Текст книги "Господиня"
Автор книги: Стефені Маєр
сообщить о нарушении
Текущая страница: 30 (всего у книги 41 страниц)
– Це не гордість. Просто нам важко передбачити, як на нього вплинуть чужі ліки!
– Куди вже гірше!
– Доку, – мовила я. – Подивіться на моє обличчя.
Док не один відреагував на моє запрошення: Джеб, Іян і навіть Меґґі з цікавістю оглянули мене. Однак Меґґі одразу ж розізлилася на себе, що не змогла стримати цікавості, та швидко відвела погляд.
– Як? – запитав Док.
– Я покажу. Будь ласка. Ну, навіщо Джеймі й далі страждати?
Док вагався, зазираючи мені в обличчя, а тоді голосно зітхнув.
– Іян має рацію – гірше вже не буде. Якщо ці ліки вб’ють Джеймі…– він знизав плечима, згорбився й відійшов убік.
– Ні! – вигукнула Шерон.
Ніхто не звернув на неї уваги.
Я стала навколішки біля Джеймі, стягнула з плечей рюкзак і смикнула його, розкриваючи. Понишпорила всередині, поки не знайшла «Знеболювальне». Загорівся ясний промінь ліхтаря й освітив обличчя Джеймі.
– Іяне, води, будь ласка.
Я відкрутила кришечку й витягнула один малесенький квадратик. Потягнувши Джеймі за підборіддя, щоб розтулити йому рот, я відчула, як палає його шкіра. Поклала квадратик йому на язик і, не озираючись, простягнула руку. Іян подав мені миску з водою.
Обережно я влила трохи води в рот Джеймі, щоб ліки потрапили в шлунок. Пересохлим горлом Джеймі насилу ковтнув.
Я кинулася божевільно шукати тоненький флакончик-спрей. Нарешті відшукавши, зняла кришечку й одним швидким рухом розсіяла хмаринку ліків біля обличчя хлопчика. Я з нетерпінням чекала, поглядаючи на його груди, поки він її вдихне.
Я торкнулася обличчя Джеймі – воно просто палало! Я кинулася на пошуки «Від гарячки», сподіваючись, що ліки будуть такі ж прості у використанні. Кришечка відкрутилася, і виявилося, що під нею знов квадратики, цього разу блакитні. Я полегшено зітхнула й поклала один Джеймі на язик. Підхопила миску і вилила трохи води між його сухі губи.
Цього разу він одразу ж ковтнув – йому ставало легше.
Обличчя Джеймі діткнулася ще одна рука. Я упізнала довгі тонкі пальці Дока.
– Доку, є гострий ніж?
– Є скальпель. Хочеш, щоб я відкрив рану?
– Так, тоді я зможу її почистити.
– Я також думав про це… хотів випустити гній… але біль…
– Зараз Джеймі нічого не відчуватиме.
– Погляньте на його обличчя, – прошепотів Іян, схилившись.
Джеймі був уже не такий червоний. Тепер обличчя його набрало природного здорового відтінку. На чолі досі поблискував піт, але я знала, що той просто не встиг висохнути. Ми з Доком водночас торкнулися чола хлопчика.
«Працює! Так!» – ми з Мелані одностайно зраділи.
– Ти ба, – видихнув Док.
– Гарячки немає, але в рані ще може бути інфекція. Мені потрібна допомога, Доку.
– Шерон, можеш подати мені…– почав був він. Тоді підвів погляд. – Ой. Кайле, подай, будь ласка, торбу, що лежить просто в тебе під ногами.
Я згорбилася над червоною набряклою раною. Іян світив на неї ліхтариком, а ми з Доком одночасно копирсалися в своїх торбах. Він дістав сріблястий скальпель – мені мов приском за шкуру сипонули. Але я, стараючись не зважати, приготувала більшу пляшечку «Очистки».
– Він точно нічого не відчуватиме? – вагався Док.
– Ох, – прохрипів Джеймі. Його широко розплющені очі блукали по кімнаті, поки не натрапили на моє обличчя. – Привіт, Вандо. Що тут відбувається? Чому всі тут зібралися?
Розділ 46
Коло
Джеймі звівся на ліктях.
– Легше, хлопче. Як почуваєшся? – Іян притиснув плечі Джеймі до матраца.
– Я почуваюся… дуже добре. А чому всі тут зібралися? Не пам’ятаю…
– Ти хворів. Не ворушись, ми ще не закінчили тебе лікувати.
– А можна мені води?
– Звісно, хлопче. Ось, бери.
Док недовірливо витріщався на Джеймі.
