Текст книги "Господиня"

Автор книги: Стефені Маєр

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 41 страниц)

Розділ 24
Звикання

Це правда – від мене тхнуло.

Я втратила лік дням, які тут провела. Тиждень? Два? І щодня пітніла в тому самому одязі – я і в пустелі в ньому ж блукала. Бавовняна сорочка так просякла сіллю, що затвердла брижами, як акордеон. Раніше вона була світло-жовта, а тепер уся вкрилася плямами того самого темно-багряного кольору, що й долівка печер. Моє коротке волосся засмальцювалося й покрилося пилюкою; я відчувала, як воно безладно стирчить навсібіч, а на маківці стоїть гребінцем, як у папуги какаду. Свого обличчя я давно не бачила, проте могла уявити, що на ньому панують два відтінки багряного – печерна пилюка та синці, які починають міняти колір.

Отож не дивно, що Джеб натякав мені на ванну. А щоб зусилля не були марними, то й одяг змінити не завадило б. Поки мої лахи не висохнуть, Джеб запропонував мені поносити щось із речей Джеймі, але я не хотіла псувати його і без того мізерний гардероб, розтягуючи. Добре, що Джебу не спало на думку пропонувати мені одяг Джареда! Отож ми обрали стару, але чистеньку Джебову сорочку з відірваними рукавами і вицвілі діряві спортивні штани, які місяцями валялися без діла. Перекинувши усе це через руку і взявши безформну грудку якоїсь смердючої речовини (за словами Джеба, саморобне кактусове мило), я попрямувала за Джебом у печеру з двома ріками.

І знову ми були не самі, і знову я розхвилювалася. Троє чоловіків і жінка – ота, з посивілою косою, – біля маленького струмка наповнювали відра. З купальні долинали сміх і гучне хлюпання води.

– Почекаємо нашої черги, – сказав мені Джеб, прихилившись до стіни.

Я стала поруч із ним по стійці струнко, втупившись у гарячу темну річку, що стрімко запливала під пористе дно печери. Та все одно відчувала на собі чотири пари чужих очей.

За деякий час із купальні вийшли три жінки з мокрим волоссям – на сорочки на спині їм скрапувала вода; то були атлетка з карамельною шкірою, молода білявка, якої я ще не бачила, і Шерон, кузина Мелані. Щойно вони нас побачили, як сміх різко урвався.

– Доброго вечора, дами, – сказав Джеб, торкаючись крисів уявного капелюха.

– Доброго вечора, – сухо привіталася карамельна спортсменка.

Шерон із подругою вдали, що нас не бачать.

– Ну що ж, Вандо, – сказав Джеб, коли жінки зникли з очей, – ванна до твоїх послуг.

Кинувши на нього похмурий погляд, я стала обережно пробиратися до чорної печери.

Я старалася пригадати рельєф під ногами – там до краю води мало бути з півметра. Зняла черевики, аби намацати воду ногами.

Як же тут темно! У пам’яті виринув чорнильний басейн, під непроникною поверхнею якого моя уява малювала всілякі химери, і я здригнулася. Але що довше я зволікаю, то довше мені доведеться тут пробути. Отож, поклавши чистий одяг біля ніг і взявши смердюче мило, я обережно почовгала вперед, аж поки не намацала край басейну.

Порівняно з гарячим повітрям печери вода була прохолодною і приємною. І хоч страхи мої нікуди не поділися, все ж було приємно. Стільки часу минуло, відколи я відчувала прохолоду! Не знімаючи брудного одягу, я зайшла по пояс у воду. Річкові потоки звивалися навколо щиколоток, розбивалися об скелі. Добре, що вода тут проточна, в іншому разі після мене вона б перетворилася на багнюку.

Занурившись у чорнильну воду аж по плечі, я взялася натирати мильною грудкою одяг, вирішивши, що це найлегший спосіб його випрати. Де мило торкалося шкіри, відчувалося легке пощипування.

