355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Стефені Маєр » Господиня » Текст книги (страница 3)
Господиня
  • Текст добавлен: 16 марта 2017, 17:30

Текст книги "Господиня"


Автор книги: Стефені Маєр



сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 41 страниц)

Я зойкаю…

Прокинулась я, вся мокра від поту. Перш ніж заснути, я обмацувала невеличкий шрам від власного втілення. Маленький рожевий рубець був ледве відчутний на дотик. Ліки, що їх дав мені цілитель, зробили свою справу.

Погано загоєний Джаредів шрам був не надто переконливим маскуванням.

Спрямувавши погляд на світильник, що горів поряд із ліжком, я чекала, поки вирівняється дихання. Після реалістичного сновидіння у жилах клекотав адреналін.

Ще один сон, який за своїм змістом нічим не відрізнявся від багатьох інших, що мучили мене протягом останніх місяців.

Ні, не сон. Спогад.

Я досі відчувала на губах жар Джаредового поцілунку. Перебираючи зім’яте простирадло, руки мимоволі потягнулися вперед, у пошуках того, чого там не було. У серці защеміло, а руки нарешті здалися і, так ні до чого й не дотягнувшись, знесилено упали на ліжко.

Я зморгнула з очей непрохану вологу. Скільки ще мені це терпіти? Як узагалі хтось здатен вижити у цьому світі й у цих тілах, спогади яких не бажають переходити в минуле, як їм слід? А емоції настільки сильні, що я вже не розумію, які з них належать мені?

Завтра я, певно, почуватимусь утомленою, але зараз усі мої чуття були настільки збуджені, що на кілька годин про сон можна було забути. Якраз виконаю свій обов’язок і поставлю у цій справі крапку. Може, мені стане легше, коли більше не доведеться про все це думати?

Я підвелася з ліжка і підійшла до комп’ютера, що самотньо стояв на столі. За кілька секунд ожив монітор, і ще за мить відкрилася пошта. Адресу шукачки знайти було нескладно. У мене було всього чотири контакти: шукачка, цілитель, мій новий роботодавець із дружиною, а також розрадниця.

Я надрукувала без жодного привітання:

Моя носителька, Мелані Страйдер, була не сама. Хлопця звати Джеймі Страйдер. Він її брат.

На якусь мить я запанікувала, подумавши про силу своєї господині. Увесь цей час я навіть не здогадувалася про існування хлопчика – не тому, що він для неї нічого не значив, а тому, що вона охороняла його більше за всі ті таємниці, які мені вдалося розкрити. Чи має вона ще таємниці такої величини? Щось настільки святе, що не проявляється навіть у снах? Невже вона настільки сильна? Коли я друкувала кінець повідомлення, мої пальці тремтіли.

Зараз він уже має бути підліткового віку. Років тринадцятьох. Вони жили в таборі тимчасового проживання, здається, на північ від Кейв-Крік, штат Аризона. Проте це було кілька років тому.

Ви можете перевірити це місце на карті. Якщо згадаю більше, одразу повідомлю.

Лист надіслано. І щойно це сталося, мене охопив жах.

«Тільки не Джеймі!»

Ці слова пролунали у моїй голові так чітко, ніби я сама промовила їх уголос. Страх переповнив моє єство.

Та, незважаючи на страх, я ледве стрималася, щоб не надіслати шукачці ще одного листа і не вибачитися за маячню, яку їй написала. Не почати запевнювати, що на той момент перебувала у напівсні, тож нехай вона не зважає на моє дурне повідомлення.

Бажання було не моє.

Я вимкнула комп’ютер.

«Я тебе ненавиджу», – прогарчав голос у моїй голові.

– Тоді тобі краще зникнути, – різко відповіла я. Звук власного голосу знову змусив мене здригнутися.

Це вперше Мелані заговорила до мене після втілення. Вона ставала сильнішою. Так само, як і сни.

