Текст книги "Господиня"

Автор книги: Стефені Маєр

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 41 страниц)

– Я про інше, – сказав Джаред. Так наче він щось довго й ретельно обмірковував. Голос був повільний і рівний.

Док збентежено насупився.

– Морфію вистачить на три, можливо, чотири дні,– мовив Джаред. – Якщо ви даватимете його дозами.

Я не розуміла, до чого вів Джаред, а Док одразу здогадався.

– А, – зітхнув він. Подивився на Волтера, і на очі йому набігли сльози. Він розтулив рота, ніби хотів заговорити, але промовчав.

Мені хотілось дізнатися, про що це вони, але Джаредова присутність якимось дивним чином позбавляла мене дару мовлення, повертала стриманість, потреби в якій начебто вже не було.

– Ви його не врятуєте, Доку, – хіба що від болю.

– Знаю, – мовив Док. Голос його зірвався, він насилу стримав схлип. – Ти правий.

«Що відбувається?» – запитала я. Поки Мелані тут, треба скористатися з її присутності.

«Вони збираються приспати Волтера, – мовила вона байдуже. – Передозування морфієм».

У мертвій тиші моє ледь чутне зітхання видалося зойком. Я не підвела погляду, щоб подивитися на реакцію двох здорових чоловіків. Натомість схилилася над Волтером, і на подушку полилися сльози.

«Ні,– подумала я. – Ні. Ще ні. Ні».

«Краще хай він помре в муках?»

«Я просто… не можу змиритися… з остаточністю. З невідворотністю. Я ніколи більше не зустрінуся зі своїм другом».

«А в тебе багато друзів, з якими ти плануєш зустрітися ще раз, Вандрівнице?»

«Такого друга у мене ще ніколи не було».

Всі мої друзі з інших планет злилися в один розмитий спогад; душі напрочуд схожі, можна навіть сказати, що вони взаємозамінні.

А Волтер неповторний. Коли його не стане, нікому буде посісти його місце.

Я колисала голову Волтера, і мої сльози крапали йому на шкіру. Я намагалася притлумити ридання, але вони все одно прохоплювалися – не схлипи, а радше голосіння.

«Знаю. Для тебе це вперше, як і багато іншого», – прошепотіла Мелані, і в її тоні відчувалося співчуття. Співчуття до мене – це також уперше.

– Вандо? – звернувся до мене Док.

Не в змозі відповісти, я тільки похитала головою.

– Гадаю, ти сидиш тут надто довго, – мовив він. Я відчула його руку, легку й теплу, у себе на плечі.– Зроби перерву.

Я знову похитала головою, не припиняючи тихенько голосити.

– Ти виснажена, – сказав він. – Іди освіжися, розімни ноги. Зрештою, поїж.

Я зиркнула на Дока палючим поглядом.

– Волтер іще буде живий, коли я повернуся? – пробурмотіла я крізь сльози.

– А ти цього хочеш? – Док уважно подивився на мене.

– Я б хотіла мати шанс попрощатися. Він мій друг.

Док поплескав мене по руці.

– Знаю, Вандо, знаю. Мій також. Нема куди квапитися. Йди подихай свіжим повітрям, а тоді вертайся. Волтер іще поспить.

Я вдивилась у виснажене обличчя Дока – воно було щире. Я кивнула й поклала Волтерову голову на подушку. Можливо, подалі звідси я зможу все якось перетравити. Хоча я навіть не уявляла, як це можливо: до цього я ще ніколи ні з ким не прощалася по-справжньому.

Перш ніж вийти, я глянула на Джареда – я кохала його, хоча й не зі своєї волі. Мел також хотіла роздивитися Джареда, тільки бажано без моєї участі в процесі.

Джаред пильно дивився на мене. Враження було, що він не зводив із мене погляду уже давненько. Обличчя його було непроникне, але в погляді я вловила подив і підозру. Як я втомилася! Навіть якби я була найталановитішою брехухою, який мені сенс прикидатися зараз? Волтер більше ніколи не заступиться за мене. До нього мені вже не підлизатися…

На секунду наші з Джаредом погляди схрестилися, а тоді я розвернулася й поквапилася геть чорним-чорнющим коридором – і все одно яснішим, ніж вираз Джаредового обличчя.

Розділ 32
Засідка

В печерах було тихо; сонце ще не встало. На майдані від дзеркал відбивалося світанкове тьмяне світло.

Мій нечисленний одяг був досі в кімнаті Джареда та Джеймі. Я прокралася туди, радіючи з того, що точно не наражуся там на Джареда.

