Текст книги "Господиня"

Автор книги: Стефені Маєр

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 41 страниц)

Розділ 25
Схиляння

Ще один тиждень минув, а може, два – я не лічила часу тут, де він нічого не важив, – а світ здавався мені дедалі дивнішим.

Я щодня працювала серед людей, але Джеб приєднувався до нас не завжди. Один день зі мною працював Іян, інший – Док, а інколи – Джеймі. Я полола грядки, місила хліб і чистила столи. Носила воду, варила цибулевий суп, прала одяг у дальньому кутку чорного басейна, а також обпікала руки, готуючи кусюче мило. Кожен виконував свою частину роботи, а я, оскільки не мала тут жодних прав, працювала вдвічі більше за інших. І хоча мені все одно не заробити собі місце під сонцем, все ж хотілося, щоб моя присутність нікому не заважала.

Слухаючи розмови, я трохи пізнала людей, які мене оточували, принаймні вивчила їхні імена. Карамельну жінку звали Ділі, родом вона була з Філадельфії. Почуття гумору в неї не було, та вона гарно з усіма вживалася, тому що ніколи не дратувалася. Юнак із чорним їжачком на голові, Без, постійно на неї задивлявся, але вона, здавалося, того не помічає. Йому було лише дев’ятнадцять. Він утік із Юрики, зі штату Монтана. Маму з сонними очима звали Люсина, а двох її хлопчаків – Ісая та Фрідом, «свобода». Фрідом народився тут, у печерах, пологи приймав Док. Я дуже рідко бачила хлопців; здавалося, мати ховає своїх дітей від мене, наскільки це можливо в обмеженому просторі. Лисуватий червонощокий пан був чоловіком Труді, його звали Джефрі. До них часто приєднувався старший чоловік, Гіт, із яким Джефрі дружив ще з пелюшок. Під час окупації ці троє ховалися разом. Блідого чоловіка з сивим волоссям звали Волтер. Він був хворий, але Док не знав, що з ним таке – без аналізів дізнатися було неможливо, та навіть якби Док і зміг поставити діагноз, то лікувати його було нічим. Оскільки хвороба прогресувала, Док думав, що це якась форма раку. Мені було боляче дивитися, як людина помирає від хвороби, яку можна так легко вилікувати. Волтер швидко втомлювався, але був завжди веселий.;. Яскрава білявка з надзвичайно темними у порівнянні з волоссям очима, яка розносила воду першого дня в полі, звалася Гайді. Тревіс, Джон, Рід, Керол, Віолетта, Рут-Енн… Принаймні я вивчила всі імена. Всього поселення налічувало тридцять п’ять мешканців, шестеро зараз були на вилазці, включно з Джаредом. Отож зараз у печерах було двадцять дев’ять людей і одна непрохана чужинка.

А ще я більше дізналася про своїх сусідів.

Іян і Кайл проживали у моєму коридорі – у тій печері, де на вході справжні сіро-червоні двері. Спочатку, на протест проти мого перебування тут, Іян перебрався до Веза, який мешкав у іншому коридорі, але не минуло і двох діб, як він повернувся. Інші печери поруч із моєю також деякий час пустували. Джеб сказав, що їхні мешканці мене бояться, і мене це розсмішило. Невже двадцять дев’ять гримучих змій злякалися однієї польової мишки?

І Пейдж повернулася. Вона жила в кімнаті по сусідству разом зі своїм хлопцем Енді, через чию відсутність зараз так журилася. Лілі та Гайді займали першу печеру – з квітчастою ширмою, Гіт жив у другій, а третя кімната, зі смугастою ковдрою на вході, належала Труді та Джефрі. Рід і Віолетта мешкали в печері через одну від моєї – її приватність охороняв заплямований і потріпаний східний килим. Четверта печера в цьому коридорі належала Доку й Шерон, а п’ята – Меґґі, проте ніхто з цих трьох поки що не повернувся додому.

Док і Шерон зустрічалися, і Меґґі, в тих рідкісних випадках, коли на неї находив саркастично-жартівливий настрій, дражнила Шерон: мовляв, щоб знайти ідеального чоловіка, їй треба було дочекатися, поки все людство повимирає. Мабуть, отримати за зятя лікаря мріють усі матері.

Шерон була зовсім не такою, як у спогадах Мелані. Чи це роки, проведені поруч із суворою Меґґі, зробили її копією матері? І хоча їхні стосунки з Доком склалися вже після того, з’явилась я, кохання, здавалося, зовсім її не пом’якшило.

