Текст книги "Господиня"
Автор книги: Стефені Маєр
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 41 страниц)
Розділ 12
Помилка
– Неймовірно! Ти схибила! Не може бути!
Я дивилася вдалечінь, не вірячи своїм очах, і відчувала, як підкошуються від жаху ноги.
Вчора вранці я з’їла на сніданок останнє розчавлене печиво. Учора опівдні я знайшла подвійну вершину і знову повернула на схід. Мелані, як і обіцяла, показала мені останній орієнтир, і я мало не стрибала від радості. Учора ввечері я випила останню краплину води. То був день четвертий.
Сьогодні зранку не лишилося нічого, окрім туманного усвідомлення пекучого сонця над головою і відчайдушної надії в серці. Час невпинно збігав, і я з наростаючою панікою вдивлялася в обрій у пошуках останнього орієнтира – довгого пасма столових гір, з обох боків позначеного тупими вершинами, що стояли там як вартові,– проте не бачила, де б він міг уміститися. Для такого пасма потрібен простір, але гірські масиви на захід і північ були густо вкриті гострими зубчастими піками, і я не уявляла, де поміж них міг заховатися відрізок плоскогір’я.
Ранок іще тільки займався, сходило сонце, сліплячи мені очі,– а я вже зупинилася, аби перепочити. Власна слабкість мене лякала. Болів кожен м’яз тіла, і це не від довгої ходьби. Я вже знала біль від фізичного перенапруження, біль від спання на землі, але цей біль був не схожий на жоден інший. Моє тіло зневоднювалося, і болем м’язи протестували проти такої тортури. Я знала, що довго так не витримаю.
Я розвернулася спиною на схід, аби на мить сховати обличчя від сонця.
Ось тоді я його й побачила. Довге рівне пасмо столових гір із виразними вершинами по боках. Так, то був він, наш останній орієнтир. Він лежав так далеко на захід, що видався мені міражем, який темною хмарою клубочився над пустелею. Кожен крок був у хибному напрямку. Останній орієнтир був так далеко, що ми стільки не пройшли за всю нашу подорож.
– Не може бути! – знову прошепотіла я.
Мелані закам’яніла у мене в голові, безсловесна і бездумна, відмовляючись сприймати нове відкриття. Обводячи очима безсумнівно знайомі обриси, я чекала на її реакцію, аж поки несподіваний тягар її горя не підкосив мене. Я впала навколішки, і мовчазний плач поразки Мелані залунав у мене в голові, ще поглиблюючи мій біль. Я уривчасто дихала, беззвучно, безслізно ридаючи. А тим часом за спиною в мене сонце здіймалося дедалі вище, занурюючи розжарені промені в моє темне волосся.
Аж коли моя тінь скоротилася до маленької плямки, до мене повернулося самовладання. Поволі, обережно я звелася на ноги. У шкіру на колінах уп’ялися гострі камінці. Та я навіть не стала їх обтрушувати. Я не зводила погляду з широкого плоскогір’я на заході, що увесь цей довгий спекотний ранок глузувало з мене.
А потім, не до кінця усвідомлюючи власні дії, я рушила вперед. Я тямила хіба одне: це рухаюсь я, а не хтось інший. Мелані згорнулася в моєму мозку в маленьку капсулу болю. Від неї не було жодної допомоги.
Трісь, трісь – хрустіли мої кроки по спеченій землі.
– Старий схиблений дурень! – пробурмотіла я сама до себе. У грудях дивно загриміло, і з горла вихопився хрипкий кашель. Потім кахикання посипалося справжнім тріскучим водоспадом, і вже коли в очах стало поколювати від сліз, які так і не приходили, я зрозуміла, що сміюся.
– Тут ніколи… ніколи… нічого не було! – вичавила я між приступами істеричного реготу. Ноги заплітатися, і я хиталася на ходу, наче п’яна.
«Ні,– сказала, випроставшись, Мелані – вона досі чіплялася за віру. – Це я зрозуміла неправильно. Це моя провина».
У відповідь я лише розсміялася. Звук віднесло поривом вітру.
«Чекай-но, чекай, – подумала вона, намагаючись відвернути мою увагу від злого жарту, який зіграла з нами доля. – Ти ж не думаєш… Не думаєш, що, можливо, і з ними сталося те саме?»