Знявши намилений одяг, я під водою випрала його, а потім добряче прополоскала, щоб не лишилося й сліду від поту і сліз. Викрутивши речі, я поклала їх на землю десь біля черевиків.

На голому тілі мило пекло ще гірше, але я терпіла, бо це означало, що я знову буду чиста. Та коли я намилилась уся, стало щипати так, що здавалося, наче з мене от-от позлазить шкіра. Де були садна, пекло дужче – певно, вони й досі там. Нарешті я поклала пекуче мило на камінь і стала ретельно відмивати тіло – так само, як терла одяг.

З полегшенням і водночас із жалем полишала я басейн. Вода була дуже приємною, і приємним було відчуття чистої, хоч і попеченої шкіри. Але досить із мене сліпоти і всіляких химер, що їх у темряві породжує уява. Намацавши сухий одяг, я швидко накинула його на себе і всунула в черевики побабілі від води ноги. В одну руку я взяла мокрий одяг, а в другу – обережно, двома пальцями – шматок мила.

Побачивши мене з милом, Джеб засміявся.

– Що, кусається? Ми ще над ним працюємо, – він простягнув долоню, прикриту подолом сорочки, і я поклала мило в неї.

Я не відповіла на Джебове запитання, тому що ми були не самі. За ним уже вишикувалася мовчазна черга з п’ятьох осіб – усі з сьогоднішнього поля.

Першим у черзі стояв Іян.

– Маєш значно кращий вигляд, – сказав він таким голосом, що мені було незрозуміло – здивований він чи розчарований.

Він простягнув довгі білі пальці до моєї шиї. Я відхилилася, і він швидко опустив руку.

– Вибач, – промовив він.

За що він вибачався? За те, що налякав мене зараз, чи за те, що залишив на моїй шиї відмітини? Важко уявити, що його вибачення – за те, що він хотів мене вбити. Без сумніву, він і зараз прагне моєї смерті. Але уточнювати я не збиралася. Я швидко пішла вперед, і Джеб рушив слідом за мною.

– А сьогодні було не так уже й погано, – промовив Джеб, коли ми просувалися темним коридором.

– Не так і погано, – погодилась я. Зрештою, сьогодні мене не вбили. А це справді непогано.

– Завтра буде ще краще, – пообіцяв Джеб. – Мені подобається сіяти – спостерігати за дивовижним маленьким насінням, яке зовні мертве, а всередині – сповнене життя. В такі моменти я відчуваю, що й у старого зморщеного діда ще може бути порох у порохівницях. Навіть якщо замість пороху – добрива, – Джеб засміявся з власного жарту.

Коли ми прийшли до великої печери з грядкою, Джеб узяв мене під лікоть і скерував на схід, а не на захід.

– Навіть не думай казати, що не зголодніла після копання, – сказав він. – У мої обов’язки не входить носити обід у кімнату. Їстимеш там, де їдять усі.

Я скривилась, але дозволила йому відвести мене на кухню.

Добре, що меню тут незмінне, бо якби якимось дивом з’явився біфштекс або пачка сирних паличок, то я б не змогла з’їсти й шматочка. Мені вартувало величезних зусиль просто ковтати, бо навіть цей ледве чутний звук посеред мертвої тиші, яка западала при моїй появі, був просто нестерпний. На кухні не було людно – лише десятеро людей, які, зіпершись на стільниці, їли ріденький суп, закусуючи грубим хлібом. І знову з моєю появою припинилися всі розмови. Скільки ще так може тривати?..

Як виявилося, рівно чотири дні.

Саме стільки знадобилося мені, аби зрозуміти, що у Джеба на оці, які мотиви ховаються за цим різким переходом від люб’язного хазяїна до буркітливого ватажка.