Про тривалість їхніх стосунків мені розповів Джеймі – Шерон і Меґґі рідко забували про мою присутність, тому розмовляли дуже обережно. Вони й досі були найзатятішою опозицією, єдиними людьми, хто й далі ігнорував мене з демонстративною ворожістю. Я запитала у Джеймі, як Шерон і Меґґі тут опинилися: знайшли Джеба самотужки, а потім забрали Джареда та Джеймі? Він, здається, між рядків прочитав справжнє запитання: чи не марним було останнє зусилля Мелані розшукати Шерон?

Джеймі заперечив. Коли Джаред показав йому останню записку Мелані, коли пояснив, що її більше немає, світ для Джеймі мов перевернувся. Це зізнання він ледве зміг вимовити. З його обличчя я зрозуміла, як обидва вони почувалися в ту мить. А тоді вони самі вирушили на пошуки Шерон. Джаред намагався усе пояснити Меґґі, а вона приставила йому до горла вістря старовинного меча. Ще б трохи…

Об’єднавши зусилля, Меґґі та Джаред швидко розгадали Джебову загадку. Всі четверо перебралися в печери ще до того, як я переїхала з Чикаго до Сан-Дієго.

Говорити про Мелані нам із Джеймі було не так важко, як на перший погляд мало би бути. Мелані завжди була присутня в розмовах – тамувала його біль, згладжувала мою ніяковість, – хоча сама говорила мало. Коли ми були самі, вона рідко зі мною розмовляла, а коли й розмовляла, то дуже тихо. Інколи я сумнівалася, чи справді її чую, чи просто уявляю, що вона могла б сказати в цю мить. Але для Джеймі вона робила зусилля і, коли він був поруч, не мовчала. Та навіть якщо вона й не говорила, ми з Джеймі відчували її присутність.

– Чому Мелані стала так рідко розмовляти? – якось уночі запитав мене Джеймі. То був один із тих небагатьох випадків, коли він не мучив мене питаннями про павуків і поглиначів вогню. Ми обоє стомилися – перед тим цілісінький день проривали моркву. Здавалося, поперек от-от переламається.

– Їй важко говорити. У неї це забирає набагато більше сил, ніж у нас із тобою. Та й що такого їй конче необхідно сказати?

– А що ж вона увесь цей час робить?

– Мабуть, слухає. Не знаю.

– А зараз ти її чуєш?

– Ні.

Я позіхнула, і він затих. Мені здалося, що він заснув, і я попливла у тому ж напрямку.

– Гадаєш, вона зникає? Потихеньку помирає? – несподівано прошепотів Джеймі. На останньому слові його голос урвався.

Я не вміла брехати, а якби й уміла, то не могла б збрехати Джеймі. Я намагалась не думати, що криється за моїми почуттями до нього. Як це може бути: найбільша любов за всі мої дев’ять життів, перше справжнє відчуття родини, материнський інстинкт – до чужака, а не до одноплемінника? Я відштовхнула від себе цю думку.

– Не знаю, – відповіла я, а потім – і це була правда – додала, – сподіваюся, що ні.

– Ти любиш її так само, як любиш мене? І ненавиділа її тоді, коли вона ненавиділа тебе?

– Любов до тебе – це зовсім інше. А до Мелані я ніколи не відчувала ненависті, навіть на самому початку. Я боялася її і сердилася, що через неї я не така, як усі. Але завжди, завжди захоплювалася її силою, а сильніших особистостей за Мелані мені ще не траплялося.

Джеймі засміявся.

– Ти боялася її?

– Гадаєш, твою сестру неможливо боятися? Пам’ятаєш, як одного разу ти зайшов далеко в каньйон і повернувся додому пізно? І як вона тоді, за словами Джареда, «метала блискавки»?

Джеймі усміхнувся, пригадуючи цей випадок. Мені було приємно, що це відвернуло його від болісних запитань…

Найдужче мені хотілося домогтися мирного співіснування з людьми. Я була готова виконувати будь-яку роботу, хай якою важкою чи брудною вона буде. Але виявилося, що я помиляюся.

– Я так і думав, – сказав мені Джеб одного дня, десь за два тижні після того, як «усе залагодилося». Я вже встигла зненавидіти такі Джебові вступи. – Пам’ятаєш, я пропонував тобі трохи тут повикладати?

– Так, – відрізала я.

– Ну, і що ти про це думаєш?