І в тому не було жодних сумнівів. Завтра доведеться зустрітися з розрадницею. На саму думку про це на очах виступили сльози розчарування й приниження.

Я лягла в ліжко, накрила обличчя подушкою і спробувала взагалі ні про що не думати.

Розділ 5
Нерозраджена

– Привіт, Вандрівнице! Проходь і сідай. Почувайся як удома.

Я стояла, вагаючись, на порозі кабінету своєї розрадниці – одна нога там, друга тут.

Розрадниця ледь помітно усміхнулася – очевидячки, моє вагання видалося їй кумедним. За місяці практики мені стало набагато легше читати з виразу облич: тепер я розрізняла найтонші зміни, найменші порухи м’язів. На лиці розрадниці водночас прозирало розчарування через те, що мені й досі ніяково до неї приходити.

Зітхнувши, я неохоче зайшла до маленької яскраво освітленої кімнати і присіла на своє звичне місце – на м’яке червоне крісло, що стояло у найвіддаленішому кутку кабінету.

Розрадниця піджала губи.

Аби не зустрічатися з нею поглядом, я задивилася у розчинене вікно на хмари, що пропливали на тлі сонячного диска. Кімната була сповнена тонкого запаху солоної морської води.

– Що ж, Вандрівнице, давненько ти у мене не була.

Я винувато підвела очі.

– Щодо минулого разу… я вам надіслала повідомлення, що не прийду. Один мій студент попросив додаткового заняття…

– Так, знаю, – і знову на її губах з’явилася ота ледь помітна посмішка, – я отримала твоє повідомлення.

Як на літню жінку, вона вирізнялася тією привабливістю, яку люди набувають з роками. У її волоссі майнула природна сивина; воно було м’яким і радше білявим, аніж сріблястим, зібраним на маківці у довгий хвіст. Очі були незвичного зеленого кольору – я ще ні в кого таких не бачила.

– Вибачте, – промовила я, бо вона, здавалося, чекала на відповідь.

– Та нічого. Я розумію. Тобі важко сюди приходити. Тобі б дуже хотілося, аби в цьому не було потреби. Раніше так і було. А зараз ця необхідність тебе лякає.

Я втупила очі в дерев’яну підлогу.

– Так, розраднице.

– Я точно пам’ятаю, що просила називати мене Кеті.

– Так… Кеті.

Вона легенько засміялася.

– Ти й досі не потоваришувала з людськими іменами, Вандрівнице?

– Ні. Правду кажучи, для мене це наче… поразка.

Я підвела погляд і побачила, що розрадниця повільно киває.

– Я розумію, чому ти, особливо ти, так почуваєшся.

Від цих слів я голосно ковтнула, а потім знову зосередилася на підлозі.

– Поговорімо спочатку про щось простіше, – запропонувала Кеті.– Тобі досі подобається твоє покликання?

– Так, – це справді було простіше. – У нас розпочався новий семестр. Я переживала, що читати декілька разів один і той самий курс може бути нудно, але поки що це не так. З новими слухачами матеріал звучить по-новому.

– Від Курта я чула про тебе гарні відгуки. Він каже, що твої лекції – одні з найпопулярніших в університеті.

Від похвали в мене зарум’янилися щоки.

– Дуже приємно. А як там ваш чоловік?

– У Курта все гаразд, дякую. Як на свій вік, наші носії в гарній формі. Гадаю, у нас попереду ще багато років.

Цікаво, що розрадниця збирається робити, коли спливе її час: лишиться серед людей і перевтілиться в нового носія чи, може, обере інший світ? Але я не хотіла ставити запитань, що могли б спрямувати нас до складнішої розмови.

– Мені подобається викладати, – натомість мовила я. – Ця робота чимось нагадує мені покликання у Світі Морських Водоростей, тож мені зовсім не складно. Я заборгувала Куртові за те, що запросив мене.

