Текст книги "Господиня"

Автор книги: Стефені Маєр

сообщить о нарушении

Текущая страница: 37 (всего у книги 41 страниц)

Розділ 57. Звершилося

Цього разу на суд прийшло набагато менше народу, ніж тоді, коли вирішувалася Кайлова доля. Іян привів тільки Джеба, Дока та Джареда. Іяну не треба було нагадувати, що Джеймі і близько не можна підпускати до таких зібрань.

За мене з ним попрощається Мелані. Я цього не витримаю – не з Джеймі. Байдуже, що я боягузка. Але я цього не робитиму.

Всього один блакитний ліхтар, один тьмяний круг світла на землі. Ми сиділи по краю цього кола: я – сама-самісінька навпроти чотирьох чоловіків. Джеб навіть приніс рушницю – наче то молоток судді, який додасть нашому зібранню офіційності.

Запах сірки повернув мене назад у болісні дні моєї скорботи; є спогади, про які я, зникаючи, не пошкодую.

– Як вона? – тривожно запитала я в Дока, поки всі всідалися й нічого ще не почалося. Цей суд був марним гаянням мого крихітного запасу часу. Мене хвилювали набагато серйозніші речі.

– Котра з двох? – відповів Док запитанням на запитання.

Кілька секунд я просто дивилася на нього, а тоді мої очі розширилися.

– Сонні в контейнері? Вже?

– Кайл вирішив, що з нашого боку жорстоко змушувати її і далі страждати. Вона була така… нещаслива.

– Шкода, що я з нею не попрощалася, – пробурмотіла я сама до себе. – Не сказала їй «щасти». Як там Джоді?

– Поки що не реагує.

– А господиня цілительки?

– Труді її забрала. Гадаю, вони пішли перекусити. Вони підбирають їй тимчасове ім’я: не називатися ж їй «господиня» або ще краще – «тіло», – Док криво усміхнувся.

– З нею все буде гаразд. Я впевнена, – мовила я, намагаючись вірити власним словам. – І з Джоді також. Усе владнається.

Ніхто не дорікнув мені за брехню. Всі розуміли, що так я силкуюся переконати сама себе.

Док зітхнув.

– Не хочу залишати Джоді саму надовго. Їй може щось знадобитися.

– Правильно, – погодилась я. – Тож не барімося.

Що швидше, то краще. Байдуже, який вирок винесе суд; Док уже пристав на мої умови. І все-таки якась дурненька часточка мене і далі сподівалася… сподівалася, що вихід знайдеться, що якимось дивовижним чином я залишуся з Іяном, а Мелані – з Джаредом, і то так, що ніхто не постраждає. Ні, марні надії слід задушити в зародку.

– Гаразд, – мовив Джеб. – Вандо, твоя позиція?

– Мелані має повернутися, – мовила я коротко і твердо – щоб не виникло й охоти сперечатися.

– А твоя, Іяне?

– Ванда потрібна нам тут.

Коротко, твердо – він копіював мене.

Джеб кивнув.

– Важка задача. Вандо, чому я маю підтримати тебе?

– На місці Мелані ви б теж хотіли отримати своє тіло назад. Тож і Мелані не можна в цьому відмовляти.

– Іяне? – запитав Джеб.

– Джебе, ми повинні думати про те, що вигідно всім. Ванда вже подарувала нам і здоров’я, і безпеку, про які нам годі було і мріяти. Вона життєво потрібна не тільки для виживання нашої громади – для виживання всієї людської раси. Одну людину не можна ставити вище за все людство.

«Він має рацію».

«А тебе ніхто не питає».

– Вандо, що каже Мелані? – втрутився Джаред.

«Ха!» – ущипнула мене Мелані.

Я подивилася в Джаредові очі, і сталося щось дивне. Все те, що я недавно переживала, кудись поділося, забилося в найпотаємніший куточок моєї свідомості. А я сама рвалася до Джареда з тим відчайдушним, божевільним бажанням, яке палало в мені з часу нашої першої зустрічі. Наше тіло не належало ні мені, ні Мелані – воно належало Джаредові.

Для нас двох тут було затісно.

– Мелані вимагає, щоб я повернула їй тіло. Повернула їй життя.