Її несподіване припущення обірвало мій нервовий сміх. Гаряче повітря застрягло у горлі, груди билися у приступі хворобливої істерики. Але нарешті дихання вирівнялося, і від мого сміху крізь сльози не лишилося й сліду. Інстинктивно очі стали прочісувати порожнечу пустелі у пошуках ознак того, що не я перша змарнувала життя у такий спосіб. Проте рівнина була неосяжною, і мій зір просто не зміг би угледіти… останки.
«Ні, звісно, ні,– Мелані уже почала заспокоюватися. – Джаред мудрий. Він би ніколи не вирушив сюди непідготовлений. Нізащо не наразив би Джеймі на небезпеку».
«Так, ти маєш рацію, – сказала я, намагаючись повірити у це так само, як і вона. – Впевнена, що таких дурнів, як ми, більше у цілому всесвіті не знайдеться. Джаред ніколи й не намагався щось тут шукати. Йому це, мабуть, і на думку не спадало. Шкода, що про тебе такого не скажеш».
А ноги тим часом несли нас уперед. Я ледве це усвідомлювала. Проте це ніщо порівняно з відстанню попереду. І навіть якби на помах чарівної палички ми раптом перелетіли до самого підніжжя плоскогір’я, це б нічого не змінило. Я була абсолютно впевнена, що там нічого немає. Ніхто там не чекає, аби нас урятувати.
– Ми помремо, – сказала я. Дивно, але в моєму захриплому голосі не було страху. Я лише констатувала факт. Сонце пече. Пустеля сохне. Ми помремо.
«Так», – Мелані теж була спокійною. Факт смерті було прийняти легше, ніж визнати, що ми помираємо через власну дурість.
– І тебе це не хвилює?
Перш ніж відповісти, вона поміркувала.
«Принаймні я помру, прямуючи до своєї мети. Я перемогла. Нікого не видала. Не скривдила. Зробила все можливе, аби знайти рідних. Постаралася дотримати обіцянку… Я помираю заради них».
Я нарахувала дев’ятнадцять кроків, перш ніж відповіла їй. Дев’ятнадцять інертних, даремних хрустів по піску.
– А заради чого помираю я? – знову відчула я поколювання у своїх знезводнених сльозових каналах. – Бо я заблукала, так? Через це?
Тридцять чотири хрусти минуло, перш ніж Мелані знайшла відповідь на моє запитання.
«Ні,– повільно сказала вона. – Я так не думаю. Мені здається… Здається, ти помираєш, щоб стати людиною, – в її думках промайнуло щось схоже на посмішку, коли вона збагнула підтекст своїх слів. – Після всіх планет і всіх носіїв, що в тебе за плечима, ти нарешті знайшла місце і тіло, заради якого готова померти. Гадаю, ти знайшла свій дім, Вандрівнице».
Десять хрустів.
Вже немає сили, аби розтулити рот. «Тоді кепсько, що я не можу зостатися тут на довше».
Відповіді я не розчула. Можливо, Мелані мене втішала. Милостиня за те, що я привела її сюди померти. Мелані перемогла; вона ніколи не здавалася.
Ноги підкошувалися. М’язи благали про помилування, ніби пощадити їх було у моїй владі. Я вже ладна була впасти просто тут, але Мелані, як завжди, була впертішою за мене.
Тепер я відчувала її не лише в голові, а й у кінцівках. Мій крок поширшав, хода вирівнялася. Самою лишень силою волі вона тягнула мою напівмертву тілесну оболонку до недосяжної мети.
Та безцільна боротьба принесла нам несподівану радість. Тепер Мелані відчувала тіло так само, як його відчувала і я. Моя слабкість повернула їй контроль. Вона насолоджувалася свободою руху, несучи ноги вперед, незважаючи на те, що рух був марним. Вона почувалася на сьомому небі від щастя просто через те, що знову здатна рухатися. Навіть біль повільної смерті тьмянів у порівнянні з цим.
«Як гадаєш, що чекає нас там? – запитала вона, разом зі мною прямуючи до кінця. – Що ти побачиш, коли ми помремо?»
«Нічого, – слово було порожнє, тверде й однозначне. – Саме тому ми називаємо це остаточною смертю».
«Хіба душі не вірять у життя по смерті?»
«У нас так багато життів! Очікувати чогось іще було б занадто. Ми переживаємо маленьку смерть щоразу, коли змінюємо носія. Потім живемо знову. Але зараз моя смерть означатиме кінець».
Запало мовчання, а ноги ступали дедалі повільніше.