Довго голови я не сушила.

– Не хочу.

Я почувала дивну провину за цю відмову. Адже ще ніколи не відмовлялася від покликання. Егоїстичний учинок! Але, вочевидь, виправданий. Душі б не відправили мене на самогубство.

Джеб насупився, і одна його брова-гусінь заповзла на другу.

– Чому ні?

– А як, на вашу думку, до цього поставиться Шерон? – рівним голосом запитала я. У мене було чимало аргументів, але цей, мабуть, найпереконливіший.

Досі хмурячись, Джеб кивнув, приймаючи мій довід.

– Це для загального блага, – пробурмотів він.

Я пирхнула.

– Загального блага? Може, краще пристрелити мене для загального блага?

– Вандо, це недалекоглядно, – сказав він, сперечаючись зі мною так, наче моя відповідь – то замах на його переконання. – Ситуація, яка склалася, дає нам унікальні можливості для навчання. Не можна їх марнувати.

– Я справді не вірю, що хтось захоче ходити на мої уроки. Я не проти розповідати вам із Джеймі…

– Важливо не те, хто що хоче, – наполягав Джеб. – Важливо те, що для кого корисно. Це як шоколад порівнювати з риб’ячим жиром. Люди мають більше дізнатися про всесвіт, я вже не кажу про нових мешканців нашої планети.

– Яким чином їм це допоможе, Джебе? Чи ви думаєте, я знаю спосіб, як знищити душі? Повернути назад колесо історії? Все, Джебе, це кінець.

– Не кінець, поки ми живі,– сказав він, і з його посмішки я зрозуміла: він знову мене дражнить. – Я й не сподіваюся, що ти – зрадниця, яка розкриє нам таємну зброю. Я просто подумав, що нам варто дізнатися більше про світ, у якому ми живемо.

При слові «зрадниця» я здригнулася.

– Я не зможу дати вам зброю проти нас, Джебе, навіть якщо захочу. У душ немає ані ахіллесової п’яти, ані запеклих ворогів, які прилетіти б сюди з космосу вам на допомогу, ані вірусів, щоб нас викосили, а вас не зачепили. Вибачте.

– Ну-ну, не гарячкуй, – він стиснув долоню в кулак і жартівливо буцнув мене у плече. – Не дивуйся, але тут, я вже казав, стає нудно. Може виявитися, що люди слухатимуть тебе з роззявленими ротами.

Я знала, що Джеб не облишить своєї ідеї. Поразка? Це не для нього!

За обідом я завжди сиділа з Джебом і Джеймі, якщо він був не в школі й не зайнятий. Іян здебільшого сидів неподалік, хоч і не з нами. Я й досі не могла до кінця звикнути до його нової ролі мого самопризначеного охоронця. Надто добре, аби бути правдою, а значить, за людською філософією, це й неправда.

Кілька днів потому, як я відмовила Джебу навчати людей «заради їхнього ж блага», за вечерею до мене підсів Док.

Шерон при цьому не зрушила з місця – вона завжди сідала від мене якнайдалі. Сьогодні вона була сама, без матері, й навіть не глянула на Дока, коли той підходив до мене. Її вогняне волосся було сьогодні високо підібране, оголюючи шию та плечі – згорблені, напружені, нещасні. Мені хотілося крізь землю провалитись, аби Док не встиг мені нічого сказати, щоб ніхто бува не подумав, ніби ми з ним подружилися.

Але Джеймі, що сидів поруч, миттю розпізнав у моїх очах переляк і взяв мене за руку. Він інстинктивно відчував, коли я починала панікувати. Зітхнувши, я завмерла. Мабуть, давно слід занепокоїтися, що я так легко корюся його дитячим бажанням.

– Як справи? – запитав Док буденним тоном, застрибуючи на тумбу поруч зі мною. Іян, що сидів трохи осторонь, при цьому розвернувся, ніби він також із нами.

Я знизала плечима.

– А ми сьогодні варили суп, – оголосив Джеймі.– У мене й досі сльози течуть.

Док показав яскраво-червоні долоні.

– А ми – мило.

Джеймі засміявся.

– Ви виграли.

Док жартівливо уклонився по самий пояс, а потім обернувся до мене.

– Вандо, у мене є до тебе запитання…

Я звела брови.

– Мені цікаво… З усіх планет, на яких ти побувала, хто нам, людям, фізично найближчий?

Я моргнула.

– А що?