Джеймі міцно спав, скрутившись калачиком на краю матраца. Зазвичай він не спав так скулившись, але зараз у нього були на це підстави: впоперек матраца простягнувся Іян, його руки й ноги звисали з країв.

Несподівано на мене накотила істерика. Довелося прикусити кулак, щоб не розреготатися; я швидко схопила стару вицвілу футболку та шорти і кинулася в коридор, притлумлюючи сміх.

«У тебе дурносміх, – насварилась на мене Мелані.– Тобі треба проспатися».

«Посплю пізніше. Коли…» – я не закінчила речення. Думка миттю мене протверезила, і я знову притихла.

Я підтюпцем бігла до купальні. Не те щоб я не довіряла Доку, просто… Просто він може передумати. Раптом Джаред його переконає… Я не можу розлежуватися цілий день.

Біля схожого на восьминога роздоріжжя, де сполучалися всі спальні коридори, я почула якийсь шелест. Я озирнулася, але в тьмяному світлі коридору не було нікого. Люди потроху прокидалися. Скоро сніданок, а за ним іще один робочий день. Якщо кукурудзу вже зібрали, то сьогодні перекопуватимуть східне поле. Може, у мене буде час, щоб допомогти… пізніше…

Я йшла знайомим маршрутом до підземних річок, а думки розбігалися навсібіч. Я не могла зосередитися ні на чому конкретному. Щоразу, коли я намагалася зупинитися на чомусь важливому – на Волтерові, Джареді чи бодай на сніданку, роботі або купальні,– в голові зринали тисячі інших думок. Мелані має рацію – мені слід поспати. Вона, до речі, теж кругом заплуталася. Думки її крутилися навколо Джареда, але їй, як і мені, не вдавалося міркувати виважено.

Я вже звикла до купальні. Її абсолютна темрява більше не лякала мене. Та тут кругом темно! Щонайменше півдня я проводжу в темряві. Та й бувала я в купальні безліч разів – під блискучою поверхнею води зачаїлися чудиська, які тільки й чекають, щоб затягнути мене під воду.

Однак я чудово розуміла, що відмокати нема часу: скоро всі прокинуться, і принаймні дехто захоче почати день з умивання. Тож я одразу взялася до діла: спочатку помилася, тоді випрала одяг. Я так терла сорочку, ніби хотіла стерти спогади двох останніх безсонних ночей.

Коли я закінчила, руки пекли, передусім потріскана шкіра на суглобах пальців. Я ретельно прополоскала речі у воді, але особливої відмінності не побачила. Зітхнувши, я вилізла з води й почала одягатися.

Сухий одяг я залишила в найдальшому кутку купальні на камінні. Дорогою я зачепила голою ногою камінець і поранилася, а камінець просвистів через усю купальню, втелющився в стіну і з плескотом упав у воду. Від наглого звуку я аж підскочила, хоча на фоні вирування гарячої ріки в сусідній печері сплеск був ледь чутним.

Щойно я всунула ноги в обшарпані тенісні черевички, як з’ясувалося, що я не сама.

– Тук-тук, – погукав знайомий голос із чорного отвору.

– Доброго ранку, Іяне, – відповіла я. – Я вже. Добре поспав?

– Іян досі спить, – відповів голос Іяна. – Однак це не триватиме вічно, тому не барімося.

Ноги примерзли до землі. Я не могла зрушити з місця. Не могла дихати.

Я давно зауважила, просто забула за довгі тижнів його відсутності, що Кайл був не просто викапаний Іян, але й у ті нечасті моменти, коли він не репетував, їхні голоси годі було розрізнити.

Мені забракло повітря. Я в пастці, а Кайл чатує вихід. Тікати немає куди.

«Тихо!» – вереснула Мелані в моїй голові.

Це я точно зможу. Повітря бракує, щоб залементувати.

«Слухай!»

Я зробила, як мені веліли – зосередилася, незважаючи на страх, який колов мою свідомість тисячами крижаних голок.

Тихо. Невже Кайл чекає на відповідь? А може, безгучно прочісує печеру? Я щосили прислухалася, але буркотіння ріки заглушувало всі звуки.

«Швидше! Підніми камінь!» – наказала Мелані.

«Навіщо?»

Я уявила, як б’ю Кайла шкарубким каменем по голові.

«Я все одно не зможу вдарити!»

«Тоді ми загинемо! – вереснула вона у відповідь. – Я зможу! Пусти!»