– Їм із тобою дуже пощастило, – тепло всміхнулася Кеті.– Знаєш, яка це рідкість, коли професор історії пізнав на власному досвіді бодай дві планети? А ти майже на всіх прожила по строку. Ще й на Почині, лишень уявити! Та на Землі немає такого університету, який не мріяв би тебе від нас переманити. Курт усіляко намагається тебе зайняти, щоб ти навіть думати про зміну роботи не встигала.

– Почесний професор, – виправила я її.

Кеті усміхнулась, а потім глибоко зітхнула. Усмішка її зів’яла.

– Ти так довго до мене не приходила… Я вже гадала, що, може, твої проблеми розв’язалися самі собою. Але потім мені спало на думку, що все стало ще гірше і тому ти не з’являєшся.

Нічого не відповівши, я опустила погляд на руки. Шкіра була світло-коричневого кольору – ця засмага не сходить навіть за відсутності сонця. Над лівим зап’ястком позначилася темна родинка, нігті коротко підстрижені. Мені не подобалося відчуття довгих нігтів – було дуже неприємно, коли вони ненароком дряпали шкіру, – та й пальці у мене такі тонкі та довгі, що з відрощеними нігтями мали б досить кумедний вигляд. Навіть для людини.

Почекавши хвильку, розрадниця кахикнула.

– Здається, що моя інтуїція таки не підвела мене.

– Кеті,– повільно, ледь-ледь чутно промовила я, – чому ви взяли собі людське ім’я? Ви так почуваєтеся… гармонійніше? Я маю на увазі вас і вашу носительку.

Мені і про Курта хотілося запитати, але то було дуже особисте, і неправильно розпитувати про таке кого-інде, навіть якщо це його дружина. Я подумала, що й так забагато собі дозволила, проте розрадниця засміялася.

– О ні, Вандрівнице. Що ти! Хіба я тобі не розповідала? Гм. Та, може, й не розповідала, бо моя робота полягає в тому, щоб слухати, а не балакати. Здебільшого душі, з якими я спілкуюся, не потребують підбадьорення так, як ти… Отож… я була з перших переселенців на Землю. Це сталося ще тоді, коли люди навіть не здогадувалися про наше існування. Мені доводилося сусідити з людьми, тож ми з Куртом декілька років поспіль мали в усьому вдавати своїх носіїв. І навіть переїхавши за місто, не можна було втрачати пильності, бо завжди поруч могла опинитися людина. Отак я й стала Кеті. До того ж моє колишнє ім’я в перекладі становило чотирнадцять слів, які ніяк не хотіли у зручний спосіб скорочуватися, – розрадниця усміхнулася. Сонячне світло, що навскісно падало крізь шибку, відбилося від її очей і затанцювало на стіні сріблясто-зеленими зайчиками, а її смарагдові райдужки заблищали й запереливалися.

Я навіть подумати не могла, що ця м’яка і лагідна жінка була на передовій. Мені знадобилася хвилина, аби це перетравити. Я уважно на неї подивилася – з подивом і – несподівано – більшою повагою. Так сталося, що я ніколи не сприймала розрадників усерйоз – досі. Вони існували для тих, хто був змушений боротися, для слабаків, і мені було соромно сюди ходити. Але дізнавшись історію Кеті, я стала почуватися поруч із нею не так ніяково. Виявляється, вона розуміє, що таке сила.

– Вас це не турбувало? – запитала я. – Що ви мусите вдавати людину?

– Ні, не дуже. Розумієш, я щосили намагалася призвичаїтися до носительки. Так багато нового, просто перевантаження емоціями! Спершу я тільки й могла керуватися усталеними шаблонами.

– А Курт… Ви вирішили залишитися з чоловіком вашої носительки? Потому як усе скінчилося?