Наступного після оранки дня я засівала й поливала підготовлене поле. Того дня там працювала інша бригада – мабуть, у громаді існує певна ротація обов’язків. Серед людей були і Меґґі, і карамельна жінка, імені котрої я не знала. Майже всі працювали мовчки. Тиша була дуже напруженою – протест проти моєї присутності.

Іян теж працював разом із нами, хоча то була точно не його черга. І це занепокоїло мене.

І знову я мала їсти на кухні. Якби не присутність Джеймі, то в печері б знову запала цілковита тиша. Я знала, що він надто спостережливий, аби не помітити приглушеного перешіптування, проте демонстративно не звертав на нього уваги, вдаючи, що окрім нього, Джеба й мене в печері нікого немає. Він весело щебетав про уроки з Шерон, і про те, як відповів поза чергою, і яке завдання йому дали в покарання. Джеб для годиться посварив його. Вони обоє чудово грали невимушеність. Але я геть-чисто позбавлена акторського таланту. Коли Джеймі запитав у мене, як минув день, то я спромоглася хіба втупитись у тарілку і пробурмотіти одне-два слова у відповідь. Джеймі це засмутило, але він не допитувався.

Вночі все було якраз навпаки – він не давав мені й рота стулити, аж поки я сама не змолилася: хочу поспати. Джеймі вже остаточно перебрався назад у свою кімнату, зайнявши Джаредову половину ліжка, і наполіг, аби я спала на його половині. Усе було майже так, як у спогадах Мелані, і їй сподобалася зміна.

І Джебові також.

– Не треба буде нікого вишукувати, аби гратися в охоронців. Тримай рушницю при собі й не забувай про неї,– сказав він Джеймі.

Я знову запротестувала, проте ніхто мене й не слухав. Отож, Джеймі спав із рушницею обіч мене, а мене через неї терзали хвилювання й нічні кошмари.

Мій третій робочий день минув на кухні. Джеб показав, як замішувати грубе тісто на хліб, як викладати його у формі круглих балабухів, щоб воно підходило, а коли достатньо стемніло, Джеб навчив мене розпалювати вогонь у великій кам’яній печі.

У другій половині дня Джеб пішов геть.

– Принесу ще борошна, – пояснив він, перебираючи ремінь, яким рушниця кріпилася до пояса.

Три жінки, які мовчки місили тісто поруч із нами, навіть не підвели голови. По лікті у липкому тісті, я почала відчищати руки, щоб гайнути за Джебом.

Джеб усміхнувся і, кинувши погляд на мовчазних жінок, похитав до мене головою. А потім, ще я не встигла віддерти тісто від рук, вилетів із печери.

Не дихаючи, я дивилася на трьох жінок – молоду білявку з купальні, жінку з сивою косою і матір з важкими повіками – і чекала: зараз вони втямлять, що мають гарну нагоду мене прикінчити. Ані Джеба, ані рушниці, і руки мої склеєні тістом – ну жодних тобі перепон.

Але жінки й далі місили тісто, викладали балабухи й, здавалося, не помічали мене. Минула довга-довга мить, і я знову заходилася місити – якщо я працюватиму, то, може, все обійдеться.

Джеба не було цілу вічність. Мабуть, він мав на увазі, що йде намолоти ще борошна. А як іще пояснити його нескінченну відсутність?

– Довгенько ви ходили, – сказала жінка з сивою косою, щойно він повернувся, і я зрозуміла, що мені нічого не привиділося.

Джеб опустив додолу важкий мішок – той глухо гепнувся об долівку.

– Дивися, скільки тут борошна. Спробуй донеси, Труді.

Труді пирхнула.

– Мабуть, поки несли, зупинялися на кожному кроці.

Джеб усміхнувся.

– Так і є.

Моє серце, що тріпотало як пташка, нарешті трохи заспокоїлося.

