Текст книги "Господиня"

Автор книги: Стефені Маєр

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 41 страниц)

– Я викладала тільки нашу історію, – перебила я, бо чекати, поки він зробить паузу, було марно. – Навряд чи з мене вийде гарна вчителька. Я не маю відповідної підготовки.

– Краще ваша історія, ніж нічого. Нам, людям, не завадить підучитися, оскільки Всесвіт, здається, населений густіше, ніж ми собі уявляли.

– Але я не була справжнім викладачем, – сказала я майже у відчаї. Невже Джеб щиро вважає, що хтось захоче слухати мене, не кажу вже про мою версію історії? – Я була чимось на кшталт почесного професора, запрошеного лектора. Мене запросили винятково через те… власне, причина пов’язана з моїм ім’ям.

– Саме хотів тебе розпитати, – самовдоволено мовив Джеб. – А про твій викладацький досвід можемо поговорити пізніше. То чому тебе назвали Вандрівницею? Я вже чув багато чудернацьких імен: Суха Вода, Пальці В Небі, Падіння Вгору, і все це впереміш із Джонами і Джимами. Я мало не божеволію від цікавості.

Я почекала, аж поки не впевнилася, що він готовий слухати.

– Зазвичай душа пробує пожити на одній чи на двох планетах – частіше за все, на двох, – а потім оселяється там, де їй більше сподобалося. А згодом, коли її тіло от-от помре, просто переходить до іншого носія того ж виду на тій самій планеті. Міняти вид носіїв дуже складно. Для більшості душ це просто нестерпно. Бувають такі, що взагалі не міняють планети, на якій народилися. Дуже рідко хтось не може підібрати собі місце й переселяється на третю планету. Колись мені трапилася душа, котра побувала на п’ятьох планетах, перш ніж оселилася серед кажанів. Там справді гарно – я мало сама не обрала те місце. Якби не сліпота…

– А на скількох планетах жила ти? – запитав Джеймі тихо-тихо. Якимось чином, поки я розповідала, його долоня опинилася в моїй.

– Це моя дев’ята, – відповіла я, ніжно стискаючи його пальці.

– Ого, дев’ята! – вигукнув він.

– Саме тому мене запросили викладати. Ми не ведемо статистики, проте я на власному досвіді пізнала більшість планет, нами… заселених, – я з обережністю вимовила останнє слово, але Джеймі воно не стурбувало. – Я не була лише на трьох, тепер уже на чотирьох – зовсім недавно відкрили новий світ.

Я приготувалася, що Джеб засипле мене запитаннями про новий світ або про планети, де я не була, та він лише задумливо перебирав сиву бороду.

– Чому ти ніде не осіла? – запитав Джеймі.

– Бо не знайшла місця, де б мені хотілось залишитися.

– А на Землі тобі сподобалося? Може, оселишся тут?

Я внутрішньо розсміялася з його дитячої віри – ніби в мене ще буде шанс перейти до іншого носія чи бодай прожити ще місяць у теперішньому тілі.

– Земля… вона дуже цікава, – пробурмотіла я. – Але на ній важче, ніж в інших світах.

– Важче, ніж у світі із замороженим повітрям і пазурзвірами? – запитав він.

– По-своєму так.

Як йому пояснити, що Планета Туманів небезпечна лише зовні? Набагато складніше, коли тебе атакують зсередини.

«Атакують», – перекривила Мелані.

Я позіхнула. «Власне, я не тебе мала на увазі. Я лише думала про мінливі емоції, які завжди мене видають. Але ти справді мене атакувала, насилаючи на мене свої спогади».

«Я засвоїла урок», – сухо запевнила вона. Я відчувала, як вона напружилася від усвідомлення, чия рука лежить у моїй долоні. У Мелані наростали емоції, які я не могла розпізнати. Щось схоже на злість, із присмаком бажання та домішкою відчаю.

«Ревнощі», – просвітила вона мене.

Джеб знову позіхнув.

– Щось я геть невихований: цілий день тримав тебе на ногах, а тепер півночі змушую розмовляти. Оце так гостинність! Ти, мабуть, страшенно втомилася. Ходімо, Джеймі, нехай Ванда трохи поспить.

Я почувалася геть вичавленою. День здався мені надзвичайно довгим, і судячи зі слів Джеба, не лише мені.