«А ти? – нарешті запитала я. – Ти й досі у щось віриш – навіть після всього?» – в моїх думках зринули спогади про кінець людського світу.
«Існують речі, які не помирають».
У наших думках чітко виринули два обличчя. Любов, яку ми відчували до Джареда і Джеймі, здавалася невмирущою. У той момент я справді засумнівалась, чи здатна смерть розвіяти щось настільки живе і настільки сильне. Можливо, ця любов і далі житиме з Мел у якомусь казковому місці за перлистою брамою. З нею, проте не зі мною.
Чи відчую я полегшення, звільнившись від тіла? Навряд чи. Здавалося, що тепер воно стало частиною мене.
Нас вистачило хіба на пару годин. Навіть Мелані зі своєю надзвичайною силою волі не змогла випросити у свого згасаючого тіла більше. Очі ледве бачили. Легені вже не вбирали кисню з повітря, яке ми втягували і відхаркували. Нестерпний біль зривав з вуст хрипкі стогони.
«Тобі ще ніколи не було так погано», – зробила я немічну спробу її піддражнити, плентаючись до висохлого дерева, що на кілька дюймів здіймалося над приземистим чагарником. Від нього падала вузенька смужка тіні, до якої ми хотіли дістатися перш, ніж упасти.
«Правда, – погодилася вона. – Так погано – ніколи».
Ми добрели до своєї мети. Щойно мертве дерево накинуло на нас павутинку своєї тіні, ноги підкосилися. Ми впали долілиць на землю, навіть не воліючи перевертатися горізнач. Тільки голову набік повернули, щоб отримати доступ до палючого повітря. Ми втупилися в землю в дюймах від власного носа і слухали своє конвульсивне дихання.
Минув час – багато чи мало, ми не знали, – й очі заплющилися. Зсередини повіки були ясними й червоними. Ми більше не відчували тонкої павутинки затінку – мабуть, на той час вона вже перемістилася.
«Ще довго?» – запитала я.
«Не знаю. Я ж ніколи не помирала».
«Година? Більше?»
«Мені відомо стільки ж, як і тобі».
«Де койот, коли він справді потрібен?»
«Можливо, нам пощастить… уже не відчути його пазурів чи…» – її думка повільно обірвалася.
То була наша остання розмова. Було важко зосередитися на словах. Біль перевершив наші сподівання. Усі м’язи тіла ошаленіли, стискаючись у спазмах і судомах і опираючись смерті.
Ми не боролися. Ми віддалися долі й чекали: думки стікали по краплині, а спогади змішалися в суцільну однорідну масу. Поки ще свідомість не затьмарилася, ми подумки бурмотіли собі колискову. Ту саму колискову, яку ми співали Джеймі, коли земля була надто твердою, чи повітря занадто холодним, чи страх занадто великим, аби заснути. Ми відчували, як голова Джеймі притискається до виїмки трохи нижче плеча, а рука пригортає його за спину. А потім здалося, що це наша голова притискається до чийогось ширшого плеча і чиясь інша пісня заколисує нас.
Повіки стали чорними, але то була не смерть. Опустилася ніч, і нам стало сумно. Без пекельної спеки дня ми, мабуть, помиратимемо довше.
Якусь нескінченну мить було темно і тихо. Потім почувся звук.
Він ледве проник у свідомість. Може, примарилося? Може, то був койот, якого ми так чекали? Хтозна. Ми загубили хід думок і забули про звук.
Потім нас щось струснуло, смикнуло за занімілі руки. Не було сили благати собі швидкого кінця, проте ми все-таки на нього сподівалися. Зараз у тіло упнуться гострі ікла… Натомість нас почали штовхати, і ми відчули, як перевернулися горілиць.
На обличчя щось полилось – вологе, холодне і нереальне. Воно стікало на очі, змиваючи з них пісок. Повіки затріпотіли, зморгуючи краплі.
Та нам було байдуже до піску в очах. Підборіддя потягнулося догори у відчайдушному пошукові, рот слабко розтулявся і стулявся, наче у пташеняти, яке щойно вилупилося з яйця.
Вчулося зітхання.
А потім у рот полилася вода – ми жадібно її ковтали, захлинаючись. Коли ж закашлялися, вода зникла, і руки потягнулися по неї. Важкий ляпас по спині – і кашель минає. Ми знову здатні дихати. А руки хапають повітря, шукаючи воду.