«Брехуха. Скажи їм правду».

«Ні».

– Брехуха, – сказав Іян. – Я бачу, що ти з нею сперечаєшся. Вона хороша людина. Вона знає, як сильно ми потребуємо тебе.

– Мелані знає рівно стільки, скільки знаю я. Вона сама здатна вам допомогти. Ще є носителька цілительки. Вона знає більше, ніж я. Ви дасте собі раду. Ви й до мене якось трималися. Виживете, як і раніше.

Джеб пирхнув і нахмурився.

– Ну, не знаю, Вандо. В словах Іяна є зерно.

Я спопелила старого поглядом – і тут-таки зрозуміла, що Джаред робить те саме. На мить я відвела очі, кинувши похмурий погляд на Дока.

Наші погляди схрестилися, і його обличчя скривилося від болю. Він зрозумів мій натяк: він дав слово. І цей суд нічого не змінить.

Іян спостерігав за Джаредом і помітив, як ми з Доком перезирнулися.

– Джебе, – запротестував Джаред. – Рішення може бути тільки одне, і ви його знаєте.

– Невже одне, хлопче? Здається, їх тут вагон і ще маленький возик.

– Це тіло Мелані!

– І Ванди також.

Джаред ледь не поперхнувся і вдався до іншої тактики.

– Мел мов ув’язнена, і лишати її так – усе одно що вбити, Джебе.

Обличчя Іяна перекосилося від люті.

– А що буде з Вандою, Джареде? З усіма нами, якщо її не буде?

– Насправді тобі байдуже, що буде з іншими! Ти просто хочеш зберегти Ванду, пожертвувавши Мелані,– все інше тебе не хвилює.

– А ти хочеш отримати Мелані, пожертвувавши Вандою, – і все інше не хвилює тебе! Отож за таких умов вибір зводиться до того, що буде краще для всіх.

– Ні! Вибір зводиться до того, що хоче Мелані! Це її тіло!

Джаред і Іян майже підвелися – руки стиснуті в кулаки, обличчя перекошені від люті.

– Заспокойтеся, хлопці! Охолоньте, – наказав Джеб. – Ми на суді, тому давайте зберігати спокій. Не втрачайте самоконтролю! Ми повинні добре обміркувати всі позиції.

– Джебе… – почав був Джаред.

– Замовкни, – Джеб покусував нижню губу. – Гаразд, ось як я розумію ситуацію: Ванда має рацію…

Іян скочив на ноги.

– Стривай! Сядь. Дай мені закінчити.

На напруженій шиї Іяна виступили жили, але він усе-таки сів на місце.

– Ванда має рацію, – повторив Джеб. – Мелані повинна повернути тіло собі. Але… – додав він швидко, бачачи, що Іян знову напружився. – Але я не погоджуюся з рештою, Вандо. Ти нам дуже потрібна. На нас полює чимало шукачів, а ти можеш із ними навіть поговорити. Ніхто більше не може. Ти рятуєш життя. Я повинен думати про благо нашої громади.

– Значить, знайдемо для неї інше тіло, – процідив Джаред крізь зуби. – Це ж очевидно.

Зажурене обличчя Дока враз повеселіло. Джебові сиві брови поповзли вгору – ледь не до волосся. Очі Іяна широко розплющилися, а губи стиснулися в одну лінію. Він дивився на мене й міркував…

– Ні! Ні! – я різко похитала головою.

– Чому ні, Вандо? – запитав Джеб. – Як на мене, звучить непогано.

Я глибоко вдихнула та спробувала взяти себе в руки, щоб не здатися істеричкою.

– Джебе, вислухайте мене. Будь ласка, Джебе. Мені набридло бути паразитом. Невже ви не розумієте? Невже ви справді гадаєте, що я хочу потрапити в інше тіло і пережити все це ще раз, з самого початку? І вічно почуватися винною за те, що забираю чиєсь життя? А ви б хотіли, щоб вас постійно хтось ненавидів? Мене вже й душею не назвеш – надто сильно я полюбила вас, брутальних людей. Мені тут не місце, але усвідомлювати це – нестерпно.

