Текст книги "Господиня"
Автор книги: Стефені Маєр
сообщить о нарушении
Текущая страница: 9 (всего у книги 41 страниц)
«Твоя правда, – сказала Мелані.– Я б саме так і вчинила».
Проте зараз я ще не відчувала болю тортур, і тому зважитися на самогубство було важко. Інстинкт самовиживання запечатав мої губи. У голові несподівано виринув спогад про останню зустріч із розрадницею. В самому серці цивілізації… здавалося, усе те відбувалося на іншій планеті. Тоді Мелані всіляко змушувала мене її позбутися – ніби і спроба самогубства, та насправді не більш як блеф. Я згадала, як важко зі зручного крісла було думати про смерть.
Минулої ночі ми з Мелані жадали смерті, але тоді смерть і сама дихала нам в обличчя. Інша річ, коли ми оклигали і знову на ногах.
«Я теж не хочу помирати, – прошепотіла Мелані.– Проте, може, ти помиляєшся. Може, нас не тому залишили в живих. Не розумію, навіщо їм… – вона не хотіла уявляти жахіть, які з нами могли вчинити і про які Мелані точно знала набагато більше за мене. – Що їм так треба з тебе витягнути?»
«Я ніколи не скажу. Нікому, навіть тобі».
Смілива заява. Але тоді я ще не відчувала болю…
Минула ще одна година, і коли сонце вже світило прямісінько над нашими головами і пекло так, що здавалося, от-от запалає волосся, звуки змінилися. Попереду замість тихого хрускоту кроків чулося відлуння. Так, під Джебовими ногами, як і під моїми, досі тріскотів пісок, проте всі, хто йшов попереду, ступали вже по іншій поверхні.
– Тепер обережно, – попередив мене Джеб. – Дивись, аби не вдаритися головою.
Я завагалася, не знаючи, куди мені дивитися і як узагалі дивитися без очей. Джеб перемістив руку зі спини мені на голову – треба пригнутися. Моя шия затерпла, тож я нахилилась усім тілом.
Дядько Джеб повів мене далі, й від наших кроків теж пішла луна. Ноги вже не вгрузали, як у пісок, не перекочувались і камінці. Поверхня була рівною і суцільною.
Сонце зникло – більше на палило шкіру і не смалило волосся.
Ще один крок, і мені в обличчя війнуло інше повітря. То був не бриз. Повітря було стоячим – і я в нього увійшла. Сухий пустельний вітер ущух. Повітря було спокійнішим і прохолоднішим. На запах і на смак ледь-ледь відчувалися волога і пліснява.
Нас із Мелані закрутив цілий вихор запитань. Вона хотіла поговорити, проте я мовчала – слова нам зараз не зарадять.
– Все, можеш випростатися, – сказав Джеб.
Я повільно підвела голову.
Навіть із пов’язкою на очах я зрозуміла, що тут зовсім немає світла. На берегах хустини застигла непроглядна темрява. Я чула, як у мене за спиною скупчилися люди. Вони з нетерпінням човгали ногами, чекаючи, коли ми посунемо далі.
– Сюди, – промовив Джеб, знову підштовхуючи мене уперед. Наші кроки відлунювали від стін, – простір, де ми опинились, був надзвичайно обмежений. Я помітила, що інтуїтивно прихиляю голову.
Ми ступили ще кілька кроків уперед, а потім різко завернули за ріг – здавалося, ми знову рушимо туди, звідки прийшли. Підлога під ногами спускалася вниз. З кожним кроком нахил ставав дедалі крутішим, і щоб я не впала, Джеб підставив мені свою зашкарублу руку. Не знаю, скільки часу я отак пілотувала і гальмувала в темряві. Мабуть, від страху наша подорож здалася мені довшою, ніж була насправді.
Ми ще раз повернули, і земля круто пішла вгору. Мої занімілі, здерев’янілі ноги вже геть не слухалися, і Джеб волочив мене за собою. Що вище ми піднімалися, то вологішим і цвілішим ставало повітря, проте темрява не розсіювалася. Єдині звуки – наші кроки і їхнє відлуння.
Дорога вирівнялася і почала петляти, як серпантин.
Нарешті краї моєї пов’язки освітилися. Мені кортіло, щоб вона впала сама, бо я була занадто налякана, аби стягнути її самотужки. Мені здавалося, що якби лишень бачити, де я і хто зі мною, то було б хоч трішечки не так страшно.
