Текст книги "Господиня"

Автор книги: Стефені Маєр

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 41 страниц)

Розділ 17
Зустріч

На мене війнуло жаром. Я увійшла в нього, наче у стіну пари. Щільне вологе повітря клубочилося в мене над головою і краплинами осідало на спині. Я машинально розтулила рот, аби вдихнути побільше кисню з несподівано густого повітря. Посилився запах – той самий металічний присмак, що залип у мене в горлі й відчувався у місцевій воді.

Відлунюючи від стін, звідусіль долинало дзюркотіння голосів – басів і сопрано. Я занепокоєно примружилася, вдивляючись у вируючу хмару вологи і намагаючись зрозуміти, звідки походять голоси. Тут було дуже ясно; стеля була надзвичайно яскравою, як у великій залі, лише набагато нижчою. Світло відбивалося від краплин вологи, що зависли в повітрі, створюючи мерехтливу завісу, що ледь не засліпила мене. Поки очі намагалися звикнути до світла, я панічно вчепилась у Джебову руку.

Мене зачудувало, що ці на диво плавні, спокійні голоси жодним чином не відреагували на нашу появу. Можливо, нас іще не встигли роздивитися?

– Тут трохи затісно, – вибачливо промовив Джеб, відганяючи від обличчя клуби пари. Він сказав це так, наче ми були тут самі,– у звичайному розмовному тоні, достатньо голосно – я аж підскочила. Але дзюрчання не припинялося, ніби він не зронив ні слова.

– Не те щоб я скаржився, – вів далі Джеб. – Якби не було цього місця, я б уже помер тисячу разів. Звісно, першого разу я застряг тут проти своєї волі, але якби цього не сталося, де б ми ховалися зараз? А без схованки усі ми трупи, еге ж?

Він змовницьки підштрикнув мене ліктем.

– А як тут усе гарно розташовано! Я б сам ніколи до такого не додумався, навіть якби міг зліпити печери власноруч.

Від Джебового сміху туман трохи розвіявся, і нарешті я побачила, де ми.

Під високим склепінням печери, повної пари, текли дві ріки. Ось воно, дзюрчання, що насторожило мій слух! То хлюпотіла вода, потрапляючи на багряну вулканічну породу. Джеб розмовляв вільно, наче ми самі, тому що так воно й було.

Насправді то були річка і потічок. Потічок був ближче до нас; у яскравому світлі, що падало згори, він нагадував срібний ланцюжок, який звивався між кам’яними берегами – такими пологими, що постійно здавалося, наче він їх от-от затопить. Його дзюрчання було чистим і дзвінким, як голосок дитини.

Ріка ж, закутана в густі хмари туману, що здіймалися з дірок, які зяяли в землі біля дальньої стіни печери, промовляла нижчим і м’якшим джерготінням. Вона була чорною і далі ховалася вглиб, під землю. Уздовж усього її річища вода широко розмила і скруглила камінь. Діри видавалися темними і небезпечними, а річка ледве проглядалася між берегів, стрімко плинучи до невидимої і таємничої цілі. Мені привиділося, що вода у ній кипить – такий жар і стільки пари від неї підіймалося. Та й джерготіння її було схоже на булькання окропу.

Зі стелі звисало декілька довгих тонких сталактитів, що перекрапували в сталагміти, які повиростали під кожним із них. Дві пари вже зустрілися, перетворившись на колони, що розділили два водні потоки.

– Тут слід ходити обережно, – сказав Джеб. – Гаряча ріка має дуже стрімку течію. Якщо впадеш туди, прощайся з життям. Такс вже раз трапилося, – спохмурнівши, він схилив голову, віддаючи данину спогаду.

Швидкі води підземної річки налякали мене. Я уявила, як падаю в її смертоносний киплячий потік, і здригнулася.

Джеб легенько поторсав мене за плече.

– Не бійся. Дивися під ноги, і все буде гаразд. Он там, – показав він на дальній куток печери, де мілкий струмок запливав у темний тунель, – перша печера за тією стіною – то купальня. Ми видовбали заглиблення у долівці – і вийшла чудова ванночка. Години купання розписані, але там усе одно так темно, що ніхто тебе не побачить. Через те, що купальня дуже близько до ріки, в ній тепло і приємно, але вода не обпікає. За купальнею є ще одна печера, вхід крізь розщелину. Ми розширили вхід вручну до нормального розміру. У цій печері струмок ховається під землю. Тож ми пристосували її під туалет. Зручно і гігієнічно, – у Джебовому голосі прозвучало самовдоволення, ніби він віддавав собі належне за таке раціональне використання витвору природи. Зрештою, це ж він відкрив і вдосконалив підземні лабіринти, тому гордість була заслужена.