Я насилу говорила – горло здавило від радості.
– Це «Знеболювальне», – ледве вичавила я. – Дивовижне відчуття.
– А чому Джаред не пускає Шерон? – прошепотів Джеймі до Іяна.
– Вона в кепському гуморі,– театральним шепотом відповів Іян.
– Лежи цілком непорушно, Джеймі,– попередив Док. – Зараз ми… почистимо твою рану. О’кей?
– О’кей, – тихо погодився Джеймі. Він помітив скальпель у руках Дока й занепокоєно втупився в нього.
– Скажеш, коли щось відчуєш, – мовив Док.
– Якщо болітиме, – докинула я.
Професійними рухами Док швидко й лагідно протяв запалену шкіру на рані. Ми обоє подивилися на Джеймі. Він утупився в темну стелю.
– Дивне відчуття, – сказав Джеймі.– Але мені зовсім не боляче.
Док кивнув сам до себе і знову взявся за скальпель, цього разу розтинаючи шкіру навхрест. Із рани хлинули кров і темно-жовтий гній.
Тільки-но Док забрав руку, я розбризкала «Очистку» по кривавому хресту. Гній із беззвучним шипінням запузирився. Почав танути, майже як мильна піна під водою. І нарешті розтанув. Док уривчасто дихав.
– Ви тільки подивіться!
Про всяк випадок я побризкала рану й навколо неї двічі. Почервоніння зійшло зі шкіри, залишилися тільки сліди червоної людської крові, що натекла з рани.
– Добре, а тепер «Зцілення», – прошепотіла я. Знайшовши потрібний флакончик, я піднесла його до розрізу. Прозора рідина, що світилася зсередини, крапнула в рану. Кров одразу ж припинила цебеніти. Я вилила в рану половину флакончика – вдвічі більше, ніж потрібно.
– Гаразд, Доку, а тепер ми разом маємо стиснути краї рани.
На цей час Док просто втратив дар мови – стояв із відвислою щелепою. Він зробив те, що я просила: стиснув обома руками краї рани докупи.
– Лоскотно, – засміявся Джеймі.
В Дока очі на лоба полізли.
Я обережно втерла «Замазку» в шкіру навколо хрестоподібної рани і з задоволенням спостерігала за тим, як краї рани стягуються, а шкіра поступово рожевіє.
– Можна мені поглянути? – запитав Джеймі.
– Відпусти його, Іяне. Ми вже майже закінчили.
Джеймі підвівся й оперся на лікоть, його очі палали цікавістю. Мокре від поту брудне волосся скуйовдилося, а от на щічках почав з’являтися здоровий рум’янець.
– Бачиш, зараз я змащу ось цим, – сказала я і втерла в шкіру блискучий порошок. – І шрам розгладиться. Зовсім як у мене, – і я показала йому свою руку в тому місці, де колись був шрам.
– А хіба на дівчат шрами не справляють враження? – засміявся Джеймі.– Звідки в тебе ці чарівні ліки, Вандо?
– Джаред узяв мене з собою у вилазку.
– Ти це серйозно? Класно!
Док розтер пальцями блискучі порошинки й підніс їх до носа.
– Треба було її бачити, – втрутився Джаред. – Вона була неперевершена.
Я здивувалася, почувши голос Джареда так близько. Я автоматично озирнулася, шукаючи руді коси Шерон, – вона йшла геть. Меґґі вийшла слідом за нею.
Як сумно. Як страшно! Бути настільки переповненим ненавистю, щоб не порадіти за одужання дитини… Як тільки можна до такого опуститися?
– Ванда зайшла в лікарню, просто до інопланетян, задурила їх байками про те, як поранилася, і попросила вилікувати. А тільки-но вони відвернулися, вкрала ось ці ліки – винесла просто з-під носа, уявляєш? – з уст Джареда розповідь звучала захопливо. Джеймі широко усміхався. – І вийшла собі, забравши цілу торбу флакончиків, яких нам вистачить іще надовго. Ще й ручкою помахала гусені в реєстратурі,– Джаред нестримно реготав.
«Я б не змогла цього для них зробити, – сказала Мелані сумно. – Від тебе їм більше користі».
«Ш-ш-ш! – цитьнула я на неї. Не час для суму чи заздрощів. Тільки для радості.– Якби не ти, мене б тут не було. Тому насправді це ти його врятувала».
Джеймі дивився на мене широко розплющеними очима.
– В реальності все було не так захопливо, – мовила я. Він простягнув руку, і я стиснула його пальці – серце сповнилося вдячності й любові.– Це було дуже легко. Я ж також гусінь!