Зі світлом прийшов шум. Дивний шум – низьке дзюркотливе белькотіння. Схоже на звук водоспаду.
З кожним нашим кроком белькотіння ставало гучнішим і менше схожим на воду. Воно було занадто неоднорідним – низькі й високі ноти змішувалися і відлунювали. Якби не жахливий дисонанс, можна було б подумати, що то піратська версія нескінченної музики, яку я слухала й наспівувала у Світі Співочих Кажанів. Чорнота пов’язки доповнювала цей спогад – спогад про сліпоту.
Мелані розпізнала какофонію раніше за мене. Я ж бо ніколи не чула таких звуків, бо не жила серед людей.
«Схоже на сварку, – здогадалася вона. – Чимало голосів сперечаються».
Звук полонив її увагу. Звідки тут стільки людей? Коли навіть восьмеро було для нас обох несподіванкою. Що це за місце?
Моєї потилиці торкнулися чиїсь руки. Я сахнулася.
– Спокійно, – сказав Джеб, знімаючи з мене пов’язку.
Я заморгала, і силуети навколо мене почали вимальовуватися: пошерхлі нерівні стіни, щербата стеля, заяложена і запилена долівка. Ми були під землею, у природній печері. Дивно, що ми так глибоко. Здавалося, що вгору ми йшли довше, ніж униз.
Кам’яні стіни і стеля були рудувато-коричневої барви, густо зрешечені невеликими дірами, наче швейцарський сир. У тих дірок, що понизу, краї були згладжені, але в тих, що над головою, окреслені чіткіше, і здавалося, що об них навіть можна порізатися.
Світло лилося з круглого отвору попереду. Він був більший, ніж дірки, що всіяли стіни. То був прохід, брама до іншого, яскравішого приміщення. Мелані була в цілковитому захваті від того, що угледіла там іще більше людей. Проте я позадкувала, знагла воліючи, аби зір мій знову засліпили темною пов’язкою.
Джеб зітхнув.
– Вибач, – пробурмотів він так тихо, що його, крім мене, певно, ніхто і не почув.
Я хотіла ковтнути клубок у горлі – й не змогла. У голові запаморочилося, але то могло бути й від голоду. Коли Джеб підштовхнув мене до великої дірки, мої долоні тремтіли, як листя осики од вітру.
Тунель вів у печеру, таку велику, що спершу я не повірила своїм очам. Її стеля була надто яскрава і надто висока – мов штучне небо. Я спробувала роздивитися, звідки ллється світло, проте його промені різали очі, наче гострі списи.
Белькотання мало б стати гучнішим, але несподівано у велетенській печері запанувала мертва тиша.
Порівняно з блискучою стелею, що ховалася десь високо вгорі, долівка здавалася темною. Якусь мить мої очі намагалися розставити усе на свої місця.
Натовп. Іншим словом їх не назвеш – цілий натовп людей, що мовчки стояли як укопані й витріщалися на мене такими ж палючими, сповненими ненависті поглядами, які я вже бачила сьогодні вранці.
Від приголомшення Мелані кинулася їх рахувати: десять, п’ятнадцять, двадцять… двадцять п’ять, двадцять шість, двадцять сім…
Але мені було байдуже, скільки їх там. Я намагалася пояснити їй, що це не має значення. Для того, що убити мене, стане й одного. Убити нас. Я спробувала до неї достукатися: озирнись і збагни нарешті, наскільки плачевні наші справи! – але в ту мить вона нічого не чула, повністю розчинившись у людському світі, який і не мріяла тут побачити.
З натовпу вийшов чоловік, і я одразу метнула погляд на його руки, шукаючи зброї. Ніякої загрози – тільки міцно стиснуті кулаки. Мої очі, пристосувавшись до сліпучого світла, розрізнили золотаву засмагу його шкіри – і впізнали її.
Окрилена раптовою запаморочливою надією, я підвела очі до його обличчя.
Розділ 14
Конфлікт
Це було занадто – зустріти його тут, після того як ми вже змирилися з думкою, що більше ніколи його не побачимо, і повірили, що навічно його втратили. Я стояла як паралізована, не в змозі поворухнутися. Хотілося поглянути на дядька Джеба, зрозуміти, навіщо вранці в пустелі він розбив мені серце, проте я не могла відвести очей від Джаредового обличчя, досі не до кінця усвідомлюючи, що це реальність.
Проте Мелані відреагувала по-іншому.