– Та так, звичайна цікавість біолога. А ще я думав про ваших цілителів… Де вони навчилися зцілювати, а не просто лікувати симптоми, як ти сказала? – Док промовляв голосніше, ніж було необхідно, – щоб усі чули. Дехто озирнувся – Труді та Джефрі, Лілі, Волтер…

Я міцно обхопила себе руками, наче хотіла сховатися.

– Це вже два запитання, – ледь чутно зронила я.

Док усміхнувся і жестом підохотив мене. Джеймі стиснув мою долоню, і я, зітхнувши, сказала:

– Ведмеді з Планети Туманів, напевно.

– Це там, де пазурзвірі?

Я кивнула.

– А чим ведмеді схожі на нас? – підштовхував далі Док.

Я закотила очі, відчуваючи, що без Джеба тут не обійшлося, і продовжила.

– Вони багато в чому схожі на ссавців. Теплокровні, мають хутро. Кров у них не зовсім така, як ваша, але виконує ту ж саму функцію. У них подібні емоції, подібна потреба товариства та творчості.

– Творчості? – Док зачудовано – або вдавано-зачудовано – гойднувся вперед. – Як це?

Я подивилася на Джеймі.

– Ти ж знаєш. Чому не розповіси Доку?

– Я можу щось переплутати.

– Не переплутаєш.

Він подивився на Дока – той кивнув.

– Вся справа у їхніх неймовірних лапах, – Джеймі аж засяяв. – Вони мають подвійні суглоби і здатні згинатися в обидва боки, – він потягнув пальці, мов намагаючись вигнути їх назовні.– Лапа з одного боку м’яка, як моя долоня, а з другого – мов лезами всіяна! Цими лапами ведмеді вирізають скульптури з льоду. Створюють цілі міста з кришталевих палаців, які ніколи не тануть! Дуже гарно, правда ж, Вандо? – Джеймі обернувся до мене по підтвердження.

Я кивнула.

– Вони бачать різні спектри кольорів, адже крига вся грає веселками. Кришталеві міста – їхня гордість. Вони постійно їх удосконалюють. Колись я чула про ведмедя на ім’я… схоже на Ткач Мішури, але на тій мові воно звучало краще. Здавалося, що крига читала його думки і сама втілювала будь-які його фантазії. Одного разу я мала честь роздивитися його витвори. Це один із найприємніших моїх спогадів.

– А сни їм сняться? – тихо запитав Іян.

Я криво усміхнулася.

– Не такі яскраві, як людям.

– А як ваші цілителі здобувають знання про фізіологію нових видів? Сюди ви прибули вже підготовлені. Ще на самому початку окупації я неодноразово бачив, як смертельно хворі пацієнти виходять із лікарень цілком здоровими… – на вузькому чолі Дока залягла глибока зморшка-птичка. Док ненавидів чужинців так само, як і всі, але на відміну від решти, ще й заздрив їм.

Я не хотіла відповідати. Усі нашорошили вуха, але то вже була не красива казочка про скульпторів-ведмедів. То була історія людської поразки.

Насупивши чоло, Док чекав.

– Цілителі… вони… беруть зразки, – пробурмотіла я.

На обличчі Іяна розпливлася багатозначна посмішка.

– Викрадення інопланетянами.

Я промовчала.

– Звісно, – промовив Док, піджавши губи.

Тиша, яка запанувала в печері, нагадала мені про перші дні мого тут перебування.

– А ти знаєш, звідки походите ви, душі? – запитав Док. – Знаєш, де ви зародилися?

– На Почині,– кивнула я. – Ми й досі там живемо. Саме там я народилася.

– Це особлива планета, – додав Джеймі.– Рідко зустрінеш когось із Почину, еге ж? Душі, які там народилися, здебільшого там і залишаються, правда, Вандо? – (Джеймі не чекав на мої відповіді – я вже починала жалкувати, що так ретельно щоночі відповідала на його запитання). – І коли хтось переселяється на іншу планету, він стає… типу знаменитим. Або типу членом королівської родини.

Мої щоки запалали.

– Там холодно, – розповідав далі Джеймі,– усе покрито хмарами з різнокольоровими прошарками. Це єдина планета, на якій душі можуть довго жити у своєму первозданному вигляді, без носія. Носії на планеті Почин також дуже гарні – у них є крильця, великі сріблясті очі, а тіло всіяне маленькими вусиками.

Схилившись, Док поклав підборіддя на долоні.