– Я не мав на увазі…– почав був вибачатися Джаред.
Я тільки відмахнулася, сміючись.
– Але як ти пояснила шрам на обличчі? – запитав Док. – Вони не цікавилися, чому ти не…
– Звісно, потрібні були свіжі рани. Я була дуже обережна, сказала, що впала на ніж, – я жартівливо пхнула Джеймі ліктем. – Із ким не буває.
Я почувалася на сьомому небі від щастя. Все довкола ніби світилося зсередини – одяг, обличчя, навіть стіни. Люди, які юрмилися в кімнаті й у коридорі, перешіптувалися й щось питали, але їхні голоси відлунювали в моїй голові, немов протяжний дзвін. Навіть повітря світилося. Все здавалося нереальним, за винятком кількох людей зовсім поруч, яких я справді любила. Джеймі і Джаред, Іян і Джеб. У цей чудовий момент до нашого родинного кола належав навіть Док.
– Свіжі рани? – запитав Іян сухо.
Я подивилася на нього – мене здивувала злість, яку я побачила в його очах.
– Це було необхідно. Мені слід було приховати шрам. І дізнатися, як вилікувати Джеймі.
Джаред підняв мою ліву руку й провів по ледве помітній рожевій смужці на кілька дюймів вище від зап’ястя.
– Це було жахливо, – мовив він – жартівливого тону ніби й не було. – Вона мало не зосталася без руки, я думав, вона вже ніколи не зможе нею ворушити…
Очі Джеймі округлилися – в них читався жах.
– Ти порізала себе сама?
– Не хвилюйся так, – я стиснула його долоню. – Все було не так погано. Тим паче, я знала, що мене скоро вилікують.
– Бачив би ти її,– повторив Джаред тихо, досі пестячи мою руку.
Пальці Іяна пробіглися по моєму обличчю. Це було приємно. Я притиснулася щокою до його долоні. Цікаво, чому раптом усе довкола стало таким теплим і яскравим: від дії ліків чи від того, що Джеймі врятований?
– Більше ніяких вилазок, – пробурмотів Іян.
– Звісно, вона братиме участь у вилазках, – мовив Джаред, від подиву голос його звучав на октаву вище. – Іяне, вона просто феноменальна. Тобі треба побачити її в дії, щоб зрозуміти. Я тільки можу уявити, які тепер у нас з’являться можливості…
– Можливості? – рука Іяна сковзнула моєю шиєю й зупинилася на плечі. Він міцніше пригорнув мене. – Якою ціною? Вона мало руки не втратила! – його пальці до болю стиснули мені передпліччя.
Гнів суперечив щастю, яке поглинуло мене.
– Ні, Іяне, все було зовеш не так, – втрутилась я. – Це була моя ідея. Я мала зробити саме так.
– Ну звісно, це була твоя ідея, – гаркнув Іян. – Ти зробиш усе що завгодно… заради цих двох. Але Джаред не повинен був дозволяти тобі…
– А хіба в нас був вихід? – заперечив Джаред. – У тебе був кращий план? Гадаєш, Ванда змогла б іще бути щасливою, якби Джеймі помер? Думаєш, вона б собі це пробачила?
Від останніх слів мене аж пересмикнуло.
Голос Іяна став трохи м’якшим.
– Ні. Але я не розумію одного: як ти міг сидіти й спостерігати за тим, як вона себе ранить… – Іян скривився й похитав головою. – Що ти за людина така…
– Практична людина, – втрутився Джеб.
Усі підвели очі. Джеб стояв над нами з великою картонною коробкою в руках.
– Ось чому він завжди дістає те, що нам потрібно. Бо діє так, як треба. І стежить, щоб інші також діяли як слід. Між іншим, іноді дивитися набагато важче, ніж робити самому… Знаю, що вечеря вже давно позаду, а для сніданку ще ранувато, але я тут подумав, що дехто з вас давненько нічого не їв… – Джеб змінив тему. – Голодний, малий?
– Ну… я не знаю, – мовив Джеймі.– Ніби голодний, але відчуття… непогане.
– Це діє «Знеболювальне», – сказала я. – Тобі слід поїсти.
– І попити, – докинув Док. – Тобі потрібна рідина.
Джеб опустив коробку, і вона впала на матрац.
– Гадаю, є привід відзначити. Налітай.
– Ого, смакота! – вигукнув Джеймі, нишпорячи в коробці, повній сухих харчів для туристів. – Спагеті. Чудово!