Я знову глибоко вдихнула й заговорила крізь сльози, які котилися по обличчю:

– А що як усе зміниться? Що як ви вкрадете чиєсь життя, посадите мене в чиєсь тіло, і щось піде не так? Нове тіло нав’яже мені нове кохання або потягне мене назад до душ? Якщо ви більше не зможете мені довіряти? А що як я вас зраджу? Я не хочу вас кривдити!

Перша частина моєї промови була щирою, незаперечною правдою, тоді як друга – чистісінька облуда. Я сподівалася, що ніхто цього не розпізнає. Я почала схлипувати – нерозбірливі слова приховають мої почуття. Я б нізащо у світі не скривдила свою нову родину. Те, що сталося тут, залишиться зі мною назавжди, злившись з атомами мого малесенького тільця. Але можливо, якщо я дам людям привід боятися мене, вони таки пристануть на невідворотне…

І мій обман спрацював: Джаред і Джеб збентежено перезирнулися. Вони не подумали про це – не передбачили, що я можу становити для них небезпеку. Іян обняв мене, і я висушила сльози об його груди.

– Все гаразд, люба. Тобі не потрібно бути ніким іншим. Все залишиться, як є.

– Зажди, Вандо, – мовив Джеб, його спостережливі очі звузилися. – Хіба летіти на іншу планету – це вихід? Не ображайся, але ти все одно залишишся паразитом, люба.

Іян здригнувся, почувши образливе слово.

Я також здригнулася, тому що Джеб, як завжди, бачив мене наскрізь.

Усі завмерли, чекаючи на мою відповідь, – усі, окрім Дока, який знав правду. Але правди я не викажу.

– На інших планетах усе зовсім інакше, Джебе, – я говорила повільно, намагаючись уникати брехні.– Там ніхто не опирається: носії зовсім інші – не такі індивідуалісти, як люди, їхні емоції набагато слабші. Там зовсім немає відчуття, ніби ти крадеш чиєсь життя. Тут усе не так. Там мене ніхто не ненавидітиме. І я буду надто далеко, щоб нашкодити вам. Так ви будете в безпеці…

У кінці голос зрадив мене – я сама відчувала в ньому брехню, тож не доказала.

Джеб подивився на мене своїм прискіпливим поглядом – і я відвела очі.

Я намагалася не дивитися на Дока, але не втрималася: всього один коротенький погляд, щоб переконатися, що він усе зрозумів. Наші очі зустрілися, і з його жалісливого обличчя стало ясно, що він про все здогадався.

Я швидко опустила очі й перехопила погляд Джареда, спрямований на Дока. Невже він помітив?

– Так… Халепа, – зітхнув Джеб і замислився над непростою задачею.

– Джебе, – вигукнули Джаред з Іяном воднораз і замовкли, похмуро позираючи один на одного.

Все це – марне гаяння часу, а в мене залишилися лічені години. Всього кілька годин, тепер я вже певна.

– Джебе, – мовила я тихо. Всі подивилися на мене. – Ви не повинні приймати рішення зараз. Доку варто провідати Джоді, та й я також хочу її побачити. До того ж я цілий день нічого не їла. Чому б усе не обміркувати? Поговорімо про це вранці. У вас буде достатньо часу на роздуми.

Знову брехня. Помітили чи ні?

– Непогана ідея, Вандо. Гадаю, всім нам не завадить передишка. Йди поїж. А завтра на свіжу голову про все побалакаємо.

Я щосили намагалася не дивитися на Дока, навіть коли заговорила до нього.

– Я поїм, а тоді допоможу вам із Джоді, Доку. Скоро буду.

– Гаразд, – відповів Док приречено, навіть не намагаючись приховати хвилювання. Навіщо він так поводиться? Він людина, а люди-бо брехати добре навчені!

– Зголодніла? – пробурмотів Іян, і я мовчки кивнула.

Я оперлася на простягнуту руку і зіп’ялася на ноги. Іянові пальці міцно стиснули моє зап’ястя, і я зрозуміла, що тепер він ні на крок від мене не відійде. Байдуже. Він спить міцно, як Джеймі.

Ми вийшли з темної кімнати, і я спиною відчула на собі чийсь погляд.