– Гаразд, дядечку Джеб, – одним легким стрибком Джеймі опинився на ногах і подав старому руку.

– Дякую, малий, – підводячись, кректав Джеб. – І тобі також дякую, – додав він у мій бік. – Такої цікавої розмови я вже давненько не вів… та що там, давненько – ще зроду! Дай голосовим зв’язкам відпочити, Вандо, бо моя цікавість – то штука серйозна. Ага, ось і він. Майже вчасно.

Лише тепер до мене долинули кроки. Машинально я притиснулася до стіни і поповзла у кімнату-печеру. Але під місячним світлом, що всередині виявилося яскравішим, опинилася на видноті.

Дивно: це перша людина, яка з’явилася тут за всю ніч, хоча в коридорі чимало кімнат.

– Вибач, Джебе. Заговорився з Шерон, а потім, здається, задрімав.

Було неможливо не впізнати цей добрий м’який голос. У шлунку завирувало, і я пожалкувала, що так багато з’їла.

– Ми навіть не помітили, Доку, – сказав Джеб. – Чудово провели час. Колись вона розповість і тобі свої пригоди – це просто щось! Але не сьогодні, бо вона геть знесилена. Побачимося вранці.

Лікар розстелив матрац перед входом до печери, так само як це робив Джаред.

– Тримай, – мовив Джеб, кладучи поруч із матрацом рушницю.

– Все гаразд, Вандо? – гукнув Джеймі.– Ти вся тремтиш.

Тіло били дрижаки. Я не відповіла – від жаху горло заціпило.

– Тихше, тихше, – заспокійливо мовив Джеб. – Це я попросив Дока тут повартувати. Не хвилюйся. Док – чудова людина.

Лікар сонно усміхнувся.

– Я не скривджу тебе… е-е-е… Вандо, правильно? Обіцяю. Я лише повартую, поки ти спатимеш.

Я прикусила губу, але й далі тремтіла.

Проте Джебові, очевидячки, здалося, ще все владналося.

– Добраніч, Вандо. Добраніч, Доку, – кинув він і рушив коридором.

Джеймі затримався і стурбовано поглянув на мене.

– Усе гаразд, – запевнив він пошепки.

– Ну ж бо, хлопче, пізно вже!

Джеймі поквапився Джебові навздогін.

Вони пішли, а я стала спостерігати за Доком – раптом він переміниться. Але жоден м’яз на обличчі Дока не ворухнувся, і рушниці Док так і не діткнувся. Витягнув свій довгий скелет на матраці, який був для нього закороткий – ноги так і звисали додолу. Худий як тріска, лежачи він здавався ще тоншим.

– Добраніч, – сонно пробурмотів він.

Певна річ, я нічого не відповіла. Просто спостерігала за ним у тьмяному місячному світлі й рахувала його вдихи та видихи, порівнюючи з ударами пульсу, що барабанив у мене у вухах. Докове дихання ставало дедалі повільнішим і глибшим, і незабаром він тихенько захропів.

Звісно, він міг лише вдавати сонного, але якщо й так, то що я вдію? Намагаючись не шуміти, я навпомацки полізла в кімнату, поки не відчула під собою краєчок матраца. Я заприсяглася, що нічого тут не чіпатиму, але кому стане гірше від того, що я примощуся скраєчку на ліжку? На долівці так твердо й незручно!

Лікареве хропіння діяло на мене заспокійливо – хай як темно навкруги, а так я принаймні знаю, де він.

«Або пан, або пропав», – подумала я і вирішила поспати. Зморена як собака, сказала б Мелані. Мої повіки зімкнулися. Матрац здався мені м’якшим за все на світі. М’язи розслабилися, і я почала занурюватися…

Раптом почулося тихе човгання – в кімнаті, поруч зі мною. Мої очі розчахнулися, і під стелею, залитою місячним світлом, я побачила силует. У коридорі й далі хропів лікар.

Розділ 23
Зізнання

Силует був гігантський і безформний. Його величезна голова нависла наді мною, схиляючись нижче й нижче.

Я б скрикнула, але зойк застряг у горлі, перетворившись на безшумне хрипіння.

– Ш-ш-ш, це я, – прошепотів Джеймі. Щось велике і круглясте скотилося з його плечей і м’яко плюхнулося на долівку. І в місячному світлі справді намалювався його гнучкий силует.