– От би реберець у часниковому соусі,– мовив Джеб. – Заскучав за часником – хоча сумніваюся, що хтось заскучав за часниковим смородом із мого рота, – засміявся він.
Джеб приготувався: приніс пляшки з водою і кілька переносних пічок. Навколо почали збиратися люди, штовхаючись на маленькому просторі. Мене затиснули між Джаредом та Іяном, а Джеймі сидів у мене на колінах. І хоча він був трохи завеликим для цього, він не протестував: мабуть, відчував, як сильно нам із Мелані потрібно було відчувати його – живого й здорового – у своїх обіймах.
Сяюче коло, здавалося, розширювалося, охоплюючи все товариство, включаючи всіх у нашу родину. Здавалося, кожен із нетерпінням чекав смачної вечері. А Джеб не квапився. Страх поступився місцем полегшенню й радості. Навіть Кайла, який сидів із другого боку від свого брата, радо включили в родинне коло.
Мел зітхнула й зрештою заспокоїлася. Без сумніву, так на неї вплинуло тепло хлопчика на колінах і лагідний доторк чоловічої руки, яка досі пестила мою шкіру. Навіть Іяну своїми обіймами було не до снаги розізлити її.
«На тебе також подіяло «Знеболювальне», – дражнилась я.
«Не думаю, що це ліки. Ні в моєму, ні в твоєму разі».
«Мабуть, ти маєш рацію. У мене такого ще ніколи не було».
«А в мене таке відібрали».
Що такого в людській любові, що вона змусила мене зректися любові своїх одноплемінників? Може, справа в її непередбачуваності та примхливості? Душі люблять усіх. Можливо, я підсвідомо чекала виклику? Людська любов хитра, вона не визнає ніяких правил чи обмежень: іноді її дарують просто так – як от у мене було з Джеймі; часом її треба заслужити важкою працею – як з Іяном; а іноді вона недосяжна, її майже неможливо домогтися, вона крає серце – як із Джаредом.
А може, вона просто якимсь чином краща? Люди вміють так сильно ненавидіти, що й люблять вони, мабуть, так само сильно, пристрасно, палко.
Не знаю, чому моє серце так тягнулося до людської любові. Однак тепер, коли я її знайшла, стало зрозуміло: незважаючи на всю небезпеку й біль, вона того варта. Вона краща, ніж я могла собі уявити.
Любов – це все.
…На той час як пізня вечеря чи, радше, ранній сніданок приготували і з’їли, втома взяла гору. Люди невеличкими групками розійшлися по спальнях. Поступово кімната спорожніла.
Хто ж залишився, вмостилися хто де. Від утоми ми поступово сповзали на долівку, поки зовсім не повлягалися. Живіт Джареда правив мені за подушку; час від часу Джаредова рука куйовдила моє волосся. Щока Джеймі лягла на моє плече, а руки обвилися навколо шиї; я обережно притримувала його однією долонею, друга лежала на щоці в Іяна, чия голова спочивала на моєму животі. Док витягнув свої довгі худі ноги, я відчувала його черевик у себе на стегні; згодом Док гучно захропів. Цілком можливо, що якоюсь частиною тіла я торкалася й Кайла.
Джеб розтягнувся на ліжку. Він відригнув, і Кайл пирхнув.
– Такої милої ночі я не планував, – міркував Джеб уголос. – Люблю, коли песимістичні передбачення не справджуються. Дякую, Вандо.
– М-м-м, – видихнула я у напівсні.
– Наступного разу… – здалеку долинув голос Кайла. Потім почулося голосне позіхання. – Наступного разу я сам із нею піду…
– Наступного разу не буде, – пробурмотів Іян. Я погладила його по щоці, намагаючись заспокоїти.
– Звісно, що не буде, – відповіла я. – Я нікуди не піду, поки моя допомога не знадобиться. Не маю нічого проти печер.
– Вандо, я не збираюся замикати тебе тут й утримувати силоміць, – мовив Іян роздратовано. – Можеш іти, куди захочеш. Можеш бігати по шосе, якщо бажаєш. Але забудь про вилазки. Я не дозволю тобі брати в них участь – заради твоєї ж безпеки.
– Банда потрібна нам, – сказав Джаред.
– Раніше ми й самі якось обходилися.
– Якось обходилися? Якби не вона, Джеймі б помер. Вона може дістати те, що, крім неї, не дістане ніхто.
– Джареде, вона жива істота, а не знаряддя.
– Я знаю. Я ж не казав, що…
– А я вважаю, нехай Ванда сама вирішує,– втрутився Джеб, висловивши мою власну думку. Я рукою притримувала Іяна, а Джаред уже теж совався, пориваючись підвестися. Але після слів Джеба вони обоє закам’яніли.