Наступного дня ми протирали дзеркала над кукурудзяним полем. Джеб сказав, що це треба робити постійно, бо поєднання пари і пилу швидко забруднює скло, і світла стає недосить, аби живити рослини. Ми працювали так: Іян залазив на хитку дерев’яну драбину, а ми з Джебом тримали її внизу, поки вона так і норовила впасти. То було завдання не з легких, зважаючи на Іянову вагу й нестійкість саморобної драбини. До кінця дня у мене заклякли й страшенно боліли руки.

Лише коли ми впоралися з роботою і йшли на кухню обідати, я помітила, що сьогодні імпровізована кобура Джеба, яку він завжди носив із собою, порожня.

Я зойкнула. Ноги приросли до землі, наче у зляканого лошати.

– Що сталося, Вандо? – любенько запитав Джеб.

Я б йому відповіла, якби поруч не стояв Іян, жвавими блакитними очима зачудовано оцінюючи мою дивну реакцію. Натомість я просто подивилася на Джеба докірливим поглядом, а потім повільно пішла поруч, хитаючи головою. Джеб захихикав.

– Що з нею? – запитав Іян у Джеба, ніби я глуха.

– Якби ж я знав, – відповів Джеб. Він брехав так, як це тільки люди вміють – чисто: голки не підточиш.

Так, він був управним брехуном. А може, всі його витівки – сьогодні з рушницею, учора на кухні,– всі його спроби ввести мене в людську компанію – це лише спосіб позбутися мене чужими руками? Може, наша приязнь – лише витвір моєї уяви? Облуда?..

Уже четвертий день я їла на кухні.

Джеб, Іян і я зайшли у довгу спекотну залу – просто у натовп людей, що тихо гомоніли про події цього дня, – і нічого не сталося.

Нічого не сталося.

Не запала раптова тиша. Ніхто не пиляв мене поглядом. Ніхто взагалі не звертав на нас уваги.

Джеб підвів мене до порожньої стільниці, а потім приніс для нас трьох хліба. Іян примостився поруч, мимохідь обернувшись до дівчини по той бік від себе. То була молода білявка – він назвав її Пейдж.

– Як справи? Як воно без Енді? – запитав він її.

– Та нормально, от тільки хвилююся дуже, – сказала білявка, закусивши губу.

– Він скоро повернеться, – запевнив її Іян. – Джаред завжди приводить усіх назад. У нього талант. З його появою усе йде гладко, як по маслу. З Енді все буде гаразд.

Згадка про Джареда розпалила мою цікавість, і Мелані, що останнім часом здебільшого дрімала, оживилася. Та Іян більше нічого не сказав. Він лише поплескав Пейдж по плечу і відвернувся – взяти у Джеба тарілку.

Присівши поруч зі мною, Джеб почав із неприхованим задоволенням роззиратися. Я теж окинула оком залу – що він там бачить? Напевно, тут завжди так, коли немає мене. Але сьогодні я, здавалося, нікому не заважала. Люди, мабуть, утомилися переривати звичний плин життя через мене.

– Ситуація налагоджується, – прокоментував Іян до Джеба.

– Я знав, що так і буде. Ми всі тут розважливі люди.

Я нахмурила брови.

– Ага, – сказав, сміючись, Іян, – поки тут немає мого брата.

– Точно, – погодився Джеб.

Значить, Іян зараховує себе до розважливих людей. Цікаво, чи помітив він, що Джеб неозброєний? Але я не могла ризикувати, запитуючи про це.

Обід проходив так само мирно, як і почався. Я більше нікого не цікавила.

По обіді Джеб сказав, що я заслужила на відпочинок. Він провів мене до дверей, у черговий раз розігруючи з себе джентльмена.

– Бувай, Вандо, – промовив він, торкаючись уявного капелюха.

Для хоробрості я глибоко вдихнула.

– Джебе, почекайте.

– Що таке?

– Джебе… – я вагалася, намагаючись говорити якомога ввічливіше. – Я… може, я дурна, але мені здавалося, що ми друзі.

Я зазирнула йому в обличчя, шукаючи ознак брехні. Окрім доброти, воно нічого не виражало, але що я знаю про поведінку брехунів?