Запитання було з натяком, і Кеті це одразу зрозуміла. Вона вмостилася на своєму кріслі, підгорнувши під себе ноги, і, спрямувавши замислений погляд кудись понад моєю головою, відповіла:

– Так, я обрала Курта, а він обрав мене. Спочатку, звісно, то була випадковість. Так сталося, що ми виконували спільне завдання. І, цілком природно, проводячи чимало часу разом і поділяючи небезпеку нашої місії, ми зблизилися. Як ректор університету Курт багато з ким спілкувався, розумієш, і водночас наш будинок правив за станцію втілення. До нас у гості часто приходили люди. І коли вони ступали на поріг, то представники нашого виду одразу виходили. Ми мали бути дуже меткими й обережними – сама знаєш, як носії схильні до насильства. Кожен день ми проживали з думкою, що будь-якої миті можемо наразитися на остаточну смерть. Нас не полишали напруження і страх.

За таких обставин не дивно, що між нами з Куртом виникли теплі почуття, і ми не схотіли розлучатися, коли в таємничості відпала потреба. І я б могла збрехати тобі, заспокоїти твої страхи, сказавши, що з тобою відбувається те саме. Але… – вона похитала головою і, пильно дивлячись мені у вічі, глибше вмостилась у крісло. – За тисячоліття люди так і не розгадали, що таке кохання і з чого воно складається. Скільки в ньому матеріального, скільки духовного? Скільки випадкового і скільки неминучого? Чому ідеальні пари розпадаються, а люди, які, здається, зовсім одне одному не пасують, живуть довго і щасливо? Я так само, як і вони, не знаю відповіді на ці запитання. Кохання просто існує, от і все. Моя носителька кохала носія Курта, і це кохання не померло, коли хтось інший посів їхню свідомість.

Увесь цей час вона пильно спостерігала за моєю реакцією, і наприкінці її брови нахмурилися:

– Мелані й досі сумує за Джаредом, – ствердно мовила вона.

Я мимоволі кивнула.

– І ти сумуєш за ним.

Я заплющила очі.

– Сни тривають?

– Щоночі,– промовила я.

– Розкажи мені про них, – її голос був м’яким, переконливим.

– Мені не хочеться про це згадувати.

– Знаю. Але ти спробуй. Це може допомогти.

– Але як? Як це мені допоможе? Який сенс розповідати, що, заплющуючи очі, я щоразу бачу його обличчя? Що прокидаюся і плачу, бо його немає поруч? Що спогади про нього настільки сильні, аж я вже не можу відділити їх від власних?

Раптом я загнулася, прикусивши язик.

Кеті витягнула з кишені білий носовичок і простягнула мені. Коли я не поворушилася, вона встала, підійшла до мене і впустила його мені на коліна. А потім, присівши на бильце мого крісла, стала чекати.

З півхвилини я опиралася. А тоді сердито схопила маленький клаптик тканини і витерла очі.

– Ненавиджу!

– Перший рік усі плачуть. Людські емоції надто сильні. І подобається нам це чи ні, деякий час усі ми діти, з власної волі чи проти волі. Пам’ятаю, я мало не пищала від радості, коли бачила прегарний захід сонця. А іноді емоції переповнювали мене просто від смаку арахісового масла, – розрадниця погладила мене по голові, а потім ніжно провела пальцем по пасму волосся, яке я завжди заправляла за вухо.

– Які гарні блискучі коси, – мовила вона. – Щоразу, коли ми зустрічаємося, вони коротшають. Навіщо ти їх обтинаєш?

Я вже була не в змозі стримувати сльози – гідність, яку я мала захищати, кудись поділася. Навіщо знову твердити, що так легше доглядати за волоссям? Зрештою, я прийшла сюди для того, аби про все розповісти й отримати допомогу – і зараз у мене був шанс.

– Бо це непокоїть її. Їй подобається, коли коси довгі.

Я вже приготувалася до зойку розрадниці, але з її вуст не зірвалося ані звуку. Кеті – професіонал. Вона затримала відповідь лише на секунду і майже не виказала приголомшення.

– Ти… Вона… вона й досі аж настільки… присутня?