– Ми не любимо марнувати батарейки, тому здебільшого вивчили це місце напам’ять. Та оскільки ти тут уперше, то можеш скористатись ось цим.

Джеб дістав із кишені ручний ліхтарик і простягнув мені. Цей предмет нагадав мені те, як Джеб знайшов мене напівмертву в пустелі й, перевіривши очі, дізнався, хто я. Не знаю чому, але від цього спогаду мені стало сумно.

– Нехай у тебе не з’являються божевільні ідеї про те, що вода може винести тебе на поверхню абощо. Тут вона заходить під землю і вже більше не піднімається, – застеріг він мене.

Джеб чекав реакції на своє попередження, і я коротко кивнула. Пильнуючи, аби не робити різких рухів, які б його сполохали, я повільно взяла ліхтарик.

Джеб підбадьорливо усміхнувся.

Я швидко пішла туди, куди він показав, – дзюркотіння води явно не полегшувало страждань сечового міхура. Було якось дивно зникнути з поля зору Джеба. А що як хтось заховався у цих печерах, здогадавшись, що я врешті-решт сюди прийду? Чи почує Джеб звук боротьби за джерготінням потоків?

Я освітила ліхтариком купальню, шукаючи засідки. Дивні миготливі тіні, що падали з ліхтарика, не дуже мене заспокоїли, проте підстав для страхів я не знайшла. Джебова ванночка могла по праву назватися чималим басейном, і вода в ній була темна як чорнило. Під її поверхнею можна ховатися довго – скільки стане затамованого подиху… Аби втекти від власної уяви, я швидко пробралася крізь вузеньку тріщину поруч із ванною. Без Джебового захисту я мало не задихалася від паніки і ледве розрізняла звуки, окрім хіба торохкотіння власного пульсу у вухах. Назад, до печери з річками, я мало не бігла.

Джеб стояв там у тій самій позі, так само один-однісінький, – наче бальзам полився на мої натягнуті нерви. Дихання і серцебиття стишилися. Незрозуміло чому, але цей навіжений чоловік діяв на мене дуже заспокійливо. Напевно, в усьому винні смутні часи, як висловилася Мелані.

– Ну що, непогано? – запитав він із гордовитою посмішкою на обличчі.

Я знову кивнула і повернула ліхтарик.

– Ці печери – великий дар, – промовив Джеб, коли ми рушили назад, до темного виходу. – Без них ми б не вижили у такому численному товаристві. Там, у Чикаго, Магнолія і Шерон непогано перебивалися – навіть дуже непогано, – але ховаючись удвох, вони спокушали долю. Проте як же гарно знову жити в громаді! Почуваєшся геть по-людськи.

Він знову взяв мене за лікоть, допомагаючи піднятися крутими сходами.

– Прошу вибачення за… е-м-м… помешкання, в яке ми тебе поселили. Це найбезпечніше місце, яке я зміг придумати. Дивно, що хлопці так швидко тебе знайшли, – зітхнув Джеб. – Кайл стає по-справжньому… цілеспрямований. Але все буде гаразд. Зрештою всі звикнуть. А тим часом можна підшукати тобі щось зручніше. Я над цим поміркую… Принаймні поки я поруч, у тебе немає потреби складатися в три погибелі у тій тісній норі. Можеш сидіти в коридорі разом зі мною. Або з Джаредом… – він обірвав себе на півслові.

Я зачудовано слухала його вибачення. Ніколи не думала, що люди здатні виявляти до ворогів стільки доброти і співчуття. Я легко торкнулася Джебової руки, що підтримувала мене за лікоть, цим засвідчуючи, що я все розумію і поводитимусь чемно. Впевнена, що Джаред волів би не бачити мене.

Джеб без зусиль розшифрував моє безсловесне послання.

– Гарна дівчинка, – сказав він. – Ми якось усе владнаємо. Зрештою, Докові варто приділяти більше уваги лікуванню своїх побратимів-людей. А з тебе більше користі з живої… принаймні я так думаю.

Ми були так близько, що він відчув мій дрож.

– Не хвилюйся, найближчим часом Док тебе не потурбує.