Залишилося зробити кілька речей. Якщо бути точною, то три. Три останні незавершені справи.

Перш за все я поїла.

Негарно з мого боку залишати Мелані голодне тіло. Крім того, відтоді як я почала брати участь у вилазках, їжа стала набагато смачнішою. На обід чекали, а не терпляче його зносили.

Я відіслала Іяна по їжу, а сама сховалася посеред поля, де замість нещодавно зібраної кукурудзи підростала молода пшениця. Я сказала Іянові правду: я уникала Джеймі. Мені не хотілося його лякати. Хлопчику буде набагато важче прийняти рішення, на відміну від Іяна чи Джареда – кожен із них має чітку позицію. А Джеймі любить нас із Мелані обох, він між нами розриватиметься.

Іян не опирався. Ми їли мовчки, але весь час його рука міцно пригортала мене за талію.

По-друге, я провідала Сонні та Джоді.

На столі Дока замість трьох блискучих кріоконтейнерів я розгледіла тільки два – з душами цілителів. Док і Кайл схилилися над ліжком, де лежало нерухоме тіло Джоді. Я негайно підійшла до них, щоб поцікавитися, куди поділася Сонні, але зблизька помітила, що Кайл однією рукою притримує контейнер.

– Поводься з нею лагідно, – пробурмотіла я.

Док тримав зап’ястя Джоді, рахуючи про себе. Тільки-но він почув мій голос, його губи міцно стиснулися, й відлік почався заново.

– Так, Док мене попередив, – мовив Кайл, не зводячи з обличчя Джоді очей, під якими розпливалися фіолетові синці. Невже знову перелом носа? – Я обережний. Я просто… не хотів залишати її там саму. Вона була такою сумною і… милою.

– Впевнена, вона б оцінила, якби знала.

Він кивнув, досі дивлячись на Джоді.

– Може, мені варто щось робити? Якось допомагати?

– Говори до неї. Називай її на ім’я. Згадуй події, які вона має пам’ятати. Та хоча б Сонні. Носительці цілительки це допомогло.

– Тобто Менді,– виправив Док. – Вона каже, що це не її ім`я, але щось дуже схоже.

– Менді,– повторила я. Не те щоб мені аж так треба було його запам’ятовувати. – Де вона?

– З Труді – добре, що ти її покликала. З Труді вийшла чудова помічниця. Здається, вона вкладає Менді спати.

– Це добре. З Менді все буде гаразд.

– Сподіваюся, – Док усміхнувся, але з його обличчя не сходив похмурий вираз. – У мене до неї багато запитань.

Я подивилася на мініатюрну жінку – було досі важко повірити, що вона старша за мою носительку. Її обличчя здавалося розслабленим, а погляд – відсутнім. Це лякало – вона була такою жвавою, коли всередині сиділа Сонні. А що як Мел?..

«Я досі тут».

«Я знаю. З тобою все буде гаразд».

«Як із Лейсі».

Ми обоє здригнулися.

«Тільки не як із Лейсі».

Я легенько торкнулася плеча Джоді. Вона була багато в чому схожа на Лейсі: смуглява, з темними очима, тендітна. Вони могли би бути сестрами – от тільки миленьке виснажене личко Джоді ніколи не відштовхуватиме.

Кайл мовчав – тільки міцно тримав її за руку.

– Ось так, Кайле, – мовила я і знову погладила її по плечу. – Джоді? Джоді, ви чуєте мене? На вас чекає Кайл. Джоді? Він тут добряче всіх розсердив, коли поїхав по вас. В усіх просто руки сверблять його провчити! – я стримано усміхнулася до велетня, і кутики його вуст поповзли вгору, хоча він начебто не дивився на мене.

– Мабуть, тебе це не здивувало, – сказав Іян. – Ти ж звикла до його вибриків, правда, Джоді? Приємно знову тебе бачити, люба. А тобі, мабуть, не дуже. Напевно, думаєш: тільки позбулася цього бовдура, а він знову тут.

Поки Іян не заговорив, Кайл і не помітив присутності брата, який, щойно увійшовши до кімнати, вчепився в мене, мов лещатами.

