Текст книги "Господиня"
Автор книги: Стефені Маєр
сообщить о нарушении
Текущая страница: 29 (всего у книги 41 страниц)
Джаред перехилився через сидіння й відчинив пасажирські дверцята. На сидінні лежав рюкзак. Він був порожній. Я кивнула сама до себе. Рюкзак мені знадобиться.
– Поїхали.
– Зажди, – сказала я й подивилася на своє віддзеркалення.
Щось негаразд. Я опустила на щоку довге пасмо, яке відросло вже до підборіддя, але цього було недостатньо. Я торкнулася щоки й закусила губу.
– Джареде. Я не можу зайти в лікарню з таким обличчям, – і я вказала на довгий нерівний шрам на шкірі.
– Що таке? – не зрозумів він.
– В жодної душі не може бути такого шраму. Його б одразу вилікували. Всім стане цікаво, звідки я, почнуть розпитувати…
Джаредові очі розширилися, а тоді примружилися.
– Може, варто було подумати про це, перш ніж я провів тебе з печер. Якщо вернемося назад, усі вирішать, що це був хитромудрий план, аби розвідати вихід.
– Без ліків для Джеймі ми не повернемося, – мій голос був твердіший, ніж його.
Джаредів голос теж посуворішав.
– То що ж ти пропонуєш, Вандо?
– Потрібен камінь, – зітхнула я. – Тобі доведеться мені зацідити.
Розділ 44
Зцілення
– Вандо…
– У нас обмаль часу. Я б сама себе вдарила, от тільки як це зробити під правильним кутом?.. Немає іншого виходу.
– Не впевнений… що зможу.
– Навіть заради Джеймі?
Я щосили притиснулася здоровою щокою до спинки сидіння й заплющила очі.
Джаред стискав у руці камінь завбільшки з кулак – перше, що трапилося мені під руку. Хвилин п’ять Джаред зважував його в руці.
– Тобі треба просто здерти верхній шар шкіри. Приховати шрам, ось і все. Давай, Джареде, поквапся. Джеймі…
«Скажи йому, що я звеліла. І нехай б’є добряче».
– Мел каже: давай. І бий сильно. Щоб із першого разу вийшло.
Тиша.
– Ну ж бо, Джареде!
Він глибоко вдихнув, наче йому бракувало повітря. Я почула свист повітря й дужче замружилася.
Вологий звук і глухий удар – це перше, на що я зреагувала, – а коли шок минув, я відчула удар на собі.
– Ох… – простогнала я. Хотіла ж мовчати! Знала-бо, що цим змушу почуватися Джареда винним. Та хіба людському тілу накажеш? З очей порснули сльози, і я закашлялася, щоб приховати ридання. У голові дзвеніло й крутилося.
– Вандо? Мел? Вибачте!
Джаредові руки обняли нас і притиснули до грудей.
– Усе гаразд, – простогнала я. – 3 нами все о’кей. Шраму не видно?
Його рука ніжно торкнулася мого підборіддя й задерла вгору.
– Ах, – болісно хапнув він ротом повітря. – Я тобі пів-обличчя зніс. Вибач.
– Ні, це добре. Добре. Поїхали.
– Правильно.
Голос Джареда був досі слабкий, але він обережно всадовив мене на сидіння, а тоді машина під нами затуркотіла.
Крижаний вітер бився в обличчя, кусав поранену щоку. Я й забула, як дме з кондиціонера в машині.
Я розплющила очі. Ми їхали вниз гладкою ґрунтівкою. Це була неприродна гладінь – мабуть, її спеціально рівняли. Дорога звивалася, немов змія поміж кущів. Видимість була невелика.
Опустивши дашок від сонця, я подивилася в дзеркало. В тьмяному світлі місяця моє обличчя здавалося чорно-білим. Права щока чорна, кров стікає по підборіддю, по шиї й просочується в мою нову чистеньку футболку.
У шлунку замлоїло.
– Молодець, – прошепотіла я.
– Дуже болить?
– Не дуже, – збрехала я. – Тим паче, це не триватиме довго. Скільки ще до Тусона?
Саме тоді ми виїхали на асфальт. Дивно, але щойно я побачила його, моє серце почало шалено калатати. Джаред зупинився в кущах, виліз із машини, відчепив ланцюги та брезент від бампера й закинув їх у багажник. А тоді уважно вивчив шосе, чи немає попереду машин, і його рука потягнулася до перемикача фар.
– Зажди, – прошепотіла я. Говорити голосніше я не могла – тут я почувалася в небезпеці.– Давай я поведу.
Він здивовано подивився на мене.