– Не можна покладати вибір на неї, Джебе, – запротестував Іян.
– Чому ні? Здається, в неї є власна думка. Чи ти хочеш приймати рішення за неї?
– Зараз побачите, – буркнув Іян. – Вандо?
– Так, Іяне.
– Ти справді хочеш брати участь у вилазках?
– Якщо я здатна допомогти, звісно, що так.
– Я не це запитав, Вандо.
Хвильку я помовчала, пригадуючи його запитання, щоб зрозуміти, де я схибила.
– Бачите, Джебе? Вона ніколи не бере до уваги свої бажання – своє щастя, ба навіть здоров’я. Вона зробить усе, що ми її попросимо, навіть радо помре. Нечесно просити її про щось так, як ми між собою просимо одне одного. Ми спершу добре поміркуємо, перш ніж ризикуватимемо своїм життям. А вона – ні.
Запала тиша. Ніхто не відповідав Іяну. Тиша тиснула на мене, і я наважилася подати голос.
– Це неправда, – мовила я. – Я постійно думаю про себе. І я… я хочу допомогти. Хіба це не враховується? Сьогодні я щаслива, бо допомогла врятувати Джеймі. Невже мені не можна шукати щастя там, де хочеться мені?
– Бачите, що я мав на увазі? – зітхнув Іян.
– Що ж, я не можу заборонити їй брати участь у вилазках, якщо вона сама захоче, – сказав Джеб. – Вона більше не в’язень.
– Тоді й не просіть її.
Увесь цей час Джаред сидів мовчки. Джеймі також мовчав, але він, швидше за все, вже спав. А от Джаред – ні; його рука невпинно малювала узори на моїй щоці. Палючі, вогненні узори.
– Вам не потрібно просити, – мовила я. – Я – доброволець. Мені було зовсім не… страшно. Аніскілечки. Душі дуже добрі. Я їх не боюся. Все минулося аж надто гладко.
– Гладко? Порізати собі…
Я швидко обірвала Іяна:
– Це була надзвичайна ситуація. Такого мені більше робити не доведеться, – я на якусь мить замовкла. – Правда? – уточнила я.
Іян застогнав.
– Якщо піде Банда, піду і я, – мовив він похмуро. – Хтось мусить захищати її від самої себе.
– І я піду, щоб захистити нас від неї,– сказав Кайл, гиготнувши. А тоді застогнав: – Ой!
Я була занадто виснажена, щоб підвести голову й роздивитися, хто цього разу дав Кайлу стусана.
– А я піду, щоб ви повернулися додому живі,– пробурмотів Джаред.
Розділ 47
Робота
– Це занадто легко. Навіть нецікаво, – скаржився Кайл.
– Ти сам схотів із нами, – нагадав йому Іян.
Вони обоє товклися в кузові фургона, де немає вікон, перебираючи консерви і засоби гігієни, яких я набрала в крамниці. Був полудень, і над Вічитою висіло ясне сонце. Тут не так спекотно, як у пустелях Аризони, проте значно вологіше. У повітрі аж кишіло від крихітних мушок.
Джаред прямував до шосе, яке вело геть із міста, стараючись не перевищувати швидкість. Це його страшенно дратувало.
– Не набридло ходити по крамницях, Вандо? – запитав Іян.
– Ні. Я зовсім не проти.
– Ти так завжди кажеш. Чи є бодай щось, щоб ти була проти?
– Я проти… розлуки з Джеймі. І ще проти перебування поза печерами, зовсім трошки. Особливо вдень. Так ніби в мене клаустрофобія навпаки – забагато відкритого простору. А вас це не дратує?
– Інколи. Переважно вдень ми не виходимо.
– Вона бодай ноги випростати може, – поскаржився Кайл. – Не розумію, чому ти так хочеш почути скарги від неї.
– Бо це – така рідкість! Приємно бодай раз слухати не твої скарги.
І знов усе через мене. Кайл з Іяном укотре зчепилися, а це надовго. Я почала вивчати карту.
– Далі – Оклахома-Сіті?
– І ще кілька невеличких містечок по дорозі, якщо ти згодна, – відповів Джаред, не зводячи очей із дороги.
– Згодна.
Під час вилазок Джаред рідко втрачав пильність. Він ніколи не дозволяв собі розслабитися, як це робили Іян і Кайл після кожної покладеної на мене місії, яку мені вдавалося виконати успішно. Коли вони вживали слово «місія», я мимовільно посміхалася. Воно звучало надто пишно, як на звичайний похід у крамницю. Перш ніж вирушити на пошуки Джеймі та Джареда, у Сан-Дієго я робила це сотні разів, щоб прогодувати одну тільки себе.