– Джареде! – зойкнула вона, але пересохле горло перетворило крик на каркання.
Вона гойднулася вперед, майже так, як тоді, у пустелі, перейнявши контроль над моїм закляклим тілом. Відмінність була лише в тому, що тепер це було проти моєї волі.
Я не встигла її зупинити.
Хитаючись, вона кинулася до нього, простягаючи руки. У голові я кричала і застерігала її, та вона мов оглухла. Вона взагалі майже забула про моє існування.
Ніхто не намагався її зупинити, поки вона нетвердим кроком наближалася до Джареда. Ніхто, крім мене. Вона вже майже до нього доторкнулася, але не бачила того, що бачила я. Вона не бачила, як за довгі місяці розлуки його обличчя змінилося, як воно посуворішало, як поглибилися зморшки. Вона не бачила, що та незмінна усмішка, яка закарбувалася в її пам’яті, тепер просто фізично не пасувала до цього нового лиця. Лише раз це обличчя здалося їй похмурим і небезпечним, але то було ніщо в порівнянні з тим виразом, який воно носило тепер. Вона цього не бачила, а може, не хотіла бачити.
Джаред зреагував швидше за мене.
Не встигла Мелані примусити мої пальці торкнутися його, як долоня його щосили обрушилася на моє обличчя. Удар був настільки потужним, що я аж підлетіла в повітря. Голова втелющилася в камінь, а потім із глухим гуркотом на долівку рухнуло тіло, проте я його вже не відчувала. Очі закотилися, у вухах дзвеніло. Тільки б не знепритомніти!
«Дурепа, дурепа, – заскімлила я до Мелані.– Я ж казала, не роби цього!»
«Джаред тут, Джаред живий, Джаред тут», – марила вона, повторюючи ці слова, наче заклинання.
Я постаралася сфокусувати погляд, але дивна стеля засліплювала очі. Відвернувшись від світла, я проковтнула сльози болю, який кинджалами різав обличчя.
Я ледве витримала біль цього єдиного спонтанного удару. На що я сподівалася, вірячи, що знесу інтенсивні, виважені тортури?
Поруч зі мною почулося човгання. Мої очі інстинктивно забігали, шукаючи загрози, – наді мною нависав дядько Джеб. Одну руку він напівпростягнув до мене – вагався, дивлячись убік. Ледве стримуючи стогін, я підвела голову – подивитися, що він побачив.
До нас наближався Джаред. Обличчя у нього було таке ж, як у тих варварів у пустелі, лише у своїй люті радше гарне, ніж страхітливе. Моє серце тенькнуло, а потім швидко забилося, і я ледь не розсміялася з самої себе. Яка різниця, що він гарний, що я його кохаю, коли він збирається мене вбити?
Прочитавши смертний вирок на його обличчі, я спробувала викликати в собі сподівання, що лють переможе в ньому холодний розрахунок, проте справжнє бажання смерті досі не приходило.
Джаред і Джеб довго дивилися один одному в очі. М’язи на обличчі Джареда то напружувалися, то розслаблялися, обличчя Джеба залишалося спокійним. Мовчазне протистояння закінчилося, коли раптом Джаред гнівно видихнув і зробив крок назад.
Нахилившись, Джеб узяв мене за руку, а другою рукою обхопив мене за спину і допоміг підвестися. У голові гуло і крутилося, шлунок звело спазмом. Добре, що я вже декілька днів нічого не їла, бо вже б усе виблювала. Підлога попливла під ногами – я захиталась і гойднулася вперед. Джеб устиг мене підхопити, а потім притримував за лікоть, аби я знову не впала.
Джаред спостерігав за цією сценою, вишкіривши зуби. Наче несповна розуму, Мелані знову намагалася кинутися до нього. Але я вже подолала шок несподіваної зустрічі й не збиралася бути такою дурепою, як вона. Ні, вона більше не прорветься. Я замкнула її за всіма ґратами, що змогла звести у своїй голові.
«Заспокойся. Невже ти не бачиш, з якою ненавистю він на мене дивиться? Хай що ти скажеш, буде тільки гірше. Ми трупи».
«Але Джаред живий, Джаред тут», – повторювала вона своє магічне заклинання.
Тиша, що панувала у печері, кудись поділася. Тепер звідусіль і водночас линув шепіт, ніби щось відбулося, а я це проґавила. Але розібрати оте приглушене сичання я не могла.