– Звісно, ми друзі, Вандо.

– Тоді чому ви хочете, щоб мене вбили?

Його кошлаті брови здивовано зійшлися на переніссі.

– А з чого ти зробила такі висновки, люба?

Я перелічила свої докази:

– Сьогодні ви не взяли з собою зброї, а вчора залишили мене саму.

Джеб усміхнувся.

– Я думав, що ти ненавидиш зброю.

Я чекала відповіді.

– Вандо, якби я хотів твоєї смерті, це сталося б у перший же день.

– Знаю, – промовила я, ніяковіючи без видимої на те причини. – Саме тому нічого не розумію.

Джеб простодушно засміявся.

– Ні, я не прагну твоєї смерті! У тому-то і вся справа. Я хочу, аби люди звикли до тебе, навіть того не усвідомлюючи. Це як варити жабу.

Від такого дивного порівняння чоло моє зморщилося. Джеб пояснив:

– Якщо ти вкинеш жабу в каструлю з окропом, вона миттю вистрибне. Але якщо покласти її в прохолодну воду і повільно доводити до кипіння, то жаба навіть не втямить, що коїться, аж поки не буде запізно. Все, жаба зварена. Треба лише нагрівати помалу.

Я на мить замислилась – згадала, як сьогодні за обідом люди не звертали на мене уваги. Вони просто до мене звикли. Ця думка здалася мені на диво обнадійливою. У моїй ситуації надія – безглузда річ, але всупереч здоровому глузду вона просочувалася в мене, розфарбовуючи світ у яскравіші кольори.

– Джебе?

– Що?

– Хто я – жаба чи вода?

Він засміявся.

– Сама думай. Самоаналіз корисний для душі.

Повернувшись до виходу, він знову засміявся, цього разу голосніше:

– Вибач за мимовільний каламбур.

– Чекайте. Можна ще одне запитання?

– Звісно. Після мого допиту тепер твоя черга.

– Навіщо вам дружба зі мною, Джебе?

Він на секунду піджав губи, обдумуючи відповідь.

– Ти ж знаєш: я – допитлива людина, – почав він, і я кивнула. – Так от, я чимало спостерігав за вами, душами, але ніколи з вами не розмовляв. А тим часом мої запитання все накопичувалися й накопичувалися… До того ж я завжди вважав, що якщо людина захоче, то може з будь-ким знайти спільну мову. А я люблю перевіряти свої теорії. І ось ти тут – одна з наймиліших у світі дівчат. Мати душу за друга – це неймовірно цікаво, і я почуваю втіху, що мені це вдалося.

Він підморгнув мені, уклонився по пояс і пішов геть.

І хоча тепер я розуміла Джебів план, та легше мені від' того не стало, особливо коли він почав підігрівати воду. Він більше не носив з собою рушниці. Я не знала, де вона, але була вдячна, що принаймні Джеймі більше не спить із нею в обнімку. Беззахисність Джеймі змушувала мене хвилюватися, але потім я вирішила, що так він у меншій небезпеці, аніж зі зброєю. Тепер він ні для кого не становить загрози, а значить, на нього й не нападуть. Крім того, до мене більше ніхто не приходив.

Джеб почав давати мені невеликі доручення. Збігай на кухню, принеси хліба – Джеб не наївся. Збігай, принеси відро води – поле сухе. Забери Джеймі з уроку – Джебові треба з ним поговорити.

Чи зійшов шпинат? Піди перевір. Збігай у південні печери – Джеб має повідомлення для Дока…

Щоразу, коли доводилося виконувати ці прості завдання, мене кидало в холодний піт. Я мріяла стати невидимкою і майже бігала крізь великі зали й темні коридори. У мене виробилася звичка триматися стін й не відривати очей від землі.