– А душі пам’ятають, як сформувалися їхні паразитичні стосунки з носіями? Як почалася колонізація?

Джеймі знизав плечима і поглянув на мене.

– Ми завжди існували в такий спосіб, – промовила я повільно й досі неохоче. – Принаймні відколи ми себе пам’ятаємо. Нас відкрили прибульці з іншої планети – ми їх називали грифами. Це стерв’ятники не так зовні, як усередині. Вони були… недобрі. А згодом ми з’ясували, що здатні існувати в їхніх тілах так само, як і в наших первинних носіях. Щойно нам удалося взяти їх під контроль, ми перейняли їхні технології. Спочатку заселили їхню планету, а потім перейшли на Планету Драконів та Літній Світ – чудесні місця, от тільки грифи там поводилися недобре. Згодом довелося вдатися до колонізації: наші носії розмножувалися набагато повільніше, ніж ми, і тривалість їхнього життя була короткою. І ми почали розвідувати Всесвіт…

Я обірвала розповідь, відчуваючи, що всі дивляться на мене. Всі, окрім Шерон.

– Ти так про це розповідаєш, ніби бачила все на власні очі,– зазначив Іян. – Коли це було?

– За земним ліком – уже після динозаврів, але задовго до вас. Мене тоді ще не було, але я пам’ятаю прабабусині спогади.

– Скільки тобі років? – запитав Іян, нахилившись до мене і спрямовуючи на мене проникливий погляд блискучих блакитних очей.

– Я не знаю, скільки це за земними мірками.

– Хоч приблизно?

– Кілька тисяч років, напевно, – знизала я плечима. – Я втрачаю лік рокам, проведеним у кріоконтейнері.

Приголомшений, Іян відхилився.

– Ого, як багато, – у Джеймі перехопило подих.

– Але фактично я зараз молодша за тебе, – промовила я до Джеймі.– Мені ще й року немає. Я увесь час почуваюся, наче дитина.

Кутики губ Джеймі повільно подерлися вгору. Йому подобалася ідея – він досвідченіший за мене!

– Як у вас проходить процес старіння? – запитав Док. – Природна тривалість життя?

– У нас немає такого поняття, – відповіла я. – Поки у нас є здоровий носій, ми можемо жити вічно.

Тихе бурчання – гнів? страх? відраза? – не зрозуміло, що саме, – прокотилося печерою. Я збагнула, що впорола дурницю – не слід було цього казати. Адже це може означати тільки одне…

– Чудово, – з ненавистю тихо зронила Шерон, яка так і сиділа не обертаючись. Джеймі стиснув мою долоню, знову прочитавши в моїх очах бажання накивати п’ятами. Але цього разу я обережно висмикнула руку.

– Я вже наїлася, – прошепотіла я, хоча майже не торкнулася хліба. Я зіскочила з тумби і, тримаючись попід стіною, втекла.

У великій печері з грядкою мене наздогнав Джеймі – він приніс залишки хліба.

– Було дуже цікаво, чесно, – сказав він. – Не думаю, що хтось дуже засмутився.

– Це Джеб підмовив Дока, так?

– Ти гарно розповідаєш. Щойно люди про це дізнаються, захочуть послухати. Так само, як ми з Джебом.

– А якщо я не хочу їм розповідати?

Джеймі нахмурився.

– Ну, тоді… тоді не треба. Але ж ти не проти розповідати мені?

– Це інше. Тобі я подобаюся, – я могла б сказати «ти не мрієш мене убити», але це б його засмутило.

– Щойно люди познайомляться з тобою ближче, вони всі тебе сподобають. Іян і Док уже сподобали.

– Не сподобали, Джеймі. Їм просто страшенно цікаво.

– Звісно, цікаво.

– У-ух, – застогнала я. Ми вже підійшли до нашої кімнати. Відсунувши ширму, я впала на матрац. Джеймі спокійно присів і обхопив коліна руками.

– Не сердься, – благально мовив він. – Джеб хотів як краще.

Я знову застогнала.

– Всі скоро звикнуть.

– Док чіплятиметься щоразу, як я зайду на кухню, так?

Джеймі ніяково кивнув.

– Або Іян. Або Джеб.

– Або ти.

– Нам усім цікаво.

Я зітхнула й перевернулася на живіт.

– Невже Джеб завжди домагається свого?

Джеймі трохи подумав, а потім кивнув.

– Здебільшого, так.

Я відкусила від балабуха щедрий кусень і, прожувавши, сказала:

– Відсьогодні я їстиму в кімнаті.