Але я й далі тремтіла. Джеб може дати мені надію лише на «найближчий час». Жодних гарантій, що Джаред не передумає і не вирішить: моя таємниця важливіша, ніж тіло Мелані. Знаю, такий поворот подій ще змусить мене пожалкувати, що минулої ночі Іян не довів справу до кінця. Я ковтнула – боліли і шия, і горло.

«Ніколи не знаєш, скільки часу тобі лишилося»… Як багато днів минуло відтоді, як Мелані сказала це! Тоді мій світ іще був мені підвладний…

Щойно ми зайшли до великої зали, майдану Джебової громади, слова Мелані луною прокотились у моїй голові. Зала була повна, як і минулої ночі, і всі дивилися на нас очима, які до Джеба промовляли «зрада», а до мене – «смерть». Я втупилась у кам’яну долівку, проте краєчком ока помітила, як Джеб знову взявся за рушницю.

Власне, то все справа часу. Я це відчула з атмосфери страху і ненависті. Джеб не може захищати мене вічно.

Яке то було полегшення – протиснутися назад крізь вузьку щілину і заплутаним чорним лабіринтом прямувати до свого тісного сховку, в якому я зможу лишитися на самоті!

Позаду мене, наче з кубла розлючених змій, почулося несамовите сичання, підсилене луною великої печери. Я здригнулася – скоріше б Джеб провів мене крізь цей лабіринт!

Джеб тихенько гигикнув. Що довше я з ним була, то дивнішим він мені здавався. Його почуття гумору спантеличувало не менше, ніж мотиви його поведінки.

– Інколи гості починають діяти на нерви, – пробурмотав він чи то до мене, чи то до самого себе; з Джебом це важко визначити. – Можливо, коли їм набридне шкіритися до мене, вони оцінять ті умови, що я їм тут створюю.

Наша дорога крізь темряву петляла як серпантин. Вона здалася мені зовсім не знайомою. Вочевидь, аби заплутати, Джеб повів мене іншим маршрутом. У мене склалося враження, що цього разу ми йшли довше, ніж перед тим, але зрештою за наступним рогом я угледіла синювате світло тьмяного ліхтаря.

Я напружила м’язи, приготувавшись до зустрічі з Джаредом. Якщо він там, то напевно злий. Йому, без сумніву, не сподобається, що Джеб вивів мене на прогулянку. Хай якою гострою була потреба…

Щойно ми завернули за ріг, я справді побачила постать, що прихилилася до стіни біля ліхтаря. Від неї падала довга тінь, але то явно був не Джаред. З переляку моя рука машинально вчепилася за Джеба.

Та нарешті я роздивилася того, хто там чекав. Він був нижчий за мене – саме так я визначила, що то не Джаред, – і худенький. Невисокий, але гінкий і жилавий. І навіть у слабкому світлі ліхтаря я розрізнила, що шкіра його визолочена сонцем до бронзового кольору, а нечесане чорне шовковисте волосся спадало до підборіддя.

Мої коліна підкосилися.

Я панічно вхопилася за Джеба, шукаючи підтримки.

– А хай йому грець! – вилаявся Джеб, несподівано роздратувавшись. – Невже тут ніхто не може тримати язик за зубами бодай двадцять чотири години? A-а, чорт вас забирай! Зграя пліткарюг… – бурчав і бурчав він.

Я навіть не намагалася втямити, що каже Джеб; у моєму нутрі вирувала найзапекліша битва мого життя – усіх життів, мною прожитих.

У кожній клітині свого тіла я відчувала Мелані. Усі нервові закінчення защеміли, упізнавши її знайому присутність. М’язи тремтіли в очікуванні її команди. Губи посіпувалися у спробі розтулитися. Я потяглася до хлопчика. Точніше, моє тіло потяглося, бо руки були не в змозі поворухнутися.

Мелані багато чого навчилася за ті декілька разів, коли я поступалася чи втрачала над нею контроль, і зараз я змушена була дати їй справжній бій – такий запеклий, що на чолі моєму виступили краплини поту. Але зараз я не помираю в пустелі. І не заскочена зненацька нападом слабкості й запаморочення від появи того, кого давно не сподівалася побачити. Я знала, що цей момент рано чи пізно наступить. Тіло було повне життя і швидко одужувало – воно знову сильне. Міць тіла додавала мені здатності до самоконтролю, додавала твердості.

Я висмикнула Мелані зі свого тіла, вигнала звідусіль і, відтіснивши у найдальший куток свідомості, замкнула її там.

Її капітуляція була блискавичною і беззаперечною.

«А-а-а», – застогнала вона, і це було схоже на агонію.