Жахлива правда зірвалася з моїх уст:

– Так, коли цього забажає. Якщо я працюю, вона спить – історія нашого світу їй не цікава. Але вона нікуди не зникає. Інколи я відчуваю її присутність так само, як і власну, – останнє речення я вже зронила пошепки.

– Вандрівнице! – з жахом вигукнула Кеті.– Чому ти мені не сказала, що все аж так погано? Як довго це триває?

– Довго. І день у день стає гірше. Замість слабнути, вона міцніє на силі. Звісно, не настільки, як у випадку з Кевіном, про який розповідав цілитель… пам’ятаєте, ми це обговорювали? Мелані ще не взяла гору. І не візьме. Я не дозволю, щоб це сталося! – з шепоту я зірвалася на крик.

– Авжеж, не дозволиш, – заспокоїла мене розрадниця. – Звісно, що ні. Але якщо ти така… нещасна, треба було раніше мені розповісти. Потрібно відвести тебе до цілителя.

Оговтуючись від емоційного вибуху, я не одразу зрозуміла, що вона має на увазі.

– До цілителя? Ви хочете, аби я стала пустоплясом?

– Ніхто не подумає нічого поганого, Вандрівнице. Усі зрозуміють, якщо носителька дефективна…

– Дефективна? Вона не дефективна. Це я не така, як треба. Я заслабка для цього світу! – моя голова упала на долоні, і я відчула пекучий сором і приниження. Очі знову наповнилися сльозами.

Кеті пригорнула мене за плечі. Проте я настільки зосередилася на приборканні нестримних емоцій, що навіть не відсторонилася, хоча така близькість здавалася аж інтимною.

І це турбувало не лише мене, а й Мелані. Їй не подобалося обійматися з ворогами.

У цю мить присутність Мелані була відчутною надзвичайно. І коли я нарешті поступилася перед її силою, задоволенню її не було меж. Її завжди було важче контролювати, коли на мене накочували отакі емоції.

Я спробувала заспокоїтися, аби поставити її на місце.

«На моєму місці ти», – її думка була ледве чутною, але розбірливою. Так, справи погіршуються: тепер уже вона здатна розмовляти зі мною тоді, коли їй заманеться. Так само, як і в найпершу хвилину свідомості.

«Забирайся геть. Тепер це моє місце».

«І не мрій».

– Вандрівнице, люба, ти не слабка, і ми обидві це знаємо.

– Гм.

– Послухай мене. Ти сильна. Неймовірно сильна. Ми, душі, усі більш-менш однакові, але ти перевищуєш норму. Твоя хоробрість просто вражає. І твої минулі життя яскраво про це свідчать.

Минулі життя… Можливо. А оце життя? Куди поділася моя сила?

– Проте в людей усе по-іншому, – провадила Кеті.– Вони істотно відрізняються між собою – одні набагато сильніші за інших. Я твердо переконана, що якби у твою носительку помістили іншу душу, то Мелані розчавила б її за лічені дні. Може, це збіг, а можливо, доля, але здається мені, що в цьому разі найсильніша душа потрапила до найсильнішого тіла.

– І в цьому змаганні ми явно не в лідерах, чи не так?

Розрадниця вловила приховану суть моїх слів.

– Мелані не перемагає, Вандрівнице. Ця чарівна особа поряд зі мною – ти. А вона – лише тінь у закутку твоєї свідомості.

– Вона балакає до мене, Кеті. Думає про своє. І далі зберігає власні таємниці.

– Але ж вона не промовляє замість тебе, правда? Я на твоєму місці навряд чи мала б сили розповісти так багато.

Я нічого не відповіла. Почувалася надто нікчемною.

– Раджу поміркувати про перевтілення.

– Кеті, ви щойно сказали, що Мелані б розчавила будь-яку іншу душу. Не знаю, наскільки це правда, – ви, напевно, просто виконуєте свою роботу і намагаєтеся мене розрадити. Але якщо Мелані дійсно така сильна, як ви говорите, то було б несправедливо передавати її комусь іншому лише через те, що мені не вдається її приборкати. Кого з душ ви б для неї обрали?

