляшки в раковину, аби звільнити місце. Тара з-під хлору була важкою, але то була приємна вага. Вона означала, що цієї ночі я не ляжу спати в пустелі просто на землю голодною і спраглою. Відчувши, як глюкоза влила в жили енергію, я вискочила надвір, у яскравий день.