– Я не можу просто прийти в лікарню. Це викличе забагато підозр. Я повинна сама приїхати на машині. А ти заховайся ззаду й кажи, куди їхати. Там є чим накритися?
– Гаразд, – мовив Джаред неохоче, дав задній хід і знову заїхав у кущі.– Добре… я заховаюся. Але якщо ти завезеш нас не туди…
«Ох!» – його недовіра ранила Мелані не менше, ніж мене.
– Тоді пристрелиш мене, – мовила я впевнено.
Джаред мовчки вийшов із машини, не заглушивши двигуна. Я сіла за кермо. Хряснули дверцята багажника. Джаред умостився на задньому сидінні, тримаючи під рукою плед.
– Поверни праворуч, – звелів він.
Я надто давно не водила машину з автоматичною коробкою передач і почувалася невпевнено. Їхала я повільно, вдоволена вже тільки тим, що пам’ятаю, як узагалі вести машину. На шосе було порожньо. Серце калатало – реакція на відкритий простір.
– Фари, – долинув голос Джареда з заднього сидіння.
Я намацала перемикач. Світло здавалося надто яскравим.
Ми під'їжджали до Тусона – в нічному небі попереду розливалося жовте світло: вогні міста.
– Можеш їхати трохи швидше.
– Там знак висів, – не погодилась я.
– Душі ніколи не порушують правил? – гигикнув він.
Я розсміялася – в голосі вчулась істерична нотка.
– Ніколи. І дорожніх у тому числі.
Тьмяне світло перетворилося з загального сяєва в окремі точки. Зелені знаки вказували, куди можна звернути.
– Зверни на Айна-роуд.
Я послухалася. Джаред говорив тихо, хоча в зачиненій машині можна було хоч і кричати.
В незнайомому місті було страшно. Безліч будинків, квартир, крамниць із ясними вивісками. Я почувалася в оточенні. Уявляю, як було Джареду. Та голос його був на диво спокійний. На відміну від мене, він робив таку вилазку не вперше.
На шосе з’явилися інші машини. Коли світло зустрічних фар падало на лобову шибку, я здригалася від жаху.
«Не розкисай зараз, Вандо. Ти повинна бути сильною заради Джеймі. Якщо ти не візьмеш себе в руки, нічого не вийде».
«Я зможу. Я все зможу».
Я зосередилася на Джеймі, і руки впевненіше лягли на кермо.
Джаред скеровував мене сонним містом. Лікарня виявилася зовсім маленькою – мабуть, раніше тут містилася не справжня лікарня, а приватний кабінет. В усіх вікнах та холі Горіло світло. За зеленою стійкою реєстратури стояла жінка. Вона не помітила мого наближення. Я припаркувалася в найтемнішому місці стоянки, одягнула на плечі лямки потріпаного рюкзака – ідеально. Залишилося останнє.
– Дай мені ніж, швидше.
– Вандо… Я знаю, що ти любиш Джеймі, але навряд чи ти зможеш скористатися ножем. Ти не боєць.
– Він не для душ, Джареде. Мені потрібна рана.
– У тебе вже є рана, – зітхнув Джаред. – Цього достатньо!
– Мені потрібна така, як у Джеймі. Я не знаю нічого про мистецтво зцілення. Я повинна на власні очі побачити, що робити. Я би вже давно поранилась, але боялася, що не зможу вести машину.
– Ні, тільки не це.
– Дай мені ніж. Хутчіш, поки ніхто не помітив, що я зволікаю.
Джаред швидко все обміркував. Як Джеб і казав, він був найкращим, тому що завжди приймав блискавичні й правильні рішення. До мене долинув рип: Джаред витягнув ніж із чохла.
– Обережно. Не надто глибоко.
– Може, ти?
– Ні,– хапнув він ротом повітря.
– Гаразд.
У моїй руці опинився огидний ніж із гострим лезом і важкою рукояткою. Я намагалася не думати про нього, не давати собі шансу стати боягузкою. Рука, не нога, повагавшись, вирішила я. Адже коліна побиті. Не хотілося і з цим ховатися.
Я випростала ліву руку; вона так тремтіла, аж я злякалася, що не поцілю. Схопилася долонею за ручку дверей і вигнулася: якщо буде дуже боляче, вчеплюся зубами в підголівник. Правою рукою я незграбно, зате сильно стиснула руків’я ножа, втиснула лезо в шкіру передпліччя. Замружилася.
Джаред дихав занадто гучно. Треба поспішати, а то він мене зупинить.
«Просто уяви, що це лопата, а шкіра – земля», – мовила я до себе.
Міцніше стиснула ніж у руці.