Схопившись руками за горло, я хапала ротом повітря.

– Вибач, – прошепотів Джеймі, сідаючи на краєчок матраца. – Я не подумав. Намагався не розбудити Дока і навіть не уявляв, що налякаю тебе. Як ти? – він торкнувся моєї щиколотки – вона була найближче.

– Нормально, – ледь чутно видихнула я, ще й досі не оговтавшись.

– Вибач, – ще раз перепросив він.

– Що ти тут робиш, Джеймі? Чому не спиш?

– Не спиться – тому й прийшов. Дядько Джеб хропе так, що ти не повіриш. Я більше не міг цього витримувати.

Його відповідь мене заплутала.

– Хіба ти не завжди спиш із Джебом?

Джеймі позіхнув і нахилився, аби розв’язати масивний матрац, який він щойно скинув на долівку.

– Ні, зазвичай я сплю із Джаредом. Він не хропе. Та ти ж знаєш.

Так, я знала.

– Тоді чому не спиш у Джаредовій кімнаті? Боїшся спати сам?

Це я можу зрозуміти – печери тримали мене в постійному страхові.

– Боюся! – презирливо пирхнув він. – Ні. Це і є Джаредова кімната. І моя.

– Що? – зойкнула я. – Джеб оселив мене у Джаредовій кімнаті?

Я не могла в це повірити. Джаред мене уб’є! Ні, спочатку він уб’є Джеба, а потім мене.

– Це і моя кімната також. І я сказав Джебу, що її можна зайняти.

– Джаред просто ошаленіє,– прошепотіла я.

– У своїй кімнаті я роблю, що хочу, – гордовито промовив Джеймі, а тоді прикусив губу. – Ми йому не скажемо. Йому необов’язково знати.

Я кивнула.

– Гаразд.

– Ти не заперечуєш, якщо я спатиму тут, із тобою? Дядько Джеб просто нестерпний.

– Ні, я не проти. Але, Джеймі, може, все-таки не варто?..

Він нахмурився, аби за серйозністю приховати образу.

– Чому?

– Тому що це небезпечно. Іноді серед ночі мене приходять перевіряти.

Його очі розширилися.

– Справді?

– Коли був Джаред, то він погрожував перевіряльникам рушницею, і вони забиралися геть.

– Хто вони?

– Не знаю. Раз був Кайл. Були й інші…

Він кивнув.

– Тим паче я повинен залишитися. Доку може знадобитися допомога.

– Джеймі…

– Я не дитина, Вандо. Я можу дати собі раду.

Сперечатися з ним було марно – від цього він ставав іще упертішим.

– Принаймні ляж на ліжку, – сказала я, поступаючись. – А я посплю на долівці. Це твоя кімната.

– Це неправильно. Ти гостя.

Я тихо пирхнула.

– Оце вже ні, ліжко твоє.

– А я сказав – твоє,– він ліг на матраці, рішуче схрестивши руки на грудях.

І знову я переконалася, що Джеймі не здасться. Але все можна буде владнати після того, як він засне. У Джеймі не сон, а кома. Щойно він відключався, Мелані могла переносити його куди завгодно.

– Ляж на мою подушку, – запропонував він, поплескавши по подушці.– Тобі необов’язково так скулюватися.

Я зітхнула, але потягнулася до узголів’я.

– Отак уже краще, – схвально мовив він. – А тепер подай мені Джаредову подушку.

Я застромила руку під голову, аби віддати йому подушку назад, але він, прудко перехилившись через мене, вхопив іншу. Я знову зітхнула.

Деякий час ми лежали мовчки, слухаючи тихе посвистування лікаря.

– Кумедне у Дока хропіння, еге ж? – прошепотів Джеймі.

– Схоже на колискову, – додала я.

– Хочеш спати?

– Так.

– А-а.

Я чекала, що він іще щось скаже, але він мовчав.

– Ти хотів про щось поговорити? – запитала я.

Він вагався, проте я відчувала, що скоро він не витримає, тому чекала.

– Якщо я тебе про щось запитаю, скажеш мені правду?

Тепер прийшла моя черга вагатися.

– Ну, не знаю… – ухилилась я.

– Це ти точно знаєш. Коли ми розмовляли… я і Джеб… він мені дещо розповів. Так, то його домисли, але я хочу знати, наскільки він правий.

Я гостро відчула присутність Мелані у голові.