Цього разу ми точно почули зітхання.
Щось притиснулося до потрісканих вуст, і вода полилася знову. Ми припали до неї, але цього разу обережно. Не те щоб ми боялись захлинутися, просто не хотіли, аби воду забрали знову.
Ми пили, поки шлунок не роздувся і не заболів. Вода закінчилася, і ми захрипіли на знак протесту. І знову кружальце притиснулося до вуст – ми жадібно ковтали, аж поки не висмоктали геть усе.
Ще один ковток – і живіт просто лусне, проте ми моргали, намагаючись сфокусувати зір і відшукати нову порцію води. Було дуже темно – на небі жодної зірки. Потім ми знову моргнули – і втямили, що темрява не в небі, а набагато ближче. Над нами нависла постать, темніша за ніч.
Шарудіння тканини і шелест піску під ногами. Постать розпрямилася, і ми почули різкий звук застібки-блискавки – оглушливий у цілковитій тиші ночі.
Наче лезо, різонуло очі світло. Ми застогнали від болю, затуляючи їх руками. Навіть крізь заплющені повіки світло було надто яскравим. Потім світло зникло, і ми відчули на шкірі чийсь подих – зітхання.
Ми обережно розплющили засліплені очі. Хай хто б то був, він сидів дуже тихо і нічого не говорив. Ми начебто відчували напругу моменту, але вона існувала десь далеко-далеко, за межами нас. Було важко думати про щось інше, окрім води в животі, і де дістати ще. Ми зробили спробу зосередитися і побачити, хто нас урятував.
Прокліпавшись, ми розрізнили щось густе й біле на темному обличчі – мільйони білих ниточок на тлі ночі. Коли ми здогадалися, що це борода (як у Санта-Клауса, втулив мозок), пам’ять відновила і решту обрисів. Все стало на свої місця: широкий ніс з поздовжньою зморшкою на кінчику, густі сиві брови, глибоко посаджені очі, зморшкувата шкіра. І хоча всі ці риси майже повністю сховала ніч, ми точно знали, який вигляд вони матимуть за денного світла.
– Дядьку Джебе, – здивовано прохрипіли ми, – ви знайшли нас!
Коли ми промовили його ім’я, дядько Джеб, що навпочіпки сидів поруч, випростався.
– Так, так, – сказав він, і його різкий голос викликав у пам’яті сотні спогадів. – Що, попалася?
Розділ 13
Присуд
– Вони тут? – прохрипіли ми. Ці слова хлинули з нас, як перед тим – вода з легенів. Крім води, це було єдине, що мало значення. – Вони дійшли?
У темряві з обличчя дядька Джеба було неможливо нічого прочитати.
– Хто? – запитав він.
– Джеймі, Джаред! – шепіт різав горло як крик. – Джаред був із Джеймі, нашим братом! Вони тут? Вони дійшли? Їх ви також знайшли?
Дядько Джеб ледь помітно завагався.
– Ні,– сказав він, як відрізав. У його відповіді не було жалю, жодних емоцій узагалі.
– Ні,– прошепотіли ми. Але то була не луна його слів, а протест: навіщо нас повернули до життя? Навіщо тепер нам воно? Ми знову заплющили очі й прислухалися до болю в тілі, аби він витіснив біль зі свідомості.
– Слухай, – промовив дядько Джеб. – Я… е-е-е… маю дещо зробити. Ти відпочивай, а я скоро повернуся.
Мозок не втямив значення його слів – для нас вони були порожнім звуком. Лежачи із заплющеними очима, ми чули, як повільно віддалявся хрускіт дядькових кроків. Ми не знали, в якому напрямку він пішов. Та й не хотіли знати.
Їх нема. Нема способу їх відшукати, нема надії. Джаред і Джеймі зникли – зробили те, на чому добре зналися, – і тепер ми більше ніколи їх не побачимо.
Всупереч нашому бажанню вода і прохолодне нічне повітря привели нас до тями. Ми перевернулися на живіт, аби знову заховати обличчя в пісок. Ми були дуже втомлені й, окрім фізичного виснаження, відчували щось глибше, болісніше. Слід поспати. Не думати – то все, що нам лишалося.
Тож ми так і вчинили.
Коли ми прокинулися, досі стояла ніч, проте на сході на обрії уже займався світанок, оторочивши гірські пасма багряним обідком. У роті був присмак землі, і спершу нам здалося, що дядько Джеб – то всього лише сон, і нічого більше.