– Ти ж пам’ятаєш Іяна. Ну звісно, що пам’ятаєш. Він завжди намагався дорівнятися до мене, і досі не покинув марних спроб… Гей, Іяне, – додав Кайл, не відриваючи погляду від Джоді.– Ти хочеш щось мені сказати?

– Не зовсім.

– Я чекаю на вибачення.

– Не дочекаєшся.

– Джоді, уявляєш, цей баран зацідив мені по писку. Без жодних підстав.

– Джоді, ти ж знаєш, що він заслужив.

Ох ці братні сварки – вони по-своєму приємні. В присутності Джоді брати стримувалися, намагалися не перегинати палицю. Заради цього я б точно отямилася. На місці Джоді я б уже сміялася.

– Так тримати, Кайле, – пробурмотіла я. – Ти все робиш правильно. Вона обов’язково прокинеться.

Шкода, що я не зустрінуся з нею, не побачу, яка вона насправді. Поки що Джоді у мене асоціювалася з Сонні.

Цікаво, як усі почуватимуться, коли вперше зустрінуть Мелані? Чи відчують відмінність? Чи помітять моє зникнення – чи Мелані продовжить грати мою роль?

Може, вона здаватиметься їм зовсім не схожою на мене. І їм знову доведеться звикати до неї, до неї нової. Я уявила її, тобто себе, в оточенні дружньо налаштованих облич. Уявила нас із Фрідомом на руках, уявила, як люди, які завжди ставилися до мене з недовірою, приязно усміхаються.

Чому в мене на очах набрякли сльози? Невже я така дріб’язкова?

«Ні,– запевнила Мелані.– До того ж вони сумуватимуть за тобою – звісно, що сумуватимуть. Хороші люди відчуватимуть, що вони втратили».

Здається, вона таки змирилася з моїм рішенням.

«Не змирилася, – не погодилася Мелані.– Просто я не знаю, як тебе зупинити. І я відчуваю, як близько кінець. Мене це лякає. Ну хіба не смішно? Я до смерті перестрашена».

«Я почуваюся точно так само».

– Вандо? – озвався до мене Кайл.

– Так?

– Вибач.

– Гм… За що?

– За те, що намагався тебе вбити, – сказав він без жодних емоцій. – Я помилявся.

Іян поперхнувся.

– Доку, будь ласка, скажіть, що у вас є диктофон.

– Вибач, Іяне. Немає.

– Цю мить треба зберегти для нащадків, – похитав Іян головою. – Ото я вже не думав, що доживу до того дня, коли Кайл О’Шей визнає, що він помилявся. Давай, Джоді. Від такого шоку ти маєш прокинутися.

– Джоді, люба, ну хіба ти не хочеш вступитися за мене? Скажи Іянові, що раніше я ніколи не помилявся, – жартував Кайл.

Було приємно. Приємно усвідомлювати, що я таки встигла заслужити визнання Кайла. Такого я навіть не очікувала.

Більше тут робити нема чого. Не було сенсу відтягувати неминуче. Отямиться Джоді чи ні – я вже не зійду з обраного шляху.

Тож я взялася до третьої й останньої справи: збрехала.

Я відійшла від ліжка, глибоко вдихнула й потягнулася.

– Іяне, я так утомилася, – мовила я.

Чи справді я брехала? Звучало досить правдиво. Це був довгий-довгий день – мій останній день у печерах. Тільки зараз я усвідомила, що не спала всю ніч, власне, не спала з часу нашої останньої вилазки; я була таки виснажена.

Іян кивнув.

– Б’юсь об заклад, що так воно і є. Ти ж цілу ніч просиділа з ціли… з Менді.

– Ага… – позіхнула я.

– На добраніч, Доку, – мовив Іян і підштовхнув мене до виходу. – Щасти, Кайле. Ми повернемося вранці.

– На добраніч, Кайле, – пробурмотіла я. – Доку, до зустрічі.

Док похмуро подивився на мене, але Іян уже повернувся спиною, Кайлову ж увагу поглинула Джоді. Тому я у відповідь спрямувала на Дока твердий погляд.

Іян мовчки вів мене темним тунелем. Я була рада, що він не в гуморі для балачок. Я би просто не змогла зосередитися. В животі крутило й стискалося.