Шепіт Джеймі був тихішим за моє дихання – я ледве його чула.

– Дядько Джеб вважає, що Мелані досі жива. Тобто, що вона живе в тобі.

«Мій Джеймі», – зітхнула Мелані.

Нікому з них я нічого не відповіла.

– Не знав, що таке може бути. Чи не може? – голос його обірвався – він стримував сльози. Джеймі не з тонкосльозих, але сьогодні, уже вдруге за день, я довела його до сліз. Біль пронизав мені груди.

– Таке може бути, Вандо?

«Скажи йому. Будь ласка, скажи йому, що я його люблю».

– Чому ти не відповідаєш? – тепер уже Джеймі плакав по-справжньому, хоч і намагався приглушити ридання.

Перехилившись через вузький прохід між ліжком і матрацом, я поклала руку йому на груди, що здригалися від плачу, і, притулившись до його волосся, відчула на своїй щоці його гарячі сльози.

– Мелані й досі жива, Вандо? Скажи, будь ласка.

Може, він усього-на-всього інструмент у вправних руках інших. Може, старий навмисно підіслав його до мене. Джеб кмітливий – одразу збагнув, з якою легкістю Джеймі пробивається крізь мою оборону. Джеб, мабуть, шукає підтвердження своїй теорії і абсолютно не гребує методами. Але що він робитиме, коли дізнається небезпечну правду? Як використає інформацію? Не думаю, що оберне її проти мене, проте чи можу я довіряти власним судженням? За своєю природою люди брехливі й підступні. Як передбачити Джебові темні плани, коли нам, душам, таке не притаманне?

Тіло Джеймі й далі здригалося.

«Він страждає», – волала Мелані, безрезультатно б’ючись під панциром мого контролю.

А, нехай! Якщо я помиляюсь, то не зможу звинувачувати Мелані. Бо точно знаю, чиї вуста промовляють зараз:

– Вона обіцяла, що повернеться, правда ж? – тихенько проговорила я. – А хіба Мелані колись порушувала обіцянки?

Джеймі обвив мене руками за стан і пригорнувся до мене. Ми довго так лежали, а потім він прошепотів:

– Я люблю тебе, Мел.

– Вона теж тебе любить. І така щаслива, що ти тут, у безпеці!

Він довго мовчав, аж поки сльози на моїх щоках не висохли, лишивши по собі сіль. Я вже думала, що Джеймі заснув, аж тут він запитав:

– Це з усіма так? Усі залишаються?

– Ні,– сумно відповіла я. – Ні, Мелані особлива.

– Вона сильна і хоробра.

– Дуже.

– Як ти гадаєш… – він глибоко вдихнув, – як гадаєш, може, татко також лишився?

Я ковтнула, намагаючись проштовхнути клубок у горлі. Марно.

– Ні, Джеймі. Ні, не думаю.

– Чому?

– Тому що він навів на вас шукачів. Власне, не він, а душа всередині нього. Якби твій татко лишився, то ніколи б цього не допустив. Твоя сестра так і не дозволила мені підгледіти, де ваша хижка. Довгий час вона взагалі приховувала твоє існування і привела мене сюди лише після того, як переконалася, що я не завдам вам шкоди.

Ось, усе вибовкала. Лише замовкнувши, я збагнула, що лікар більше не хропе. З його боку не долинало жодних звуків. Халепа. Я подумки вилаяла себе.

– Нічого собі,– вигукнув Джеймі.

У відповідь я прошепотіла йому на вухо, щоб лікар не міг підслухати:

– Так, Мелані дуже сильна.

Джеймі напружився, а потім глянув крізь круглий прохід у темний коридор. Він, певно, теж усе збагнув, тому що наблизився до мого вуха і прошепотів іще тихіше:

– Навіщо тобі це? Чому ти боїшся завдати нам шкоди? Як так?

– Не хочу вас кривдити.

– Чому?

– Ми з твоєю сестрою… провели разом чимало часу. Вона поділилася зі мною спогадами про тебе. І я… також… також тебе полюбила.

– І Джареда?

На мить я стиснула губи – як легко він здогадався!

– Звісно, я не хочу, аби і з Джаредом що-небудь сталося.

– Він тебе ненавидить, – з глибоким смутком сказав Джеймі.

– Так. Усі ненавидять, – зітхнула я. – Я їх не виню.