Підголівник приглушив зойк, однак він усе одно був занадто голосним. Ніж висковзнув із руки і впав на підлогу.
– Вандо! – вигукнув Джаред.
Я відповіла не одразу, намагаючись притлумити крик, який рвався з горла. Добре, що я не зробила цього до того, як сіла за кермо.
– Дай поглянути!
– Сиди тут і не ворушись, – видихнула я. Однак, незважаючи на моє попередження, ззаду зашурхотів плед. Я притиснула ліву руку до тулуба, а правою відчинила дверцята. Джаредова долоня лягла мені на спину – він намагався не зупинити мене, а втішити.
– Я скоро повернуся, – кашлянула я і ногою захряснула дверцята.
Я пошкандибала через стоянку, поборюючи нудоту і паніку, які мов тиснули на мене. Здавалося, вони урівноважували одне одного, не дозволяючи чомусь одному взяти гору. Болю не було, чи радше я його не відчувала. Я була на грані шоку: забагато болю на одне тіло. Тепла рідина стікала по пальцях і крапала на асфальт. Цікаво, чи зможу я поворушити пальцями? Було страшно навіть пробувати.
Щойно я пройшла крізь автоматичні двері, жінка в реєстратурі – середнього віку, з темною шоколадною шкірою й кількома сивими пасмами у волоссі – скочила на ноги.
– Ой ні! Ой біда! – з цими словами вона схопила мікрофон, і її голос пролунав із гучномовця на стелі.– Цілителько Плетениця! Негайно спустіться в реєстратуру. Екстрений виклик!
– Ні-ні,– я намагалася говорити спокійно, хоча насправді ледве трималася на ногах. – Усе гаразд. Це нещасний випадок.
Вона миттю відставила мікрофон, поквапилася до мене й підтримала за талію.
– Що сталося, люба?
– Я така необережна, – пробурмотіла я. – Ми відпочивали на природі… Я впала на камінь… Мила посуд після вечері. А ніж був у руці…
Мою невпевненість вона списала на шоковий стан. У її погляді не було й тіні підозри чи насмішки, хоча Іян завжди посміхався, коли я невміло брехала. У неї ж – тільки занепокоєння.
– Бідненька! Як вас звати?
– Скляна Шпичка.
Я назвалася поширеним ім’ям одного з членів своєї попередньої сім’ї на Планеті Ведмедів.
– Гаразд, Скляна Шпичко. Зараз прийде цілителька. З вами все буде добре.
Паніки як не було. Добра жінка гладила мене по спині. Лагідно. Турботливо. Вона б ніколи не завдала мені шкоди.
Цілителька була молода жінка. Її волосся, шкіра й очі мали однаковий оливковий відтінок. Вона мала незвичний вигляд – монохромний. Бежевий однострій тільки підсилював це враження.
– Ого, – мовила вона. – Цілителька Вогненна Плетениця. Зараз я вас вилікую. Що трапилося?
Я розповіла свою історію вдруге, поки жінки вели мене по коридору й завели в перші двері. Тут мене вклали на застелене м’яким папером ліжко.
Кімната здавалася знайомою. Я бувала в такому місці всього раз, але дитинство Мелані було сповнене таких спогадів. Короткий ряд шухляд, умивальник, де цілителька мила руки, чисті білі стіни…
– Спочатку найважливіше, – весело промовила Вогненна Плетениця. З цими словами вона відчинила шафку, закладену рядами однакових білих циліндрів. Вона швидко, не дивлячись, витягнула один – схоже, знала, що їй треба. На пляшечці виднівся дрібний напис, але його годі було роздивитися. – Трохи знеболювального не завадить, як гадаєте?
Я прочитала напис, коли вона розкручувала кришечку. Одне слово. «Знеболювальне»? Так і написано?
– Розтуліть рота, Скляна Шпичко.
Я послухалася. Цілителька витягнула маленький тонкий квадратик – схожий на серветку – й поклала мені на язик. Він одразу ж розчинився. Я не відчула ніякого смаку, просто ковтнула.
– Краще? – запитала цілителька.
Таки стало легше. Вже. У голові прояснилося – я могла легко зосередитися. Біль зник разом із маленьким квадратиком. Просто розчинився. Я шоковано кліпнула.
– Так.
– Я знаю, що зараз ви почуваєтеся краще, але, будь ласка, не ворушіться. Ваші рани ще не зцілені.
– Звісно.
– Бірюза, принесіть, будь ласка, води. Здається, в неї в роті пересохло.
– Вже несу, цілителько Плетениця.
Старша жінка вийшла з кімнати.
Цілителька відчинила ще одну шафку, заставлену білими пляшечками.