– Завтра Іян почне тебе розпитувати, коли ти сапатимеш шпинат. Джеб його не змушує – він сам хоче.

– Чудово.

– А ти непогано іронізуєш. Я думав, що паразити – тобто душі – не люблять негативних емоцій. Сам лише позитив.

– Тут ми швидко вчимося, хлопче.

Джеймі засміявся і торкнувся моєї руки.

– Тобі тут не так уже й погано? Ти ж не почуваєшся нещасною, правда?

У його великих шоколадних очах бриніла тривога.

Я притиснула його долоню до свого обличчя.

– Не почуваюся, – сказала я, і на той момент це була щира правда.

Розділ 26
Повернення

Ось так, попри свою незгоду, я стала тим, ким хотів мене бачити Джеб, – учителькою.

Мої «уроки» відбувалися в неформальній обстановці. Щодня після вечері я відповідала на безліч запитань. Дуже скоро я збагнула, що поки роблю це, вдень Іян, Док і навіть Джеб не чіпляються до мене і не заважають працювати. Збиралися ми завжди в кухні: оповідаючи, я допомагала по господарству. До того ж, якщо мені ставили важке запитання, так завжди можна було хвилинку-другу поміркувати і не підводити очей, коли не хотілося зустрічатися з чиїмсь прискіпливим поглядом. Іноді в голові роїлися неприємні думки, але я жодним своїм учинком нікого не хотіла образити.

Я не вірила, що Джеймі мав рацію. Певна річ, люди аніскілечки не люблять мене. Просто не можуть, адже я не з їхнього племені. А от Джеймі мене любить, проте швидше за все, це якась дивна хімічна реакція, незвичне відхилення від норми. Джеб також по-своєму любить мене, але Джеб – божевільний. А от інші…

Однак коли я почала розповідати… не те щоб вони раптом полюбили мене, просто щось змінилося.

Вперше я помітила це вранці, після того як за вечерею відповідала на запитання Дока. Я була в темній купальні разом із Труді, Лілі та Джеймі.

– Вандо, подай мені мило, будь ласка, – попросила Труді.

По моїй спині мов електричний струм пробіг: вперше жіночий голос вимовив моє ім’я. Не зронивши й слова, я передала їй шматок і змила з рук їдкі залишки.

– Дякую, – мовила вона.

– Прошу, – прошепотіла я. На останньому складі мій голос урвався.

Наступного дня перед вечерею я шукала Джеймі й випадково наскочила в коридорі на Лілі.

– Привіт, Вандо, – привіталася вона і ледь помітно кивнула.

– Добридень, Лілі,– вичавила я у відповідь. У горлі пересохло.

Незабаром мене почали засипати запитаннями не тільки Док та Іян. Особливою цікавістю відзначився Волтер. Його виснажене, постійно тривожне сірувате обличчя завжди розквітало, коли я розказувала про Світ Співочих Кажанів. Навіть мовчазний Гіт, який здебільшого дозволяв Труді й Джефрі говорити за себе, щиро зацікавився моїми розповідями. Особливо йому подобалося слухати про Світ Вогню, і хоча я недолюблювала цю планету, Гіт усе одно без упину допитував мене і не заспокоївся, поки не випитав усі подробиці. Ділі цікавила техніка: вона хотіла дізнатися про космічні кораблі, які перевозили нас із планети на планету, про пілотів, про пальне. Саме Ділі я пояснила, що таке кріоконтейнери – всі бачили їх бодай раз у житті, але ніхто не розумів їхнього призначення. Сором’язливий Вез, який зазвичай сидів біля Ділі, розпитував не про інші планети, а про Землю. Про те, як у нас тут усе влаштовано. Без грошей, без зарплати – чому таке суспільство досі не розвалилося? Я спробувала пояснити, що на Землі все приблизно так, як і в печерах. Хіба ми всі не працюємо задарма і не ділимося продуктами своєї праці?

– Так, – утрутився Вез і похитав головою. – Але тут усе інакше – для ледацюг у Джеба завжди напоготові рушниця.

Всі подивилися на Джеба, він підморгнув, і всі весело засміялися. Джеб не проґавив жодного заняття. Проте в розмові участі не брав; замислившись, він сидів мовчки в темному куточку печери і час від часу всміхався.