Мої очі швидко обмацали купку людей – усі дорослі. Меншої, молодшої постаті поміж них не було. Моє серце боляче стиснулося, і Мелані спробувала оволодіти моїми вустами, щоб озвучити запитання. Проте я рішуче її втихомирила. Нема до кого говорити, тут немає нічого, крім люті й ненависті на обличчях незнайомців, люті й ненависті на Джаредовому обличчі.
Поки крізь шипляче стовписько не протиснувся ще один чоловік. Він був високий і худий, під шкірою випиналися кості. Волосся було якогось незрозумілого кольору – чи то каштанове, чи темно-русяве. Як і худорляве тіло та напівтони волосся, риси його обличчя також були тонкими і невиразними. Але в лиці не було гніву і люті, і саме через це воно привернуло мою увагу.
Інші розступилися перед цим непримітним чоловіком, ніби він мав особливий статус. Лише Джаред не відступився. Він дивився тільки на мене, не змістившись ані на дюйм. Але довгань просто обійшов його, ніби камінь.
– Добре, добре, – сказав чоловік дивним привітним голосом після того, як обігнув Джареда і побачив мене. – Ось і я. Що тут у нас?
Йому відповіла тітка Меґґі, яка раптово з’явилася поруч.
– Джеб знайшов оце в пустелі. Раніше це була наша племінниця Мелані. Здається, вона прийшла за орієнтирами, які їй дав він, – тітка кинула на Джеба злісний погляд.
– М-м-м, – пробурмотів кістлявий довгань, із цікавістю мене роздивляючись. Наче оцінював, і та його оцінка видалася мені дуже дивною. Здавалось, йому сподобалося те, що він побачив. Але чому – лишалося для мене загадкою.
Раптом моя увага переключилася на іншу жінку – дівчину, що визирала з-за його спини. В око впало її яскраве волосся.
«Шерон!» – зойкнула Мелані.
Кузина Мелані збагнула з моїх очей, що її упізнали, й обличчя її враз закам’яніло.
Я різко відігнала Мелані у найдальший куток своєї голови: «Ш-ш-ш!»
– М-м-м, – знову промовив чоловік, киваючи.
Він простягнув руку до мого обличчя – і вельми здивувався, коли я від неї відсахнулася і зіщулилася біля Джеба.
– Не бійся, – сказав чоловік і всміхнувся, аби мене підбадьорити. – Я не завдам тобі болю.
Він знову потягнувся до мого обличчя. Я щільніше притиснулася до Джеба, проте Джеб ліктем підштовхнув мене вперед. Довгань торкнувся моєї щоки трохи нижче вуха і ніжніше, ніж я очікувала, крутнув моє обличчя убік. Я відчула, як його пальці мацають мені потилицю, і зрозуміла, що він шукає шрам від утілення.
Краєчком ока я стежила за Джаредом. Те, що робив довгань, його відверто засмутило, і мені здалося, я знала чому. Яка ж, мабуть, ненависна йому ота тонка рожева смуга на моїй шиї!
Джаред насупився, і я з подивом відмітила, що гнів майже випарувався з його обличчя. Натомість брови зійшлися на переніссі – він здавався стурбованим.
Довгань опустив руку і відійшов од мене. Його очі світилися азартом, губи задумливо стиснулися.
– На вигляд вона здорова, незважаючи на помітне виснаження, зневоднення і голодування. Гадаю, ви влили в неї достатньо води, аби зневоднення нам не завадило. Що ж, почнімо, – і він зробив дивний підсвідомий жест, наче миє руки.
Зіставивши його слова і проведений ним короткий огляд, я збагнула: цей люб’язний на перший погляд чоловік, який обіцяв не робити мені боляче, і є лікар – доктор, Док.
Дядько Джеб тяжко зітхнув і заплющив очі.
Лікар простягнув мені руку, чекаючи, що я вкладу в неї свою долоню. Натомість я міцно стиснула за спиною кулаки. Він знову поглянув на мене лагідним поглядом, оцінюючи страх, що бринів у моїх очах. Куточки його губ опустилися донизу – він не хмурився, а просто міркував, як краще діяти далі.
– Кайле, Іяне! – гукнув він, роззираючись у пошуках помічників. Двоє здоровенних темночубих братів проштовхувалися крізь натовп. Мої коліна затремтіли.
– Гадаю, мені знадобиться допомога. Принесіть сюди… – почав був лікар, який поряд із Кайлом здавався не таким уже й високим.