– Те, що треба.
Вона витягнула одну пляшечку, тоді іншу.
Ніби навмисно, вона вимовляла вголос назви ліків.
– «Очистка» – «Внутрішня» і «Зовнішня»… «Зцілення»… «Замазка»… Де ж воно… а, ось – «Розгладжування». Нам же не потрібно, щоб на такому симпатичному личку залишився шрам, еге ж?
– Ну… ні.
– Не хвилюйтеся. Незабаром ви знову будете в ідеальному стані.
– Дякую.
– Будь ласка.
Вона схилилася наді мною з новою пляшечкою в руках, підділа кришечку – виявилося, що всередині аерозольна насадка. Спочатку цілителька обробила передпліччя – рану оповила прозора хмаринка без запаху.
– Мабуть, приємно лікувати інших, – я обрала правильний тон: зацікавлений, проте не наполегливий. – Відтоді як мене вживили, я ще не була в лікарні. Тут так цікаво.
– Так, мені подобається.
Вона почала обприскувати моє обличчя.
– А що ви робите зараз?
Цілителька усміхнулася – напевно, я була не першою допитливою душею.
– Це «Очистка», щоб у рану не потрапила інфекція. Вона вбиває мікробів.
– «Очистка», – повторила я пошепки.
– А це – «Очистка внутрішня». Про всяк випадок, якщо інфекція вже встигла потрапити в рану. Вдихніть, будь ласка.
В руці цілительки з’явилася ще одна пляшечка з пульверизатором, цього разу трохи тонша. Вогненна Плетениця легенько натиснула, і біля обличчя зависла ще одна хмаринка. Я слухняно вдихнула – цього разу хмаринка була зі смаком м’яти.
– А це «Зцілення», – провадила цілителька Плетениця, відкручуючи кришечку наступної пляшечки, під якою ховалася піпетка. – Допоможе тканинам зростися, щоб одужання йшло правильно.
Вона вичавила кілька крапель прозорої рідини у широкий поріз і стиснула краї рани докупи. Ніякого болю – тільки дотик її ніжних пальців.
– Зараз скріпимо й продовжимо, – цілителька відкоркувала тюбик і вичавила на палець широку смужку густого прозорого гелю. – Це мов клей, – пояснила вона. – Гель склеює краї рани, поки «Зцілення» робить свою справу, – одним швидким рухом вона розмазала гель по моїй руці.– Можете поворушити рукою. З нею ми вже закінчили.
Я підняла руку й подивилася на результат: під блискучим шаром гелю виднілася ледь помітна рожева смуга. Кров залишилася на шкірі, але більше не цебеніла. Поки я дивилася, цілителька одним рухом витерла залишки крові вологим рушником.
– Поверніться, будь ласка. Гм… Добряче ви впали на каміння. Просто жах.
– Так. Не пощастило.
– Що ж, добре, що принаймні ви змогли дістатися сюди самотужки.
Цілителька крапнула кілька капель «Зцілення» мені на щоку й розтерла пальцями.
– Обожнюю дивитися, як воно працює. На вигляд уже набагато краще. Гаразд… тепер по краях, – вона усміхалася сама до себе. – Ще один шар. І ще тут почистимо. – Вона попрацювала ще з хвилинку. – Дуже добре.
– Вода, – сказала старша жінка, увійшовши до кімнати.
– Дякую, Бірюза.
– Покличете, якщо вам іще щось знадобиться. Я буду при вході.
– Дякую.
Бірюза вийшла. Звідки вона, чи не з Планети Квітів? Блакитні квіти – це рідкість, а ім’я пасує.
– Тепер можете сісти. Як почуваєтеся?
Я повільно підвелася.
– Ідеально.
І це була щира правда. Такою здоровою я давно вже не почувалася. Різкий перехід від болю до приємної розслабленості тільки підсилив це відчуття.
– Так і має бути. А тепер додамо трохи «Розгладжування».
Вона відкрутила кришечку останнього флакона і насипала в долоню блискучий порошок. Притрусила ним мою щоку, а тоді ще жменьку насипала на руку.
– Маленький шрам на руці залишиться, – мовила вона, немов вибачаючись. – Як той, що на шиї. Дуже глибока рана… – вона знизала плечима, забрала волосся з моєї шиї й почала роздивлятися шрам. – Гарна робота. Хто був цілителем?
– Гм… Обличчями До Сонця, – я назвала ім’я одного зі своїх студентів. – Я жила в Юриці, в штаті Монтана. Не люблю холоду, тому переїхала на південь.
Брехня на брехні! У шлунку аж поколювало від тривоги.