Джеб не помилився: мої оповіді не давали нудьгувати; хоч як це було дивно, – адже всі ми мали ноги, – це нагадувало мені Світ Морських Водоростей. На тій планеті існувало особливе наймення для того, хто розважає інших, – на взірець розрадника, цілителя чи шукача. Я ж була оповідачем, тож ставши викладачем тут, на Землі, не поміняла професії й робила свою звичну справу. Ми всі застрягли тут, наче водорості в густому намулі. На кухні, так само як і на морському дні, ми перебували в постійній темряві й абсолютній неволі, хіба що тут завжди витав запах диму і приємний аромат свіжоспеченого хліба. Мої розповіді стали для мешканців підземелля розрадою, внесли приємні зміни, нові враження і перепочинок від одноманітної виснажливої праці, від споглядання одних і тих самих тридцяти п’ятьох облич, від однакових спогадів, смутку, страху і відчаю, які останнім часом стали їхніми постійними супутниками. Тому під час моїх уроків кухня була завжди напхом напхана. Тільки Шерон і Меґґі ні разу не прийшли на мої заняття.

Приблизно на четвертому тижні мого так званого учителювання життя в печерах знову змінилося.

Кухня, як завжди, була натоптана людьми. Окрім постійних прогульників Шерон і Меґґі, не було ще Дока та Джеба. На сусідній стільниці стояла металева таця з балабухами хліба, готовими до випічки. Вони чекали своєї черги, а Труді щохвилини зазирала в піч, аби переконатися, що попередня партія не пригоріла.

Часто Джеймі вже знав історію, яку я збиралася розповідати, і тоді я доручала йому провести урок замість мене. Тоді його очі виблискували, а обличчя пашіло від утіхи, а ще мені подобалося спостерігати за тим, як він, оповідаючи, малював у повітрі невидимі картини. Гайді закортіло дізнатися більше про дельфінів, тому я попросила Джеймі відповісти на всі її запитання.

З сумом і співчуттям люди запитували про нову планету, яку колонізували душі. Дельфіни здавалися їм віддзеркаленням їх самих за перших років окупації. В темних очах Гайді, які блищали з-під густої русявої гривки, читався жаль.

– Вони більше схожі на велетенських бабок, ніж на морських ссавців, правда ж, Вандо? – Джеймі часто отак просив мого підтвердження своїм словам, але ніколи не чекав відповіді.– Мають шкіру і три, чотири або п’ять пар крилець – усе залежить від віку, правда? Вони мов літають по воді – там вода має меншу густину. А ще у них п’ять, сім або дев’ять ніг – залежно від статі, еге ж, Вандо? Там є три різні статі. Дельфіни мають дуже довгі руки з сильними м’язистими пальцями – здатні збудувати що завгодно. Під водою вони будують цілі міста з дерев’янистих рослин. У розвитку вони значно поступаються нам, правда, Вандо? Дельфіни ще не винайшли ані космічного корабля, ані телефонів. У цьому плані люди їх перевершили.

Труді витягнула тацю з рум’яними балабухами, і я нахилилася, щоб поставити наступну партію розпухлого тіста в розжарену піч. Довелося проштовхуватися крізь натовп, балансуючи з тацею в руках.

Раптом із коридорів долинув невиразний шум. Було важко зрозуміти, з якого саме коридору, а тим паче судити про відстань – акустика печери дивно спотворювала звуки.

– Гей! – вигукнув Джеймі. Я розвернулася й побачила його потилицю – він уже щодуху мчав до дверей.

Я миттю випросталася й інстинктивно попрямувала за ним.

– Зажди, – мовив Іян. – Він повернеться. Розкажи нам іще про дельфінів.

Іян сидів на тумбі біля печі – я б ніколи не вибрала для себе такого жаркого місця, – але саме це дозволило йому дотягнутися до мене й схопити за зап’ястя. Від несподіваного доторку я сіпнулася, але встояла.

– Що там діється? – запитала я. З коридору досі долинало торохкотіння – і з-поміж безлічі голосів я чітко вирізняла схвильований голос Джеймі.

Іян знизав плечима:

– А хто його знає? Можливо, Джеб… – він знову знизав плечима, так ніби його зовсім не цікавило, що там коїлося насправді. Однак йому не вдалося приховати від мене тривогу в очах.

Але я вирішила, що скоро про все сама дізнаюся, тому також знизала плечима і почала розповідати про надзвичайно складні родинні зв’язки дельфінів, водночас допомагаючи Труді перекладати свіжий хліб у пластикові контейнери.