Вранці в голові трохи розвиднилося, і ми зауважили біля правої щоки дивний предмет, не схожий ні на камінь, ні на кактус. Ми торкнулися його – він був твердий і гладенький. Підштовхнули – і всередині апетитно захлюпотіла вода.
Дядько Джеб – не сон, і він залишив нам флягу.
Ми обережно сіли, здивовані, що не ламаємось, як висохла палиця. Нам справді було ліпше. Поки ми спали, вода зробила свою справу. Біль утамувався, і вперше за довгий час ми знову зголодніли.
Відкручуючи флягу, пальці не слухалися. Вона була не зовсім повна, проте там вистачило води, аби розпростати стінки шлунка – поки ми спали, він знову зморщився. Ми випили все до краплини – досить уже економити.
Металева фляга впала на пісок, глухо гепнувшись у ранковій тиші. Ми повністю збудилися – й очі широко розплющилися. Ми зітхнули й схилили голову на руки, віддаючи перевагу забуттю. Що тепер?
– Навіщо ви дали їй воду, Джебе? – запитав сердитий голос за спиною.
Ми різко обернулися. Те, що ми побачили, змусило свідомість розділитися надвоє.
Дерево, біля якого я стояла навколішках, півколом оточувало восьмеро людей. У тому, що всі вони були людьми, я не мала сумнівів. Серед душ я ніколи не бачила таких спотворених облич. З викривленими від ненависті губами й вишкіреними зубами, вони були схожі на диких звірів. Брови низько нависли над люто палаючими очима.
Шість чоловіків і дві жінки – деякі з них дуже високі, проте й так майже всі вищі за мене. Я зблідла, коли збагнула, чому вони так дивно тримають руки – витягнувши вперед і щось міцно стискаючи. Вони тримали зброю! Половина з них мала ножі – кілька коротких, як у мене на кухні, кілька довших, і один велетенський і загрозливий. Цей ніж був не для кухонних цілей. Мелані підказала назву: мачете.
Інші тримали довгі палі – хтось металеві, хтось дерев’яні.
Серед людей я впізнала дядька Джеба. Предмет, чимось схожий на довгий ніж, який висів у нього на плечі, особисто мені не був знайомий. Я бачила його лише у спогадах Мелані. То була рушниця.
Для мене то був справжній жах, проте Мелані так не думала. Вона була в захваті від чисельності людей. Восьмеро вцілілих людей! Вона думала, що Джеб один; у кращому разі, до нього приєдналося ще двоє. Вона навіть не сподівалася побачити так багато своїх, її радість не знала меж.
«Не будь дурною, – сказала я їй. – Поглянь лишень на них. Хіба не бачиш?»
Я змусила її поглянути на них із мого боку, побачити загрозу в брудних джинсах і вицвілих сорочках, потемнілих від пилюки. Так, це люди – у тому смислі, в якому вона про них думала, – але в ту мить вони були чимось іншим. Варварами, монстрами, що схилилися над нами, жадаючи крові.
У кожній парі очей читався смертний вирок.
Мелані це теж угледіла і, попри все своє небажання, мусила визнати, що я маю рацію. У цю мить її любі люди проявилися з найгіршого боку – наче в газетних статтях, що трапилися нам у покинутій хатині. Зараз перед нами стояли вбивці.
Чому нам не вистачило здорового глузду, аби померти вчора?
Навіщо дядько Джеб нас оживив?
Від цієї думки по шкірі пробігли мурашки. Я була не надто обізнана з прикладами людської жорстокості. На цій темі я просто перегортала сторінки, бо не могла її витримати. Мабуть, слід було вчитися сумлінніше. Але я знала: якщо люди й зберігали життя своїм ворогам – щоправда, ненадовго, – то було не просто так. Їм потрібні були чи розум, чи тіло…
Звісно, я одразу подумала про неї – про таємницю, якої вони запрагнуть від мене. Якої я ніколи, за жодних обставин не можу їм розкрити. Що б вони зі мною не робили. Краще одразу накласти на себе руки…
Я не дозволила Мелані побачити таємницю, котру охороняла. Використала проти неї її ж власний прийом: побудувавши в голові стіну, я заховалася, бо це вперше з моменту втілення згадала свій секрет. Раніше не було потреби.