Кайл мав рацію: занадто легко – навіть нецікаво. Я котила великий візок між рядами, усміхалась у відповідь на усмішки душ і наповнювала возик харчами. Звісно, не забувала прихопити дещо і для чоловіків, які ховались у фургоні. Частувала їх готовими сандвічами, коли зголодніють. Іноді навіть балувала. Іян обожнював м’ятне морозиво з шоколадними крихтами. Кайл найбільше полюбляв карамельки. Джаред їв усе що дадуть; здавалося, він уже давно перестав надавати чомусь перевагу, прийнявши такий спосіб життя, в якому бажання не бралися до уваги і навіть щоденні потреби ретельно зважувалися й обмірковувались. Ось чому в нього завжди все виходило – він умів розставляти пріоритети й абстрагуватися від людських забаганок.
Іноді в невеликих містах мене зупиняли на вулиці, починали розмову. Я вже так добре вивчила свою роль, що змогла б, мабуть, обманути й людину.
«Привіт. Новенька?»
«Так, тільки приїхала».
«Що привело вас у Баєрс?»
Я завжди дивилася в карту, перш ніж вийти з фургона, тому знала всі назви міст.
«Мій чоловік чимало подорожує. Він фотограф».
«Чудово! Людина мистецтва. У нас тут багато гарних краєвидів».
Спочатку я сама представлялася фотографом, але згодом зрозуміла, що, назвавшись заміжньою, я економлю чимало часу в розмовах із чоловіками.
«Щиро вдячна за допомогу».
«Дуже прошу. Заїжджайте до нас іще».
Якось я побалакала з фармацевтом у Солт-Лейк-Сіті й одразу ж зрозуміла, що мені потрібно.
«Здається, я неправильно харчуюсь, – сонно позіхнула я. – Завжди їм на ходу, а ще постійно тягне на солодке».
«Тисяча Пелюсток, треба обачніше ставитися до свого здоров’я. Я знаю, що іноді важко стримуватися, але подумайте про себе. А поки що візьміть ось це».
«Здоров’я». Ну звісно, все зрозуміло з етикетки на пляшечці, можна було й не питати.
«Вам зі смаком полуниці чи шоколаду?»
«А можна, я спробую обидва?»
І добра душа на ім’я Землянин віддав мені обидві великі пляшки.
А взагалі – жодних гострих відчуттів. Страх і тривога навідували мене тільки тоді, коли я думала про малесеньку пігулку з ціанідом, яку завжди тримала під рукою – про всяк випадок.
– У наступному місті купи новий одяг, – мовив Джаред.
– Знову?
– Твій зовсім пом’явся.
– Гаразд, – погодилась я. Мені це здавалося зайвим, але купка речей, яка постійно збільшувалася, не пропаде даремно. Ми з Лілі, Гайді та Пейдж носимо приблизно один розмір, а вони неодмінно зрадіють обновкам. Чоловіки ж під час вилазок зовсім не зважали на свою зовнішність. Коли на карту поставлене життя – одяг нічого не вартий. Також їх мало цікавили мило й шампуні, які я щоразу набирала в крамницях.
– Душ тобі також не завадить, – зітхнув Джаред. – А це означає, що саме час заїхати в готель.
На відміну від мене, моїм супутникам не потрібно було так ретельно стежити за своєю зовнішністю. Зазвичай чоловіки носили джинси й темні футболки – речі, які не забруднюються й не привертають надмірної уваги. Більш за все чоловіки ненавиділи ночувати в придорожніх мотелях. Не було нічого гіршого, ніж сон під носом у ворога. Іян казав, що ліпше вже атака на озброєного шукача, а Кайл узагалі відмовлявся вилазити з фургона – він зазвичай спав удень, а вночі стеріг нас.
Для мене ж це було так само легко, як ходити в крамниці. Я реєструвалася, отримувала ключ, заводила коротку розмову з адміністратором, оповідаючи про свого чоловіка-фотографа та його друга, який подорожує з нами (на той раз, якщо хтось побачить, як ми троє заходимо в кімнату). Я обирала звичайні імена з непримітних планет. Іноді ми були кажанами: Залізне Слово, Співак Пісні Яєць чи Небесне Ложе. Іноді ми прикидалися морськими водоростями: Кручені Очі, Прозираю Поверхню чи Другий Світанок. Щоразу я використовувала нові імена: не те щоб нас хтось вистежував, просто так Мелані було спокійніше. Тепер вона уявляла себе героїнею фільму про шпигунів.