Але в мить своєї перемоги я відчула дивну провину.

Я вже знала, що для мене Мелані – більш ніж непокірлива носителька, яка ускладнює мені життя. За останні тижні, відколи шукачка об’єднала нас проти спільного ворога, ми стали напарницями, навіть товаришками. У пустелі, коли Кайл приставив мені до горла ножа, я була рада, що як мені вже судилося померти, Мелані загине не від моєї руки. Навіть тоді для мене вона була більш ніж просто тілом. А зараз я відчувала щось іще. Я жалкувала, що завдала їй болю.

Проте це було необхідно, а вона, здавалося, того не розуміла. Одне хибне слово, одна необдумана дія – і на нас чекає швидка розправа. Реакції Мелані надто емоційні й необдумані. Ще заведуть нас у халепу…

«Довірся мені,– сказала я їй. – Я просто намагаюся зберегти нам життя. Знаю, ти не хочеш вірити, що твої люди здатні нам щось заподіяти…»

«Але це Джеймі!» – прошепотіла вона і з такою силою потягнулася до хлопчика, що мої коліна знову підкосилися.

Я спробувала поглянути на нього безпристрасно – на цього підлітка із суворим обличчям, який прихилився до стіни тунелю, схрестивши руки на грудях. Намагалася дивитися на нього як на незнайомця і відповідно до цього обміркувати свою відповідь – або мовчання. Намагалась – але марно. То був Джеймі, і він був такий прекрасний, що мої руки, мої – не Мелані, потягнулися до нього. Сльози наповнили очі й покотилися по щоках. Я лише сподівалася, що у сутінках штучного світла їх не буде видно.

– Дядьку Джебе, – буркнув Джеймі, сердито привітавшись. Він швидко пробігся по мені очима і відвів погляд убік.

Який у нього глибокий голос! Невже він так подорослішав? Мене кольнула провина: я проґавила його чотирнадцятий день народження. Мелані показала мені дату, і в тому спогаді я впізнала її перший сон про Джеймі. Того ранку вона так відчайдушно силкувалася притамувати біль, затуманити спогади, аби захистити хлопчика, аж він прийшов до неї уві сні. І я електронною поштою написала про це шукачці.

Мені стало моторошно на саму думку про те, що колись я була такою бездушною.

– Що ти тут робиш, малий? – із притиском запитав Джеб.

– Чому ви мені не сказали? – кинув Джеймі у відповідь.

Джеб промовчав.

– Це Джаред так вирішив? – не вступався Джеймі.

Джеб зітхнув.

– Гаразд, тепер ти знаєш. Тобі полегшало? Ми лише хотіли…

– Захистити мене? – різко обірвав Джеймі.

Коли він став таким грубим? Невже це моя провина? Звісно, так і є.

У мене в голові заридала Мелані, та так гучно, що голоси Джеба і Джеймі було ледве чути.

– Гаразд, Джеймі. Тобі не потрібен захист. Чого ти хочеш?

Від такої швидкої капітуляції Джеймі розгубився. Його очі металися з Джеба на мене, поки він намагався сформулювати думку.

– Я… я хочу поговорити з нею… з істотою, – нарешті промовив він. Від невпевненості його голос звучав вище.

– Вона не дуже балакуча, – сказав Джеб, – але можеш спробувати, малий.

Джеб відчепив мої пальці від своєї руки. Звільнившись, він спиною прихилився до найближчої стіни і повільно опустився на долівку. Потім почав моститися, щоб усістися зручніше. Поклавши рушницю на коліна, він відкинув голову до стіни і заплющив очі. За декілька секунд здалося, що він спить.

Я стояла там, де мене залишив Джеб, і безрезультатно намагалася відвести погляд від обличчя Джеймі.

Через таку Джебову згідливість Джеймі знову розгубився. Широко розплющеними від подиву очима він спостерігав, як старий опускається на долівку, і від цього обличчя Джеймі здавалося зовсім наївним, дитячим. Та за кілька хвилин непорушної тиші Джеймі переключився з Джеба на мене. Його очі звузилися.

Від того, як він дивився на мене своїми темними зіницями – сердито, намагаючись здаватися хоробрим і дорослим, але водночас налякано і змучено, – Мелані заридала ще гучніше, а мої коліна затремтіли. Не бажаючи ризикувати, щоб не зомліти вдруге, я повільно підійшла до стіни напроти Джеба й опустилася додолу, обхопивши руками коліна, аби здаватися зовсім маленькою.