Мелані потойбіч стіни, здавалося, зовсім не зацікавилася; вона навіть не зробила спроби пробитися. У неї були нагальніші клопоти, ніж те, що хтось, окрім неї, приховує таємну інформацію.
Але який сенс було щось приховувати від Мелані? Я не така сильна, як вона, – навряд чи витримаю тортури. Питання в тому, скільки болю я зможу стерпіти, перш ніж видам те, що у мене вимагатимуть.
Мій шлунок спазматично скрутився. Самогубство – огидний варіант, тим гірший, що водночас це і вбивство. Мелані так само, як і мене, чекають або тортури, або смерть. Слід зачекати, поки вибору зовсім не буде.
«Ні, такого не станеться. Дядько Джеб ніколи не дозволить скривдити мене».
«Дядько Джеб не знає, що ти тут».
«То скажи йому!»
Я зосередилася на обличчі старого. Густа сива борода ховала від мене його вуста, проте очі його палали не так, як у інших. Крадькома я побачила, як дехто з чоловіків переводить погляд із мене на нього. Вони чекали його відповіді на своє запитання. Дядько Джеб вдивлявся у мене, ігноруючи решту.
«Мелані, не можу я йому сказати. Він не повірить. А якщо люди подумають, що я брешу, то запідозрять у мені шукачку. Вони, мабуть, точно знають, що лише шукачі прийшли б сюди з легендою, навмисно для них вигаданою, аби втертися в довіру».
Мелані одразу зі мною погодилася. Саме лише слово «шукачка» сповнювало її ненависті, й вона знала, що незнайомці реагуватимуть так само.
«Втім, яка різниця? Я – душа, і цього для них достатньо».
Один із чоловіків (той, що з мачете, – найкремезніший, чорнявий, із незвично блідою шкірою і рухливими голубими очима), бридливо пирхнув і сплюнув на землю. Він зробив крок уперед, повільно піднімаючи довгий кинджал.
Краще швидко, ніж повільно. Ліпше померти від його жорстокої руки, ніж від власної. Я не хочу чинити насильство і нести відповідальність за кров Мелані – так само, як і за свою.
– Стривай, Кайле, – промовив Джеб неквапливо, майже буденно, але велетень зупинився. Він скорчив міну і повернувся обличчям до дядька Мелані.
– Чого це? Ви сказали, що переконалися. Вона з них.
Я упізнала цей голос – саме він питав Джеба, навіщо той дав мені воду.
– Правда, так воно і є. Але тут усе не просто.
– Що саме? – запитав інший чоловік, що стояв поряд із чорнявим велетнем Кайлом і був страшенно на нього схожий – мабуть, брат.
– Це ж моя племінниця.
– Уже ні,– рішуче мовив Кайл і, плюнувши на землю, зробив іще один показний крок уперед, тримаючи напоготові ніж. Його плечі напружилися, і я збагнула, що цього разу слова його не зупинять. Я заплющила очі.
Раптом почулося металеве клацання, і хтось охнув. Мої повіки знову розліпилися.
– Я сказав, стривай, Кайле, – голос дядька Джеба звучав так само невимушено, проте руки міцно стискали рушницю, націливши її Кайлові в спину. Кайл завмер лише за кілька кроків од мене, його мачете так і зависло, занесене над головою.
– Джебе, – налякано промовив Кайлів брат, – що ви дієте?
– Відійди від дівчини, Кайле.
Кайл повернувся до нас спиною, люто зиркаючи на Джеба.
– Це не дівчина, Джебе!
Джеб сіпнувся, проте рушниця не зрушила з місця: два дула витріщалися на Кайла.
– Треба дещо обговорити.
– Лікар витягне з неї все, що треба, – грубо промовив жіночий голос.
Ці слова підтвердили мої найгірші страхи. Коли Джеб назвав мене своєю племінницею, то я, дурна, вже почала роздмухувати останні іскорки надії: можливо, на мене зглянуться. Подумати таке, навіть на секунду, було безглуздям. Смерть – єдине милосердя, на яке я могла сподіватися від цих істот.
Поглянувши на жінку, я з подивом побачила, що вона одного віку з Джебом, може, трохи старша. Її волосся було радше попелястим, аніж білим, саме тому я спочатку не звернула уваги, скільки їй років. Обличчя жінки густо помережали зморшки. Але за цими зморшками проглядали знайомі риси.
Мелані провела паралель між обличчям літньої жінки – і лицем більш гладеньким, що збереглося в її пам’яті.