– Я починала в штаті Мен, – мовила цілителька, не помітивши нічого дивного в моєму голосі. Говорячи, вона змивала кров із моєї шкіри. – Там було також дуже холодно. А яке ваше покликання?
– Ум… Я розношу їжу. В мексиканському ресторані у… Феніксі. Люблю гостре.
– Я також.
Вона зовсім не здивувалася. Тепер вона витирала мою щоку.
– Дуже добре. Не хвилюйтеся, Скляна Шпичко. Ваше обличчя має чарівний вигляд.
– Дякую, цілителько.
– Дуже прошу. Може, хочете ще трохи води?
– Так, дякую.
Я намагалася тримати себе в руках. Недобре хлебтати воду, як мені кортіло. Але я не втрималася і вмить спорожнила склянку. Вода була занадто смачною.
– Принести ще?
– Так… якщо ваша ласка. Дякую.
– Я зараз повернуся.
Щойно вона вийшла, як я зісковзнула з матраца. Паперове простирадло зашелестіло, і я приросла до місця. Але цілителька не помчала назад. Не можна втрачати ні секунди. Щоб принести воду, Бірюзі знадобилося кілька хвилин. Можливо, стільки ж часу це забере і в цілительки. Можливо, по прохолодну чисту воду треба йти далеко. Можливо.
Я смикнула з плечей рюкзак і швиденько його розв’язала. Почала я з другої шафки: саме там я помітила флакончики «Зцілення». Я згребла цілий рядок, і вони з приглушеним стукотом посипалися в рюкзак.
Що я скажу, якщо мене зловлять? Що брехатиму?
З першої шафки я прихопила два види «Очистки». За першими рядочками були й другі, тож я згребла половину і їх. Тоді обидва рядочки «Знеболювального». Моя рука потягнулася до «Замазки», але увагу привернув флакончик з іншим написом.
«Від гарячки». Не було жодних інструкцій, тільки напис на ярличку. Я взяла рядочок. Людському тілу жодні з цих ліків не зашкодять.
Ще я прихопила всю «Замазку» і два тюбики «Розгладжування». Більше не варто випробовувати долю. Тихо причинивши дверцята шафки, я пропхала руки в лямки рюкзака. Прилягла на матрац – папір хруснув. Я спробувала надати своєму обличчю розслабленого виразу.
Цілителька не поверталася.
Я подивилася на годинник. Спливла хвилина. Цікаво, а де в них вода?
Дві хвилини.
Три.
Невже вона розкусила мою брехню?
На чолі виступив піт. Я швидко його стерла.
А що як вона приведе шукача?
Я подумала про малесеньку пігулку в кишені, й руки затремтіли. Я зможу, це точно. Заради Джеймі.
З коридору долинули тихі кроки – наближалося двоє людей.
Розділ 45
Успіх
До кімнати увійшли разом цілителька Вогненна Плетениця й Бірюза. Цілителька подала мені високу склянку води. Цього разу вода була не такою холодною, як першого, – пальці похололи від страху. Темношкіра жінка також дещо мені принесла. Вона вручила мені плаский трикутник із ручкою.
– Я подумала, ви захочете подивитися, – мовила Вогненна Плетениця з теплою усмішкою на вустах.
Напругу мов рукою зняло. У душ не було ні страху, ані недовіри. Тільки доброта, адже вони присвятили все життя зціленню.
Бірюза простягала мені люстерко.
Я поглянула на себе й затамувала подих.
Моє обличчя було таким, як я пам’ятала його з часів Сан-Дієго. Тоді я сприймала його як належне. На правій щоці шкіра була гладенька як персик. Хоча якщо придивитися уважніше, можна було розгледіти, що вона трішки рожева й не така смаглява, як ліва щока.
Це обличчя належало Вандрівниці, душі. Воно ідеально вписувалося в атмосферу цивілізації, де не було ні насильства, ні жаху.
Раптом я усвідомила, чому мені не довелося докладати жодних зусиль, щоб обдурити цих добрих створінь. Мені було легко з ними говорити, бо я розуміла їхні правила спілкування. Моя брехня мала би… ні, мала бути правдою. Зараз я мала виконувати своє покликання – викладати в університеті чи подавати в ресторані. Вести спокійне мирне життя на благо всіх.
– Ну, як вам? – запитала цілителька.
– Та просто чудово. Дякую.
– Лікувати – це для мене задоволення.
Я ще раз подивилась у дзеркало, цього разу помічаючи те, що було не таким чудовим. Брудне скуйовджене волосся з посіченими кінчиками. Воно зовсім не блищало – виною всьому саморобне мило й погане харчування. Хоча цілителька змила кров мені з шиї, та досі була брудна від червонуватої глини.
