Текст книги "Господиня"
Автор книги: Стефені Маєр
сообщить о нарушении
Текущая страница: 32 (всего у книги 41 страниц)
Розділ 49
Допит
Я вбила Веза.
Мої руки, подерті, в синцях, червоні від пороху (розвантажувати довелося дуже швидко), здавалося, насправді червоні від крові.
Вез мертвий, і в цьому винна я – ніби я сама натиснула на гачок.
Розвантаживши припаси, ми всі, за винятком п’ятьох, сиділи на кухні, доїдаючи те, що могло зіпсуватися: сир, свіжий хліб і молоко, – їх ми прихопили під час останньої зупинки. Джеб із Доком розповідали Джареду, Іяну і Кайлу, що трапилося.
Я сиділа осторонь, підперши голову руками, занадто приголомшена горем і своєю провиною, щоб ставити запитання. Джеймі сидів зі мною. Час від часу він плескав мене по спині.
Веза вже поховали в темному гроті, поруч із Волтером. Він помер чотири дні тому, того вечора, коли ми з Джаредом та Іяном спостерігали за родиною в парку. Я більше ніколи не побачу свого друга, ніколи не почую його голосу…
Сльози градом покотилися на кам’яну долівку, і Джеймі енергійніше поплескав мене по спині.
Енді й Пейдж не було.
Вони переганяють фургон і вантажівку до схованок. А потім мають перегнати джип на звичне місце й повернутися додому пішки – і все це треба встигнути до світанку. Та ще й до світанку бути вдома.
Лілі також не було.
– Їй… їй зле, – пробурмотів Джеймі, коли зрозумів, що я шукаю її поглядом. Я більше нічого не питала. І так неважко уявити.
Не було й Аарона з Брандтом.
Брандт тепер завжди носитиме круглий рожевий шрам під лівою ключицею. Куля мало не зачепила серце та легені й застрягла під лопаткою. Док витратив майже все «Зцілення», поки витягнув її. Але зараз із Брандтом усе гаразд.
Куля, яка летіла у Веза, була влучнішою: вона поцілила в його оливкове чоло й вилетіла ззаду. Док нічим би не допоміг, навіть якби був поруч і мав під рукою галон «Зцілення».
Брандт, який після сутички завжди носив на стегні в кобурі важкий трофей, був з Аароном. Вони стерегли тунель, де ми б розвантажили здобуті припаси, якби той не був зайнятий. Там знову з’явився в’язень.
Так ніби втрати Веза було недосить.
Кількість пожильців печер не змінилася. Тридцять п’ять живих тіл, як тоді, коли я потрапила сюди вперше. Веза і Волтера немає, зате є я.
А зараз – і шукачка.
Моя шукачка.
Якби я поїхала просто в Тусон… Якби взагалі залишилася в Сан-Дієго… Якби прилетіла не на цю планету, а на іншу… Якби я присвятила себе материнству, як робило більшість жінок після п’ятьох-шістьох планет… Якби, якби, якби… Якби я не приїхала сюди, якби не дала орієнтирів шукачці, Вез був би живий. Їй знадобилося більше часу, щоб розгадати шараду, але зрештою вона це зробила і, забувши про обережність, одразу кинулася в бій – їздила бездоріжжям, уздовж і впоперек перетнула пустелю, залишаючи на крихкому піску нові шрами – сліди від коліс, підбираючись дедалі ближче.
Вони мусили щось робити. Мусили її зупинити.
Я вбила Веза.
«Мене ж усе одно зловили, Вандо. Тобто це я їх сюди привела, а не ти».
Я була настільки розчавлена, що навіть не могла відповісти.
«До того ж якби ми не прийшли, Джеймі б помер. І можливо, Джаред також. Якби не ти, він би помер сьогодні».
Смерть. Повсюди смерть.
«Навіщо їй було мене вистежувати? – стогнала я. – Я ж не завдаю шкоди іншим душам. Навпаки – я певним чином їх рятую. Рятую від скальпеля Дока. Навіщо вона мене вистежувала?»
«Чому її ув’язнили? – гарчала Мел. – Чому одразу ж не вбили? Хай би закатували до смерті, мені байдуже. Чому вона досі жива?»
Від страху в животі замлоїло. Шукачка жива; шукачка тут.
Чому я її боюся?
Звісно, шукачі могли влаштувати засідку – цього бояться всі. Люди, які стежили за пошуками мого тіла, знали, яка вона вперта. Вона силкувалася переконати інших шукачів, що десь у пустелі переховуються люди. Проте, здається, ніхто не сприймав її серйозно. Зрештою пошуки припинили, тільки вона не відступилася.