– Тітко Меґґі? Ви тут? Як? А Шерон… – слова цілком належали Мелані, проте вони вихопилися з мого рота, і я не в силі була їх зупинити. Час, проведений у пустелі, зробив Мелані дужчою, а мене слабшою. А може, то через те, що я занадто пильнувала, з якого боку на нас упаде смертельний удар? Я готувалася до вбивства, а Мелані переживала сімейне возз’єднання.
Здивований вигук, який належав Мелані, так і обірвався на півдорозі. Літня жінка на ім’я Меґґі метнулася вперед із прудкістю, що абсолютно не пасувала до її похилого віку. Моя увага була прикута лише до її долоні, що стискала чорну ломаку, саме тому я не зауважила її вільної руки, яка дала мені замашний ляпас.
Голова сіпнулася назад, тоді вперед. Тут тітка вдарила мене ще раз.
– Ти нас не обдуриш, клята паразитко! Ми знаємо, як ви працюєте. Ми знаємо, як добре ви вмієте прикидатися.
Я відчула за щокою смак крові.
«Більше так не роби, – насварила я Мелані.– Я тебе попереджала, що подумають люди».
Мелані була надто шокована, аби відповісти.
– Облиш, Меґґі,– почав був Джеб заспокійливо.
– Не облишкай мені тут, старий дурню! Паразитка, мабуть, привела за собою цілий легіон, – вона відступила, не відводячи очей від моєї нерухомої постаті, ніби я була змією, що от-от укусить. Порівнявшись із братом, вона зупинилася.
– Щось я нікого не бачу, – відповів Джеб, а потім як крикне: – Гей! – я аж кинулася від несподіванки. І не лише я. І далі стискаючи правою рукою рушницю, він лівою замахав над головою і загукав: – Гей, ви там!
– Замовкни, – загарчала Меґґі, штовхаючи його в груди. І хоч вона була досить сильною, як я вже переконалася, Джеб навіть не поворухнувся.
– Вона сама, Меґ. Коли я її знайшов, вона здихала – та й зараз не в чудовій формі. Стоноги не жертвують своїми. Вони прийшли б по неї набагато раніше, ніж я. Хай хто вона є, вона одна-однісінька.
У мене в голові виник образ довгої багатоногої комахи, але я не зрозуміла, до чого тут вона.
«Він має на увазі тебе», – роз’яснила Мелані й порівняла картинку бридкої кузьки з моїм спогадом про яскраву сріблясту душу. Я не побачила жодної схожості.
«Цікаво, звідки він знає, який вигляд ти маєш насправді?» – подумала Мелані між іншим. Мій спогад про істинну зовнішність душ був для неї чимсь новеньким.
Але я не мала часу на роздуми. До мене наближався Джеб, за ним прямувала решта. Над Джебовим плечем нависла Кайлова рука, ладна щомиті зупинити його або відкинути з дороги.
Джеб переклав рушницю у ліву руку, а праву простягнув мені. Я зиркнула на неї спідлоба, готуючись до удару.
– Ну ж бо, – м’яко промовив дядько. – Якби я міг тебе віднести, то ще б уночі забрав тебе додому. Доведеться трохи пройтися.
– Ні! – загарчав Кайл.
– Я беру її з собою, – сказав Джеб, і вперше за весь час у голосі його пролунали грубіші нотки. М’язи на його підборідді, порослому бородою, рішуче напружилися.
– Джебе! – запротестувала Меґґі.
– Це мій дім, Меґ. Я робитиму те, що захочу.
– Старий дурень! – знову відрізала вона.
Джеб нахилився і взяв мою руку, стиснуту в кулак. Потім смикнув мене на ноги. То був не прояв жорстокості – просто він поспішав. Не найгірша форма насилля, аби продовжити мені життя з якихось своїх людських міркувань.
Хитаючись, я підвелася. Ніг я майже не чула – лише поколювання голочок, коли забігала кров.
Позаду Джеба більш ніж з одних вуст злетіло невдоволене сичання.
– Гаразд, хай хто ти є,– сказав він мені так само лагідно, – час звідси забиратися, поки не почало шкварити сонце.
Кайлів брат поклав руку Джебові на плече.
– Ви ж не покажете цій істоті, де ми живемо, Джебе?
– Гадаю, це не має значення, – грубо відказала Меґґі.– У неї не буде нагоди про все розпатякати.