– Я сказала це не просто, щоб тебе розрадити, люба.

– Тоді…

– Я не думаю, що твоя носителька придатна для повторного використання.

– О-о!

Мене паралізував жах. І я була не єдина, кого приголомшила ця звістка.

Усе моє єство миттєво повстало. Ні, я не така. Я не звикла пасувати перед труднощами. Хай як довго тривав оберт навколо світил моєї останньої планети – Світу Морських Водоростей, як їх тут називають, – я терпіла. І хоча незмінність мого прикутого до дна існування виснажила мене набагато раніше, ніж я очікувала, і хоча життя морських водоростей вимірювалося б на планеті Земля століттями, я не втекла зі свого носія, а витримала увесь його життєвий термін. Учинити по-іншому було б негідно, неправильно, невдячно. Це б спаплюжило саму сутність того, ким ми, душі, є. Ми перетворюємо планети на кращі світи, і це є невід’ємною часткою нашого існування, бо в іншому разі ми на них не заслуговуємо.

Але ми не негідники. Усе, чого ми торкаємося, справді стає кращим і миролюбнішим. А люди, навпаки, жорстокі й некеровані. Вони вбивали одне одного так часто, що в їхньому світі вбивство стало звичною річчю. А різноманітні тортури, які вони вигадали за тисячоліття свого існування! Навіть сухої статистики для мене було занадто. Майже на кожному континенті лютували війни – замовні нищівні санкціоновані вбивства. А люди, що жили в мирних країнах, просто відверталися, коли такі самі люди помирали від голоду в них на порозі. Багатющі ресурси планети не розподілялися порівну. І що найогидніше, їхні нащадки – нове покоління, надія на майбутнє, на яке душі мало не моляться, – надто часто стають жертвами підступних злочинів. І винні в тому не якісь чужаки, а опікуни, яким вони довірилися. Через людську легковажність і ненажерливість уся величезна планета опинилася в небезпеці. Порівнявши сьогоднішній день з учорашнім, не можна не визнати, що завдяки нам Земля стала кращою.

«Ви нищите цілі види, а потім гладите себе по голівці».

Мої руки стиснулися в кулаки.

«Я можу зробити так, що ти замовкнеш навіки», – нагадала я їй.

«Давай, уперед. Узаконь моє вбивство».

Я блефувала, але Мелані теж.

Проте вона справді думала, що хоче померти. Вона ж стрибнула в шахту ліфта, врешті-решт. Але то було в момент паніки і поразки. Геть інше – зважитися на це холоднокровно, зі зручного крісла. Я відчула, як адреналін – адреналін, викликаний її страхом, – заструменів у жилах, коли я обмірковувала можливість перевтілення в поступливіше тіло.

Як було б гарно побути самій! Ні з ким не ділити свій розум, гідно оцінити новий прекрасний світ, не розпорошуючи уваги на когось, хто насправді припинив існування, але не дає забути про свою безглузду і небажану присутність.

Таку можливість я розглядала, і десь у глибинах свідомості Мелані перелякано здригнулася. А може, мені краще здатися?

Тепер уже жахнулась я. Здатися? Мені, Вандрівниці, скласти руки? Визнати поразку і спробувати себе ще раз у слабкому, безхребетному носії, з яким не буде жодних проблем?

Я похитала головою. Навіть думка про це була неприйнятною.

А ще… це тепер моє тіло. І я вже до нього звикла. Мені подобається, як скорочуються м’язи над кістками, згинаються суглоби й розтягуються сухожилля. Я впізнаю своє віддзеркалення: смаглява шкіра, високі гострі вилиці, кучма короткого шовковистого рудуватого волосся, горіхові очі. Це я.

І я собі подобаюся. І не можу дозволити, аби те, що належить мені, було знищене.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю