Текст книги "Господиня"
Автор книги: Стефені Маєр
сообщить о нарушении
Текущая страница: 14 (всего у книги 41 страниц)
Розділ 21
Ім’я
Я трималася близенько до Джеба, навіть трохи попереду. Кортіло опинитися якнайдалі від тих двох, що простували за нами. Джеймі йшов посередині – наче вагався, де він хоче бути.
Мені було важко зосередитися на Джебовій екскурсії. Ані грядка з кукурудзою по пояс, що росла під сліпучою спекою яскравих дзеркал, ані широка низька печера, яку він назвав «гральною кімнатою», не змогли привернути мою увагу. В тій печері панувала кромішня темрява, бо містилася вона глибоко під землею. Але Джеб сказав: коли вони хочуть пограти, то приносять світло з собою. Слово «пограти» нічого для мене не означало, принаймні не тут, серед цієї купки озлоблених виживанців. Проте питати я не стала. Тут теж була вода – згубний сірчаний струмочок, який, за словами Джеба, інколи використовувавсь як запасний туалет, оскільки вода не годилася для пиття.
Увага моя була прикута до двох чоловіків, які йшли позаду, та хлопчика поряд зі мною.
Іян із лікарем поводилися напрочуд добре. Не нападали на мене ззаду, хоча я так пильно за ними спостерігала, що здавалося, очі перемістилися на потилицю. Вони просто йшли слідом, час від часу тихо перемовляючись. У розмові раз у раз зринали імена, мені не відомі, а також назви місць і речей, що в цих печерах є або відсутні. Ані слова з того я не розуміла.
Джеймі нічого не казав, але майже не зводив із мене погляду. І коли я не пильнувала за тими двома, то також крадькома зиркала на нього. За всім цим я не встигала захоплюватися краєвидами, що Джеб мені показував, але він, здавалося, не помічав мого відчуження.
Деякі з тунелів були довжелезні й тяглися під землею на приголомшливі відстані. Часто-густо в них була така темрява, хоч в око стрель, проте Джеба це не зупиняло – всі добре знали місцевість і звикли пересуватися в темряві. Але мені було значно важче, ніж удвох із Джебом. У темряві кожен звук здавався погрозливим. Навіть невимушена розмова лікаря з Іяном ввижалася прикриттям для карколомного маневру.
«Це вже параноя», – промовила Мелані.
«Нехай – якщо це збереже нам життя».
«Краще подивися, що показує дядько Джеб. Це ж неймовірно».
«Хочеш – дивися».
«Я чую й бачу лише те, що чуєш і бачиш ти, Вандрівнице, – відповіла вона, а потім змінила тему: – Джеймі має непоганий вигляд, правда? Не такий уже нещасний».
«Але… насторожений».
Після найдовшої подорожі за час мого перебування тут ми крізь прілий морок нарешті вийшли на світло.
– Перед нами – найпівденніше крило печер, – пояснив Джеб. – Тут не надто зручно, проте цілий день ясно. Тому ми зробили тут лікарню. В цьому місці хазяйнує Док.
Щойно Джеб це виголосив, моє тіло заклякло. Я стала як стій; ноги наче приросли до землі, а очі, сповнені жаху, металися від Джеба до лікаря і назад.
Невже вони обвели мене круг пальця? Спровадили непоступливого Джареда подалі звідси й заманили мене в лікарню? Я не могла повірити, що прийшла з власної волі. Яка ж я дурепа!
Мелані була приголомшена не менше за мене. «Принесли себе на тарілочці з блакитною облямівкою!»
Вони, у свою чергу, теж витріщилися на мене: Джеб – без жодних емоцій, лікар – здивований так само, як і я, проте переляку він не виказував.
Я б метнулася геть, сахнулася від теплого доторку чиєїсь долоні, якби ця долоня не була такою знайомою.
– Ні,– сказав Джеймі, його рука нерішуче зависла трохи нижче мого ліктя. – Ні, все нормально. Все гаразд. Правда ж, дядьку Джеб? – Джеймі з довірою подивився на старого. – Адже правда?
– Певна річ, – вицвілі блакитні очі Джеба були спокійні й чисті.– Просто показую.
– Про що це ви? – пробурчав Іян позаду нас – його дратувало, що він нічого не розуміє.
– Ти подумала, що ми привели тебе сюди навмисно, до Дока? – запитав у мене Джеймі, замість відповісти Іяну. – Ми б так не вчинили! Ми пообіцяли Джаредові.
Я дивилася на його чесне обличчя, силкуючись йому вірити.
– О-о! – вигукнув Іян, нарешті все втямивши, а потім розсміявся. – А непоганий план. Як я сам до нього не дотумкав?
Джеймі сердито зиркнув на здорованя і, перш ніж опустити долоню, погладив мене по руці.
– Не бійся, – сказав він.
А Джеб уже провадив:
– Так от, ця велика печера обладнана кількома ліжками на той раз, якщо хтось захворіє або пораниться. Але досі Бог милував. У Дока небагато роботи. – Джеб подивився на мене й усміхнувся. – Твої одноплемінники, щойно почали хазяйнувати, знищили всі наші ліки. Дістати щось майже неможливо.
Я кивнула – рух вийшов якийсь відчужений. Нерви досі були напнуті до межі, і я намагалася взяти себе в руки. Лікарня мала досить безневинний вигляд – точно як цілильня, проте шлунок мій звело спазмом.
– Розкажи про медицину прибульців, – несподівано попросив лікар, із цікавістю схиливши голову набік і очікувально дивлячись мені в обличчя.
Я мовчала.
– Ну ж бо, поговори з Доком, – підохотив мене Джеб. – Він непоганий хлопчина, врешті-решт.
Я похитала головою – хотіла сказати, що не тямлю в медицині, проте вони неправильно мене зрозуміли.
– Вона не видасть нам секретів фірми, – кисло промовив Іян. – Правда ж, красуне?
– Манери, Іяне, – гаркнув Джеб.
– А це секрет? – запитав Джеймі з чистої цікавості.
Я знову похитала головою – це їх геть чисто збило з пантелику. Док теж повільно покрутив головою, заплутаний далі нікуди.
Глибоко вдихнувши, я прошепотіла:
– Я не цілитель. Я не знаю, як діють ліки. Знаю тільки, що діють вони добре – зцілюють, а не просто лікують симптоми. Жодних проб і помилок. Не дивно, що від людських ліків відмовилися.
Усі четверо втупилися в мене, пороззявлявши роти. Спершу їх дивувало, що я не відповідаю, тепер – що відповідаю. Цим людям не догодиш!
– Твої одноплемінники майже не міняли того, що ми лишили по собі,– за деякий час задумливо мовив Джеб. – Лише медицину, а ще замість літаків тепер космічні кораблі. Та в цілому життя здається таким, як і раніше… зовні принаймні.
– Ми хотіли прижитися в цьому світі, а не міняти його, – прошепотіла я. – Проте коли йдеться про здоров’я, то така філософія відступає на задній план.
Я прикусила язик. Треба бути обачнішою. Навряд чи комусь цікаві лекції з філософії душ. Раптом люди розсердяться? Або їхнє крихке терпіння лусне?
Джеб кивнув, досі задумано, а потім повів нас далі. Він показав мені кілька з’єднаних між собою печер у лікарняному крилі, але його ентузіазм вивітрився. А розвернувшись і попрямувавши назад до темного коридору, він узагалі змовк. То була довга мовчазна прогулянка. Я прокручувала в голові власні слова: може, я чимось його образила? Навіть якщо і так, то можу тільки здогадуватися. Джеб незбагненний. Інші люди, хоч які ворожі та підозріливі, принаймні зрозумілі. А як зрозуміти Джеба?
Екскурсія закінчилася – ми повернулись до величезної печери з грядками, де на темній землі розстелився яскравий зелений килим паростків моркви.
– Вистава закінчилася, – різко сказав Джеб, поглянувши на Іяна й лікаря. – Беріться до справи.
Іян закотив очі до лікаря, проте вони обоє відреагували досить нормально й пішли собі до найбільшого виходу – на кухню, якщо я правильно запам’ятала. Джеймі вагався – дивився їм услід, але не зрушив із місця.
– Ходімо зі мною, – сказав йому Джеб, трохи пом’якшивши голос. – Є справа.
– Гаразд, – погодився Джеймі. Йому дуже сподобалося, що його виокремили.
Дорогою до спалень Джеймі знову йшов поруч зі мною. Коли ми звернули у третій коридор ліворуч, мене здивувало, що Джеймі, здавалося, в точності знав, куди треба йти. Джеб простував собі трохи позаду, але Джеймі зупинився точно перед зеленою ширмою, що затуляла вхід до сьомої кімнати. Він відсунув ширму, пропускаючи мене вперед, а сам залишився в коридорі.
– Ну що, ти посидиш тут трохи? – звернувся до мене Джеб.
Я кивнула і, подумки радіючи можливості знову побути на самоті, нирнула всередину. Зробивши кілька кроків, я зупинилася. Чим би його зайнятися? Мелані подумала про книжки під табуретом, але я нагадала їй свою присягу нічого тут не чіпати.
– У мене є справи, малий, – промовив Джеб до Джеймі.– Їжа сама не готується, ти ж знаєш. Побудеш за охоронця?
– Певна річ, – засяяв Джеймі й розпростав худенькі груди.
Я не повірила своїм очам, коли Джеб поклав рушницю в нетерплячі руки Джеймі.
– Ви що, збожеволіли? – зойкнула я, та так гучно, що спочатку не впізнала свого голосу, ніби все життя розмовляла пошепки.
Вони обоє приголомшено поглянули на мене. Вже за мить я стояла в коридорі й мало не сіпнула холодний метал рушниці, мало не вирвала з рук хлопчика, проте вчасно отямилася. Не тому, що боялася смерті, а тому, що у цьому питанні я була слабкіша за людей: навіть заради спасіння хлопчика не могла примусити себе торкнутися зброї.
Натомість я обернулася до Джеба.
– Що це ви надумали? Давати зброю хлопчику! Він же може застрелитися!
– Джеймі пережив достатньо, аби зватися чоловіком, і вміє обходитися зі зброєю.
Від Джебової похвали Джеймі розправив плечі та ще міцніше притиснув рушницю до грудей.
Легковажність Джеба мене приголомшувала.
– А що як по мене прийдуть, коли чергуватиме він? Ви подумали, що може статися? Це не жарти! Джеймі може постраждати через мене!
Джеб був спокійний як двері.
– Нічого з ним не станеться. Я впевнений.
– А я от не впевнена, – мій голос знову зірвався на крик і луною відбився від стін тунелю. Хтось мене точно почув, але мені було байдуже. Нехай краще приходять, поки Джеб тут. – Якщо ви так упевнені, тоді залиште мене взагалі без нагляду, і крапка. Але не ризикуйте життям Джеймі!
– Ти за малого хвилюєшся чи просто боїшся, що він спрямує зброю проти тебе? – запитав Джеб знудьгованим голосом.
Я заморгала, гнів наче рукою зняло. Таке мені навіть на думку не спадало! Я розгублено поглянула на Джеймі – він був здивований не менш за мене.
Мені знадобилася хвилина, аби зібратися й викласти свої аргументи. Обличчя Джеба вже змінилося: стало суворим, губи стиснулися – ніби він уже мав напоготові останній довід, який завершить цю гру, що починала йому набридати.
– Дайте рушницю Іяну… та кому хочете! Мені байдуже, – промовила я повільно і рівно. – А хлопчика не чіпайте.
Раптом обличчя Джеба розпливлося в усмішці. Дивно, але в той момент він нагадав мені кота, що точить кігті.
– Це мій дім, дитинко, і я роблю тут, що хочу. Завжди.
Джеб розвернувся і, насвистуючи, пішов геть. З роззявленим ротом я дивилася, як він віддаляється, а потім, коли він зник, повернулася до Джеймі, який понуро дивився на мене.
– Я не дитина, – сказав він басовитіше, ніж зазвичай, войовничо закинувши підборіддя. – А тепер… тепер іди до кімнати.
Наказ був менш ніж суворим, але що я мала робити? Я здалася без опору.
Присівши біля входу в печеру, я обіперлася спиною об кам’яну стіну – щоб заховатися за напівзатуленою ширмою і водночас бачити Джеймі. Обхопивши коліна руками, я робила те, що мені залишалося у цій безглуздій ситуації,– хвилювалася.
Я вдивлялася і вслухалася, щоб бути напоготові, якщо хтось наблизиться. Хай там що казав Джеб, а я не ризикуватиму Джеймі. Краще я сама вийду з кімнати, перш ніж мене змусять.
«Згодна», – беззаперечно погодилася Мелані.
Джеймі декілька хвилин постояв у коридорі, міцно стискаючи рушницю, не впевнений, як правильно виконувати свій обов’язок. А тоді почав походжати перед входом, але за деякий час відчув, що поводиться як дурень, і присів на долівку біля відсмикнутого краю ширми. Зрештою він примостив рушницю на ногах, а підборіддя зіпер на долоню. Минув якийсь час, і він зітхнув. Стояти на варті було не так захопливо, як він очікував.
Але мені не набридало дивитися на нього.
Годину чи дві потому він став крадькома кидати на мене короткі погляди. Його губи кілька разів розтулялися, але він не наважувався заговорити.
Схиливши підборіддя на коліна, я терпляче чекала. І моє терпіння було винагороджено.
– Планета, на якій ти мешкала перед тим, як втілитися в Мелані,– нарешті промовив він, – яка вона? Така як наша?
Напрям його думок заскочив мене зненацька.
– Ні,– відповіла я. Наодинці з Джеймі непотрібно було шепотіти. – Ні, вона зовсім інша.
– Розкажи про неї,– попросив він, схиляючи голову набік – як завжди, коли по-справжньому зацікавлювався казками, які Мелані розповідала йому перед сном.
І я йому розповіла.
Про затоплену планету – Світ Морських Водоростей, про два світила, еліптичну орбіту, про сірі води, непорушну незмінність коріння, про надзвичайний зір тисяч очей і нескінченні розмови мільйонів безмовних голосів.
Він слухав із широко розплющеними очима і захоплено усміхався.
– А окрім неї, існують інші планети? – запитав він, коли я замовкла, пригадуючи, чи нічого бува не проґавила. – Чи є інші іншопланетяни, окрім морських водоростей? – він засміявся на власний каламбур.
Я також засміялася.
– Звичайно, є ще чимало різних світів.
– Розкажи.
І я розповіла йому про Світ Співочих Кажанів – як то було жити в музичній сліпоті, як то було літати. Я також повідала йому про Планету Туманів – як то було мати щільне біле хутро ведмедя і чотири серця, аби не замерзнути, і як уникати зустрічі з пазурзвірами.
Я почала розповідати йому про Планету Квітів, про колір та світло, але він перебив мене.
– А маленькі зелені чоловічки з трикутними головами та великими чорними очима… Ну, як у серіалі «Росвел» і все таке… То теж ви?
– Ні, не ми.
– Значить, то все брехня?
– Не знаю – може, так, а може, й ні. Всесвіт великий і досить густо заселений.
– Якщо ви не маленькі зелені чоловічки, тоді хто ви? Як ви сюди потрапили? Адже для того, щоб переміщуватися, вам потрібні тіла, правда?
– Правда, – погодилась я, здивована, як швидко він зіставляє факти. Але чого дивуватися – я ж знала, який у нього гострий розум, спраглий до знань, наче та губка. – На самому початку ми використовували носіїв-павуків.
– Павуків?
Я розповіла йому про павуків – цей неймовірний вид. Найясніший, найгостріший у світі розум. У кожного павука було три мозки, по одному в кожній частині поділеного на сегменти тіла. Не було такої задачі, яку б вони не могли вирішити. Але водночас павуки були настільки холодними аналітиками, що їм було нецікаво щось вирішувати. З усіх наших носіїв павуки найбільше вітали наше вторгнення. Вони заледве помітили відмінність, а коли нарешті все втямили, їм сподобався той напрям розвитку, який запропонували ми. Декілька душ, які побували на Планеті Павуків перед утіленням, розповідали нам, що вона була сірою і холодною – не дивно, що павуки все бачили в чорно-білих кольорах і майже не відчували температури. Життя павуків було коротке, проте нащадкам при народженні передавалося все, що знали батьки. Таким чином знання не втрачалося.
Я прожила на тій планеті лише одне коротке життя і більше не захотіла там залишатися. Вражаюча ясність думок, прості відповіді на будь-які запитання, що приходили без будь-яких зусиль, танцюючі колонки цифр перед очима не могли замінити кольорів та емоцій, яких я майже не відчувала в тому тілі. Я досі не розумію, як душам може подобатися таке життя, проте планета залишалася самодостатньою тисячі земних років. Хоча для заселення вона була відкрита через те, що павуки дуже швидко розмножуються, відкладаючи величезну кількість яєць.