«Повинен бути інший вихід», – простогнала я, але таки змусила заморожені коліна зігнутися. Руки пошукали в темряві й підняли з землі великий гострий камінь і жменьку гальки.

Битися чи втікати?

У відчаї я спробувала звільнити Мелані, дати їй свободу дій. Але як відчиняються ці дверцята? Руки досі належать мені: вони марно стискають камінці, які я ніколи не зможу використати як зброю.

Шум. Потім слабенький сплеск: хтось брів потічком, який з’єднував басейн із туалетом. Всього за кілька кроків…

«Відпусти мої руки!»

«Як?! Сама спробуй!»

Я почала скрадатися попід стіночкою до виходу. Мелані намагалася вирватися з підсвідомості, але також не могла знайти дверцят.

Шум. Уже не біля потічка, а біля самого виходу. Видих. Я закам’яніла.

«Де він?»

«Не знаю!»

І знову тільки річка шумить. Кайл прийшов сам? А може, біля виходу хтось інший чатує, поки Кайл мене заганятиме? Як близько підібрався Кайл?

Волосся на руках і ногах стало дибки. Повітря тиснуло. Двері. Я розвернулася й позадкувала до виходу, подалі від чужого подиху.

Кайл не чекатиме вічно. Судячи з його слів, він квапиться. Щомиті в купальню може хтось прийти. Однак поки що везіння на його боці. Тих, хто став би на його бік, більше, ніж тих, хто спробував би його зупинити. Та й із тих, що готові заступитися за мене, небагатьом це до снаги. Тільки Джеб зі своєю рушницею міг би посперечатися з Кайлом. Джаред не слабший за Кайла, але в Кайла сильніша мотивація. Швидше за все, зараз Джаред не вступав би з ним у бійку.

Знову шум. Чиїсь кроки біля виходу? Чи просто моя уява? Скільки часу триває наше мовчазне протистояння? Не уявляю, скільки секунд чи хвилин спливло.

«Приготуйся».

Мелані знала, що нападник колись не витримає. Вона хотіла, щоб я дужче стиснула камінь.

Але я міркувала про втечу. З мене не вийде бійця, навіть якщо я змушу себе спробувати. Кайл щонайменше вдвічі важчий за мене, та й руки має довші.

Я підняла руку, що стискала гальку, й прицілилася в дальній коридор, який вів до туалету. Можливо, якщо Кайл вирішить, що я сховалася там, у мене з’явиться надія вирватися. Я жбурнула жменьку гальки і ковзнула геть, а каміння заторохтіло об скелю.

Біля входу почулося тихе дихання й обережні кроки в тому напрямку, куди я й сподівалася. Якомога тихіше я скрадалася вздовж стіни.

«А що коли їх двоє?»

«Й гадки не маю».

Я вже майже дісталася виходу. Якщо тільки я потраплю в коридор, то без сумніву втечу. Я легша і пруд…

Кроки пролунали виразніше: вони перетинали струмок у дальньому кутку печери. Я почала скрадатися швидше.

Напружену тишу розбив гігантський сплеск. Я хапнула ротом повітря – мене з ніг до голови облило водою. Бризки хлюпнули в стіну.

«Він перетинає басейн! Біжи!»

Я завагалась і запізнилася всього на секунду. Дужі пальці вчепилися мені в кісточку. Я сіпнулася геть, але спіткнулась, і в ту мить, як я гримнулася на землю, Кайлові пальці зісковзнули. Кайлова рука вхопилася за тенісний черевичок. Я копнула ногою, і черевичок залишилася в його руці.

Я впала, але Кайл упав також. Так я виграла мить зіп’ястися навколішки, обдираючи собі коліна об шорсткий камінь.

Кайл загарчав, торкнувся моєї голої п’ятки. Але йому не було за що вхопитися, тому я знову висковзнула. Звелася на ноги й, низько опустивши голову, кинулася вперед, ризикуючи щомиті впасти, адже тіло рухалося майже паралельно до землі. Рівновагу я тримала самим зусиллям волі.

Кайл прийшов сам. Біля виходу на мене ніхто не чигав. Я мчала щодуху, а венами пульсували надія й адреналін. На повній швидкості я влетіла в печеру з двома ріками, думаючи тільки про те, щоб якнайшвидше дістатися коридору. Я чула важке Кайлове дихання, але ще далеко. З кожним кроком я сильніше відштовхувалася від землі, збільшуючи між нами відстань.

Ногу прошив біль, коліна підігнулися.