Найважче було брати й не давати нічого взамін. Я б ніколи не зізналася в цьому в присутності Кайла, який тільки й чекав слушної нагоди, щоб поставити під сумнів мої шляхетні наміри. Коли я жила в Сан-Дієго, мене це не хвилювало: я брала рівно стільки, скільки потребувала, а натомість виконувала своє покликання, читаючи лекції в університеті. Покликання викладача не вимагало багато зусиль із мого боку, але я завжди ставилася до роботи серйозно. Іноді я брала участь у не таких приємних заходах – збирала сміття чи прибирала вулиці. Всі душі це робили.
Тепер я брала набагато більше і нічого не віддавала взамін. Так не правильно, егоїстично.
«Це ж не для тебе. Це для інших», – нагадувала Мелані, коли я журилася.
«Все одно це не правильно. Навіть ти почуваєшся зле, правда ж?»
«А ти просто не думай про це», – порадила вона зрештою.
Я раділа, що наша довга вилазка добігала кінця: завтра ми востаннє вивантажимо здобич у надійно заховану вантажівку. Залишилося всього кілька днів, кілька міст – Оклахома, Нью-Мексико, а тоді через Аризону додому.
Знову додому. Нарешті!
Зупиняючись у мотелях, ми зазвичай приїжджали пізно ввечері й виїжджали ще до світанку, щоб жодна душа не мала змоги нас роздивитися. Зайва обережність.
Навіть Іян із Джаредом починали це розуміти. Сьогодні ж уночі, оскільки день був вдалий – фургон був напхом напханий здобиччю, й оскільки Кайлу не залишилося місця, – Іян вирішив, що я втомлена – і ми заїхали в мотель раніше. Сонце ще не сіло, як я повернулася до фургона з пластиковим ключем.
У маленькому готелі не було людно. Ми припаркувалися всього за кілька кроків від своєї кімнати, й Іян із Джаредом, опустивши очі долі, пішли від фургона просто до дверей. Тонкі блідо-рожеві шрами на їхніх шиях правили за маскування. Джаред ніс напівпорожню валізу, хоча ні на мене, ні на них ніхто й не глянув.
Опинившись у кімнаті з запнутими фіранками, чоловіки трохи розслабилися.
Іян випростався на їхньому з Джаредом ліжку й узяв у руки пульт. Джаред розкрив валізу, витягнув нашу вечерю – холодну курку з кулінарії. Я сіла біля вікна, поглядаючи краєм ока на призахідне сонце.
– Вандо, ти не можеш не погодитися, що ми, люди, вміємо розважатися… на відміну від вас, – дражнився Іян.
З екрана телевізора поставленими голосами промовляли дві душі. Було зовсім не важко здогадатися, про що передача, бо всі сценарії, написані душами, зводилися до одного: возз’єднання душ після тривалої розлуки. Чоловік отримує завдання на Планеті Водоростей, жінка лишається на Планеті Туманів. Чоловік вирішує стати людиною, бо гадає, що його дружині ближчі теплокровні носії. Він вирушає на планету Земля і – диво дивнеє! – зустрічає тут свою дружину.
Всі історії душ мають щасливі кінцівки.
– Не забувай, на яку аудиторію це розраховано.
– І то правда. А шкода все-таки, що вже не показують старі людських передач, – Іян перемкнув кілька каналів й насупився. – Раніше деякі ще транслювали.
– У них було забагато насильства. Тому всі передачі замінили на не такі… жорстокі.
– Комедія «Сімейка Бреді» – це, по-твоєму, жорстоко?
Я мимовільно розсміялася: я бачила цей серіал у Сан-Дієго, а Мелані пам’ятала його ще змалечку.
– Він підбурював до агресії. В одній із серій маленький хлопчик побив до крові хулігана. А головне, зображено це так, ніби він учинив правильно.
На знак незгоди Іян тільки похитав головою та знову повернувся до перегляду передачі про чоловіка з Планети Морських Водоростей. Реготав він найбільше з тих сцен, які, за задумом автора, повинні були розчулити глядачів.
Я дивилась у вікно – тут розгорталося видовище набагато цікавіше, ніж передбачувана передача по телевізору.
Потойбіч шосе розкинувся невеличкий парк; з одного боку була школа, з другого – лука, на якій паслися корови. Поруч зі школою містився старомодний дитячий майданчик із пісочницею, гіркою, кільцями та механічною каруселлю. Звісно, там були й гойдалки, і саме вони й привернули мою увагу.