– Ні.
Усі повернули голови – хто це посмів конфліктувати з лікарем? Я могла й не дивитися, бо й так упізнала голос, але все одно обернулася на звук.
Брови Джареда нависли понад очима, губи дивно скривилися. В ту мить його обличчям перебігало стільки емоцій, що розпізнати бодай одну було важко. Гнів, непокора, сум’яття, страх… біль.
Від подиву лікар закліпав.
– Джареде? Щось не так?
– Не так.
Усі чекали. Джеб, що стояв опліч мене, здається, переборював посмішку. Дивне почуття гумору в цього старого!
– І що не так? – запитав лікар.
Джаред відповів йому крізь зуби.
– Я скажу вам, що не так, Доку. Яка відмінність між тим, що збираєтеся робити ви, і тим, що Джеб пустить їй кулю в голову?
Я затремтіла. Джеб поплескав мене по руці.
Лікар знову закліпав.
– Ну… – ось і вся його відповідь.
Тоді Джаред сам відповів на власне запитання.
– Відмінність у тому, що коли її пристрелить Джеб, то принаймні вона помре легко.
– Джареде, – промовив лікар заспокійливим голосом – так само, як звертався до мене. – Щоразу ми так багато дізнаємося! Можливо, саме цього разу ми…
– Ха! – пирхнув Джаред. – І де ж результат, Доку?
«Джаред не дасть нас скривдити», – ледь чутно подумала Мелані.
Я заледве зосередилася, аби знайти потрібні слова.
«Не нас, а твоє тіло».
«Майже одне й те саме…» – її голос, здавалося, долинав зоддалік, мовби й не в голові.
Шерон зробила крок уперед, наче захищаючи лікаря.
– Не варто марнувати нагоду, – з викликом мовила вона. – Ми всі усвідомлюємо, як тобі важко, Джареде, але, зрештою, не тобі вирішувати. Ми маємо діяти так, як краще для більшості.
Джаред шалено зиркнув на неї.
– Ні,– то було не слово, а гарчання.
І хоча Джаред сказав це далеко не пошепки, я майже зовсім його не чула. Раптом усе затихло. Губи Шерон ворушилися, палець гнівно тицяв у Джеба, але до мене долинало тільки тихе сичання. Всі начебто стояли нерухомо, але мені здавалося, що вони пливуть.
Я бачила, як чорняві брати з лютими обличчями роблять крок до Джареда, чула, як рука моя намагається піднятися на знак протесту, проте лише кволо посмикується. Джаредове обличчя почервоніло, губи його розтулилися, а сухожилля на його шиї повиступали, ніби він залементував. Проте я нічого не чула. Джеб відпустив мою руку, і біля мене пролетіло темно-сіре дуло рушниці. Я сахнулася від зброї, хоч вона була націлена не на мене. Це порушило мою рівновагу, і печера перед очима почала повільно хилитися вбік.
– Джеймі,– видихнула я, а світло, ще трохи покружлявши, зникло з очей.
Наді мною нависло люте обличчя Джареда.
– Джеймі? – запитала я. – Джеймі?
Звідкись здаля мені відповів Джебів хрипкий голос:
– З малим усе гаразд. Джаред привів його сюди.
Я подивилася на Джаредове спотворене обличчя – воно швидко тануло у чорному тумані, який застилав мені очі.
– Дякую, – прошепотіла я і поринула в темряву.
Розділ 15
Полонянка
Отямившись, я зразу здогадалася, де перебуваю, проте очей не розплющувала і намагалася дихати рівно. Хотілося дізнатись про ситуацію якнайбільше, не видаючи того, що до мене повернулася свідомість.
Я була голодна. Шлунок стискався і сердито буркотів. Навряд чи ці звуки могли мене видати – він, певно, й уві сні бурчав і скаржився.
Страшенно боліла голова. Важко сказати, наскільки в тому була винна перевтома, а наскільки – стусани.
Я лежала на твердій поверхні. Вона була груба й… увігнута. Ніби мене поклали у неглибоку чашу. Було дуже незручно. Спина і ноги в такому положенні затерпли. Мабуть, саме біль мене і розбудив; я відчувала, що зовсім не відпочила.
Було темно. Я це знала, не розплющуючи очей. Не чорно як у вусі, але темно.