Тепер при моїй появі розмови затихали дуже рідко, здебільшого мене ігнорували. Єдиного разу я по-справжньому відчула загрозу смерті: якось, забираючи Джеймі, я перервала заняття Шерон. Вона спрямувала на мене убивчий погляд, але кивком голови дозволила Джеймі вийти, потому як я, запинаючись, прошепотіла своє прохання. Залишившись зі мною наодинці, Джеймі узяв мене за тремтячу руку і сказав, що Шерон так дивиться на всіх, хто перериває її уроки.

Але найгірше було тоді, коли я мала знайти Дока, тому що Іян наполіг на тому, аби показати мені дорогу. Я могла б відмовитись, напевно, але Джеб погодився, а значить, він довіряв Іяну. Я почувалася далеко не найкраще, перевіряючи цю його теорію, але, здавалося, перевірки було не уникнути. Якщо Джеб помиляється щодо Іяна, значить, той зараз скористається з нагоди. Отож поруч з Іяном я попростувала довгим чорним коридором південного крила, готуючись до найгіршого.

Дорогу туди я пережила. Док отримав своє повідомлення. Здавалося, він був анітрохи не здивований, коли побачив зі мною Іяна. Може, то моя уява розігралася, але мені здалося, що вони обмінялися багатозначними поглядами. Я вже приготувалася, що зараз мене прив’яжуть до ліжка. Від самого вигляду лікарні в мене й досі паморочилось у голові.

Але Док лише подякував мені й, напустивши на себе заклопотаності, відіслав назад. Я не зовсім зрозуміла, чим він займається – біля нього лежало кілька розгорнутих книжок і стоси й стоси паперу – жодних нотаток, самі малюнки.

Дорогою назад цікавість перемогла страх.

– Іяне? – звернулась я, не без зусилля вперше вимовляючи його ім’я.

– Так? – здивувався він.

– Чому це ти досі не вбив мене?

Він пирхнув:

– А ти відверта!

– Ти мав нагоду. Джеб розсердиться, але не думаю, що пристрелить тебе…

Що я таке лепечу? Ніби намагаюся його переконати. Я прикусила язик.

– Знаю, – сказав Іян цілком благодушно.

Деякий час було тихо, лише наші кроки глухо відлунювали від стін тунелю.

– Це було б несправедливо, – зрештою мовив Іян. – Я багато про це міркував, але так і не зрозумів, як твоя смерть може щось виправити. Це ніби засудити просту людину за злочини кривавої війни. Звісно, я вірю не в усі божевільні теорії Джеба – так, було б мило вірити, але для їхнього здійснення самого нашого бажання не достатньо. Та правий він чи помиляється, ти довела, що не зичиш нам зла. Я помітив, що ти щиро прив’язана до хлопчика – дивно за цим спостерігати. У будь-якому разі, доки ти не створюєш загрози, то тебе убивати… жорстоко. Ну, стане тут на одну неприкаяну душу більше, і що з того?

Я замислилась над словом «неприкаяна». Воно, мабуть, пасує мені якнайкраще. Чи знайду я коли-небудь своє місце в світі?

Як дивно, що саме Іян, із-поміж усіх людей, усередині виявився таким добрим! Я навіть не уявляла, що слово «жорстокість» має для нього негативну конотацію.

Він мовчав, а я обдумувала його слова.

– Якщо ти не збирався мене убивати, тоді навіщо пішов сьогодні зі мною? – запитала я.

Іян відповів не одразу.

– Я не впевнений, що… – він підбирав слова. – Джеб вважає, що ситуація налагодилась, але я не настільки переконаний. Деякі люди й досі… Коротше кажучи, ми з Доком намагаємося по можливості за тобою наглядати. Так, про всяк випадок. Посилати тебе в південне крило – це дражнити долю, як на мене. А дражнити – це улюблене заняття Джеба, у цьому він не знає меж.

– Ви… ви з Доком намагаєтесь мене захистити?

– Дивний світ, еге ж?

– Найдивніший, – подумавши, відповіла я.