– Шість із дев’ятьох… прабатьків, так би мовити, зазвичай доглядають за личинками на першій стадії розвитку, тоді як троє батьків зі своїми шістьма прабатьками будують нове приміщення, яке невдовзі заселить молодняк, – пояснила я, як завжди, приділяючи більше уваги хлібу, ніж слухачам. Раптом печерою прокотилося важке зітхання. Не перериваючи оповіді, я підвела погляд – подивитися, кого так засмутили мої слова. – Ще троє прабатьків, як правило, залучені до…

Ніхто не дивився на мене. Всі голови були обернені до темного виходу.

Найперше мені впала в око маленька постать Джеймі, яка повисла на чиїйсь руці. Власник руки був такий брудний і з ніг до голови запорошений, що майже зливався зі стінами печери. Зависокий, як на Джеба. Та й Джеб виднівся за спиною у Джеймі. Навіть із такої неблизької відстані я помітила, що його очі зіщулилися, а ніс наморщився – то була ознака занепокоєння, а непокоїться Джеб украй рідко. Однак обличчя Джеймі аж світилося від втіхи.

– Ну ось, починається, – пробурмотів Іян у мене за спиною. У печі весело тріскотів вогонь, і я ледве розчула слова.

Брудний чоловік, за якого чіплявся Джеймі, ступив крок уперед. Його рука повільно здійнялася в повітря й зависла, інтуїтивно стиснувшись у кулак.

Брудна темна фігура мовила твердим беземоційним голосом – голосом Джареда:

– Джебе, що це таке?

У мене в горлі пересохло. Я спробувала проковтнути клубок, але марно. Хотіла вдихнути, та де там. Тільки серце калатало, мов навіжене.

«Джаред! – схвильований голос Мелані був екзальтований. Вона немов прокинулася після сплячки. – Джаред удома!»

– Ванда нас навчає. Розповідає про Всесвіт, – схвильовано щебетав Джеймі, не помічаючи люті, яка захлиснула Джареда.

– Ванда? – тихо повторив, а вірніше, прогарчав Джаред. Позаду нього скупчилося ще кілька запорошених силуетів. Я помітила їх тільки тоді, коли всі вони разом луною підхопили невдоволене гарчання Джареда.

Русяве волосся Пейдж війнуло понад головами присутніх. Вона підстрибнула й кинулася вперед.

– Енді! – зойкнула вона й заходилася пробиватися крізь натовп. Перечепившись через Веза, вона мало не впала, та одна із запорошених постатей вигулькнула з-за Джареда й підхопила її.– О Енді! – схлипувала Пейдж. Її тремтячий голос так нагадував голос Мелані!

Сплеск емоцій Пейдж миттю розрядив атмосферу. Мовчазний натовп почав перешіптуватися, і люди зводилися на ноги. З усіх куточків печери залунали вітання – всі хотіли поздоровити сміливців, які повернулися з вилазки. Я зазирала в їхні обличчя: натягнуті посмішки, звернені до мене ворожі погляди. Мені знадобилася довга-довга мить, – здавалося, час зупинився, паралізувавши мене й приморозивши до місця, – щоб зрозуміти, що виражають обличчя довкола: провину.

– Все буде гаразд, Вандо, – прошепотів Іян ледь чутно.

Я пильно подивилася на нього, шукаючи на його обличчі слідів тієї ж таки провини. Але, на свій превеликий подив, не знайшла її. Іян тільки насторожено примружив очі й із недовірою роздивлявся новоприбулих.

– Якого дідька, люди? – прогримів чийсь голос. Із-за Джаредової спини вистромився Кайл – легко впізнаваний здоров’яга, навіть незважаючи на маскування. Раптом він рушив… до мене.

– І ви дозволили цій істоті обвести себе круг пальця? Ви що, з глузду з’їхали? Чи, може, вона привела з собою шукачів? І ви всі давно перетворилися на паразитів?

Від таких слів чимало голів присоромлено похилилися. Всього кілька присутніх ніяк не відреагували – стояли рівно, випроставши плечі й задерши підборіддя: Лілі, Труді, Вез… і хворий Волтер.

– Охолонь, Кайле, – мовив Волтер тихо.

Кайл проігнорував його. Він широкими кроками наближався до мене, його блакитні, як і в його брата, очі випромінювали лють. Але я дивилася не на нього – мій погляд притягувала темна постать Джареда. Під товстим шаром пороху і бруду я намагалася прочитати вираз його обличчя.