Але тепер вона зникла під час пошуків. Це все міняє.
Її машину вивезли й залишили посеред пустелі, далеко від Тусона. Все влаштували так, ніби вона зникла так само, як і я: розкидані речі, обгортки від їжі, шматки рюкзака. Чи повірять душі в такий збіг?
Ми вже знали, що душі не повірили. Точніше, не зовсім. Вони організували пошуки. Можливо, тепер вони шукатимуть наполегливіше?
Але боятися самої шукачки… Ну, хіба в цьому є сенс – з нею впорався б і Джеймі. Навіть я дужча і прудкіша, ніж вона. Мене оточують друзі й союзники, а вона тут сама-самісінька. Щохвилини на неї можуть націлити і гвинтівку, і її власний «глок» – ту саму зброю, якій колись так позаздрив Іян і яка вбила мого друга Веза. Шукачка була досі жива з єдиної причини, і довго це не триватиме.
Джеб вирішив, що я захочу з нею перемовитися. Оце і все.
Тепер, коли я повернулася, вона доживає лічені години, незалежно від того, чи побалакаю я з нею, чи ні.
То чому я почуваюся в небезпеці? Звідки цей дивний страх, що саме їй вдасться перемогти у нашому протистоянні?
Я ще не вирішила, чи хочу з нею розмовляти. Принаймні так я сказала Джебові.
Насправді мені геть не хотілося з нею говорити. Я лякалася на саму думку, що знову побачу її обличчя – обличчя, яке я, хай як силкувалася, не могла уявити перестрашеним.
Але якщо я скажу, що не бажаю з нею спілкуватися, Аарон одразу ж її пристрелить. З таким самим успіхом я можу дати команду стріляти. Або сама натиснути на гачок.
Або ще гірше – Док спробує вирізати її з людського тіла. Я згадала срібну кров на руках мого друга й мимоволі поморщилася.
Мелані заметушилася, відчуваючи наближення бурі.
«Вандо! Її просто пристрелять. Не панікуй».
І це має мене заспокоїти? Перед очима стояла картина: Аарон із пістолетом шукачки в руці, її тіло повільно сповзає на землю в калюжу червоної крові…
«Тобі необов’язково дивитися».
Їх це точно не зупинить.
Думки Мелані поскакали.
«Ми ж хочемо, щоб вона померла. Правда? Вона вбила Веза! До того ж її не можна лишати в живих. Хай там що!»
Ну звісно, вона має рацію. Шукачку не можна зоставляти в живих. Якщо її тримати у в’язниці, вона не заспокоїться, поки не втече. Якщо випустити її на свободу, моя родина приречена на смерть.
І це теж була правда – вона вбила Веза. Молодого хлопця, якого всі любили. Його смерть лишила в серцях вогненний слід. Тепер я розуміла людей, розуміла їхню жагу помсти й сама бажала шукачці смерті.
– Вандо? Вандо?
Джеймі трусив мене за руку. Я не одразу втямила, що мене кличуть, причому, судячи зі всього, уже давно.
– Вандо? – цього разу до мене звертався Джеб. Я підвела погляд. Його обличчя нічого не виражало – непроникна маска гравця в покер, яка означала, що його переповнюють емоції.– Хлопці цікавляться, може, ти схочеш поставити шукачці кілька запитань.
Я провела рукою по чолі, намагаючись позбутися нав’язливого образу.
– А якщо ні?
– Вони втомилися її охороняти. Зараз важкий час. Вони б охочіше побули зі своїми друзями.
– Гаразд, – кивнула я. – Тоді мені, мабуть… варто з нею побачитися.
Я оперлася на стіну й звелася на ноги. Мої руки тремтіли, тож я стиснула їх у кулаки.
«Тобі ж нема чого питати».
«Дорогою щось вигадаю».
«Навіщо відкладати те, чого все одно не уникнути?»
«Не знаю».
«Ти хочеш її врятувати», – злилася Мелані. В її голосі бриніла відраза.
«Це неможливо».
«Ну звісно, що неможливо. Ти також зичиш їй смерті. Нехай її просто пристрелять».
Я напружилася.
– Все гаразд? – запитав Джеймі.
Я мовчки кивнула – не варто було зараз покладатися на свій голос.
– Ти не мусиш це робити, – мовив Джеб, пильно вдивляючись у моє обличчя.
– Все добре, – прошепотіла я.
Джеймі притиснувся до мене й обхопив рукою за талію.
– Ти лишаєшся тут, Джеймі.
– Я йду з тобою.
Тепер мій голос набрав сили.
– О ні, не йдеш.
Ми довго дивилися одне на одного, і вперше в житті в суперечці перемогла я. Джеймі насупився, але не зрушив із місця.
Судячи з усього, Іян також збирався йти зі мною, але я зупинила його одним-єдиним поглядом. Джаред дивився на мене сповненими подиву й нерозуміння очима.
– Вона постійно скаржиться, – тихо мовив Джеб дорогою в нору. – Ти поводилася тихо. А ця постійно вимагає більше: їжі, води, подушок… А ще повсякчас нам погрожує. «Шукачі вас усіх переловлять!» У такому плані. Брандт ледве тримає себе в руках. Вона його вже дістала.
Я кивнула. Це зовсім не здивувало мене.
– Але вона й не намагалася втекти. Багато балачок, мало діла. Тільки-но бачить зброю, одразу затихає.
Я сахнулася.
– Здається мені,– пробурмотів Джеб собі під носа, – що їй зовсім не хочеться помирати.
– Ви впевнені, що тримати її тут… безпечно? – запитала я, коли ми зайшли в темний звивистий коридор.
Джеб гигикнув.
– Ти ж не втекла, – нагадав він. – Іноді найнадійніший спосіб заховати річ – залишити її на видноті.
– У неї є мотив, а в мене не було, – коротко відповіла я.
– Хлопці ока з неї не спускають. Тобі нема чого хвилюватися.
Ми майже прийшли. Тунель повернув назад під гострим кутом.
Скільки разів я завертала за той ріг, навпомацки тримаючись за внутрішню частину виступу, як от зараз? Я ще ніколи не йшла із зовнішнього боку. Вона була нерівною, з випнутими гострими камінцями, що залишали синці й забої. І до того ж із внутрішнього боку коротше.
Коли мені вперше пояснили, що тунель не просто повертав під гострим кутом, а нагадував у цьому місці «Y» – два відгалуження від іншого тунелю – головного тунелю, – я відчула себе справжньою дурепою. Як казав Джеб, іноді найкращий спосіб заховати річ – залишити її на видноті. В хвилини відчаю, коли я замислювалася про втечу, подумки я завжди проминала це місце. Бо тут – нора, тюрма. Я уявляла, що це найтемніший, найглибший колодязь у печерах. І мене тут заживо поховали.
Навіть розумниці Мел не спало на думку, що в’язня триматимуть усього за кілька кроків од входу.
І виявляється, це був не єдиний вихід. Хоча другий був зовсім вузький – по ньому треба було лізти навкарачки. В печери я потрапила, йдучи випроставшись на весь зріст. Тому мені й на гадку не спало шукати вузький тунель. До того ж я ніколи не вивчала володінь Дока, а з самого початку намагалася їх уникати.
Знайомий, хоча й забутий з часом – ніби з іншого життя – голос урвав мої роздуми.
– І як ви примудряєтеся виживати з такою їжею. Бр-р-р!
Щось пластикове з тріскотом ударилось об каміння.
За рогом ясніло блакитне світло.
– Не думала, що людям стане терпіння заморити когось голодом. Надто складний план для таких тупоголових створінь.
– Я ж казав, – гигикнув Джеб. – Я вражений терпінням хлопців. Дивина, що вони так довго протрималися.
Останній ріг – і ми опинилися в яскраво освітленому тупику. Брандт і Аарон зі зброєю напоготові сиділи якнайдалі від шукачки. Побачивши нас, вони обоє полегшено зітхнули.
– Нарешті,– пробурмотів Брандт. На його обличчі з’явилися глибокі зморшки – їх проклало горе.
Шукачка припинила міряти кроками коридор.
Я здивувалася, побачивши, в яких умовах її тримають.
Її не запхнули в крихітну вузьку нору, а натомість дали відносну свободу, виділивши для прогулянок увесь кінець тунелю. На долівці лежав матрац і подушки. Поблизу валялася пластикова таця, коренеплоди хікамі й перевернута супова миска. З неї вихлюпнулося трохи супу. Це пояснювало нещодавній шум – шукачка викинула їжу, хоча, судячи усього, спочатку трохи підкріпилася.
Я подивилася на цей прояв людяності – й усередині замлоїло.
«А кого вбили ми?» – пробурмотіла Мелані похмуро. Її це також зачепило за живе.
– Побалакаєш із дівчиною хвильку? – запитав мене Брандт, і в грудях знову засвербіло. З дівчиною, не з істотою? А мене Брандт бодай колись так називав? Не дивно, що Джеб ставиться до шукачки, як до людини, але щоб і всі решта?
– Так, – прошепотіла я.
– Тільки будь обачною, – попередив Аарон. – Вона люта.
Я кивнула.
Всі залишилися на своїх місцях, а я рушила вперед.
Злий погляд шукачки, немов холодні пальці, обмацував моє обличчя. Її ж обличчя перетворилося на злісну гримасу. Ще в жодної душі я не бачила такого виразу.
– Що ж, привіт, Мелані,– глузливо мовила вона. – Чому так затрималася з відвідинами?
Я не відповіла. Просто повільно наближалася до неї і намагалася переконати себе, що злість і ненависть, які пульсують у моєму тілі, насправді належать не мені.
– Чи, може, твої маленькі друзі вирішили, що з тобою я згоджуся побалакати? Що я видам усі таємниці тільки тому, що в твоїх очах відбивається паралізована, заглушена душа? – вона хрипко засміялася.
Я зупинилася за два кроки від неї – тіло напружилося, готове щомиті втекти. Шукачка не виявляла агресії, але я все одно нервувала. Ця зустріч була зовсім не такою, як розмова з шукачем на шосе, – не було звичного відчуття безпеки. Мене знову пронизало дивне передчуття, що шукачка житиме довго, переживе й мене.
«Не будь смішною. Став свої запитання і гайда звідси. Щось уже надумала?»
– То що тобі треба? Хочеш убити мене власноруч, Мелані? – просичала шукачка.
– Тут мене називають Банда, – мовила я.
Щойно я розтулила рота, як вона легенько смикнулася – немов чекала, що я заволаю. Схоже на те, що мій рівний тихий голос розчарував її більше, ніж лемент, на який вона очікувала.
Я вивчала вираз її обличчя, а вона палила мене своїми булькатими очима. Її брудне спітніле лице було вкрите червоним порохом. За винятком цього, на ньому не було більше жодного сліду. Я знову відчула дивний біль у грудях.
– Банда, – повторила вона тихо. – Ну, чого ти чекаєш? Невже тобі не дали згоди? Ти збираєшся вбити мене голіруч чи скористаєшся моїм пістолетом?
– Я прийшла сюди не для того, щоб вас убивати.
Вона гірко усміхнулася.
– Тоді навіщо? Щоб мене допитати? А де тоді знаряддя тортур, людино?
– Я не завдам вам шкоди, – поморщилась я.
Невпевненість, яка майнула на її обличчі, вмить сховалася за глузливою посмішкою.
– Навіщо ж мене тут тримати? Невже люди думають, що мене можна приручити й зробити з мене домашню тваринку, як із твоєї душі?
– Ні. Просто вони… не хотіли вас убивати, поки не… порадяться зі мною. Раптом я захочу з тобою перемовитися.
Вона примружила очі.
– Ти хочеш щось сказати?
– Мені цікаво… – ковтнула я. Сама я не могла відповісти на це запитання. – Чому? Чому ви не дозволили мені просто зникнути, як іншим? Чому ви так наполегливо мене вистежували? Я не хотіла нікому завдавати шкоди. Я просто хотіла… йти своїм шляхом.
Вона стала навшпиньки й зазирнула мені в лице. Позаду хтось заворушився, але я чула тільки її лемент.
– Тому що я була права! – гаркнула вона. – Більш ніж права! Тільки поглянь на них! Зграя вбивць, зачаїлися! Такі, як я й думала, тільки ще гірші! Я знала, що ти тут, із ними! Ти така ж, як і вони! Я ж казала всім, що існує загроза! Я їм казала!
Несподівано вона замовкла й ступила назад, зазираючи за моє плече. Я навіть не озирнулася. Джеб мені вже пояснював: «Тільки-но бачить зброю, одразу затихає». Поки шукачка намагалася відсапатися, я вивчала вираз її обличчя.
– Але вас не послухали, і ви прийшли сюди самі.
Шукачка не відповіла, ступила крок назад, і по її обличчю пробігла тінь сумніву. Тепер вона здавалася якоюсь уразливою, так ніби мої слова здерли щит, за яким вона ховалася.
– Вас шукатимуть, та чи довго? Вам же ніколи не вірили. Не повірять і зараз, – мовила я, спостерігаючи за тим, як її відчайдушний погляд підтверджує кожне моє слово. Це додало мені впевненості.– Тож скоро пошуки припиняться. Тіла не знайдуть – і цікавість притупиться. А ми будемо обережні, як завжди. І нас нізащо не знайдуть.
Вперше за увесь час шукачка по-справжньому злякалася – знала, що так і буде. А я зітхнула полегшено: з моєю родиною, з цим людським гніздечком нічого не станеться. Я таки мала рацію. Їм нічого не загрожує. Але мені й далі було прикро за себе.
У мене не залишилося запитань до шукачки. Коли я піду, вона помре. Чи дочекаються люди, поки я відійду подалі, щоб не чути пострілу? Чи це взагалі можливо в печерах із такою луною?
Я втупилася в шукаччине водночас люте і перелякане обличчя й усвідомила, як я її ненавиджу. Як не хотіла б я бачити це обличчя до кінця своїх життів.
Але саме сила моєї ненависті не дозволяла їй померти.
– Я не знаю, як вас урятувати, – прошепотіла я зовсім тихо – ніхто з людей не почує. Ну чому мені здавалося, що я брешу? – Нічого не можу вдіяти.
– Чому б це тобі мене рятувати? Ти така ж, як вони!
Але в її очах з’явився промінчик надії. Джеб мав рацію. Все це нахваляння – оці її погрози… їй таки хотілося жити.
Я кивнула на її обвинувачення – трішки неуважливо, адже в цей час швидко міркувала.
– Але все-таки це я… – пробурмотіла я. – І я не хочу… я не хочу…
Як завершити це речення? Я не хочу… щоб шукачка померла? Ні. Це неправда.
Я не хочу… ненавидіти шукачку? Ненавидіти так, що аж зичити їй смерті? Не хочу, щоб вона померла в той час, як я її ненавиджу. Бо так вона помре фактично через мою ненависть.
Якби я насправді не бажала їй смерті, чи знайшла б я спосіб її врятувати? Невже я не можу знайти виходу саме через ненависть? Невже смерть шукачки залишиться на моєму сумлінні?
«Ти з глузду з’їхала?» – запротестувала Мелані.
Вона вбила мого друга, просто застрелила його в пустелі, розбила серце Лілі. Вона становить загрозу для моєї родини. І доки вона живе, доти становитиме для них небезпеку. Для Іяна, Джеймі та Джареда. Вона зробить усе можливе, щоб побачити їх усіх мертвими.
«Саме так», – такі думки Мелані схвалювала.
«Але якщо вона помре, а я навіть не спробую її врятувати… то хто я після цього?»
«Вандо, міркуй тверезо. Це війна. На чиєму ти боці?»
«Ти знаєш відповідь».
«Знаю. І ти знаєш, хто ти, Вандо».
«Але… а якщо я зможу зробити і те, і те? Врятувати шукачці життя й водночас не піддати нікого небезпеці?»
До шлунку підкотила нудота: я чітко побачила вихід, якого так наполегливо намагалася не помічати.
Єдина стіна, якою я досі відгороджувалася від Мелані, рухнула.
«Ні! – видихнула Мелані. А тоді щосили заволала: – НІ!»
Мабуть, я підсвідомо знала, що вихід є. І це пояснювало мої дивні передчуття.
Мені до снаги врятувати шукачку. Звісно, до снаги. Але мені це дечого коштуватиме. Це буде обмін. Як там говорив Кайл? Життя за життя.
Шукачка витріщилася на мене темними очима, повними отрути.
Розділ 50
Жертва
Поки ми з Мелані сперечалися, шукачка уважно вивчала моє обличчя.
«Ні, Вандо, ні!»
«Не будь дурненькою, Мел. Хто-хто, а ти одразу мала б угледіти перспективи. Хіба не цього ти хотіла?»
Але навіть зараз, думаючи про щасливий кінець, я не могла позбутися думки, що такий вибір – жахливий. Я маю померти, захищаючи цю таємницю. Не видавати її, навіть піддавшись найстрашнішим тортурам.
Та хіба таких тортур я очікувала: кризи власного сумління, ускладненої і заплутаної любов’ю до людської сім’ї. Як боляче!
Яка з мене емігрантка, якщо я видам цю таємницю? Ні, я стану чистої води зрадницею.
«Не заради неї, Вандо! – застогнала Мелані.– Тільки не заради неї!»
«А що мені – чекати? Чекати, поки зловлять ще одну душу? Безневинну, ненавидіти яку в мене геть немає підстав? Рано чи пізно мені доведеться прийняти рішення».
«Не зараз! Зажди! Обміркуй усе!»
У шлунку знову закрутило, аж я схилилася, щоб глибоко вдихнути. Мало не виблювала.