– Джеб тебе не ненавидить. І я.

– А міг би.

– Але ж тебе тут навіть не було, коли нас захопили. Ти не обирала ані мого тата, ані маму, ані Мелані. Тоді ти була у відкритому космосі, адже так?

– Так, але я – душа, Джеймі. І роблю те, що роблять душі. До Мелані я змінила багато носіїв, і ніщо не зупиняло мене, коли я… відбирала чуже життя. Знову і знову. Це спосіб мого існування.

– Мелані тебе ненавидить?

Я на хвилину замислилась.

– Не так сильно, як раніше.

«Та я взагалі більше не відчуваю до тебе ненависті».

– Каже, що взагалі більше не відчуває до мене ненависті,– ледь чутно промовила я.

– Як… як там вона?

– Рада, що опинилася тут. Щаслива, що знову побачила тебе. Її навіть не турбує, що нас скоро уб’ють.

Під моєю рукою Джеймі увесь напружився.

– Ні! Ні, якщо Мел ще жива!

«Ти його засмутила, – насварила мене Мелані.– Не слід було цього казати».

«Від незнання йому б легше не стало».

– Ніхто в це не повірить, Джеймі,– прошепотіла я. – Всі подумають, що я намагаюся обвести тебе круг пальця, і коли ти їм розкажеш, то люди тільки дужче запрагнуть моєї смерті. Бо лише шукачі уміють брехати.

Від цього слова він здригнувся.

– Але ти не брешеш. Я знаю, – поміркувавши, промовив він. Я знизала плечима. – Я не дозволю тебе убити.

Його голос, хоч і не гучніший за подих, був сповнений рішучості. Мене скував жах на саму думку про те, що я дедалі більше втягую Джеймі у війну. Він живе серед варварів: чи зупинить когось його вік, якщо він стане мене захищати? Навряд чи. Я панічно шукала спосіб відмовити Джеймі, не провокуючи при цьому його упертості.

Джеймі заговорив перший; він несподівано заспокоївся, ніби відповідь лежала на поверхні.

– Джаред щось придумає. Йому завжди вдається.

– Джаред тобі не повірить. Хто-хто, а він точно ні.

– Навіть якщо не повірить, він захистить Мел. Про всяк випадок.

– Побачимо, – пробурмотіла я і вирішила, що знайду влучні слова пізніше.

Джеймі затих, поринувши в задуму. Зрештою дихання його уповільнилось, рот розтулився. Я почекала, поки він засне глибше, а потім перетягнула його з долівки на ліжко. Він поважчав, підріс, але я впоралася, не збудивши його.

Поклавши Джаредову подушку назад на ліжко, я розтягнулася на матраці.

«Та-а-ак, – подумала я, – сьогодні я лише відвела від себе вогонь», – і вирішивши, що про полум’я я поміркую завтра, за декілька секунд відключилась.

Коли я прокинулась, крізь розколини в стелі пробивалося денне світло; неподалік хтось тихенько насвистував.

Раптом свист урвався.

– Нарешті,– промовив Джеб, коли мої повіки заморгали.

Я перевернулася на бік, аби глянути на нього, і в цей час із моєї долоні вислизнула рука Джеймі. Мабуть, серед ночі він потягнувся до мене – точніше, не до мене, а до своєї сестри.

Джеб обіперся об природний кам’яний одвірок, згорнувши на грудях руки.

– Доброго ранку, – привітався він. – Ну що, виспалася?

Потягнувшись, я вирішила, що доволі непогано відпочила, і кивнула.

– О, будь ласка, тільки не мовчи знову, – застогнав він.

– Вибачте, – пробурмотіла я. – Я гарно поспала, дякую.

Від мого голосу Джеймі заворушився.

– Вандо? – зронив він.

Я відчула сміховинне розчулення, що то саме моє дурне прізвисько він промовляє у напівсні.

– Що?

Джеймі заморгав і відкинув з очей скуйовджений чуб.

– О, доброго ранку, дядьку Джеб.

– Моя кімната тобі не сподобалася, малий?

– Ви хропите, як той паротяг, – позіхнувши, відповів Джеймі.

– Хіба я тебе не вчив? – запитав його Джеб. – Відколи це ти дозволяєш гостю, тим паче гості, спати на долівці?

Джеймі рвучко сів і, нічого не розуміючи, роззирнувся. І насупився.