Потім я розповідала Джеймі, як почалося наше вторгнення на Землю. Павуки були чудовими інженерами – космічні кораблі, які вони для нас побудували, невидимками безшумно літали серед зірок. Павучі тіла виявилися такими ж корисними, як і розум: чотири довгі ноги у кожному сегменті, на кожній нозі по дванадцять пальців. Пальці мали по шість суглобів кожен, були тонкі й міцні, наче сталеві дроти, здатні виконувати найточніші операції. Важили павуки як корова, але були приземкуваті й гнучкі та бездоганно впоралися з першим проникненням. Вони були дужчі й розумніші за людей, чудово підготовлені, на противагу людям…
Я не закінчила речення, побачивши, як на очах Джеймі заблищало щось прозоре.
Він, міцно стиснувши губи, дивився просто себе, в нікуди. Велика солона краплина покотилася по його щоці.
«Дурепа, – накинулася на мене Мелані.– Ти хоч подумала, що значить для нього твоя розповідь?»
«А де ти була раніше?»
Вона не відповіла. Її, без сумніву, оповідь захопила не менше за нього.
– Джеймі,– промовила я хрипко: від його сліз у мене дивно засвербіло в горлі.– Джеймі. Пробач. Я не подумала…
Джеймі похитав головою.
– Та нічого. Я сам запитав. Я хотів знати, як це сталося, – в його голосі прозвучали різкі нотки – він намагався приховати біль.
Бажання зродилося інстинктивно – порив нахилитися до нього і витерти оту сльозу. Спочатку я стримувалася, адже я не Мелані. Проте сльоза зависла, ніби і не збиралася падати. Очі Джеймі були так само невидющі, а губи тремтіли.
Він сидів так близько! Я простягнула руку і витерла йому щоку: сльоза розпливлася тоненькою плівкою по шкірі та зникла. Підкоряючись інстинкту, я, голублячи, притиснула долоню до його теплої щоки.
На коротку секунду Джеймі удав, що нічого не помічає.
А потім, заплющивши очі й простягнувши руки, притиснувся до мене. Скрутившись збоку біля мене калачиком, він поклав щоку у виїмку на моєму плечі, для якої вже став завеликий, і заридав.
То були не дитячі сльози, і те, що він плакав переді мною, робило їх такими глибокими, такими священними і болісними! То була жалоба дорослого чоловіка на похороні родини.
Я пригорнула його – він ледве помістився в мої обійми – і заплакала разом із ним.
– Пробач, пробач, – повторювала я знову і знову. Цими словами я просила прощення за все: за те, що ми натрапили на Землю; за те, що окупували її; за те, що мені дісталася його сестра; за те, що я привела Мелані сюди і знову завдала Джеймі болю; за те, що своїми непродуманими розповідями змусила його плакати.
І коли він виплакався, я не розтиснула обіймів – не хотіла його відпускати. У мене було таке відчуття, наче тіло моє дуже довго морили голодом, але тільки зараз, тільки тепер я збагнула, чим цей голод утамувати. У цю мить я осягнула таємничий зв’язок матері з дитиною – такий потужний на планеті Земля. Не існує міцніших уз, аніж ті, які штовхають віддати життя за іншого. Мені в принципі була відома ця істина, але досі я не розуміла, чому це відбувається А тепер нарешті збагнула, чому мати ладна пожертвувати життям заради дитини, і це знання раз і назавжди змінило мій погляд на всесвіт…
– Отак ти виконуєш мої настанови, малий.
Ми аж підскочили від несподіванки. Джеймі схопився на ноги, а я ще нижче схилилася до землі, втиснулась у стіну.
Джеб підняв із землі рушницю, про яку ми обоє давно забули.
– Джеймі, так не можна обходитися зі зброєю, – промовив він дуже ніжно, і це пом’якшило докір у його голосі. А тоді він потягнувся і скуйовдив розкошланий чуб Джеймі.
Хлопчик вивернувся з-під Джебової руки, густо почервонівши від сорому.
– Вибачте, – пробурмотів він і побіг геть. Але за декілька кроків зупинився і озирнувся на мене.
– Я не знаю, як тебе звати, – сказав він.
– Вандрівниця, – прошепотіла я.
– Вандрівниця?
Я кивнула.
Він кивнув у відповідь, а потім поквапився геть. Його шия досі була густо-червона від зніяковіння.
Коли він зник з очей, Джеб прихилився спиною до кам’яної стіни й опустився там, де щойно сидів Джеймі. Як і хлопчик, він умостив рушницю в себе на колінах.