Крізь плескіт води я почула, як два важкі камені вдарилися об землю й покотилися – один впустила я, другим у мене поцілив Кайл. Нога підігнулась, я хитнулася назад, полетіла на землю, і в цю мить Кайл опинився згори.

Кайл всією своєю вагою притис мене до землі, й у голові від удару об камінь аж задзвеніло. Ось і все.

«Кричи!»

Звук, що вихопився з моїх грудей, був гучний як сирена – аж я сама здивувалася. Я не сподівалася такого від себе: мій навіжений лемент хтось обов’язково має почути. Бажано, щоб це був Джеб. І щоб він прихопив із собою рушницю.

– Чорт! – вилаявся Кайл. Його широка долоня затулила мені ледь не все обличчя, стисла вуста і заглушила зойк.

Кайл перекотився – цей рух заскочив мене зненацька, і я не змогла скористатися з переваги. Кайл усе котився й котився – я була то згори, то знизу. В голові паморочилося, перед очима все пливло, та коли моє обличчя опинилось у воді, я втямила все.

Кайлова рука схопила мене за шию і занурила в неглибокий прохолодний струмок, який впадав у басейн. Було запізно тамувати подих – я уже встигла ковтнути води.

Тільки-но вода потрапила в легені, я запанікувала. Я так заборсалась, що й сама не очікувала. Руки й ноги шалено закалатали по воді, і Кайлова долоня зісковзнула з моєї шиї. Він спробував ухопити мене міцніше, але я інстинктивно смикнулася до нього, а не геть, як він очікував. Підборіддя випірнуло з води, і я встигла відкашлятися й ковтнути повітря.

Кайл силкувався заштовхати мою голову назад у струмок, але я вертілася й звивалася, і його вага тільки грала проти нього. Від води, що потрапила в легені, я кашляла, а тіло судомно здригалося.

– Досить! – загарчав Кайл.

Він зліз із мене, і я спробувала відповзти.

– Навіть не думайї – процідив він крізь зуби.

Все, кінець.

З забитою ногою було щось негаразд. Вона оніміла й відмовлялася рухатись. Я здатна була хіба звиватися по землі, підважуючись на руках і відштовхуючись здоровою ногою. Але через кашель навіть це було важко. І закричати вдруге не було сили.

Кайл схопив мене за зап’ястя й ривком відірвав від землі. Під вагою тіла нога підігнулася, і я повалилася на Кайла.

Однією рукою він згріб обидва мої зап’ястя, а другою схопив за талію. Підняв мене з землі й завдав собі на плече, немов мішок із борошном. Я вертілася, смикалася, буцала здоровою ногою повітря.

– Все, закінчуємо.

Він перескочив через струмок і потягнув мене до «каналізації». Обличчя миттю заросилося від пари, що клубочилася над гарячим потічком.

Кайл збирається вкинути мене в темну ущелину й зварити живцем у гарячій воді, а тоді потічок затягне мене під землю.

– Ні! Ні! – зойкнула я – хрипко й занадто тихо.

Я почала ще дуже вертітися. Вдарилася коліном об кам’яну колону і зачепилася за неї підошвою; відштовхнувшись, я спробувала вивільнитися з Кайлових рук. Із нетерплячим буркотінням Кайл відірвав мене від колони.

Принаймні він послабив хватку, і я можу ворухнутися. Замість пручатися, я крутнулася, обхопила Кайла ногами за пояс і здоровою кісточкою зачепилася за хвору, ігноруючи біль.

– Злізь із мене, ти!.. – він силкувався скинути мене, а мені вдалося вивільнити одну руку. Я одразу ж обвила його нею за шию і вчепилася в густе волосся. Якщо мені таки судилося впасти в чорну річку, то тільки разом із Кайлом.

Кайл зашипів, облишив мою ногу і зацідив мені під ребра.

Від болю у мене перехопило подих, але я вчепилася Кайлові у волосся другою рукою.

Раптом він притиснув мене двома руками, так ніби ми обнімалися, а не боролися не на життя, а на смерть. Захопив обидва мої зап’ястя і рвонув, уклавши в ривок усю свою силу.

Кайл видирав собі волосся, але тільки застогнав і потягнув іще дужче.

Просто під нами біг гарячий потічок: я чула, як він парує. В повітря здіймалися густі клуби пари, які на хвильку затулили від мене перекривлене від люті обличчя Кайла – безпощадний звіриний оскал.