– Вандо? – схвильовано гукнув Джеб.
«Мел, я б змогла погодитися. Знайшла б виправдання, посилаючи її смерть, якби вона була просто безневинною душею. Я б дозволила її вбити. Бо втому разі я б мала здатність приймати об’єктивне рішення».
«Але вона жахлива, Вандо! Ми обидві її ненавидимо!»
«Саме так. Тому я не покладаюся на власну об’єктивність. Подумай тільки, я мало не проґавила очевидний вихід…»
– Вандо, з тобою все гаразд?
Шукачка метнула палючий погляд мені за спину, туди, звідки долинув голос Джеба.
– Все добре, Джебе, – видихнула я. Голос мій був напружений, засапаний. Звучав він жахливо.
Чорні очі шукачки невпевнено металися між мною і Джебом. А тоді вона відсахнулася від мене й утиснулася в стіну. Знайома поза – хто-хто, а я пам’ятала її до деталей.
Чиясь лагідна рука лягла мені на плече й розвернула мене.
– Що з тобою, люба? – запитав Джеб.
– Мені потрібна ще хвилина, – мовила я задихано й чесно подивилася в його блакитні очі.– Я маю ще одне запитання. Але насправді мені просто треба ще хвилинку поміркувати. Ви… почекаєте на мене?
– Звісно, ми почекаємо. Віддихайся.
Я кивнула і якнайшвидше пішла геть од в’язниці. Спочатку ноги від страху не слухалися, а тоді самі мене понесли. Проминаючи Аарона та Брандта, я майже бігла.
– Що трапилося? – здивовано прошепотів Аарон до Брандта.
Я не знала, куди подітися. Ноги самі несли мене по коридору до спальні – я сподівалася, що там нікого не буде.
Було темно, тьмяне світло зірок ледве пробивалося крізь тріщини в стелі. Я об щось спіткнулася – це Лілі лежала в проході, скрутившись калачиком. Я ледве її впізнала – обличчя її спухло від сліз… Вона також не тямила, хто я, дивилася на мене широко розплющеними очима.
– Навіщо? – запитала вона. – Колись я казала, що любов і життя тривають. Але навіщо? Тепер не треба. Не треба. В чому сенс?
– Не знаю, Лілі. Я не знаю, в чому сенс.
– Навіщо? – не вгавала вона, але говорила не до мене. Її скляні очі дивилися крізь мене.
Я обережно переступила її й поквапилася до спальні. У мене було своє запитання, на яке слід було відповісти. На щастя, кімната виявилася порожньою. Я долілиць упала на наш із Джеймі матрац.
Коли я сказала Джебові, що маю ще одне запитання, я його не обманула. Але відповісти на нього повинна була не шукачка. А я сама.
Ось воно: чи наважусь – не чи зможу – я це зробити?
Так, я можу врятувати життя шукачки. Це я знала. В печерах не буде загрожене жодне життя. Окрім мого. Такі умови.
«Ні», – Мелані, попри паніку, намагалася говорити твердо.
«Будь ласка, дай поміркувати».
«Ні».
«Зрозумій, Мел. Це невідворотно. Тепер я це усвідомлюю. Я повинна була про все здогадатися раніше. Це ж так очевидно».
«Ні, не очевидно».
Я згадала нашу нещодавню розмову з Мел біля ліжка хворого Джеймі. Ми помирилися, і я сказала, що не змогла б її позбутися і що мені дуже шкода, адже я не можу дати їй більшого.
Це була не зовсім неправда… радше незакінчене речення. Я здатна дати їй більше – і при цьому вижити.
А от Джаредові я збрехала. За кілька секунд після того я сказала йому, що не можу просто припинити існування – не знаю як. У контексті нашої розмови все так і було. Я не знала, як зникнути, сидячи всередині Мелані. Дивно, чому я тоді ж не помітила такий явний обман, який бачу зараз? Ну звісно, я знала, як припинити існувати.
Справа в тому, що я ніколи не розглядала такої можливості, адже це найстрашніша зрада, яку могла вчинити душа на планеті Земля.
Тільки-но люди дізнаються, що в мене є відповідь, заради якої вони готові знову і знову вбивати, я за це заплачу.
«Ні, Вандо!»
«Хіба ти не хочеш звільнитися?»
Запала тиша.
«Я б ніколи тебе про це не попросила, – зрештою мовила Мел. – Я б сама не зробила такого заради тебе. А тим паче, чорт забирай, заради шукачки!»
«А тобі й не треба просити. Мені здається, я б сама наважилася… рано чи пізно».