Я все зробила, всі справи завершила. Залишається зачекати, поки Іян засне. Якщо він такий утомлений, як і я, то це станеться швидко. Серце шалено калатало, ніби кулак бив зсередини по ребрах.

Більше жодних затримок. Все має відбутися сьогодні, і Мелані це усвідомлювала також. Те, що сталося нещодавно з Іяном, ще раз це підтверджувало. Що довше я залишатимуся, то більше сліз, сварок і бійок спричинятиму. Рано чи пізно хтось усе розбрвкає, і Джеймі дізнається правду. Нехай йому Мелані все пояснить уже потому, як невідворотне звершиться. Так буде краще.

«Дуже тобі дякую», – подумала Мелані; слова зірвалися самі собою, й іронія губилася в морі страху.

«Вибач. Ти ж не проти?»

«А хіба я можу бути проти? – зітхнула вона. – Я зроблю все, що ти мене попросиш, Вандо».

«Подбай про них заради мене».

«Я б і без тебе це зробила».

«Про Іяна також».

«Якщо він мені дозволить. У мене передчуття, що він навряд чи мене полюбить».

«Навіть якщо він тобі не дозволятиме».

«Я зроблю для нього все, що зможу, Вандо. Обіцяю».

Іян зупинився в коридорі біля червоно-сірих дверей, що вели в його кімнату. Він звів брови, і я кивнула. Нехай думає, що я досі ховаюся від Джеймі. Це, до речі, правда.

Іян відсунув червоні дверцята, і я попростувала до матраца, який лежав праворуч. Скрутилася калачиком і притиснула тремтячі руки до оскаженілого серця, ховаючись за власними колінами.

Іян умостився біля мене, притиснув до грудей. Нічого страшного: я знала, тільки-но він засне, одразу розкидає ноги-руки по всьому матрацу, – от тільки б він не помітив, як я тремчу.

– Все буде гаразд, Вандо. Я знаю, що ми знайдемо вихід.

– Я по-справжньому кохаю тебе, Іяне, – тільки так я можу з ним попрощатися. Тільки так він це прийме. Знаю, згодом він це згадає і все зрозуміє.– Всією душею я кохаю тебе.

– І я по-справжньому кохаю тебе, моя Вандрівнице.

Він тицьнувся носом мені в обличчя, знайшов мої губи й поцілував, повільно й ніжно; в темних надрах землі розбурхалася розпечена магма – і я помалу припинила тремтіти.

– Спи, Вандо. Все зачекає до завтра. А на сьогодні досить.

Я кивнула, притулилася до його обличчя й зітхнула.

Іян також утомився. Мені не довелося чекати довго. Я роздивлялася стелю – в тріщинах мерехтіли зірки. Ось їх уже три, а щойно було тільки дві. Я спостерігала за їхнім миготінням у чорному просторі. Вони не озивалися до мене. У мене не було жодного бажання приєднуватися до них.

Аж тут руки Іяна відпустили мене. Він перевернувся на спину, щось бурмочучи уві сні. Я не наважилася чекати довше – занадто кортіло залишитися, заснути поряд з Іяном, викрасти ще один день.

Я обережно поворухнулася, але Іян і не думав просинатися. Він дихав рівно й глибоко. Не розклепить повік до ранку.

Я легенько торкнулася вустами його чола, підвелася й вислизнула за двері.

Було ще не дуже пізно, і печери ще не спорожніли. Довкола стрибали голоси – дивні відлуння невідомо з якого напрямку. Але аж до великої печери я нікого не зустріла. Джефрі, Гіт і Лілі поверталися з кухні. Я не підводила очей, хоча й дуже зраділа зустрічі з Лілі. Тільки крадькома зиркнула в її бік і зауважила, що вона нарешті випросталася, розвела плечі. Лілі сильна. Як і Мелані. Вона також упорається.

Я поквапилася до південного коридору й, опинившись у його чорноті, зітхнула полегшено. Полегшено і нажахано. Тепер уже точно кінець.

«Мені так лячно», – схлипнула я.

Та ще не встигла Мел відповісти, як у темряві на моє плече впала чиясь важка рука.

– Кудись зібралася?