Зітхнувши, Джеб зняв із шиї хустину, яка ховалася під бородою.
– Це безглуздо, – пробурмотів він, але, згорнувши брудну тканину, що задубіла від поту, зробив мені пов’язку на очі.
Поки він її затягував, я стояла абсолютно нерухомо і боролася з панікою, що накотилася, коли я перестала бачити ворогів.
Так, я не бачила, проте знала, що це Джеб поклав мені руку на спину і вів уперед – ніхто інший на таке б не наважився.
Ми рушили на північ – так мені здалося. Спочатку всі мовчали, і лише пісок хрустів під численними ногами. Земля була рівною, проте я тільки те й робила, що перечіпалася занімілими ногами. Джеб виявляв терплячість: рука, що вела мене, була майже галантною.
Поки ми йшли, я відчувала, як сонце підіймається дедалі вище. Деякі кроки випередили інші. Судячи зі звуків, зі мною і Джебом залишилася меншість людей. Мій вигляд засвідчив: я не потребую багато охорони – ослабла від голоду, я хиталася на кожному кроці, у голові паморочилось і дзвеніло.
– Ти ж не збираєшся йому казати?
То був голос Меґґі, він лунав за кілька футів позаду, і в ньому звучало обвинувачення.
– Він має право знати, – відповів Джеб. У його голос повернулася рішучість.
– Недобру річ ти робиш, Джебедіє.
– Життя взагалі недобре, Маґноліє.
Було важко вирішити, хто з них двох страшніший: дядько Джеб, який так заповзято беріг мені життя, чи Меґґі, яка спершу запропонувала лікаря, – від такої пропозиції мене охопив інстинктивний, запаморочливий жах, – а тепер, здавалося, хвилювалася через жорстокість більше за свого брата.
Декілька годин ми знову йшли мовчки. Коли мої ноги підкосилися, Джеб усадовив мене на землю і приклав до моїх вуст флягу – ту саму, яку залишав мені вночі.
– Скажеш, коли досить, – мовив він. У голосі його звучала доброта, хоча я була певна, що неправильно її розумію.
Хтось нетерпляче зітхнув.
– Навіщо ви це робите, Джебе? – запитав чоловік. Я вже чула цей голос раніше – то був один із братів. – Для Дока? Так би й сказали Кайлу. Не обов’язково було наводити на нього рушницю.
– Кайлові треба, аби на нього частіше наводили рушницю, – пробурмотів Джеб.
– Сподіваюся, це не співчуття, – знову промовив чоловік. – Після всього, що ви бачили…
– Після всього, що я бачив, гріш мені ціна, якщо я не навчився співчувати. Але ні, співчуття тут ні до чого. Якби мені було шкода цю бідолашну істоту, то я б дозволив їй померти.
У розпеченому як піч повітрі по моїй спині пробіг холодок.
– Тоді що таке? – не вгавав Кайлів брат.
Довгий час панувала мовчанка, а потім моєї руки торкнулася долоня Джеба. Я вхопилася за неї, потребуючи допомоги, щоб знову звестися на ноги. Друга його рука лягла мені на спину, і я знову рушила вперед.
– Цікавість, – тихо відповів Джеб.
Ніхто нічого не сказав.
Поки ми йшли, я зробила декілька беззаперечних висновків. Перший – я не єдина душа, що потрапляла їм до рук. До мене було чимало інших. Цей «Док» намагався витягнути з них відповідь на якесь запитання.
Другий – у лікаря нічого не вийшло. Якби душі ламалися під тортурами і відмовлялися від самогубства, то я була б їм уже непотрібна. Моя смерть була б милосердно швидкою.
Дивно, але мені не хотілося сподіватись на швидкий кінець чи старатися його наблизити. Зробити це було б легко, навіть не накладаючи на себе рук. Треба всього-на-всього збрехати – прикинутися шукачкою, сказати, що зараз мої колеги стежать за мною, погрожувати і залякувати. Або сказати правду – що всередині мене живе Мелані й що це вона привела мене сюди.
В цьому люди точно б уздріли брехню, причому дуже майстерну: думка, що людина може й далі жити після втілення, здалася б їм надто спокусливою, аби в неї повірити, надто підступною, і вони прийняли б мене за шукачку скоріше, ніж якби я сама нею назвалася. Запідозрили б пастку і дуже швидко мене позбулися, а потім шукали б новий прихисток чимдалі звідси.