Джеймі несміливо на мене поглянув і зробив чотири кроки назустріч. Зупинившись просто переді мною, він зиркнув на Джеба, але той не ворухнувся і не розплющив очей. Джеймі опустився навколішки поруч зі мною, і несподівано його лице напружилося – такого дорослого виразу я ще на ньому не бачила. Погляд сумного чоловіка на обличчі маленького хлопчика розкраяв мені серце.

– Ти не Мелані,– тихо промовив він.

Не відповідати було набагато важче, тому що бажання говорити до нього йшло й від мене, не тільки від Мелані. Натомість після короткого вагання я похитала головою.

– Але ти в її тілі.

Ще одна пауза, і я кивнула.

– Що сталося з твоїм… з її обличчям?

Я знизала плечима. Я не бачила, що там із моїм обличчям, проте могла уявити.

– Хто це тебе так? – запитав Джеймі. Він несміливо торкнувся пальцем мого підборіддя. Я сиділа спокійно, не відчуваючи потреби відхилятися від його руки.

– Тітка Меґґі, Джаред та Іян, – перелічив Джеб монотонним голосом. Ми обоє аж підскочили.

Джеб не ворухнувся і не розплющив очей. Він здавався таким спокійним, ніби відповів на запитання Джеймі уві сні.

Джеймі трохи зачекав, а потім повернувся до мене з тим самим напруженим виразом.

– Ти не Мелані, але ти знаєш усі її спогади і думки, правда?

Я знову кивнула.

– Ти знаєш, хто я?

Я спробувала проковтнути слова, але вони самі зірвалися з моїх уст.

– Ти – Джеймі,– мій голос мимоволі приголубив його ім’я.

Хлопчик моргнув, злякавшись, що я заговорила. А потім, кивнувши, прошепотів:

– Так.

Ми разом подивилися на Джеба, що й далі сидів непорушно, а потім одне на одного.

– Ти пам’ятаєш, що сталося з Мелані? – запитав він.

Я здригнулася, але повільно кивнула.

– Я хочу знати, – прошепотів він.

Я похитала головою.

– Я хочу знати, – повторив Джеймі. Його губи тремтіли. – Я не дитина. Скажи мені.

– Це… неприємно, – видихнула я, не в змозі зупинитися. Було дуже важко відмовити хлопчикові.

Його прямі чорні брови зійшлися на переніссі, а потім стрибнули вгору понад широко розплющеними очима.

– Будь ласка, – прошепотів він.

Я глянула на Джеба – не могла позбутися враження, що той підглядає з-під вій.

Я беззвучно видихнула:

– Хтось побачив, як вона заходила в будівлю, призначену на злам. Це збурило підозри. Викликали шукачів.

На останньому слові хлопчик здригнувся.

– Шукачі пропонували Мелані здатися, але вона почала тікати. А коли її загнали в глухий кут, вона стрибнула у відкриту шахту ліфта.

Моє тіло стиснулося від спогаду про біль, а обличчя хлопчика під темною засмагою пополотніло.

– Але вона не померла? – прошепотів він.

– Ні. У нас дуже майстерні цілителі. Вони швидко вилікували Мелані. Потім утілили в неї мене. Бо сподівалися, що я зможу дізнатися, як їй вдалося так довго протриматися…

Я й так сказала більше, ніж збиралася, тому швиденько стулила рот. Джеймі, здавалося, цього не помітив, а от Джеб повільно розплющив очі й зупинив погляд на моєму обличчі. Жоден м’яз на його тілі не поворухнувся, і Джеймі не зауважив зміни.

– Чому ти не дозволила їй померти? – запитав він. Йому довелося зробити зусилля, аби стримати ридання, що пробивалося в голосі. Чути це було тим важче, що то був не плач дитини, наляканої чимось незвіданим, а усвідомлений біль дорослого. Так важко було не простягнути руки і не погладити його по щоці! Мені хотілося пригорнути Джеймі, розвіяти його сум. Але я стиснула руки в кулаки і постаралася зосередитися на запитанні. Джеб метнув погляд на мої руки, а потім знову на обличчя.

– Не я приймала рішення, – пробурмотіла я. – Коли це сталося, я перебувала в кріоконтейнері далеко в космосі.

Джеймі знову здивовано моргнув. Такої відповіді він не очікував, і я бачила, як він бореться з новим почуттям. Я поглянула на Джеба – в його очах засвітилася цікавість.

Така сама цікавість, лише сторожка, перемогла й у Джеймі.