В повітрі ще дужче відчувалася пліснява – волога й іржава, з якимось ядучим присмаком, що ніби застряг у мене в горлі. Було прохолодніше, ніж у пустелі, але дивна волога робила і цю температуру нестерпною. Я знову спітніла. Вода, якою напоїв мене Джеб, уся вийшла через пори.
Моє дихання відбивалося луною всього за декілька кроків. Може, я лежу близько до стіни, але швидше за все, приміщення просто дуже маленьке. Я дослухалася пильніше і почула, що дихання відлунює і з іншого боку також.
Оскільки я десь у печерах, в які завів мене Джеб, я була майже певна, яку картину побачу, розплющивши очі. То, либонь, невелика нора у скелястій стіні, темно-бурій і дірчастій як сир.
Було зовсім тихо – чутно тільки порухи мого тіла. Боячись розплющити очі, я покладалася на вуха, до болю вслухаючись у тишу. Я не зауважила присутності людей, і це було надзвичайно дивно. Хіба б вони залишили мене саму, без вартових? Без дядька Джеба з його всюдисущою рушницею, або й когось гіршого. Але кинути мене тут саму… це так не пасувало до людської жорстокості, вродженого страху й ненависті до мого єства!
Хіба що…
Я судомно ковтнула, але жах стиснув горло. Мене б не залишили саму. Хіба що вважали мене мертвою або не мали сумнівів, що скоро я помру. Хіба що в цих печерах є місця, з яких іще ніхто не повертався.
Де я? Картинки запаморочливо миготіли. Я уявляла себе то на дні глибокої криниці, то у тісній домовині. Дихання прискорилося, і я все чекала, що кисень от-от закінчиться. Легені надималися, набираючи повітря, – зойк от-от ладен був вихопитися з грудей. Я стиснула зуби, заштовхуючи його назад.
Раптом біля голови щось заскреготіло.
Я скрикнула – в обмеженому просторі зірвався пронизливий виляск. Очі вмить розплющилися. Жахнувшись зловісного шуму, моє тіло втиснулося в скелясту стіну. Я підкинула руки, захищаючи обличчя, і боляче вдарилася головою об низьку стелю.
З’явилося тьмяне світло, в якому окреслився бездоганно круглий отвір маленької бульбастої печерки, в котру мене запхнули. До отвору нахилилося Джаредове обличчя, підсвічене з одного боку; його рука тягнулася до мене. На стиснутих губах читалася злість. Коли він побачив мій переляк, жилка на його лобі запульсувала.
Поки моє серцебиття сповільнювалося, а дихання вирівнювалося, Джаред не зробив жодного руху – просто люто дивився на мене. Зустрівши його погляд, я пригадала, що коли він захоче, то може поводитися дуже тихо, наче привид. Не дивно, що я не чула, як він вартує у камері.
Але той звук… Тої ж миті, як я про це згадала, Джаред простягнув руку ближче, і скреготіння повторилося. Я подивилася вниз. Біля моїх ніг лежав обламаний шматок пластику, що правив за тацю. А на ньому…
Я кинулася до відкоркованої пляшки з водою і, приставивши її до вуст, побачила краєм ока, як Джаред відразливо скривився. Я навіть не уявляла, що так хочу пити. Вода – це єдине, що зараз мало значення. Цікаво, чи зможу я коли-небудь після цього всього сприймати рідину як щось належне? Беручи до уваги, що жити мені лишилося недовго, відповідь, певно, буде «ні».
Відійшовши від круглого отвору, Джаред зник із поля зору. Все, що я бачила, – краєчок його рукава. Тьмяне світло походило теж звідкілясь із отвору. Воно було штучне, синюватої барви.
Я випила одним духом півпляшки, аж мою увагу прикував інший запах. Він говорив, що вода – це не єдиний подарунок на сьогодні. Я знову опустила погляд на тацю.
Їжа. Мене годують?
То був хліб – чорний балабух незрозумілої форми, який я занюхала першим, а ще стояла миска прозорої рідини, що виразно пахла цибулею. Придивившись, я побачила на дні ще якісь темні шматки. Поруч із мискою лежало щось біле, тверде і довгасте. Я зрозуміла, що то овочі, але які саме, не могла сказати.
За ті декілька секунд, що я вивчала своє меню, шлунок мало не вискочив через горло, тягнучись до їжі.