– Цікаве ім’я, – здавалося, до Джеба повернувся балакучий настрій. – Може, якось розкажеш, як ти його заробила? Б’юся об заклад, це дивовижна історія. Але якесь воно довгувате, одразу й не вимовиш, правда? Вандрівниця…
Я мовчки дивилася на нього.
– Ти не проти, якщо я зватиму тебе Ванда? Коротше і легше вимовляється.
Цього разу він чекав на відповідь. Врешті-решт я знизала плечима. Яка різниця, як він мене зватиме – «дитинкою» або якимсь іншим дивним людським прізвиськом? Не обзиває – і добре.
– Ну що ж, Вандо, – усміхнувся він, задоволений своєю вигадкою. – Приємно познайомитися. У мене таке відчуття, наче ми знаємо одне одного давно.
Його обличчя розтягнулося у широкій котячій усмішці, і я не змогла стриматися, аби не усміхнутись у відповідь, хоч і не так радісно й невимушено. Джеб – начебто мій ворог. І напевно, несповна розуму. Але він – мій друг. Він убив би мене, якби так склалися обставини, але зробив би це без задоволення. Чи можна просити більшого від людини?
Розділ 22
Допит
Склавши руки в замок за головою, Джеб задумливо роздивлявся темну стелю. Було очевидно, що він налаштований на розмову.
– Я багато міркував над тим, як це – спійматися. Неодноразово бачив, як попадалися інші, кілька разів майже зловився сам. Як то воно буде, цікаво? Чи боляче, коли тобі в голову пхають щось чужорідне? Якось я спостерігав за процесом…
Мої очі розширилися від подиву, але Джеб не дивився у мій бік.
– Мені здається, ви спершу даєте людям якесь знеболювальне, проте це лише здогад. Ніхто не кричить і не стогне, тож, мабуть, це не дуже боляче.
Я зморщила носа. Ні, біль – це людські методи.
– Цікаво було послухати, що ти розповідала малому.
Я насторожилася, і він засміявся.
– Так, я слухав. Підслуховував. Зізнаюся. Але не каюся – воно було того варте. І з Джеймі ти розмовляєш зовсім по-іншому. Мені так припали до душі твої кажани, квіти й павуки! Тут є над чим помізкувати. Мене завжди захоплювали неймовірні, позаземні історії, наукова фантастика і все таке. Я не читав – я ковтав їх. І малий такий самий – він перечитав усі мої книжки двічі, а то й тричі. Мабуть, у захваті – дізнався щось новеньке. Мені так точно сподобалося. Ти гарна оповідачка.
Я опустила очі додолу, проте відчула, що мовби пом’якшилась, трохи послабила оборону. Як і будь-хто у такому емоційному тілі, я ловилася на лестощі.
– Тут усі думають, що ти навмисно нас вистежила, аби потім здати шукачам.
Від цих слів моє тіло наче прошило струмом. Щелепи звело, я прикусила язик. І відчула смак крові.
– А як іще можна пояснити твою появу? – провадив він, не звертаючи уваги. – Але вони просто в пастці стереотипів. Я єдиний, у кого виникають запитання… Єдиний, хто запитує себе, що ж це за план такий – вандрувати пустелею без жодних шляхів для відступу? – він хихикнув. – Вандри – це, здається, твій фах, еге ж, Вандрівнице?
Нахилившись, він підштрикнув мене ліктем. Геть-чисто розгубившись, я не знала, куди подіти очі. Джеб знову засміявся.
– Ще б трохи, і твій план увінчався б чистісіньким самогубством – така моя думка. А це вже точно не методи шукачів. Давай мислити логічно: якщо за тобою не йшла група підтримки, жодних ознак якої я не знайшов, тоді в тебе була якась інша мета. Ти не дуже балакуча, відколи сюди потрапила, – лише зараз заговорила, до малого. Я чув, як ти з ним розмовляла, і здається мені, що ти мало не померла в тій пустелі саме через те, що до смерті хотіла знайти і малого, і Джареда.
Я заплющила очі.
– Але навіщо це робити тобі? – запитав Джеб, не чекаючи відповіді, а просто міркуючи вголос. – Ось як мені здається: або ти справді гарна акторка – супершукачка, представниця нового покоління, вправнішого за попередній, – і в тебе такий складний план, що мені його не розгадати, – або ти не прикидаєшся. Перший варіант занадто надуманий. Я його не приймаю. Але якщо ти не прикидаєшся…
Він зробив невеличку паузу.