«Чому ти так гадаєш?» – здавалося, Мел от-от розридається. Мене це зворушило. Я-бо думала, вона зрадіє.
«Частково через них – Джареда і Джеймі. Я можу дати їм цілий світ – все, що вони захочуть, навіть тебе. Мабуть, я б зрозуміла це… одного дня. Хтозна. Може, мене попросив би Джаред. А ти ж знаєш, я не можу йому відмовити».
«Іян має рацію. Ти справді готова пожертвувати собою. Ти не знаєш міри. Тебе потрібно оберігати від самої себе, Вандо!»
«Ох, Іян», – застогнала я. Серце розкраяв біль.
«Ти забереш у нього увесь світ. Усе, чого він прагне».
«З Іяном у мене ніколи нічого не вийде. Не в цьому тілі – навіть якщо він полюбить його, ніколи не отримає взаємності».
«Вандо, я… – Мелані намагалася підібрати правильні слова. Я чекала, що вона зрадіє, принаймні не стане відмовляти мене, а натомість… – Я не дозволю тобі так учинити. Насправді ти потрібна їм набагато більше, ніж я. Ти можеш їм допомогти; врятувати їх. А я ні. Ти повинна залишитися».
«Мел, я не бачу іншого виходу. Як я не усвідомила цього раніше! Це ж так очевидно. Звісно ж, я повинна піти – ми, душі, вчинили неправильно, прилетівши сюди. Тому тепер у мене немає іншого вибору – я мушу вчинити правильно, тобто забратися геть. Ви якось виживали без мене раніше; виживите й зараз. Ти стільки всього дізналася від мене про душі – тепер ти зможеш допомогти людям. Хіба не бачиш? Це щасливий кінець. Так повинна закінчитися наша історія. Я можу подарувати вам надію. Я можу подарувати вам… ні, не майбутнє. Мабуть, іще ні. Але це бодай щось. І це все, на що я здатна».
«Ні, Вандо, ні».
Мел плакала, слів її неможливо було розібрати. Від її смутку на моїх очах також виступили сльози. Я й не уявляла, що вона так хвилюватиметься за мене. Я не здогадувалася про силу нашої взаємної любові.
Навіть якби Джаред ніколи не попросив мене про таке, навіть якби його взагалі не існувало… Рано чи пізно я б обрала цей шлях. Бо я полюбила Мел.
Не дивно, що відсоток вдалих спроб підкорити собі волю дорослого носія на Землі такий мізерний. Варто нам, душам, полюбити свого носія – і що тоді? Ми не можемо жити за рахунок того, кого любимо. Ми ж душі. Душі так не вміють.
Я перевернулася на спину і в зоряному світлі подивилася на своє тіло.
Під шаром болота й синцями ховалися чарівні руки. Приємна засмагла шкіра; навіть у тьмяному блідому світлі вона була прегарна. Нігті покусані, проте тверді та гладкі, з маленькими білими півмісяцями біля краю. Я поворушила пальцями, спостерігаючи, як ожили м’язи й запрацювали тоненькі кісточки. Я зігнула руки й підняла їх над головою: немов дві темношкірі танцівниці вигиналися на тлі зоряного неба.
Я провела долонею по волоссю – воно відросло майже до плечей. Мелані це сподобається. Після кількох тижнів, проведених у готелях, після шампунів і вітамінних масок воно знову стало шовковистим і блискучим.
Я широко розкинула руки, поки не хруснули суглоби, й відчула їхню силу. Вони здатні видертися на скелю, носити вантажі, скопати поле. Водночас вони неймовірно ніжні. Здатні заколисати дитину, втішити друга, любити… але все це не для мене.
Я глибоко вдихнула, й з очей покотилися сльози. Вони стікали по скронях прямісінько у волосся.
Я напружила м’язи ніг і відчула їхню пружність та стрімкість. У мене з’явилося непереборне бажання мчати, оббігти велике поле, відчути підошвами тверду землю. Щоб вітер тріпотів у волоссі. І щоб падав дощ і я на бігу вдихала його запах.
Ступні витягнулися й повернулися назад – в такт диханню. Вдих, видих. Витягнулися, повернулися назад. Приємне відчуття.
Кінчиками пальців я торкнулася обличчя – тепла гладенька шкіра. Я рада, що повернула Мелані її колишню ніжну шкіру. Я заплющила очі й погладила повіки.
Я жила в стількох тілах, але жодне не любила так сильно, як це. Жодного не бажала так, як цього. І звісно, саме від цього тіла мені доводиться відмовлятися.