– Мабуть, час зав’язувати з походами. Мені не завадило б відмитися, – пробурмотіла я.
– Часто ходите на природу?
– Останнім часом – увесь вільний час, Мене… не відпускає пустеля.
– А ви хоробра. У місті я почуваюся набагато безпечніше.
– Я не хоробра – просто інакша.
В дзеркалі відбивалися знайомі горіхові очі. Темно-сірі по краю, потім горіховий кружечок, і ще один кружечок – зіниця – карамельно-коричневий. А зсередини ледь помітно ясніє срібний відблиск, додаючи кольорам насиченості.
«А Джеймі?» – схвильовано запитала Мелані – починала нервувати. Надто-бо комфортно я тут почувалася. Вона усвідомлювала, наскільки логічно з мого боку було б обрати інший шлях, і це її злякало.
«Я знаю, хто я», – сказала я їй.
Я кліпнула, а тоді подивилася на дружні обличчя поряд.
– Дякую, – подякувала я цілительці вдруге. – Гадаю, мені час їхати.
– Вже дуже пізно. Якщо хочете, можете переночувати тут.
– Я не втомлена. Я почуваюся… ідеально.
Цілителька всміхнулася:
– Це все «Знеболювальне».
Бірюза провела мене до виходу, але в дверях раптом поклала руку мені на плече. Серце закалатало, пульс прискорився. Невже жінка помітила, що мій до того плаский рюкзак роздувся?
– Бережіть себе, люба, – мовила вона й погладила мене по руці.
– Берегтиму. Більше жодних нічних прогулянок.
Вона усміхнулася й рушила до реєстратури.
Намагаючись ступати рівно, я перетнула стоянку. Мені кортіло бігти. А що як цілителька зазирнула у шафки? Як скоро вона здогадається, чому вони спорожніли?
Машина стоялася досі в темному куточку, куди не сягало світло ліхтарів. На перший погляд вона здавалася порожньою. Моє дихання прискорилося… Та ні, ну звісно ж, вона повинна здаватися порожньою! В цьому-бо й ідея. Але я не заспокоїлася, поки не побачила невиразні обриси людської постаті під пледом на задньому сидінні.
Я відчинила дверцята й закинула рюкзак на пасажирське сидіння – почулося приємне калатання флакончиків, – тоді залізла сама й захряснула по собі дверцята. Натискати кнопки блокування дверей не було сенсу.
– Все добре? – прошепотів Джаред, щойно дверцята клацнули. В голосі його бриніла напруга.
– Ш-ш-ш, – мовила я, намагаючись не ворушити губами. – Зажди.
Проїжджаючи повз лікарню, я помахала рукою Бірюзі.
– Завела нових друзів?
Ми виїхали на темну дорогу. Тепер уже ніхто не дивився на мене. Я осіла на сидінні. Руки тремтіли. Зараз, коли все було позаду, я могла собі це дозволити.
– Всі душі – друзі,– відповіла я спокійно.
– З тобою все гаразд? – запитав Джаред.
– Мене зцілили.
– Дай подивлюсь.
Я простягнула йому ліву руку з ледь помітним шрамом.
Джаред приголомшено охнув.
Зашурхотів плед: це Джаред виліз із-під нього й протиснувся на пасажирське сидіння. Рюкзак він поклав собі на коліна, попередньо зваживши його в руці.
Коли ми проїжджали попід ліхтарем, він зиркнув мені в обличчя – і знову охнув:
– Твоє обличчя!
– Ну звісно. Його також зцілили.
Джаред підняв руку, й вона нерішуче зависла в повітрі.
– Боляче?
– Анітрохи. Ніби нічого й не було.
Його пальці ніжно лоскотали зцілену шкіру. По щоці пробігли мурашки, але це все реакція на Джаредів дотик. Проте Джаред одразу ж повернувся до справи.
– Вони нічого не запідозрили? Як гадаєш, викличуть шукачів?
– Ні. Я ж казала, що душі нічого не запідозрять. Вони навіть не перевіряли моїх очей. Мені була потрібна допомога, тож мені допомогли, – я знизала плечима.
– Що тобі вдалося дістати? – запитав Джаред, розстібаючи рюкзак.
– Усе, що потрібно Джеймі… якщо ми повернемося вчасно… – я автоматично зиркнула на годинник, хоча зараз час нічого не означав. – І на потім вистачить. Я взяла тільки найпростіші ліки.
– Ми встигнемо, – пообіцяв Джаред, вивчаючи білі флакончики. – «Розгладжування»?