– Я провів чимало часу, спостерігаючи за твоїми побратимами. Чекав, що вони от-от зміняться, припинять удавати з себе людей, тому що не буде більше перед ким прикидатися. Я все чекав і спостерігав, а вони не змінювалися. Далі жили з родинами своїх тіл, за гарної погоди ходили на пікніки, ростили квіти, малювали картини… У мене майнула думка, що ви перетворюєтеся на свого роду людей. Що ми, зрештою, теж впливаємо на вас…
Він зачекав, надаючи мені можливість відповісти. Але я мовчала.
– Кілька років тому я став свідком дивної сцени, і мене це дуже вразило. Літні чоловік і жінка, точніше, тіла літніх чоловіка і жінки, які прожили разом так довго, що їхні весільні обручки вросли в шкіру. Вони трималися за руки, він цілував її у щічку, а на її зморшкуватому обличчі спалахував рум’янець. І тоді мені здалося, що ви маєте такі ж почуття, як і ми, тому що ви – це насправді ми, а не лише руки, що смикають нас за мотузки…
– Так, – прошепотіла я. – Ми маємо ті ж самі почуття. Людські почуття. Віримо, страждаємо, любимо.
– Так от, якщо ти не прикидаєшся… тоді голову даю на відтин, що ти обох їх любиш. Ти, Ванда, а не просто тіло Мелані.
Я обхопила голову руками. Цей жест був рівносильний зізнанню, але мені було байдуже. Я більше не могла терпіти.
– Значить, я правий. Але ж моя племінниця… Що відчувала вона, що відчуватиму я, коли раптом?.. Що стається, коли тобі в голову поміщають когось іншого? Ти зникаєш? Видаляєшся з пам’яті? Помираєш? Чи це більше схоже на сон? Чи ти усвідомлюєш, що хтось інший тебе контролює? Чи цей інший усвідомлює твою присутність? Чи ти сидиш у пастці, волаєш ізсередини?
Я принишкла, ховаючи емоції.
– Ясно, що твоя пам’ять і поведінка, усе стає чужим. Але свідомість… Деякі люди не здаються просто так, без бою. Чорт забирай, я знаю, що опирався б щосили – для мене відповіді «ні» не існує, це будь-хто підтвердить. Я боєць. Кожен залишенець – боєць. І моя Мел – не виняток.
Він і далі дивився у стелю, але я не наважувалася відірвати очей від землі – вивчала малюнок скелі під рудувато-сірою пилюкою.
– Так, я багато про це думав.
Джеб перевів погляд на мене – я це відчула, навіть не підіймаючи голови. Я сиділа тихо й непорушно, лише груди здіймалися й опускалися – вдих і видих. Намагалася дихати рівно, хоча це було непросто. Довелося ковтнути – у роті набиралася кров.
«Чому ми колись вважали його несповна розуму? – дивувалася Мел. – Він ясновидець. Він геній. Він те і те водночас. Може, це значить, що ми не мусимо більше мовчати. Він і так усе знає», – вона була переповнена сподіваннями. Останнім часом вона поводилася дуже тихо, здебільшого мовчала. Тепер, коли вона більш-менш щаслива, їй нелегко зібратися на силі. Вона виграла свою велику битву. Привела нас сюди. Її таємницям більше нічого не загрожує, її спогади більше не зможуть зрадити Джареда і Джеймі.
Тепер, коли необхідність боротьби відпала, їй стало важче знаходити сили, аби говорити, навіть до мене. Але Джебове відкриття, думка про те, що люди можуть дізнатися про її присутність, додала їй енергії.
«Джеб знає, так. Та що це міняє?»
Вона замислилася над тим, ким Джеб видається в очах інших людей. «Твоя правда, – зітхнула вона. – Але Джеймі… Не впевнена, що він здогадується… Проте підсвідомо він відчуває правду».
«Так, може бути. Хоча не знаю, чи стане йому або нам від того краще. Поживемо – побачимо».
Джеб зумів витримати мовчки не більш як кілька секунд і розійшовся знову, перебиваючи нашу внутрішню розмову.
– Дуже цікава штука. Хоч до моїх улюблених фільмів і не дотягує, але все ж цікавенька. Я б охоче послухав іще про отих павучат. Ото вже дивина…
Я глибоко вдихнула і підняла голову.
– А що саме?
Він тепло до мене всміхнувся, його очі примружились як півмісяці.
– Три мозки, так?
Я кивнула.
– Скільки очей?