Яка іронія долі! Я засміялась і зосередилася на своїх відчуттях: повітря потрапляло в рот і повільно затікало в легені; сміх, немов свіжий вітерець, пронісся по тілу й забрав із собою всі тривоги й печалі. А інші види здатні так легко зцілюватися? Я не пам’ятала.
Я діткнулася вуст і згадала поцілунки Джареда, Іяна… Не кожному випадало цілувати стільки вродливих тіл. За такий короткий час я встигла набагато більше, ніж інші.
Як швидко сплив час! Я не певна, але, мабуть, минув рік. Єдиний швидкий оберт зеленої планети навколо звичайної жовтої зірки. Найкоротше життя з усіх, що я прожила.
Моє найкоротше, найважливіше, найболючіше життя. Життя, яке назавжди визначило моє «я» і прив’язало мене до однієї зірки, однієї планети, однієї маленької родини чужинців.
Ще трошки часу… що в цьому такого поганого?
«Нічого, – прошепотіла Мел. – Отож скористайся з цього».
«Ніколи не знаєш, скільки часу в тебе залишилося», – прошепотіла я у відповідь.
Але насправді я знала. Знала, скільки мені залишилося. І я не могла дозволити собі чекати. Мій час вийшов.
По всьому тілу – від пальчиків ніг до кінчиків волосся – прокотилося зітхання. Аарон і Брандт не чекатимуть вічно. А тепер у мене з’явилося ще кілька запитань, які потребували відповіді. Цього разу мені потрібен був Док.
Повсюди в печерах мене зустрічали сумні, опущені долі очі. Було легко прослизнути повз них непоміченою. Нікого не хвилювало, що я тут роблю, хіба що Джеба, Брандта й Аарона, а їх тут не було.
Безмежного поля під дощем у печерах не знайти, проте був довгий південний тунель. Бігти швидко не вийшло – було занадто темно, але вдалося підтримувати середній темп. Я відчувала, як мої м’язи розігрівалися.
Я сподівалася, що Док уже в себе, а якщо ні, я б його дочекалася. Він буде сам. Бідолаха – тепер він завжди сам.
Після того, як ми врятували Джеймі, Шерон зібрала речі й переїхала до матері, а Док не хотів спати в порожній кімнаті, тому ночував у лікарні.
Яка сильна ненависть! Шерон радше знищить не тільки своє щастя, але й щастя Дока, але не пробачить чоловікові те, що він допоміг мені врятувати Джеймі.
Шерон і Меґґі день у день дедалі рідше з’являлися на людях, віддалялися від решти. Вони немов нікого не помічали, як колись не помічали мене. Цікаво, чи зміниться щось після того, як мене не стане, чи ця парочка так віддалася своїм упередженням, що вже запізно?
Ну, що за безглуздий спосіб марнувати дорогоцінний час!
Уперше сьогодні південний тунель видався мені неймовірно коротким. Не встигла я пробігти й половини, як з арки, за якою починалися володіння Дока, полилося тьмяне світло. Він у себе.
Я пішла ступою. Не хотілося його лякати, а то ще подумає – знову щось сталося.
Але він таки злякався, коли я, задихана, з’явилася в кам’яному проході.
Він підскочив. Книжка, яку він читав, упала на долівку.
– Вандо? Щось сталося?
– Ні, Доку, – запевнила я. – Все добре.
– Я комусь потрібен?
– Тільки мені,– я слабко усміхнулася.
Док вийшов із-за столу й розширеними очима дивився на мене. Він зупинився за крок від мене та звів брову.
На обличчі світилася доброта. І як я могла вважати його чудовиськом?
– Ви – людина слова, – почала я.
Він кивнув і розтулив був рота, щоб заговорити, але я спинила його рухом руки.
– Це серйозна перевірка, чи здатні ви справді дотримати слово, – попередила я.
Він чекав, у очах з’явилися тривога та збентеженість.
Я вдихнула, відчуваючи, як розширюються легені.
– Я знаю, як зробити те, заради чого ви змарнували стільки життів. Я знаю, як витягнути душу з тіла, не завдавши шкоди ні душі, ні людині. Ну звісно, мені це відомо. Всі ми знаємо, як це робиться, про всяк випадок. Одного разу, коли я була ведмедем, мені довелося зробити це власноруч.
Я дивилася на Дока, очікуючи реакції. До нього поступово доходив зміст сказаного, і його очі загоралися цікавістю.
– Чому ти розказуєш це мені? – видихнув він зрештою.