Я відчувала, що моя травмована нога слабне. Спробувала ще раз притиснутися до Кайла, але його брутальна сила перемагала мій відчай. Ще якась мить – і він звільниться, а я полечу в паруючий потік і зникну.

«Джаред! Джеймі!» – ця думка, цей болісний зойк вихопився і в мене, і в Мелані. Ніхто ніколи не дізнається, що зі мною сталося. Ні Іян. Ні Джеб. Ні Док. Ні Волтер. Прощання не буде.

Кайл різко підстрибнув і гучно гримнувся на землю. Він домігся свого: я розчепила ноги.

Але перш ніж він скористався зі своєї переваги, сталося неймовірне.

Від гучного тріску заклало вуха. Здалося, печера валиться. Під ногами затремтіла земля.

Кайл охнув і відскочив, потягнувши мене за собою, – мої руки досі чіплялися за його волосся. З тріском і гулом посипався камінь під ногами Кайла.

Крихкий вихід із печери під нашою вагою почав валитися. Кайл відступив, але обвал наздоганяв його. Камінь котився дедалі швидше.

Земля під Кайловими підошвами провалилася, Кайл упав на землю, а я на нього, придушивши його своєю вагою. Кайл ударився головою об кам’яний виступ, його руки обм’якли й розтислися.

Хрускіт каміння переріс у притишене гарчання. Я відчувала, як під Кайловим тілом здригається земля.

Я лежала у Кайла на грудях. Наші ноги звисали над прірвою, пара конденсувалася й осідала на шкірі мільйонами дрібних крапельок.

– Кайле?

Він не відгукнувся.

Я боялась поворухнутися.

«Злізь із нього. Вдвох ви важите забагато. Обережно – скористайся скелястим виступом. Відповзи якнайдалі від ущелини».

Скиглячи від страху, занадто нажахана, щоб думати самій, я послухалася поради Мелані: нарешті відпустила Кайлове волосся і боязко перелізла через його непритомне тіло, використовуючи кам’яний виступ як опору. Начебто обвал стихнув, хоча земля під нами досі вібрувала.

Я повзла попри виступ до твердої землі. І навіть коли земля перестала труситися, я й далі повзла – в безпечне місце, в коридор.

Почувся ще один хрускіт, і я озирнулася. Земля кришилася, одна з Кайлових ніг геть провалилася. Цього разу почувся сплеск: у воду впав камінь. Під вагою Кайла затремтіла земля.

«Він зараз упаде», – усвідомила я.

«От і добре», – прошипіла Мелані.

«Але ж!..»

«Якщо він упаде, то не зможе нас убити, Вандо. А якщо не впаде, то колись таки зробить це».

«Я не можу отак…»

«Ні, можеш. Просто йди геть. Хіба ти не хочеш жити?»

Я хотіла. Хотіла жити.

Кайл може зникнути. Коли так, тоді у мене не буде ворогів – принаймні серед людей у печерах. Не варто забувати про шукачку, але, можливо, одного дня й вона здасться, і тоді я залишуся тут, із людьми, яких полюбила, назавжди…

Нога запульсувала, на зміну онімінню прийшов біль. Із вуст стікала тепла рідина. Я лизнула краплю – кров.

«Просто йди геть, Вандрівнице. Я хочу жити. Дай мені право на вибір».

Навіть із того місця, де я стояла, відчувалося, як тремтить земля. Ще один камінь хлюпнувся у воду. Тіло Кайла перехилилося й потроху сповзало в ущелину.

«Облиш його».

Мелані краще знала, що каже. Це був її світ. Її правила.

Я глянула в обличчя чоловіка, який ось-ось помре, – чоловіка, що жадав моєї смерті. Кайлове лице вже не нагадувало злісний звіриний оскал. Натомість воно було розслаблене, майже умиротворене.

Який він схожий на свого брата!

«Ні!» – запротестувала Мелані.

Я навколішках поповзла до Кайла – повільно, завбачливо обмацуючи кожен дюйм землі. Вилізти за виступ я не зважилася – просто обхопила його здоровою ногою, використовуючи як якір, потягнулася до Кайла і просунула йому руки під пахви.

Я потягнула так сильно, що руки в мене мало не повискакували з суглобів, але Кайл навіть не поворухнувся. Тихенько сипалися камінці – мов крізь дірочку у пісочному годиннику: земля й далі кришилася.

Я смикнула ще раз – камінці посипалися швидше. Я раніше завалю всю печеру, ніж зрушу Кайла з місця!