– Не сваріть його, – сказала я Джебу. – Він хотів спати на долівці. Це я перенесла його, вже коли він заснув.

Джеймі пирхнув.

– Мел теж так завжди робила.

Я метнула на нього попереджувальний погляд.

Джеб усміхнувся – на його обличчі був той самий котячий вираз, що й учора. Наче він розгадує загадку. Він підступив до ліжка й копнув його ногою.

– Ти вже проспав перший урок. Шерон сваритиметься. Хутко вставай і гайда.

– Шерон завжди свариться, – поскаржився Джеймі, але швидко скочив на ноги.

– Мерщій, хлопче.

Джеймі знову подивився на мене, а потім розвернувся і зник у коридорі.

– Ну що ж, – сказав Джеб, тільки-но ми лишилися наодинці.– Гадаю, ми з тобою вже достатньо поняньчились. Я чоловік зайнятий, і всі зайняті – надто зайняті, аби гратися тут із тобою у вартових. Отож сьогодні підеш зі мною на роботу.

Моя щелепа мимоволі відвисла.

Він дивився на мене без натяку на посмішку.

– Ти чого лякаєшся? – пробурчав він. – Усе буде гаразд, – і погладив рушницю. – Мій дім – не притулок для немовлят.

З цим я не могла посперечатися. Я кілька разів глибоко вдихнула, аби заспокоїти нерви. Кров із такою силою гепала у вухах, що я ледве чула Джебів голос.

– Ну ж бо, Вандо. День спливає.

Він розвернувся і рушив геть із кімнати.

На мить я завмерла, а потім поквапилася навздогін. За першим рогом Джеба вже не було – значить, не блефує. Я прискорила крок, боячись на когось наскочити у цьому густо населеному крилі, й наздогнала Джеба перед складним розгалуженням тунелів. Коли я порівнялась із ним і сповільнила крок, він навіть не глянув у мій бік.

– Час засіяти північно-східне поле. Ми ще не обробили землі. Сподіваюся, ти не білоручка. Потім помиєшся. Тобі це не завадить, – він підкреслено поморщив носа, а тоді розсміявся.

Я почервоніла, але вирішила не зважати на його слова.

– Я не білоручка, – пробурмотіла я. Наскільки пам’ятаю, північно-східне поле розташоване оддалік – можливо, окрім нас, там нікого не буде.

Коли ми дістались великої печери, назустріч почали траплятися люди. Усі вони, як завжди, дивилися на нас розлючено. Я вже більшість упізнавала: підстаркувату жінку з довгою чорною косою, в якій уже майнула сивина (вчора ця жінка займалася поливом), а поруч із нею – приземкуватого чоловіка з круглим черевцем, ріденьким русявим волоссям та рум’яними щічками. А оця атлетичної статури жінка з карамельно-коричневою шкірою саме зав’язувала на черевикові шнурок, коли посеред білого дня з’явилась я. Ще одну смаглявку з повними губами й сонними очима я бачила на кухні з двома чорнявими дітлахами – може, це її діти? А ось і Меґґі – вона люто зиркнула на Джеба, а від мене відвернулася. Ось блідий, хворобливий на вигляд сивий чоловік, якого я точно раніше не бачила. І, нарешті, Іян.

– Добридень, Джебе, – привітно мовив він. – Що робите?

– Збираюсь копати східне поле, – буркнув Джеб.

– Допомога треба?

– Ділом займись, – промовив Джеб.

Іян сприйняв це за згоду і пристроївся позаду мене. Мені мов приском шкіру обсипало – я спиною відчувала його погляд.

Ми проминули юнака, на вигляд не набагато старшого за Джеймі,– на оливковому лобі його темне волосся стирчало як дріт.

– Привіт, Везе, – привітався до нього Іян.

Без мовчки дивився, як ми проходимо повз. Іян засміявся.

Потім нам стрівся Док.

– Добридень, Доку, – сказав Іян.

– Привіт, – кивнув Док, тримаючи в руках чималий кавалок тіста. Його сорочка була вимащена грубим темним борошном. – Доброго ранку, Джебе. Доброго ранку, Вандо.

– Доброго ранку, – відповів Джеб.

Я нерішуче кивнула.

– Побачимось, – сказав Док, поспішаючи далі зі своєю ношею.