– Це не дуже важливі ліки. Але я знаю, як вони діють, тому…
Він швидко кивнув і продовжив переглядати вміст рюкзака. І бурмотів назви собі під носа.
– «Знеболювальне»? І справді помічне?
– Дивовижно, еге ж, – засміялась я. – Якщо поранишся – продемонструю… Жарт.
– Знаю.
Він дивився на мене широко розплющеними очима. Я нічого не розуміла.
– Що таке?
Мій жарт не був аж таким кульгавим.
– Тобі вдалося! – голос Джареда був сповнений подиву.
– А не повинно було вдатися?
– Ні, просто… я не міг повірити, що в нас вийде.
– Ти не вірив? Тоді навіщо… навіщо дав мені шанс?
– Краще померти, але спробувати, ніж утратити Джеймі,– прошепотів Джаред.
На якусь мить від емоцій у мене в горлі застряв клубок. Мел також не могла мовити й слова. На мить ми стали сім’єю – ми всі.
Я прокашлялася. Не варто перейматися через нездійсненну мрію.
– Це було просто. Напевно, у будь-кого вийшло б, головне – поводитися природно. Цілителька оглядала мою шию, – рука сама потягнулася до шраму. – Твій шрам занадто грубий, але тепер, коли в нас є все необхідне, Док зможе це виправити.
– Навряд чи нам удалося б поводитися природно.
Я кивнула.
– Так. Для мене це легко. Я знаю, чого від мене очікують, – я ледь помітно усміхнулася. – Я така ж, як вони. Якби ви мені довіряли, я б змогла дістати вам усе, що забажаєте.
І я знову засміялася. Стрес минався, і мені раптом стало дуже смішно. Цікаво, чи усвідомлює Джаред, що заради нього я готова зробити все на світі?
– Я тобі довіряю, – прошепотів він. – Я довіряю тобі наші життя.
Він справді довірив мені людські життя: своє, Джеймі й усіх інших.
– Дякую, – прошепотіла я у відповідь.
– Тобі вдалося, – повторив він, не вірячи власним словам.
– Ми його врятуємо.
«Джеймі житиме, – раділа Мелані.– Дякую, Вандо».
«Заради них – усе», – мовила я їй і зітхнула, адже це була щира правда.
Коли ми доїхали до дороги, яка звивалася серед пісків, Джаред прикріпив до бампера ланцюги та брезент і пересів за кермо. Шлях був йому знайомий, до того ж Джаред їздив швидше за мене. Він попросив мене вийти та спритно скерував машину у вузький прохід під валуном. Я чекала – от-от пролунає скрегіт металу об камінь, але Джаред заїхав бездоганно.
А тоді ми пересіли в джип і полетіли крізь ніч. Джаред переможно сміявся, а джип мчав безлюдною пустелею, і вітер відносив сміх назад.
– Де пов’язка? – запитала я.
– Навіщо вона?
Я втупилася в нього.
– Вандо, якби ти хотіла нас здати, то вже давно б це зробила – у тебе була можливість. Тепер ніхто не заперечуватиме, що ти з нами.
Я замислилася.
– Думаю, не всі з цим погодяться. Дехто буде проти.
– Тоді їм доведеться просто змиритися.
Я похитала головою, уявивши, як нас зустрінуть.
– Повернутися назад буде нелегко. Уяви тільки, що вони думають зараз… На що вони чекають…
Він не відповів. Його очі насторожено звузилися.
– Джареде… якщо люди в печерах… якщо вони не схочуть нас навіть слухати… якщо не чекатимуть на пояснення… – я говорила дедалі швидше, щоб встигнути розповісти Джаредові геть усе. – Спочатку дай Джеймі «Знеболювальне» – просто поклади на язик. Тоді «Очистку внутрішню» – ліки треба просто розсіяти в повітрі та вдихнути. Нехай Док…
– Гей! Ти сама даватимеш указівки.
– Все одно послухай, як…
– Ні, Вандо. Так не піде. Я пристрелю будь-кого, хто тебе торкнеться.
– Джареде…
– Не хвилюйся. Я цілитимуся в ноги, і тоді ти зможеш їх зцілити.
– Якщо це жарт, то зовсім не смішний.
– Я не жартую, Вандо.
– Де пов’язка?
Він міцно стиснув губи. Але в мене була з собою стара футболка – подерте шмаття Джеба. Згодиться.
– Може, так нам буде легше потрапити всередину, – мовила я, скрутивши футболку й зав’язавши нею очі.– А це означає, що ми швидше дістанемося до Джеймі.