Щойно я це подумала, як величезний камінь відколовся від скелі й упав у річку, а Кайлова хитка рівновага порушилася. Він почав з’їжджати.

«Ні!» – подумки скрикнула я, а вголос заверещала, як сирена. Я розпласталася на землі біля кам’яної колони: мені вдалося втримати Кайла, обхопивши руками його широкі груди. Руки аж боліли.

– Допоможіть! – скрикнула я. – Хто-небудь! Допоможіть!

Розділ 33
Сумніви

Ще один сплеск. Під вагою Кайла просто відривалися руки.

– Вандо? Вандо!

– Допоможіть! Кайл! Земля! Допоможіть!

Я притиснулася обличчям до каміння і не зводила погляду з входу в печеру. Світло стало яскравішим: займався світанок. Я затамувала подих. Руки не слухалися.

– Вандо! Де ти?

В печеру стрибнув Іян із рушницею в руках – тримав її напоготові. На обличчі – сердита маска: викапаний брат.

– Стережись! – зойкнула я. – Дно печери обвалюється! Я не втримаю Кайла довго!

Дві довгі секунди він перетравлював побачене: він-бо сподівався заскочити сцену, як Кайл мене убиває. Що ж, він запізнився всього на кілька секунд.

Іян кинув рушницю під ноги й широкими кроками рушив до мене.

– Лягай на землю – слід розподілити вагу!

Він упав на всі чотири й поповз до мене, у світанковому світлі його очі палали.

– Тримайся, – застеріг він.

Я застогнала від болю.

Ще якусь мить він оцінював ситуацію, а тоді ковзнув на землю поряд зі мною, притискаючи мене до скелі. Руки він мав довші, ніж мої. Попри те, що я стояла на заваді, він легко дотягнувся до брата.

– Раз, два, три, – напружився він.

Іян смикнув Кайла до кам’яного виступу – значно ближче, ніж вдалося мені. Від різкого руху я втелющилася обличчям у камінь. Хоча моїй пораненій щоці уже навряд чи щось могло зашкодити…

– Я потягну його вбік. Зможеш вислизнути?

– Спробую.

Переконавшись, що Іян міцно тримає Кайла, й розтиснула кулаки, і плечі полегшено розслабилися. Звиваючись, я обережно пролізла між Іяном і скелею та відповзла на кілька футів до виходу, готова вчепитися в Іяна, якщо він почне сповзати вниз.

Іян ривками, фут по футу, підтягував інертне братове тіло до кам’яної колони. Обвалився ще шмат землі, але основа колони залишилася неушкодженою. За два фути від колони дно просіло, утворивши сходинку.

Іян повз моїми слідами, тягнучи за собою брата ривками – для цього йому довелося напружувати і м’язи, і волю. За хвилину ми були в коридорі. І Іян, і я – страшенно засапані.

– Що… в дідька… сталося?

– Під нашою… вагою… дно просіло й…

– Що ви робили… біля самого краю? З Кайлом?

Я опустила голову й зосереджено дихала.

«Ну ж бо, скажи йому».

«І що тоді?»

«Сама знаєш. Кайл порушив правила. Тому Джеб його пристрелить або вижене геть. Але швидше за все, спочатку Іян добряче його віддубцює. Охоче на це подивлюся».

Мелані сказала це не з серцем – принаймні так мені здалося. Вона просто розсердилася на мене через те, що я ризикувала життям заради порятунку нашого невдатного вбивці.

«От власне, – мовила я. – Якщо через мене Кайла виженуть… або вб’ють… – я затремтіла. – Хіба ти не розумієш, що все це безглуздо. Він – один із вас».

«На кону життя. А ти ставиш його під загрозу».

«Це й моє життя також. А я… Я – це я».

Мелані роздратовано застогнала.

– Вандо? – не вгавав Іян.

– Нічого, – насилу вичавила я.

– З тебе кепська брехуха. Ти ж це знаєш, правда?

Я ще нижче схилила голову й глибоко дихала.

– Що він зробив?

– Нічого, – збрехала я. Зовсім невміло.

Іян узяв мене рукою за підборіддя й підняв моє обличчя.

– З носа юшить кров, – він повернув мою голову в інший бік. – А у волоссі ще більше крові.

– Я… вдарилася головою, коли земля обвалилася.

– З обох боків?

Я знизала плечима.

Довгу хвилю Іян дивився на мене. Темрява коридору приглушила блиск його очей.

– Слід віднести Кайла до Дока – він розбив потилицю, коли падав.