– Ванда? Цікаво, – промовив Іян.

– Моя ідея, – сказав Джеб. – По-моєму, їй пасує.

– Цікаво, – повторив Іян.

Нарешті ми дісталися північно-східного поля, де всі мої сподівання одразу згинули.

Там було більше народу, ніж в усіх коридорах разом узятих, – п’ятеро жінок і п’ятеро чоловіків. Усі вони, певна річ, завмерли і скривились.

– Не звертай уваги, – пробубонів до мене Джеб.

І спокійно підійшов до купи реманенту попід стіною та, запхнувши рушницю за пасок, узяв сапу і два заступи.

Опинившись так далеко від Джеба, я почувалася беззахисною. За крок від мене стояв Іян – я чула його дихання. Усі в печері, тримаючи реманент напереваги, продовжували спопеляти мене злісними поглядами. Важко було не помітити, що сапами й мотиками, якими вони довбали землю, можна легко забити людину. А з виразів їхніх облич мені здалося, що я не одна це зауважила.

Джеб простягнув мені заступ. Я схопилася за гладенький, затертий дерев’яний держак, відчуваючи його вагу. Після жаги крові, яку я побачила в людських очах, важко було не думати про нього як про зброю. Але мені це не подобалося. Навряд чи я зможу здійняти на когось заступ, навіть захищаючись.

Іянові Джеб дав сапу. Гострий чорнений метал здавався у його руках смертельно небезпечним. Мені довелося зібрати всю силу волі, аби не кинутися тікати.

– Ходім на отой дальній клапоть.

Принаймні Джеб обрав не такий людний куток довгої сонячної печери. Іян заходився довбати затверділі грудки землі. Я тим часом вивертала землю, а Джеб ішов слідом, розбиваючи груддя.

Дивлячись, як по Іяновій блідій шкірі піт стікає – за кілька хвилин роботи під палючим світлом дзеркал він зняв сорочку – і слухаючи важке сапання Джеба, я збагнула, що моя робота – найлегша. Закортіло важчого завдання – яке б цілковито мене захопило. Бо від найменшого руху сусідів я сахалась і здригалася.

Іянова робота була мені не до снаги – я не маю таких м’язистих рук, щоб трощити скам’янілу землю. Тому я вирішила взяти на себе частину Джебової роботи і стала не тільки перевертати землю, а розбивати грудки навпіл. Це трохи допомогло – вимагало чимало сил, і я зосередилася на роботі й не поглядала по боках.

Час від часу Іян приносив нам воду, адже низенька білява жінка, яка мала розносити воду (я бачила її вчора на кухні), нас ігнорувала. Щоразу Іян приносив води для трьох. Мені не давала спокою ця крута переміна у його ставленні до мене. Невже він справді більше не хоче моєї смерті? Чи просто виглядає слушної нагоди?.. Вода тут і завжди була дивна – сірчаста і затхла, але зараз її смак видався мені підозріливим. Я силкувалась не піддаватися параної.

Важка праця допомогла: я більше не роззиралася, а в голову не лізли дурні думки. Я навіть не помітила, як ми закінчили останній ряд, і зупинилася лише тоді, коли зупинився Іян. Він потягнувся і, піднявши сапу над головою, випростав руки. Я сахнулася від піднятої сапи, але Іян навіть не помітив. Тут я зауважила, що вже ніхто не працює. Поглянувши на свіжоскопану землю, рівну по всій площині, я зрозуміла, що поле готове.

– Молодці,– голосно похвалив усіх Джеб. – Завтра будемо сіяти й поливати.

Печера сповнилася тихого брязкоту і дзвону реманенту – біля стіни знову виросла купа. Дехто перемовлявся невимушено, дехто напружено – через мене. Іян простягнув руку, аби забрати в мене заступ, і, віддаючи йому знаряддя, я відчула, як мій і без того кепський гумор погіршився далі нікуди. Без сумніву, Джебове «ми» стосувалося й мене також. Завтра буде так само важко, як і сьогодні.

Я кисло поглянула на Джеба, а він у відповідь усміхнувся. В тій усмішці було стільки самовпевненості, що я подумала: він знає, що я зараз відчуваю, і не лише знає, а й отримує від цього задоволення.

– До завтра, Вандо, – гукнув Іян із протилежного боку печери і сам до себе засміявся.

Усі голови обернулися до нього.