Невеличка сім’я скористалася з приємної вечірньої прохолоди. У батькових скронях майнула сивина; мати здавалася набагато молодшою. Її довге каштанове волосся, зібране у довгий хвіст, підскакувало з кожним рухом. Із ними був хлопчик, зовсім малюк – рочок, не більше. Батько підштовхував гойдалку ззаду, а мати стояла попереду й цілувала своє дитя у крихітне чоло щоразу, як хлопчик підлітав до неї. Малий так реготав, що щічки аж почервоніли. Мати також сміялася – аж здригалася від сміху.
– На що ти так пильно дивишся, Вандо?
Не дивно, що Джаред поставив таке запитання – я лагідно усміхалася.
– Такого я за всі свої життя не бачила. Я дивлюся на… надію.
Джаред підійшов ближче й зазирнув мені через плече.
– Що ти маєш на увазі?
Його очі обмацали шосе й будівлі, але так і не зупинилися на дитячому майданчику й маленькій родині.
Я спіймала його за підборіддя та спрямувала куди слід. Він не відсахнувся й не почав протестувати, і в моєму животі розлилося тепло.
– Дивись, – сказала я.
– На що дивитись?
– На єдину надію на спасіння носіїв.
– Де? – здивувався він.
Тепер і Іян наблизився й мовчки дослухався.
– Бачиш? – вказала я на матір. – Бачиш, як вона любить своє людське дитя?
Саме в цю мить мати зняла хлопчика з гойдалки й міцно пригорнула, вкриваючи його крихітне личко поцілунками. Він молотив ручками і гукав – справжнє немовля. Не та мініатюрна копія дорослого, як маленькі носії душ.
– Дитина досі людина! Як? Чому? Відколи це? – Джаред не міг повірити власним очам.
– Не знаю, – знизала я плечима. – Такого я ще не бачила. Жінка не захотіла, щоб із дитини зробили носія, а я й уявити собі не можу, щоб її… змусили. На матерів у нас моляться. Тож якщо вона не хоче… – я похитала головою. – Навіть не уявляю, що вони збираються робити далі. Раніше такого ніде не бувало. Людські емоції набагато сильніші, ніж логіка.
Я подивилася на Джареда, тоді на Іяна. Вони обоє з роззявленими ротами витріщалися на мішану сім’ю в парку.
– Ні,– пробурмотіла я сама до себе. – Ніхто не наважиться відібрати в батьків дитину. Ви тільки погляньте на них!
Батько обнімав матір і дитину й дивився на біологічного сина свого носія з приголомшливою ніжністю в очах.
– Якщо не брати до уваги нас самих, це перша відкрита нами планета з живородними носіями. Ваша система далеко не найпростіша і найродючіша. Не розумію, може, справа в цьому… чи в тому, що ваше потомство таке безпомічне. На інших планетах розмноження відбувається за допомогою яєць чи насіння. Часто батьки навіть не знають про своїх дітей. Цікаво… – я не доказала, бо в голові крутилося забагато думок водночас.
Жінка потягнулася до чоловіка, і він поцілував її у вуста. Дитина радісно затуркотіла.
– Гм-м-м… Либонь, одного дня ми з вами зможемо співіснувати. Дивина, еге ж?
Чоловіки не могли відірвати очей від цього дива.
Родина збиралася додому. Мати чистила джинси від піску, а батько тримав дитину. А тоді душі взялися за руки й зі своєю людською дитиною попрямували додому.
Іян гучно ковтнув.
Того вечора ми більше не розмовляли: кожен обмірковував побачене. Ми вклалися рано, щоб рано збудитися й виїхати непоміченими.
Я спала сама на ліжку найдалі від дверей. Від цього я почувалася ніяково: два кремезні чоловіки ледве вмістилися на одному ліжку; Іян постійно розкидав руки, за що отримував від Джареда стусани між ребра. Мабуть, жоден із них не відмовився б ділити ліжко зі мною. Я скрутилася калачиком і так заснула: мабуть, за цілий день тіло втомилося від безкраїх просторів, а може, я так звикла спати в маленькому фургончику на підлозі за пасажирським сидінням, що й забула, як це – спати випроставшись.
Однак я знала, чому ні Іян, ні Джаред не пропонують мені помінятися місцями. Того дня, коли мої супутники зрозуміли, що без душу мені не обійтися, і визнали, що нам необхідно заїхати в готель, крізь шум вентилятора у ванній я почула, як Джаред з Іяном сперечалися через мене.