На хвильку запанувала тиша. Джип підскакував на нерівній дорозі. В пам’яті спливли спогади про схожі ночі, коли на моєму місці була Мелані…
– Я під’їду до самих печер. Там є сховок, у якому на день-два можна поставити джип. Так ми зекономимо час.
Я кивнула. Зараз час вирішував усе.
– Майже приїхали, – мовив Джаред за хвилину. – Нас уже чекають.
Клацнув метал – це Джаред заметушився й дістав із заднього сидіння рушницю.
– Не стріляй у людей.
– Нічого не можу обіцяти.
– Стояти! – крикнув чийсь голос. Звук розлетівся по пустелі.
Джип пригальмував і зупинився.
– Це ми, – мовив Джаред. – Бачите, бачите? Я – це досі я.
На тому боці завагалися.
– Слухайте, я заведу джип у схованку, добре? У нас є ліки для Джеймі, й ми поспішаємо. Байдуже, що ви там собі думаєте, а сьогодні вам ліпше не ставати мені на дорозі.
Джип зрушив із місця. Звук змінився – ми заїхали в печери.
– Гаразд, Вандо. Все добре. Ходімо.
Рюкзак уже був у мене за спиною. Я вилізла з джипа й спробувала намацати стіну. Джаред зловив мене заруку.
– Залізай, – мовив він і завдав мене собі на плечі.
Цього разу я не почувалася так безпечно: Джаред притримував мене однією рукою. Другою він, мабуть, стискав рушницю. Мені це не подобалося, але почувши тупіт десятка ніг, що бігли тунелем, я не могла не думати про неї з вдячністю.
– Джареде, ти – бовдур! – волав Кайл. – Про що ти тільки думав?
– Охолонь, Кайле, – втрутився Джеб.
– Вона поранена? – схвильовано запитав Іян.
– Забирайтеся з дороги, – мовив Джаред цього разу спокійніше. – Я поспішаю. З Бандою все гаразд, але вона наполягла, щоб я зав’язав їй очі. Як Джеймі?
– У нього гарячка, – відповів Джеб.
– Банда дістала все, що нам потрібно.
Джаред рухався швидко, тунель стелився вниз.
– Давай я її понесу, – запропонував Іян.
– Їй і тут непогано.
– Все добре, не хвилюйся, – сказала я Іянові.
Знову підйом. Незважаючи на мою вагу, Джаред біг. Я чула, як за нами біжать усі решта.
Я одразу зрозуміла, коли ми опинилися на майдані,– почулися обурені вигуки й злісне перешіптування.
– Геть із дороги, – волав Джаред. – Док із Джеймі?
Я не розібрала відповіді. Джаред міг давно опустити мене на землю, але не хотів марнувати дорогоцінні секунди.
Позаду нас відлунювали сердиті голоси. Ми зайшли у вузький тунель, і луна стала гучнішою. Тепер я зорієнтувалась і збагнула, де ми: Джаред проминув переплетіння тунелів і завернув у третій коридор, який вів до спалень, – навіть із зав’язаними очима я навіч бачила двері, повз які ми пробігали.
Джаред різко зупинився і зняв мене з плеча. Зірвав пов’язку з очей.
Нашу кімнату освітлювали кілька тьмяних блакитних ліхтарів. Док випростався – мабуть, щойно скочив на ноги. Поряд із ним, притискаючи мокру шматку до чола Джеймі, стояла навколішках Шерон. Я ледве її впізнала – її обличчя було спотворене злобою. З другого боку від Джеймі намагалася зіп’ястися на ноги Меґґі.
Джеймі лежав червоний і обм’яклий, очі заплющені, груди ледь помітно здіймалися.
– Ти! – виплюнула Шерон і рвучко скочила на ноги. Вона кинулася на Джареда, мов кішка, цілячись нігтями йому обличчя.
Джаред схопив її за руки й, скрутивши їх за спиною, вивів Шерон із кімнати.
Меґґі, здавалося, от-от кинеться на допомогу дочці, проте Джеб обігнув Джареда з Шерон і став їй на заваді.
– Відпусти її! – гукнув Док, але Джаред його проігнорував.
– Вандо, лікуй! – мовив він до мене.
Док ступив крок уперед і відгородив Джеймі від мене.
– Доку, – засапано мовила я. Ворожість, що повисла в кімнаті над нерухомим тілом Джеймі, лякала. – Мені потрібна допомога. Будь ласка. Заради Джеймі.
Док не зрушив із місця – він досі не зводив погляду з Джареда та Шерон.
– Давайте, Доку, – втрутився Іян. Він став поруч і поклав руку мені на плече; в маленькій кімнатці була тиснява, я відчула напад клаустрофобії.– Через свою дурнувату гордість ви дозволите дитині померти?