– Звідки ти прилетіла? – запитав він.

Несподівано для себе я усміхнулася на цей його мимовільний інтерес.

– Здалеку. З іншої планети.

– З якої?.. – почав був він, але його знагла перебили.

– Що за чортівня? – заричав Джаред, який, випірнувши з-за рогу в кінці тунелю, розлютовано завмер на одній нозі.– Що це таке, Джебе? Ми ж домовлялися…

Джеймі підскочив на ноги.

– Це не Джеб привів мене сюди. Але це повинен був зробити ти.

Джеб зітхнув і повільно підвівся з долівки. Рушниця, про яку він забув, покотилася з його колін додолу і завмерла за декілька дюймів від мене. Я перелякано сахнулася.

Але Джаред відреагував по-іншому. Він притьмом кинувся до мене, подолавши коридор за декілька кроків. Я зіщулилася біля стіни, затуливши обличчя руками. Визираючи з-під ліктя, я угледіла, як він підхопив рушницю з долівки.

– Хочете, щоб нас повбивали? – ледь не верещав він на Джеба, рушницею штовхаючи старого в груди.

– Заспокойся, Джареде, – мовив Джеб стомленим голосом, однією рукою забираючи рушницю. – Вона б не торкнулася цієї штуки, навіть якби просиділа наодинці з нею цілісіньку ніч. Невже ти не бачиш? – він навів дуло на мене, і я злякано скулилася. – Вона не шукачка, оця во.

– Замовкніть, Джебе, замовкніть!

– Не чіпляйся до нього, – закричав Джеймі.– Він не зробив нічого поганого.

– Ти! – гаркнув Джаред у відповідь, обертаючись до худорлявої розлюченої постаті.– Марш звідси, а то зараз як вріжу!

Джеймі стиснув кулаки, проте не рушив із місця.

Джаред також прибрав войовничу позу.

Я прикипіла до місця. Як вони можуть отак один на одного верещати? Вони ж родина! Узи, що їх пов’язують, сильніші за кревний зв’язок. Джаред не посміє скривдити Джеймі – він не зможе! Я хотіла втрутитися, але не знала як. Вони тільки дужче розлютяться.

Уперше Мелані була спокійніша за мене.

«Він не скривдить Джеймі,– упевнено думала вона. – Це неможливо».

Дивлячись, як вони схрестили погляди, наче вороги, я запанікувала.

«Нам не слід було сюди приходити. Дивись, які вони тепер нещасні!» – застогнала я.

– Не варто було приховувати це від мене, – промовив Джеймі крізь зуби. – І як ти міг її вдарити?..

Його кулак розтиснувся, і він махнув рукою на моє обличчя.

Джаред сплюнув на долівку.

– Це не Мелані. Мелані ніколи не повернеться, Джеймі.

– Це її обличчя, – не вгавав хлопчик. – І її шия. Невже оці синці тебе анітрохи не хвилюють?

Джаред опустив руки. Він заплющив очі й глибокого зітхнув.

– Джеймі, забирайся звідси і дай мені заспокоїтися, бо я тебе примушу. Я не жартую. Ще трохи, і я зірвуся, розумієш? Я на межі. Побалакаємо пізніше, – Джаред розплющив очі – вони були сповнені болю.

Джеймі подивився на нього, і гнів на його обличчі почав поволі танути.

– Вибач, – промовив він за мить. – Я піду… але не можу обіцяти, що не повернуся.

– Я не годен думати про це зараз. Іди. Будь ласка.

Джеймі знизав плечима. Кинувши на мене останній допитливий погляд, він рушив геть швидкими широкими кроками, які змусили мене знову побиватися за часом, який я проґавила.

Джаред подивився на Джеба.

– Ви теж, – сухо промовив він.

Джеб закотив очі.

– Мені здається, ти ще недостатньо охолов. Я наглядатиму за…

– Забирайтеся!

Джеб замислено насупився.

– Гаразд. Звісно, – і рушив геть.

– Джебе? – гукнув Джаред йому вслід.

– Га?

– Якби я попросив вас пристрелити її просто зараз, ви б це зробили?

Джеб не зупинився і навіть не озирнувся, але його слова прозвучали чітко.

– Довелося б. Я дотримуюся власних правил. Тому не проси, поки не будеш упевнений на всі сто.

І зник у темряві.

Джаред стояв і дивився йому вслід. І перш ніж він обернув своє сердите обличчя до мене, я вже залізла у свій незручний притулок і заховалася там у найдальший куток.