– Навіщо ти його захищаєш? Він намагався тебе вбити, – це прозвучало як твердження, а не запитання. Гнів на Іяновому обличчі поступово змінився жахом. Він уявив собі, що відбувалося тут кілька хвилин тому, – я бачила це в його очах. Я не відповіла, і він прошепотів: – Кайл хотів кинути тебе в річку… – по тілу Іяна пробіг дрож.

Однією рукою він тримав Кайла – саме так він упав кілька хвилин тому і від утоми не міг поворухнутися. Та зараз він грубо відштовхнув брата й з огидою відсунувся якнайдалі. Іян ковзнув до мене і пригорнув мене за плечі. Притиснув до грудей – я відчувала його важке сапання.

Почувалась я дивно.

– Зараз я сам його відкочу і скину вниз.

Я відчайдушно похитала головою, аж у скроні віддалося болем.

– Ні!

– Зекономимо час. Джеб чітко встановив правила. Скривдиш когось – чекай покарання. Буде суд.

Я спробувала відсунутися від нього, але він тільки дужче притис мене до себе. Не страшно, не так, як хапав мене Кайл. Та все одно його обійми засмутили мене, похитнули мою рівновагу.

– Ні. Не треба, ніхто правил не порушував. Просто дно печери просіло й обвалилося, от і все.

– Вандо…

– Він твій брат.

– Він знав, на що йде. Так, він мій брат, але що зроблено, те зроблено… а ти… ти… мій друг.

– Нічого він не зробив. Він – людина, – прошепотіла я. – Це його дім, а не мій.

– Не хочу з тобою знову сперечатися. Твоє визначення людини вельми відрізняється від мого. Для тебе людина – це щось… негативне. Для мене – це комплімент, і за моїм визначенням ти – людина, а він – ні. Принаймні не після того, що він зробив.

– Я не вважаю, що всі люди погані. Зараз я знаю вас ближче. Але ж, Іяне, він твій брат!

– І мені за це соромно.

Я знову відштовхнулася від нього. Цього разу він не перешкоджав. Швидше за все, через стогін, що зірвався з моїх уст, коли я поворушила ушкодженою ногою.

– З тобою все гаразд?

– Гадаю, що так. Слід розшукати Дока, але я не впевнена, чи здатна дійти сама. Я… я вдарилася ногою, коли падала.

В Іяновому горлі забулькотіло злісне гарчання.

– Котра нога? Дай гляну.

Я спробувала випростати поранену ногу – праву – і знову застогнала. Іянові руки обмацували мені кісточку, перевіряючи суглоби і зв’язки, а тоді обережно повернули ступню.

– Вище. Ось тут, – я потягнула його долоню до внутрішнього боку стегна, трохи вище коліна. Щойно Іян натиснув на забите місце, як я знову застогнала. – Не думаю, що нога поламана абощо. Просто сильно забилася.

– Щонайменше забій м’яких тканин, – пробурмотів він. – І як це трапилося?

– Напевно… приземлилася на камінь, коли падала.

Іян зітхнув.

– Гаразд… Зараз доправимо тебе до Дока.

– Кайлу Док потрібен більше, ніж мені.

– В будь-якому разі треба знайти Дока або покликати когось на допомогу. Кайла мені не донести – а от тебе запросто. Ой… зажди.

Він нагло розвернувся і пірнув назад у печеру з річками. Я вирішила з ним не сперечатися. Мені хотілося побачити Волтера, перш ніж… Док пообіцяв мене дочекатися. Коли закінчиться дія першої дози знеболювального? В голові паморочилося. Скільки всього навалилося на мене, я так утомилася! Адреналін вимився з організму, і я почувалася цілковито спустошеною.

Іян повернувся з рушницею. Я насупилася, адже це нагадало мені, що зовсім недавно я сама цього хотіла. Мені стало соромно за себе.

– Ходімо.

Не замислюючись, він віддав рушницю мені. Вона лягла мені в долоні, але я так і не змогла змусити себе стиснути пальці. Оце мені покарання – носити рушницю.

Іян реготнув.

– І як тебе можна боятися?.. – пробурмотів він сам до себе.

Він легко підхопив мене на руки й рушив, ще я не встигла вмоститися зручніше. Найуразливішими місцями – потилицею та внутрішнім боком стегна – я намагалася не притулятися до Іяна надто сильно.

– А чому ти вся мокра? – запитав він. Ми проходили під невеличким отвором у стелі, і я помітила, як бліді губи Іяна розтягнулися в сумній посмішці.