Я жадібно відкусила шматок балабуха. Він був дуже щільний, з неперемеленим зерням, що застрявало в зубах. Текстура хліба була грубою, проте аромат – надзвичайно багатий. Мені ще нічого не здавалося таким смачним, навіть розчавлене на порох пустельне печиво. Мої щелепи працювали на повну потужність, проте хліб я ковтала здебільшого непрожований. Шлунок зустрічав бурчанням кожен ковток. Відчуття було не настільки приємним, як я думала. Шлунок надто довго був порожній і тепер важко сприймав їжу.
Не звертаючи уваги на його викрутаси, я взялася до рідини – то був суп. Він пішов легше. Попри гострий запах цибулі, смак його був приємний. Зелені шматки на дні виявилися м’якими й пухкими. Я випила суп просто з миски, жалкуючи, що посудина неглибока. Потім, перевернувши миску, я витрусила на язик краплини, що залишилися на дні.
Білі овочі виявилися хрусткими, з дерев’янистим присмаком. Мабуть, якісь корінці. Не такі приємні як суп, і не такі смачні як хліб, проте я вдячно наповнила ними шлунок. Голод утамувався не до кінця, і я відчувала, що з’їла б, мабуть, і тацю, якби змогла її прожувати.
Лише покінчивши з їжею, я запитала в себе: навіщо людям мене годувати? Хіба що Джаред виграв сутичку з лікарем. Але якщо це так, тоді чому він мене охороняє?..
Спорожнивши вміст таці, я відсунула її вбік, скривившись від її скреготу по кам’яній поверхні. І коли Джаред зазирнув у отвір, аби її забрати, я міцно притиснулася до дальньої стінки своєї камери-бульбашки. Цього разу він на мене не дивився.
– Дякую, – прошепотіла я. У відповідь він промовчав, і вираз його обличчя залишався незмінним. Та коли цього разу він зник, то навіть краєчка рукава не було видно, хоча я знала – він тут.
«Не можу повірити, що він мене вдарив», – міркувала Мелані радше здивовано, ніж ображено. Видно, вона досі не відійшла від шоку. Але я була зовсім не вражена. Звісно, він ударив мене, а не її.
«А мені цікаво, де була в цей час ти, – промовила я. – Негарно з твого боку – завести мене в цю халепу, а потім кинути напризволяще».
Вона вирішила не відповідати на моє звинувачення. «Ніколи б не подумала, що він на таке здатен. Я б у житті його не вдарила».
«Авжеж, ударила б. Якби Джаред прийшов до тебе із дзеркальними очима, ти б зробила те саме. Насилля у вашій природі». Я пригадала, як Мелані мріяла задушити шукачку. Тепер це здалося таким далеким, ніби минув уже не один місяць, хоча я знала – рахунок ішов усього на дні. Тим важче було повірити в усе, що сталося. Це ще треба вміти – за такий короткий час опинитися в такому жахливому становищі.
Мелані старалася міркувати виважено. «Я так не думаю. Лише не Джареда… І не Джеймі. Я б за жодних обставин не скривдила Джеймі, навіть якби…» – вона замовкла, обірвавши ненависну їй думку.
Я замислилась над її словами і вирішила, що вона має рацію. Навіть якби хлопчик став чимось іншим, то ні вона, ні я ніколи б не підняли на нього руки.
«Це інше. Тут ти як… мати. Матері діють усупереч здоровому глузду. Ними керують емоції».
«Материнство – це завжди емоції. Навіть для вас, душ».
Я нічого на це не відповіла.
«Як гадаєш, що буде далі?»
«Ти ж у нас фахівець із людей, – нагадала я їй. – Мабуть, те, що мене годують, не віщує нічого доброго. Мені на думку спадає лише одна причина, з якої вони хочуть повернути мені сили».
Приклади з історії людської жорстокості змішалися в моїй голові з уривками новин, що ми днями прочитали в старій газеті. Тортур вогнем я точно не витримаю. Якось, ухопившись за розжарену сковорідку, Мелані необачно припекла пальці на правій руці. У її спогадах я бачила, як шокував її цей біль – такий несподівано гострий і всеохопний.
Але то сталося випадково. Біль швидко утамувався льодом, мазями, ліками. Ніхто не завдавав його навмисно, розтягуючи перший різкий біль на довше, і довше, і довше…
Я ще ніколи не жила на планеті, де б до приходу душ панувала така жорстокість. Цей світ був по праву найвищим і найнижчим з усіх світів – найпрекрасніші почуття, найвитонченіші емоції… і найчорніші бажання, найлихіші вчинки. Може, так і має бути? Може, без низів не можна досягнути вершин? Чи є душі винятком із цього правила? Чи зможуть вони в цьому світі створити світло без тіні?