– Дванадцять – по одному там, де ноги з’єднуються з тулубом, їх затуляють не повіки, а густі ворсинки, схожі на сталеві вії.
Він кивнув, його очі палали.
– Вони волохаті, як тарантули?
– Ні, радше покриті броньованою лускою, як риби або рептилії,– я обіперлася об стіну, вмощуючись зручніше для довгої розмови.
Джеб зовсім не розчарувався з моєї відповіді. Я втратила лік запитанням. Він хотів знати все: які павуки на вигляд, як вони поводяться, як їм удалося завоювати Землю. Подробиці вторгнення його анітрохи не бентежили – навпаки, здавалося, сподобалися найбільше. Я не встигала відповідати на його попереднє запитання, як він ставив наступне, й усмішка не сходила з його вуст. Не минуло й години, як Джеб завершив із павуками і перейшов до квітів.
– Про них ти не розказала майже нічого, – зазначив він.
Отож я розповіла йому про найчарівнішу і найбезжурнішу з планет. Щоразу, коли я зупинялася, аби перевести дух, Джеб ставив нове запитання. Йому подобалося вгадувати ще до того, як я відповім, і його зовсім не засмучувало, коли здогадки виявлялися хибними.
– І ви їли мух, як венерині мухоловки? Точно, мух, або навіть птахів, птеродактилів!
– Ні, ми живилися сонячним світлом, як і більшість рослин на Землі.
– Моя версія була цікавішою.
Інколи я не стримувалася і сміялася разом із Джебом.
Ми саме перейшли до драконів, коли з’явився Джеймі, несучи обід для трьох.
– Привіт, Вандрівнице, – привітався він, дещо зніяковівши.
– Привіт, Джеймі,– відповіла я трохи боязко. А раптом він жалкує про близькість, що виникла між нами? Все-таки в цих печерах я – ворог.
Але він сів близенько, між мною і Джебом, схрестивши ноги і поставивши тацю з їжею посередині. Я не на жарт зголодніла, і від довгих розмов у горлі пересохло. Тарілку з супом я спорожнила за кілька ковтків.
– Я мав би здогадатися, що сьогодні на кухні ти просто виявила природну чемність. Коли хочеш їсти, Вандо, треба сказати. Я не вмію читати думки.
З цим я була категорично незгодна, проте промовчала – саме пережовувала хліб.
– Ванда? – перепитав Джеймі.
Я кивнула.
– Правда, їй личить? – Джеб так собою пишався, що, якби міг, сам би себе по спині погладив для більшої ваги.
– Правда, – сказав Джеймі.– А що, ви балакали про драконів?
– Ага, – захоплено промовив Джеб, – але не про рептилій. Ті дракони желеподібні й навіть можуть літати… у певному роді. Просто повітря там густе як желе, тому літання більше схоже на плавання. А ще вони плюються кислотою. По-моєму, не гірше за вогонь, що скажеш?
Поки Джеб годував Джеймі подробицями життя драконів, я з’їла ще одну порцію супу і випила цілу пляшку води. Дочекавшись, поки я наїмся, Джеб знову розпочав атаку.
– А ця кислота…
Джеймі, на відміну від Джеба, запитань не ставив, але тепер я обережніше продумувала кожне своє слово. Проте цього разу, умисно чи ні, Джеб не питав нічого делікатного, отож моя пильність була зайвою.
Світло повільно згасало, аж поки коридор не занурився у цілковиту темряву. Згодом затанцювали відбитки сріблястого сяйва місяця, і коли мої очі призвичаїлися, світла було достатньо, аби розрізняти силуети хлопчика і старого.
Уночі Джеймі присунувся до мене поближче. Я навіть не усвідомлювала, що, розповідаючи, машинально занурювала пальці у його волосся. Але, помітивши, як Джеб за мною спостерігає, склала руки на грудях.
Зрештою Джеб широко позіхнув, та так смачно, що ми з Джеймі миттю й собі позіхнули.
– Ти гарно розповідаєш, Вандо, – зазначив Джеб, потягуючись.
– Я цим займалася… раніше. Викладала в університеті Сан-Дієго. Читала курс історії.
– Учителька! – захоплено промовив Джеб. – Хіба це не диво? Ти станеш нам у пригоді. Шерон, дочка Меґ, пробує навчати трьох наших дітлахів, але знає замало. Їй гарно дається математика і точні науки. А тепер у нас буде ще й історія…