– Не знаю, – пролепетала я. – Може, через пару?

Ми знову зайшли в темряву.

– Ти черевичок загубила.

– Ой.

Ми пірнули в іще один стовп світла, й очі Іяна засвітилися сапфірами. Тепер його погляд був серйозний – він уважно вивчав моє обличчя.

– Я… дуже радий, що ти не постраждала, Вандо. Тобто постраждала не надто сильно.

Я не відповіла. Боялася, що він використає мої слова проти Кайла.

Проминувши велику печеру, ми одразу наскочили на Джеба. В його очах спалахнув вогник цікавості, щойно він побачив мене на руках Іяна – моє обличчя кривавилося, на розтулених долонях спочивала рушниця.

– Виходить, ти мав рацію… – здогадався Джеб. Світла в печері було досить, аби розгледіти: Джеба з’їдає цікавість, але в голосі його прозвучали сталеві нотки. Підборіддя під лапатою бородою напружилося. – Я не чув пострілу. Кайл?

– Він непритомний, – випалила я. – Треба попередити всіх – дно в купальні частково обвалилося. Важко сказати, наскільки це небезпечно. Намагаючись виборсатися, Кайл сильно вдарився головою. Йому потрібен Док.

Брова Джеба поповзла так високо вгору, що мало не сягнула вицвілої бандани на чолі.

– Ось така історія, – мовив Іян, навіть не намагаючись приховати сумніви. – І Ванда наполегливо її притримується.

Джеб засміявся.

– Дай-но мені оце, – мовив він до мене.

Я охоче позбулася рушниці. Побачивши вираз мого обличчя, він знову засміявся.

– Я покличу Енді та Брандта, нехай допоможуть забрати Кайла. Ми підемо слідом.

– Не спускайте його з ока, коли він отямиться, – сказав Іян жорстко.

– Це ми можемо.

Джеб вирушив на пошуки допомоги. Іян поквапився зі мною до лікарні.

– Кайл, либонь, серйозно постраждав… Джебу слід приспішити.

– Кайлова голова міцніша за каміння в печерах.

Довгий тунель видався довшим, ніж зазвичай. А що як усі мої зусилля марні й Кайл помре? А може, він отямився і знову шукає мене? А Волтер? Досі спить чи вже… відійшов? Відмовилася шукачка від полювання чи повернеться, щойно займеться світанок?

«Цікаво, а Джаред ще з Доком? – додала Мелані від себе. – Розізлиться, коли побачить тебе? А мене впізнає?»

Коли ми дісталися освітленої сонцем південної печери, Док і Джаред, здалося, за цей час і не ворухнулися. Вони стояли поряд, спершись на саморобний стіл. У печері було тихо. Ніхто не розмовляв – вони мовчки спостерігали за сном Волтера.

Коли Іян вніс мене у яскраво освітлену печеру і поклав на сусіднє ліжко біля Волтера, вони здригнулися й витріщилися на нас. Іян обережно випростав мою праву ногу.

Волтер похропував. Хвилювання відступило.

– Що таке? – запитав Док сердито. Він одразу ж схилився наді мною, витираючи з шиї кров.

На обличчі Джареда застиг подив. Проте він тримав себе в руках, щоб не зрадити своїх почуттів.

– Кайл, – відповів Іян.

– Дно… – водночас випалила я.

Док розгублено переводив погляд із мене на Іяна.

Іян зітхнув і закотив очі. Думками десь далеко, він легко поклав мені руку на чоло.

– Біля першої ущелини над рікою обвалилося дно печери. Кайл упав і розбив голову об камінь. Ванда врятувала його нікчемне життя. Каже, теж упала, коли дно просіло, – Іян багатозначно подивився на Дока. – Щось, – додав він іронічно, – добряче відгамселило її по потилиці,– почав він називати всі мої травми, – з носа цебенить кров, але гадаю, він не зламаний; тут ушкоджено м’яз, – він торкнувся пораненої ноги, – коліна обдерті, обличчя так само, хоча тут, може, і я постарався, коли намагався витягнути Кайла. А не варто було… – останні слова Іян пробурмотів собі під ніс.

– Ще щось? – запитав Док. Саме в цю мить його пальці, які обережно обмацували мій бік, натиснули на те місце, куди зацідив мені Кайла. Я хапнула ротом повітря.

Док задер мені сорочку, і я почула, як Іян із Джаредом від побаченого воднораз засичали.

– Зараз я вгадаю, – мовив Іян крижаним тоном. – На камінь упала?