«Коли Джаред тебе вдарив, я… дещо відчула», – перебила Мелані мої міркування. Слова лилися повільно, одне по одному, ніби їй не хотілося думати.
«Я теж дещо відчула, – відповіла я, з подивом відмітивши, як природно мені дався сарказм. Видно, час, проведений із Мелані, не минув марно. – У нього важкий удар лівою, чи не так?»
«Я не це мала на увазі. Я хотіла сказати… – вона довгий час вагалася, а потім випалила решту слів одним духом: – Я гадала, що це все через мене… Ну, те, що ми до нього відчуваємо. Я гадала, що… усе під моїм контролем».
Думка, що читалася між рядків, була зрозумілішою, ніж самі слова.
«Ти вважала, що ведеш мене сюди, тому що цього хочеш ти. Що це ти мене контролюєш, а не навпаки, – я говорила дуже обережно, аби їй не дошкулити. – Ти гадала, що маніпулюєш мною».
«Так, – їй було прикро це визнавати. Але прикро не через те, що я її засмутила, а через те, що їй не подобалося визнавати власні помилки. – Але…»
Я чекала.
Цього разу вона промовила все на одному подиху.
«Ти теж любиш його, сама по собі, окремо від мене. Твоє почуття відрізняється від мого. Воно інше. Я не помічала цього, поки ми не опинилися поруч із Джаредом, поки ти вперше його не побачила. Як це сталося? Як може тридюймова гусінь закохатися в людину?»
«Гусінь?!»
«Вибач. Але ж у тебе є… лапки?»
«Не зовсім. Вони більше схожі на антени. І коли вони видовжуються, я аж ніяк не тридюймова».
«Я хотіла сказати, що він не з твого племені».
«У мене людське тіло, – мовила я. – І доки я в ньому, я теж людина. А твої спогади про Джареда… Зрештою, це ти в усьому винна».
Вона замислилася над моїми словами. Їй вони явно не подобалися.
«Значить, якби ти поїхала до Тусона й отримала нове тіло, то більше б не кохала Джареда?»
«Я вельми на це сподіваюся».
Ні я, ні вона не зраділи такій відповіді. Я схилила голову на коліна. Мелані змінила тему розмови.
«Принаймні Джеймі у безпеці. Я знала, що Джаред про нього подбає. Я б не знайшла для нього надійніших рук… От якби його побачити!..»
«Я нікого про це не проситиму!»
Коли я подумала, якою буде відповідь на таке прохання, мене охопив жах.
Водночас я сама відчайдушно бажала побачити хлопчикове обличчя. Хотіла бути цілком певна, що він справді тут, справді у безпеці – що його годують, що про нього дбають так, як Мелані вже ніколи не зможе подбати. Так, як я сама, не звідавши материнства, хотіла б про нього подбати. Чи співає хтось йому на ніч колискову? Розповідає казки? Чи пам’ятатиме цей новий сердитий Джаред про такі маленькі дрібнички? Чи буде Джеймі до кого притулитися, коли стане страшно?
«Як гадаєш, йому скажуть, що я тут?» – запитала Мелані.
«А як було б краще для нього?» – відповіла я питанням на питання.
«Не знаю… – пошепки подумала вона. – Я б залюбки сказала йому, що дотримала обіцянку».
«Таки дотримала, – я була справді вражена. – Ніхто не скаже, що ти не повернулася. Як завжди».
«Дякую і за це», – промовила вона дуже тихо. Я так і не зрозуміла, за що вона мені подякувала: за останні слова чи за щось більше – за те, що привела її сюди?
Раптом я відчула страшенну втому, і вона також. Тепер, коли шлунок трохи заспокоївся і почувався майже наполовину повний, інші турботи вже не були такими суттєвими, аби вкрасти мій сон. Спершу я вагалася, боялась ворушитись – не воліла шуміти. Але тіло так хотіло випростатися, що я, тихо як мишка, спробувала відшукати якесь місце в камері-бульбашці, де могла б витягнутися на повний зріст. Коли я нарешті вмостилася, то ноги ледь не стирчали з круглого отвору. Я хвилювалася, що Джаред почує мене й подумає, ніби я намагаюсь утекти, але він ніяк не відреагував. Здорову щоку я поклала на руку і, стараючись не думати про біль у спині, заплющила очі.
